Рішення від 27 жовтня 2026 р. у справі №160/28688/26 — Дніпропетровський окружний адміністративний суд

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

28 жовтня 2026 рокуСправа № 160/28688/26

Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого суддіПрудника С.В.

розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін у місті Дніпро адміністративну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії,-

ВСТАНОВИВ:

14.09.2026 року до Дніпропетровського окружного адміністративного суду надійшла сформована 11.09.2026 року через систему “Електронний суд” позовна заява ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 , в якій позивач просить суд:

- визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо не нарахування та виплати ОСОБА_1 одноразової грошової винагороди відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 11.02.2025 року №153 “Про реалізацію експериментального проекту щодо підвищення мотивації до проходження окремими категоріями громадян України військової служби у Збройних Силах, Національній гвардії та Державній прикордонній службі під час воєнного стану”;

- зобов`язати військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 одноразову грошову винагороду відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 11.02.2025 року №153 “Про реалізацію експериментального проекту щодо підвищення мотивації до проходження окремими категоріями громадян України військової служби у Збройних Силах, Національній гвардії та Державній прикордонній службі під час воєнного стану”.

Означені позовні вимоги обґрунтовані тим, що позивач, ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у віці до 25 років уклав контракт про проходження військової служби у Збройних Силах України та з 30.07.2025 року проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_1 . Позивач зазначає, що під час проходження військової служби безпосередньо брав участь у бойових діях, виконував бойові завдання із захисту незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України. 12.04.2026 року під час виконання бойового завдання позивач отримав бойове поранення, що підтверджується довідкою військової частини НОМЕР_1 про обставини травми (поранення, контузії, каліцтва) від 24.04.2026 року №937/472. Зокрема, відповідно до зазначеної довідки, 12.04.2026 року о 07 годині 21 хвилині внаслідок вогневого ураження ворожим FPV-дроном позиції безпілотних літальних апаратів штурмового підрозділу в районі населеного пункту Олександрівка Синельниківського району Дніпропетровської області позивач отримав вибухову травму та ізольоване вогнепальне осколкове сліпе поранення нижньої третини лівого стегна. У вказаній довідці зазначено, що поранення отримане внаслідок дій противника, пов`язане з виконанням обов`язків військової служби та одержане під час захисту Батьківщини. У зв`язку з отриманим пораненням позивач перебував на лікуванні у комунальному некомерційному підприємстві «Міська лікарня №7» Запорізької міської ради, що підтверджується випискою із медичної карти стаціонарного хворого №2829 та іншими медичними документами. Позивач вказує, що 20.04.2026 року його було звільнено з військової служби та виключено зі списків особового складу військової частини НОМЕР_1 . На переконання позивача, з огляду на проходження військової служби за контрактом у віці до 25 років, безпосередню участь у бойових діях та отримання поранення під час захисту Батьківщини, він набув право на отримання одноразової грошової винагороди у розмірі 1 000 000 грн відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 11.02.2025 року №153 «Про реалізацію експериментального проекту щодо підвищення мотивації до проходження окремими категоріями громадян України військової служби у Збройних Силах, Національній гвардії та Державній прикордонній службі під час воєнного стану». При цьому позивач посилається на положення пункту 19 Порядку, затвердженого постановою №153, якими передбачено особливості виплати невиплаченої частини одноразової грошової допомоги у випадку припинення контракту за визначених законодавством підстав у зв`язку із захворюваннями, пораненнями, травмами, контузіями чи каліцтвами, одержаними під час захисту Вітчизни, внаслідок яких військовослужбовець не зміг виконати умови контракту щодо обов`язкової безпосередньої участі у бойових діях протягом шести місяців. З метою реалізації права на отримання зазначеної одноразової грошової винагороди позивач звертався до військової частини НОМЕР_1 із відповідним рапортом. Проте листом військової частини НОМЕР_1 від 26.08.2026 року №937/11/3/2280 позивача повідомлено про відсутність правових підстав для нарахування та виплати одноразової грошової винагороди, передбаченої постановою Кабінету Міністрів України від 11.02.2025 року №153. Відмову відповідача мотивовано тим, що позивач розпочав проходження військової служби після набрання чинності зазначеною постановою, тоді як передбачена нею винагорода за тривалість проходження служби в бойових умовах поширюється на визначену категорію військовослужбовців, які були прийняті або призвані на військову службу до набрання нею чинності та мали необхідну тривалість безпосередньої участі у бойових діях. Позивач вважає таку позицію відповідача необґрунтованою, оскільки, на його переконання, військовою частиною не враховано обставин укладення ним контракту у віці до 25 років, проходження військової служби в бойових умовах, отримання бойового поранення та припинення військової служби за станом здоров`я. На думку позивача, отримання поранення під час захисту Батьківщини є обставиною, яка відповідно до положень пункту 19 Порядку №153 повинна враховуватися під час вирішення питання про виплату одноразової грошової допомоги, зокрема у випадку неможливості виконання військовослужбовцем умов контракту щодо шестимісячної участі у бойових діях. Позивач наголошує, що відповідачем не забезпечено належної реалізації передбачених законодавством соціальних гарантій військовослужбовців, які отримали поранення під час виконання бойових завдань, та безпідставно не здійснено нарахування і виплату належної йому, на його переконання, грошової винагороди. Вважаючи бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо не нарахування та невиплати одноразової грошової винагороди протиправною, такою, що порушує його права та законні інтереси у сфері соціального і правового захисту військовослужбовців, позивач звернувся до суду із цією позовною заявою, в якій просить визнати протиправною відповідну бездіяльність відповідача та зобов`язати військову частину НОМЕР_1 нарахувати і виплатити йому одноразову грошову винагороду відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 11.02.2025 року №153.

За відомостями з витягу з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 14.09.2026 року, зазначена вище справа була розподілена та 15.09.2026 року передана судді Пруднику С.В.

21.09.2026 року ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду прийнято до свого провадження означену позовну заяву та призначено справу до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін. Витребувано у військової частини НОМЕР_1 : рапорт ОСОБА_1 про нарахування та виплату одноразової грошової винагороди та копії усіх документів, які слугували підставою для відмови одноразової грошової винагороди. Судом зобов`язано витребувані судом докази подати до Дніпропетровського окружного адміністративного суду (також шляхом направлення на електронну адресу Дніпропетровського окружного адміністративного суду (inbox@adm.dp.court.gov.ua; inboxdoas@adm.dp.court.gov.ua) ) у строк до 20.10.2026 року. Судом попереджено військову частину НОМЕР_2 про можливість застосування судом заходів процесуального примусу, зокрема накладення штрафу та винесення окремої ухвали у разі невиконання вимог даної ухвали суду.

30.09.2026 року від військової частини НОМЕР_1 до суду надійшов відзив на позовну заяву, в якому відповідач заперечив проти задоволення позовних вимог у повному обсязі. В обґрунтування своєї правової позиції відповідач зазначив, що позовні вимоги ОСОБА_1 є безпідставними та необґрунтованими, оскільки позивач не належить до категорії військовослужбовців, на яких поширюється дія положень постанови Кабінету Міністрів України від 11.02.2025 року №153 «Про реалізацію експериментального проекту щодо підвищення мотивації до проходження окремими категоріями громадян України військової служби у Збройних Силах, Національній гвардії та Державній прикордонній службі під час воєнного стану» в частині виплати одноразової грошової винагороди за тривалість проходження служби в бойових умовах у розмірі 1 000 000 грн. Відповідач вказує, що відповідно до абзацу другого пункту 4 постанови Кабінету Міністрів України від 11.02.2025 року №153 право на отримання одноразової грошової винагороди за тривалість проходження служби в бойових умовах мають громадяни України з числа осіб рядового, сержантського і старшинського складу Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення, які до набрання чинності зазначеною постановою у віці до 25 років були прийняті або призвані на військову службу під час воєнного стану, проходять військову службу та брали безпосередню участь у бойових діях у районах ведення воєнних (бойових) дій строком, що за сукупністю становить не менше шести місяців станом на дату набрання чинності цією постановою. На переконання відповідача, наведені положення нормативно-правового акта встановлюють сукупність обов`язкових умов, за наявності яких у військовослужбовця виникає право на отримання зазначеної одноразової грошової винагороди, зокрема щодо часу прийняття або призову на військову службу, віку військовослужбовця та тривалості його безпосередньої участі у бойових діях. Водночас, як зазначає відповідач, позивач прибув до військової частини НОМЕР_1 для подальшого проходження військової служби вже після прийняття постанови Кабінету Міністрів України від 11.02.2025 року №153, а тому не відповідає визначеним нею критеріям щодо часу прийняття на військову службу. Крім того, відповідач наголошує, що станом на дату набрання чинності постановою №153 позивач не мав необхідної тривалості безпосередньої участі у бойових діях у районах ведення воєнних (бойових) дій, яка за сукупністю повинна становити не менше шести місяців. На підтвердження своєї позиції відповідач посилається на обставини, викладені у позовній заяві, додані до неї документи, а також зміст листа військової частини НОМЕР_1 від 26.08.2026 року №937/11/3/2280, яким позивача повідомлено про відсутність правових підстав для нарахування та виплати відповідної грошової винагороди. Таким чином, на думку відповідача, самі по собі обставини проходження позивачем військової служби за контрактом у віці до 25 років, участі у бойових діях та отримання поранення під час виконання обов`язків військової служби не свідчать про виникнення у нього права на отримання одноразової грошової винагороди, передбаченої абзацом другим пункту 4 постанови Кабінету Міністрів України від 11.02.2025 року №153, за відсутності інших обов`язкових умов, установлених цією нормою. Окремо відповідач звертає увагу суду на те, що позивач не звертався до командування військової частини НОМЕР_1 із рапортом щодо реалізації права на отримання одноразової грошової винагороди за тривалість проходження служби в бойових умовах. У зв`язку із цим відповідач зазначає, що відповідний рапорт у військовій частині відсутній, а тому його неможливо надати на виконання вимог ухвали суду про відкриття провадження у справі. Разом із тим відповідач вказує, що документи, які стали підставою для відмови у виплаті одноразової грошової винагороди, вже долучені позивачем до матеріалів адміністративного позову, зокрема лист військової частини НОМЕР_1 від 26.08.2026 року №937/11/3/2280, у зв`язку із чим повторне подання таких документів відповідач вважає недоцільним. Також у відзиві відповідач наводить положення пункту 13 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір», статті 12 та частини другої статті 22 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», які регулюють питання звільнення учасників бойових дій від сплати судового збору у справах, пов`язаних із порушенням їхніх прав. При цьому відповідач зазначає, що наявність у особи статусу учасника бойових дій сама по собі не означає безумовного звільнення від сплати судового збору в будь-якій категорії судових справ, оскільки застосування відповідної пільги залежить від характеру спірних правовідносин та зв`язку предмета спору із захистом прав такої особи. Отже, відповідач вважає, що військова частина НОМЕР_1 діяла відповідно до вимог чинного законодавства, а не нарахування та невиплата позивачу одноразової грошової винагороди у розмірі 1 000 000 грн зумовлені відсутністю передбачених постановою Кабінету Міністрів України від 11.02.2025 року №153 правових підстав для здійснення такої виплати. З огляду на викладене, відповідач вважає заявлені позовні вимоги необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню, у зв`язку із чим просить суд відмовити ОСОБА_1 в задоволенні адміністративного позову в повному обсязі.

Справа розглянута в межах строку розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження, встановленого статтею 258 Кодексу адміністративного судочинства України - в межах шістдесяти днів із дня відкриття провадження у справі.

Вивчивши та дослідивши всі матеріали справи та надані докази, а також проаналізувавши зміст норм матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, з`ясувавши всі обставини справи, оцінивши докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні, суд дійшов наступних висновків.

Судом встановлено, матеріалами справи підтверджено, що позивач, ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є громадянином України, який під час дії воєнного стану проходив військову службу за контрактом у Збройних Силах України, зокрема у військовій частині НОМЕР_1 .

Відповідно до наявної в матеріалах справи копії військового квитка позивача, 27.04.2025 року ОСОБА_1 був прийнятий на військову службу за контрактом на підставі наказу командира військової частини НОМЕР_3 №53-РС.

На момент прийняття на військову службу за контрактом позивачу виповнився 21 рік, тобто він належав до вікової категорії громадян України від 18 до 25 років.

Із записів у військовому квитку також вбачається, що у період з 28.06.2025 року по 28.07.2025 року позивач проходив фахову підготовку за програмою підготовки операторів безпілотних літальних апаратів.

У подальшому, відповідно до наказу командира військової частини НОМЕР_1 від 30.07.2025 року №224, позивач прибув до військової частини НОМЕР_1 для подальшого проходження військової служби та був зарахований до списків особового складу зазначеної військової частини.

Таким чином, матеріалами справи підтверджується, що позивач проходив військову службу за контрактом під час дії воєнного стану, а його прийняття на військову службу відбулося після прийняття Кабінетом Міністрів України постанови від 11.02.2025 року №153 «Про реалізацію експериментального проекту щодо підвищення мотивації до проходження окремими категоріями громадян України військової служби у Збройних Силах, Національній гвардії та Державній прикордонній службі під час воєнного стану».

Як убачається зі змісту позовної заяви та наданих до суду документів, під час проходження військової служби у військовій частині НОМЕР_1 позивач виконував завдання, пов`язані із захистом незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України, у тому числі в районах ведення воєнних (бойових) дій.

12.04.2026 року під час виконання обов`язків військової служби позивач отримав бойове поранення.

Зазначена обставина підтверджується довідкою військової частини НОМЕР_1 про обставини травми (поранення, контузії, каліцтва) від 24.04.2026 року №937/472, виданою на підставі наказу командира військової частини НОМЕР_1 від 22.04.2026 року №2050.

Відповідно до змісту вказаної довідки, 12.04.2026 року о 07 годині 21 хвилині внаслідок вогневого ураження ворожим FPV-дроном позиції безпілотних літальних апаратів штурмового підрозділу в районі населеного пункту Олександрівка Синельниківського району Дніпропетровської області солдат ОСОБА_1 отримав вибухову травму та ізольоване вогнепальне осколкове сліпе поранення нижньої третини лівого стегна.

У довідці від 24.04.2026 року №937/472 командуванням військової частини НОМЕР_1 підтверджено, що зазначене поранення отримане внаслідок дій противника, пов`язане з виконанням обов`язків військової служби та одержане під час захисту Батьківщини.

Крім того, у довідці зазначено, що поранення позивача не пов`язане із вчиненням ним кримінального чи адміністративного правопорушення, не є наслідком дій у стані алкогольного, наркотичного або токсичного сп`яніння та не є наслідком навмисного спричинення собі тілесного ушкодження.

Отже, факт отримання позивачем 12.04.2026 року бойового поранення під час виконання обов`язків військової служби підтверджується офіційним документом, виданим безпосередньо відповідачем.

Також матеріали справи містять копію первинної медичної карти №001/о, відповідно до якої 12.04.2026 року позивачу надавалася медична допомога у зв`язку з отриманим пораненням.

Згідно із записами зазначеної медичної документації, попередній діагноз позивача визначено як вогнепальне осколкове поранення лівого стегна.

Із наданої до суду виписки із медичної карти стаціонарного хворого №2829 комунального некомерційного підприємства «Міська лікарня №7» Запорізької міської ради вбачається, що 13.04.2026 року позивач був госпіталізований до хірургічного відділення зазначеного закладу охорони здоров`я.

У медичній документації встановлено основний діагноз: вибухова травма від 12.04.2026 року, вогнепальне осколкове сліпе поранення лівого стегна.

Під час госпіталізації позивач скаржився на постійний тягнучий біль у ділянці поранення ліворуч.

З анамнезу захворювання, наведеного у виписці із медичної карти стаціонарного хворого №2829, вбачається, що 12.04.2026 року приблизно о 07 годині 20 хвилин під час захисту Батьківщини, після влучання ворожого FPV-дрона, позивач отримав поранення лівого стегна, після чого йому було надано первинну медичну допомогу та направлено до закладу охорони здоров`я для подальшого лікування.

Під час об`єктивного обстеження у позивача виявлено овальну поверхневу рану розміром до 1 см у нижній третині лівого стегна по латеральній поверхні, покриту серим нальотом, суху, з помірною гіперемією в основі.

13.04.2026 року позивачу проведено рентгенографію лівого колінного суглоба у двох проєкціях.

Відповідно до висновку рентгенологічного відділення КНП «Міська лікарня №7» Запорізької міської ради від 13.04.2026 року, кістково-деструктивних та травматичних змін не виявлено.

Водночас у м`яких тканинах нижньої третини лівого стегна по латеральній поверхні виявлено рентгенконтрастне стороннє тіло неметалевої щільності розміром до 8 х 8 мм.

У період перебування на стаціонарному лікуванні позивачу проводилася консервативна терапія, зокрема із застосуванням протизапальних препаратів, знеболювальних засобів та місцевого лікування рани.

Згідно з випискою із медичної карти стаціонарного хворого №2829, на тлі проведеного лікування відзначалася позитивна динаміка стану здоров`я позивача.

20.04.2026 року позивача виписано зі стаціонарного лікування у задовільному стані з рекомендаціями щодо подальшого амбулаторного спостереження лікаря за місцем проходження військової служби, обмеження фізичних навантажень протягом двох тижнів та проходження військово-лікарської комісії за направленням військової частини.

Отже, наявні у матеріалах справи медичні документи підтверджують факт отримання позивачем бойового поранення 12.04.2026 року, характер такого поранення, проходження стаціонарного лікування у період з 13.04.2026 року по 20.04.2026 року та необхідність подальшого медичного спостереження.

Крім того, із записів у військовому квитку позивача вбачається, що наказом командира військової частини НОМЕР_1 від 20.04.2026 року №112 позивача виключено зі списків особового складу військової частини та направлено до ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Водночас суд зазначає, що сам по собі запис про виключення зі списків особового складу військової частини не є тотожним підтвердженню звільнення з військової служби за станом здоров`я. Для встановлення відповідної правової підстави звільнення необхідним є дослідження наказу про звільнення з військової служби та документів військово-лікарської комісії.

Із матеріалів справи також убачається, що позивач вважав себе таким, що набув право на отримання одноразової грошової винагороди у розмірі 1 000 000 грн, передбаченої постановою Кабінету Міністрів України від 11.02.2025 року №153, у зв`язку з проходженням військової служби за контрактом у віці до 25 років, безпосередньою участю у бойових діях та отриманням поранення під час захисту Батьківщини.

З метою реалізації зазначеного права позивач, за його твердженням, звертався до командування військової частини НОМЕР_1 із відповідним рапортом щодо нарахування та виплати одноразової грошової винагороди.

Разом із тим у відзиві на позовну заяву відповідач заперечує факт надходження такого рапорту до військової частини НОМЕР_1 .

Отже, обставина звернення позивача з відповідним рапортом є спірною між сторонами та підлягає оцінці судом з урахуванням наявних у матеріалах справи доказів.

Як убачається з матеріалів справи, листом військової частини НОМЕР_1 від 26.08.2026 року №937/11/3/2280 позивача повідомлено про результати розгляду його звернення щодо нарахування та виплати одноразової грошової винагороди відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 11.02.2025 року №153.

У зазначеному листі командування військової частини НОМЕР_1 повідомило, що відповідно до наказу командира військової частини НОМЕР_1 від 20.04.2026 року №112 позивача виключено зі списків особового складу військової частини, у зв`язку із чим його особова справа відсутня у військовій частині НОМЕР_1 та була направлена до ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Водночас відповідач запропонував позивачу надати документи, необхідні для розгляду питання щодо належності нарахування та виплати одноразової грошової винагороди, зокрема витяг із послужного списку, обліково-послужну картку та витяг з інформаційно-аналітичної системи «Облік відомостей про притягнення особи до кримінальної відповідальності та наявності судимості».

Окремо матеріали справи містять лист військової частини НОМЕР_1 від 26.08.2026 року №937/11/3/2280, у якому відповідач виклав правову позицію щодо відсутності у позивача права на отримання одноразової грошової винагороди за тривалість проходження служби в бойових умовах.

Зокрема, військова частина НОМЕР_1 зазначила, що постановою Кабінету Міністрів України від 11.02.2025 року №153 передбачено виплату одноразової грошової винагороди у розмірі 1 000 000 грн військовослужбовцям, які до набрання чинності цією постановою у віці до 25 років були прийняті або призвані на військову службу під час воєнного стану та брали безпосередню участь у бойових діях у районах ведення воєнних (бойових) дій строком, що за сукупністю становить не менше шести місяців станом на дату набрання чинності зазначеною постановою.

При цьому відповідач виходив із того, що позивач прибув для проходження військової служби до військової частини НОМЕР_1 після прийняття постанови Кабінету Міністрів України від 11.02.2025 року №153, у зв`язку із чим не відповідає визначеним нею умовам отримання одноразової грошової винагороди за тривалість проходження служби в бойових умовах.

Таким чином, військова частина НОМЕР_1 дійшла висновку про відсутність правових підстав для нарахування та виплати позивачу одноразової грошової винагороди у розмірі 1 000 000 грн.

Не погоджуючись із такою позицією відповідача, позивач зазначає, що під час вирішення питання про наявність у нього права на відповідну виплату військовою частиною не враховано положення пункту 19 Порядку, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 11.02.2025 року №153, якими передбачено особливості виплати невиплаченої частини одноразової грошової допомоги у випадку припинення контракту за визначених законодавством підстав у зв`язку з отриманням військовослужбовцем поранення під час захисту Вітчизни.

Позивач вважає, що отримане ним 12.04.2026 року бойове поранення, яке підтверджується довідкою військової частини НОМЕР_1 від 24.04.2026 року №937/472 та медичною документацією, є обставиною, яка повинна враховуватися під час вирішення питання про виплату одноразової грошової допомоги відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 11.02.2025 року №153.

Разом із тим судом встановлено, що між сторонами фактично виник спір щодо застосування положень постанови Кабінету Міністрів України від 11.02.2025 року №153 до правовідносин, пов`язаних із проходженням позивачем військової служби за контрактом, його участю у бойових діях, отриманням бойового поранення та наявністю правових підстав для нарахування і виплати одноразової грошової винагороди.

При цьому суд враховує, що обставини укладення позивачем контракту про проходження військової служби, час його прийняття на військову службу, дата набрання чинності постановою Кабінету Міністрів України від 11.02.2025 року №153, характер проходження військової служби, отримання бойового поранення та підстави припинення військової служби мають істотне значення для правильного вирішення спору.

Суд також зазначає, що факт отримання позивачем бойового поранення під час захисту Батьківщини сам по собі не є предметом заперечень відповідача, оскільки підтверджується довідкою, виданою безпосередньо військовою частиною НОМЕР_1 .

Натомість спірним є питання щодо наявності у позивача сукупності юридичних умов, передбачених постановою Кабінету Міністрів України від 11.02.2025 року №153, для виникнення права на отримання одноразової грошової винагороди, а також щодо можливості застосування до спірних правовідносин положень пункту 19 затвердженого цією постановою Порядку.

З огляду на викладене, предметом судового розгляду в цій адміністративній справі є правомірність бездіяльності військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 одноразової грошової винагороди відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 11.02.2025 року №153 та наявність правових підстав для зобов`язання відповідача здійснити відповідне нарахування і виплату.

Вважаючи протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати одноразової грошової винагороди, передбаченої постановою Кабінету Міністрів України від 11.02.2025 року №153, та такою, що порушує його право на належне грошове забезпечення і соціальний захист як військовослужбовця, який проходив військову службу за контрактом у віці до 25 років, брав безпосередню участь у бойових діях та отримав поранення під час захисту Батьківщини, позивач звернувся до суду із цією позовною заявою з метою захисту своїх порушених прав та законних інтересів.

Надаючи оцінку спірним правовідносинам, суд зазначає наступне.

Відповідно до статті 3 Конституції України людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави.

Згідно з частиною п`ятою статті 17 Конституції України держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей.

Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до статті 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення у випадках, передбачених законодавством.

Правове регулювання відносин між державою та громадянами України у зв`язку з виконанням ними конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України здійснюється Законом України від 25.03.1992 року №2232-XII «Про військовий обов`язок і військову службу».

Відповідно до частини першої статті 2 Закону №2232-XII військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності осіб, пов`язаній з обороною України, її незалежності та територіальної цілісності.

Статтею 1 Закону України від 20.12.1991 року №2011-XII «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» визначено, що соціальний захист військовослужбовців є діяльністю держави, спрямованою на встановлення системи правових і соціальних гарантій, які забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод військовослужбовців, задоволення їх матеріальних і духовних потреб відповідно до особливого виду їх службової діяльності та статусу в суспільстві.

Частиною першою статті 9 Закону №2011-XII передбачено, що держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби.

Отже, встановлені державою грошові виплати військовослужбовцям є складовою системи гарантій їхнього соціального захисту, однак право на конкретну виплату виникає за наявності визначених законодавством юридичних обставин.

Щодо нормативно-правового регулювання спірних правовідносин.

Постановою Кабінету Міністрів України від 11.02.2025 року №153 «Про реалізацію експериментального проекту щодо підвищення мотивації до проходження окремими категоріями громадян України військової служби у Збройних Силах, Національній гвардії та Державній прикордонній службі під час воєнного стану» запроваджено експериментальний проєкт, спрямований на підвищення мотивації окремих категорій громадян України до проходження військової служби.

Зазначеною постановою затверджено Порядок реалізації експериментального проєкту та форму спеціального контракту про проходження громадянами України віком від 18 до 25 років військової служби на посадах осіб рядового складу.

Відповідно до пункту 1 Порядку №153 метою експериментального проєкту є підвищення рівня укомплектованості особовим складом бойових військових частин шляхом удосконалення механізму залучення громадян України віком від 18 до 25 років до проходження військової служби за контрактом та створення додаткових мотиваційних чинників для цього.

За приписами пункту 4 Порядку №153 громадяни України, визначені цим Порядком, укладають контракт за формою, затвердженою постановою Кабінету Міністрів України від 11.02.2025 року №153.

Пунктом 7 Порядку №153 для громадян, визначених пунктом 2 цього Порядку, передбачено укладення контракту строком на один рік з обов`язковою умовою безпосередньої участі у бойових діях у районах ведення воєнних (бойових) дій строком, що за сукупністю становить не менше шести місяців протягом дії контракту.

Відповідно до пункту 15 Порядку №153 військовослужбовцям, які уклали контракт відповідно до цього Порядку, виплачується одноразова грошова допомога в розмірі 1 000 000 грн трьома частинами:

перша частина - 200 000 грн після підписання контракту та вступу до виконання обов`язків за посадою;

друга частина - 300 000 грн після проходження відповідної підготовки та залучення до виконання бойових (спеціальних) завдань;

третя частина - 500 000 грн за умов, визначених Порядком.

Пунктами 16-21 Порядку №153 врегульовано особливості виплати допомоги, зокрема у випадках невиконання умов контракту щодо тривалості участі у бойових діях, дострокового припинення контракту та отримання військовослужбовцем поранення під час захисту Вітчизни.

Зокрема, пунктом 19 Порядку №153 передбачено виплату невиплачених частин одноразової грошової допомоги в повному обсязі у випадку припинення контракту з визначених цією нормою підстав, якщо військовослужбовець отримав під час захисту Вітчизни захворювання або поранення, через які не зміг виконати умови контракту щодо обов`язкової безпосередньої участі у бойових діях протягом шести місяців.

Таким чином, зазначена норма встановлює спеціальну гарантію для військовослужбовців, які внаслідок отриманого під час захисту Вітчизни поранення об`єктивно не змогли виконати передбачену контрактом умову щодо тривалості участі у бойових діях.

Водночас застосування цієї гарантії пов`язується із сукупністю юридичних обставин, серед яких визначальне значення мають укладення спеціального контракту відповідно до Порядку №153, припинення такого контракту з передбачених пунктом 19 підстав та причинний зв`язок між пораненням і неможливістю виконання відповідної умови контракту.

Щодо встановлених судом обставин проходження позивачем військової служби.

Судом установлено, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з 30.07.2025 року проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_1 .

У позовній заяві позивач зазначає, що був прийнятий на військову службу за контрактом та під час її проходження брав участь у бойових діях.

Зазначені обставини щодо проходження позивачем військової служби у військовій частині НОМЕР_1 не заперечуються відповідачем.

12.04.2026 року під час виконання бойового завдання в районі населеного пункту АДРЕСА_1 позивач отримав поранення внаслідок ураження безпілотним літальним апаратом противника.

Відповідно до довідки військової частини НОМЕР_1 від 24.04.2026 року №937/472, виданої на підставі наказу командира військової частини від 22.04.2026 року №2050, поранення позивача пов`язане із захистом Батьківщини та виконанням обов`язків військової служби.

У період з 13.04.2026 року по 20.04.2026 року позивач перебував на стаціонарному лікуванні.

За наявними матеріалами, 20.04.2026 року позивача виключено зі списків особового складу військової частини НОМЕР_1 .

Водночас суд звертає увагу, що виключення військовослужбовця зі списків особового складу конкретної військової частини не є тотожним припиненню військової служби або розірванню контракту.

Для встановлення факту припинення контракту необхідно дослідити відповідний наказ уповноваженої посадової особи із зазначенням конкретної правової підстави, передбаченої статтею 26 Закону №2232-XII.

Отже, матеріалами справи підтверджено отримання позивачем бойового поранення під час захисту Вітчизни, однак сам факт такого поранення не свідчить про автоматичне виникнення права на виплату всієї суми одноразової грошової допомоги за постановою №153.

Щодо укладення позивачем контракту та можливості застосування Порядку №153.

Суд звертає особливу увагу, що правове значення для вирішення цієї справи має не лише факт проходження позивачем військової служби за контрактом, але й вид такого контракту.

Порядок №153 передбачає спеціальний механізм укладення контрактів, які відрізняються від загального порядку прийняття громадян України на військову службу за контрактом, установленого Законом №2232-XII.

Зокрема, спеціальний контракт укладається за затвердженою Кабінетом Міністрів України формою, має визначений строк дії та передбачає особливі умови проходження військової служби.

Таким чином, не кожен військовослужбовець віком від 18 до 25 років, який уклав контракт після набрання чинності постановою №153, автоматично набуває права на одноразову грошову допомогу в розмірі 1 000 000 грн.

Для застосування Порядку №153 необхідно встановити, що відповідний контракт укладений саме на умовах експериментального проєкту.

Разом із тим у матеріалах справи відсутня належним чином засвідчена копія контракту позивача, яка дозволяла б установити його строк, умови та відповідність затвердженій постановою №153 формі.

Суд також зазначає, що наведена в попередніх матеріалах дата 27.04.2025 року як дата прийняття позивача на військову службу за контрактом не підтверджена перевіреним у цій справі текстом контракту, а тому не може використовуватися як безумовно встановлена обставина без дослідження відповідного первинного документа.

За таких обставин суд позбавлений можливості на підставі лише віку позивача, факту проходження військової служби та отримання бойового поранення дійти достовірного висновку про укладення ним спеціального контракту відповідно до Порядку №153.

Водночас відсутність копії контракту в матеріалах справи не є безумовним доказом відсутності в позивача права на передбачену Порядком №153 допомогу.

Зазначена обставина свідчить про необхідність дослідження належних кадрових документів та надання їм правової оцінки.

Щодо доводів відповідача про відсутність у позивача шестимісячного строку участі у бойових діях.

Як убачається з відзиву на позовну заяву, військова частина НОМЕР_1 обґрунтовує відсутність підстав для виплати одноразової грошової винагороди тим, що позивач не відповідає умовам пункту 4 постанови №153, зокрема щодо необхідної тривалості участі у бойових діях.

Надаючи оцінку зазначеним доводам, суд звертає увагу, що пункт 4 постанови №153 та положення затвердженого нею Порядку передбачають різні правові механізми отримання відповідних виплат.

Пункт 4 постанови №153 регулює питання виплати одноразової грошової винагороди визначеній категорії військовослужбовців, які були прийняті або призвані на військову службу до набрання чинності цією постановою.

Натомість Порядок №153 установлює спеціальні умови проходження військової служби та отримання одноразової грошової допомоги громадянами, які уклали контракт у межах експериментального проєкту.

За змістом пункту 19 Порядку №153 невиконання умови щодо шестимісячної участі у бойових діях не завжди виключає право військовослужбовця на отримання невиплачених частин одноразової грошової допомоги.

Зазначена норма передбачає виняток для випадків, коли військовослужбовець не зміг виконати відповідну умову внаслідок отримання поранення під час захисту Вітчизни та контракт припинено з визначених законодавством підстав.

Отже, посилання відповідача виключно на відсутність шестимісячного строку участі позивача у бойових діях без дослідження можливості застосування пункту 19 Порядку №153 не є достатнім для висновку про відсутність у позивача права на відповідну виплату.

Водночас суд наголошує, що положення пункту 19 Порядку №153 не можуть застосовуватися до будь-якого військовослужбовця, який отримав поранення, незалежно від виду укладеного ним контракту.

Тому належне вирішення питання про виплату допомоги потребує встановлення всіх передбачених цією нормою обставин у їх сукупності.

Щодо доводів відповідача про неподання позивачем рапорту.

У відзиві на позовну заяву, представник військової частини НОМЕР_1 зазначає, що позивач не звертався до командування військової частини з рапортом щодо реалізації права на отримання одноразової грошової винагороди, у зв`язку з чим такий рапорт відсутній у відповідача.

Водночас у позовній заяві позивач стверджує, що звертався з відповідним рапортом, за результатами розгляду якого отримав відмову.

Таким чином, між сторонами існує спір не лише щодо наявності матеріально-правових підстав для отримання винагороди, але й щодо дотримання процедури звернення за її призначенням.

Надаючи оцінку зазначеним обставинам, суд виходить із того, що матеріально-правові умови виникнення права на грошову виплату та процедурні вимоги щодо реалізації такого права мають самостійне юридичне значення.

При цьому суд враховує правовий висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 10.10.2024 року у справі №120/14606/23.

У зазначеній справі Верховний Суд розглядав питання щодо права військовослужбовця на додаткову винагороду, передбачену постановою Кабінету Міністрів України від 28.02.2022 року №168, за наявності недоліків документального оформлення його участі у бойових діях.

Верховний Суд сформулював підхід, відповідно до якого порушення встановленого порядку передання документів та інформації між військовими частинами не може саме по собі свідчити про відсутність права військовослужбовця на винагороду, якщо відповідні матеріально-правові умови підтверджуються належними доказами.

Суд зазначає, що наведена правова позиція сформульована щодо іншої виплати та інших нормативних умов її призначення.

Разом із тим зазначений підхід має значення для оцінки доводів відповідача щодо недоліків документального оформлення виплати та необхідності розмежування процедурних порушень і відсутності матеріального права.

У спірних правовідносинах судом установлено, що військова частина НОМЕР_1 листом від 26.08.2026 року №937/11/3/2280 повідомила про відсутність правових підстав для виплати позивачу одноразової грошової винагороди відповідно до постанови №153.

Зазначена відповідь свідчить про те, що питання наявності у позивача права на спірну виплату було предметом розгляду військової частини, яка висловила відповідну правову позицію.

Водночас наявність такого листа сама по собі не доводить факту подання позивачем рапорту, оскільки відповідь могла бути надана на інше звернення, зокрема адвокатський запит.

Тому при оцінці доводів сторін суд повинен ураховувати зміст первинного звернення, на яке надано відповідь від 26.08.2026 року, та встановити, чи містило воно вимогу про призначення відповідної виплати.

За таких обставин доводи відповідача про неподання рапорту не можуть бути прийняті судом як безумовна підстава для відмови в позові без з`ясування характеру звернення, змісту наданої відповіді та нормативного порядку призначення відповідної допомоги.

Щодо обґрунтованості позиції військової частини НОМЕР_1 .

Відповідно до частини другої статті 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України, обґрунтовано, добросовісно, розсудливо, пропорційно та з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення.

Критерій обґрунтованості рішення суб`єкта владних повноважень передбачає необхідність дослідження всіх істотних обставин, які мають значення для вирішення конкретного питання.

При цьому висновок суб`єкта владних повноважень повинен ґрунтуватися на належних доказах, правильному застосуванні норм матеріального права та відповідати фактичним обставинам справи.

У цій справі відповідач, обґрунтовуючи відсутність у позивача права на одноразову грошову винагороду, послався на невиконання умов пункту 4 постанови №153.

Водночас відповідач не навів належного обґрунтування щодо можливості або неможливості застосування до позивача спеціального механізму виплати одноразової грошової допомоги, установленого Порядком №153 для осіб, які уклали контракт у межах експериментального проєкту.

Зокрема, у відзиві не наведено результатів дослідження безпосереднього змісту контракту позивача, його строку, умов укладення та відповідності затвердженій постановою №153 формі.

Також відповідач не надав належної оцінки можливості застосування пункту 19 Порядку №153 з огляду на отримання позивачем поранення під час захисту Вітчизни.

Суд зазначає, що відповідні обставини мають істотне значення для встановлення наявності або відсутності права на спірну виплату.

Відтак висновок відповідача про відсутність у позивача права на одноразову грошову допомогу, зроблений без належного дослідження зазначених обставин, не відповідає критерію обґрунтованості, визначеному частиною другою статті 2 КАС України.

Відповідно до частини першої статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, установлених статтею 78 цього Кодексу.

Частиною другою статті 77 КАС України встановлено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Отже, саме відповідач повинен довести, що його відмова у призначенні позивачу одноразової грошової виплати ґрунтується на правильному застосуванні відповідних нормативно-правових актів та всебічному дослідженні обставин справи.

Водночас наведені положення не звільняють позивача від обов`язку доведення юридичних фактів, з якими законодавство пов`язує виникнення права на відповідну допомогу.

Суд наголошує, що відсутність належних доказів укладення спеціального контракту за постановою №153 не може автоматично тлумачитися на користь будь-якої зі сторін.

Натомість відповідна обставина потребує встановлення на підставі належних та допустимих доказів.

За приписами частини четвертої статті 9 КАС України суд вживає визначених законом заходів, необхідних для з`ясування всіх обставин у справі, зокрема щодо виявлення та витребування доказів з власної ініціативи.

Таким чином, суд повинен забезпечити належне дослідження доказів щодо виду контракту та підстав його припинення, якщо такі докази можуть бути отримані.

Щодо належного способу захисту порушеного права.

Відповідно до частини другої статті 9 КАС України суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, у межах позовних вимог.

Водночас суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод та інтересів людини і громадянина від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

У постанові від 25.03.2020 року у справі №752/18396/16-а Верховний Суд звернув увагу на особливості застосування принципу диспозитивності в адміністративному судочинстві та можливість виходу суду за межі позовних вимог у випадках, коли це необхідно для ефективного захисту порушеного права.

Зазначений підхід відображено також в офіційних матеріалах Верховного Суду щодо належних способів судового захисту.

Крім того, у практиці Верховного Суду розмежовуються випадки, коли суд може безпосередньо зобов`язати суб`єкта владних повноважень прийняти рішення на користь особи, та випадки, коли належним способом захисту є зобов`язання повторно розглянути відповідне питання.

Зокрема, повторний розгляд є виправданим тоді, коли попередній розгляд відбувся з істотними порушеннями процедури або без дослідження обставин, необхідних для прийняття законного й обґрунтованого рішення.

Суд зазначає, що відповідно до частини четвертої статті 245 КАС України зобов`язання суб`єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача можливе за умови виконання всіх визначених законом умов для прийняття такого рішення та відсутності у суб`єкта владних повноважень права діяти на власний розсуд.

Отже, безпосереднє зобов`язання відповідача нарахувати та виплатити позивачу 1 000 000 грн можливе лише за умови встановлення всіх передбачених постановою №153 юридичних обставин, необхідних для призначення такої допомоги.

Натомість у цій справі наявні матеріали не дозволяють достовірно встановити, що позивач уклав спеціальний контракт відповідно до Порядку №153, а також що такий контракт було припинено з підстав, визначених пунктом 19 цього Порядку.

Крім того, матеріали справи не містять достатніх відомостей щодо нарахування та виплати позивачу окремих частин одноразової грошової допомоги, передбаченої пунктом 15 Порядку №153.

Зазначені обставини виключають можливість безпосереднього зобов`язання відповідача здійснити виплату всієї суми допомоги без додаткового встановлення відповідних юридичних фактів.

Водночас неповне дослідження військовою частиною НОМЕР_1 нормативних підстав призначення виплати свідчить про необхідність повторного вирішення цього питання з урахуванням правової оцінки суду.

Таким чином, за встановлених обставин належним способом захисту є визнання протиправною відмови військової частини НОМЕР_1 , викладеної в листі від 26.08.2026 року №937/11/3/2280, та зобов`язання відповідача повторно розглянути питання щодо призначення позивачу одноразової грошової допомоги відповідно до постанови №153.

При повторному розгляді відповідач повинен установити вид укладеного позивачем контракту, його строк та відповідність вимогам Порядку №153, перевірити правові підстави припинення контракту, надати оцінку обставинам отримання бойового поранення, визначити можливість застосування пункту 19 Порядку №153 та з`ясувати, чи здійснювалися позивачу відповідні виплати раніше.

Ураховуючи наведені положення законодавства, встановлені обставини справи та правові висновки Верховного Суду, суд доходить висновку, що відповідач не забезпечив належного та всебічного вирішення питання щодо наявності у ОСОБА_1 права на одноразову грошову допомогу відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 11.02.2025 року №153.

Зокрема, відповідач не здійснив належної перевірки виду укладеного позивачем контракту, не встановив його відповідності спеціальним умовам експериментального проєкту та не надав оцінки можливості застосування пункту 19 Порядку №153 з огляду на отримання позивачем поранення під час захисту Вітчизни.

Водночас суд зазначає, що встановлені обставини не є достатніми для висновку про безумовне право позивача на отримання одноразової грошової допомоги в розмірі 1 000 000 грн.

Відтак позовні вимоги підлягають частковому задоволенню шляхом визнання протиправною відмови відповідача та зобов`язання повторно розглянути питання про призначення одноразової грошової допомоги, з урахуванням правової оцінки суду.

У задоволенні позовних вимог у частині безпосереднього зобов`язання військової частини НОМЕР_1 нарахувати та виплатити позивачу одноразову грошову допомогу в розмірі 1 000 000 грн належить відмовити як у передчасно заявлених.

Стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визначає, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

У рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Суханов та Ільченко проти України» (заяви № 68385/10 та № 71378/10) від 26.06.2014 Європейський суд з прав людини зазначив, що зменшення розміру або припинення виплати належним чином встановленої соціальної допомоги може становити втручання у право власності (параграф 52).

Європейський суд з прав людини неодноразово у своїх рішеннях зазначав, що предмет і мета Конвенції як інструменту захисту прав людини потребують такого тлумачення і застосування її положень, завдяки яким гарантовані нею права були б не теоретичними чи ілюзорними, а практичними та ефективними (п. 53 рішення у справі «Ковач проти України», п. 59 рішення у справі «Мельниченко проти України», п. 50 рішення у справі «Чуйкіна проти України» тощо).

Це означає, що суд має оцінювати фактичні обставини справи з урахуванням того, що права, гарантовані Конституцією України та Конвенцією про захист прав людини та основоположних свобод, мають залишатися ефективними та людину не можна ставити в ситуацію, коли вона завідомо не може реалізувати своїх прав.

Суд враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи), сформовану, зокрема у справах «Салов проти України» (заява № 65518/01; пункт 89), «Проніна проти України» (заява № 63566/00; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; пункт 29). Суди повинні діяти вчасно та в належний і послідовний спосіб (рішення у справах «Beyeler v. Italy» № 33202/96, «Oneryildiz v. Turkey» № 48939/99, «Moskal v. Poland» № 10373/05).

Тож, залишаючи без оцінки окремі аргументи учасників справи, суд виходить з того, що такі обставини лише опосередковано стосуються суті і природи спору, а їх оцінка не має вирішального значення для його правильного вирішення.

Зазначене вище в сукупності свідчить про обґрунтованість доводів позивача про наявність правових підстав для часткового задоволення заявлених вимог.

Беручи до уваги зазначене суд вважає, що відповідачем, за час розгляду справи, на виконання вимог частини 2 статті 77 КАС України, не було доведено правомірності прийнятого ним оскаржуваного рішення.

Відповідно до статті 244 КАС України під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема:

1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються;

2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження.

Відповідно до положень частин 1 та 2 статті 72 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Згідно положень статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Відповідно до частини 2 статті 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони:

1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України;

2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано;

3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії);

4) безсторонньо (неупереджено);

5) добросовісно;

6) розсудливо;

7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації;

8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія);

9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення;

10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Оскільки позивач звільнений від сплати судового збору, то підстави для застосування положень статті 139 КАС України у суду відсутні.

Керуючись ст. ст. 2, 77, 78, 139, 242-243, 245-246, 258, 262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ВИРІШИВ:

Позовну заяву ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії - задовольнити частково.

Визнати протиправною відмову військової частини НОМЕР_1 щодо призначення та виплати ОСОБА_1 одноразової грошової допомоги відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 11.02.2025 року №153, викладену в листі від 26.08.2026 року №937/11/3/2280.

Зобов`язати військову частину НОМЕР_1 повторно розглянути питання щодо призначення та виплати ОСОБА_1 одноразової грошової допомоги відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 11.02.2025 року №153 з урахуванням правової оцінки, наданої судом у цьому рішенні.

У задоволенні решти позовних вимог - відмовити.

Судові витрати розподілу не підлягають.

Рішення суду набирає законної сили відповідно до вимог статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене в строки, передбачені статтею 295 Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя С. В. Прудник