Суд: Олександрівський районний суд міста Запоріжжя
Інстанція: Перша
Юрисдикція: Цивільне
Категорія: про відшкодування шкоди, з них
Дата: 22 жовтня 2026 р.
Справа: №331/6400/26
Суддя: Каретник Ю. М.
Справа № 331/6400/26
Провадження № 2/331/4528/2026
РІШЕННЯ
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
23 жовтня 2026 року м. Запоріжжя
Олександрівський районний суд міста Запоріжжя в складі:
головуючого судді Каретник Ю.М.,
за участю секретаря судового засідання Данилевської О.С.,
за участю позивача ОСОБА_1 ,
відповідача ОСОБА_2 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення грошових коштів,
В С Т А Н О В И В:
До Олександрівського районного суду міста Запоріжжя надійшла позовна заява ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення грошових коштів, у якій позивач просить суд стягнути з ОСОБА_2 на його користь грошові кошти у сумі 16336,45 грн.; стягнути з ОСОБА_2 на його користь за заподіяну йому моральну шкоду грошові кошти у сумі 10000,00 грн.; стягнути з ОСОБА_2 на користь держави судовий збір у розмірі 3328,00 грн.
На обґрунтування заявлених позовних вимог позивач зазначає, що 06.03.2025 Центральним відділом виконавчої служби м. Запоріжжя Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) по документам, які не сформовані у системі «Електронний суд», але нібито надані фізичною особою ОСОБА_2 , було накладено арешт на його рахунок у АТ КБ «ПриватБанк», на який йому перераховується пенсія – єдине джерело його існування. Тільки 16.04.2025 протизаконні дії Державної виконавчої служби були зупинені головою Олександрівського районного суду міста Запоріжжя та з його пенсійного рахунку було знято арешт. Проте, у період з 06.03.2025 по 15.04.2025 з його рахунку було знято кошти у загальній сумі 16336,45 грн. Вказані кошти були перераховані Державною виконавчою службою на рахунок фізичної особи ОСОБА_2 .
Ухвалою судді Олександрівського районного суду міста Запоріжжя від 06.08.2026 відкрито спрощене позовне провадження у цивільній справі за даним позовом і призначено судове засідання для розгляду справи по суті з повідомленням сторін.
17.09.2026 відповідач подала до суду відзив на позовну заяву, у якому просила відмовити у задоволенні позову ОСОБА_1 до неї. На обґрунтування своєї позиції вона посилалася на те, що для застосування такої міри відповідальності як відшкодування шкоди потрібна наявність повного складу цивільного правопорушення: наявність шкоди, протиправна поведінка заподіювача шкоди, причинний зв`язок між протиправною поведінкою та шкодою, вина заподіювача шкоди. За відсутності хоча б одного з цих елементів цивільно-правова відповідальність не настає. Позивачем не надано жодного належного та допустимого доказу на підтвердження того, що саме діями чи бездіяльністю відповідача йому було завдано будь-яких збитків чи шкоди, а також не доведено причинно-наслідкового зв`язку між діями відповідача і уявними збитками позивача. Також вона посилається на те, що наданий позивачем розрахунок вимог є абстрактним та нічим не підтвердженим. Також відповідач посилається на те, що позивач здійснює на неї психологічний та фінансовий тиск з наміром завдати моральної та психологічної шкоди, систематично подаючи проти неї позови (справи № 331/7347/25 та №331/1212/26), які залишаються без руху, а потім повертаються судом позивачу.
Позивач під час розгляду справи заявлені позовні вимоги підтримав у повному обсязі та просив їх задовольнити. Також він пояснив, що жодних договірних зобов`язань між ним та відповідачем немає, а тому, відповідно, немає жодних підстав для стягнення з нього коштів і накладення арешту на його банківський рахунок. Також він посилався на те, що немає рішення суду про стягнення з нього коштів і немає у виконавчій службі виконавчих листів про стягнення з нього коштів. Тому він вважає, що дії відповідача про стягнення з нього коштів є неправомірними і завдали йому моральну шкоду, яку він оцінює у 10000,00 грн. Також він послався на те, що саме у його позовній заяві детально викладено суть вчинених відповідачем порушень його прав і жодних доказів він подавати суду не повинен і не буде. Натомість, за його твердженням, саме відповідач повинна доводити правомірність своїх дій та надавати докази на підтвердження цього. Але в отриманому ним відзиві відповідач не пояснила нічого по суті його позовних вимог. Також він повідомив, що консультувався з адвокатом, який йому пояснив, що дана справа має розглядатися за правилами спрощеного провадження.
Відповідач у судовому засіданні просила відмовити у задоволенні позовних вимог і на обґрунтування своєї позиції суду додатково пояснила, що вона є головою правління ОСББ багатоквартирного будинку, у якому вони проживають з позивачем. Вона дійсно отримувала виконавчі листи у справі № 331/5957/23 про стягнення з відповідача внесків на утримання багатоквартирного будинку, які подавала для примусового виконання до ВДВС. При цьому, кошти, які стягувалися з позивача у цьому виконавчому провадженні – це несплачені ним внески до ОСББ, відшкодування витрат державних виконавців, витрати на правничу допомогу, які перераховувалися на рахунки ОСББ та виконавчої служби, і вона особисто до цих коштів як фізична особа не має доступу. Жодних матеріально-грошових відносин у неї як у фізичної особи з позивачем ніколи не було. Тому вона вважає позов безпідставним, необґрунтованим і абстрактним.
Суд, вислухавши під час розгляду справи сторін, дослідивши матеріали справи, приходить до таких висновків.
Із позовної заяви встановлено, що на обґрунтування заявлених позовних вимог позивач зазначає про те, що 06.03.2025 Центральним відділом виконавчої служби м. Запоріжжя Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) по документам, які не сформовані у системі «Електронний суд», але нібито надані фізичною особою ОСОБА_2 , було накладено арешт на його рахунок у АТ КБ «ПриватБанк», на який йому перераховується пенсія – єдине джерело його існування. Тільки 16.04.2025 протизаконні дії Державної виконавчої служби були зупинені головою Олександрівського районного суду міста Запоріжжя та з його пенсійного рахунку було знято арешт. Проте, у період з 06.03.2025 по 15.04.2025 з його рахунку було знято кошти у загальній сумі 16336,45 грн. Вказані кошти були перераховані Державною виконавчою службою на рахунок фізичної особи ОСОБА_2 .
Позивачем на обґрунтування заявлених позовних вимог не було надано жодного документа, крім копії його паспорта і копії його пенсійного посвідчення.
При цьому, на неодноразові роз`яснення позивачеві права на отримання кваліфікованої правничої допомоги, обов`язків належним чином обґрунтувати заявлені позовні вимоги і подати відповідні докази, а також наслідків неподання доказів позивач у категоричній формі відмовився надавати жодні інші пояснення крім тих, які він вважав за необхідне надати. Також він зазначив про те, що не буде подавати суду жодні докази, оскільки всі докази повинна надати відповідач, якщо вона заперечує проти позову.
Відповідач же, у свою чергу, посилалася на недоведення позивачем заявлених ним позовних вимог, а також на зловживання позивачем правом на подання позову до суду.
Дослідивши доводи сторін, суд враховує, що відповідно до ч. ч. 1, 2, 5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
За змістом ст. ст. 15 і 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Об`єктом захисту є порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.
Розпорядження своїм правом на захист є приписом цивільного законодавства і полягає в наданні особі, яка вважає свої права порушеними, невизнаними або оспорюваними, можливості застосувати способи захисту, визначені законом або договором.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 02 лютого 2021 року в справі № 925/642/19 зазначено, що порушенням вважається такий стан суб`єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб`єктивне право особи зменшилося або зникло як таке; порушення права пов`язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково. Позивач, тобто особа, яка подала позов, самостійно визначається з порушеним, невизнаним чи оспорюваним правом або охоронюваним законом інтересом, які потребують судового захисту. Обґрунтованість підстав звернення до суду оцінюються судом у кожній конкретній справі за результатами розгляду позову.
У даному випадку позивач у позовній заяві посилається на те, що кошти з його банківського рахунку були безпідставно перераховані на особистий рахунок відповідача як фізичної особи, не надаючи на підтвердження цього жодних доказів.
У той же час, суд враховує, що відповідно до ч. 1 ст. 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.
Згідно із ч. 2 ст. 1212 ЦК України положення цієї глави застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події.
Відповідно до ч. 3 ст. 1212 ЦК України положення цієї глави застосовуються також до вимог про: 1) повернення виконаного за недійсним правочином; 2) витребування майна власником із чужого незаконного володіння; 3) повернення виконаного однією із сторін у зобов`язанні; 4) відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи.
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 20 вересня 2024 року у справі № 628/1203/19 (провадження № 61-8954св24) звернув увагу на те, що кондикційні зобов`язання виникають за наявності одночасно таких умов: набуття чи збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); набуття чи збереження майна відбулося за відсутності правової підстави або підстава, на якій майно набувалося, згодом відпала.
Конструкція статті 1212 ЦК, як і загалом норм глави 83 ЦК, свідчить про необхідність установлення так званої «абсолютної» безпідставності набуття (збереження) майна не лише в момент його набуття (збереження), а й станом на час розгляду спору.
Ознаки, характерні для кондиції, свідчать про те, що пред`явлення кондиційної вимоги можна визнати належним самостійним способом захисту порушеного права власності, якщо: 1) річ є такою, що визначена родовими ознаками, в тому числі грошовими коштами; 2) потерпілий домагається повернення йому речі, визначеної родовими ознаками (грошових коштів) від тієї особи (набувача), з якою він не пов`язаний договірними правовідносинами щодо речі.
Подібний висновок сформульовано Верховним Судом України у постанові від 02 березня 2016 року у справі № 6-3090цс15.
Відсутність правової підстави – це такий перехід майна від однієї особи до іншої, який або не ґрунтується на прямій вказівці закону, або суперечить меті правовідношення i його юридичному змісту. Тобто відсутність правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином.
Набуття чи збереження майна буде безпідставним не тільки за умови відсутності відповідної підстави з самого початку при набутті майна, а й тоді, коли первісно така підстава була, але у подальшому відпала.
Для кондикційних зобов`язань доведення вини особи не має значення, а важливим є факт неправомірного набуття (збереження) майна однією особою за рахунок іншої (статті 1212-1214 ЦК України).
Подібні висновки викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі № 629/4628/16-ц, від 20 листопада 2018 року у справі № 922/3412/17, від 04 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17, та постановах Верховного Суду від 02 червня 2021 року у справі № 201/2956/19, від 27 липня 2022 року у справі № 644/3932/18-ц, від 29 березня 2023 року у справі № 643/8385/21, від 18 жовтня 2023 року у справі № 639/6422/21.
Обов`язок набувача повернути потерпілому безпідставно набуте (збережене) майно чи відшкодувати його вартість не є заходом відповідальності, оскільки набувач зобов`язується повернути тільки майно, яке безпідставно набув (зберігав), або вартість цього майна.
У той же час, проаналізувавши наведені норми та висновки Верховного Суду, суд приходить до висновку про те, що обов`язок доведення безпідставності набуття саме відповідачем як фізичною особою коштів у загальній сумі 16336,45 грн. у даному випадку покладено саме на позивача.
Натомість, позивач навіть після роз`яснення судом наслідків неподання доказів на обґрунтування своєї позиції категорично відмовився надавати докази, посилаючись на те, що обов`язок подання доказів на спростування викладених ним у позовній заяві тверджень покладено саме на відповідача.
Проте, з таким твердженням позивача суд погодитися не може з таких підстав.
Так, згідно з ч.ч. 1-4 ст. 12, ч.ч. 1, 5, 6 ст. 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (ч. 1 ст. 76 ЦПК України).
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (ст. 89 ЦПК України).
Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тобто, певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс (п. 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц).
Цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням балансу вірогідностей. Суд повинен вирішити, чи існує вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує на довіру.
Згідно з пунктом 5 частини третьої статті 2 ЦПК України однією з основних засад (принципів) цивільного судочинства є диспозитивність.
Відповідно до частин першої – третьої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом.
Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.
Відповідно до частини першої статті 44 ЦПК України учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається.
На осіб, які беруть участь у справі, покладається загальний обов`язок - добросовісно здійснювати свої процесуальні права і виконувати процесуальні обов`язки. Під добросовісністю необхідно розуміти таку реалізацію прав і виконання обов`язків, що передбачають користування правами за призначенням, здійснення обов`язків в межах, визначених законом, недопустимість посягання на права інших учасників цивільного процесу, заборона зловживати наданими правами (п. п. 74, 79-84 постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 23 жовтня 2024 року у справі №753/25081/21).
Також суд бере до уваги, що за загальним правилом доказування тягар доведення обґрунтованості вимог пред`явленого позову покладається на позивача, за таких умов доведення не може бути належним чином реалізоване шляхом спростування позивачем обґрунтованості заперечень відповідача. Пріоритет у доказуванні надається не тому, хто надав більшу кількість доказів, а в першу чергу їх достовірності, допустимості та достатності для реалізації стандарту більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджувальної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим ніж протилежний (постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 вересня 2022 року у справі № 645/5557/16-ц).
У даному ж випадку сторони не виконали належним чином свого обов`язку щодо подання до суду доказів на підтвердження як факту списання спірних грошових коштів з банківського рахунку позивача і зарахування їх саме на рахунок відповідача як фізичної особи, про що вказує позивач у своїй позовній заяві, так і факту списання цих коштів саме в рамках виконавчого провадження, відкритого на підставі виконавчих листів у справі № 331/5957/23 про стягнення з відповідача внесків на утримання багатоквартирного будинку.
Тому, зважаючи на викладене, суд приходить до висновку про відсутність у даному випадку підстав для задоволення позовних вимог у частині стягнення з відповідача на користь позивача коштів у загальній сумі 16336,45 грн.
При вирішенні питання щодо наявності підстав для задоволення позовних вимог позивача про стягнення на його користь з відповідача відшкодування завданої моральної шкоди у сумі 10000,00 грн., суд враховує, що згідно із ч. 1 ст. 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.
Відповідно до ч. 2 ст. 23 ЦК України моральна шкода полягає:
1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я;
2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів;
3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна;
4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.
Згідно із ч.3 ст.23 ЦК України, якщо інше не встановлено законом,моральна шкода відшкодовується грошовими коштами, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.
Відповідно до ч. 1 ст. 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 01 вересня 2020 року у справі № 216/3521/16 відійшла від раніше висловлених правових позицій та дійшла висновку про те, що виходячи із положень статей 16 і 23 ЦК України та змісту права на відшкодування моральної шкоди в цілому як способу захисту суб`єктивного цивільного права, компенсація моральної шкоди повинна відбуватися у будь-якому випадку її спричинення. Так, право на відшкодування моральної (немайнової) шкоди виникає внаслідок порушення права особи незалежно від наявності спеціальних норм цивільного законодавства.
Касаційний цивільний суд Верховного Суду неодноразово застосовував цю позицію, зокрема, в постанові від 01 березня 2023 року у справі №496/1691/19, виходив із того, що в контексті приписів ст. 1168 ЦК України, ст. 23 ЦК України є нормою, яка має поширюватися на будь-які цивільно-правові відносини, в яких тій чи іншій особі було завдано моральної шкоди.
Об`єднана палата КЦС ВС у постанові від 22 квітня 2024 року у справі №279/1834/22 сформулювала висновок, за яким норми права, передбачені ст. 23 ЦК України, мають поширюватися на будь-які цивільно-правові відносини, тобто можливість стягнення компенсації моральної шкоди ставиться в залежність не від того, що це передбачено нормою закону або положеннями договору, а від порушення цивільного права особи.
Відповідно до абз. 1 і 2 п. 3 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» від 31 березня 1995 року № 4 під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Відповідно до чинного законодавства моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв`язку з ушкодженням здоров`я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв`язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв`язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.
Згідно з абз. 2 п. 5 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» від 31 березня 1995 року № 4 відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов`язковому з`ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з`ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.
Таким чином, законодавець визначив загальні критерії щодо меж судової дискреції у вирішенні питання про розмір грошового відшкодування моральної шкоди, тобто визначення розміру такого відшкодування становить предмет оціночної діяльності суду.
Судом під час розгляду справи встановлено, що позивачем не було доведено належними та допустимими доказами факту порушення його прав та законних інтересів відповідачем як фізичною особою. Тому, відповідно, суд вважає недоведеним також і факт заподіяння відповідачем позивачеві моральної шкоди внаслідок порушення його прав та законних інтересів.
Зважаючи на викладене, суд приходить до висновку про відсутність підстав для задоволення також і позовних вимог позивача про стягнення на його користь з відповідача відшкодування завданої моральної шкоди у сумі 10000,00 грн.
У той же час, оцінюючи доводи відповідача стосовно наявності у діях позивача щодо подання даного позову ознак зловживання процесуальними правами, суд враховує таке.
Відповідно до ч. 2 ст. 44 ЦПК України залежно від конкретних обставин суд може визнати зловживанням процесуальними правами дії, що суперечать завданню цивільного судочинства, зокрема:
1) подання скарги на судове рішення, яке не підлягає оскарженню, не є чинним або дія якого закінчилася (вичерпана), подання клопотання (заяви) для вирішення питання, яке вже вирішено судом, за відсутності інших підстав або нових обставин, заявлення завідомо безпідставного відводу або вчинення інших аналогічних дій, що спрямовані на безпідставне затягування чи перешкоджання розгляду справи чи виконання судового рішення;
2) подання декількох позовів до одного й того самого відповідача (відповідачів) з тим самим предметом та з тих самих підстав, або подання декількох позовів з аналогічним предметом і з аналогічних підстав, або вчинення інших дій, метою яких є маніпуляція автоматизованим розподілом справ між суддями;
3) подання завідомо безпідставного позову, позову за відсутності предмета спору або у спорі, який має очевидно штучний характер;
4) необґрунтоване або штучне об`єднання позовних вимог з метою зміни підсудності справи або завідомо безпідставне залучення особи як відповідача (співвідповідача) з тією самою метою;
5) укладення мирової угоди, спрямованої на шкоду правам третіх осіб, умисне неповідомлення про осіб, які мають бути залучені до участі у справі.
Верховний Суд у постанові від 03 березня 2021 року у справі №761/27076/19 (провадження №61–14448св20) зазначив, що під зловживанням процесуальними правами розуміється форма умисних, несумлінних дій учасників процесу, що знаходить своє вираження, зокрема, у вчиненні дій, неспівмірних із наслідками, до яких вони можуть призвести, використанні наданих прав всупереч їх призначенню з метою обмеження можливості реалізації чи обмеження прав інших учасників провадження, перешкоджання діяльності суду з правильного та своєчасного розгляду і вирішення справ чи висловлення явної неповаги до суду чи учасників справи.
Згідно із ч. 7 ст. 185 ЦПК України повернення позовної заяви не перешкоджає повторному зверненню із заявою до суду, якщо перестануть існувати обставини, що стали підставою для повернення заяви.
Дослідивши у судовому засіданні і проаналізувавши матеріали цивільних справ № 331/7347/25 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про відшкодування шкоди та № 331/1212/26 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення грошових коштів та відшкодування моральної шкоди, суд звертає увагу на те, що позовні заяви у цих справах майже ідентичні з позовною заявою, поданою у даній справі. Однак, кожна наступна позовна заява була подана ОСОБА_1 після повернення попередньої позовної заяви у зв`язку з неусуненням ним недоліків позовної заяви. Тому, зважаючи на те, що, зі слів позивача, він не є фахівцем у галузі права, суд наразі не вбачає підстав вважати його дії саме зловживанням правом на подання позову, як на тому наполягає відповідач.
Крім того, відповідно до ст.141 ЦПК України у зв`язку з відмовою у повному обсязі у задоволенні позовних вимог відповідача, звільненого від сплати судового збору, судові витрати зі сплати судового збору на відповідача не покладаються.
Керуючись ст.ст. 263-265, 315 - 319 ЦПК України, суд
В И Р І Ш И В :
Відмовити у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП: НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_1 ) до ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП: НОМЕР_2 , адреса: АДРЕСА_2 ) про стягнення грошових коштів.
Апеляційна скарга на рішення суду подається безпосередньо до Запорізького апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складання, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Повний текст рішення складено 28 жовтня 2026 року.
Суддя Юлія КАРЕТНИК
Оригінал: reyestr.court.gov.ua