Рішення від 27 жовтня 2026 р. у справі №420/16813/26 — Одеський окружний адміністративний суд

Суд: Одеський окружний адміністративний суд

Інстанція: Перша

Юрисдикція: Адміністративне

Категорія: перебуванням іноземців та осіб без громадянства на території України, з них

Дата: 27 жовтня 2026 р.

Справа: №420/16813/26

Суддя: Радчук А.А.

Справа № 420/16813/26

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

28 жовтня 2026 року м. Одеса

Одеський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Радчука А.А., розглянувши в приміщенні Одеського окружного адміністративного суду в порядку спрощеного позовного провадження без виклику сторін справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до Головного управління ДМС України в Одеській області (вул. Преображенська, 44, м. Одеса, 65014, код ЄДРПОУ 37811384), про визнання протиправним та скасування рішення та зобов`язання вчинити дії,-

ВСТАНОВИВ:

До Одеського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 до Головного управління ДМС України в Одеській області, в якій позивач просить:

визнати протиправним та скасувати рішення ГУ ДМС в Одеській області № 343684 від 06.02.2026 про визнання недійсним дозволу на імміграцію в Україну виданого громадянці Республіки Молдова ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ;

визнати протиправним та скасувати рішення ГУ ДМС в Одеській області № 343684 від 06.02.2026 про визнання недійсним посвідки на постійне проживання стосовно громадянки Республіки Молдова ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ;

зобов`язати ГУ ДМС в Одеській області поновити громадянці Республіки Молдова ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 дозвіл на імміграцію в Україну та здійснити обмін посвідки на постійне проживання в Україні НОМЕР_2 .

В обґрунтування позовних вимог зазначено, що 26.08.2025 громадянка Республіки Молдова ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , яка документована посвідкою на постійне проживання в Україні НОМЕР_2 від 14.02.2013, звернулася до ГУ ДМС в Одеській області із заявою про надання дозволу на імміграцію в Україну своїй неповнолітній доньці громадянці Республіки Молдова ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 на підставі п. 6 ч. 2. ст. 4 ЗУ «Про імміграцію», як неповнолітній дитині іммігрантки.

У зв`язку зі зверненням позивача до ГУ ДМС в Одеській області було проведено додаткову перевірку матеріалів справи про надання їй дозволу на імміграцію в Україну, за результатами якої відповідачем ухвалені рішення про визнання недійсним дозволу на імміграцію в Україну № 343684 від 06.03.2026 та рішення про визнання недійсною посвідку на постійне проживання № НОМЕР_3 від 06.02.2026.

Сторона позивача вказані рішення вважає протиправними з огляду на таке.

Громадянка Республіки Молдова ОСОБА_1 отримала дозвіл на імміграцію в Україну на підставі п. 1 ч. 3 ст. 4 ЗУ «Про імміграцію», як особа, яка перебуває в шлюбі з громадянином України ОСОБА_3 понад два роки. В ході перевірки справи встановлено, що шлюб між громадянкою Республіки Молдова ОСОБА_1 та громадянином України ОСОБА_3 розірвано на підставі рішення Біляївського районного суду Одеської області від 24.12.2012 у справі №1506/6214/2012. На думку ГУ ДМС в Одеській області, на момент надання дозволу позивачу– 14.02.2013, шлюб між громадянкою Республіки Молдова ОСОБА_1 та громадянином України ОСОБА_3 було розірвано та він не міг слугувати підставою для надання дозволу на імміграцію в Україну. Відповідач посилається на пункт 1 ст. 12-1 ЗУ «Про імміграцію», як на підставу для визнання недійсними рішення про надання дозволу на імміграцію позивачу, яким передбачено, що дозвіл на імміграцію визнається недійсним органом, що його надав, якщо з`ясується, що його надано на підставі свідомо неправдивих відомостей, підроблених документів, документів, що втратили чинність, або документів, які не підтверджують наявність підстави для отримання дозволу на імміграцію, передбаченої статтею 4 цього Закону, або на підставі документів, що підтверджують факт перебування у шлюбі, який за рішенням суду визнано недійсним у разі його фіктивності.

Позивач стверджує, що ГУ ДМС в Одеській області дійшло хибного висновку, що оскільки шлюб розірвано, дозвіл на імміграцію позивачці був наданий на підставі документів, що втратили чинність. При цьому позивачем зауважено, що рішенням суду шлюб не визнано недійсним у разі його фіктивності, що виключає свідоме подання неправдивих відомостей.

Позивач наголошує, що документи, які були подані позивачем для отримання дозволу на імміграцію, були перевірені територіальним органом міграційної служби. Отже, відповідач проводив необхідну перевірку поданих документів та з`ясовував у межах своєї компетенції питання щодо наявності підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію, проте таких підстав не виявив.

Також позивач вказує, що відповідач у своєму висновку не навів нормативного врегулювання, яку саме норму порушено позивачем, на його думку, що свідчить про протиправність та необґрунтованість оскаржуваних рішень. Так, Головне управління ДМС у висновку одночасно посилається на дві різні норми - ст. 12 (відкликання дозволу) та ст. 12-1 (визнання дозволу недійсним) Закону України «Про імміграцію». Позивач зазначає, що ці статті мають різні юридичні підстави та правові наслідки, що свідчить про невизначеність і суперечливість позиції органу ДМС. Крім іншого, відповідачем в порушення Порядку №1983, не було запрошено позивача для надання пояснень, що підтверджується наявними копіями матеріалів міграційної справи позивачки, які надані відповідачем.

Ухвалою суду від 15.06.2026 року позовну заяву залишено без руху, а позивачу надано десятиденний строк на усунення недоліків.

24.06.2026 року від позивача надійшла заява, якою недоліки позовної заяви було усунуто шляхом надання до суду доказів, які підтверджують сплату судового збору у розмірі 2662,40 грн.

Ухвалою суду від 15.07.2026 року відкрито провадження по справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.

23.07.2026 до суду від ГУ ДМС в Одеській області надійшов відзив на позовну заяву, відповідно до якого відповідач адміністративний позов не визнає виходячи з наступного.

На момент надання позивачу дозволу на імміграцію (14.02.2013) шлюб між громадянином України ОСОБА_3 та громадянкою Республіки Молдова ОСОБА_1 був розірваний, а дозвіл на імміграцію в Україну позивачу виданий (14.02.2013) після набрання законної сили рішенням Біляївського районного суду Одеської області від 24.12.2012 по справі № 1506/6214/2012 (03.01.2013).

Отже, враховуючи інформацію з Державного реєстру актів цивільного стану дозвіл на імміграцію в Україну громадянці Республіки Молдова ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , був наданий на підставі документів, що втратили чинність.

Відповідач в своїх доводах посилається на положення ч.1, 2 ст. 12-1 Закону України «Про імміграцію», відповідно до яких дозвіл на імміграцію визнається недійсним органом, що його надав, якщо: з`ясується, що його надано на підставі свідомо неправдивих відомостей, підроблених документів, документів, що втратили чинність , або документів, які не підтверджують наявність підстави для отримання дозволу на імміграцію, передбаченої статтею 4 цього Закону, або на підставі документів, що підтверджують факт перебування у шлюбі, який за рішенням суду визнано недійсним у разі його фіктивності. У разі визнання недійсним дозволу на імміграцію визнається недійсною посвідка на постійне проживання, видана на підставі цього дозволу, у тому числі в порядку обміну.

Пунктом 21 Постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку формування квоти імміграції, Порядку провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень» від 26.12.2002 №1983 передбачено, що дозвіл на імміграцію відкликається або визнається недійсним органом, що його надав. Питання щодо відкликання або визнання недійсним дозволу мають право порушувати, зокрема, територіальні органи ДМС, якщо було встановлено обставини, за яких дозвіл на імміграцію підлягає відкликанню відповідно до статті 12 Закону України “Про імміграцію” або визнанню недійсним відповідно до статті 12-1 Закону України “Про імміграцію”.

На виконання абз.2 п. 22 Постанови № 1983 ГУ ДМС в Одеській області складено обґрунтований висновок від 06.02.2026 про визнання недійсним рішення про надання дозволу на імміграцію громадянці Республіки Молдова ОСОБА_1 разом з неповнолітньою донькою ОСОБА_4 .

А відповідно до п.п. 1 п. 64-1 Постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження зразка, технічного опису бланка та Порядку оформлення, видачі, обміну, скасування, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсною та знищення посвідки на постійне проживання» від 25.04.2018 № 321, згідно якого посвідка визнається недійсною ДМС або територіальним органом/територіальним підрозділом ДМС, який її видав, у разі визнання недійсним дозволу на імміграцію в Україну відповідно до статті 12-1 Закону України “Про імміграцію”, рішенням ГУ ДМС в Одеській області від 06.02.2026 № 343684 визнано недійсною посвідку на постійне проживання № НОМЕР_4 на підставі вимог підпункту 1 пункту 64-1 Постанови № 321.

На виконання абз.5 п. 23 Постанови № 1983 ГУ ДМС в Одеській області листом від 06.02.2026 № 5100.19.1-1326/51.1-26 повідомлено позивача про прийняття рішення щодо визнання недійсним наданого їй дозволу на імміграцію в Україну та визнання недійсною посвідки на постійне проживання, виданої на підставі такого дозволу, які підлягають вилученню. Зазначений лист із доданими копіями прийнятих рішень направлено на адресу позивача.

Отже, на думку відповідача, ГУ ДМС в Одеській області всебічно проаналізовано наявні матеріали особової справи і прийнято законне рішення від 06.02.2026 № 343684 про визнання недійсним громадянці Республіки Молдова ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , дозволу на імміграцію в Україну та рішення від 06.02.2026 № 343684 про визнання недійсною посвідки на постійне проживання в Україні.

31.07.2026 року до суду від представника позивача надійшла відповідь на відзив на позовну заяву, відповідно до якої позивач із доводами викладеними у відзиві не погоджується з підстав зазначених в позовній заяві та зазначає, що відповідач, як орган, жодним чином не спростовує аргументи позивача, а лише обмежується загальними запереченнями та формальною відпискою з наданням вже наявних доказів у справі, які позивач сам і надав.

Дослідивши матеріали адміністративної справи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується адміністративний позов, судом встановлено наступне.

Позивач, ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є громадянкою Республіки Молдова.

Відповідно до копії свідоцтва про шлюб серії НОМЕР_5 , 26.06.2010 року Першим Суворовським відділом РАЦС Одеського міського управління юстиції здійснено державну реєстрацію шлюбу між ОСОБА_1 та громадянином України – ОСОБА_3 , про що був зроблений відповідний актовий запис №387.

05.12.2012 року позивач звернулася до ГУ ДМС в Одеській області із заявою про надання дозволу на імміграцію в Україну, оскільки перебуває у шлюбі з громадянином України ОСОБА_3 понад два роки.

Заяву про надання дозволу на імміграцію подано ОСОБА_5 разом з неповнолітньою донькою громадянкою Республіки Молдова ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .

На підставі заяви іноземця та результатів проведених перевірок 14.02.2013 року ГУ ДМС в Одеській області прийнято рішення № 343684 про надання дозволу на імміграцію в Україну на підставі пункту 1 частини 3 статті 4 Закону України «Про імміграцію» разом з неповнолітньою донькою громадянкою Республіки Молдова ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .

14.02.2013 року ОСОБА_1 була документована посвідкою на постійне проживання в Україні № НОМЕР_2 .

З матеріалів справи судом також встановлено, що позивач проживає в Україні, є власником житла, де і була зареєстрована після отримання дозволу на імміграцію в Україну за адресою: АДРЕСА_2 .

26.08.2025 року позивач звернулася до ГУ ДМС в Одеській області із заявою про надання дозволу на імміграцію в Україну її неповнолітній донці громадянці Республіки Молдова ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , на підставі пункту 6 частини 2 статті 4 Закону України «Про імміграцію» як неповнолітній дитині іммігрантки.

У зв`язку з надходженням 26.08.2025 року від позивача заяви про надання дозволу на імміграцію в Україну її неповнолітній донці, посадовими особами ГУ ДМС в Одеській області розглянуто матеріали справи про надання дозволу на імміграцію в Україну за заявою громадянки Республіки Молдова ОСОБА_1 .

За результатом розгляду складено висновок від 06.02.2026 року про визнання недійсним рішення про надання дозволу на імміграцію громадянам Республіки Молдова ОСОБА_1 та ОСОБА_7 затверджений начальником ГУ ДМС в Одеській області.

В ході перевірки справи Головним управлінням ДМС в Одеській області була проведена перевірка за обліками Державного реєстру актів цивільного стану та встановлено, що шлюб між громадянкою Республіки Молдова ОСОБА_1 та громадянином України ОСОБА_3 розірвано на підставі рішення Біляївського районного суду Одеської області від 24.12.2012 року, справа 1506/6214/2012. Тобто, на момент видачі дозволу на імміграцію 14.02.2013 року шлюб між громадянкою Республіки Молдова ОСОБА_1 та громадянином України ОСОБА_3 було розірвано та не міг слугувати підставою для надання дозволу на імміграцію в Україну.

Як зазначено у висновку, враховуючи інформацію з Державного реєстру актів цивільного стану дозвіл на імміграцію в Україну громадянці Республіки Молдова ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 був наданий на підставі документів, що втратили чинність.

Рішенням ГУ ДМС в Одеській області від 06.02.2026 № 343684 визнано недійсним рішення про надання дозволу на імміграцію громадянці Республіки Молдова ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , на підставі пункту 1 частини 1 статті 12-1 Закону України «Про імміграцію».

Рішенням ГУ ДМС в Одеській області від 06.02.2026 № 343684 визнано недійсною посвідку на постійне проживання № НОМЕР_4 на підставі вимог підпункту 1 пункту 64-1 Постанови № 321.

Не погоджуючись з вказаними рішеннями відповідача від 06.02.2026 року №343684, позивач звернувся до суду з даним позовом.

Вирішуючи спір, що виник між сторонами, суд виходить з наступного.

Предметом спору у справі, що розглядається, є дії органу міграційної служби щодо визнання недійсним рішення про надання дозволу на імміграцію та рішення про визнання посвідки на постійне проживання недійсною.

Згідно з Положенням про Державну міграційну службу України, затверджену постановою КМУ від 20.08.2014 року №360 (далі Положення №360), ДМСУ є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується та координується Кабінетом Міністрів України через Міністра внутрішніх справ і який реалізує державну політику у сферах міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів (п.1 Положення №360).

ДМСУ відповідно до покладених на неї завдань, крім іншого, здійснює оформлення, обмін і видачу іноземцям та особам без громадянства посвідки на постійне проживання, посвідки на тимчасове проживання, пересилає, визнає недійсними, відкликає, вилучає та знищує такі документи в передбачених законодавством випадках (п.п.8 п.4 Положення №360).

Пунктом 7 Положення №360 встановлено, що ДМСУ здійснює свої повноваження безпосередньо і через утворені в установленому порядку територіальні органи та територіальні підрозділи, у тому числі міжрегіональні.

Статтею 3 Конституції України права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави.

Відповідно до ст.26 Конституції України іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов`язки, як і громадяни України, - за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України.

Закон України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» № 3773-VI визначає правовий статус іноземців та осіб без громадянства, які перебувають в Україні, та встановлює порядок їх в`їзду в Україну та виїзду з України.

Положеннями п.7 ч.1 ст.1 Закону №3773-VI в редакції від 16.01.2026 року, чинній на час прийняття спірного рішення 02.06.2026 року, встановлено, що іноземці та особи без громадянства, які перебувають на території України на законних підставах, - іноземці та особи без громадянства, які в установленому законодавством чи міжнародним договором України порядку в`їхали в Україну та постійно або тимчасово проживають на її території, або тимчасово перебувають в Україні.

Суд зазначає, що умови і порядок імміграції в Україну іноземців та осіб без громадянства врегульовано Законом України «Про імміграцію» від 07.06.2001 року №2491-ІІІ (далі – Закон №2491-ІІІ).

Відповідно до ст.1 Закону №2491-ІІІ (у редакції на час надання позивачу дозволу на імміграцію), імміграція - це прибуття в Україну чи залишення в Україні у встановленому законом порядку іноземців та осіб без громадянства на постійне проживання.

Іммігрант - іноземець чи особа без громадянства, який отримав дозвіл на імміграцію і прибув в Україну на постійне проживання, або, перебуваючи в Україні на законних підставах, отримав дозвіл на імміграцію і залишився в Україні на постійне проживання.

Квота імміграції - це гранична кількість іноземців та осіб без громадянства, яким передбачено надати дозвіл на імміграцію протягом календарного року.

Дозвіл на імміграцію - рішення спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань імміграції та підпорядкованих йому органів, що надає право іноземцям та особам без громадянства на імміграцію.

Посвідка на постійне проживання - документ, що підтверджує право іноземця чи особи без громадянства на постійне проживання в Україні.

За приписами ст. 4 Закону №2491-ІІІ (у редакції від 19.11.2012, чинній на час надання позивачу дозволу на імміграцію), дозвіл на імміграцію надається поза квотою імміграції одному з подружжя, якщо другий з подружжя, з яким він перебуває у шлюбі понад два роки, є громадянином України, дітям і батькам громадян України ( п.1 ч.3 ст.4 Закону №2491-ІІІ).

Умови, порядок та перелік документів, необхідних для вирішення питання про надання дозволу на імміграцію визначені статтею 9 Закону №2491-ІІІ (у редакції на час надання позивачу дозволу на імміграцію).

Так, для надання дозволу на імміграцію до заяви додаються такі документи: 1) три фотокартки; 2) копія документа, що посвідчує особу; 3) документ про місце проживання особи; 4) відомості про склад сім`ї, копія свідоцтва про шлюб (якщо особа, яка подає заяву, перебуває в шлюбі); 5) документ про те, що особа не є хворою на хронічний алкоголізм, токсикоманію, наркоманію або інфекційні захворювання, перелік яких визначено центральним органом виконавчої влади з питань охорони здоров`я.

У разі неподання особою всіх визначених цим Законом документів заява про надання дозволу на імміграцію не приймається.

З аналізу вищенаведених норм Закону України «Про імміграцію» (у редакції на час надання позивачу дозволу на імміграцію) вбачається, що для оформлення дозволу на імміграцію заявник повинен подати заяву з доданням певного пакету документів. У разі ж ненадання особою повного пакету документів, заява про надання дозволу на імміграцію не приймається та дозвіл на імміграцію не видається.

Досліджуючи спірні правовідносини, судом з матеріалів справи встановлено, що позивач, громадянка Республіки Молдовії 05.12.2012 року звернулася до ГУ ДМС в Одеській області із заявою про надання дозволу на імміграцію в Україну, на підставі пункту 1 частини третьої статті 4 Закону України «Про імміграцію» як особа, яка перебуває в шлюбі з громадянином Україні понад 2 роки, чоловік - ОСОБА_3 , факт перебування в шлюбі підтверджується свідоцтвом про шлюб серії НОМЕР_5 виданим 26.06.2010 року Першим Суворовським відділом РАЦС Одеського міського управління юстиції.

На підставі заяви іноземця та результатів проведених перевірок 14.02.2013 року ГУ ДМС в Одеській області прийнято рішення № 343684 про надання дозволу на імміграцію в Україну на підставі пункту 1 частини 3 статті 4 Закону України «Про імміграцію».

14.02.2013 року ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , документована посвідкою на постійне проживання в Україні № НОМЕР_6 .

Процедуру провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію іноземцям та особам без громадянства, які іммігрують в Україну, поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень, а також компетенцію центральних органів виконавчої влади та підпорядкованих їм органів, які забезпечують виконання законодавства про імміграцію, визначено відповідним Порядком, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 26.12.2002 р. № 1983 (далі - Порядок № 1983, у редакції, чинній на час надання позивачу дозволу на імміграцію).

У відповідності до пп. 2 п. 2 Порядку №1983, рішення за заявами про надання дозволу на імміграцію залежно від категорії іммігрантів приймають територіальні підрозділи ДМС (далі - територіальні підрозділи) - стосовно іммігрантів, які на законних підставах перебувають на території України і є іммігрантами позаквотової категорії (крім іммігрантів, стосовно яких рішення приймає ДМС), а саме:

одного з подружжя, якщо другий з подружжя, з яким він перебуває у шлюбі понад два роки, є громадянином України, дітей і батьків громадян України;

осіб, які є опікунами чи піклувальниками громадян України або перебувають під опікою чи піклуванням громадян України;

осіб, які мають право на набуття громадянства України за територіальним походженням.

Згідно з п.12 Порядку №1983, територіальні підрозділи за місцем проживання, до яких подано заяви про надання дозволу на імміграцію: формують справи, перевіряють підстави, законність перебування в Україні іммігрантів, справжність поданих документів та відповідність, їх оформлення вимогам законодавства, у разі потреби погоджують це питання з органами місцевого самоврядування, у межах своєї компетенції з`ясовують питання щодо наявності чи відсутності підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію;

надсилають у місячний термін разом з матеріалами справи інформацію про результати їх розгляду територіальним органам або підрозділам (відповідно до категорії іммігрантів). Справи, прийняття рішення за якими належить до компетенції ДМС чи територіальних органів, надсилаються територіальним органам, в інших випадках - територіальним підрозділам;

здійснюють провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію, якщо таке провадження належить до їх компетенції.

Як зазначено у п.14 Порядку №1983, Територіальні органи і підрозділи після отримання документів від зазначених у пунктах 12 і 13 цього Порядку органів перевіряють у місячний термін правильність їх оформлення, з`ясовують у межах своєї компетенції питання щодо наявності чи відсутності підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію, передбачених статтею 10 Закону України "Про імміграцію", надсилають відповідні запити до регіональних органів СБУ, Національного центрального бюро Інтерполу та Держприкордонслужби.

Регіональні органи СБУ, Національне центральне бюро Інтерполу та Держприкордонслужба проводять у межах своєї компетенції у місячний термін після надходження таких запитів перевірку з метою виявлення осіб, яким дозвіл на імміграцію не надається. Про результати перевірки інформується орган, який зробив запит.

Термін перевірки може бути продовжений, але не більше ніж на один місяць.

Згідно з п. 19 Порядку №1983, рішення про надання дозволу на імміграцію чи про відмову у наданні такого дозволу діє протягом року від дня його прийняття.

Особи, яким надано дозвіл на імміграцію, зобов`язані протягом періоду дії дозволу звернутися до територіального підрозділу за місцем проживання із заявою про видачу посвідки на постійне проживання, якщо вони перебувають на законних підставах в Україні.

З аналізу викладеного вбачається, що прийняття рішення щодо надання дозволу на імміграцію належить до компетенції відповідних державних органів, які на підставі заяви іммігранта, аналізу отриманої інформації, матеріалів справи приймають рішення про надання дозволу на імміграцію чи про відмову у наданні такого дозволу. Рішення про надання дозволу на імміграцію є підставою для отримання посвідки на постійне проживання.

Судовим розглядом встановлено, підтверджується матеріалами справи та визнається учасниками справи, що на виконання Порядку №1983 документи, які були подані позивачем для отримання дозволу на імміграцію, перевірені територіальним підрозділом за місцем проживання позивача, який приймав документи позивача, перевіряв їх справжність та відповідність вимогам законодавства.

У зв`язку з цим, 04.12.2013 року Головним управлінням ДМС України Одеській області прийнято рішення № 350075 про надання дозволу на імміграцію громадянці Республіки Молдова ОСОБА_1 , що свідчить про те, що компетентний орган державної влади при прийнятті рішення про надання позивачу дозволу на імміграцію в Україні та оформленні посвідки на постійне проживання в Україні, проводив необхідну перевірку поданих документів та з`ясовував у межах своєї компетенції питання щодо наявності підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію, проте таких підстав не виявив.

Суд зазначає, що перелік підстав для визнання недійсним рішення про надання дозволу на імміграцію визначений ст. 12-1 Закону України «Про імміграцію» (у редакції, чинній на час прийняття рішення про визнання недійсним дозволу на імміграцію від 06.02.2026 року №343684), зокрема, дозвіл на імміграцію визнається недійсним органом, що його надав, якщо з`ясується, що його надано на підставі свідомо неправдивих відомостей, підроблених документів, документів, що втратили чинність, або документів, які не підтверджують наявність підстави для отримання дозволу на імміграцію, передбаченої статтею 4 цього Закону, або на підставі документів, що підтверджують факт перебування у шлюбі, який за рішенням суду визнано недійсним у разі його фіктивності (п. 1 ч. 1 ст. 12-1 Закону України «Про імміграцію»).

Аналіз цієї норми дозволяє суду дійти висновку про те, що підставою для визнання недійсним рішення про надання дозволу на імміграцію є встановлення наявності неправдивих відомостей, підроблених документів чи документів, що втратили чинність, які були покладені в основу рішення про надання такого дозволу.

Відповідач дійшов висновку, що оскільки на момент надання дозволу на імміграцію 14.02.2013 року шлюб між громадянкою Республіки Молдова ОСОБА_1 та громадянином України ОСОБА_3 було розірвано, дозвіл на імміграцію в Україну громадянці Республіки Молдова ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 був наданий на підставі документів, що втратили чинність.

У свою чергу, суд не погоджується з доводами відповідача та зазначає, що на момент подання позивачкою заяви й документів для отримання дозволу на імміграцію свідоцтво про шлюб було чинним, шлюб не було розірвано, а позивачка перебувала в офіційному шлюбі з громадянином України понад два роки. При цьому шлюб не був визнаний судом недійсним у зв`язку з його фіктивністю. Отже, на момент подання заяви позивачка надала документи, які були чинними на той час.

Верховний Суд неодноразово у своїх рішеннях (постанова від 13 листопада 2019 року у справі № 815/3651/17, від 13 червня 2019 року у справі № 825/2971/14, від 10 червня 2022 року у справі № 640/13572/20) зазначав, що статтею 12 Закону № 2491-III встановлений перелік підстав для скасування дозволу на імміграцію в Україну, зі змісту якого слідує, що підставами для скасування дозволу на імміграцію можуть бути лише винні дії іммігранта. Отже, скасування дозволу на імміграцію можливе за умови встановлення конкретних даних щодо вчинення або можливості вчинення саме іммігрантом протиправних дій відповідно до статті 12 Закону №2491-III.

Аналогічний висновок викладено Верховним Судом у постановах від 27.09.2019 №815/3420/17 та №820/285/17, від 22.01.2020 у справі №802/1432/17-а.

Враховуючи вищенаведене, суд дійшов висновку, що відповідач не встановив, які конкретні протиправні дії позивача спричинили скасування дозволу на імміграцію за замовчуванням та оформлення йому у 2013 році міграційним органом посвідки на постійне проживання на території України із порушенням вимог законодавства, оскільки свідоцтво про шлюб на дату подання позивачем заяви буле чинне.

З огляду на зазначене, суд доходить висновку, що відсутні будь-які обставини, які свідчать про надання позивачу у 2013 році дозволу на імміграцію на підставі свідомо неправдивих відомостей, підроблених документів чи документів, що втратили чинність.

Згідно із пунктами 22, 23 Порядку №1983 Для прийняття рішення про відкликання або визнання недійсним дозволу на імміграцію в разі, коли ініціатором такого відкликання або визнання дозволу недійсним є ДМС, територіальні органи ДМС або територіальні підрозділи ДМС, ними складається обґрунтований висновок із зазначенням підстав для відкликання або визнання недійсним дозволу, визначених статтями 12, 12-1 Закону України “Про імміграцію”, що надсилається до органу ДМС, який прийняв рішення про надання такого дозволу.

ДМС, територіальні органи ДМС і територіальні підрозділи ДМС у місячний строк з дня надходження подання щодо відкликання або визнання недійсним дозволу на імміграцію запитують у разі потреби додаткову інформацію в ініціатора відкликання або визнання недійсним дозволу на імміграцію, інших органів виконавчої влади, юридичних і фізичних осіб. На підставі результатів аналізу зазначеної інформації приймається відповідне рішення.

У постанові від 04 вересня 2020 року у справі №120/1859/19-а Верховний Суд вказав, що відповідно до пункту 23 Порядку № 1983, територіальні органи, які розглядають питання про скасування дозволу на імміграцію, реалізують свої повноваження шляхом всебічної перевірки на підставі відповідного подання, а також запрошення для надання пояснень іммігрантів, стосовно яких розглядається питання. Отже, функція територіальних органів, які розглядають питання про скасування дозволу на імміграцію, реалізується шляхом всебічної перевірки на підставі відповідного подання, а також запрошення для надання пояснень іммігрантів, стосовно яких розглядається це питання.

Враховуючи, що у даній справі дозвіл на імміграцію був скасований суб`єктом владних повноважень за замовчуванням, а посвідка на постійне проживання була визнана недійсною, у відповідача, згідно із вимогами пункту 73 Порядку № 321, все одно виникає обов`язок встановити наявність/відсутність підстав для подальшого тимчасового перебування особи на території України на законних підставах, здійснити всебічну перевірку обставин, за якими особа 19 років перебувала на території України на підставі документу, що був виданий цим же відповідачем. Встановлення цих обставин є неможливим, на думку колегії суддів Верховного Суду, без отримання пояснень від іммігранта.

Суд наголошує, що особа, якої стосується рішення про скасування дозволу на імміграцію, повинна мати у своєму розпорядженні ефективний засіб юридичного захисту, що дає йому змогу брати участь у провадженні під час розгляду його справи у компетентному судовому або адміністративному органі влади або в компетентному органі, члени якого є безсторонніми і які користуються гарантіями незалежності. Тож не запрошення для надання пояснень іммігранта, стосовно якого розглядається питання скасування дозволу на імміграцію, є позбавленням процесуальних гарантій останнього щодо безпосередньої участі у процедурі прийняття відповідного рішення компетентним органом.

Так, відповідачем не надано суду будь-яких належних та допустимих доказів щодо наданих пояснень позивача чи його запрошення для їх надання територіальному підрозділу ДМС. Зазначене свідчить про невиконання територіальними органами і підрозділами ДМС України всіх дій, спрямованих на повне та всебічне вивчення та оцінку всіх документів та матеріалів, які можуть бути доказом наявності або відсутності підстав для скасування дозволу на імміграцію.

Верховний Суд неодноразово висловлювався з приводу важливості принципу правової (справедливої) процедури (постанова від 16.04.2020 у справі № 495/5105/17, постанова від 13.03.2020 у справі № 805/2340/17-а), яка є невід`ємною частиною верховенства права. Вказаний принцип спрямований на забезпечення справедливого ставлення до особи під час прийняття актів суб`єктом владних повноважень. Правова (справедлива) процедура встановлює стандарти у процесі прийняття актів суб`єктами владних повноважень, які відображені в рішеннях Європейського суду з прав людини, у яких здійснюється застосування статті 6 Конвенції, яка передбачає дотримання процесуальних (процедурних) гарантій у судовому провадженні.

Отже, рішення ДМС, як суб`єкта управлінської діяльності, повинно відповідати критеріям, наведеним у частині другій статті 2 КАС України, розуміння змісту вимог щодо дотримання яких має бути однаковим для усіх суб`єктів управлінської (адміністративної) діяльності, що регулюється іншими нормативними актами.

Рішення ДМС має прийматися з урахуванням усіх обставин, що мають значення для його прийняття (вчинення дій). Дискреція дозволяє адміністративному органу прийняти найбільш зважене в конкретних умовах рішення, засноване на особистих (власних) оцінках обставин, а не на чіткому приписі норми права (не формально).

У свою чергу, рішення ДМС як суб`єкта управлінської діяльності повинно відповідати критеріям, наведеним у частині другій статті 2 КАС України, розуміння змісту вимог щодо дотримання яких має бути однаковим для усіх суб`єктів управлінської (адміністративної) діяльності, що регулюється іншими нормативними актами.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 14.02.2024 по справі № 260/5694/22, від 21.02.2024 п справі №500/1254/23, від 11.04.2024 по справі 520/12164/22.

Отже, рішення органів Державної міграційної служби мають відповідати критерію повноти й обґрунтованості, тобто мають прийматися з урахуванням усіх обставин, що мають значення для його прийняття.

Відповідач під час розгляду справи не надав суду належних доказів того, що на момент прийняття рішення про надання позивачу дозволу на імміграцію ним були надані свідомо неправдиві відомості, підроблені документи чи документи, що втратили чинність.

Суд відзначає, що до компетенції відповідача не віднесено вирішення питань щодо визнання незаконними рішень інших органів державної влади та місцевого самоврядування.

Водночас, відповідачем не доведено та до матеріалів справи не надано належних та допустимих доказів на підтвердження того, що за час перебування позивача на території України з`явилися обставини, які б слугували підставою для скасування дозволу на імміграцію, передбачені ст. 12-1 Закону України "Про імміграцію".

За таких обставин суд дійшов висновку, що оскаржуване рішення відповідача № 343684 від 06.02.2026 про визнання недійсним дозволу на імміграцію в Україну виданого громадянці Республіки Молдова ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 не відповідає вимозі щодо обґрунтованості рішення суб`єкта владних повноважень, оскільки не містить фактичних обставин та доказів на підтвердження того, що дозвіл на імміграцію був виданий на підставі свідомо неправдивих відомостей, підроблених документів чи документів, що втратили чинність на час звернення.

Суд також вважає за необхідне зазначити наступне.

Частина 2 статті 3 Конституції України визначає, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави.

Згідно з частиною першою статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Відповідно до положень статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст

Принцип «належного урядування», як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість (рішення у справі «Москаль проти Польщі» (Moskal v. Poland), n. 73). Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам (див. там само). З іншого боку, потреба виправити минулу «помилку» не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки» (Pincova and Pine v. the Czech Republic), заява № 36548/97, п. 58, ECHR 2002-VIII). Іншими словами, державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов`язків (рішення у справі «Лелас проти Хорватії» (Lelas v. Croatia), п. 74). Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються (рішення у справі «Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки» (Pincova and Pine v. the Czech Republic), n. 58, а також рішення у справі «Ґаші проти Хорватії» (Gashi v. Croatia), заява № 32457/05, п. 40, від 13 грудня 2007 року, та у справі «Трґо проти Хорватії» (Trgo v. Croatia), заява № 35298/04, п. 67, від 11 червня 2009 року).

За таких обставин, принцип належного урядування передбачає, що допущені державними органами помилки не можуть виправлятися за рахунок інших осіб та тягнути для них негативні наслідки, а тому навіть за умови неправомірного документування позивача, посвідкою на постійне проживання в Україні, ці обставини не можуть бути виправлені за рахунок позивача та мати для нього негативні наслідки у вигляді визнання недійсним дозволу на імміграцію в Україну.

Європейський суд у рішенні у справі «Беєлер проти Італії зазначив, що будь-яке втручання органу влади у захищене право не суперечитиме загальній нормі, викладеній у першому реченні частини 1 статті 1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, лише якщо забезпечено «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогам захисту основоположних прав конкретної особи. Питання щодо того, чи було забезпечено такий справедливий баланс, стає актуальним лише після того, як встановлено, що відповідне втручання задовольнило вимогу законності і не було свавільним.

Суд зазначає, що позивач тривалий час постійно проживає в Україні, що вказує на стійкі правові зв`язки між позивачем та державою Україна.

Визнання недійсним дозволу на імміграцію в Україну здійснене за формальних обставин без дослідження всіх обставин необхідності прийняття такого рішення, що зумовило порушення необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямовані норми ст. 12 Закону України «Про імміграцію».

Враховуючи викладене, суд вважає обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню позовні вимоги про визнання протиправним та скасування рішення ГУ ДМС в Одеській області № 343684 від 06.02.2026 про визнання недійсним дозволу на імміграцію в Україну виданого громадянці Республіки Молдова ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Що стосується позовних вимог в частині оскарження рішення ГУ ДМС в Одеській області № 343684 від 06.02.2026 про визнання недійсним посвідки на постійне проживання стосовно громадянки Республіки Молдова ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 суд зазначає наступне.

Відповідно до пп.1 п. 64-1 Порядку оформлення, видачі, обміну, скасування, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсною та знищення посвідки на постійне проживання, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 квітня 2018 р. № 321, посвідка визнається недійсною ДМС або територіальним органом/територіальним підрозділом ДМС, який її видав, у разі визнання недійсним дозволу на імміграцію в Україну відповідно до статті 12-1 Закону України “Про імміграцію”.

Згідно п.65 Порядку №321, рішення про відкликання або визнання недійсною посвідки приймається Головою ДМС або уповноваженою ним особою, керівником територіального органу/територіального підрозділу ДМС чи його заступником протягом п`яти робочих днів з дня надходження відомостей, які є підставою для її відкликання або визнання недійсною.

Згідно п.78 Порядку №321, рішення про відмову в оформленні, обміні та видачі посвідки, про її відкликання або визнання недійсною може бути оскаржено іноземцем або особою без громадянства в адміністративному порядку протягом тридцяти календарних днів з дня доведення його до відома іноземця або особи без громадянства або до суду в установленому порядку.

Отже, позовні вимоги в частині оскарження рішення ГУ ДМС в Одеській області № 343684 від 06.02.2026 про визнання недійсним посвідки на постійне проживання стосовно громадянки Республіки Молдова ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 є похідними від позовних вимог щодо оскарження рішення про визнання недійсним дозволу на імміграцію в Україну, а відтак, враховуючи визнання протиправним та скасування судом рішення ГУ ДМС в Одеській області № 343684 від 06.02.2026 про визнання недійсним дозволу на імміграцію в Україну виданого громадянці Республіки Молдова ОСОБА_1 , рішення ГУ ДМС в Одеській області № 343684 від 06.02.2026 про визнання недійсним посвідки на постійне проживання стосовно громадянки Республіки Молдова ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 також підлягає скасуванню, як протиправне.

Щодо частини позовних вимог про зобов`язання ГУ ДМС в Одеській області поновити громадянці Республіки Молдова ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 дозвіл на імміграцію в Україну та здійснити обмін посвідки на постійне проживання в Україні НОМЕР_2 , суд зазначає таке.

Згідно з частиною третьою статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України у разі скасування нормативно-правового або індивідуального акта суд може зобов`язати суб`єкта владних повноважень вчинити необхідні дії з метою відновлення прав, свобод чи інтересів позивача, за захистом яких він звернувся до суду.

Частиною четвертою статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що у випадку, визначеному пунктом 4 частини другої цієї статті, суд може зобов`язати відповідача - суб`єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.

Згідно з Рекомендацією Комітету Міністрів Ради Європи № R(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11.03.1980, під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.

Згідно з пунктом 1.6 Методології проведення антикорупційної експертизи, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 24.04.2017 №1395/5, дискреційні повноваження - це сукупність прав та обов`язків органів державної влади та місцевого самоврядування, осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, що надають можливість на власний розсуд визначити повністю або частково вид і зміст управлінського рішення, яке приймається, або можливість вибору на власний розсуд одного з декількох варіантів управлінських рішень, передбачених нормативно-правовим актом, проектом нормативно-правового акта.

Таким чином, дискреція - це елемент управлінської діяльності. Вона пов`язана з владними повноваженнями і їх носіями - органами державної влади та місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами. Дискрецію не можна ототожнювати тільки з формалізованими повноваженнями - вона характеризується відсутністю однозначного нормативного регулювання дій суб`єкта. Він не може ухилятися від реалізації своєї компетенції, але і не має права виходити за її межі.

Тобто дискреційні повноваження - це законодавчо встановлена компетенція владних суб`єктів, яка визначає ступінь самостійності її реалізації з урахуванням принципу верховенства права; ці повноваження полягають в застосуванні суб`єктами адміністративного розсуду при здійсненні дій і прийнятті рішень.

Отже, у разі відсутності у суб`єкта владних повноважень законодавчо закріпленого права адміністративного розсуду при вчиненні дій/прийнятті рішення, та встановлення у судовому порядку факту протиправної поведінки відповідача, зобов`язання судом суб`єкта владних повноважень прийняти рішення конкретного змісту не можна вважати втручанням у дискреційні повноваження, адже саме такий спосіб захисту порушеного права є найбільш ефективним та направлений на недопущення свавілля в органах влади.

Таким чином, враховуючи висновок суду про протиправність та скасування рішення відповідача про скасування позивачу дозволу на імміграцію в Україну та посвідки на постійне проживання, а також відсутність будь-яких інших підстав для відмови позивачу в оформленні (видачі) посвідки на постійне проживання, суд вважає, що у даному випадку у відповідача відсутня дискреція як можливість вибору на власний розсуд одного з декількох варіантів управлінських рішень.

Судом встановлено та підтверджено матеріалами справи, що позивач 14.02.2013 отримала дозвіл на імміграцію в Україну, а також 14.02.2013 документована посвідкою на постійне проживання в Україні № НОМЕР_6 .

Суд зазначає, що статтею 5 КАС України встановлено право на судовий захист та його способи і передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом, зокрема визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень.

Оскільки рішення ГУ ДМС в Одеській області № 343684 від 06.02.2026 про визнання недійсним дозволу на імміграцію в Україну виданого громадянці Республіки Молдова ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та рішення ГУ ДМС в Одеській області № 343684 від 06.02.2026 про визнання недійсним посвідки на постійне проживання стосовно громадянки Республіки Молдова ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , судом були скасовані, суд вважає, що позовні вимоги про зобов`язання ГУ ДМС в Одеській області поновити громадянці Республіки Молдова ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 дозвіл на імміграцію в Україну та здійснити обмін посвідки на постійне проживання в Україні НОМЕР_2 є такими, що підлягають задоволенню.

Слід зазначити, що згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі “Серявін та інші проти України” від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до п.58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони грунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі “Руїс Торіха проти Іспанії” від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п.29).

В пункті 42 рішення Європейського суду з прав людини у справі “Бендерський проти України” від 15 листопада 2007 року, заява № 22750/02, зазначено, що відповідно до практики, яка відображає принцип належного здійснення правосуддя, судові рішення мають у достатній мірі висвітлювати мотиви, на яких вони базуються. Межі такого обов`язку можуть різнитися залежно від природи рішення та мають оцінюватися в світлі обставин кожної справи.

Згідно зі статтею 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частиною 2 статті 2 КАС України встановлено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та Законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Згідно статті 72 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Згідно частини 1 статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Згідно частини 2 статті 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

У процесі розгляду справи не встановлено інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин.

Згідно зі ст. 249 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Оцінивши докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх всебічному, повному та об`єктивному дослідженні, та враховуючи всі наведені обставини, суд дійшов до висновку про те, що позовні вимоги належать до задоволення.

Відповідно до положень ст. 139 КАС України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав Відповідачем у справі, або якщо Відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа. У випадку зловживання стороною чи її представником процесуальними правами або якщо спір виник внаслідок неправильних дій сторони суд має право покласти на таку сторону судові витрати повністю або частково незалежно від результатів вирішення спору.

Позивачем, за звернення до суду з даним адміністративним позовом, було сплачено судовий збір у розмірі 2662,40 грн.

У зв`язку з задоволенням даного адміністративного позову суд дійшов висновку про стягнення з відповідача на користь позивача судових витрат зі сплати судового збору в розмірі 2662,40 грн.

На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 2, 6, 7, 9, 72, 77, 90, 139, 205, 229, 242-246, 255, 293, 295 КАС України, суд –

ВИРІШИВ:

Адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до Головного управління ДМС України в Одеській області (вул. Преображенська, 44, м. Одеса, 65014, код ЄДРПОУ 37811384), про визнання протиправним та скасування рішення та зобов`язання вчинити дії – задовольнити.

Визнати протиправним та скасувати рішення ГУ ДМС в Одеській області № 343684 від 06.02.2026 про визнання недійсним дозволу на імміграцію в Україну виданого громадянці Республіки Молдова ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Визнати протиправним та скасувати рішення ГУ ДМС в Одеській області № 343684 від 06.02.2026 про визнання недійсним посвідки на постійне проживання стосовно громадянки Республіки Молдова ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Зобов`язати ГУ ДМС в Одеській області поновити громадянці Республіки Молдова ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , дозвіл на імміграцію в Україну та здійснити обмін посвідки на постійне проживання в Україні НОМЕР_2 .

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління ДМС України в Одеській області (вул. Преображенська, 44, м. Одеса, 65014, код ЄДРПОУ 37811384) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) судові витрати у розмірі 2662 (дві тисячі шістсот шістдесят дві) гривні 40 копійок.

Рішення суду набирає законної сили в порядку, визначеному ст.255 КАС України.

Рішення може бути оскаржено в порядку та строки встановлені ст. ст. 293, 295 КАС України.

Суддя А.А. Радчук

Оригінал: reyestr.court.gov.ua