Постанова від 21 жовтня 2026 р. у справі №759/13511/24 — Київський апеляційний суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Унікальний номер справи № 759/13511/24 Головуючий у суді першої інстанції - Єросова І.Ю.

Апеляційне провадження № 22-ц/824/14934/2026 Доповідач у суді апеляційної інстанції - Нежура В.А.

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

22 жовтня 2026 року Київський апеляційний суд у складі:

суддя-доповідач Нежура В.А.,

судді Верланов С.М., Невідома Т.О.,

секретар Цуран С.С.

розглянув у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Києві апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Святошинського районного суду міста Києва від 10 лютого 2026 року по цивільній справі за позовом Акціонерного товариства «Банк Кредит Дніпро» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості

та за зустрічним позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Банк Кредит Дніпро» про визнання частково недійсним кредитного договору,

В С Т А Н О В И В:

У липні 2024 року АТ «Банк Кредит Дніпро» звернулось до суду із позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором.

Свої позовні вимоги позивач обґрунтовував тим, що 10.06.2019 між АТ «БАНК КРЕДИТ ДНІПРО» та ОСОБА_1 укладено кредитний договір №22034000130590, відповідно до умов якого позивач надав відповідачу у тимчасове платне користування грошові кошти на споживчі потреби, а відповідач зобов`язався повернути наданий кредит, сплатити проценти за користування кредитом та комісії, що передбачені договором, а також здійснити всі інші платежі за кредитом у встановлених договором розмірах і строках та виконати свої зобов`язання за договором в повному обсязі.

Банк надав відповідачу грошові кошти на таких умовах: сума виданого кредиту: 203 300,00 грн, дата надання кредиту: 10.06.2019, кінцева дата погашення кредиту: 10.06.2024, валюта кредиту: UAH, строк користування кредитом, міс.: 60, цільове призначення - на споживчі потреби, щомісячна комісія за обслуговування кредиту: 1,99% від суми кредиту, процентна ставка за користування кредитом на строкову заборгованість - 0,001 % річних, процентна ставка за користування кредитом на прострочену заборгованість - 56,0 % річних.

Відповідно до п. 1.4. кредитного договору кредит надається шляхом зарахування суми кредиту на поточний рахунок НОМЕР_1 , відкритий у банку. Також, 10.06.2019 між відповідачем та банком укладено договір банківського рахунку та надання додаткових послуг №РКО-1087334/10062019/0209. Факт видачі кредитних коштів та користування ними підтверджується виписками банку, які додаються до позовної заяви та розрахунком заборгованості.

У подальшому, у зв`язку із введенням в Україні воєнного стану, Правилами роботи банків, затвердженими постановою Правління Національного банку України від 25.02.2022 №23 «Про деякі питання діяльності банків України та банківських груп» (із подальшими змінами), Національний банк України дозволив банкам не враховувати несплату за кредитами протягом 24.02.2022-30.06.2022 як прострочення (кредитні канікули), про що АТ «Банк Кредит Дніпро» повідомляло клієнтів у низці публікацій на сторінках офіційного сайту банку.

У пункті 2.1 кредитного договору передбачено, що відповідач мав здійснювати платежі з погашення заборгованості за кредитом, сплати процентів та щомісячної комісії у вигляді щомісячних ануїтетних (рівномірних) платежів, які є обов`язковим платежем. Дати погашення та розмір обов`язкового платежу визначені в розділі 4 договору (п. 2.2. кредитного договору). На час дії кредитних канікул було відтерміновано сплату боргу ОСОБА_1 , в результаті чого кошти, що підлягали сплаті у період кредитних канікул, могли ним не сплачуватися і не враховувалися як прострочена заборгованість. Разом з тим, кредитні канікули не зменшили суму боргу відповідача, а лише відтермінували її сплату, що відображено у розрахунку заборгованості, доданому до позовної заяви. Однак ОСОБА_1 , як позичальник свої обов`язки за кредитним договором не виконав, внаслідок чого утворилась заборгованість, загальний розмір якої станом на 09 травня 2024 року становить 169 416, 38 грн та складається із: залишку простроченого кредиту: 119 305.85 грн, залишку прострочених відсотків: 2.01 грн, залишку прострочених комісій: 50 108.52 грн, загального залишку заборгованості 169 416.38 грн.

14.10.2024 від відповідача ОСОБА_1 разом із відзивом надійшла зустрічна позовна заява про визнання частково недійсним умов укладеного кредитного договору, а саме - в частині п. 1.2 про нарахування щомісячної комісії у розмірі 1,99% річних.

Рішенням Святошинського районного суду міста Києва від 10 лютого 2026 року позов АТ «Банк Кредит Дніпро» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості задоволено.

Стягнуто із ОСОБА_1 на користь АТ «Банк Кредит Дніпро» заборгованість за кредитним договором №22034000130590 від 10.06.2019 у розмірі 169 416,38 грн, з яких:

- 119 305,85 грн - сума заборгованості за основною сумою боргу,

- 02,01 грн - сума заборгованості за відсотками по кредиту,

- 50 108,52 грн - сума простроченої комісії.

Стягнуто із ОСОБА_1 на користь АТ «Банк Кредит Дніпро» судові витрати у виді сплаченого судового збору у розмірі 2 422,40 грн.

Зустрічний позов ОСОБА_1 до АТ «Банк Кредит Дніпро» про визнання частково недійсним кредитного договору залишено без задоволення.

Не погодившись з таким рішенням суду, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій посилаючись на порушення судом матеріальних норм права, просить скасувати рішення Святошинського районного суду міста Києва від 10 лютого 2026 року та ухвалити нове, яким відмовити в задоволені первісних позовних вимог в повному обсязі та задовольнити зустрічний позов.

Апеляційна скарга обґрунтована тим, що суд першої інстанції не урахував правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 09 грудня 2019 року в справі №524/5152/15, відповідно до якого виходячи з принципів справедливості, добросовісності, на позичальника не може бути покладено обов`язок сплачувати платежі за послуги, які ним фактично не замовлялись і які банком фактично не надавались, а встановлення платежів за такі послуги було заборонено нормативно-правовими актами.

Тому суд дійшов помилкового висновку про відсутність підстав для задоволення зустрічного позову та задовольнив первісний позов, не зважаючи на те, що ОСОБА_1 повернув усю суму боргу з урахуванням відсотків.

У відзиві на апеляційну скаргу представниця позивача Гайдо О.В. проти задоволення апеляційної скарги заперечила. Вказує, що рішення суду є законним і обґрунтованим, підстави для його скасування відсутні.

У судовому засіданні в апеляційному суді взяла участь представниця позивача Гайдо О.В., яка просила апеляційну скаргу залишити без задоволення, рішення суду першої інстанції - без змін.

Інші учасники справи в судове засідання не з`явилися, про час та місце розгляду справи повідомлені належним чином. Суд апеляційної інстанції визнав за можливе розглянути справу за відсутності осіб, які не з`явилися, оскільки їх неявка не перешкоджає апеляційному розгляду справи (ч. 2 ст. 372 ЦПК України).

Від ОСОБА_1 надійшли заперечення на письмові пояснення, у яких він, крім іншого, просив суд розглядати справу за його відсутності.

Згідно з ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість постановленого рішення, суд дійшов висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з таких підстав.

Встановлено, що 10.06.2019 між АТ «Банк Кредит Дніпро» та ОСОБА_1 укладено кредитний договір №22034000130590, з якого вбачається, що банк надає ОСОБА_1 грошові кошти у тимчасове платне користування на споживчі потреби, а останній зобов`язується повернути кредит, сплатити проценти за користування кредитом та комісії, а також здійснювати інші платежі за кредитом у встановленому договорі розмірі (т. 1 а.с. 12).

Пунктом 1.2 вказаного договору передбачено, що банк надає ОСОБА_1 кредит у розмірі 203 300 грн. 00 коп., строк кредитування - 60 місяців, кінцева дата повернення кредиту - 10.06.2024, цільове призначення - на споживчі потреби, щомісячна комісія - 1,99% від суми кредиту, процента ставка за користування кредитом - 0,001% річних, за прострочену заборгованість - 56% річних.

Розділом 2 договору визначено, що платежі з погашення заборгованості за кредитом, сплати процентів за користування кредитом та щомісячної комісії за обслуговування кредиту здійснюють у вигляді щомісячних платежів. Дата погашення та розмір такого обов`язкового платежу визначено розділом 4 договору.

Розділом 4 договору встановлено, що ОСОБА_1 повинен починаючи з 10.07.2019 сплачувати банку суму платежу за розрахунковий період у розмірі 7 434 грн. 09 коп., яка складається із суми погашення кредиту, процентів за користування кредитом та платежів за додаткові та супутні послуги у вигляді розрахунково-касового обслуговування у розмірі 4 045 грн. 67 коп., що є сталою сумою упродовж усього строку кредитування.

Наведена інформація деталізовано та структуровано викладена у паспорті споживчого кредиту, який підписано власноручним підписом ОСОБА_1 (т. 1 а.с. 167).

Також 10.06.2019 сторонами кредитного договору укладено договір банківського рахунку та надання додаткових послуг №РКО-1087334/10062019/0209, відповідно до умов якого банк здійснює обслуговування поточного рахунку ОСОБА_1 (т. 1 а.с. 13).

Крім того, розділом 2 вказаного договору визначено, що банк надає на підстав даного договору послугу GSM-banking з метою забезпечення можливості отримання інформації про операції, що здійснені за рахунком, та суми доступного залишку за рахунком. З метою забезпечення дистанційного розпоряджання рахунками, відкрити на ім`я ОСОБА_1 , банк надає останньому доступ до системи FreeBank.

Також із заяви про відкриття поточного рахунку та випуск електронного платіжного засобу вбачається, що ОСОБА_1 просив банк підключити йому додаткову послугу - надання інформації про здійснені операції та доступний залишок на рахунку, а також інформацію у вигляді смс-повідомлення.

Крім того, ОСОБА_1 також підписав заяву-згоду на укладення Універсального договору банківського обслуговування клієнтів-фізичних осіб від 10.06.2019, відповідно до якої ОСОБА_1 підтвердив, що до моменту підписання заяви-згоди ознайомився та погоджується з умовами, викладеними в УДБО, тарифами, а також підтвердив фактичну можливість та зобов`язання самостійно відслідковувати всі зміни та доповнення, які будуть вноситися до УДБО. При цьому, останній погоджується отримувати банківські послуги на умовах, зазначених в УДБО, та підтверджує, що йому зрозумілі всі умови та відсутня необхідність у їх додатковому тлумаченні (т. 1 а.с. 168).

На підтвердження доводів про наявність у ОСОБА_1 заборгованості із оплати кредиту позивач надав суду розрахунок заборгованості, яка станом на 09.05.2024 становить 169 416,38 грн та виписку по особовому рахунку ОСОБА_1 за період з 10.06.2019 по 09.05.2024 (т. 1 а.с. 19-20).

Як вбачається із вказаних документів, ОСОБА_1 частково виконав взяті на себе зобов`язання за кредитним договором №22034000130590 від 10.06.2019, а саме у період з 10.07.2019 по 16.02.2022 систематично сплачував суму заборгованості по кредиту, проценти за користування кредитом та комісійні платежі (т. 1 а.с. 21-166).

У ході розгляду справи відповідач ОСОБА_1 не заперечував щодо факту існування між сторонами кредитних відносин та розміру заборгованості, однак, заперечував щодо нарахування комісії за послуги, які не відображені у підписаних сторонами документах (кредитному договорі та супутніх документах), тому вважає нарахування комісії неправомірним.

Відповідно до ч. 1 ст. 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Згідно зі статтями 526, 530, 610, ч. 1 ст. 612 ЦК України зобов`язання повинні виконуватись належним чином, у встановлений термін, відповідно до умов договору та вимог чинного законодавства. Порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Положеннями ч. 1 ст. 598 ЦК України передбачено, що зобов`язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом.

У свою чергу, ст. 599 ЦК України визначено, що зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Пунктами 1 та 2 ч. 1 ст. 611 ЦК України передбачено, що у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: припинення зобов`язання внаслідок односторонньої відмови від зобов`язання, якщо це встановлено договором або законом, або розірвання договору, зміна умов зобов`язання.

Відповідно до ст. 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.

Договір позики вважається укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Статтею 1047 ЦК України передбачено, що договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Згідно з частинами 1, 3 ст. 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Відповідно до ч. 2 ст. 1050 ЦК України якщо договором встановлений обов`язок позичальника повернути позичку частинами (із розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилась, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу.

Згідно з ч. 1 ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

Рішенням Конституційного Суду України від 10 листопада 2011 року №15-рп/2011 у справі щодо офіційного тлумачення положень пунктів 22, 23 статті 1, статті 11, частини восьмої статті 18, частини третьої статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів» у взаємозв`язку з положеннями частини четвертої статті 42 Конституції України (справа про захист прав споживачів кредитних послуг) підтверджено, що положення пунктів 22, 23 статті 1, статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» з подальшими змінами у взаємозв`язку з положеннями частини четвертої статті 42 Конституції України треба розуміти так, що їх дія поширюється на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору.

У Рішенні від 01 листопада 2023 року №9-р(ІІ)/2023 Конституційний Суд України дійшов висновку, що дієвий та ефективний захист прав споживачів є одним зі способів виконання державою її головного конституційного обов`язку - утверджувати й забезпечувати права і свободи людини (абзац перший підпункту 3.8 пункту 3 мотивувальної частини).

Відповідно до ч. 5 ст. 11, частин 1, 2, 5, 7 ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів» (у редакції, чинній на момент укладення спірного кредитного договору) до договорів зі споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідно з якими передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки.

Продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов`язків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним. Положення, що було визнане недійсним, вважається таким з моменту укладення договору.

Аналіз указаних норм дає підстави для висновку, що несправедливими є положення договору про споживчий кредит, які містять умови про зміни у витратах, зокрема щодо плати за обслуговування кредиту, і це є підставою для визнання таких положень недійсними.

Згідно з абзацом другим ч. 4 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» (у редакції, чинній момент укладення спірного кредитного договору) споживач не зобов`язаний сплачувати кредитодавцеві будь-які збори, відсотки або інші вартісні елементи кредиту, що не були зазначені у договорі.

Відповідно до ч. 8 ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів» (у редакції, чинній на момент укладення спірного договору) нечіткі або двозначні положення договорів зі споживачами тлумачаться на користь споживача.

Частиною 3 ст. 55 Закону України «Про банки і банківську діяльність» (у редакції, чинній на час укладення кредитного договору) передбачено, що банкам забороняється вимагати від клієнта придбання будь-яких товарів чи послуг від банку або від спорідненої чи пов`язаної особи банку як обов`язкову умову надання банківських послуг.

Банк не може стягувати з позичальника платежі за дії, які він вчиняє на власну користь (ведення кредитної справи, договору, розрахунок і облік заборгованості за кредитним договором тощо), чи за дії, які позичальник вчиняє на користь банку (наприклад, прийняття платежу від позичальника), чи за дії, що їх вчиняє банк або позичальник з метою встановлення, зміни, припинення правовідносин (укладення кредитного договору, внесення до нього змін тощо). Інакше кажучи, банк неповноважний стягувати з позичальника плату (комісію) за управління кредитом, адже такі дії не становлять банківську послугу, яку замовив позичальник (або супровідну до неї), а є наслідком реалізації прав та обов`язків банку за кредитним договором і відповідають економічним потребам лише самого банку.

Принципи справедливості, добросовісності та розумності є фундаментальними засадами цивільного законодавства та основами зобов`язання (пункт 6 частини першої статті 3, частина третя статті 509 ЦК України), спрямованими, зокрема, на реалізацію правовладдя та встановлення меж поведінки у цивільних відносинах. Добросовісність у діях їхнього учасника означає прагнення сумлінно використовувати цивільні права і сумлінно виконувати цивільні обов`язки, у тому числі передбачати можливість завдання своїми діями, бездіяльністю шкоди правам та інтересам інших осіб.

З урахуванням принципів справедливості та добросовісності на позичальника не можна покладати обов`язок сплачувати платежі за послуги, за отриманням яких він до кредитодавця фактично не звертався. Недотримання вказаних принципів призводить до порушення прав та інтересів учасників цивільного обороту. Виконання позичальником умов кредитного договору, встановлених із порушенням зазначених принципів, не приводить ці умови у відповідність до засад цивільного законодавства.

Виходячи зі змісту вказаних норм, надання грошових коштів за укладеним кредитним договором відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України є обов`язком банку, виконання такого обов`язку не може обумовлюватися будь-якою зустрічною оплатою з боку позичальника.

Отже, виходячи з принципів справедливості, добросовісності, на позичальника не може бути покладено обов`язок сплачувати платежі за послуги, які ним фактично не замовлялись і які банком фактично не надавались, а встановлення платежів за такі послуги було заборонено нормативно-правовими актами.

Подібний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 09 грудня 2019 року в справі №524/5152/15.

Частинами 2, 3 ст. 215 ЦК України визначено, що недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Відповідно до ст. 217 ЦК України недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини.

Частинами 1, 2 ст. 228 ЦК України передбачено, що правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.

Перебіг позовної давності за вимогами про застосування наслідків нікчемного правочину починається від дня, коли почалося його виконання.

За правилами доказування, визначеними статтями 12, 81 ЦПК України, кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Стандарт доказування є важливим елементом змагального процесу. Якщо сторона не подала достатньо доказів для підтвердження певної обставини, то суд робить висновок про її недоведення.

У постанові від 18 березня 2020 року у справі №129/1033/13 Велика Палата Верховного Суду наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджувальної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим ніж протилежний.

У справі, що переглядається, судом встановлено, що відповідач ОСОБА_1 , укладаючи кредитний договір №22034000130590 від 10.06.2019, погодився із умовами надання кредиту, обов`язками, які закріплені договором, а також порядком та строками їх виконання. Він добровільно, без будь-якого примусу, уклав із банком - позивачем за первісним позовом договір банківського рахунку та надання додаткових послуг №РКО-1087334/10062019/0209, який обумовлює надання банком позичальнику додаткових послуг, за надання яких справляється комісія, яка є обов`язковою частиною щомісячного платежу із погашення заборгованості перед банком.

Наведені обставини спростовують доводи ОСОБА_1 про те, що у підписаних ним із банком документах відсутній перелік послуг, за який банком встановлено комісію.

Суд першої інстанції також правильно зауважив, що фактично незгода ОСОБА_1 із порядком та розміром погашення заборгованості була висловлена лише після ініціювання судового провадження, у період до 02.09.2022 ОСОБА_1 виконував взяті на себе зобов`язання щодо погашення кредитної заборгованості, щомісячно сплачував кредитну заборгованість, відсотки та комісію, про що свідчать долучені до позову докази.

Також із обставин справи не вбачається, що ОСОБА_1 упродовж строку кредитування вживав заходів з метою інформування кредитора про незгоду із нарахуванням заборгованості, зокрема комісії, яка, як встановлено у ході розгляду справи, була обумовлена сторонами у договорах (кредитному та банківського рахунку).

У постанові Верховного Суду від 22 липня 2021 року у справі №405/4719/16-ц зазначено, що, встановивши, що на час укладення договору про надання споживчого кредиту позичальник був ознайомлений зі змістом договору, про що свідчить його підпис; у подальшому погашав кредитну заборгованість протягом тривалого часу; не звертався до банку щодо роз`яснень положень договору чи надання іншої інформації з приводу виконання зобов`язань і не заявляв про те, що йому незрозумілі умови кредитного договору, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про відсутність підстав для визнання договору недійсним, відсутності підстав щодо нечесної підприємницької практики чи введення позичальника в оману.

Враховуючи принцип свободи договору, відповідач за первісним позовом ОСОБА_1 мав можливість не вступати у кредитні відносини з позивачем. Підписавши договір кредиту, позичальник засвідчив, що погодився на отримання у кредит коштів саме на умовах, що визначені договором, тривалий час виконував умови договору, здійснював погашення заборгованості за кредитним договором, зокрема, й комісійні платежі.

Враховуючи встановлені у ході судового розгляду обставини, наявність вини відповідача за первісним позовом ОСОБА_1 у несвоєчасному виконанні взятих на себе відповідно до кредитного договору зобов`язань, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про обґрунтованість заявленого первісного позову та необхідність його задоволення. У той же час, підстави для задоволення зустрічного позову ОСОБА_1 відсутні.

Доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 повністю повторюють доводи його зустрічної позовної заяви, належна оцінка яким надана судом першої інстанції, не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки суду першої інстанції, обґрунтовано викладені у мотивувальній частині рішення, та фактично зводяться до його незгоди з висновками суду. При цьому, докази та обставини, на які посилається відповідач у апеляційній скарзі, були предметом дослідження суду першої інстанції і при їх дослідженні та встановленні були дотримані норми матеріального і процесуального права. Судом першої інстанції правильно визначено характер спірних правовідносин, встановлено обсяг прав та обов`язків сторін, застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, що склались між сторонами, надано повну, всебічну та об`єктивну оцінку наявним у справі доказам.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржене судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.

Перевіряючи законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів приходить до висновку, що рішення суду є законним і обґрунтованим, підстави для його скасуванні відсутні.

Враховуючи викладене, керуючись статтями 367, 374, 375, 381-384 ЦПК України, суд,

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Святошинського районного суду міста Києва від 10 лютого 2026 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів у випадках, передбачених статтею 389 Цивільного процесуального кодексу України.

Повний текст складено 28 жовтня 2026 року.

Суддя-доповідач В.А. Нежура

Судді С.М. Верланов

Т.О. Невідома