Постанова від 27 жовтня 2026 р. у справі №420/13192/26 — П'ятий апеляційний адміністративний суд

Суд: П'ятий апеляційний адміністративний суд

Інстанція: Апеляційна

Юрисдикція: Адміністративне

Категорія: Справи, що виникають з відносин публічної служби, зокрема справи щодо

Дата: 27 жовтня 2026 р.

Справа: №420/13192/26

Суддя: Осіпов Ю.В.

П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

————————————————————————

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

28 жовтня 2026 р.м. ОдесаСправа № 420/13192/26

Головуючий І інстанції: Стефанов С.О.

П`ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

головуючого судді - Осіпова Ю.В.,

суддів - Голуб В.А., Скрипченка В.О.,

розглянувши в порядку письмового провадження в м.Одесі апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 11 червня 2026 року (м.Одеса, дата складання повного тексту рішення суду - 11.06.2026р.) у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України про визнання протиправними дій та зобов`язання вчинити певні дії,-

В С Т А Н О В И В:

06.05.2026р. ОСОБА_1 звернувся до Одеського окружного адміністративного суду з позовом до військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України, в якому просив суд:

- визнати протиправними дії військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України щодо відмови йому у виплаті одноразової грошової винагороди у розмірі 1 млн. грн. на підставі абз.4 п.4 постанови Кабінету Міністрів України від 11.02.2025р. №153;

- зобов`язати військову частину НОМЕР_1 Національної гвардії України виплатити йому одноразову грошову винагороду у розмірі 1 000 000 грн. згідно з абз.4 п.4 постанови Кабінету Міністрів України від 11.02.2025р. №153.

В обґрунтування своїх позовних вимог позивач зазначив про те, що з 13.10.2021р. він проходив строкову військову службу, 08.05.2023р. уклав контракт про проходження військової служби, а з червня 2023р. проходив службу у військовій частині НОМЕР_1 Національної гвардії України, у складі якої постійно залучався до безпосередньої участі у бойових діях. 31.05.2024р. під час виконання бойового завдання ОСОБА_1 отримав тяжке поранення, пов`язане з захистом Батьківщини, внаслідок якого йому встановлено ІІ групу інвалідності, а 13.06.2025р. контракт з ним припинено за станом здоров`я. Однак, як стверджує позивач, на його заяву про виплату одноразової грошової винагороди відповідач протиправно відмовив, обмеживши його право, передбачене постановою Кабінету Міністрів України від 11.02.2025р. №153.

Відповідач відзив на позов до суду першої інстанції не надав.

Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 11 червня 2026 року (ухваленим в порядку спрощеного (письмового) провадження) адміністративний позов ОСОБА_1 - задоволено. Визнано протиправними дії військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України щодо відмови ОСОБА_1 у виплаті одноразової грошової винагороди у розмірі 1 млн. грн на підставі п.4 постанови Кабінету Міністрів України від 11.02.2025р. №153. Зобов`язано військову частину НОМЕР_1 Національної гвардії України призначити, нарахувати та виплатити ОСОБА_1 одноразову грошову винагороду у розмірі 1 млн. грн на підставі п.4 цієї постанови.

Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду 1-ї інстанції, відповідач 07.07.2026р. подав апеляційну скаргу, в якій зазначив про те, що судом, при винесенні даного судового рішення, не повністю з`ясовано обставини, що мають значення для справи, та порушено норми матеріального і процесуального права, просив скасувати рішення Одеського окружного адміністративного суду від 11.06.2026р. та прийняти нове, яким у задоволенні позовних вимог - відмовити.

Зокрема, апелянт зазначає про те, що право на винагороду для військовослужбовців, які були прийняті на військову службу за контрактом під час воєнного стану з числа осіб, які проходили строкову військову службу, вперше передбачене постановою Кабінету Міністрів України від 30.07.2025р. №942, яка набрала чинності 07.08.2025р., тоді як позивача було виключено зі списків особового складу 13.06.2025р., а нормативно-правовий акт зворотної дії в часі не має. Також, як стверджує апелянт, абзаци, якими Постановою №942 доповнено п.4 Постанови №153, містять посилання лише на абз.2 цього пункту і не поширюють на таку категорію військовослужбовців виняток, передбачений абз.4, а довідка за формою додатка 6 до Порядку №413 підтверджує участь у заходах, необхідних для забезпечення оборони України, а не безпосередню участь у бойових діях. Крім того, апелянт наголошує, що винагорода є мотиваційним чинником для продовження служби, позивач не висловлював бажання продовжувати військову службу, а висновок суду 1-ї інстанції про дискримінацію фактично розширює коло одержувачів винагороди, яке визначено Кабінетом Міністрів України.

21.07.2026р. матеріали справи надійшли до П`ятого апеляційного адміністративного суду.

Ухвалами П`ятого апеляційного адміністративного суду від 15.07.2026р. відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України та призначено справу до розгляду в порядку письмового провадження.

20.07.2026р. до суду апеляційної інстанції надійшов письмовий відзив ОСОБА_1 на апеляційну скаргу, у якому позивач заперечував щодо її задоволення, посилаючись на те, що він уклав контракт у віці 23 років під час воєнного стану, брав безпосередню участь у бойових діях понад шість місяців, отримав поранення, пов`язане із захистом Батьківщини, і саме через це визнаний непридатним до військової служби, а тому відповідає умовам Постанови №153. При цьому, позивач наголошує, що вузьке тлумачення цієї постанови щодо осіб, звільнених за станом здоров`я, є дискримінаційним, а доказів, які б спростовували його участь у бойових діях, відповідач не надав.

Відповідно до п.3 ч.1 ст.311 КАС України апеляційні скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін, можуть бути розглянуті судом апеляційної інстанції в порядку письмового провадження.

Суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги (ч.1 ст.308 КАС України).

Розглянувши матеріали даної справи, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши законність та обґрунтованість судового рішення у межах заявлених позовних вимог та доводів апеляційної скарги, колегія суддів доходить наступних висновків.

Судом першої інстанції встановлені наступні обставини справи.

Позивач - ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) 12.10.2021р. був призваний на «строкову» військову службу і направлений для її проходження до військової частини НОМЕР_2 Національної гвардії України, в якій з 13.10.2021р. проходив службу на посадах солдатського складу.

08.05.2023р., тобто під час дії «воєнного стану» та у віці 23 років, ОСОБА_1 , проходячи «строкову» військову службу, добровільно уклав контракт про проходження військової служби в Національній гвардії України на посадах осіб рядового, сержантського та старшинського складу до оголошення демобілізації.

Наказом командира військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України (по стройовій частині) від 01.07.2023р. №194 позивача зараховано до списків особового складу цієї військової частини.

Згідно з довідкою про безпосередню участь особи у заходах, необхідних для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України, від 18.06.2025р. №5351, у період з липня 2023р. по травень 2024р. позивач брав участь у таких заходах, перебуваючи в Запорізькій області.

Втім, 31.05.2024р. під час виконання бойового завдання позивач отримав численні вогнепальні осколкові поранення, у тому числі травматичний відрив лівої нижньої кінцівки.

Згідно зі свідоцтвом про хворобу від 30.04.2025р. №356/4 травма ОСОБА_1 пов`язана із захистом Батьківщини, а його визнано «непридатним до військової служби».

У подальшому, рішенням експертної команди з оцінювання повсякденного функціонування особи від 26.08.2025р. №231/25/3117/Р позивачу було встановлено ІІ групу інвалідності, пов`язану із захистом Батьківщини.

13.06.2025р. наказом командира військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України (по стройовій частині) №171 з позивачем було припинено (розірвано) контракт про проходження військової служби за станом здоров`я на підставі пп.«б» п.3 ч.5 ст.26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» та виключено його зі списків особового складу військової частини і всіх видів забезпечення.

Заявою, яка зареєстрована відповідачем 05.08.2025р. за вх.№А-169, позивач звернувся до військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України з проханням виплатити йому одноразову грошову винагороду за тривалість проходження служби в бойових умовах у розмірі 1 млн. грн.

За результатами розгляду цієї заяви комісія щодо розгляду документів стосовно можливості виплати одноразової грошової винагороди військовослужбовцям військової частини НОМЕР_1 , утворена наказом командира військової частини від 16.08.2025р. №5198, відмовила у включенні позивача до проєкту наказу на виплату винагороди, що підтверджується витягом з протоколу засідання комісії від 21.02.2026р. №7.

Зі змісту цього протоколу вбачається, що за записами Журналу бойових дій НОМЕР_3 батальйону оперативного призначення НОМЕР_4 бригади оперативного призначення Комісією встановлено виконання позивачем завдань на посаді сапера в н.п.Мала Токмачка у періоди з 22.07.2023р. по 31.05.2024р., загальна кількість днів виконання яких становить 200, а також віднесення цього населеного пункту до районів ведення бойових дій відповідно до наказів Головнокомандувача Збройних Сил України. При цьому, комісія не виявила фактів притягнення позивача до кримінальної, адміністративної чи дисциплінарної відповідальності та підтвердила, що травму позивач отримав під час виконання бойових завдань у зв`язку із захистом Батьківщини.

Разом із тим, єдиною підставою для відмови комісія зазначила те, що ОСОБА_1 є військовослужбовцем з числа осіб, які проходили строкову військову службу та в подальшому прийняті на військову службу за контрактом під час дії воєнного стану, а звільнений з військової служби 13.06.2025р., тобто до набрання чинності змінами до Постанови КМУ №153, якими право на винагороду поширено на таку категорію військовослужбовців.

Не погоджуючись із такою відмовою, позивач звернувся до суду із даним позовом.

Вирішуючи справу по суті та повністю задовольняючи даний позов, суд 1-ї інстанції виходив з того, що позивач у віці до 25 років уклав контракт про проходження військової служби під час воєнного стану, брав безпосередню участь у бойових діях понад шість місяців, що підтверджується довідкою від 18.06.2025р. №5351 і посвідченням учасника бойових дій, отримав поранення, пов`язане із захистом Батьківщини, та не притягувався до відповідальності, а тому має право на винагороду. Крім того, суд першої інстанції дійшов висновку, що тлумачення п.4 Постанови №153 лише щодо осіб, які продовжують проходити військову службу або уклали контракт після набрання нею чинності, є дискримінаційним щодо військовослужбовців, які стали непридатними до служби внаслідок поранення.

Колегія суддів апеляційного суду, уважно дослідивши матеріали даної справи та наявні у них докази, в цілому погоджується з висновками суду першої інстанції про наявність у позивача права на винагороду, разом із тим вважає за необхідне навести власні мотиви такого висновку, з огляду на наступне.

Частиною 2 ст.19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

За приписами ч.1 ст.58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.

Відповідно до ст.9 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20.12.1991р. №2011-XII, держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби.

До складу грошового забезпечення входять, зокрема, одноразові додаткові види грошового забезпечення, які виплачуються у розмірах, що встановлюються Кабінетом Міністрів України.

11.02.2025р. постановою Кабінету Міністрів України «Про реалізацію експериментального проекту щодо підвищення мотивації до проходження окремими категоріями громадян України військової служби у Збройних Силах, Національній гвардії та Державній прикордонній службі під час воєнного стану» №153 (яка набрала чинності 13.02.2025р.), погоджено пропозицію щодо реалізації протягом двох років експериментального проекту щодо підвищення мотивації до проходження окремими категоріями громадян України військової служби під час воєнного стану.

При цьому, у первинній редакції дія Постанови №153 поширювалась лише на Збройні Сили, а на Національну гвардію України її положення поширено постановою Кабінету Міністрів України від 01.04.2025р. №387, яка набрала чинності 08.04.2025р.

Згідно з абз.2 п.4 Постанови №153, громадянам України з числа осіб рядового, сержантського і старшинського складу Збройних Сил, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення, які до набрання чинності цією Постановою у віці до 25 років були прийняті або призвані на військову службу під час воєнного стану, введеного Указом Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24.02.2022р. №64, проходять військову службу та брали безпосередню участь у бойових діях в районах ведення воєнних (бойових) дій строком, що за сукупністю становить не менше шести місяців станом на дату набрання чинності цією постановою, виплачується одноразова грошова винагорода за тривалість проходження служби в бойових умовах у розмірі 1 млн. гривень.

Абзацами 3 та 4 п.4 Постанови №153 визначено розмір винагороди для військовослужбовців, «зазначених в абз.2 цього пункту», які брали безпосередню участь у бойових діях строком менше шести місяців, зокрема у зв`язку із наявністю у них поранень, одержаних під час захисту Вітчизни.

Відповідно до абз.5 цього ж пункту винагорода не виплачується військовослужбовцям, які притягувалися до кримінальної відповідальності або два і більше разів до адміністративної чи дисциплінарної відповідальності.

Водночас, постановою Кабінету Міністрів України від 30.07.2025р. №942 (набрала чинності 07.08.2025р.), п.4 Постанови №153 доповнено абзацами, за якими виплата, винагороди здійснюється також військовослужбовцям, зазначеним в абз.2 цього пункту, які відповідають вимогам щодо виплати винагороди, зазначеним в абз.2 цього пункту, та були прийняті на військову службу за контрактом під час воєнного стану, з числа осіб, які проходили строкову військову службу, або ж проходили військову службу і були атестовані до присвоєння первинного офіцерського звання «молодший лейтенант», або проходили військову службу, мали спеціальні звання або класні чини та були переатестовані до присвоєння офіцерського звання.

Аналіз наведених нормативних приписів дає підстави для висновку, що право на винагороду виникає за наявності сукупності умов, визначених абз.2 п.4 Постанови №153, дотримання яких за прямим формулюванням цієї ж норми оцінюється саме «станом на дату набрання чинності цією постановою», тобто на 13.02.2025р. Абзаци 3 та 4 цього пункту визначають виключно розмір винагороди для військовослужбовців, «зазначених в абз.2 цього пункту», залежно від тривалості їх участі у бойових діях. Постановою №942 Кабінет Міністрів України прямо поширив цю гарантію на військовослужбовців, які проходили строкову військову службу та під час воєнного стану уклали контракт, за умови їх відповідності вимогам абз.2 п.4 Постанови №153, при цьому не встановивши для них іншої дати, станом на яку перевіряється дотримання цих вимог.

Застосовуючи наведені норми до обставин даної справи, колегія суддів зазначає наступне.

Як вбачається з матеріалів справи, позивач, який належить до рядового складу Національної гвардії України, 08.05.2023р., тобто під час воєнного стану та у віці 23 років, уклав контракт про проходження військової служби, будучи військовослужбовцем строкової служби, призваним на неї 12.10.2021р.

Таким чином, позивач беззаперечно належить саме до тієї категорії осіб, на яких право на винагороду поширено Постановою №942 - військовослужбовців, які «були прийняті на військову службу за контрактом під час воєнного стану, з числа осіб, які проходили строкову військову службу».

Такий висновок чітко узгоджується і з приписами ч.1 ст.20 Закону №2232-XII (у редакції, чинній на час укладення позивачем контракту), за якими на військову службу за контрактом осіб рядового складу приймаються, зокрема, особи рядового складу, які проходять строкову військову службу.

Відповідно, укладення позивачем 08.05.2023р. контракту є саме прийняттям його на військову службу за контрактом під час воєнного стану, про яке йдеться в п.4 Постанови №153.

При цьому, колегія суддів додатково враховує, що П`ятий апеляційний адміністративний суд у постанові від 20.07.2026р. у справі №420/18698/25 вже зазначав, що Постановою №942 Кабінет Міністрів України прямо поширив сферу дії зазначеної соціальної гарантії на осіб, які раніше не були охоплені первісною редакцією Постанови №153, і застосував її до військовослужбовця, який до набрання чинності Постановою №153 під час воєнного стану уклав контракт, перебуваючи на військовій службі.

Станом на 13.02.2025р., тобто на дату, станом на яку абз.2 п.4 Постанови №153 визначає наявність права на винагороду, позивач проходив військову службу, не досяг 25-річного віку під час прийняття на службу за контрактом і не притягувався до кримінальної, адміністративної чи дисциплінарної відповідальності, що визнано і самою комісією відповідача.

Окрім цього, позивач продовжував проходити військову службу і станом на 08.04.2025р., з якої дія Постанови №153 поширена на Національну гвардію України.

Тривалість безпосередньої участі позивача у бойових діях в районах ведення воєнних (бойових) дій також встановлена самим відповідачем.

Так, комісія у протоколі від 21.02.2026р. №7 за записами журналу бойових дій НОМЕР_3 батальйону оперативного призначення НОМЕР_4 бригади оперативного призначення визначила 200 днів виконання позивачем завдань у н.п.Мала Токмачка за період з 22.07.2023р. по 31.05.2024р. та підтвердила, що цей населений пункт відповідно до наказів Головнокомандувача Збройних Сил України входив до районів ведення бойових дій.

Вказаний строк перевищує шість місяців, а тому розмір винагороди позивача визначається абз.2 п.4 Постанови №153 і становить 1 млн. грн.

Єдиною ж підставою для відмови комісія зазначила звільнення позивача з військової служби 13.06.2025р., тобто до набрання чинності Постановою №942.

Колегія суддів категорично не може погодитися з таким підходом, з огляду на наступне.

У силу абз.2 п.4 Постанови №153, умова про проходження військової служби пов`язується з датою набрання чинності цією постановою, а Постанова №942, доповнивши коло осіб, які мають право на винагороду, жодної іншої дати для перевірки цієї умови не встановила.

Відтак, станом на дату, визначену самою Постановою №153, позивач цій умові відповідав.

Відповідна заява позивача надійшла до відповідача 05.08.2025р., а рішення за нею комісія ухвалила 21.02.2026р., тобто вже під час дії п.4 Постанови №153 в редакції Постанови №942, яку відповідач і мав застосувати. Тому застосування до позивача п.4 Постанови №153 у чинній на час прийняття рішення редакції не є зворотною дією нормативно-правового акта в часі у розумінні ч.1 ст.58 Конституції України.

Крім того, колегія суддів наголошує на тому, що позивача звільнено з військової служби не з власної ініціативи, а за станом здоров`я на підставі пп.«б» п.3 ч.5 ст.26 Закону №2232-XII, у зв`язку з визнанням його непридатним до військової служби внаслідок тяжкого поранення, одержаного 31.05.2024р. під час виконання бойового завдання та пов`язаного із захистом Батьківщини, що потягло встановлення ІІ групи інвалідності.

Колегія суддів вважає, що за таких обставин відповідач, відмовляючи у виплаті винагороди лише з посиланням на факт звільнення, діє надмірно формально, оскільки припинення військової служби відбулося з об`єктивних причин, які не залежали від волевиявлення військовослужбовця, а прийняття державою нових нормативно-правових актів, спрямованих насамперед на стимулювання військовослужбовців, які брали безпосередню участь у бойових діях, не може звужувати обсяг гарантій для тих захисників, які втратили можливість продовжувати службу з незалежних від них причин (постанова П`ятого апеляційного адміністративного суду від 19.10.2026р. у справі №420/28944/25).

Такий підхід тим більше застосовний у даній справі, оскільки позивач, на відміну від обставин зазначеної справи, проходив військову службу і на дату набрання чинності Постановою №153, і на дату поширення її дії на Національну гвардію України, і втратив можливість продовжувати службу лише внаслідок поранення, одержаного під час безпосередньої участі у бойових діях.

Варто наголосити і на тому, що аналогічний підхід у подібних правовідносинах викладено у постанові Першого апеляційного адміністративного суду від 02.04.2026р. у справі №360/1919/25, у якій військовослужбовець строкової служби, який уклав контракт під час воєнного стану, був звільнений з військової служби до набрання чинності Постановою №942, а також і в постанові Третього апеляційного адміністративного суду від 24.06.2026р. у справі №160/30079/25 стосовно військовослужбовця Національної гвардії України, який на день набрання чинності Постановою №942 вже був звільнений з військової служби.

Що ж стосується доводів апелянта про недоведеність безпосередньої участі позивача у бойових діях та про те, що довідка від 18.06.2025р. №5351 такої участі не підтверджує, то колегія суддів зазначає, що ці доводи в повному обсязі спростовуються протоколом засідання комісії самого відповідача від 21.02.2026р. №7, якою тривалість виконання позивачем бойових завдань у районі ведення бойових дій встановлено за журналом бойових дій, а також не були підставою відмови у виплаті винагороди.

Суб`єкт же владних повноважень не може в суді доповнювати підстави свого рішення новими мотивами.

З тих самих підстав колегія суддів також відхиляє і посилання апелянта на Окреме доручення Міністра оборони України від 26.09.2025р. №5601/уд.

Не мають вирішального значення для даної справи і доводи апелянта про те, що абзаци, додані Постановою №942, нібито не поширюють на колишніх строковиків виняток, передбачений абз.4 п.4 Постанови №153, оскільки строк безпосередньої участі позивача у бойових діях перевищує шість місяців і право на винагороду у повному розмірі виникло у нього на підставі абз.2 цього пункту, а не абз.4.

Не є підставою для іншого висновку і посилання відповідача на можливість продовження військовослужбовцями, визнаними непридатними до військової служби, служби на окремих посадах, оскільки така можливість є правом, а не обов`язком військовослужбовця, а контракт з позивачем припинено за станом здоров`я на підставі, прямо визначеній законом.

Відносно ж обраного судом першої інстанції способу захисту, то колегія суддів зазначає, що усі умови для виплати позивачу винагороди були встановлені самим відповідачем, а виплата за наявності цих умов не передбачає права суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, а тому зобов`язання відповідача призначити, нарахувати і виплатити позивачу винагороду відповідає вимогам ч.4 ст.245 КАС України.

Враховуючи викладене, колегія суддів доходить висновку, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про протиправність відмови відповідача у виплаті позивачу одноразової грошової винагороди за тривалість проходження служби в бойових умовах у розмірі 1 млн. гривень та про наявність підстав для зобов`язання відповідача її призначити, нарахувати та виплатити.

Слід також зазначити про те, що за правилами ст.ст.9,77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, а суд, згідно зі ст.90 цього ж Кодексу, оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

За правилами ч.2 ст.77 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти позову, що, у свою чергу, не було відповідним чином реалізовано відповідачем при розгляді справи в судах обох інстанцій.

З огляду на викладене, судова колегія доходить висновку, що суд 1-ї інстанції порушень норм матеріального і процесуального права при вирішенні даної справи, які призвели б до неправильного її вирішення, не допустив, вірно встановив фактичні обставини справи та дійшов правильного висновку про наявність підстав для задоволення позову. Наведені ж в апеляційній скарзі доводи, правильність такого висновку не спростовують, оскільки ґрунтуються на невірному трактуванні норм матеріального права.

Відповідно до п.1 ч.1 ст.315 КАС України, суд апеляційної інстанції за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.

Отже, за таких обставин, колегія суддів апеляційного суду, діючи виключно в межах доводів апеляційної скарги, згідно зі ст.316 КАС України, залишає апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване рішення суду 1-ї інстанції - без змін.

Керуючись ст.ст.308,311,315,316,321,322,325,329 КАС України, апеляційний суд, -

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України - залишити без задоволення, а рішення Одеського окружного адміністративного суду від 11 червня 2026 року - без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повний текст постанови виготовлено: 28.10.2026р.

Головуючий у справі

суддя-доповідач: Ю.В. Осіпов

Судді: В.А. Голуб

В.О. Скрипченко

Оригінал: reyestr.court.gov.ua