Постанова від 26 жовтня 2026 р. у справі №420/29846/25 — П'ятий апеляційний адміністративний суд

Суд: П'ятий апеляційний адміністративний суд

Інстанція: Апеляційна

Юрисдикція: Адміністративне

Категорія: загальнообов’язкового державного пенсійного страхування, з них

Дата: 26 жовтня 2026 р.

Справа: №420/29846/25

Суддя: Тарновецький І.І.

П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

————————————————————————

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

27 жовтня 2026 р.м. ОдесаСправа № 420/29846/25

Головуючий в 1 інстанції: Хлімоненкова М.В.

Дата і місце ухвалення: 06.05.2026, м. Одеса

П`ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

Головуючого судді: Тарновецького І.І.,

суддів: Бойка А.В.,

Шевчук О.А.,

розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 06 травня 2026 року у справі № 420/29846/25 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Донецькій області, Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії, –

В С Т А Н О В И В:

У вересні 2025 року ОСОБА_1 звернулася до суду першої інстанції з адміністративним позовом, в якому просила:

- визнати протиправним та скасувати рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області від 26.02.2024 № 056750010870 щодо відмови ОСОБА_1 в призначенні та виплаті пенсії за віком відповідно до Закону України від 09.07.2003 № 1058-IV «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування»;

- зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в Донецькій області зарахувати до страхового стажу ОСОБА_1 період її роботи з 01.07.2000 по 09.01.2004 відповідно до записів у трудовій книжці НОМЕР_1 та здійснити призначення та виплату ОСОБА_1 пенсії за віком відповідно до Закону України від 09.07.2003 № 1058-IV «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», починаючи з 19.03.2024.

Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 06 травня 2026 року адміністративний позов задоволено частково.

Визнано протиправним та скасовано рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області від 26.02.2024 № 056750010870 про відмову у призначенні пенсії за віком ОСОБА_1 .

Зобов`язано Головне управління Пенсійного фонду України в Одеській області зарахувати до страхового стажу ОСОБА_1 період роботи з 01.07.2000 по 09.01.2004 відповідно до записів трудової книжки НОМЕР_1 та призначити пенсію за віком відповідно до Закону України від 09.07.2003 № 1058-IV «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», починаючи з 19.03.2024.

У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, Головне управління Пенсійного фонду України в Одеській області подало апеляційну скаргу, в якій посилається на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

В обґрунтування апеляційної скарги апелянт зазначає, що позивачкою пропущено шестимісячний строк звернення до суду, оскільки позов подано 01.09.2025, а вимоги стосуються призначення пенсії з 19.03.2024.

Також апелянт вважає правомірним незарахування до страхового стажу періоду роботи з 01.07.2000 по 09.01.2004, оскільки в Реєстрі застрахованих осіб відсутні відомості за цей період, а страховий стаж позивачки становить 28 років 10 місяців 16 днів за необхідних 31 року.

Крім того, апелянт заперечує проти стягнення судового збору за рахунок бюджетних асигнувань, посилаючись на положення бюджетного законодавства, та зазначає, що суд першої інстанції не надав належної оцінки його доводам.

З огляду на викладене апелянт просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове рішення, яким відмовити ОСОБА_1 в задоволенні позову в повному обсязі.

Позивач не скористалася правом на подання відзиву на апеляційну скаргу.

Справу призначено до розгляду у порядку письмового провадження відповідно до п.3 ч.1 ст.311 КАС України.

Колегія суддів звертає увагу, що відповідно до частини першої статті 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає судове рішення в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Перевіривши матеріали справи та законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає з огляду на таке.

Як вірно встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , 18 лютого 2024 року звернулася до територіальних органів Пенсійного фонду України із заявою про призначення пенсії за віком відповідно до статті 26 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування».

За принципом екстериторіальності заяву позивачки було розглянуто Головним управлінням Пенсійного фонду України в Одеській області, за результатами чого прийнято рішення від 26 лютого 2024 року № 056750010870 про відмову у призначенні пенсії за віком.

Підставою для відмови зазначено відсутність необхідного страхового стажу, передбаченого статтею 26 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування». У рішенні вказано, що необхідний страховий стаж становить 31 рік, тоді як страховий стаж позивачки визначено в розмірі 28 років 10 місяців 16 днів.

При цьому до страхового стажу не було зараховано період роботи позивачки з 01 липня 2000 року по 09 січня 2004 року у ЗАТ «Кронос», оскільки в Реєстрі застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування відсутні відомості про роботу та сплату страхових внесків за цей період. Крім того, у рішенні зазначено, що титульна сторінка трудової книжки серії НОМЕР_1 від 22 серпня 1985 року не засвідчена печаткою підприємства, яке її видало.

Не погоджуючись із зазначеним рішенням, позивачка звернулася до суду з цим позовом, вважаючи, що відсутність відомостей у реєстрі та несплата роботодавцем страхових внесків не можуть бути підставою для позбавлення її права на зарахування відповідного періоду роботи до страхового стажу та призначення пенсії за віком.

Вирішуючи спір по суті та частково задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив із того, що основним документом, який підтверджує стаж роботи, є трудова книжка, а відсутність відомостей у системі персоніфікованого обліку про сплату страхових внесків сама по собі не може бути підставою для незарахування відповідного періоду роботи до страхового стажу.

Суд дійшов висновку, що записи у трудовій книжці позивачки підтверджують її роботу в ЗАТ «Кронос» у період з 01 липня 2000 року по 09 січня 2004 року та містять відомості про прийняття на роботу і звільнення, а також дати й номери відповідних наказів. При цьому відповідальність за сплату страхових внесків покладається на роботодавця, а тому працівник не повинен зазнавати негативних наслідків у зв`язку з неналежним виконанням роботодавцем своїх обов`язків.

Посилаючись, зокрема, на правові висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 17 липня 2019 року у справі № 144/669/17 та від 20 березня 2019 року у справі № 688/947/17, суд першої інстанції зазначив, що несплата роботодавцем страхових внесків або відсутність відповідних відомостей у системі персоніфікованого обліку не є підставою для позбавлення особи права на зарахування відповідного періоду роботи до страхового стажу.

Оцінюючи доводи відповідача про пропуск позивачкою строку звернення до суду, визначеного статтею 122 Кодексу адміністративного судочинства України, суд першої інстанції виходив із того, що позивачка надала лист Головного управління Пенсійного фонду України в Донецькій області від 16 липня 2025 року, яким її повідомлено про прийняття оскаржуваного рішення та надано його копію. З огляду на це суд не погодився з доводами відповідача про пропуск строку звернення до суду.

З огляду на наведене суд першої інстанції дійшов висновку про протиправність рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області від 26 лютого 2024 року № 056750010870, визнав його протиправним та скасував, а також зобов`язав відповідача зарахувати спірний період роботи до страхового стажу позивачки та призначити їй пенсію за віком з 19 березня 2024 року. У задоволенні решти позовних вимог відмовив.

Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції з огляду на таке.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі – КАС України) у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень суд перевіряє, чи прийняті (вчинені) вони, зокрема, на підставі, у межах повноважень та у спосіб, визначені Конституцією та законами України, обґрунтовано, добросовісно, розсудливо та пропорційно.

Відповідно до частини другої статті 77 КАС України обов`язок доведення правомірності оскаржуваного рішення суб`єкта владних повноважень покладається на відповідача.

З огляду на характер спірних правовідносин колегія суддів перевіряє правомірність рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області від 26 лютого 2024 року № 056750010870 про відмову ОСОБА_1 у призначенні пенсії за віком з урахуванням положень Закону України від 09 липня 2003 року № 1058-IV «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» (далі – Закон № 1058-IV), Закону України від 05 листопада 1991 року № 1788-XII «Про пенсійне забезпечення» та Порядку підтвердження наявного трудового стажу для призначення пенсій за відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 12 серпня 1993 року № 637 (далі – Порядок № 637).

Предметом спору є правомірність незарахування до страхового стажу позивачки періоду роботи у ЗАТ «Кронос» з 01 липня 2000 року по 09 січня 2004 року, що стало підставою для відмови у призначенні пенсії за віком. Пенсійний орган мотивував своє рішення відсутністю відповідних відомостей у Реєстрі застрахованих осіб та незасвідченням титульної сторінки трудової книжки печаткою підприємства.

Оцінюючи доводи апеляційної скарги, колегія суддів виходить із такого.

Відповідно до статті 48 Кодексу законів про працю України трудова книжка є основним документом про трудову діяльність працівника. Аналогічне правило закріплено у статті 62 Закону України «Про пенсійне забезпечення», згідно з якою основним документом, що підтверджує стаж роботи, є трудова книжка, а порядок підтвердження трудового стажу за її відсутності або за відсутності відповідних записів у ній визначається Кабінетом Міністрів України.

Пунктом 1 Порядку № 637 передбачено, що основним документом, який підтверджує стаж роботи за період до впровадження персоніфікованого обліку в системі загальнообов`язкового державного соціального страхування, є трудова книжка. За її відсутності або за відсутності відповідних записів стаж роботи встановлюється на підставі інших документів, виданих за місцем роботи, служби чи навчання, а також архівними установами.

За змістом частин першої та другої статті 24 Закону № 1058-IV страховий стаж обчислюється за даними персоніфікованого обліку, а за періоди до його впровадження – на підставі документів та в порядку, визначених законодавством, що діяло раніше.

При цьому положення статті 24 Закону № 1058-IV щодо сплати страхових внесків не можуть тлумачитися як такі, що покладають на працівника негативні наслідки невиконання роботодавцем установлених законом обов`язків зі сплати відповідних внесків. Згідно з пунктом 1 частини другої статті 6 Закону України від 08 липня 2010 року № 2464-VI «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування» обов`язок своєчасно та в повному обсязі нараховувати, обчислювати і сплачувати єдиний внесок покладено на його платника. Отже, працівник не є відповідальним за виконання роботодавцем цього обов`язку та не повинен втрачати право на зарахування підтвердженого періоду роботи до страхового стажу виключно через неналежне виконання роботодавцем своїх обов`язків.

Такий правовий підхід послідовно застосований Верховним Судом у постановах від 17 липня 2019 року у справі № 144/669/17 та від 20 березня 2019 року у справі № 688/947/17. У цих рішеннях Верховний Суд дійшов висновку, що відсутність у системі персоніфікованого обліку відомостей про сплату страхових внесків або наявність заборгованості роботодавця самі по собі не є достатньою підставою для позбавлення працівника права на зарахування відповідного періоду роботи до страхового стажу.

Колегія суддів ураховує, що спірний період охоплює час із 01 липня 2000 року по 09 січня 2004 року, тобто переважно період до набрання чинності Законом № 1058-IV. Тому оцінка цього періоду має здійснюватися з урахуванням правил підтвердження трудового стажу, які застосовувалися у відповідний час, та наявних документів про трудову діяльність позивачки. Саме по собі невідображення відомостей у Реєстрі застрахованих осіб не спростовує записів у трудовій книжці та не звільняє пенсійний орган від обов`язку належно дослідити подані документи.

Як установлено судом першої інстанції, трудова книжка позивачки містить записи про її прийняття на роботу до ЗАТ «Кронос» на посаду головного бухгалтера та звільнення з роботи із зазначенням відповідних наказів. При цьому частину періоду роботи в цьому товаристві – з 05 січня 1998 року по 30 червня 2000 року – пенсійний орган уже зарахував до страхового стажу позивачки.

За таких обставин доводи апелянта щодо відсутності печатки підприємства на титульній сторінці трудової книжки не спростовують установленого судом факту трудової діяльності позивачки. Пенсійний орган не навів переконливих аргументів, чому зазначений формальний недолік має ставити під сумнів саме записи про роботу позивачки у ЗАТ «Кронос» з 01 липня 2000 року по 09 січня 2004 року, тоді як записи про її попередню роботу в тому самому товаристві були прийняті ним до уваги та зараховані до страхового стажу.

Колегія суддів також бере до уваги постанову Верховного Суду від 28 січня 2025 року у справі № 300/8132/23, у якій наголошено на необхідності дослідження додаткових документів у разі наявності конкретних, обґрунтованих сумнівів щодо достовірності записів у трудовій книжці. Водночас цей правовий висновок не дає підстав для автоматичного відхилення відомостей трудової книжки через будь-який формальний недолік. Визначальним є встановлення обставин, які об`єктивно ставлять під сумнів достовірність відповідних записів, та належна оцінка доказів у їх сукупності.

У цій справі апелянт не навів доказів того, що позивачка фактично не працювала у ЗАТ «Кронос» у спірний період, що зазначені в трудовій книжці накази не видавалися або що відповідні записи є недостовірними. Так само не наведено доказів, які б спростовували висновки суду першої інстанції щодо підтвердження спірного періоду трудовою книжкою. Натомість апелянт фактично обмежився посиланнями на відсутність відомостей у Реєстрі застрахованих осіб та формальний недолік оформлення трудової книжки, не довівши, що ці обставини свідчать про відсутність трудових відносин.

Отже, наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують висновків суду першої інстанції та не підтверджують правомірності відмови у зарахуванні спірного періоду до страхового стажу. За встановлених обставин відсутність відомостей у Реєстрі застрахованих осіб і незасвідчення титульної сторінки трудової книжки печаткою підприємства не є достатніми підставами для неврахування підтвердженого записами трудової книжки періоду роботи позивачки.

Таким чином, Головне управління Пенсійного фонду України в Одеській області не виконало покладеного на нього частиною другою статті 77 КАС України обов`язку довести правомірність оскаржуваного рішення в частині незарахування до страхового стажу позивачки періоду роботи у ЗАТ «Кронос» з 01 липня 2000 року по 09 січня 2004 року. Висновок суду першої інстанції про протиправність такого незарахування є обґрунтованим, а доводи апеляційної скарги в цій частині не дають підстав для скасування судового рішення.

Щодо доводів апелянта про пропуск позивачкою строку звернення до суду колегія суддів зазначає таке.

Відповідно до частин першої та другої статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України (далі – КАС України) позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами. Загальний строк звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи становить шість місяців і, якщо інше не встановлено законом, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Визначальним для вирішення питання про дотримання цього строку є встановлення конкретного моменту, з якого особа дізналася або за об`єктивних обставин повинна була дізнатися про порушення свого права. Саме лише існування рішення суб`єкта владних повноважень не є безумовним доказом обізнаності особи про його зміст і правові наслідки з дня прийняття такого рішення.

Як убачається з матеріалів справи, копію рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області від 26 лютого 2024 року № 056750010870 про відмову в призначенні пенсії позивачка отримала разом із листом Головного управління Пенсійного фонду України в Донецькій області від 16 липня 2025 року № 0500-0202-8/70245. Із позовом до суду позивачка звернулася 01 вересня 2025 року, тобто менш ніж через два місяці після отримання зазначених документів.

Апелянт наполягає на тому, що строк звернення до суду необхідно обчислювати з дати прийняття рішення про відмову в призначенні пенсії. Проте такий довід не враховує передбаченого частиною другою статті 122 КАС України критерію обізнаності особи про порушення її права. Дата прийняття рішення та дата, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про його зміст, не є тотожними поняттями, а тому не можуть автоматично ототожнюватися без установлення відповідних фактичних обставин.

Матеріали справи, не містять належних доказів того, що копію оскаржуваного рішення було вручено позивачці, що її було повідомлено про прийняття цього рішення іншим способом або що вона за конкретних обставин справи мала реальну можливість дізнатися про відмову раніше. Апелянт таких доказів не надав, а отже, не обґрунтував свого твердження про необхідність обчислення строку звернення до суду саме з лютого 2024 року.

Посилання апелянта на постанову Верховного Суду від 21 лютого 2020 року у справі № 340/1019/19 не спростовує наведеного висновку, оскільки необхідність установлення моменту, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права, не звільняє суд від обов`язку з`ясувати відповідні обставини в конкретній справі. Загальні положення щодо дотримання процесуальних строків не можуть бути підставою для висновку про їх пропуск без установлення обставин, з якими закон пов`язує початок перебігу такого строку.

За таких обставин доводи апелянта про пропуск позивачкою строку звернення до суду ґрунтуються на припущенні щодо її обізнаності про оскаржуване рішення з дати його прийняття та не підтверджені належними доказами. Оскільки позивачка звернулася до суду 01 вересня 2025 року, а матеріалами справи підтверджено отримання нею копії рішення разом із листом від 16 липня 2025 року, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність підстав для висновку щодо пропуску строку звернення до суду.

Оцінюючи доводи апеляційної скарги щодо правомірності призначення позивачці пенсії з 19 березня 2024 року, колегія суддів зазначає таке.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 45 Закону України від 09 липня 2003 року № 1058-IV «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» пенсія за віком призначається з дня, що настає за днем досягнення пенсійного віку, якщо звернення за пенсією відбулося не пізніше трьох місяців з дня досягнення особою пенсійного віку.

Як установлено судом першої інстанції, позивачка народилася ІНФОРМАЦІЯ_2 та досягла 60-річного віку ІНФОРМАЦІЯ_3 . Із заявою про призначення пенсії вона звернулася 18 лютого 2024 року, тобто до досягнення пенсійного віку, а отже, у межах тримісячного строку, передбаченого пунктом 1 частини першої статті 45 Закону № 1058-IV.

За умови підтвердження необхідного страхового стажу пенсія за віком у такому випадку підлягає призначенню з 19 березня 2024 року – дня, наступного за днем досягнення позивачкою 60-річного віку.

Як зазначено вище, суд першої інстанції встановив наявність у позивачки страхового стажу тривалістю 28 років 10 місяців 16 днів без урахування спірного періоду роботи у ЗАТ «Кронос» з 01 липня 2000 року по 09 січня 2004 року. Зарахування цього періоду збільшує страховий стаж позивачки більш ніж на три роки та забезпечує досягнення встановленої законом тривалості страхового стажу, необхідної для призначення пенсії за віком у 2024 році.

Отже, висновок суду першої інстанції про наявність підстав для призначення позивачці пенсії з 19 березня 2024 року ґрунтується на встановлених обставинах щодо дати народження, часу звернення за призначенням пенсії та тривалості страхового стажу після зарахування спірного періоду. Апелянт не навів доводів, які б спростовували ці обставини або свідчили про неправильне застосування судом першої інстанції пункту 1 частини першої статті 45 Закону № 1058-IV.

Необґрунтованими є також доводи апелянта щодо неправомірності стягнення судового збору за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області.

Відповідно до частини першої статті 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або, якщо відповідачем виступала його посадова чи службова особа, – за рахунок бюджетних асигнувань відповідного органу.

Отже, стягнення судового збору за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень є прямо передбаченим процесуальним законом способом розподілу судових витрат. Такий обов`язок виникає внаслідок ухвалення судового рішення на користь особи, яка не є суб`єктом владних повноважень, і не залежить від того, з яких джерел фінансується діяльність відповідного органу.

Посилання апелянта на положення бюджетного законодавства щодо здійснення платежів у межах бюджетних призначень не спростовують установленого статтею 139 КАС України правила розподілу судових витрат. Відшкодування судового збору на виконання судового рішення не є використанням бюджетних коштів на цілі, не передбачені законом, оскільки відповідний платіж безпосередньо випливає з процесуального законодавства.

Як убачається з матеріалів справи, позивачка сплатила судовий збір у сумі 1211,20 грн. Водночас суд першої інстанції стягнув на її користь 968,96 грн, тобто суму, визначену з урахуванням коефіцієнта 0,8, передбаченого законом у разі подання процесуального документа в електронній формі за наявності встановлених законом умов його застосування.

Таким чином, суд першої інстанції стягнув не всю фактично сплачену позивачкою суму, а судовий збір у розмірі, який визнав належним до відшкодування відповідно до застосованих положень законодавства. Апелянт не навів переконливих аргументів, які б свідчили про неправильність такого розрахунку або порушення судом першої інстанції правил розподілу судових витрат. Тому підстав для зміни рішення в цій частині колегія суддів не вбачає.

Не заслуговують на увагу й доводи апелянта про те, що суд першої інстанції не надав належної оцінки аргументам відповідача та ухвалив необґрунтоване судове рішення.

Відповідно до частини третьої статті 242 КАС України обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повного і всебічного з`ясування обставин адміністративної справи, підтверджених доказами, дослідженими в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Із мотивувальної частини оскаржуваного рішення вбачається, що суд першої інстанції встановив обставини звернення позивачки за призначенням пенсії, дослідив рішення пенсійного органу та записи у трудовій книжці, визначив норми матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, і надав оцінку доводам відповідача щодо відсутності відомостей у системі персоніфікованого обліку, неналежного оформлення трудової книжки, пропуску строку звернення до суду та розподілу судових витрат.

Сам по собі факт незгоди апелянта з оцінкою доказів та правовими висновками суду першої інстанції не свідчить про порушення вимог статті 242 КАС України. Для скасування судового рішення необхідно встановити конкретні недоліки у з`ясуванні обставин справи, оцінці доказів або застосуванні норм права, які вплинули на правильність вирішення спору. Проте апелянт таких обставин не довів.

Відповідно до статті 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

За результатами апеляційного перегляду колегія суддів не встановила обставин, які б свідчили про неповне з`ясування судом першої інстанції обставин, що мають значення для справи, недоведеність обставин, які суд визнав установленими, невідповідність висновків суду обставинам справи або неправильне застосування норм матеріального чи процесуального права.

Доводи апеляційної скарги фактично зводяться до повторення позиції пенсійного органу щодо відсутності відомостей про сплату страхових внесків, формального недоліку оформлення трудової книжки, пропуску строку звернення до суду, дати призначення пенсії та розподілу судових витрат. Ці доводи були предметом оцінки суду першої інстанції, а наведені апелянтом аргументи не спростовують установлених обставин і не свідчать про наявність передбачених законом підстав для скасування судового рішення.

Відповідно до статті 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення – без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

З огляду на викладене колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції правильно визначив характер спірних правовідносин, установив обставини, які мають значення для вирішення справи, належно оцінив наявні докази та застосував норми матеріального і процесуального права. Доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції та не дають підстав для скасування або зміни оскаржуваного рішення.

За таких обставин апеляційна скарга Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області підлягає залишенню без задоволення, а рішення Одеського окружного адміністративного суду від 06 травня 2026 року у справі № 420/29846/25 – без змін.

Керуючись статтями 242, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325 КАС України, суд, -

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області залишити без задоволення, а рішення Одеського окружного адміністративного суду від 06 травня 2026 року у справі № 420/29846/25 – без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених пунктом 2 частини п`ятої статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий: І.І. Тарновецький

Судді: А.В. Бойко

О.А. Шевчук

Оригінал: reyestr.court.gov.ua