Постанова від 26 жовтня 2026 р. у справі №460/12077/26 — Восьмий апеляційний адміністративний суд

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27 жовтня 2026 рокум. ЛьвівСправа № 460/12077/26 пров. № А/857/46042/26

Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

головуючого судді Заверухи О.Б.,

суддів Гінди О.М., Матковської З.М.,

розглянувши в електронній формі в порядку письмового порядку в м. Львові апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Рівненській області на рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 28 липня 2026 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Рівненській області про визнання протиправними дій, зобов`язання вчинити дії,

суддя (судді) в суді першої інстанції – Нор У.М.,

час ухвалення рішення – не зазначено,

місце ухвалення рішення – м. Рівне,

дата складання повного тексту рішення – 28 липня 2026 року,

В С Т А Н О В И В:

06 липня 2026 року ОСОБА_1 звернулась в суд з адміністративним позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в Рівненській області , в якому просила: визнати протиправними дії щодо ненарахування з 01.03.2026 та виплати щомісячної доплати до пенсії як непрацюючому пенсіонеру, яка проживає в зоні гарантованого добровільного відселення, у розмірі, визначеному статтею 39 Закон України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» від 28.02.1991 №796-ХІІ; зобов`язати здійснити з 01.03.2026 нарахування та виплату підвищення до пенсії як непрацюючому пенсіонеру, яка проживає в зоні гарантованого добровільного відселення, у розмірі, визначеному статтею 39 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» від 28.02.1991 №796-ХИ, що дорівнює двом прожитковим мінімумам для працездатних осіб, встановлених на 1 січня календарного року.

На обґрунтування позовних вимог зазначає, що що має статус особи, яка постраждала внаслідок Чорнобильської катастрофи, є непрацюючим пенсіонером, перебуває на обліку Головному управлінні Пенсійного фонду України в Рівненській області та проживає на території, яка відповідно до Переліку населених пунктів, віднесених до зони радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи, затвердженого постановою Кабінету Міністрів Української РСР №106 від 23.07.1991, віднесена до зони гарантованого добровільного відселення і має право на доплату, передбачену статтею 39 Закону №796-ХІІ, проте відповідач з 01.01.2026 не нараховує і не виплачує щомісячне підвищення до пенсії у розмірі, встановленому статтею 39 Закону №796-XII, що дорівнює двом прожитковим мінімумам для працездатних осіб, встановлених на 1 січня календарного року.

Рішенням Рівненського окружного адміністративного суду від 28 липня 2026 року адміністративний позов задоволено повністю. Визнано протиправними дії Головного управління Пенсійного фонду України в Рівненській області щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 з 01.03.2026 щомісячної доплати до пенсії як непрацюючому пенсіонеру, яка проживає в зоні гарантованого добровільного відселення, у розмірі, визначеному статтею 39 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» від 28.02.1991 №796-XII. Зобов`язано Головне управління Пенсійного фонду України в Рівненській області здійснити з 01.03.2026 нарахування та виплату ОСОБА_1 підвищення до пенсії як непрацюючому пенсіонеру, яка проживає в зоні гарантованого добровільного відселення, у розмірі, визначеному статтею 39 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» від 28.02.1991 №796-XII, що дорівнює двом прожитковим мінімумам для працездатних осіб, встановлених на 1 січня календарного року.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позивач, маючи статус особи, яка постраждала внаслідок Чорнобильської катастрофи, будучи непрацюючим пенсіонером та проживаючи в зоні гарантованого добровільного відселення, має право на підвищення до пенсії відповідно до статті 39 Закону №796-XII, дія якої в редакції, чинній до 01.01.2015, відновлена Рішенням Конституційного Суду України від 17.07.2018 №6-р/2018, що підтверджено висновками Великої Палати Верховного Суду у зразковій справі №240/4937/18. При цьому розмір такого підвищення з урахуванням пункту 3 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №1774-VIII та правової позиції Великої Палати Верховного Суду у справі №240/19227/21 визначається із застосуванням як розрахункової величини прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня відповідного календарного року, і становить два таких прожиткових мінімуми. Посилання відповідача на статтю 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2026 рік» суд першої інстанції визнав безпідставними, оскільки держава не може зменшувати чи обмежувати гарантовані законом соціальні виплати шляхом внесення змін до закону про бюджет, а зміни до Закону №796-XII можуть вноситися лише окремими законами, що узгоджується з правовими висновками Верховного Суду у постановах від 20.05.2026 у справі №600/1438/25-а та від 02.06.2026 у справі №460/377/25.

Не погодившись з прийнятим рішенням, Головне управління Пенсійного фонду України в Рівненській області подало апеляційну скаргу, в якій просило скасувати оскаржуване рішення та прийняти нове, яким у задоволенні адміністративного позову відмовити повністю.

Доводи апеляційної скарги обґрунтовує тим, що оскаржуване рішення є незаконним та необґрунтованим, прийняте з порушенням норм матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи. Зокрема, зазначає, що суд першої інстанції не врахував норми статті 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2026 рік» та постанови Кабінету Міністрів України від 14.01.2026 №48, якими встановлено, що у 2026 році доплата непрацюючим пенсіонерам, які постійно проживають у зоні гарантованого добровільного відселення, встановлюється у розмірі 2595 грн. Право на неї мають лише особи, які проживали або працювали в цій зоні станом на 26.04.1986 чи у період з 26.04.1986 до 01.01.1993. За результатами звірення з Єдиним державним демографічним реєстром таких відомостей щодо позивачки не виявлено, тому підстав для встановлення доплати немає. Крім того, апелянт посилається на те, що бюджетні зобов`язання та платежі можуть здійснюватися лише за наявності відповідного бюджетного призначення (статті 23, 116 Бюджетного кодексу України).

Суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження) (п. 3 ч. 1 ст. 311 КАС України).

Відповідно до ч. 1 ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу з наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обгрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши обставини справи та доводи апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції приходить до висновку про те, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення з наступних підстав.

Як встановлено судом першої інстанції, ОСОБА_1 є особою, яка постраждала унаслідок Чорнобильської катастрофи та перебуває на обліку у відповідача, отримуючи пенсію. Також, позивач не працює та проживає в населеному пункті, який згідно з постановою Кабінету Міністрів Української РСР №106 від 23.07.1991 віднесений до зони гарантованого добровільного відселення.

Позивач звернулась до відповідача із заявою, в якій просила нарахувати та виплачувати їй підвищення до пенсії як непрацюючому пенсіонеру, який проживає на території радіоактивного забруднення у розмірі, визначеному статтею 39 Закону №796-ХІІ, що дорівнює двом прожитковим мінімумам для працездатних осіб, встановленим на 1 січня календарного року.

Відповідач листом 03.07.2026 відмовив у підвищенні до пенсії як непрацюючому пенсіонеру, який проживає на території радіоактивного забруднення у розмірі, визначеному статтею 39 Закону №796-ХІІ, що дорівнює двом прожитковим мінімумам для працездатних осіб, встановленим на 1 січня календарного року, посилаючись на те, що відповідно до статті 29 Закону України "Про Державний бюджет України на 2026 рік", 2026 році на період дії воєнного стану в Україні доплата непрацюючим пенсіонерам, які постійно проживають у зоні безумовного (обов`язкового) відселення та в зоні гарантованого добровільного відселення, встановлюється за умови, що такі особи проживали або працювали у зоні безумовного (обов`язкового) відселення або в зоні гарантованого добровільного відселення, станом на 26 квітня 1986 року чи у період з 26 квітня 1986 року до 1 січня 1993 року, у зв`язку з чим особі надано статус особи, яка постраждала внаслідок Чорнобильської катастрофи. Доплата за проживання на зазначених територіях встановлюється у розмірі 2595 гривень.

Приймаючи оскаржуване рішення, суд першої інстанції прийшов до висновку про обгрунтованість позовних вимог.

Колегія суддів погоджується з обґрунтованістю такого висновку суду першої інстанції з наступних підстав.

Відповідно до частини першої статті 39 Закону №796-XII (у редакції, що діяла до 01.01.2015) громадянам, які працюють на територіях радіоактивного забруднення, провадиться доплата в таких розмірах: у зоні безумовного (обов`язкового) відселення - три мінімальні заробітні плати; у зоні гарантованого добровільного відселення - дві мінімальні заробітні плати; у зоні посиленого радіоекологічного контролю - одна мінімальна заробітна плата.

Пенсії непрацюючим пенсіонерам, які проживають на цих територіях, і стипендії студентам, які там навчаються, підвищуються у розмірах, встановлених частиною першою цієї статті. Пенсіонерам, які працюють у зонах радіоактивного забруднення, оплата праці додатково підвищується на 25 процентів від розміру мінімальної заробітної плати (частина друга цієї статті).

01.01.2015 набрав чинності Закон №76-VIII, підпунктом 7 пункту 4 розділу І якого виключено у Законі №796-XII статті 31, 37, 39, 45.

Законом України від 04.02.2016 №987-VIII «Про внесення зміни до Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи»» (далі - Закон №987-VIII; згідно з розділом II «Прикінцеві положення» Закону №987-VIII він набрав чинності з 01.01.2016) включено до Закону №796-XII статтю 39 такого змісту:

«Стаття 39. Доплата громадянам, які працюють у зоні відчуження

Громадянам, які працюють у зоні відчуження, встановлюється доплата у порядку і розмірах, визначених Кабінетом Міністрів України».

Рішенням Конституційного Суду України від 17.07.2018 №6-р/2018 визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), зокрема, підпункт 7 пункту 4 розділу І Закону №76-VІІІ. Вирішено, що положення підпункту 7 пункту 4 розділу І Закону №76-VІІІ як такі, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.

Конституційний Суд України у своєму Рішенні від 17.07.2018 №6-р/2018 указав, що обмеження чи скасування Законом №76-VIII пільг, компенсацій і гарантій, установлених Законом №796-ХІІ, фактично є відмовою держави від її зобов`язань, передбачених статтею 16 Конституції України, у тому числі щодо соціального захисту осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи. Приписи статті 3 Конституції України, згідно з якими держава відповідає перед людиною за свою діяльність (частина друга), зобов`язують державу обґрунтовувати зміну законодавчого регулювання, зокрема, у питаннях обсягу пільг, компенсацій та гарантій особам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи. Отже, Закон №76-VIII у частині скасування або обмеження пільг, компенсацій і гарантій, установлених Законом №796-ХІІ, щодо соціального захисту осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, суперечить положенню частини другої статті 3 Конституції України, відповідно до якого держава відповідає перед людиною за свою діяльність.

У цьому Рішенні Конституційного Суду України встановлено порядок його виконання щодо застосування статей 53 і 60 Закону №796-ХІІ у редакціях, чинних до внесення змін Законом №76-VIII, проте застережень щодо порядку застосування статті 39 Закону №796-ХІІ вказане Рішення не містить.

Конституційний Суд України цим Рішенням відновив дію статті 39 Закону №796-XII (у редакції, що діяла до 01.01.2015), яка із 17.07.2018 є чинною.

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 18.03.2020 у зразковій справі №240/4937/18 зробила висновок щодо співвідношення норм статті 39 Закону №796-XII (у редакції, дія якої відновлена відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 17.07.2018 №6-р/2018) та статті 39 (у редакції Закону №987-VIII) з урахуванням Рішення Конституційного Суду України від 17.07.2018 №6-р/2018.

Так, у цій постанові Велика Палата Верховного Суду зазначила, що з 17.07.2018 відновила дію редакції статті 39 Закону №796-ХІІ (яка була чинною до 01.01.2015) і ця редакція за своїм змістом та правовим регулюванням передбачає доплати значно більшим категоріям осіб, ніж це передбачено у редакції Закону №987-VIII, і відновлює соціальні виплати тим особам, право на доплати яким не передбачено із включенням статті 39 Законом №987-VIII. Відновлення дії попередньої редакції нормативно-правового акта - статті 39 Закону №796-ХІІ до внесення змін Законом №76-VIII спричиняє колізію правозастосування з огляду на чинність із 01.01.2016 статті 39 Закону №796-ХІІ у редакції Закону №987-VIII. І ця колізія має вирішуватися з додержанням принципу верховенства права (статті 3, 8 Конституції України та статті 6 КАС України) у частині визнання людини, її прав та свобод найвищими цінностями, які визначають зміст та спрямованість держави, з урахуванням дискреції держави щодо визначення порядку та розміру гарантій, зумовленої фінансово-економічними можливостями для збереження справедливого балансу між інтересами особи та суспільства, без порушення сутності відповідних прав. Велика Палата Верховного Суду виснувала, що з моменту ухвалення Конституційним Судом України Рішення від 17.07.2018 №6-р/2018 відновлено право позивача на отримання підвищення до пенсії як непрацюючому пенсіонеру, який проживає на території радіоактивного забруднення - у зоні гарантованого добровільного відселення, на підставі статті 39 Закону №796-ХІІ.

06.12.2016 був прийнятий Закон №1774-VIII, що набрав чинності 01.01.2017.

Пунктом 3 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» цього Закону установлено, що мінімальна заробітна плата після набрання чинності цим Законом не застосовується як розрахункова величина для визначення посадових окладів та заробітної плати працівників та інших виплат, крім розрахунку щорічного обсягу фінансування статутної діяльності політичних партій (зі змінами, внесеними згідно із Законом від 19.12.2019 №410-IX).

До внесення змін до законів України щодо незастосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини вона застосовується у розмірі прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня календарного року, починаючи з 01.01.2017 (зі змінами, внесеними згідно із Законом від 15.05.2018 №2415-VIII).

Згідно з пунктом 9 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №1774-VIII до приведення законодавчих актів у відповідність із цим Законом вони застосовуються в частині, що не суперечить цьому Закону.

Як свідчить зміст Закону №1774-VIII, ним була змінена розрахункова величина з мінімальної заробітної плати на прожитковий мінімум, яка стала застосовуватися для обчислення всіх виплат, де раніше застосовувалася як розрахункова величина мінімальна заробітна плата, а також для обчислення інших платежів та санкцій, та внесені такі зміни до низки законів України.

Відповідно до наведених вище положень Закону №1774-VIII законодавець, по-перше, заборонив застосовувати для визначення розмірів посадових окладів та заробітної плати працівників та інших виплат як розрахункову величину мінімальну заробітну плату; по-друге, чітко передбачив, що для визначення таких виплат застосовується розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установлений на 1 січня відповідного календарного року.

Законом №1774-VIII зміни такого змісту в статтю 39 Закону №796-ХІІ (в редакції, яка діяла до 01.01.2015) внесені не були, оскільки цю статтю в зазначеній редакції на дату прийняття Закону №1774-VIII було виключено Законом №76-VIII [що було визнано неконституційним Рішенням Конституційного Суду України від 17.07.2018 №6-р/2018].

Конституційний Суд України в Рішенні від 03.10.1997 №4/зп визначив, що конкретна сфера суспільних відносин не може бути водночас врегульована однопредметними нормативними правовими актами однакової сили, які за змістом суперечать один одному. Звичайною є практика, коли наступний у часі акт містить пряме застереження щодо повного або часткового скасування попереднього. Загальновизнаним є й те, що з прийняттям нового акта, якщо інше не передбачено самим цим актом, автоматично скасовується однопредметний акт, який діяв у часі раніше.

З урахуванням принципу дії закону в часі у разі колізії нормативних актів одного рівня юридичної ієрархії (суперечність один одному двох або більше чинних нормативних актів, прийнятих стосовно одного й того самого питання) застосовується акт, виданий пізніше, як у разі, коли про скасування попереднього акта (його приписів) прямо зазначено в новому нормативному акті, так і у разі, коли таких застережень немає.

З набранням чинності Законом №1774-VIII мінімальна заробітна плата не застосовується як розрахункова величина, зокрема, для обрахунку підвищення до пенсії непрацюючим пенсіонерам, які проживають на території радіоактивного забруднення, право на яке у таких осіб виникло на підставі статті 39 Закону №796-ХІІ (у редакції, що діяла до 01.01.2015). Закон №1774-VIII прийнятий у часі пізніше від Закону №796-ХІІ, а тому повинна застосовуватися визначена ним розрахункова величина - прожитковий мінімум для працездатних осіб.

Такий висновок не суперечить положенням статті 71 Закону №796-ХІІ, згідно з якими дія положень цього Закону не може призупинятися іншими законами, крім законів про внесення змін до цього Закону, оскільки положення пункту 3 розділу ІІ «Прикінцевих та перехідних положень» Закону №1774-VІІІ визначають нову розрахункову величину, яка підлягає застосуванню під час реалізації положень, зокрема статті 39 Закону №796-ХІІ, тобто правовий наслідок призупинення дії правової норми при цьому не настає.

Колегія суддів враховує висновки Великої Палати Верховного Суду, сформульовані у постанові від 04.04.2024 у справі №240/19227/21, що суб`єктивне право на нарахування та виплату підвищення до пенсії на підставі статті 39 Закону №796-ХІІ не належить до основних. Вказане підвищення є доплатою до призначеної пенсії, право на яку залежить від проживання у зоні радіоактивного забруднення.

Норма пункту 3 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №1774-VIIІ (в частині інших виплат, щодо яких не застосовується мінімальна заробітна плата як розрахункова величина) поширюється на підвищення (доплату) до пенсій непрацюючим пенсіонерам, які проживають на території радіоактивного забруднення, а відтак розмір підвищення до пенсії непрацюючим пенсіонерам на підставі статті 39 Закону №796-ХІІ (у редакції, яка діяла до 01.01.2015) встановлюється із застосуванням як розрахункової величини прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого на 1 січня відповідного календарного року, а не мінімальної заробітної плати.

Відтак позивачка має право на щомісячне підвищення до пенсії як непрацюючий пенсіонер, який проживає на території радіоактивного забруднення, що дорівнює двом прожитковим мінімумам для працездатних осіб, встановленим на 1 січня календарного року.

Разом з тим, статтею 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2026 рік» від 03.12.2025 №4695-IX установлено, що у 2026 році доплата непрацюючим пенсіонерам, які постійно проживають у зоні безумовного (обов`язкового) відселення та в зоні гарантованого добровільного відселення, встановлюється за умови, що такі особи проживали або працювали у зоні безумовного (обов`язкового) відселення або в зоні гарантованого добровільного відселення, станом на 26 квітня 1986 року чи у період з 26 квітня 1986 року до 1 січня 1993 року, у зв`язку з чим особі надано статус особи, яка постраждала внаслідок Чорнобильської катастрофи. Доплата за проживання на зазначених територіях встановлюється у розмірі 2595 гривень.

Особам, які після аварії на Чорнобильській АЕС (26 квітня 1986 року) самостійно або у встановленому законодавством порядку за направленнями обласних державних адміністрацій змінили місце проживання за межі зон безумовного (обов`язкового) відселення або гарантованого добровільного відселення та в подальшому повернулися на постійне місце проживання до цих зон, а також особам, які зареєстрували своє місце проживання чи переїхали на постійне місце проживання до зазначених зон після аварії на Чорнобильській АЕС, доплата за проживання в таких зонах не встановлюється.

Виплата доплати за проживання у зоні безумовного (обов`язкового) відселення та в зоні гарантованого добровільного відселення непрацюючим пенсіонерам припиняється після залишення особою свого місця постійного проживання на зазначених територіях та декларування/реєстрації місця проживання за межами зон безумовного (обов`язкового) відселення та зон гарантованого добровільного відселення, що підтверджується відомостями Єдиного державного демографічного реєстру та інших державних реєстрів, а також у разі працевлаштування (зайнятості) особи за межами зони безумовного (обов`язкового) відселення та зони гарантованого добровільного відселення, що підтверджується відомостями Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування.

Для встановлення виплат, передбачених цією статтею, Пенсійному фонду України забезпечити звірення відомостей про постійне місце проживання одержувачів доплати за проживання у зоні безумовного (обов`язкового) відселення та в зоні гарантованого добровільного відселення із відомостями Єдиного державного демографічного реєстру та інших державних реєстрів для продовження чи припинення відповідних виплат, а також приведення розмірів доплати за проживання у зоні безумовного (обов`язкового) відселення або в зоні гарантованого добровільного відселення та пенсійних виплат у відповідність із цією статтею.

На виконання статті 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2026 рік» Кабінетом Міністрів України прийнято постанову від 14.01.2026 №48 «Деякі питання здійснення у 2026 році доплати непрацюючим пенсіонерам, які постійно проживають у зоні безумовного (обов`язкового) відселення та в зоні гарантованого добровільного відселення» (далі - Постанова №48), якою установлено, що у 2026 році факт проживання у зоні безумовного (обов`язкового) відселення та в зоні гарантованого добровільного відселення станом на 26 квітня 1986 р. чи у період з 26 квітня 1986 р. до 1 січня 1993 р. для встановлення, продовження чи припинення доплат, передбачених статтею 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2026 рік», у разі відсутності відповідних відомостей у Єдиному державному демографічному реєстрі, Реєстрі територіальної громади та в інших державних реєстрах встановлюється органами Пенсійного фонду України за сукупності таких обставин:

особі надано статус особи, яка постраждала внаслідок Чорнобильської катастрофи;

у Єдиному державному демографічному реєстрі, відомчій інформаційній системі Державної міграційної служби відсутні відомості про зміну місця проживання такою особою у період після 1 січня 1993 року.

Аналіз наведених норм права свідчить про те, що у 2026 році доплата непрацюючим пенсіонерам, які постійно проживають у зоні безумовного (обов`язкового) відселення та в зоні гарантованого добровільного відселення, встановлюється за умови, що такі особи проживали або працювали у зазначених зонах станом на 26 квітня 1986 року чи у період з 26 квітня 1986 року до 1 січня 1993 року, у зв`язку з чим особі надано статус особи, яка постраждала внаслідок Чорнобильської катастрофи, а розмір доплати визначено у фіксованій сумі 2595 грн.

Таким чином, положеннями статті 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2026 рік» та Постанови №48 запроваджено тимчасову (на 2026 рік) умову для отримання доплати непрацюючим пенсіонерам, які постійно проживають у зоні безумовного (обов`язкового) відселення та в зоні гарантованого добровільного відселення, тобто вказаними положеннями законодавства фактично встановлено інше (додаткове) регулювання відносин, відмінне від того, що встановлено Законом України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», який є спеціальним законом у сфері правового регулювання відносин у сфері реалізації конституційного права громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, на охорону їх життя і здоров`я та створює єдиний порядок визначення категорій зон радіоактивно забруднених територій, умов проживання і трудової діяльності на них, соціального захисту потерпілого населення.

Крім того, запровадження додаткових умов для отримання доплати непрацюючим пенсіонерам, які постійно проживають у зоні безумовного (обов`язкового) відселення та в зоні гарантованого добровільного відселення, згідно із статтею 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2026 рік» та Постановою №48 призводить до обмеження конституційного права такої категорії осіб на належний соціальний захист, що передбачений спеціальним законом, а також порушує суть конституційних гарантій щодо безумовного забезпечення соціального захисту таких осіб. Поширення дії Закону України «Про Державний бюджет України на 2026 рік» та Постанови №48 на доплату, встановлену Законом України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», є порушенням норм Конституції України, зокрема статей 8, 19 та 92.

Також Верховний Суд констатував, що зміна правового регулювання відносин у сфері соціального захисту осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, можлива лише у випадку внесення відповідних змін, зокрема до Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», а інші нормативно-правові акти застосовуються лише у випадку їх прийняття відповідно до цих законів. Разом з тим зміни до цього Закону у частині, яка регламентує спірні правовідносини (щодо доплати непрацюючим пенсіонерам, які постійно проживають у зоні безумовного (обов`язкового) відселення та в зоні гарантованого добровільного відселення), не вносилися.

З огляду на викладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що положення статті 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2026 рік», якою передбачено зменшення суми доплати та встановлено додаткові умови для її призначення, не можуть застосовуватися до спірних правовідносин, оскільки Конституційний Суд України неодноразово у своїх рішеннях (зокрема, щодо відповідності Конституції положень законів про Державний бюджет) наголошував, що держава не може скасовувати чи зменшувати гарантовані законом соціальні виплати шляхом внесення змін до закону про бюджет на відповідний рік. Конституційні права і свободи не можуть бути обмежені. Зміни до законів, які встановлюють розміри пільг та компенсацій, зокрема Закону «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», можуть вноситися виключно окремими законами, а не в межах бюджетного процесу.

Наведений висновок сформовано Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду у постанові від 20 травня 2026 року у справі №600/1438/25-а та у постанові від 02 червня 2026 року у справі №460/377/25, і з урахуванням частини п`ятої статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України враховується судом при застосуванні відповідних норм права до спірних правовідносин.

Крім того, Верховний Суд у постанові від 05.06.2026 у справі №240/4486/25 дійшов висновку, що застосування при визначенні права осіб на доплату як непрацюючим пенсіонерам, які постійно проживають у зоні безумовного (обов`язкового) відселення та в зоні гарантованого добровільного відселення, положень статті 45 Закону України «Про Державний бюджет України на 2025 рік» та постанови Кабінету Міністрів України від 27.12.2024 №1524, якими було запроваджено аналогічні умови призначення та фіксований розмір доплати, є протиправним та таким, що обмежує гарантоване право на належний соціальний захист, передбачене статтею 46 Конституції України. З огляду на тотожність правового регулювання, цей висновок є релевантним і до положень статті 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2026 рік» та Постанови №48.

З цих підстав колегія суддів відхиляє доводи скаржника про відсутність у Єдиному державному демографічному реєстрі відомостей щодо проживання позивачки в зоні гарантованого добровільного відселення станом на 26.04.1986 чи у період з 26.04.1986 до 01.01.1993, оскільки така умова встановлена саме статтею 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2026 рік» та Постановою №48, які не підлягають застосуванню до спірних правовідносин, тоді як стаття 39 Закону №796-XII пов`язує право на підвищення до пенсії лише зі статусом непрацюючого пенсіонера та фактом проживання на території радіоактивного забруднення.

Не заслуговують на увагу й доводи скаржника щодо відсутності відповідних бюджетних призначень та складної макрофінансової ситуації в державі, оскільки відсутність бюджетних коштів не може бути підставою для невиконання державою обов`язку щодо забезпечення соціальних гарантій, встановлених законом, а реалізація права позивачки на підвищення до пенсії ґрунтується на положеннях чинного на час виникнення спірних правовідносин Закону №796-XII.

Із матеріалів справи слідує, що ОСОБА_1 має статус особи, яка постраждала внаслідок Чорнобильської катастрофи (категорія 1), що підтверджується посвідченням серії НОМЕР_1 . Вона є особою з інвалідністю третьої групи, причина якої пов`язана з наслідками аварії на ЧАЕС, та перебуває на обліку в органах Пенсійного фонду України як отримувач пенсії по інвалідності, що підтверджується пенсійним посвідченням серії НОМЕР_2 .

Згідно з витягом з реєстру територіальної громади №2025/001049588, сформованим 24.01.2025, з 12.12.2012 позивач зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 . Відповідно до постанови Кабінету Міністрів Української РСР від 23.07.1991 №106 цей населений пункт віднесено до зони гарантованого добровільного відселення. Аналогічні відомості містять паспорт громадянина України серії НОМЕР_3 та відомості з реєстру Зарічненської територіальної громади від 20.03.2026 №293. Крім того, за цими відомостями у період з 26.04.1986 по 01.01.1993 позивачка була зареєстрована в АДРЕСА_2 .

Відповідно до рішення органу Пенсійного фонду України про перерахунок пенсії від 17.03.2026 №172350002000 позивач не працює. Цю обставину підтверджують і записи її трудової книжки серії НОМЕР_4 . Із цього ж рішення слідує, що в попередні періоди позивачу на підставі судових рішень виплачувалася доплата відповідно до статті 39 Закону №796-XII. Натомість з 01.03.2026 пенсію їй призначено без такої доплати.

Листом від 03.07.2026 №1700-0202-8/54860 Головне управління Пенсійного фонду України в Рівненській області відмовило позивачці у нарахуванні та виплаті підвищення до пенсії у розмірі, визначеному статтею 39 Закону №796-XII. Відповідач послався на статтю 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2026 рік» та постанову Кабінету Міністрів України від 14.01.2026 №48.

Враховуючи зазначені правові норми та встановлені обставини справи, які підтверджуються матеріалами справи, зокрема те, що позивач є непрацюючим пенсіонером і проживає на території радіоактивного забруднення, на неї поширюється дія статті 39 Закону №796-XII.

Таким чином, колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції про те, що позивач має право на нарахування та виплату їй підвищення до пенсії як непрацюючому пенсіонеру, який проживає на території радіоактивного забруднення, у розмірі, визначеному статтею 39 Закону №796-XII, що дорівнює двом прожитковим мінімумам для працездатних осіб, установленим на 01 січня відповідного календарного року, і виплата належить з 01.03.2026.

Колегія суддів також враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. При цьому, зазначений Висновок, крім іншого, акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Також згідно позиції Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформованої, зокрема у справах «Салов проти України» (заява № 65518/01; пункт 89), «Проніна проти України» (заява № 63566/00; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; пункт 29).

Відповідно до ч. 2 ст. 6 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини, а ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачає, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Таким чином, доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження та спростовуються висновками суду першої інстанції, які зроблені на підставі повного, всебічного та об`єктивного аналізу відповідних правових норм та фактичних обставин справи.

За наведених обставин колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду, тому оскаржуване рішення слід залишити без змін.

Керуючись ст. 243, ст. 308, ст. 311, п. 1 ч. 1 ст. 315, ст. 316, ч. 1 ст. 321, ст. 322, ст. 325 КАС України, суд –

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Рівненській області залишити без задоволення, а рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 28 липня 2026 року у справі № 460/12077/26 – без змін.

Постанову разом із паперовими матеріалами справи надіслати до суду першої інстанції для приєднання до матеріалів справи.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її ухвалення та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених пунктом другим частини п`ятої статті 328 КАС України.

Головуючий суддяО. Б. Заверуха

суддіО. М. Гінда

З. М. Матковська