Постанова від 14 вересня 2026 р. у справі №374/392/25 — Київський апеляційний суд

справа № 374/392/25

провадження № 22-ц/824/6001/2026

головуючий у суді І інстанціїПотапенко А. В.

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

15 вересня 2026 року м. Київ

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді - Писаної Т.О.

суддів - Приходька К.П., Журби С.О.

за участю секретаря судового засідання - Івкової Д.Л.

розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Ржищівського міського суду Київської областівід 22 грудня 2025 року у цивільній справі за позовом Ржищівської міської ради Київської області до ОСОБА_1 про стягнення безпідставно збережених коштів у вигляді несплаченої орендної плати за користування земельною ділянкою,

В С Т А Н О В И В:

У жовтні 2025 року до Ржищівського міського суду Київської області надійшла вказана вище позовна заява Ржищівської міської ради Київської області до ОСОБА_1 про стягнення безпідставно збережених коштів у вигляді несплаченої орендної плати за користування земельною ділянкою.

Рішенням Ржищівського міського суду Київської області від 22 грудня 2025 року позовні вимоги Ржищівської міської ради Київської області до ОСОБА_1 про стягнення безпідставно збережених коштів у вигляді несплаченої орендної плати за користування земельною ділянкою, - задоволено у повному обсязі.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь Ржищівської міської ради Київської області безпідставно збережені кошти у розмірі 38 280 гривень 36 копійок та витрати на відшкодування судового збору у розмірі 3028 гривень.

Не погоджуючись із указанимрішенням ОСОБА_1 до суду із апеляційною скаргою.

В апеляційній скарзі відповідачка, посилаючись на неповне з`ясування судом обставин справи, неналежну оцінку доказів та неправильне застосування норм матеріального і процесуального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення.

Зазначає, що суд безпідставно дійшов висновку про наявність між сторонами договірних відносин щодо оренди земельної ділянки, хоча відповідний договір оренди з нею не укладено, а предметом позову є стягнення безпідставно збережених коштів за правилами статті 1212 ЦК України.

Вважає, що судом неправильно визначено розмір коштів, які підлягають стягненню, оскільки відповідачка припинила підприємницьку діяльність, фактично не отримувала доходу від використання земельної ділянки та перебувала у скрутному матеріальному становищі. При цьому вона неодноразово зверталася до Ржищівської міської ради з проханням зменшити розмір орендної плати та укласти договір на прийнятних умовах, однак її звернення, на її думку, належним чином не розглянуті.

Також апелянтка посилається на порушення судом правил територіальної підсудності, вважаючи, що справа мала розглядатися за місцем її реєстрації, а не Ржищівським міським судом Київської області.

Крім того, зазначає, що суд не надав належної оцінки її доводам щодо незаконності та недопустимості Акта про встановлення місця проживання, а також рекомендованого повідомлення про вручення поштового відправлення, достовірність якого вона заперечує.

Апелянтка також вказує на те, що суд безпідставно відмовив у зупиненні провадження у справі до вирішення адміністративних спорів щодо законності нормативної грошової оцінки земельної ділянки та Акта про встановлення місця проживання, які, на її думку, мають істотне значення для правильного вирішення справи.

Посилається також на неповне дослідження судом матеріалів справи та неповне відображення перебігу судового засідання у протоколі.

16 березня 2026 року до Київського апеляційного суду від представника Ржищівської міської ради Київської області - Чорненької К.І. надійшов відзив на апеляційну скаргу, у якому вона просила відмовити ОСОБА_1 у задоволенні апеляційної скарги, рішення суду першої інстанції залишити без змін.

24 березня 2026 року від ОСОБА_1 надійшла відповідь на відзив на апеляційну скаргу, у якому вона просила скасувати рішення суду першої інстанції.

06 квітня 2026 року від представника Ржищівської міської ради Київської області - Чорненької К.І. надійшли заперечення на відповідь на відзив на апеляційну скаргу.

12 квітня 2026 року від ОСОБА_1 надійшли додаткові пояснення.

У судовому засіданні 15 вересня 2026 року представник Ржищівської міської ради Київської області - Овчар Юлія Юріївна просила апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції залишити без змін.

ОСОБА_1 в судове засідання не з`явилась, була належним чином повідомленапро дату, час та місце розгляду справи. Клопотання про відкладення розгляду справи до Київського апеляційного суду не надходило. Причину неявки не повідомила.

Колегія суддів враховує, що учасники справи реалізували свої процесуальні права шляхом подання письмових заяв по суті спору, зокрема апеляційної скарги, відзиву на позовну заяву та інших процесуальних документів, які містяться в матеріалах справи та були досліджені судом апеляційної інстанції.

Відповідно до положень статей 223, 372 ЦПК України неявка належним чином повідомлених учасників справи не перешкоджає її апеляційному розгляду.

Відповідно до вимог ч. 1 ст. 372 ЦПК України суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними.

Разом з тим частина друга вказаної статті передбачає, що неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Тобто, процесуальним законом суду апеляційної інстанції надано право розгляду справи за відсутності сторін, які належним чином повідомлені про розгляд справи.

Відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, передумовою якого є не відсутність учасників справи, а неможливість вирішення спору в судовому засіданні (правові висновки, викладені в постанові Верховного Суду від 25 червня 2024 року в справі №359/6678/19, провадження № 61-17877св23).

Колегія суддів, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, надані сторонами докази та надавши їм оцінку в їх сукупності, дійшла висновку, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає.

Відповідно до частини першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Згідно зі статтею 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1 є власником нежитлової будівлі - торговельного павільйону загальною площею 27,6 кв. м, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 .

Зазначений об`єкт нерухомого майна розташований на земельній ділянці з кадастровим номером 3211300000:69:016:0002, яка перебуває у комунальній власності Ржищівської міської територіальної громади.

21 лютого 2020 року ОСОБА_1 звернулася до Ржищівської міської ради із заявою про передачу їй в оренду вказаної земельної ділянки строком на 20 років. За результатами розгляду заяви Радою 19 травня 2020 року прийнято рішення №2655-85-07, яким земельну ділянку передано ОСОБА_1 в оренду строком на 20 років та визначено розмір орендної плати у розмірі 12 % від нормативної грошової оцінки земельної ділянки на рік.

Разом із тим договір оренди земельної ділянки між сторонами укладений не був.

Відповідно до статті 206 Земельного кодексу України використання землі в Україні є платним. Об`єктом плати за землю є земельна ділянка.

За змістом статті 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.

Правова природа спірних правовідносин правильно визначена судом першої інстанції як кондикційна.

Верховний Суд у постанові від 05 серпня 2022 року у справі №922/2060/20 зазначив, що до моменту оформлення власником об`єкта нерухомого майна права на земельну ділянку, на якій розташований цей об`єкт, ураховуючи принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди, особа яка придбала такий об`єкт стає фактичним користувачем тієї земельної ділянки, на якій такий об`єкт нерухомого майна розташований, а відносини з фактичного користування земельною ділянкою без оформлення прав на цю ділянку (без укладення договору оренди тощо) та недоотримання її власником доходів у виді орендної плати є за своїм змістом кондикційними.

Подібний правовий висновок викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23.05.2018 у справі № 629/4628/16-ц, від 20.11.2018 у справі № 922/3412/17, від 13.02.2019 у справі № 320/5877/17, у постановах Верховного Суду від 14.01.2019 у справі № 912/1188/17, від 21.01.2019 у справі № 902/794/17, від 04.02.2019 у справі № 922/3409/17, від 12.03.2019 у справі № 916/2948/17, від 09.04.2019 у справі № 922/652/18, від 21.05.2019 у справі № 924/552/18, а також у постановах Верховного Суду України від 30.11.2016 у справі № 922/1008/15, від 07.12.2016 у справі № 922/1009/15, від 12.04.2017 у справах № 22/207/15 і № 922/5468/14 та у постанові Верховного Суду від 17.03.2020 у справі № 922/2413/19.

Отже, фактичний користувач земельної ділянки, який без достатньої правової підстави за рахунок власника цієї ділянки зберіг (заощадив) у себе кошти, які мав заплатити за користування нею, зобов`язаний повернути такі кошти власникові земельної ділянки на підставі положень частини 1 статті 1212 ЦК України.

Такий самий правовий висновок викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23.05.2018 у справі № 629/4628/16-ц та від 20.09.2018 у справі № 925/230/17 .

Отже, саме по собі укладення договору оренди не є необхідною умовою для виникнення у власника нерухомого майна обов`язку компенсувати власнику земельної ділянки вартість її фактичного користування.

Доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції безпідставно виходив із наявності між сторонами договірних відносин щодо оренди земельної ділянки, є необґрунтованими.

Як убачається зі змісту рішення суду першої інстанції, суд навпаки встановив відсутність укладеного між сторонами договору оренди та саме з цієї обставини виходив, визначаючи правову природу вимог позивача за статтею 1212 ЦК України.

При цьому, як убачається із матеріалів справи, питання укладення договору оренди земельної ділянки, на якій розташоване належне їй нерухоме майно, ініціювала сама відповідачка шляхом подання заяви, яка була задоволена позивачем.

Таким чином, посилання апелянта на відсутність договору оренди не спростовує правильності висновку суду про виникнення у неї обов`язку відшкодувати власнику земельної ділянки вартість фактичного користування нею.

Разом із тим при відсутності окремої угоди щодо земельної ділянки при переході права власності на об`єкт нерухомості слід враховувати, що зазначена норма закріплює загальний принцип цілісності об`єкта нерухомості, спорудженого на земельній ділянці, з такою ділянкою (принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованих на ній будинку, споруди).

Враховуючи цей принцип, слід зробити висновок, що земельна ділянка слідує за нерухомим майном, яке придбаває особа, якщо інший спосіб переходу прав на земельну ділянку не визначено умовами договору чи приписами законодавства.

Постанова Верховного Суду від 20 січня 2021 року у справі № 318/1274/18 (провадження № 61-6807св19).

Таким чином можна дійти висновку, що до оформлення права користування земельною ділянкою такі відносини не припиняють обов`язку фактичного користувача компенсувати власнику землі кошти, які останній мав би отримати за її користування.

Щодо доводів апеляційної скарги про неправильне визначення розміру безпідставно збережених коштів колегія суддів зазначає таке.

Для вирішення спору про стягнення коштів за фактичне користування земельною ділянкою необхідним є встановлення, зокрема, фактичного користувача земельної ділянки, її площі, нормативної грошової оцінки, періоду користування без належної правової підстави та суми, яку власник земельної ділянки мав би отримати за звичайних умов.

Такі обставини судом першої інстанції встановлено.

З матеріалів справи вбачається, що спірна земельна ділянка сформована, має кадастровий номер 3211300000:69:016:0002, перебуває у комунальній власності Ржищівської міської територіальної громади та використовується для розміщення належного відповідачці торговельного павільйону.

Розмір безпідставно збережених коштів визначено позивачем із урахуванням нормативної грошової оцінки земельної ділянки та встановленої рішенням Ради ставки орендної плати.

Верховний Суд звертав увагу, що належними доказами на обґрунтування нормативної грошової оцінки земельної ділянки можуть бути: технічна документація на спірну земельну ділянку, виготовлена компетентним органом для оформлення договору оренди, довідка з Державного земельного кадастру, витяг з Державного земельного кадастру, а також висновок судової експертизи про встановлення нормативної грошової оцінки спірної земельної ділянки, які містять інформацію щодо предмета спору (постанова Верховного Суду від 01 березня 2023 року справі № 751/1543/19).

У цій справі позивачем надано витяги з технічної документації про нормативну грошову оцінку земельної ділянки, проект договору оренди, рішення Ради, а також розрахунок безпідставно збережених коштів.

Суд першої інстанції дослідив зазначені докази та навів у рішенні розрахунок за кожний спірний період, а саме з 19 травня 2020 року по 18 липня 2025 року, загальною сумою 38 280,36 грн.

Доказів сплати відповідачкою будь-яких коштів за фактичне користування земельною ділянкою за спірний період матеріали справи не містять.

Так само відповідачкою не надано власного контррозрахунку, який би спростовував визначений позивачем розмір безпідставно збережених коштів, а також належних доказів того, що у спірний період вона не користувалася земельною ділянкою або що площа фактичного користування була меншою.

Посилання апелянтки на припинення підприємницької діяльності, відсутність доходу, складне матеріальне становище та наявність на утриманні неповнолітньої дитини не впливають на правильність визначення розміру безпідставно збережених коштів.

Зобов`язання, передбачене статтею 1212 ЦК України, виникає не у зв`язку з отриманням особою прибутку від використання земельної ділянки, а у зв`язку зі збереженням нею коштів, які вона повинна була сплатити власнику земельної ділянки за фактичне користування нею.

Тому відсутність у відповідачки доходу від господарської діяльності сама по собі не звільняє її від обов`язку компенсувати власнику землі вартість фактичного користування земельною ділянкою.

Також не можуть бути підставою для відмови у позові доводи відповідачки про її звернення до Ради з проханням зменшити розмір орендної плати.

Як правильно встановив суд першої інстанції, рішенням Ради від 19 травня 2020 року №2655-85-07 було визначено розмір орендної плати у 12 % від нормативної грошової оцінки земельної ділянки. Договір оренди на погоджених сторонами умовах відповідачкою підписаний не був. Правомірність визначення власником земельної ділянки розміру орендної плати у розмірі 12 % від нормативної грошової оцінки земельної ділянки не спростована.

Положенням ч. 1, 2 ст. 21 Закону України «Про оренду землі» передбачено, що орендна плата за землю - це платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою згідно з договором оренди землі.

Розмір, умови і строки внесення орендної плати за землю встановлюються за згодою сторін у договорі оренди (крім строків внесення орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності, які встановлюються відповідно до Податкового кодексу України).

Відповідно до п. 288.5. Податкового Кодексу України розмір орендної плати встановлюється у договорі оренди, але річна сума платежу: не може бути меншою за розмір земельного податку:

для земельних ділянок, нормативну грошову оцінку яких проведено, - у розмірі не більше 3 відсотків їх нормативної грошової оцінки, для земель загального користування - не більше 1 відсотка їх нормативної грошової оцінки, для сільськогосподарських угідь - не менше 0,3 відсотка та не більше 1 відсотка їх нормативної грошової оцінки;

для земельних ділянок, нормативну грошову оцінку яких не проведено, - у розмірі не більше 5 відсотків нормативної грошової оцінки одиниці площі ріллі по Автономній Республіці Крим або по області, для сільськогосподарських угідь - не менше 0,3 відсотка та не більше 5 відсотків нормативної грошової оцінки одиниці площі ріллі по Автономній Республіці Крим або по області.

Згідно із п. 288.5.2. ПК України річна сума платежу не може перевищувати 12 відсотків нормативної грошової оцінки, окрім випадків, передбачених у п. 288.5.3. наведеного кодексу, коли річна сума платежу може перевищувати граничний розмір орендної плати, встановлений у підпункті 288.5.2, у разі визначення орендаря на конкурентних засадах.

Отже, на законодавчому рівні відповідно до п. 288.5 ст. 288 ПКУ встановлено мінімальні та максимальні межі розміру орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності у відсотках до нормативної грошової оцінки.

Сам факт звернення особи до власника земельної ділянки з пропозиціями щодо зміни розміру плати не свідчить про виникнення у неї права безоплатно користуватися земельною ділянкою до моменту досягнення відповідної домовленості.

Як убачається із матеріалів справи, відповідачка неодноразово подавала клопотання про зменшення їй розміру заробітної плати, на що позивачем неодноразово їй було відмовлено у задоволенні таких клопотань.

Посилання апелянтки на рішення Ради щодо встановлення іншому орендарю меншої ставки орендної плати також не спростовує висновків суду першої інстанції, оскільки умови користування іншою земельною ділянкою, іншим суб`єктом господарювання та інші фактичні обставини не є тотожними правовідносинам сторін у цій справі.

Крім того, як убачається із доводів апеляційної скарги, відповідачка заперечувала щодо встановлення для неї орендної плати у розмірі 12% від нормативної грошової оцінки, просила зменшити цей розмір до 3%.

Сторона позивача звертала увагу відповідачки, у наданих на її звернення про зменшення розміру орендної плати відповідях, що Ржищівською міською радою було встановлено, що земельні ділянки для будівництва та обслуговування будівель торгівлі на території Ржищівської міської територіальної громади передаються в оренду за ставкою 12 % від нормативної грошової оцінки земельної ділянки в рік.

Відповідне рішення є рішенням власника земельної ділянки, яке є чинним і не оспореним.

Із матеріалів справи слідує, що у процесі розгляду справи відповідачка просила суд першої інстанції, так само і суд апеляційної інстанції зупинити розгляд справи до вирішення ініційованих нею адміністративних спорів у справах: № 320/61527/25 щодо визнання незаконним та скасування Рішення №2017-38-06, прийнятого 28.12.2012 року «Про затвердження технічної документації з нормативної грошової оцінки земель міста Ржищів Київської області та введення в дію нормативної грошової оцінки земель міста Ржищів Київської області» та № 320/55060/25 щодо визнання незаконним та скасування Рішення Ржищівської міської ради Київської області № 2284-40-08, прийнятого 08.09.2023 року «Про затвердження технічної документації з нормативної грошової оцінки земель населених пунктів Ржищівської міської територіальної громади Обухівського району Київської області».

Колегія апеляційного суду погоджується із правильністю відмови судом першої інстанції у задоволенні відповідних клопотань, оскільки доводи заперечень відповідачки проти позову та апеляційної скарги у цій справі ґрунтуються на незгоді із розміром ставки орендної плати, а не з розміром нормативної грошової оцінки земель, що оспорює відповідачка у адміністративному суді. Відтак, апеляційний суд також не вбачає підстав для задоволення відповідних клопотань про зупинення розгляду справи.

Щодо доводів про пропуск строку позовної давності колегія суддів зазначає, що відповідачкою відповідна заява була заявлена ще в суді першої інстанції та отримала належну правову оцінку.

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність є строком, у межах якого особа може звернутися до суду за захистом свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Разом із тим пунктом 12 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України було передбачено продовження строків, визначених, зокрема, статтею 257 цього Кодексу, на строк дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню COVID-19.

Постановою Кабінету Міністрів України від 27 червня 2023 року №657 дію карантину на всій території України було відмінено з 30 червня 2023 року.

Отже, з урахуванням наведеного правового регулювання та дати звернення Ради до суду, висновок суду першої інстанції про відсутність підстав для застосування наслідків спливу позовної давності до заявлених позовних вимог є правильним.

Крім того, за характером спірних правовідносин обов`язок відповідачки щодо компенсації вартості фактичного користування земельною ділянкою виникав упродовж усього періоду такого користування та несплати відповідних коштів, що також має значення для визначення моменту виникнення та перебігу позовної давності щодо окремих платежів.

Щодо доводів апеляційної скарги про порушення судом першої інстанції правил територіальної підсудності колегія суддів зазначає таке.

Як убачається з матеріалів справи, питання щодо територіальної підсудності цієї справи вже було предметом розгляду суду першої інстанції.

Зокрема, 15 грудня 2025 року судом першої інстанції постановлено ухвалу, якою розглянуто заяву відповідачки щодо передачі справи за підсудністю та надано оцінку її доводам про необхідність розгляду справи за місцем її реєстрації. За результатами розгляду зазначеного питання суд першої інстанції дійшов висновку про відсутність правових підстав для передачі справи до іншого суду.

Також колегія суддів апеляційного суду погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення клопотання про зупинення провадження у справі№ 320/2141/26 щодо визнання незаконним та скасування акта про встановлення факту проживання ОСОБА_1 за адресою АДРЕСА_2 , складений 25.08.2025 року старостою Балико-Щучинськогостаростинського округу Гриб Г.М., оскільки під час вирішення питання щодо підсудності справи суд керувався правилами виключної підсудності, встановленими процесуальним законом.

Відповідно до частини першої статті 30 ЦПК України позови, що виникають з приводу нерухомого майна, пред`являються за місцезнаходженням майна або основної його частини.

У цій справі заявлена Ржищівською міською радою вимога про стягнення безпідставно збережених коштів безпосередньо пов`язана з фактичним користуванням відповідачкою конкретною земельною ділянкою комунальної власності з кадастровим номером 3211300000:69:016:0002, на якій розташований належний їй об`єкт нерухомого майна.

Отже, спір виник саме з приводу нерухомого майна - земельної ділянки, а тому підлягає розгляду за правилами виключної територіальної підсудності за місцезнаходженням такого майна.

Колегія суддів також враховує, що відповідачка була обізнана з позицією суду першої інстанції щодо підсудності справи, оскільки відповідне питання розглядалося судом та було вирішене ухвалою від 15 грудня 2025 року. В апеляційній скарзі вона фактично повторює доводи, наведені нею при вирішенні цього процесуального питання, однак не наводить нових обставин або належних правових підстав, які б спростовували висновки суду першої інстанції.

Саме по собі посилання апелянтки на її зареєстроване місце проживання поза межами територіальної юрисдикції Ржищівського міського суду Київської області не є підставою для застосування загальних правил підсудності, оскільки у цій справі підлягають застосуванню правила виключної підсудності, встановлені частиною першою статті 30 ЦПК України.

Таким чином, суд першої інстанції, вирішуючи питання про підсудність справи, правильно застосував норми процесуального права та обґрунтовано відмовив у передачі справи за місцем реєстрації відповідачки. Підстав для іншого висновку суд апеляційної інстанції не вбачає.

Не спростовує законності рішення і посилання апелянтки на недостовірність рекомендованого повідомлення про вручення поштового відправлення. Зазначені обставини стосуються переважно питання належного повідомлення відповідачки та вчинення нею процесуальних чи позасудових дій, однак самі по собі не спростовують ані права власності Ради на земельну ділянку, ані права власності відповідачки на розташований на ній об`єкт нерухомості, ані факту відсутності укладеного договору оренди та несплати коштів за користування земельною ділянкою.

Щодо доводів про неповне дослідження судом матеріалів справи та неповне відображення перебігу судового засідання у протоколі колегія суддів зазначає, що такі доводи мають бути оцінені з урахуванням того, чи призвели відповідні обставини до неправильного вирішення справи.

Апелянткою не наведено конкретних обставин, які залишилися судом першої інстанції невстановленими та які могли б призвести до іншого вирішення спору, не зазначено, які саме докази суд не дослідив та яким чином їх дослідження могло б спростувати встановлені судом обставини.

Незгода сторони з оцінкою судом доказів сама по собі не є підставою для скасування рішення.

Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні доказів.

У цій справі суд першої інстанції надав оцінку доказам, поданим сторонами, встановив обставини щодо права власності на земельну ділянку та розташоване на ній нерухоме майно, відсутності договору оренди, фактичного користування земельною ділянкою, нормативної грошової оцінки, періоду користування та розміру безпідставно збережених коштів.

Доводи апеляційної скарги у своїй сукупності фактично зводяться до незгоди відповідачки з правовою оцінкою встановлених обставин та з висновком суду про наявність підстав для стягнення коштів, однак не спростовують правильності таких висновків.

Колегія суддів також враховує, що відповідно до статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

При цьому відповідачка, заперечуючи проти позову, не надала належних і допустимих доказів на підтвердження припинення фактичного користування земельною ділянкою, передачі її іншій особі, звільнення земельної ділянки від належного їй павільйону або сплати коштів за користування нею.

Так само нею не подано доказів, які б спростовували наведений позивачем розрахунок за відповідними періодами.

З огляду на наведене колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що Ржищівська міська рада довела наявність усіх необхідних умов для застосування положень статті 1212 ЦК України: наявність у відповідачки фактичного користування земельною ділянкою комунальної власності, збереження нею коштів за рахунок власника земельної ділянки та відсутність правової підстави для такого безоплатного користування.

Отже, висновок суду першої інстанції про стягнення з ОСОБА_1 на користь Ржищівської міської ради 38 280,36 грн безпідставно збережених коштів є законним та обґрунтованим.

Висновок суду першої інстанції про стягнення з відповідачки судового збору у розмірі 3 028 грн також відповідає положенням статті 141 ЦПК України.

Інші доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції не спростовують, на правильність вирішення спору не впливають та не дають підстав для висновку про порушення судом норм матеріального чи процесуального права, які відповідно до статті 376 ЦПК України могли б бути підставою для скасування або зміни оскаржуваного рішення.

З огляду на викладене колегія суддів вважає, що суд першої інстанції повно встановив обставини, що мають значення для справи, правильно визначив характер спірних правовідносин та застосував норми матеріального права, які їх регулюють, а також не допустив порушень норм процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.

За таких обставин апеляційну скаргу ОСОБА_1 належить залишити без задоволення, а рішення Ржищівського міського суду Київської області - без змін.

Відповідно до п. в) ч.4 ст.382 ЦПК України у резолютивній частині постанови апеляційного суду зазначається про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.

Згідно з ч.1, ч.2 ст. 136 ЦПК України суд, ураховуючи майновий стан сторони, може своєю ухвалою відстрочити або розстрочити сплату судового збору на визначений строк у порядку, передбаченому законом, але не більше як до ухвалення судового рішення у справі. Якщо у встановлений судом строк судові витрати не будуть сплачені, заява відповідно до статті 257 цього Кодексу залишається без розгляду, або витрати стягуються за судовим рішенням у справі, коли сплата судових витрат була відстрочена або розстрочена до ухвалення цього рішення.

Як вбачається з матеріалів справи, ухвалою Київського апеляційного суду від 09 березня 2026 року про відкриття провадження у справі задоволено клопотання ОСОБА_1 про відстрочення від сплати судового збору за подання апеляційної скарги. Відстрочено ОСОБА_1 сплату судового збору у розмірі 4 542 грн 00 коп. за подання апеляційної скарги на рішення Ржищівського міського суду Київської області від 22 грудня 2025 року, до ухвалення судового рішення у справі

Станом на дату ухвалення цієї постанови Київського апеляційного суду ОСОБА_1 не надано належних та допустимих доказів сплати судового збору у розмірі 4 542 грн 00 коп., як це було визначено ухвалою Київського апеляційного суду від 09 березня 2026 року.

З огляду на те, що апеляційним судом у даній справі постановлено рішення, яким апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а сплату судового збору було відстрочено саме до ухвалення судового рішення, то колегія суддів вважає, що у відповідності до імперативних приписів ст. 136 ЦПК України із ОСОБА_1 на користь держави підлягає стягнення судовий збір у розмірі 4 542 грн 00 коп.

Керуючись статтями 367 - 369, 374, 375, 381 - 384 ЦПК України, апеляційний суд,

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Ржищівського міського суду Київської області від 22 грудня 2025 року залишити без змін.

Стягнути з ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , адреса місця реєстрації: АДРЕСА_3 ) на користь держави судовий збір за подання апеляційної скарги у розмірі 4 542 грн 00 коп.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів.

Головуючий Т.О. Писана

Судді К.П. Приходько

С.О. Журба