Суд: Одеський апеляційний суд
Інстанція: Апеляційна
Юрисдикція: Цивільне
Категорія: Справи у спорах, що виникають із трудових правовідносин, з них
Дата: 06 жовтня 2026 р.
Справа: №522/14578/24
Суддя: Драгомерецький М. М.
Номер провадження: 22-ц/813/2409/26
Справа № 522/14578/24
Головуючий у першій інстанції Чорнуха Ю. В.
Доповідач Драгомерецький М. М.
ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
07.10.2026 року м. Одеса
Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді: Драгомерецького М. М.,
суддів: Комлевої О. С., Сегеди С. М.,
при секретарі: Узун Н. Д.,
переглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю «Науково-технічна компанія «МЕТРОПОЛІЯ», на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 15 квітня 2025 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Науково-технічна компанія «МЕТРОПОЛІЯ» про стягнення грошових коштів, невиплачених при звільненні, середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні,-
в с т а н о в и в:
02 вересня 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Науково-технічна компанія «МЕТРОПОЛІЯ» (далі ТОВ «НТК «МЕТРОПОЛІЯ») про стягнення грошових коштів, невиплачених при звільненні, середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, у якому з урахуванням уточнень від 22 жовтня 2024 року просив суд:
- стягнути з ТОВ «НТК «МЕТРОПОЛІЯ» на його користь заборгованість по заробітній платі в розмірі 162 714,52 грн;
- стягнути з ТОВ «НТК «МЕТРОПОЛІЯ» на його користь середній заробіток за період затримки розрахунку по день ухвалення судового рішення;
- зобов`язати ТОВ «НТК «МЕТРОПОЛІЯ» перерахувати до Пенсійного фонду України суму нарахованого податку (ЄСВ) на заробітну плату ОСОБА_1 за період з квітня 2021 року по березень 2024 року включно, в загальному обсязі 43 679,26 грн.
Позовна заява обґрунтована тим, що 14 липні 2020 року позивач згідно наказу №42-к від 13.07.2020 був прийнятий на посаду провідного інженера-проектувальника в ТОВ «НТК «МЕТРОПОЛІЯ». Починаючи з листопада 2021 року відповідач не виплачував заробітну плату, посилаючись на відсутність коштів. Позивач неодноразово звертався до відповідача з вимогами щодо виплати заборгованості по заробітній платі, але заробітна плата на момент звернення до суду не виплачена. 03 червня 2024 року позивач звільнився з роботи на підставі п. 1 ст. 36 Кодексу законів про працю України згідно за наказом №52/к/тр від 03.06.2024. У день звільнення позивачу також не виплатили заборгованість по заробітній платі. Сума невиплачених коштів складає 162 714,52 грн, також з відповідача підлягає стягненню середній заробіток за весь час затримки розрахунку.
12 листопада 2024 року до суду від відповідача надійшов відзив на позовну заяву, у якому він просив у задоволенні позову відмовити, посилаючись на те, що у день звільнення з ОСОБА_1 був проведений повний розрахунок при звільненні та позивачу була видана трудова книжка, що підтверджується власноруч написаною заявою такого змісту: «Оригінал трудової книжки отримав, жодних претензій (майнових чи немайнових) до ТОВ «НТК МЕТРОПОЛІЯ» не маю». Зазначена заява є доказом, який свідчить про відсутність претензій з боку позивача, в тому числі і майнових претензій.
27 грудня 2024 року до суду від представника позивача надійшла відповідь на відзив, у якій він просив задовольнити позовні вимоги у повному обсязі, посилаючись на те, що факт виплати заробітної плати має бути підтверджений належними, допустимими та достатніми доказами, які відповідають вимогам до первинних документів. Заява про відсутність претензій була написана позивачем під примусом з метою термінового отримання трудової книжки. Доказів того, що відповідач погасив заборгованість по заробітній платі перед позивачем відповідачем не надано.
14 січня 2025 року до суду від відповідача надійшли заперечення, у яких він просив відмовити у задоволенні позову, посилаючись на те, що відповідач не заперечує факт написання заяви в день звільнення, а його твердження про наявність будь-якого примусу не відповідають дійсності.
У судове засідання 08 квітня 2025 року з`явився представник позивача, представник відповідача у судове засідання не з`явився, причини неявки суду не повідомив, заяви та клопотання не подавав. Представник позивача підтримав позові вимоги в частині стягнення заборгованості по заробітній платі та середнього заробітку за період затримки розрахунку.
Позовні вимоги в частині зобов`язання відповідача перерахувати до Пенсійного фонду України суму нарахованого податку (ЄСВ) на заробітну плату за період з квітня 2021 року по березень 2024 року представник позивача просив залишити без розгляду.
Ухвалою суду від 15 квітня 2025 року в цій частини позовних вимог позовну заяву залишено без розгляду.
Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 15 квітня 2025 року позовну заяву ОСОБА_1 до ТОВ «НТК «МЕТРОПОЛІЯ» про стягнення грошових коштів, невиплачених при звільненні, середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні – задоволено частково.
Суд стягнув з ТОВ «НТК «МЕТРОПОЛІЯ» (код ЄДРПОУ 40094822, місцезнаходження: 03189, м. Київ, вул. Ломоносова, буд. 75-А, офіс 129) на користь ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , адреса реєстрації: АДРЕСА_1 ) заборгованість по заробітній платі у розмірі 162 714,52 грн (сто шістдесят дві тисячі сімсот чотирнадцять гривень 52 коп.);
стягнуто з ТОВ «НТК «МЕТРОПОЛІЯ» (код ЄДРПОУ 40094822, місцезнаходження: 03189, м. Київ, вул. Ломоносова, буд. 75-А, офіс 129) на користь ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , адреса реєстрації: АДРЕСА_1 ) середній заробіток за час затримки розрахунку, але не більш як за шість місяців (за період з 04.06.2024 по 04.12.2024), у розмірі 37 713,72 гривень (тридцять сім тисяч сімсот тринадцять гривень 72 коп.);
стягнуто з ТОВ «НТК «МЕТРОПОЛІЯ» (код ЄДРПОУ 40094822, місцезнаходження: 03189, м. Київ, вул. Ломоносова, буд. 75-А, офіс 129) в дохід держави суму судового збору у розмірі 2 004,22 гривень (дві тисячі чотири гривні 22 коп.).
У задоволенні вимог в частині стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку за період з 05.12.2024 по день ухвалення судового рішення - відмовлено.
Суд допустив негайне виконання рішення суду у частині стягнення з ТОВ «НТК «МЕТРОПОЛІЯ» (код ЄДРПОУ 40094822, місцезнаходження: 03189, м. Київ, вул. Ломоносова, буд. 75-А, офіс 129) на користь ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , адреса реєстрації: АДРЕСА_1 ) заборгованості по заробітній платі в межах суми платежу за один місяць у розмірі 6 000,00 грн (шість тисяч гривень 00 коп.).
В апеляційній скарзі відповідач, ТОВ «НТК «МЕТРОПОЛІЯ», просить суд рішення суду першої інстанції скасувати й ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову, посилаючись на порушення судом норм процесуального та матеріального права.
В судове засідання, призначене на 07 жовтня 2026 року об 14 год 00 хв учасники справи не з`явились про дату, час та місце розгляду справи були повідомлені належним чином, що підтверджується матеріалами справи (а.с. 156-158).
Апеляційний суд з метою дотримання строків розгляду справи, вважає можливим слухати справу у відсутність не з`явившихся учасників справи, які своєчасно і належним чином були повідомлені про час і місце розгляду справи.
Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та перевіривши доводи наведені у апеляційній скарзі, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, оскільки рішення суду першої інстанції постановлено з дотриманням норм процесуального та матеріального права.
У частинах 1 та 2 статті 367 ЦПК України зазначено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Статтею 5 ЦПК України передбачено, що, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
За загальними правилами статей 15, 16 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес в один із способів, визначених частиною 1 статті 16 ЦК України, або іншим способом, що встановлений договором або законом.
Стаття 43 Конституції України гарантує кожному право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.
Частиною 1 статті 3 КЗпП України передбачено, що законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами. Законодавство про працю складається з Кодексу законів про працю України та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього ( стаття 4 КЗпП України).
Статтею 21 КЗпП України передбачено, що трудовий договір є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.
Згідно частини 1 статті 115 КЗпП України, заробітна плата виплачується працівникам регулярно в робочі дні у строки, встановлені колективним договором або нормативним актом роботодавця, погодженим з виборним органом первинної профспілкової організації чи іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом (а в разі відсутності таких органів - представниками, обраними і уповноваженими трудовим колективом), але не рідше двох разів на місяць через проміжок часу, що не перевищує шістнадцяти календарних днів, та не пізніше семи днів після закінчення періоду, за який здійснюється виплата.
Суб`єкти організації оплати праці не мають права в односторонньому порядку приймати рішення з питань оплати праці, що погіршують умови, встановлені законодавством, угодами і колективними договорами (стаття 22 Закону України «Про оплату праці»).
Своєчасність та обсяги виплати заробітної плати працівникам не можуть бути поставлені в залежність від здійснення інших платежів та їх черговості (частина 6 статті 24 Закону України «Про оплату праці»).
Відповідно до частини 1 статті 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу .
Згідно частини 1 статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення.
За змістом статті 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Всі суми, належні до сплати працівникові, мають бути виплачені у день його звільнення. Закон прямо покладає на підприємство, установу, організацію обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать; в разі невиконання такого обов`язку з вини власника або уповноваженого ним органу наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.
Нормативно-правове обґрунтування висновків суду першої інстанції.
Згідно ст. 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.
Відповідно до ст. 43 Конституції України Кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.
Статтею 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» визначено, що суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.
Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 2 Цивільного процесуального кодексу України (далі ЦПК України) завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданнями цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.
У відповідності до вимог ч. 1 ст. 5 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
Відповідно до ч. 3-4 ст. 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Згідно ч. 1 ст. 78 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до ч. 6 ст. 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Статтею 43 Конституції України передбачено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Відповідно до ч. 1 ст. 2 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) право громадян України на працю, - тобто на одержання роботи з оплатою праці не нижче встановленого державою мінімального розміру, - включаючи право на вільний вибір професії, роду занять і роботи, забезпечується державою.
Заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу. Розмір заробітної плати залежить від складності та умов виконуваної роботи, професійно-ділових якостей працівника, результатів його праці та господарської діяльності підприємства, установи, організації і максимальним розміром не обмежується. Питання державного і договірного регулювання оплати праці, прав працівників на оплату праці та їх захисту визначається цим Кодексом, Законом України «Про оплату праці» та іншими нормативно-правовими актами (ст. 94 КЗпП України).
Мінімальна заробітна плата - це встановлений законом мінімальний розмір оплати праці за виконану працівником місячну (годинну) норму праці (ч. 1 ст. 95 КЗпП України).
Відповідно до ст. 3-1 Закону України «Про оплату праці» розмір заробітної плати працівника за повністю виконану місячну (годинну) норму праці не може бути нижчим за розмір мінімальної заробітної плати.
Згідно ч. 1 ст. 115 КЗпП України заробітна плата виплачується працівникам регулярно в робочі дні у строки, встановлені колективним договором або нормативним актом роботодавця, погодженим з виборним органом первинної профспілкової організації чи іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом (а в разі відсутності таких органів - представниками, обраними і уповноваженими трудовим колективом), але не рідше двох разів на місяць через проміжок часу, що не перевищує шістнадцяти календарних днів, та не пізніше семи днів після закінчення періоду, за який здійснюється виплата.
Суб`єкти організації оплати праці не мають права в односторонньому порядку приймати рішення з питань оплати праці, що погіршують умови, встановлені законодавством, угодами і колективними договорами (ст. 22 Закону України «Про оплату праці»).
Своєчасність та обсяги виплати заробітної плати працівникам не можуть бути поставлені в залежність від здійснення інших платежів та їх черговості (ч. 6 ст. 24 Закону України «Про оплату праці»).
Відповідно до ч. 1 ст. 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати.
Згідно ч. 2 ст. 116 КЗпП України у разі спору про розмір сум, нарахованих працівникові при звільненні, роботодавець у будь-якому разі повинен у визначений цією статтею строк виплатити не оспорювану ним суму.
Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1 14 липня 2020 року був прийнятий на посаду провідного інженера-проектувальника ТОВ «НТК «МЕТРОПОЛІЯ» згідно наказу №42-К від 13.07.2020. 03 червня 2024 року позивач був звільнений за угодою сторін за п. 1 ст. 36 КЗпП України, згідно наказу №52/к/тр від 03.06.2024. Вказані обставини підтверджуються відповідним записом у трудовій книжці (а.с. 14) та не заперечується відповідачем.
Позивач стверджує, що з листопада 2021 року відповідач не виплачував йому заробітну плату та не здійснив виплату всіх сум, що належать до виплати при звільненні.
З наявних у матеріалах справи доказів: довідки форми ОК-5 (а.с. 15-20) та відомості з Державного реєстру фізичних осіб-платників податків про джерела/суми нарахованого доходу, нарахованого (перерахованого) податку та військового збору станом на 26.08.2024 вбачається, щ ОСОБА_1 у спірний період – з листопада 2021 року по червень 2024 року – ТОВ «НТК «МЕТРОПОЛІЯ» нараховувалась заробітна плата у розмірі: 9 252,17 грн – за листопад 2021 року, 9 357,26 грн – за грудень 2021-лютий 2022 року щомісяця, 6 000,00 грн – за березень 2021-березень 2024 року щомісяця.
Згідно п. 3 розділу ІV Положення про реєстр застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування, затвердженого Постановою правління Пенсійного фонду України №10-1 від 18.06.2014 відомості до Реєстру застрахованих осіб, зміни, уточнення до них вносяться в електронній формі в автоматичному режимі на підставі: звітності, що подається страхувальниками до Пенсійного фонду України, відомостей центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сферах трудових відносин, соціального захисту населення, фондів загальнообов`язкового державного соціального страхування, центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері державної реєстрації актів цивільного стану, центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику з адміністрування єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування.
Відповідно до п. 70.16. ст. 70 Податкового кодексу України органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування, юридичні особи, самозайняті особи, податкові агенти подають безоплатно в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, контролюючим органам за своїм місцезнаходженням або централізовано в електронному вигляді (для органів виконавчої влади) інформацію про фізичних осіб, що пов`язана з реєстрацією таких осіб як платників податків, нарахуванням, сплатою податків і контролем за дотриманням податкового законодавства України, із зазначенням реєстраційних номерів облікових карток платника податків або серії (за наявності) та номера паспорта (для фізичних осіб, які мають відмітку у паспорті про право здійснювати будь-які платежі за серією та номером паспорта).
Отже, відомості щогдо нарахованої заробітної плати позивачу, відображені у довідці форми ОК-5 та відомостях з Державного реєстру фізичних осіб-платників податків про джерела/суми нарахованого доходу, нарахованого (перерахованого) податку та військового збору свідчать про те, що відповідач самостійно нарахував позивачу заробітну плату та надав відповідні відомості контролюючим органам.
Обставина нарахування заробітної плати та суми нарахувань відповідачем не заперечуються. Інші відомості щодо розміру нарахованої заробітної плати відповідач суду не надав.
Відповідач у відзиві на позовну заяву зазначив, що у день звільнення з позивачем був проведений повний розрахунок і він не мав претензій до відповідача, про що ним була написана відповідна розписка.
Ухвалою суду від 20 лютого 2025 року суд за клопотанням позивача витребовував у відповідача інформацію про розмір нарахованої та виплаченої заробітної плати ОСОБА_1 за період з 01.11.2021 по 03.06.2024; інформацію про розмір нарахованого та сплаченого єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування на суму нарахованої заробітної плати ОСОБА_1 за період з 01.11.2021 по 03.06.2024; належним чином засвідчені копії платіжних документів про виплату заробітної плати ОСОБА_1 за період з 01.11.2021 по 03.06.2024.
Ухвала суду від 20 лютого 2025 року була доставлена через підсистему «Електронний суд» до електронного кабінету відповідача та його представника 25.02.2025, однак витребувані судом відомості та документи відповідач не надав, ухвалу суду не виконав, причин невиконання ухвалу суду про витребування доказів не повідомив.
Належних та допустимих доказів виплати позивачу заробітної плати відповідач не надав.
Відповідно до ч. 10 ст. 84 ЦПК України у разі неподання учасником справи з неповажних причин або без повідомлення причин доказів, витребуваних судом, суд залежно від того, яка особа ухиляється від їх подання, а також яке значення мають ці докази, може визнати обставину, для з`ясування якої витребовувався доказ, або відмовити у його визнанні, або може здійснити розгляд справи за наявними в ній доказами, або, у разі неподання таких доказів позивачем, - також залишити позовну заяву без розгляду.
З огляду на викладене, суд вважає доведеною обставину невиплати відповідачем позивачу заробітної плати у розмірі 9 252,17 грн – за листопад 2021 року, 9 357,26 грн – за грудень 2021-лютий 2022 року щомісяця, 6 000,00 грн – за березень 2021-березень 2024 року щомісяця. При цьому, суд вважає, що в момент звільнення був відсутній спір про розмір сум, нарахованих працівникові за період з листопада 2021 року по березень 2024 року, оскільки такі суми нарахованої заробітної плати зазначені у довідці форми ОК-5 (а.с. 15-20) та відомостях з Державного реєстру фізичних осіб-платників податків про джерела/суми нарахованого доходу, нарахованого (перерахованого) податку та військового збору на підставі наданої відповідачем інформації.
Надаючи оцінку розписці, написаній позивачем власноручно 03.06.2024, суд вважає, що вказана розписка не може бути належним доказом виплати позивачу заборгованості по заробітній платі, оскільки вона не є розрахунковим документом, не містить відомостей щодо отримання позивачем будь-яких сум від відповідача.
З огляду на викладене, враховуючи принцип диспозитивності цивільного судочинства, заявлену позивачем суму заборгованості по заробітній платі, яку він просить стягнути з відповідача в уточненій позовній заяві – 162 714,52 грн, ненадання відповідачем належних доказів здійснення розрахунку з позивачем, з відповідача підлягає стягненню сума заборгованості нарахованої, але невиплаченої заробітної плати у розмірі 162 714,52 грн.
У разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців (ч. 1 ст. 117 КЗпП України).
Оскільки відповідач у день звільнення не виплатив позивачу суми нарахованої, але невиплаченої заробітної плати, з відповідача підлягає стягненню заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців, тобто за період з 04.06.2024 по 04.12.2024. Позивач у позовній заяві навів розрахунок середнього заробітку, який становить 285,71 грн. Відповідач проти наведеного позивачем розрахунку не заперечував, контррозрахунок суми середнього заробітку не надав, тому суд під час обчислення виходить із наведених позивачем розрахунків.
Вимога позивача про стягнення середнього заробітку за період затримки розрахунку по день ухвалення судового рішення підлягає частковому задоволенню – в межах визначеного ч. 1 ст. 117 КЗпП України обмеження нарахування не більш як за шість місяців.
Таким чином, сума середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців, становить: 285,71 х 132 (кількість робочих днів затримки розрахунку з 04.06.2024 по 04.12.2024) = 37 713,72 грн.
З огляду на викладене, позовні вимоги ОСОБА_1 підлягають частковому задоволенню.
Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 430 ЦПК України суд допускає негайне виконання рішень у справах про присудження працівникові виплати заробітної плати, але не більше ніж за один місяць.
Згідно ч. 2 ст. 430 ЦПК України суд, ухвалюючи рішення, може допустити негайне його виконання у разі стягнення всієї суми боргу при присудженні платежів, визначених пунктами 1-3 частини першої цієї статті.
Враховуючи, що судом ухвалюється рішення щодо стягнення заборгованості по нарахованій, але не виплаченій заробітній платі, наявні підстави допустити негайне виконання рішення суду в частині стягнення заробітної плати в межах суми платежу за один місяць у розмірі 6 000,00 грн.
Відповідно до ст. 141 ЦПК України з відповідача необхідно стягнути на користь держави судовий збір за ставками на час подачі позову пропорційно задоволених позовних вимог.
Посилання відповідача, ТОВ «НТК «МЕТРОПОЛІЯ», в апеляційній скарзі на те, що рішення суду першої інстанції є незаконним та необґрунтованим, оскільки судом помилково не враховано, що у день звільнення з позивачем був проведений повний розрахунок і він не мав претензій до відповідача, про що ним була написана відповідна розписка, не приймається до уваги за таких підстав.
Згідно із частинами 1-4 статті 10 ЦПК України, суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Відповідно до статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.
У пункті 23 Рішення Європейського суду з прав людини від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України» (заява №63566/00 від 25 жовтня 2000 року, «Суд нагадує, що п. 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (див. «Руїз Торія проти Іспанії» (Ruiz Toriya v. Spaine), рішення від 09 грудня 1994 року, Серія A, №303-A, параграф 29).
Аналогічний висновок, висловлений Європейським судом з прав людини у п. 18 Рішення від 07.10.2010 (остаточне 21 лютого 2011 року) у справі «Богатова проти України» (заява №5232/04 від 27 січня 2004 року).
Більш детальніше щодо застосування складової частини принципу справедливого судочинства – обґрунтованості судового рішення Європейський суд з прав людини висловився у п. 58 Рішення від 10.02.2010 (остаточне 10 травня 2011 року) у справі «Серявін та інш. проти України» (заява №4904/04 від 23 грудня 2003 року), а саме «Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 09 грудня 1994 року, серія A, №303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), №37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).
Частиною 1 статті 2 ЦПК України визначено, що завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Частинами 1 та 2 статті 13 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом.
За змістом статей 12 та 81 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
У статті 76 ЦПК України зазначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Статтями 77-80 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування. Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Згідно статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Як зазначено у частині 1 статті 95 ЦПК України, письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.
Відповідно до частини 4 статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Верховний Суд у постанові від 02.10.2019 у справі №522/16724/16 (провадження №61-28810св18) зробив наступний правовий висновок: «обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленому статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року принципу справедливості розгляду справи судом.
Сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, знає і може навести докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про них. В іншому випадку, за умови недоведеності тих чи інших обставин, суд вправі винести рішення у справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов`язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі.
За своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно – правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства – суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, – із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.
Отже, тягар доведення обґрунтованості вимог пред`явленого позову за загальним правилом покладається на позивача, а доведення заперечень щодо позовних вимог покладається на відповідача».
Колегія суддів вважає, що позивачем ОСОБА_1 доведено належним чином обґрунтованість підстав позову, а саме, те, що з вини відповідача позивачу не була під час роботи виплачена заробітна плата за період з листопада 2021 року по березень 2024 року в розмірі 162 714,52 грн та при звільненні з роботи він не отримав в у встановлений строк всіх сум, що належать їй, у розмірі 37 713, 73 грн, тому відповідач порушив трудові права позивача та з нього на користь позивача підлягають стягненню заробітна плата в розмірі 162 714,52 грн та середній заробіток за затримку розрахунку при звільненні в розмірі 37 713, 73 грн. Й, навпаки відповідачем не було спростовані підстави заявленого позову.
Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції правильно встановив, що ухвалою суду від 20 лютого 2025 року було витребувані судом відомості та документи відповідач не надав, ухвалу суду не виконав, причин невиконання ухвалу суду про витребування доказів не повідомив.
Належних та допустимих доказів виплати позивачу заробітної плати, а саме, належним чином засвідчені копії платіжних документів про виплату заробітної плати ОСОБА_1 за період з 01.11.2021 по 03.06.2024, відповідач не надав.
Суд вважав доведеною обставину невиплати відповідачем позивачу заробітної плати у розмірі 9 252,17 грн – за листопад 2021 року, 9 357,26 грн – за грудень 2021-лютий 2022 року щомісяця, 6 000,00 грн – за березень 2021-березень 2024 року щомісяця. При цьому, суд вважає, що в момент звільнення був відсутній спір про розмір сум, нарахованих працівникові за період з листопада 2021 року по березень 2024 року, оскільки такі суми нарахованої заробітної плати зазначені у довідці форми ОК-5 (а.с. 15-20) та відомостях з Державного реєстру фізичних осіб-платників податків про джерела/суми нарахованого доходу, нарахованого (перерахованого) податку та військового збору на підставі наданої відповідачем інформації.
Надаючи оцінку розписці, написаній позивачем власноручно 03.06.2024, суд вважає, що вказана розписка не може бути належним доказом виплати позивачу заборгованості по заробітній платі, оскільки вона не є розрахунковим документом, не містить відомостей щодо отримання позивачем будь-яких сум від відповідача.
З огляду на викладене, враховуючи принцип диспозитивності цивільного судочинства, заявлену позивачем суму заборгованості в розмірі 162 714,52 грн, яка нарахована, але невиплачена підлягає стягненню з відповідача на користь позивача.
Таким чином, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що розписка від 03.06.2004 не є розрахунковим документом та не містить відомостей щодо отримання позивачем будь-яких сум від відповідача
Так, Верховний Суд у постанові від 30.10.2019 у справі №510/2117/15 (провадження №61-28348св18) зробила наступний висновок: «Згідно частини першою статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення.
За змістом статті 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу, за відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Відповідно до статті 94 КЗпП України заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.
Аналогічне визначення заробітної плати міститься й у статті 1 Закону України «Про оплату праці».
Стаття 2 Закону України «Про оплату праці» у свою чергу визначає таку структуру заробітної плати: основна заробітна плата - винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадові обов`язки), яка встановлюється у вигляді тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок для робітників та посадових окладів для службовців; додаткова заробітна плата - винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці, яка включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством, премії, пов`язані з виконанням виробничих завдань і функцій; інші заохочувальні та компенсаційні виплати, до яких належать виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, виплати в рамках грантів, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми.
Аналіз зазначених норм свідчить, що всі суми (заробітна плата, вихідна допомога, компенсація за невикористану відпустку, оплата за час тимчасової непрацездатності тощо), належні до сплати працівникові, мають бути виплачені у день його звільнення.
Законом прямо покладається на підприємство, установу, організацію, які є роботодавцями, обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать; в разі невиконання такого обов`язку з вини власника або уповноваженого ним органу настає відповідальність передбачена статтею 117 КЗпП України.
Відповідно до правового висновку, викладеного Верховним Судом України у постанові від 08 листопада 2017 року у справі №6-1626цс17, установивши під час розгляду справи про стягнення середнього заробітку у зв`язку із затримкою розрахунку при звільненні, що працівникові не були виплачені належні йому від підприємства, установи, організації суми в день звільнення, або якщо він у цей день не був на роботі, - наступного дня після пред`явлення ним роботодавцеві вимог про розрахунок, суд на підставі статті 117 КЗпП України стягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку, а в разі непроведення його до розгляду справи - по день прийняття рішення, якщо роботодавець не доведе відсутності в цьому своєї вини.
Тобто для звільнення роботодавця від юридичної відповідальності, встановленої статтею 117 КЗпП України, за затримку розрахунку із працівником при звільненні мають існувати об`єктивні обставини відсутності у цьому вини роботодавця, тягар доведення якої покладається законодавцем на нього.
Не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у строки, визначені статтею 116 КЗпП України, є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 зазначеного Кодексу, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Після ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості із заробітної плати роботодавець не звільняється від такої відповідальності. Зазначене відповідає правовому висновку, викладеному у постанові Верховного Суду України від 29 січня 2014 року у справі № 6-144цс13».
Суд першої інстанції правильно виходив, що відповідач, ТОВ «НТК «МЕТРОПОЛІЯ» не виконало передбачений законом обов`язок у встановлений строк провести зі звільненим повний розрахунок та виплатити всі суми, що належать їй сума середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців, що становить 37 713,72 грн (285,71 х 132 (кількість робочих днів затримки розрахунку з 04.06.2024 по 04.12.2024).
Виходячи з висновків Європейського суду з прав людини, викладених у рішенні у справі «Бочаров проти України» від 17.03.2011 (остаточне – 17 червня 2011 року), в пункті 45 якого зазначено, що «суд при оцінці доказів керується критерієм «поза розумним сумнівом» (див. рішення від 18 січня 1978 року у справі «Ірландія проти Сполученого королівства»). Проте таке доведення може впливати зі співіснування достатньо вагомих, чітких і узгоджених між особою висновків або подібних неспростовних презумпцій щодо фактів (див. рішення у справі «Салман проти Туреччини»)
Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний (пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18.03.2020 у справі №129/1033/13-ц).
Цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням «балансу вірогідностей». Суд повинен вирішити, чи існує вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри (пункт 60 постанови Верховного Суду від 15.11.2023 у справі №291/1352/20 (провадження №61-11047св23)).
Аналізуючи зазначені норми процесуального та матеріального права, застосовуючи Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини, правові висновки Великої Палата Верховного Суду та Верховного Суду, з`ясовуючи наведені обставина справи, що мають значення для правильного вирішення спору, наявні у справі докази, надані сторонами, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції з урахуванням «балансу вірогідностей» дійшов обґрунтованого висновку, що у даному випадку на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень позивача, вимога цього заявника заслуговує довіри. Позивачем ОСОБА_1 доведено належним чином, що з вини відповідача позивачу не була під час роботи виплачена заробітна плата за період з листопада 2021 року по березень 2024 року в розмірі 162 714,52 грн та при звільненні з роботи він не отримав в у встановлений строк всіх сум, що належать їй, у розмірі 37 713, 73 грн.
За таких обставин, виконуючи повноваження суду апеляційної інстанції, колегія суддів дійшла висновку про те, що позивачем в судовому засіданні доведено належним чином, що відповідач порушив його трудові права, тому у відповідності до статей 15, 16 ЦК України його право підлягає захисту судом.
Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом України у постанові від 03 вересня 2014 року у справі №6-84цс14.
Отже, суд першої інстанції всебічно, повно та об`єктивно з`ясував обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, дослідив в судовому засіданні усі докази, які є у справі, з урахуванням їх переконливості, належності і допустимості, на предмет пропорційності співвідношення між застосованими засобами і поставленою метою у контексті конституційного принципу верховенства права та права на справедливий розгляд, та керуючись критерієм «поза розумним сумнівом», дав їм правильну оцінку та обґрунтовано виходив з того, що є законні підстави для часткового задоволення позову.
Інших правових доводів апеляційна скарга не містить.
У п. 54 Рішення у справі Трофимчук проти України (заява №4241/03) від 28.10.2010, остаточне 28 січня 2011 року, Європейський суд з прав людини зазначив, що, «беручи до уваги свої висновки за статтею 11 Конвенції (див. вище пункти 42-45), Суд не бачить жодних ознак несправедливості або свавільності у відмові судів детально розглянути доводи заявниці про переслідування її роботодавцем, оскільки суди чітко зазначили, що ці доводи були повністю необґрунтованими. У зв`язку з цим Суд повторює, що, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід (див. рішення у справі «Ґарсія Руіз проти Іспанії» (Garcia Ruiz v. Spain), заява №30544/96, п. 26, ECHR 1999-1)».
Таким чином, наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують висновків суду і не містять підстав для висновків про порушення або неправильне застосування судом норм права, які привели до неправильного вирішення справи.
Тому, законних підстав для скасування рішення суду першої інстанції й ухвалення нового судового рішення про відмову у задоволенні позову немає.
Керуючись ст. ст. 367, 368, п. 1 ч. 1 ст. 374, ст. 375, ст. ст. 381-384 ЦПК України, Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати у цивільних справах, -
у х в а л и в:
Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Науково-технічна компанія «МЕТРОПОЛІЯ» залишити без задоволення, рішення Приморського районного суду м. Одеси від 15 квітня 2025 року залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення, однак може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення до суду касаційної інстанції.
Повний текст судового рішення складено: 23 жовтня 2026 року.
Судді Одеського апеляційного суду: М. М. Драгомерецький
О. С. Комлева
С. М. Сегеда
Оригінал: reyestr.court.gov.ua