Постанова від 26 жовтня 2026 р. у справі №574/318/18 — Сумський апеляційний суд

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27 жовтня 2026 рокум.Суми

Справа №574/318/18

Номер провадження 22-ц/816/447/26

Сумський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого - Собини О. І. (суддя-доповідач),

суддів - Сидоренко А. П. , Сізова Д. В.

за участю секретаря судового засідання – Чуприни В.І.,

у присутності :

позивача за первісним позовом, відповідача за зустрічним позовом – ОСОБА_1 та його представника – адвоката Волкової Ірини Іванівни,

відповідачки за первісним позовом, позивачки за зустрічним позовом – ОСОБА_2 та її представника ОСОБА_3 ,

розглянув у відкритому судовому засіданні у порядку спрощеного позовного провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 ,

на рішення Буринського районного суду Сумської області від 09 травня 2025 року у складі судді Гука Т.Р., ухваленого в м. Буринь Сумської області, повне рішення складено 12 травня 2025 року,

в цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про вселення до будинку, за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим будинком,

у с т а н о в и в :

У березні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про вселення до будинку, який обґрунтовував тим, що 11 серпня 1987 року він зареєстрував шлюб з ОСОБА_4 , яка мала доньку–підлітка 15 років. Позивач вселився до будинку за місцем за реєстрації дружини, за адресою: АДРЕСА_1 , який належав на праві власності його тестю. У вказаному будинку позивач був зареєстрований з 11 липня 1989 року по 09 березня 1999 року та з 19 листопада 1999 року по час звернення з позовом. За всі 29 років проживання з дружиною він працював, займав певні посади, повністю капітально перебудував та відродив садибу.

ІНФОРМАЦІЯ_1 його дружина померла.

Будинок відповідно до договору дарування від 12 лютого 2015 року та свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 22 листопада 2002 року належить падчерці позивача ОСОБА_2 . Після смерті матері ОСОБА_2 повідомила позивача, що він може проживати в будинку довічно.

20 січня 2018 року він був в гостях у свого брата, а коли повернувся додому, то не мав можливості зайти ні в двір, ні в будинок, так як зникли ключі з постійного місця знаходження. На вулиці був мороз 17 градусів, йти було ні до кого і нікуди, що призвело до обмороження кінцівок рук.

17 лютого 2018 року він вийшов на свято в центр міста і коли повернувся додому, то його вже не пустили в будинок, замінили всі замки на вхідних дверях: в будинку, літній кухні, сараї, гаражі. Йому дали по ключу від літньої кухні і гаражу, куди були викинуті його особисті речі серед зими. Продукти харчування залишились в будинку. Позивач фактично залишився на вулиці серед зими з великими морозами.

19 лютого 2018 року він звернувся із письмовою заявою до начальника Буринського ВП з даного приводу.

Також 19 лютого 2018 року він отримав від ОСОБА_2 офіційне попередження в добровільному порядку до 15 квітня 2018 року знятись з реєстраційного обліку місця проживання - будинку АДРЕСА_1 та виселитися з будинку, оскільки, як вказано, в попередженні він мешкає в ньому вже безпідставно, не є членом її родини, пошкоджує майно, що в ньому знаходиться, розповсюджує різні неправдиві чутки про неї та про її родину, виносить належне їй майно з будинку, а його прописка унеможливлює вчинення нею окремих правочинів.

Позивач не згоден з такими твердженнями, вважає, що він має право на користування цим приміщенням, просив суд вселити його до будинку за адресою: АДРЕСА_1 , при цьому врахувати, що він 29 років перебував в зареєстрованому шлюбі з матір`ю відповідачки, є інвалідом 3 групи, має похилий вік, іншого житла не має.

У травні 2018 року ОСОБА_2 подала зустрічний позов до ОСОБА_1 , мотивований тим, що вона є власником житлового будинку з господарськими спорудами та земельних ділянок, що розташовані за адресою АДРЕСА_1 . У вказаному помешканні зареєстрований, але не проживає її вітчим ОСОБА_1 . Жодних перешкод в проживанні в будинку вона позивачу не чинила і не чинить. Він добровільно залишив помешкання та почав проживати разом зі своєю співмешканкою. Після двох погроз їй із застосуванням холодної зброї (багнету та штик-ножу), на протязі 2017-2018 року неодноразово висловлювався на її адресою нецензурною лайкою, повністю захаращив будинок непотребом, а також написав безліч безпідставних скарг і заяв до Буринського ВП Конотопського ВП ГУНП в Сумській області. Відтак позивач систематично порушує правила співжиття і робить неможливим для інших проживання з ним в одному будинку, а також унеможливлює розпорядження належним їй майном.

Враховуючи викладене, просила суд відмовити у задоволенні позовної заяви ОСОБА_1 за безпідставністю вимог, задовольнити її позовні вимоги про визнання ОСОБА_1 таким, що втратив право користування житловим будинком.

Рішенням Буринського районного суду Сумської області від 09 травня 2025 року у задоволенні позовної заяви ОСОБА_1 про вселення до будинку відмовлено, у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим будинком, відмовлено.

Не погоджуючись з указаним рішенням в частині відмови у задоволенні первісного позову, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, порушення норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просить скасувати рішення суду в оскарженій частині та ухвалити в цій частині нове рішення, яким задовольнити його позов.

Апеляційну скаргу мотивує тим, що суд першої інстанції не врахував, що ОСОБА_2 проживає за іншою адресою, протягом трьох років після смерті дружини заявник користувався будинком без будь-яких угод, ОСОБА_2 не заперечувала проти його проживання, як члена її сім`ї, який був у зареєстрованому шлюбі з її матір`ю довгі роки.

Вважає, що суд безпідставно зазначив, що заявник не є членом сім`ї ОСОБА_2 , з 2018 року не проживає у спірному будинку, а також, що між сторонами відсутні договірні відносини щодо користування спірним майном та заявник втратив право проживання у ньому у зв`язку з припиненням права власності ОСОБА_5 на це майно, членом сім`ї якої він був.

Наголосив, що дійсно не проживає у будинку з 2018 року, оскільки через перешкоди з боку власниці не мав до нього доступу, тому саме у 2018 році пред`явив до суду позов про вселення. Стверджує, що протягом трьох років після смерті дружини жив в будинку за згоди власниці і фактично був членом сім`ї ОСОБА_2 , хоча вона проживала за іншою адресою. Зауважив, що наразі змушений проживати у орендованому житлі.

У письмовому відзиві на апеляційну скаргу, який ОСОБА_2 подала через свого представника, зазначила, що рішення суду першої інстанції вважає законним і обґрунтованим, а подану апеляційну скаргу безпідставною, тому просить відмовити у її задоволенні, а рішення суду залишити без змін.

Заслухавши суддю-доповідача, думку позивача за первісним позовом та його представника , які підтримали доводи апеляційної скарги, заперечення проти апеляційної скарги відповідачки за первісним позовом та її представника, перевіривши законність й обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.

За приписами частини 1 статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Враховуючи, що заявник апеляційної скарги оскаржує рішення суду лише в частині вирішення первісного позову, в силу зазначених положень процесуального закону апеляційний суд не переглядає рішення місцевого суду в частині вирішення зустрічного позову.

Суд першої інстанції встановив та матеріалами справи підтверджується, що 11 серпня 1987 року ОСОБА_1 та ОСОБА_6 уклали шлюб (а.с.4 том 1).

З 11 липня 1989 року по 09 березня 1999 року місце проживання ОСОБА_1 було зареєстроване за адресою: АДРЕСА_1 , а з 19 листопада 2002 року - за адресою: в АДРЕСА_1 (а.с.7 том 1).

ОСОБА_2 набула у власність житловий будинок загальною площею 68,4 кв.м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 на земельній ділянці, призначеній для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд площею 0,1000 га, кадастровий номер якої 5920910100:00:019:0166, у порядку спадкування за заповітом (свідоцтво про право на спадщину від 22 листопада 2002 року) та на підставі договору дарування, посвідченого приватним нотаріусом 22 лютого 2015 року (а.с.32, 33 том 1).

ІНФОРМАЦІЯ_1 померла ОСОБА_6 (а.с. 5 том 1).

19 лютого 2018 року ОСОБА_2 звернулася в письмовій формі до ОСОБА_1 з вимогою, до 15 квітня 2018 року в добровільному порядку знятись з реєстраційного обліку місця поживання за адресою: буд. АДРЕСА_1 та виселитися з будинку, власником якого вона є (а.с. 6 том 1).

13 лютого 2018 року, 19 лютого 2018 року, 27 лютого 2018 року ОСОБА_1 звертався до Буринського ВП ГУНП в Сумській області зі скаргами на дії ОСОБА_2 , що вона не пускає його до будинку та вивозить з будинку його особисті речі (а.с.13-18 том 1).

27 лютого 2018 року до Буринського відділення поліції надійшла заява від ОСОБА_2 про те, що 27 лютого 2018 року близько 09:30 ОСОБА_1 , перебуваючи за місцем свого проживання за адресою: АДРЕСА_1 , в приміщенні літньої кухні вчинив погрозу вбивством із застосуванням предмета схожого на багнет відносно неї. Відомості про вказане кримінальне правопорушення внесено до Єдиного реєстру досудових розслідувань за №12018200140000050, за ознаками кримінального правопорушення передбаченого ч.1 ст.129 КК України (а.с. 35 том 1).

28 лютого 2018 року ОСОБА_1 звернувся із заявою до Буринського відділу Конотопської міської прокуратури, в якій повідомляв про вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ст. 185 КК України (а.с. 73 том 1).

14 березня 2018 року до Буринського відділення поліції надійшла заява від ОСОБА_2 про те, що 14 березня 2018 року близько 17:42 год. ОСОБА_1 , перебуваючи за місцем свого мешкання за адресою: АДРЕСА_1 , в приміщенні літньої кухні вчинив погрозу вбивством із застосуванням предмета схожого на багнет ніж відносно неї. Відомості про вказане кримінальне правопорушення внесено до Єдиного реєстру досудових розслідувань за №12018200140000070, за ознаками кримінального правопорушення передбаченого ч.1 ст.129 КК України, у подальшому 31 березня 2018 року закрито згідно ч.1 ст. 284 КПК України (а.с.34 том 1).

29 березня 2018 року ОСОБА_1 звернувся до Буринського ВП ГУНП в Сумській області з заявою в якій повідомляв, що 27 лютого 2018 року ОСОБА_2 накинулася на нього з металевим предметом нанесла тілесні ушкодження. В результаті отримав закритий перлом 9 ребра зліва. А також 20 січня 2018 року він не міг потрапити ні в двір, ні в будинок. Він до ранку перебував на морозі -17 С, що привело до обмороження пальців рук (а.с.75 том 1).

Згідно копії акту від 15 квітня 2018 року, складеного ОСОБА_1 у присутності шести свідків, в будинку, сараї, гаражі ОСОБА_2 та ОСОБА_7 повішені навісні замки. Крім того з вулиці на вхідних дверях була знята ручка з клямки, щоб він не зайшов в двір. Зі сторони вхідні двері закручені ланцюгом і замкнуті замком. Ворота із середини закидані кучами дров (а.с.77 том 1).

03 травня 2018 року ОСОБА_1 звернувся до Буринського ВП ГУНП в Сумській області із заявою, в якій просив видати йому виписку з єдиного реєстру кримінальних правопорушень по факту нанесення ОСОБА_2 тілесних ушкоджень потерпілому ОСОБА_1 а також про визнання ОСОБА_1 потерпілим по кримінальній справі про нанесення тілесних ушкоджень і обмороженні пальців рук з вини ОСОБА_2 . Просив призначити судово-медичну експертизу для визначення тяжкості тілесних ушкоджень. Просив прийняти міри до вчинення ОСОБА_2 кримінального правопорушення за ст.185 КК України, а саме крадіжки його майна (а.с. 76 том 1).

Ухвалою Сумського апеляційного суду від 07 червня 2021 року апеляційні скарги обвинуваченого ОСОБА_1 , його захисника – адвоката Волкової І.І., потерпілої ОСОБА_2 залишено без задоволення. Апеляційну скаргу заступника керівника Сумської обласної прокуратури задоволено частково. Вирок Буринського районного суду Сумської області від 26 вересня 2019 року, яким ОСОБА_1 визнано винним за ч.1 ст.129 КК України і призначено йому покарання у виді арешту строком на два місяці – скасовано. Кримінальне провадження відносно ОСОБА_1 за ч.1 ст.129 КК України – закрито, на підставі п.1 ч.2 ст.284 КПК України. Звільнено ОСОБА_1 від кримінальної відповідальності за ч.1 ст.129 КК України, на підставі п.2 ч.1 ст.49 КК України, у зв`язку із закінченням строків давності притягнення до кримінальної відповідальності (а.с. 211-214 том 1).

Відмовляючи у задоволенні первинного позову ОСОБА_1 , суд першої інстанції виходив з того, що між сторонами склалися вкрай неприязні відносини, спільне користування ними житловим будинком є неможливим, а одноосібне користування будинком ОСОБА_1 безумовно буде порушувати право ОСОБА_2 вільно володіти та користуватися своєї власністю, при цьому ОСОБА_1 не надав до суду доказів на підтвердження доводів про відсутність у його власності іншого житлового приміщення.

Колегія суддів не може погодитися з такими висновками суду першої інстанції, з наступних підстав.

Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.

Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Згідно зі статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції.

Ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом (частина четверта статті 9 ЖК України).

Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України» («Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine») від 02 грудня 2010 року, поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому особа проживає на законних підставах або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв`язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у право на житло.

Європейський суд з прав людини зазначив, що концепція «житла» за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановленим у законному порядку. «Житло» - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. Тому чи є місце конкретного проживання «житлом», що спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме - від наявності достатніх триваючих зав`язків з конкретним місцем проживання (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Баклі проти Сполученого Королівства» від 11 січня 1995 року, пункт 63).

Згідно із частиною першою статті 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Відповідно до статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.

Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд (частина перша статті 319 ЦК України).

Згідно з частиною першою статті 383 ЦК України, статтею 150 ЖК України громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб.

Відповідно до частини четвертої статті 156 ЖК України до членів сім`ї власника відносяться особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу, а саме подружжя, їх діти і батьки. Членами сім`ї власника може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство.

За змістом зазначених норм право користування житлом, яке знаходиться у власності особи, мають члени сім`ї власника (подружжя, їх діти, батьки) та інші особи, які постійно проживають разом з власником у будинку, ведуть з ним спільне господарство, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Відповідно до статті 405 ЦК України члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. Член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20) дійшла висновку, що у законодавстві, що регулює житлові правовідносини, припинення сімейних правовідносин, втрата статусу члена сім`ї особою, саме по собі не тягне втрату права користування житловим приміщенням.

Відповідно до частини четвертої статті 311 ЦК України фізична особа не може бути виселена або іншим чином примусово позбавлена житла, крім випадків, встановлених законом.

Велика Палата Верховного Суду у постановах від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц (провадження № 14-298цс19), від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20), підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, дійшла висновку, що позбавлення особи права користування житлом можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.

Враховуючи вищенаведені норми права, а також встановлені судом обставини того, що після реєстрації шлюбу у 1987 року ОСОБА_1 був вселений та зареєстрований у будинку за адресою: АДРЕСА_1 , за згоди власника - тестя ОСОБА_8 , як член сім`ї.

Після смерті у 2001 році ОСОБА_8 право власності на житловий будинок АДРЕСА_1 за його заповітом набули в рівних частинах по донька спадкодавця ОСОБА_6 (дружина позивача) та онука спадкодавця - ОСОБА_2 (падчерка позивача) (а.с. 33).

Відтак ОСОБА_1 продовживав користуватися будинком, як член сім`ї власника.

12 лютого 2015 року дружина позивача ОСОБА_6 подарувала належну їй частку у праві власності на домоволодіння своїй доньці ОСОБА_2 , яка проживає за адресою АДРЕСА_2 (а.с. 32).

На момент отримання ОСОБА_2 у власність спірного будинку їй було відомо про зареєстроване право проживання у ньому ОСОБА_6 та її чоловіка ОСОБА_1 , проте таке обтяження не стало перешкодою для набуття відповідачкою права на домоволодіння, вона погодилась набути право власності на будинок із тими обтяженнями, які існували.

Такий висновок апеляційного суду узгоджується з висновками, вкладеними у постанові Верховного Суду від 04 липня 2023 року у справі № 359/1730/21.

Після набуття ОСОБА_2 права власності на домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1 , її мати ОСОБА_6 та вітчим ОСОБА_1 продовжили проживати в указаному будинку без заперечень з боку власниці.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_6 померла.

Після смерті дружини ОСОБА_1 протягом трьох років без заперечень власниці продовжував проживати за адресою його зареєстрованого місця проживання.

Матеріалами справи підтверджується, що з 20 січня 2018 року ОСОБА_2 почала створювати ОСОБА_1 перешкоди у користуванні житлом, змінила замки в будинку, винесла його особисті речі до літньої кухні, висловила вимогу про його виселення.

За встановлених обставин, колегія суддів бере до уваги те, що ОСОБА_1 , 1954 року народження, будучи особою пенсійного віку з інвалідністю ІІІ групи, проживав у вказаному будинку понад 30 років. Матеріали справи не місять доказів про наявність у нього іншого житла, у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно інформація про зареєстровані з ОСОБА_1 об`єкти нерухомості відсутня.

ОСОБА_1 мав право на спадкування обов`язкової частки після смерті дружини ОСОБА_6 , але вона за життя подарувала свою частку у домоволодінні відповідачці. Відтак перешкоди у користуванні житловим приміщенням з боку ОСОБА_2 створюють ситуацію, за якої позивач у похилому віці може залишитися безхатченком.

Враховуючи, що право користування житловим приміщенням у позивача виникло в легітимний спосіб, як члена сім`ї, за згоди колишнього його власника, ще до моменту переходу права власності на нього до відповідачки, є тривалим - понад 30 років, колегія суддів дійшла висновку про те, що втрата ОСОБА_1 статусу члена сім`ї власника, саме по собі, не тягне втрату ним права користування житловим приміщенням, що відповідає правовим висновкам сформованим Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20).

Відповідно до п. п. 3, 4 ч. 1 ст. 376 ЦПК України, підставами для скасування судового рішення суду повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є невідповідність висновків суду, викладених у рішенні суду обставинам справи, порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Встановивши, що висновок суду першої інстанції про необґрунтованість первинного позову є таким, що не відповідає дійсним обставинам справи, зроблений з неправильним застосуванням судом норм матеріального права та порушенням норм процесуального права, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, а рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про задоволення первинного позову у справі.

Оскільки ухвалою Буринського районного суду Сумської області від 30 березня 2018 року при відкритті провадження у справі було відстрочено позивачу ОСОБА_1 сплату судового збору у сумі 704 грн 80 коп. та, у зв`язку із задоволенням його позовних вимог про вселення, колегія суддів вважає за необхідне стягнути судовий збір з відповідача ОСОБА_2 на користь держави за розгляд справи в суді першої інстанції.

Враховуючи, що апеляційна скарга ОСОБА_1 підлягає задоволенню, відповідно до положень статті 141 ЦПК України, з ОСОБА_2 на користь заявника підлягають стягненню судові витрати по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги у розмірі 1057,20 грн.

Керуючись ст.ст. 259, 268, 367, 374, 376, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд

у х в а л и в :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

Рішення Буринського районного суду Сумської області від 09 травня 2025 року скасувати в частині вирішення первісного позову та ухвалити в цій частині нове судове рішення.

Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про вселення до будинку задовольнити.

Вселити ОСОБА_1 до житлового будинку АДРЕСА_1 .

Стягнути з ОСОБА_2 на користь держави судовий збір в розмірі 704 грн 80 коп. за розгляд справи в суді першої інстанції.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судові витрати зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги у розмірі 1057,20 грн.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення і може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Головуючий - О. І. Собина

Судді: А. П. Сидоренко

Д. В. Сізов