Окрема думка від 06 жовтня 2026 р. у справі №727/13656/24 — Касаційний цивільний суд Верховного Суду

Суд: Касаційний цивільний суд Верховного Суду

Інстанція: Касаційна

Юрисдикція: Цивільне

Категорія: Справи у спорах, що виникають із сімейних відносин, з них

Дата: 06 жовтня 2026 р.

Справа: №727/13656/24

Суддя: Петров Євген Вікторович

ОКРЕМА ДУМКА

судді Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду Петрова Є. В.

07 жовтня 2026 року

м. Київ

щодо ухвали Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 07 жовтня 2026 року у справі № 727/13656/24 (провадження № 61-8076св26) за заявою ОСОБА_1 про прийняття звіту про виконання судового рішення за касаційною скаргою ОСОБА_2 на постанову Чернівецького апеляційного суду від 14 травня 2026 року у складі колегії суддів Одинака О. О., Височанської Н. К., Литвинюк І. М.

У лютому 2026 року ОСОБА_1 подала до суду заяву, в якій просила:

- прийняти її звіт про виконання ухвали Шевченківського районного суду міста Чернівців від 06 лютого 2025 року, зміненої постановою Чернівецького апеляційного суду від 01 квітня 2025 року, якими її зобов`язано забезпечити щоденне спілкування малолітнього ОСОБА_3 з батьком ОСОБА_2 за допомогою засобів зв`язку, зокрема мобільних застосунків «Viber» та «Telegram», шляхом надання дитині доступу до мобільного телефону, а також повідомити батькові фактичне місце перебування дитини;

- встановити їй новий (додатковий) строк для подання звіту про виконання судового рішення, протягом якого вона продовжуватиме вживати заходів, спрямованих на відновлення контакту між малолітнім ОСОБА_3 та його батьком ОСОБА_2 .

На обґрунтування заяви зазначала, що вживає всіх залежних від неї заходів для виконання судового рішення, зокрема проводить із дитиною бесіди щодо необхідності підтримання спілкування з батьком, забезпечує отримання нею психологічної допомоги та звертається до компетентних державних органів з питань сприяння відновленню такого спілкування.

Посилаючись на активну поведінку, спрямовану на налагодження взаємин між дитиною та батьком, а також на психологічний стан дитини й пережиті нею події, які зумовлюють негативне емоційне ставлення до спілкування з батьком та потребують тривалої психологічної роботи, ОСОБА_1 вважала за необхідне надати їй додатковий строк для подання звіту про виконання судового рішення.

Шевченківський районний суд міста Чернівців ухвалою від 03 березня 2026 року прийняв звіт ОСОБА_1 про виконання ухвали Шевченківського районного суду міста Чернівців від 06 лютого 2025 року, зміненої постановою Чернівецького апеляційного суду від 01 квітня 2025 року.

Встановив ОСОБА_1 новий тримісячний строк для подання звіту про виконання судового рішення.

Чернівецький апеляційний суд постановою від 14 травня 2026 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнив частково.

Ухвалу Шевченківського районного суду міста Чернівців від 03 березня 2026 року в частині прийняття звіту ОСОБА_1 про виконання ухвали Шевченківського районного суду міста Чернівців від 06 лютого 2025 року, зміненої постановою Чернівецького апеляційного суду від 01 квітня 2025 року, скасував та ухвалив у цій частині нове судове рішення, яким відмовив у прийнятті звіту.

Застосував до ОСОБА_1 захід процесуального примусу у виді штрафу.

В іншій частині ухвалу Шевченківського районного суду міста Чернівців від 03 березня 2026 року залишив без змін.

Стягнув із ОСОБА_1 в дохід держави штраф у розмірі одного прожиткового мінімуму для працездатних осіб, що становить 3 328,00 грн.

15 червня 2026 року ОСОБА_2 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій, посилаючись на порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права, просить скасувати постанову Чернівецького апеляційного суду від 14 травня 2026 року в частині визначення розміру штрафу та ухвалити в цій частині нове судове рішення, яким застосувати до ОСОБА_1 захід процесуального примусу у виді штрафу в розмірі сорока прожиткових мінімумів для працездатних осіб, передбаченому частиною першою статті 148 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), а у разі неможливості ухвалення нового рішення - направити справу в цій частині на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду Петрова Є. В. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Литвиненко І. В. ухвалою від 06 липня 2026 року відкрив касаційне провадження у цій справі та витребував її матеріали із Шевченківського районного суду міста Чернівців.

Вказана ухвала, на підставі частини третьої статті 415 ЦПК України, була оформлена суддею Грушицьким А. І., оскільки Петров Є. В . , як суддя-доповідач у цій справі, не згоден із відкриттям касаційного провадження - на його переконання касаційне провадження у цій справі було відкрите помилково, про що описано в його окремій думці від 06 липня 2026 року.

22 вересня 2026 року матеріали справи № 727/13656/24 надійшли до Верховного Суду.

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду Петрова Є. В. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Литвиненко І. В. ухвалою від 23 вересня 2026 року призначив справу до судового розгляду колегією у складі п`яти суддів у порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.

Вказана ухвала, на підставі частини третьої статті 415 ЦПК України, була оформлена суддею Грушицьким А. І., оскільки Петров Є. В . , як суддя-доповідач у цій справі, не згоден із відкриттям касаційного провадження - на його переконання касаційне провадження у цій справі підлягало закриттю як помилково відкрите, про що описано в його окремій думці від 23 вересня 2026 року.

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою від 07 жовтня 2026 року передав на розгляд Великої Палати Верховного Суду справу № 727/13656/24 (провадження № 61-8076св26).

Не погоджуюся із висновком колегії суддів про те, що вирішення цієї справи потребує відступлення від правового висновку, викладеного Об`єднаною палатою Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду в ухвалі від 30 квітня 2024 року у справі № 380/12153/20.

Такий висновок колегії суддів, на моє переконання, не враховує істотної зміни нормативного регулювання судового контролю за виконанням судових рішень, яка відбулася після постановлення зазначеної ухвали.

На час постановлення Об`єднаною палатою Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду ухвали від 30 квітня 2024 року у справі № 380/12153/20 питання судового контролю за виконанням судових рішень в адміністративних справах регулювалося статтею 382 КАС України в іншій редакції.

Так, відповідно до частини першої статті 382 КАС України в редакції, чинній на той час, суд, який ухвалив судове рішення в адміністративній справі, міг зобов`язати суб`єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення.

У частині другій цієї статті було передбачено, що за наслідками розгляду звіту суб`єкта владних повноважень про виконання рішення суду або в разі неподання такого звіту суддя своєю ухвалою міг встановити новий строк подання звіту, накласти на керівника суб`єкта владних повноважень, відповідального за виконання рішення, штраф у сумі від двадцяти до сорока розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

При цьому стаття 382 КАС України в редакції, чинній станом на 30 квітня 2024 року, не визначала штраф, накладений у межах судового контролю за виконанням судового рішення, як захід процесуального примусу та не передбачала його застосування за правилами статті 149 КАС України, якою врегульовано застосування штрафу саме як заходу процесуального примусу.

Натомість стаття 382 КАС України містила самостійне правове регулювання такого штрафу: визначала його розмір, суб`єкта, до якого він міг бути застосований, порядок розподілу стягнутої суми, можливість зменшення її розміру, порядок виконання ухвали про накладення штрафу та наслідки повторного невиконання судового рішення.

Саме з урахуванням такого нормативного регулювання Об`єднана палата Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду в ухвалі від 30 квітня 2024 року у справі № 380/12153/20 дійшла висновку про те, що накладення судом штрафу за невиконання судового рішення у порядку, передбаченому статтею 382 КАС України, не є заходом процесуального примусу, передбаченим статтею 144 КАС України, оскільки судовий контроль як інструмент ефективного виконання судових рішень та заходи процесуального примусу мають різну правову природу, зокрема підстави застосування, мету та коло осіб, до яких вони можуть бути застосовані.

Отже, зазначений правовий висновок був сформований з огляду на конкретний зміст статті 382 КАС України, чинної на час розгляду тієї справи, та ґрунтувався, зокрема, на тому, що законодавець не відносив передбачений цією статтею штраф до заходів процесуального примусу.

Після постановлення зазначеної ухвали нормативне регулювання судового контролю за виконанням судових рішень було істотно змінено Законом України від 21 листопада 2024 року № 4094-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення положень про судовий контроль за виконанням судових рішень», який набрав чинності 19 грудня 2024 року.

Цим Законом запроваджено нову комплексну модель судового контролю за виконанням судових рішень як у цивільному, так і в адміністративному судочинстві.

Зокрема, ЦПК України доповнено статтями 453-1-453-4, якими врегульовано підстави встановлення судового контролю, порядок подання і розгляду звіту боржника та процесуальні наслідки його неприйняття.

Принципове значення для цієї справи має те, що частина третя статті 453-4 ЦПК України прямо встановлює: у разі постановлення ухвали про відмову у прийнятті звіту суд застосовує до боржника захід процесуального примусу у виді штрафу.

Частина четверта статті 453-4 ЦПК України додатково передбачає, що суд застосовує до боржника захід процесуального примусу у виді штрафу за правилами статті 148 цього Кодексу.

Крім того, Законом № 4094-IX частину першу статті 148 ЦПК України доповнено спеціальним положенням, згідно з яким під час здійснення судового контролю за виконанням судового рішення суд може стягнути в дохід державного бюджету з відповідача, боржника чи їх керівників штраф у сумі від двадцяти до сорока розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Таким чином, на відміну від редакції статті 382 КАС України, яка була предметом тлумачення Об`єднаної палати Касаційного адміністративного суду у справі № 380/12153/20, чинне нормативне регулювання цивільного судочинства не залишає питання правової природи відповідного штрафу на розсуд судового тлумачення. Законодавець безпосередньо визначив його як захід процесуального примусу та передбачив його застосування за правилами статті 148 ЦПК України.

Водночас Законом № 4094-IX було істотно змінено і правове регулювання судового контролю в адміністративному судочинстві.

КАС України доповнено статтями 381-1, 382-1-382-3, а статтю 382 викладено у новій редакції.

За новою законодавчою моделлю питання про наслідки розгляду звіту суб`єкта владних повноважень врегульовано окремою статтею 382-3 КАС України. У частині третій цієї статті передбачено, що в разі відмови у прийнятті звіту суд накладає на керівника суб`єкта владних повноважень штраф у сумі від двадцяти до сорока розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, а у частині сьомій встановлено, що ухвалу про накладення такого штрафу може бути оскаржено в апеляційному порядку за правилами статті 149 КАС України.

Отже, після ухвалення Закону № 4094-IX законодавець істотно змінив саме те нормативне регулювання судового контролю, яке було предметом аналізу Об`єднаної палати Касаційного адміністративного суду в ухвалі від 30 квітня 2024 року.

За таких обставин вважаю необґрунтованим висновок колегії суддів про існування неоднакової практики Касаційного цивільного суду та Касаційного адміністративного суду щодо застосування положень процесуального закону лише на тій підставі, що Об`єднана палата Касаційного адміністративного суду у 2024 році не визнала штраф, передбачений тогочасною редакцією статті 382 КАС України, заходом процесуального примусу.

Висновок Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в цій справі про те, що штраф, передбачений частинами третьою та четвертою статті 453-4 ЦПК України, є заходом процесуального примусу, ґрунтується на прямій вказівці закону, якої не містила стаття 382 КАС України в редакції, що була предметом тлумачення Об`єднаної палати Касаційного адміністративного суду.

Тому різний правовий результат у цих справах зумовлений не різним тлумаченням касаційними судами однієї й тієї самої норми права в подібних правовідносинах, а істотною зміною нормативного регулювання після формування правового висновку, від якого колегія суддів вважає за необхідне відступити.

Застосування нової норми права, якою законодавець інакше врегулював відповідні правовідносини, саме собою не становить відступлення від правового висновку Верховного Суду, сформульованого щодо попередньої редакції закону.

Інший підхід фактично означав би необхідність передання справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду щоразу, коли після формування правового висновку Верховного Суду законодавець змінює нормативне регулювання та суд, застосовуючи нову норму права, доходить іншого правового результату. Такий підхід не відповідає змісту частини третьої статті 403 ЦПК України, яка пов`язує передання справи з необхідністю відступлення саме від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах.

Крім того, в ухвалі про передання цієї справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду фактично ототожнено подібність положень пункту 3 частини першої статті 389 ЦПК України та частини третьої статті 328 КАС України, які передбачають можливість касаційного оскарження ухвал апеляційного суду про накладення штрафу в порядку процесуального примусу, з тотожністю нормативного регулювання правової природи штрафу, який застосовується в межах судового контролю.

Однак це різні питання.

Подібність процесуальних норм, які визначають перелік судових рішень, що можуть бути предметом касаційного перегляду, не означає тотожності норм, які визначають правову природу самого штрафу.

Саме остання обставина була визначальною для висновку Об`єднаної палати Касаційного адміністративного суду в ухвалі від 30 квітня 2024 року.

Тому для встановлення наявності неоднакового застосування норм процесуального права після набрання чинності Законом № 4094-IX релевантним було б зіставлення правових висновків Касаційного цивільного суду та Касаційного адміністративного суду, сформованих щодо нового нормативного регулювання судового контролю, а не протиставлення чинних положень ЦПК України висновку, сформованому Об`єднаною палатою Касаційного адміністративного суду до прийняття цього Закону.

З огляду на викладене вважаю, що вирішення цієї справи не потребує відступлення від висновку, викладеного Об`єднаною палатою Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду в ухвалі від 30 квітня 2024 року у справі № 380/12153/20, а тому наведене в ухвалі Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 07 жовтня 2026 року обґрунтування не утворює передбаченої частиною третьою статті 403 ЦПК України підстави для передання справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

Щодо можливості оскарження у касаційному порядку постанови Чернівецького апеляційного суду від 14 травня 2026 року, ухваленої за результатами апеляційного перегляду питання щодо прийняття звіту боржника про виконання судового рішення у порядку розділу VII ЦПК України

Окремо вважаю за необхідне звернути увагу на те, що у цій справі першочерговим є питання про наявність у ОСОБА_2 права на касаційне оскарження постанови Чернівецького апеляційного суду від 14 травня 2026 року в частині застосованого до боржника штрафу.

Відповідно до частини першої статті 453-4 ЦПК України за наслідками розгляду звіту боржника суд постановляє ухвалу про прийняття або відмову у прийнятті звіту, яку може бути оскаржено в апеляційному порядку за правилами частини п`ятої статті 453-2 цього Кодексу. Оскарження ухвали не зупиняє її виконання.

Частиною п`ятою статті 453-2 ЦПК України встановлено, що ухвалу суду про відмову у задоволенні заяви може бути оскаржено в апеляційному порядку до суду апеляційної інстанції. Постанова суду апеляційної інстанції за результатами перегляду ухвали є остаточною і оскарженню не підлягає.

Отже, законодавець спеціально визначив не лише право на апеляційний перегляд ухвали, постановленої за результатами розгляду звіту про виконання судового рішення, а й межі інстанційного перегляду такого судового рішення, прямо встановивши остаточність постанови суду апеляційної інстанції.

Такий законодавчий підхід узгоджується із пунктом 8 частини другої статті 129 Конституції України, відповідно до якого однією з основних засад судочинства є забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення. Право на касаційне оскарження, на відміну від права на апеляційний перегляд, реалізується у випадках, установлених процесуальним законом.

У справі, що переглядається, Шевченківський районний суд міста Чернівців ухвалою від 03 березня 2026 року прийняв звіт ОСОБА_1 про виконання судового рішення та встановив їй новий тримісячний строк для подання звіту.

Чернівецький апеляційний суд постановою від 14 травня 2026 року скасував зазначену ухвалу в частині прийняття звіту та ухвалив у цій частині нове судове рішення про відмову у прийнятті звіту. Одночасно апеляційний суд застосував до ОСОБА_1 захід процесуального примусу у виді штрафу та стягнув із неї в дохід держави 3 328,00 грн.

При цьому застосування штрафу в цьому випадку не було самостійним процесуальним питанням, яке виникло незалежно від вирішення питання про прийняття звіту.

Згідно з частиною третьою статті 453-4 ЦПК України у разі постановлення ухвали про відмову у прийнятті звіту суд застосовує до боржника захід процесуального примусу у виді штрафу, а також додатково може встановити новий строк для подання звіту відповідно до частини третьої статті 453-2 цього Кодексу або за власною ініціативою розглянути питання про зміну способу і порядку виконання судового рішення.

Отже, за змістом цієї норми застосування штрафу є встановленим законом процесуальним наслідком відмови у прийнятті звіту боржника, а не окремим від розгляду звіту предметом судового провадження.

У цій справі апеляційний суд, переглядаючи ухвалу суду першої інстанції про прийняття звіту та дійшовши протилежного висновку про необхідність відмови у його прийнятті, застосував передбачений частиною третьою статті 453-4 ЦПК України правовий наслідок такого рішення - штраф.

Тому вирішення питання про штраф є складовою судового рішення, постановленого за результатами розгляду звіту в порядку статті 453-4 ЦПК України, а не самостійним судовим рішенням, постановленим поза межами відповідної процедури судового контролю.

Ця обставина має істотне значення для визначення можливості касаційного оскарження постанови Чернівецького апеляційного суду від 14 травня 2026 року.

Пунктом 3 частини першої статті 389 ЦПК України передбачено можливість касаційного оскарження, зокрема, ухвал суду апеляційної інстанції про накладення штрафу в порядку процесуального примусу.

На моє переконання, наведене положення не може тлумачитися ізольовано від спеціальних норм розділу VII ЦПК України, які безпосередньо визначають порядок судового контролю за виконанням судових рішень та встановлюють остаточність судового рішення апеляційної інстанції, постановленого за результатами перегляду ухвали суду першої інстанції щодо звіту.

Норма пункту 3 частини першої статті 389 ЦПК України є загальною щодо визначення переліку ухвал суду апеляційної інстанції, які можуть бути предметом касаційного оскарження.

Натомість частина перша статті 453-4 у взаємозв`язку з частиною п`ятою статті 453-2 ЦПК України спеціально регулює інстанційний перегляд судових рішень, постановлених саме у процедурі судового контролю за виконанням судового рішення, та прямо встановлює остаточність постанови суду апеляційної інстанції.

За таких обставин саме спеціальне нормативне регулювання має враховуватися під час визначення того, чи підлягає відповідна постанова апеляційного суду подальшому касаційному перегляду.

Інше тлумачення призводило б до внутрішньої суперечності процесуального регулювання: постанова апеляційного суду в частині вирішення основного питання - прийняття або відмови у прийнятті звіту - була б остаточною, однак та сама постанова в частині обов`язкового процесуального наслідку відмови у прийнятті звіту підлягала б касаційному перегляду.

На мою думку, зміст статей 453-2 та 453-4 ЦПК України не дає підстав для такого розмежування.

Більше того, законодавець, запроваджуючи Законом № 4094-IX новий механізм судового контролю, одночасно визначив як порядок апеляційного оскарження ухвали про прийняття або відмову у прийнятті звіту, так і остаточність постанови апеляційного суду за результатами такого перегляду.

Тому положення пункту 3 частини першої статті 389 ЦПК України щодо касаційного оскарження ухвали апеляційного суду про накладення штрафу в порядку процесуального примусу не можуть використовуватися для подолання прямо встановленої законом остаточності постанови апеляційного суду, ухваленої в межах спеціальної процедури судового контролю.

Необхідно також ураховувати процесуальну форму оскаржуваного судового рішення.

Пункт 3 частини першої статті 389 ЦПК України прямо передбачає право касаційного оскарження ухвали суду апеляційної інстанції про накладення штрафу в порядку процесуального примусу.

У цій справі ОСОБА_2 оскаржує не окрему ухвалу апеляційного суду про накладення штрафу, а постанову Чернівецького апеляційного суду від 14 травня 2026 року, ухвалену за результатами апеляційного перегляду ухвали суду першої інстанції про прийняття звіту боржника. Касаційна скарга стосується лише визначеного цією постановою розміру штрафу.

Сам собою той факт, що в резолютивній частині постанови апеляційного суду вирішено питання про застосування штрафу, не змінює процесуальної природи цього судового рішення та не перетворює відповідну його частину на окрему ухвалу апеляційного суду, передбачену пунктом 3 частини першої статті 389 ЦПК України.

Визначальним є не лише зміст вирішеного процесуального питання, а й встановлений законом порядок його вирішення та оскарження.

Таким чином, системне тлумачення пункту 3 частини першої статті 389, частини п`ятої статті 453-2 та частин першої, третьої і четвертої статті 453-4 ЦПК України дає підстави для висновку, що постанова суду апеляційної інстанції, ухвалена за результатами апеляційного перегляду ухвали про прийняття або відмову у прийнятті звіту боржника про виконання судового рішення, є остаточною та касаційному оскарженню не підлягає, у тому числі в частині застосованого як наслідок відмови у прийнятті звіту заходу процесуального примусу у виді штрафу.

Той факт, що касаційна скарга ОСОБА_2 формально обмежена лише розміром штрафу, не змінює цього висновку, оскільки процесуальний закон не передбачає можливості виокремлення з остаточного судового рішення його складової частини з метою створення права на касаційне оскарження, якого закон щодо такого судового рішення не встановлює.

Відповідно, у цій справі першочерговим було питання не про необхідність відступлення від висновку Об`єднаної палати Касаційного адміністративного суду щодо правової природи штрафу, а про наявність самого права на касаційне оскарження постанови Чернівецького апеляційного суду від 14 травня 2026 року.

З огляду на прямо встановлену частиною п`ятою статті 453-2 ЦПК України остаточність постанови апеляційного суду та відсутність у пункті 3 частини першої статті 389 ЦПК України положення про касаційне оскарження постанови апеляційного суду, якою за результатами перегляду ухвали щодо звіту вперше застосовано штраф, вважаю, що постанова Чернівецького апеляційного суду від 14 травня 2026 року касаційному оскарженню не підлягає.

Щодо процесуальних наслідків помилкового відкриття касаційного провадження

Верховний Суд ухвалою від 06 липня 2026 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_2 на постанову Чернівецького апеляційного суду від 14 травня 2026 року, а ухвалою від 23 вересня 2026 року призначив справу до судового розгляду.

Водночас відкриття касаційного провадження саме собою не усуває необхідності перевірки судом касаційної інстанції на подальших стадіях провадження того, чи належить оскаржуване судове рішення до судових рішень, які відповідно до ЦПК України можуть бути предметом касаційного перегляду.

Згідно з пунктом 1 частини другої статті 394 ЦПК України суд відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо касаційну скаргу подано на судове рішення, що не підлягає касаційному оскарженню.

Отже, встановлення після відкриття касаційного провадження обставини, що оскаржуване судове рішення за законом не підлягає касаційному оскарженню, свідчить про помилковість відкриття такого провадження та виключає можливість перегляду відповідного судового рішення по суті.

Подібний процесуальний підхід застосувала Велика Палата Верховного Суду, яка ухвалою від 15 травня 2019 року у справі № 761/10509/17 (провадження № 14-53цс19) закрила касаційне провадження, дійшовши висновку про його помилкове відкриття.

Такий підхід ґрунтується на тому, що суд касаційної інстанції не може здійснювати касаційний перегляд судового рішення лише з тієї підстави, що касаційне провадження щодо нього вже було відкрито, якщо під час подальшого розгляду встановлено, що процесуальний закон не передбачає права на касаційне оскарження такого рішення.

З наведених вище мотивів постанова Чернівецького апеляційного суду від 14 травня 2026 року відповідно до частини першої статті 453-4 у взаємозв`язку з частиною п`ятою статті 453-2 ЦПК України є остаточною і касаційному оскарженню не підлягає.

Тому у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_2 належало відмовити на підставі пункту 1 частини другої статті 394 ЦПК України.

Оскільки касаційне провадження у цій справі вже було відкрито ухвалою Верховного Суду від 06 липня 2026 року, після встановлення того, що оскаржуване судове рішення касаційному оскарженню не підлягає, з урахуванням наведеного правового підходу Великої Палати Верховного Суду касаційне провадження належало закрити як помилково відкрите.

Отже, у Верховного Суду не було процесуальних підстав переходити до вирішення питання про необхідність відступлення від висновку Об`єднаної палати Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 30 квітня 2024 року у справі № 380/12153/20 та передавати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

Передання цієї справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду не було необхідним як з огляду на відсутність передбаченої частиною третьою статті 403 ЦПК України підстави для відступлення від правового висновку Об`єднаної палати Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, сформованого за іншого нормативного регулювання, так і з огляду на те, що постанова Чернівецького апеляційного суду від 14 травня 2026 року відповідно до спеціальних положень розділу VII ЦПК України касаційному оскарженню не підлягає.

З огляду на викладене не погоджуюся із ухвалою Верховного Суду від 07 жовтня 2026 року про передання справи № 727/13656/24 (провадження № 61-8076св26) на розгляд Великої Палати Верховного Суду та вважаю, що касаційне провадження у цій справі належало закрити як помилково відкрите.

Суддя Є. В. Петров

Оригінал: reyestr.court.gov.ua