Постанова від 18 жовтня 2026 р. у справі №905/169/25 — Касаційний господарський суд Верховного Суду

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

19 жовтня 2026 року

м. Київ

cправа № 905/169/25

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Огородніка К. М.- головуючого, Васьковського О. В., Погребняка В. Я.

за участю секретаря судового засідання Сулім А. В.

розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_1

на постанову Східного апеляційного господарського суду від 08.06.2026

та ухвали Господарського суду Донецької області від 16.03.2026 та від 30.03.2026 (попереднього засідання) в частинах відмови у визнанні грошових вимог ОСОБА_1

у справі № 905/169/25

за заявою ОСОБА_2

до Товариства з обмеженою відповідальністю "Краснолиманське"

про визнання банкрутом, -

представники сторін в судове засідання не з`явились, про дату, місце та час розгляду справи повідомлені належним чином

ВСТАНОВИВ:

На розгляді Господарського суду Донецької області на стадії розпорядження майном перебуває справа № 905/169/25 про банкрутство Товариства з обмеженою відповідальністю "Краснолиманське" (далі - ТОВ "Краснолиманське", боржник, роботодавець), провадження у якій було відкрито ухвалою цього суду від 26.03.2025.

26.03.2025 на офіційному веб-порталі Судової влади України опубліковано оголошення про відкриття провадження у справі про неплатоспроможність ТОВ "Краснолиманське" за № 75623.

Короткий зміст заявлених вимог у справі про банкрутство

ОСОБА_1 (заявник / скаржник), інтереси якого представляє адвокат Трун Ольга Валентинівна, подав до господарського суду заяву про грошові вимоги до боржника у загальному розмірі 365 734,92 грн, що складаються із заборгованості з заробітної плати за період з 01.03.2023 по 16.08.2024 в сумі 139 343,29 грн та компенсації невикористаної відпустки (87 днів) у розмірі 226 391,63 грн.

В обґрунтування заявлених грошових вимог заявник зазначав, що у період з 01.03.2023 по 16.08.2024 працював у ТОВ "Краснолиманське", однак після звільнення роботодавець з ним не розрахувався, про розмір заборгованості не повідомив, адвокатський запит про розмір заборгованості з заробітної плати ОСОБА_1 проігнорував.

Установлені судами першої та апеляційної інстанції обставини справи

ОСОБА_1 з 01.03.2023 по 16.08.2024 перебував у трудових відносинах з ТОВ "Краснолиманське", 16.08.2024 був звільнений за власним бажанням згідно з частиною першою статті 38 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України), що підтверджується записами витягу з трудової книжки заявника.

У межах строку, визначеного частиною першою статті 45 Кодексу України з процедур банкрутства (далі - КУзПБ), ОСОБА_1 подав заяву про грошові вимоги до боржника, до якої серед іншого додав такі документи: наказ (розпорядження) про припинення трудового договору; адвокатський запит від 05.09.2024 з доказами направлення з описом вкладення; виписки АТ КБ "ПриватБанк" про рух коштів по рахунку від 05.10.2024; довідку, сформовану засобами автоматичних систем Пенсійного фонду України про індивідуальні відомості про застраховану особу від 06.10.2024; витяг з трудової книжки; ухвали суду у справі № 932/9282/24.

У заяві з грошовими вимогами ОСОБА_1 стверджував, що роботодавець має перед ним невиконане грошове зобов`язання із виплати заробітної плати за період його роботи на підприємстві з 01.03.2023 по 16.08.2024 у сумі 139 343,29 грн та компенсації невикористаної відпустки (87 днів) у розмірі 226 391,63 грн.

Проте суди встановили, що зміст заяви не містить обґрунтованого детального розрахунку пред`явлених вимог із зазначенням вихідних даних для розрахунку, конкретного періоду виникнення заборгованості та його дійсного розміру помісячно.

Відомості довідки № 1303353958352307, сформованої заявником засобами автоматичних систем Пенсійного фонду України від 06.10.2024, про індивідуальні відомості про застраховану особу "Дані про нараховану заробітну плату (дохід, грошове забезпечення)", підтверджують лише його страховий стаж та не є належним доказом щодо розміру заробітної плати та розміру заборгованості по ній.

Згідно наказу (розпорядження) роботодавця про припинення трудового договору останнім днем роботи ОСОБА_1 є 16.08.2024, підлягає компенсації невикористана відпустка за 46 календарних днів (2023) + 41 календарний день (2024-2025) = 87 календарних днів з чим працівник ознайомлений під підпис.

Однак ні у заяві з грошовими вимогами, ані окремим документом заявник не навів обґрунтованого належного розрахунку невиплачених коштів щодо компенсації невикористаної відпустки у сумі 226 391,63 грн, із зазначенням у ньому вихідних даних.

Крім того, рішення юрисдикційного органу, до компетенції якого віднесено вирішення відповідного спору (про стягнення заборгованості із заробітної плати) у матеріалах справи також відсутнє.

Відтак сукупність долучених до заяви з грошовими вимогами документів не підтверджує обґрунтованість та розмір заявлених вимог.

При цьому до матеріалів справи не надано доказів виконання роботодавцем свого обов`язку як з повідомлення працівника про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні), так і доказів фактичної виплати такому працівнику всіх сум, що йому належать від підприємства при звільненні у встановлений частиною першою статті 116 КЗпП України строк.

Разом з тим суди з`ясували, що згідно з поясненнями ТОВ "Краснолиманське" (вх. № 01-41/10518/25) боржником визнано частково заборгованість із заробітної плати перед ОСОБА_1 у сумі 207 774,59 грн (заборгованість із заробітної плати).

Розпорядником майна боржника подано до суду повідомлення про результати розгляду грошових вимог кредитора до боржника (вх. № 01-41/11528/25 від 15.12.25), в якому зазначено, що заявлені кредиторські вимоги частково визнано на загальну суму 207 774,59 грн.

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Ухвалою Господарського суду Донецької області від 16.03.2026 у справі №905/169/25 визнано грошові вимоги ОСОБА_1 до ТОВ "Краснолиманське" в розмірі 207 774,59 грн, в решті вимог відмовлено.

Ухвалою попереднього засідання від 30.03.2026 Господарський суд Донецької області постановив серед іншого визнати кредиторами у справі № 905/169/25 по відношенню до боржника - ТОВ "Краснолиманське" осіб, що мають право вирішального голосу на зборах (комітеті) кредиторів боржника, згідно з наведеним у резолютивній частині ухвали переліком, зокрема ОСОБА_1 в розмірі 207 774,59 грн - перша черга.

Не погодившись із зазначеними ухвалами в частині відмови у визнанні заявлених грошових вимог, ОСОБА_1 оскаржив такі ухвали (у відповідній частині) в апеляційному порядку.

Постановою Східного апеляційного господарського суду від 08.06.2026 апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, ухвалу господарського суду Донецької області від 16.03.2026 та ухвалу господарського суду Донецької області від 30.03.2026 у справі № 905/169/25 залишено без змін.

Судові рішення мотивовані відсутністю документального підтвердження заборгованості боржника перед заявником із заробітної плати та з компенсації невикористаної відпустки, а також відсутністю обґрунтованого розрахунку заборгованості із визначенням у ньому вихідних даних та періоду.

При цьому частково визнаючи грошові вимоги заявника у зазначеному вище розмірі, суди першої та апеляційної інстанцій врахували обставину того, що сам боржник не заперечує та визнає наявність у нього заборгованості із заробітної плати перед ОСОБА_1 у відповідній сумі.

Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги

Скаржник - ОСОБА_1 подав до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просив ухвалу Господарського суду Донецької області від 16.03.2026 та ухвалу попереднього засідання Господарського суду Донецької області від 30.03.2026 (в частині відмовлених грошових вимог скаржника), а також постанову Східного апеляційного господарського суду від 08.06.2026 у цій справі скасувати, ухвалити нове рішення, яким грошові вимоги заявника задовольнити у повному обсязі.

Касаційну скаргу заявник мотивував підставою касаційного оскарження, визначеною пунктом 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), через застосування судом апеляційної інстанції норм права без урахування висновку Верховного Суду про застосування таких норм у подібних правовідносинах, який викладено у постановах від 20.02.2019 у справі № 296/4465/16ц, від 06.03.2019 у справі № 450/1886/14, від 05.06.2024 у справі № 752/17283/22 та згідно з яким: "у визначенні розподілу тягаря доказування у подібних справах, саме відповідач як роботодавець зобов`язаний надати суду докази дотримання процедури звільнення і проведення повного розрахунку, оскільки вони знаходяться у його розпорядженні".

Також посилався на викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15-ц правовий висновок, за змістом якого: "працівник є слабшою, ніж роботодавець стороною у трудових правовідносинах, водночас працівник має діяти добросовісно щодо реалізації своїх прав, а інтереси роботодавця також мають бути враховані. Тобто має бути дотриманий розумний баланс між інтересами працівника та роботодавця".

Додатково скаржник зазначив про відсутність правового висновку Верховного Суду щодо покладання тягаря доказування відсутності заборгованості по заробітній платі на роботодавця саме у провадженні про банкрутство при звернені зі заявою про грошові вимоги до боржника.

У контексті допущених процесуальних порушень скаржник стверджував про залишення судами першої та апеляційної інстанцій без дослідження та належної правової оцінки, зокрема, таких обставин:

- за змістом статей 115, 116 КЗпП України відсутність заборгованості перед працівником має довести саме роботодавець, однак ТОВ "Краснолиманське" проігнорувало як адвокатський запит щодо надання розміру заборгованості заявника, так і ухвалу Бабушкінського районного суду міста Дніпропетровська (від 12.12.2024 у справі № 932/9282/24), якою, зокрема, витребувано від боржника довідку про заборгованість по заробітній платі;

- заявник не зміг надати суду докази заборгованості по заробітній платі виключно через протиправні дії боржника (ТОВ "Краснолиманське"), який, як встановлено судами, не провів розрахунок по заробітній платі і не повідомив про розмір заборгованості позивача;

- у своїх поясненнях ТОВ "Краснолиманське" зазначило, що розрахунок заборгованості проведено на підставі первинних бухгалтерських документів, особових рахунків працівників та відомостей нарахувань заробітної плати. Однак до пояснень таких документів не надано, тому суди безпідставно прийняли такі пояснення до уваги.

Узагальнений виклад позиції інших учасників у справі

Учасники справи не скористались своїм процесуальним правом на подання відзиву на касаційну скаргу, що відповідно до частини третьої статті 295 ГПК України не перешкоджає касаційному перегляду судових рішень.

Водночас боржником подано заяву б/н від 08.10.2026, якою повідомлено про направлення доданих до заяви документів у цій справі №905/169/25, з додатками, серед яких копія клопотання про долучення доказів б/н від 20.03.2026, у додатках до якого містилися відомості щодо заборгованості по заробітній платі, зокрема, щодо ОСОБА_1 (довідка про заборгованість, розрахункові листки, зведені відомості, банківські виписки).

Касаційне провадження

30.06.2026 до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_1 .

Відповідно до протоколу передачі судової справи раніше визначеному складу суду від 30.06.2026 для розгляду касаційної скарги у цій справі визначено склад колегії суддів: Огороднік К. М. - головуючий, Васьковський О. В., Погребняк В. Я.

Ухвалою від 27.07.2026 Верховний Суд, зокрема, відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Господарського суду Донецької області від 16.03.2026, ухвалу попереднього засідання Господарського суду Донецької області від 30.03.2026 (в частині відмовлених грошових вимог скаржника) та постанову Східного апеляційного господарського суду від 08.06.2026 у справі № 905/169/25, призначив касаційну скаргу до розгляду на 21.09.2026 о 11:40.

Ухвалою від 21.09.2026 Верховний Суд відклав розгляд касаційної скарги заявника на 19.10.2026 о 15:45.

У судових засіданнях 21.09.2026 та 19.10.2026 представниця скаржника адвокат Трун О. В. участі не взяла, решта учасників справи явку представників також не забезпечили, про дату, час і місце судового засідання були повідомлені належним чином. Оскільки явка представників сторін у судове засідання з розгляду касаційної скарги не є обов`язковою за законом і не визнавалася такою судом, колегія суддів дійшла висновку про можливість розгляду касаційної скарги по суті у судовому засіданні 19.10.2026 за відсутності учасників судового процесу чи їх повноважних представників.

Розгляд касаційної скарги і позиція Верховного Суду

Верховний Суд наголошує на тому, що відповідно до частини першої статті 300 ГПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи в межах підстав оскарження та правильність застосування судами попередніх інстанцій норм права, Верховний Суд дійшов таких висновків.

Предметом судового розгляду є заява фізичної особи-кредитора про визнання грошових вимог до боржника-роботодавця у справі про банкрутство.

Відповідно до частини першої статті 2 КУзПБ провадження у справах про банкрутство регулюється цим Кодексом, ГПК України, іншими законами України.

За змістом наведених у статті 1 КУзПБ термінів, що вживаються для цілей цього Кодексу: грошовим зобов`язанням (боргом) є зобов`язання боржника сплатити кредитору певну грошову суму відповідно до цивільно-правового правочину (договору) та на інших підставах, передбачених законодавством України; боржником серед іншого є юридична особа, неспроможна виконати свої грошові зобов`язання, строк виконання яких настав; кредитором серед іншого є фізична особа, яка має підтверджені у встановленому порядку документами вимоги щодо грошових зобов`язань до боржника; конкурсними кредиторами є кредитори за вимогами до боржника, що виникли до відкриття провадження у справі про банкрутство і виконання яких не забезпечено заставою майна боржника.

Порядок звернення кредиторів із вимогами до боржника у справі про банкрутство юридичних осіб та порядок розгляду судом відповідних заяв регламентовані, зокрема, статтями 45, 46, 47 КУзПБ.

Згідно з абзацом першим частини першої статті 45 КУзПБ конкурсні кредитори за вимогами, що виникли до дня відкриття провадження у справі про банкрутство, зобов`язані подати до господарського суду письмові заяви з вимогами до боржника, а також документи, що їх підтверджують, протягом 30 днів з дня офіційного оприлюднення оголошення про відкриття провадження у справі про банкрутство.

У попередньому засіданні господарський суд розглядає всі вимоги кредиторів, що надійшли протягом строку, передбаченого частиною першою статті 45 цього Кодексу, у тому числі щодо яких були заперечення боржника або розпорядника майна (абзац перший частини другої статті 47 КУзПБ).

За результатами розгляду зазначених заяв господарський суд постановляє ухвалу про визнання чи відхилення (повністю або частково) вимог таких кредиторів (абзац четвертий частини шостої статті 45 КУзПБ).

Отже, під час розгляду заявлених до боржника кредиторських вимог, суд, керуючись наведеними вище нормами, має з`ясовувати правову природу таких вимог, надати правову оцінку доказам, поданим заявником на підтвердження його вимог до боржника, аргументам та запереченням боржника чи інших кредиторів щодо задоволення таких вимог, перевірити дійсність заявлених вимог, з урахуванням чого встановити наявність підстав для їх визнання чи відхилення (повністю або частково).

Верховний Суд зазначає, що покладення обов`язку доказування обґрунтованості відповідними доказами своїх вимог до боржника саме на кредитора не позбавляє його права на власний розсуд подавати суду ті чи інші докази, що дозволяє суду застосовувати принцип диспозитивності господарського судочинства та приймати рішення про визнання чи відмову у визнанні вимог кредитора, виходячи з тієї сукупності доказів, яка надана кредитором-заявником грошових вимог (подібний висновок, врахований попередніми судовими інстанціями, наведено у постанові Верховного Суду від 27.08.2020 у справі № 911/2498/18).

Комплексне дослідження доказів на предмет їх відповідності законодавчо встановленим вимогам є сутністю суддівського розсуду на стадії встановлення обсягу кредиторських вимог у справі про банкрутство. У випадку ненадання заявником-кредитором сукупності необхідних документів на обґрунтування своїх вимог, суд у справі про банкрутство відмовляє у визнанні таких вимог та включенні їх до реєстру вимог кредиторів (постанови Верховного Суду від 27.08.2020 у справі №911/2498/18, від 01.03.2023 у справі №902/221/22).

Також Верховний Суд зауважує, що питання необхідного обсягу правового аналізу грошових вимог кредитора та достатності доказів на їх підтвердження має вирішуватися господарським судом з урахуванням сукупності обставин конкретної справи, зокрема правової природи зобов`язання, юридичних фактів, з якими пов`язується його дійсність та обґрунтованість, позиції боржника та розпорядника його майна, наявності та обґрунтованості заперечень інших кредиторів.

У справі, що розглядається, правомірність розгляду поданої заяви з грошовими вимогами залежить від урахування правової природи грошових зобов`язань боржника-роботодавця перед звільненим кредитором-працівником із виплати заробітної плати та компенсації невикористаної відпустки.

Статтею 28 Закону України "Про оплату праці" визначено, що у разі банкрутства підприємства чи ліквідації його у судовому порядку зобов`язання перед працівниками такого підприємства щодо заробітної плати, яку вони повинні одержати за працю (роботу, послуги), виконану у період, що передував банкрутству чи ліквідації підприємства, виконуються відповідно до Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом".

Колегія суддів зазначає, що законодавцем не здійснено приведення положень Закону України "Про оплату праці" у відповідність з нормами КУзПБ, який введено в дію 21.10.2019.

Водночас згідно з пунктом 2 розділу "Прикінцеві та перехідні положення" КУзПБ з дня введення в дію цього Кодексу визнано такими, що втратили чинність, зокрема, Закон України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом". При цьому пунктом 4 розділу "Прикінцеві та перехідні положення" КУзПБ установлено, що з дня введення в дію цього Кодексу подальший розгляд справ про банкрутство здійснюється відповідно до положень цього Кодексу незалежно від дати відкриття провадження у справі про банкрутство, крім справ про банкрутство, які на день введення в дію цього Кодексу перебувають на стадії санації, провадження в яких продовжується відповідно до Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом". Перехід до наступної судової процедури та подальше провадження у таких справах здійснюється відповідно до цього Кодексу.

Згідно із Законом "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України" №2971-IX від 20.03.2023 частину першу статті 2 КУзПБ доповнено абзацом другим, згідно якого застосування положень ГПК України та інших законодавчих актів України здійснюється з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Отже, з 21.10.2019 (за винятком справ про банкрутство, що на день введення в дію КУзПБ перебували на стадії санації та в яких не було переходу до наступної судової процедури) норми статті 28 Закону України "Про оплату праці", які містять посилання на Закон України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", мають застосовуватися судом під час розгляду справ про банкрутство із урахуванням приписів КУзПБ.

Провадження у цій справі відкрито ухвалою суду від 26.03.2025 та здійснюється в порядку, передбаченому КУзПБ.

З урахуванням наведеного та приписів статті 28 Закону України "Про оплату праці", зобов`язання щодо заробітної плати перед працівниками боржника, відносно якого відкрито провадження у справі про банкрутство, виконуються відповідно до КУзПБ.

Абзацом шостим частини другої статті 45 КУзПБ серед іншого унормовано, що кредитори за вимогами щодо виплати заробітної плати мають право подати до господарського суду письмові заяви з вимогами до боржника, а також документи, що їх підтверджують.

Відповідно до абзацу першого частини першої статті 94 КЗпП України заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу.

Положення цієї статті КЗпП України кореспондують частині першій статті 1 Закону України "Про оплату праці".

У рішенні від 15.10.2013 № 8-рп/2013 у справі №1-13/2013 Конституційний Суд України зазначив, що поняття "заробітна плата" й "оплата праці", які використані у законах, що регулюють трудові правовідносини, є рівнозначними в аспекті наявності у сторін, які перебувають у трудових відносинах, прав і обов`язків щодо оплати праці, умов їх реалізації та наслідків, що мають настати у разі невиконання цих обов`язків (абзац третій пункту 2.1 мотивувальної частини).

Частиною п`ятою статті 97 КЗпП України передбачено, що оплата праці працівників підприємства здійснюється в першочерговому порядку. Всі інші платежі здійснюються підприємством після виконання зобов`язань щодо оплати праці.

Аналогічне положення закріплено в частині третій статті 15 Закону України "Про оплату праці".

Згідно зі статтею 30 Закону України "Про оплату праці" при кожній виплаті заробітної плати роботодавець повинен повідомити працівника про такі дані, що належать до періоду, за який провадиться оплата праці: а) загальна сума заробітної плати з розшифровкою за видами виплат; б) розміри і підстави відрахувань із заробітної плати; в) сума заробітної плати, що належить до виплати. Роботодавець зобов`язаний забезпечити достовірний облік виконуваної працівником роботи і бухгалтерський облік витрат на оплату праці у встановленому порядку, крім випадків, передбачених законом.

Відповідно до частини першої статті 47 КЗпП України роботодавець зобов`язаний у день звільнення видати працівникові копію наказу (розпорядження) про звільнення, письмове повідомлення про нараховані та виплачені йому суми при звільненні (стаття 116) та провести з ним розрахунок у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, а також на вимогу працівника внести належні записи про звільнення до трудової книжки, що зберігається у працівника.

У разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі не використані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи (частина перша статті 83 КЗпП).

Статтею 116 КЗпП України визначено, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати. У разі спору про розмір сум, нарахованих працівникові при звільненні, роботодавець у будь-якому разі повинен у визначений цією статтею строк виплатити не оспорювану ним суму.

Виходячи з положень КЗпП України та Закону України "Про оплату праці", заробітна плата працівникам виплачується за умови виконання ними своїх функціональних обов`язків на підставі укладеного трудового договору з дотриманням установленої правилами внутрішнього трудового розпорядку тривалості щоденної (щотижневої) роботи за умови провадження підприємством господарської діяльності.

Нарахування та виплата заробітної плати працівникам проводиться на підставі документів з первинного обліку праці та заробітної плати: штатний розклад, розцінки та норми праці, накази та розпорядження (на виплату премій, доплат, надбавок тощо), табель обліку використаного часу, розрахункова-платіжна відомість.

Верховний Суд у справах позовного провадження неодноразово зазначав, що у визначенні розподілу тягаря доказування у подібних справах (за позовом про стягнення заборгованості із заробітної плати), саме відповідач як роботодавець зобов`язаний надати суду докази дотримання процедури звільнення і проведення повного розрахунку, оскільки вони знаходяться у його розпорядженні (постанови Верховного суду від 20.02.2019 у справі № 296/4465/16ц, від 06.03.2019 у справі № 450/1886/14, від 05.06.2024 у справі № 752/17283/22, на які покликається скаржник).

Також необхідно враховувати, що законодавцем покладено на підприємство, установу, організацію обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать; у разі невиконання зазначеного обов`язку до роботодавця застосовується відповідальність, передбачена статтею 117 КЗпП України. Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема, права на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.

Однак, встановлений статтею 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв оцінки пропорційності щодо врахування справедливого та розумного балансу між інтересами працівника і роботодавця. Працівник є слабшою, ніж роботодавець стороною у трудових правовідносинах, водночас працівник має діяти добросовісно щодо реалізації своїх прав, а інтереси роботодавця також мають бути враховані. Тобто має бути дотриманий розумний баланс між інтересами працівника та роботодавця (аналогічний правовий висновок викладено у наведеній скаржником постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15-ц).

Водночас розгляд заяв кредиторів з грошовими вимогами, у тому рахунку із зобов`язань щодо заробітної плати перед працівниками боржника, у межах справи про банкрутство має певні характерні особливості, що відрізняються від позовного провадження.

Передусім це зумовлено специфікою провадження у справах про банкрутство, яка полягає серед іншого в особливостях процедури, адже під час розгляду грошових вимог господарський суд не вирішує спір по суті, а встановлює наявність або відсутність відповідного грошового зобов`язання боржника шляхом дослідження поданих кредитором доказів.

У цьому зв`язку колегія суддів констатує про безпідставність доводів скаржника щодо неправильного застосування судами попередніх інстанцій норм права через неврахування наведених вище правових висновків Верховного Суду, які викладені у постановах від 20.02.2019 у справі № 296/4465/16ц, від 06.03.2019 у справі № 450/1886/14, від 05.06.2024 у справі № 752/17283/22, від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15-ц та які, однак, є нерелевантними до спірних правовідносин у цій справі про банкрутство, зокрема у питанні розгляду грошових вимог кредитора до боржника. Більше того, правовідносини у справі № 761/9584/15-ц не є подібними до спірних також з тих підстав, що заявлені кредитором грошові вимоги не включають компенсації середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

Між тим, зважаючи на правову природу заявлених грошових вимог та необхідність формування правового висновку у спірних правовідносинах (про відсутність якого обґрунтовано стверджує скаржник), Верховний Суд зазначає, що у провадженні у справі про банкрутство при звернені кредитора-працівника зі заявою з грошовими вимогами до боржника-роботодавця у разі, якщо працівник стверджує про недотримання роботодавцем процедури звільнення та про не отримання відповідних документів для підтвердження заявлених вимог, тягар спростування зазначених доводів та доказування відсутності заборгованості зі заробітної плати, зокрема шляхом надання суду документів з первинного обліку праці та заробітної плати, покладається на боржника, оскільки такі документи знаходяться у його розпорядженні.

При цьому положення КУзПБ не виключають застосування передбачених ГПК України процесуальних механізмів подання та витребування доказів під час розгляду кредиторських вимог. Тому кредитор, який об`єктивно не може самостійно отримати необхідні документи, вправі звернутися до господарського суду, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, із відповідним клопотанням у порядку статті 81 ГПК України.

У цій справі суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що заявник звернувся із грошовими вимогами із зобов`язань, що виникли із виплати заробітної плати в сумі 139 343,29 грн та компенсації невикористаної відпустки (87 днів) у розмірі 226 391,63 грн.

До заяви скаржником додано, зокрема, копії наказу (розпорядження) про припинення трудового договору, адвокатського запиту від 05.09.2024 з доказами направлення з описом вкладення, виписок АТ КБ "ПриватБанк" про рух коштів по рахунку від 05.10.2024, довідки, сформованої засобами автоматичних систем Пенсійного фонду України про індивідуальні відомості про застраховану особу від 06.10.2024, витягу з трудової книжки, ухвал суду у справі № 932/9282/24..

Заявник стверджував, що після звільнення роботодавець з ним не розрахувався, про розмір заборгованості не повідомив, адвокатський запит про розмір заборгованості зі заробітної плати проігнорував.

Боржник, у свою чергу, у поясненнях (вх. № 01-41/10518/25) визнав заборгованість із заробітної плати перед заявником частково - у сумі 207 774,59 грн, стверджуючи, що такий розрахунок заборгованості здійснено на підставі первинних бухгалтерських документів, особових рахунків працівників та відомостей нарахувань заробітної плати.

Керуючись критеріями оцінки доказів та доказування у справі, суди попередніх інстанцій з`ясували, що до матеріалів справи не надано доказів виконання боржником як роботодавцем свого обов`язку ні з повідомлення працівника про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні, ні документів на підтвердження фактичної виплати такому працівнику всіх сум. Рішення юрисдикційного органу, до компетенції якого віднесено вирішення спору щодо стягнення заборгованості з заробітної плати у матеріалах справи також відсутнє.

З іншого боку, заявник, на якого як на кредитора покладено обов`язок доказування обґрунтованості відповідними доказами своїх вимог до боржника, у поданій заяві не навів обґрунтованого детального розрахунку заявлених грошових вимог із зазначенням вихідних даних для розрахунку, конкретного періоду виникнення заборгованості та його дійсного розміру помісячно.

Тобто наведений у заяві про грошові вимоги розрахунок не містив достатніх вихідних даних для перевірки господарськими судами заявлених кредитором сум.

За таких обставин, визнаючи частково грошові вимоги заявника у цій справі саме у сумі 207 774,59 грн заборгованості зі заробітної плати, яку не заперечував та визнавав сам боржник у поданих письмових поясненнях, господарські суди першої та апеляційної інстанцій врахували приписи частини першої статті 75 ГПК України, згідно з якою обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованих підстав вважати їх недостовірними або визнаними у зв`язку з примусом.

Отже, суди попередніх інстанцій правомірно визначили зазначену обставину щодо обсягу заборгованості зі заробітної плати такою, що в розумінні частини першої статті 75 ГПК України має преюдиціальне значення.

Наведеним спростовуються помилкові доводи скаржника про те, що суди безпідставно прийняли до уваги пояснення боржника щодо розміру заборгованості.

Крім того, колегією суддів враховано, що частково визнаючи грошові вимоги ОСОБА_1 у виді заборгованості зі заробітної плати у розмірі 207 774,59 грн, суди попередніх інстанцій керувалися тим, що, згідно з поясненнями боржника, розрахунок такої заборгованості здійснено ним на підставі первинних бухгалтерських документів, особових рахунків працівників та відомостей нарахувань заробітної плати.

Своєю чергою, до заяви б/н від 08.10.2026 боржником додано копії поданого до суду першої інстанції клопотання про долучення доказів б/н від 20.03.2026, у додатках до якого містилися відомості щодо заборгованості по заробітній платі, зокрема, щодо ОСОБА_1 (довідка про заборгованість, розрахункові листки, зведені відомості, банківські виписки). За змістом доданої до клопотання Довідки ТОВ "Краснолиманське" повідомляє, що ОСОБА_1 працював на підприємстві з 01.03.2023 по 19.08.2024, табельний №49796, сума заборгованості із заробітної плати (після утримань всіх обов`язкових податків і зборів) на дату складання довідки за липень-серпень 2024 року становить 207 774,59 грн, до складу якої входить компенсація за невикористану відпустку за 87 календарних днів.

Колегія суддів зауважує, що суд касаційної інстанції не приймає докази, які не досліджувалися судом першої та апеляційної інстанцій, однак у цьому випадку відповідні докази (довідка про заборгованість, розрахункові листки, зведені відомості, банківські виписки, видаткові касові ордери та відомості на виплату) були долучені боржником до матеріалів справи до дати проведення господарським судом попереднього засідання у справі.

При цьому обсяг кредиторських вимог ОСОБА_1 у розмірі 207 774,59 грн, визнаний судами попередніх інстанцій на підставі здійсненого дослідження та наданої правової оцінки наявних у справі доказів, цілком узгоджується із сумою заборгованості зі заробітної плати заявника, наведеної у наданій боржником до місцевого господарського суду довідці про заборгованість із зазначенням періодів та складових такої заборгованості у загальному розмірі 207 774,59 грн, включаючи компенсацію за невикористану відпустку за відповідну кількість днів.

На переконання Верховного Суду, у господарських судів першої та апеляційної інстанцій були достатні підстави вважати, що розпорядник майна боржника, розглянувши заявлені грошові вимоги заявника, визнавав заборгованість із заробітної плати перед ОСОБА_1 лише в тій частині, в якій її наявність і розмір у сумі 207 774,59 грн підтверджувалися даними бухгалтерського та іншого обліку боржника. Матеріали справи не дають обґрунтованих підстав вважати, що під час перевірки відповідних вимог розпорядник майна боржника діяв неналежно або не виконав покладених на нього обов`язків.

Також господарські суди обґрунтовано виходили з того, що обставина невиконання боржником ухвали Бабушкінського районного суду міста Дніпропетровська від 12.12.2024 у справі № 932/9282/24 (в частині витребування доказів), не може породжувати у цій справі про банкрутство (в частині розгляду грошових вимог заявника) наслідків, передбачених приписами частини десятої статті 81 ГПК України, адже відповідна ухвала була постановлена в іншому судовому провадженні та наслідки її невиконання могли оцінюватися судом саме у тому провадженні.

Натомість з матеріалів грошових вимог ОСОБА_1 у цій справі не вбачається, що заявник подавав саме до господарського суду, у проваджені якого перебуває справа про банкрутство ТОВ "Краснолиманське" та який розглядав відповідну заяву з грошовими вимогами до боржника, клопотання про витребування відповідних доказів (відомостей про розмір заборгованості з заробітної плати заявника) у порядку вимог статті 81 ГПК України.

Верховний Суд зауважує, що ненадання відповіді на адвокатський запит також не є підставою для визнання заявленої заборгованості доведеною та не прирівнюється до невиконання ухвали господарського суду про витребування доказів. Такий запит підтверджує вжиття заходів щодо самостійного отримання відповідних доказів та міг бути використаний заявником для обґрунтування клопотання за статтею 81 ГПК України, чого зроблено не було.

Згідно з частиною третьою статті 13, частиною другою статті 14 ГПК України учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Зважаючи на зазначені норми та неподання заявником клопотання про витребування доказів у порядку статті 81 ГПК України саме до місцевого господарського суду у цій справі, Верховний Суд відхиляє за безпідставністю доводи касаційної скарги про залишення судами першої та апеляційної інстанцій без належної правової оцінки обставин того, що боржник проігнорував як адвокатський запит щодо надання розміру заборгованості заявника, так і ухвалу Бабушкінського районного суду міста Дніпропетровська від 12.12.2024 у справі № 932/9282/24.

Таким чином, колегія суддів вважає, що суди попередніх інстанцій, надавши належну правову оцінку доказів, поданих кредитором в обґрунтування заявлених ним грошових вимог, дійшли вмотивованого висновку про наявність підстав для часткового задоволення таких вимог, розмір яких було визнано самим боржником та підтверджено наявними у справі доказами.

Незгода скаржника з наданою судом оцінкою не може свідчити про порушення судами норм процесуального права і, відповідно, бути підставою для скасування оскаржуваних рішень судів.

При цьому у контексті наведених у касаційній скарзі заперечень стосовно оцінки судами попередніх інстанцій наявних у справі доказів, колегія суддів зазначає, що Верховний Суд не вправі здійснювати переоцінку обставин, з яких виходили суди при вирішенні справи, а повноваження суду касаційної інстанції обмежуються виключно перевіркою дотримання судами норм матеріального та процесуального права на підставі встановлених фактичних обставин справи та виключно в межах доводів касаційної скарги (аналогічний висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 10.12.2019 у справі № 925/698/16).

Положення ГПК України покладають обов`язок з визначення та доведення підстав касаційного оскарження саме на скаржника, тоді як суд касаційної інстанції здійснює касаційний перегляд виключно в межах доводів та вимог касаційної скарги та не може доповнювати її, позаяк інакше це б було порушенням принципу диспозитивності та змагальності сторін у господарському судочинстві.

На підставі викладеного, Верховний Суд відхиляє доводи касаційної скарги в частині заперечення встановлених судами попередніх інстанцій обставин справи з одночасним тлумаченням скаржником власного їх викладення, оскільки незгода з наданою судами оцінкою наявних у матеріалах справи доказів та намагання здійснити їх переоцінку відповідно до вимог статті 300 ГПК України виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції.

Аргументи скаржника про неврахування господарськими судами попередніх інстанцій висновків, викладених у перелічених у скарзі постановах Верховного Суду, які сформульовані у справах позовного провадження (спори про стягнення заборгованості із заробітної плати) та на які посилається заявник касаційної скарги в обґрунтування підстав касаційного оскарження, відхиляються колегією суддів, як зазначено вище, з підстав нерелевантності наведеної практики до спірних правовідносин у цій справі.

Всі ж інші доводи касаційної скарги визначеними скаржником підставами касаційного оскарження не охоплюються та підставами відкриття касаційного провадження у цій справі не слугували, а тому і не можуть бути оцінені та враховані Верховним Судом.

Таким чином, в межах підстав касаційного оскарження скаржник не навів змістовних доводів на спростування висновків судів першої та апеляційної інстанцій, тож підстави для скасування або зміни законних та обґрунтованих судових рішень відсутні.

Порушень норм процесуального права, які є підставами для обов`язкового скасування оскаржуваних судових рішень (частина перша статті 310 ГПК України), колегією суддів під час касаційного провадження не встановлено.

Зважаючи на викладене у сукупності, оскаржувані судові рішення у цій справі ухвалені у відповідності до норм чинного законодавства та на підставі належно встановлених судами попередніх інстанцій обставин і оцінених доказів, тому доводи скаржника про неправильне застосування судами норм матеріального та процесуального права підлягають відхиленню з підстав необґрунтованості.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Переглянувши у касаційному порядку в межах доводів та вимог касаційної скарги оскаржувані судові рішення, Верховний Суд не встановив порушення та невірного застосування норм права, на які посилався скаржник.

На підставі викладеного та беручи до уваги межі перегляду справи судом касаційної інстанції в порядку статті 300 ГПК України, колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги та необхідність залишення оскаржуваних судових рішень у цій справі (в частині відмови у визнанні грошових вимог заявника) без змін.

Розподіл судових витрат

З огляду на звільнення скаржника від сплати судового збору за подання касаційної скарги відповідно до закону, підстави для вирішення питання щодо розподілу судового збору за її подання і розгляд Верховним Судом відсутні.

Керуючись статтями 240, 300, 301, 304, 308, 309, 314, 315, 317 ГПК України, Верховний Суд, -

ПОСТАНОВИВ :

1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

2. Постанову Східного апеляційного господарського суду від 08.06.2026, ухвалу Господарського суду Донецької області від 16.03.2026 та ухвалу попереднього засідання Господарського суду Донецької області від 30.03.2026 (в частинах відмови у визнанні грошових вимог ОСОБА_1 ) у справі № 905/169/25 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя К. М. Огороднік

Судді О. В. Васьковський

В. Я. Погребняк