Постанова від 26 жовтня 2026 р. у справі №295/12449/24 — Житомирський апеляційний суд

УКРАЇНА

Житомирський апеляційний суд

Справа №295/12449/24 Головуючий у 1-й інст. Перекупка І. Г.

Категорія 62 Доповідач Григорусь Н. Й.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27 жовтня 2026 року м. Житомир

Житомирський апеляційний суд у складі:

головуючого судді Григорусь Н.Й.,

суддів Галацевич О.М., Панкеєвої В.А.,

з участю секретаря

судового засідання Кучер А.Ю.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у місті Житомирі цивільну справу № 295/12449/24 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи: приватний нотаріус Житомирського міського нотаріального округу Стражник Тетяни Олексіївни, ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 про визнання заповіту недійсним,

за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Богунського районного суду міста Житомира від 04 червня 2025 року, ухвалене під головуванням судді Перекупки І.Г. у місті Житомирі,

в с т а н о в и в :

У серпні 2024 року ОСОБА_1 звернулась до суду з даним позовом, в якому просила визнати недійсним заповіт ОСОБА_6 на 35/100 частин будинку АДРЕСА_1 , складений на ім`я ОСОБА_2 та посвідчений другою Житомирською державною нотаріальною конторою 11 листопада 1992 року, зареєстрований в реєстрі за № 2-5530, з моменту його укладення.

В обґрунтування позову зазначила, що вона є власницею 65/100 частин згаданого житлового будинку, який вона успадкувала після ОСОБА_7 . Їй стало відомо, що 31 серпня 2022 року приватним нотаріусом Житомирського міського нотаріального округу Стражник Т.О. видано на ім`я ОСОБА_2 свідоцтво про право на спадщину за заповітом на інших 35/100 частини житлового будинку за вказаною вище адресою.

Згідно інформації, зазначеної в свідоцтві про право на спадщину за заповітом, цей заповіт посвідчено Другою Житомирською державною нотаріальною конторою 11 листопада 1992 року, реєстровий № 2-5530. Вказувала, що заповіт є недійсним із тих підстав, що не було здійснено поділу (виділу в натурі) часток будинку, тому всі питання відчуження, в тому числі згідно одностороннього правочину (угоди) – заповіту неіснуючої частини цього житлового будинку є незаконними.

ОСОБА_1 зазначала, що недійсність заповіту підтверджується невірною адресою успадкованого майна, оскільки зазначена у свідоцтві про право на спадщину адреса домоволодіння визначена, як АДРЕСА_2 , що не відповідає дійсності, оскільки дійсна адреса домоволодіння є АДРЕСА_1 .

Стверджувала, що оскаржуваний заповіт був посвідчений одним і тим самим нотаріусом у той самий день, коли і отримано свідоцтво про право на спадщину заповідачем. Свідоцтво про право на спадщину складено 11 листопада 1992 року на бланку держави СРСР з відповідною символікою, а заповіт складено немов би від імені померлої на бланку з гербом України, хоча відтиск печатки на цьому бланку також держави СРСР. Позивачка вказувала, що договір купівлі продажу частини будинку не міг бути укладений в 1966 році, оскільки на той час на нього був накладений арешт.

Вважала, що порушено її право, як співвласника будинку, на першочергове придбання у власність частини будинку. При цьому зазначала, що оскільки її бабуся перебувала у зареєстрованому шлюбі на момент укладання договору дарування частки в будинку то вимагалась згода її чоловіка на укладання правочину. Тому просила визнати недійним заповіт для того, щоб вона мала право придбати частину будинку в територіальної громади міста Житомир.

Рішенням Богунського районного суду міста Житомира від 04 червня 2025 року у задоволенні позову відмовлено.

У поданій апеляційній скарзі, позивачка просить його скасувати та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити у повному обсязі.

Апеляційна скарга мотивована тим, що судове рішення є незаконним та необґрунтованим, оскільки ухвалене з неповним з`ясуванням обставин, що мають значення для справи, із порушенням норм матеріального та процесуального права, а висновки суду першої інстанції, викладені в рішенні, не відповідають фактичним обставинам справи.

Зазначає, що оскільки вона є співвласницею домоволодіння, а тому має першочергове право на придбання іншої частки будинку, а оскаржуваний заповіт фактично порушує таке її право. Інші доводи апеляційної скарги зводяться до мотивів позовної заяви, які викладені вище.

У поданому відзиві, ОСОБА_2 , посилаючись на законність і обґрунтованість рішення, просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції – без змін.

Зазначає, що суд першої інстанції прийшов до вірних та обґрунтованих висновків, що позивачці було достовірно відомий той факт, що вона є власником саме частини нерухомого майна, а сам оскаржуваний заповіт був складений задовго до набуття нею права власності, тому не може вплинути на коло прав чи обов`язків позивачки.

В судовому засіданні позивачка ОСОБА_1 та її представник – адвокат Харчук В.В. апеляційну скаргу підтримали та просили її задовольнити.

Представник відповідача ОСОБА_2 – адвокат Кирильчук І.В. апеляційну скаргу вважала безпідставною та в її задоволенні просила відмовити.

Належним чином повідомлені про дату, час і місце розгляду справи інші учасники в судове засідання не з`явились, а тому суд апеляційної інстанції розглянув справу у їх відсутність.

Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції відповідно до положень статті 367 ЦПК України, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення з огляду на наступне.

Відповідно до статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Статтею 367 ЦПК України передбачено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Відповідно до частини 1 статті 2 ЦПК України, завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Частина 3 статті 3 ЦПК України передбачає, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з частинами 1, 2 статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. У випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах.

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (частина 1 статті 13 ЦПК України).

Частина 3 статті 12 ЦПК України передбачає, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно частини 1 статті 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно з положеннями частин 1-4 статті 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Частина 1 статті 81 ЦПК України передбачає, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом, а відповідно до частини 6 статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів (частина 1 статті 89 ЦПК України).

Судом встановлено та підтверджується матеріалами справи, що 11 листопада 1992 року Другою Житомирською державною нотаріальною конторою посвідчено заповіт, за яким ОСОБА_6 все своє майно, яке буде належати на день її смерті, з чого б таке майно не складалось та, де б воно не знаходилось, заповіла племінниці ОСОБА_8 ( зареєстровано в реєстрі за № 2-5530) (т.1 а.с.51).

ОСОБА_6 на праві власності належало 35/100 частин житлового будинку за адресою АДРЕСА_3 , що підтверджується свідоцтвом про право на спадщину за законом, виданим Другою Житомирською державною нотаріальною конторою 11 листопада 1992 року за реєстром № 2-5526 (т.1 а.с.50).

Згідно відомостей, наявних у довідці Житомирської міської ради від 23.12.2022 №2232/13 та в інвентаризаційній справі №8573 на спірний житловий будинок, відбулась зміна адреси з АДРЕСА_4 (т.2 а.с.223-229).

31 серпня 2022 року приватним нотаріусом Житомирського міського нотаріального округу Стражник Т.О. відповідачу ОСОБА_2 видано свідоцтво про право на спадщину за заповітом, посвідченим 11 листопада 1992 року, на 35/100 частин житлового будинку АДРЕСА_2 (т.1 а.с.52), про що внесено запис у Державний реєстр речових прав на нерухоме майно, реєстровий номер майна: 22646115 (т.1 а.с.47-49).

Відповідно до свідоцтва про право на спадщину за заповітом, посвідченого державним нотаріусом Другої Житомирської державної нотаріальної контори 30 жовтня 2008 року, позивачу ОСОБА_1 належить 65/100 частин житлового будинку АДРЕСА_1 (т.1 а.с.23), про що внесено запис у Державний реєстр речових прав на нерухоме майно, реєстровий номер майна: 22646115 (т.1 а.с.47-49).

Для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оскарження правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Як наявність підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним, так і порушення суб`єктивного цивільного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, має встановлюватися саме на момент вчинення оспорюваного правочину (див. постанову Верховного Суду у складі Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 червня 2021 р. в справі N 761/12692/17, постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 р. в справі N 567/3/22 (провадження N 61-5252сво23)).

Правочин чи договір з`являються, як юридичний факт в момент їх вчинення. Недійсність може «вражати» правочин чи договір, і вона стосується саме моменту його вчинення, а не виконання. Саме на момент вчинення правочин чи договір перевіряються на те чи він відповідає, зокрема, вимогам щодо його дійсності, яка форма встановлена законом щодо правочину чи договору на момент його вчинення (Постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 25 березня 2024 р. у справі N 336/6023/20 (провадження N 61-11523сво23)).

Оспорюваний заповіт вчинений 11 листопада 1992 року, суд першої інстанції до спірних правовідносин правильно застосував норми чинного на той час ЦК УРСР (у редакції Закону 1963 року), а також Закон УРСР «Про державний нотаріат» у редакції 1992 року.

Відповідно до статті 534 ЦК УРСР кожний громадянин може залишити за заповітом усе своє майно або частину його (не виключаючи предметів звичайної домашньої обстановки і вжитку) одній або кільком особам як тим, що входять, так і тим, що не входять до кола спадкоємців за законом, а також державі або окремим державним, кооперативним та іншим громадським організаціям.

Статтею 541 ЦК УРСР визначено, що заповіт повинен бути укладений у письмовій формі з зазначенням місця і часу його укладення, підписаний особисто заповідачем і нотаріально посвідчений.

Згідно з частиною першою статті 47 ЦК УРСР нотаріальне посвідчення угод обов`язкове лише у випадках, зазначених у законі. Недодержання в цих випадках нотаріальної форми тягне за собою недійсність угоди з наслідками, передбаченими частиною другою статті 48 цього Кодексу.

У частині першій статті 48 ЦК УРСР передбачено, що недійсною є та угода, що не відповідає вимогам закону, в тому числі уражає особисті або майнові права неповнолітніх дітей.

Відповідно до статті 19 Закону УРСР «Про державний нотаріат» при вчиненні нотаріальних дій державні нотаріуси та інші службові особи, що вчиняють нотаріальні дії, встановлюють особу громадян, їх представників або представників державних установ, підприємств і організацій, колгоспів, інших кооперативних та інших громадських організацій, які звернулися за вчиненням нотаріальних дій.

При посвідченні угод з`ясовується дієздатність громадян і перевіряється правоздатність юридичних осіб, які беруть участь в угодах. В разі укладення угоди представником перевіряються його повноваження.

Згідно положень статті 20 Закону УРСР «Про державний нотаріат» при посвідченні угод і вчиненні деяких інших нотаріальних дій у випадках, передбачених законодавством Союзу РСР і Української РСР, перевіряється справжність підписів учасників угод та інших осіб, які звернулися за вчиненням нотаріальних дій.

Нотаріально посвідчувані угоди, а також заяви та інші документи підписуються в присутності державного нотаріуса або іншої службової особи, яка вчиняє нотаріальну дію.

Відповідно до роз`яснень, викладених у пункті 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 28 квітня 1978 р. № 3 «Про судову практику в справах про визнання угод недійсними», чинної на час виникнення спірних правовідносин, за правилами статті 48 ЦК УРСР угода визнається недійсною при невідповідності її не тільки законові, а й іншим актам, виданим органами державної влади і управління в межах наданої їм компетенції. Стаття 48 ЦК УРСР застосовується при порушенні встановленого порядку вчинення громадянами і організаціями дій, спрямованих на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав і обов`язків, при ущемленні угодою особистих або майнових прав неповнолітніх дітей, а також в інших випадках їх невідповідності вимогам чинного законодавства, якщо для них не встановлені особливі правила визнання угод недійсними (статті 45-47, 49-58 ЦК УРСР).

При вчиненні нотаріальних дій нотаріуси встановлюють особу громадянина, його представника або представника підприємства, установи, організації, що звернулися за вчиненням нотаріальних дій.

Таким чином, перед складанням заповіту нотаріусом обов`язково встановлюється особа заповідача шляхом перевіряння зазначених вище документів.

Тлумачення зазначених норм права, які регулювали спірні правовідносини на момент їх виникнення, свідчить про те, що до вимог форми заповіту законодавець відносив такі: заповіт повинен бути укладений у письмовій формі із зазначенням місця і часу його укладення, підписаний особисто заповідачем та нотаріально посвідчений.

Як правильно встановлено судом першої інстанції, заповіт від 11 листопада 1992 року було складено у письмовій формі, підписано власноручно заповідачем, посвідчено в приміщенні нотаріальної контори, в присутності державного нотаріуса, яким було перевірено дієздатність заповідачки та роз`яснено її права і наслідки укладання заповіту, що в свою чергу свідчить про повне дотримання вимог закону.

Законодавство, чинне на момент виникнення спірних правовідносин, не містить вимог щодо зазначення паспортних даних у заповіті, відсутні також вимоги щодо обов`язкового зазначення місця проживання чи дати народження заповідача.

Та обставина, що в тексті заповіту не конкретизовано майно заповідачки, а визначено її волю залишити «все своє майно, яке буде належати на день її смерті, з чого б таке майно не складалось та, де б воно не знаходилось» своїй племінниці – відповідачу у справі, як і наявність чи відсутність виділу в натурі часток спірного домоволодіння, не має правого значення для вирішення даного спору, оскільки жодним чином не впливає на законність заповіту.

Отже, доводи ОСОБА_1 щодо недійсності оскаржуваного заповіту через недотримання вимог закону не знайшли свого підтвердження, при цьому достатніх та допустимих доказів, щодо його недійсності матеріали справи не містять та такі не встановлені під час апеляційного перегляду.

На обґрунтування порушеного права ОСОБА_1 вказала про те, що оскільки вона є співвласницею домоволодіння, а відтак має першочергове право на придбання іншої частки будинку, а оскаржуваний заповіт фактично порушує таке її право.

Суд першої інстанції обґрунтовано відхилив посилання позивачки на норми ст.ст. 203, 215, 1257 ЦК України, як підстави недійсності заповіту, які містять загальний перелік норм, а також на статті 229, 230 ЦК України, які передбачають правові наслідки вчинення правочину під впливом обману та помилки, оскільки зі змісту позову, а також зібраних в процесі розгляду справи доказів, не вбачається, що заповіт підлягає визнанню недійсним з цих підстав, або цей заповіт будь-яким чином порушує права чи законні інтереси позивачки.

Також місцевий суд констатував, що ОСОБА_1 є власником 65/100 ідеальних частин спірного житлового будинку на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 31 жовтня 2008 року, після смерті ОСОБА_7 , яке було зареєстроване 19 грудня 2008 року. Отже, позивачці було достовірно відомо, що вона є власником частини нерухомого майна без визначення в натурі конкретних приміщень, а оспорюваний заповіт був складений задовго до набуття позивачкою права власності, відтак жодним чином не порушує обсяг її прав на дане нерухоме майно.

Приймаючи остаточне рішення у справі, суд апеляційної інстанції враховує, що, як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Руїз Торія проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain, серія A, N 303-A, § § 29-30)). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland, N 49684/99, § 2)).

Доводи апеляційної скарги містять суб`єктивне тлумачення апелянтом як обставин справи, так і норм діючого законодавства, направлене на переоцінку доказів, яким суд першої інстанції дав належну правову оцінку.

Таким чином, колегія суддів дійшла висновку, що місцевим судом при ухваленні рішення були належним чином оцінені подані сторонами докази, повно встановлені фактичні обставини справи, а доводи апеляційної скарги не дають підстав для встановлення неправильного застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення суду, не спростовують висновків суду, обґрунтовано викладених в мотивувальній частині оскаржуваного рішення.

Відтак, у відповідності до положень статті 375 ЦПК України, колегія дійшла висновку про наявність підстав для залишення апеляційної скарги без задоволення, а оскаржуваного рішення місцевого суду – без змін.

Оскільки у задоволенні апеляційної скарги відмовлено, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи немає.

Керуючись ст. ст. 258, 259, 367, 368, 374, 375, 381-384, 389-391 ЦПК України, апеляційний суд

у х в а л и в:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Богунського районного суду міста Житомира від 04 червня 2025 року – без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення і може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Головуючий Н.Й. Григорусь

Судді О.М. Галацевич

В.А. Панкеєва

Повний текст складений 29.10.2026.