Постанова від 26 жовтня 2026 р. у справі №522/2296/26-Е — Одеський апеляційний суд

Номер провадження: 22-ц/813/6695/26

Справа № 522/2296/26-Е

Головуючий у першій інстанції Косіцина В. В.

Доповідач Назарова М. В.

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27.10.2026 року м. Одеса

Одеський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах: Назарової М.В. (суддя-доповідач), Коновалової В.А., Кострицького В.В.,

учасники справи: позивач – ОСОБА_1 , відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 в особі свого представника ОСОБА_3

на ухвалу Приморського районного суду м. Одеси від 28 квітня 2026 року, постановлену Приморським районним судом м. Одеси у складі: судді Косіциної В.В. в приміщенні того ж суду,

у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення аліментів,

в с т а н о в и в:

Предметом апеляційного перегляду є ухвала Приморського районного суду м. Одеси від 28 квітня 2026 року, якою клопотання відповідача ОСОБА_2 про зупинення провадження у справі – задоволено, провадження у справі № 522/2296/26-Е за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення аліментів зупинено до припинення перебування ОСОБА_2 у складі Збройних Сил України або інших утворених відповідно до закону військових формувань, що переведені на воєнний стан або залучені до проведення антитерористичної операції.

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати ухвалу суду та направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судом норм процесуального права та неповне врахування обставин, що мають значення для вирішення питання про зупинення провадження.

Зазначає, що суд першої інстанції неправильно застосував правовий висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 12 листопада 2025 року у справі № 754/947/22, оскільки не врахував, що військовослужбовець може висловити волевиявлення щодо продовження розгляду справи особисто або через представника. Стверджує, що відповідач має адвоката, яка представляє його інтереси в іншій судовій справі № 335/12855/24, у межах якої він активно реалізовував свої процесуальні права, подавав відзиви та апеляційну скаргу, що, на її думку, свідчить про наявність у нього реальної можливості брати участь у судовому розгляді через представника.

Також скаржниця наголошує на необхідності дотримання найкращих інтересів дитини та забезпечення своєчасного розгляду справи про стягнення аліментів. Зазначає, що вона є студенткою денної форми навчання та внутрішньо переміщеною особою, а зупинення провадження позбавляє її можливості своєчасно отримувати матеріальну підтримку протягом навчання. На переконання позивачки, тривале відкладення розгляду справи може призвести до втрати практичної можливості реалізувати право на утримання саме в період, коли така допомога необхідна.

Крім того, скаржниця вважає поведінку відповідача недобросовісною та такою, що може свідчити про зловживання процесуальними правами. Посилається на те, що в іншій справі, в якій відповідач порушував питання про зменшення розміру аліментів на молодшу доньку, він активно користувався процесуальними правами та не ініціював зупинення провадження, тоді як у цій справі заявив відповідне клопотання. На її думку, така вибірковість свідчить про використання процесуального механізму зупинення провадження для затягування розгляду справи та уникнення виконання обов`язку з утримання повнолітньої доньки.

Звертає увагу на те, що відповідач обіймає посаду телефоніста-лінійного наглядача, отримує грошове забезпечення та, як убачається з матеріалів іншої судової справи, має можливість вирішувати особисті й майнові питання, користуватися банківськими та поштовими сервісами й підтримувати зв`язок із представником. Вважає, що наведені обставини не були належним чином оцінені судом першої інстанції та свідчать про відсутність достатніх підстав для висновку про неможливість продовження розгляду справи.

Також заперечує достатність наданої відповідачем довідки військової частини як доказу для зупинення провадження. Посилається на положення пункту 12 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, відповідно до якого встановлення, зміна або припинення відповідних правовідносин військовослужбовців оформлюється письмовими наказами, та стверджує, що належним доказом проходження військової служби є наказ по особовому складу.

Крім того, зазначає, що довідка не містить відомостей про перебування військової частини, у якій проходить службу відповідач, у районі бойових дій або її залучення до виконання відповідних завдань.

На переконання скаржниці, сам факт перебування відповідача на військовій службі не повинен автоматично зумовлювати зупинення провадження без урахування конкретних обставин справи, можливості реалізації ним процесуальних прав через представника та необхідності забезпечення ефективного судового захисту її права на отримання аліментів.

У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_2 просить залишити апеляційну скаргу без задоволення, а ухвалу суду першої інстанції — без змін, посилаючись на її законність та обґрунтованість. (а.с. 164-171)

Зазначає, що проходить військову службу за мобілізацією у військовій частині НОМЕР_1 , що підтверджується відповідною довідкою, а тому наявні передбачені пунктом 2 частини першої статті 251 ЦПК України підстави для обов`язкового зупинення провадження у справі. Наголошує, що зазначена норма має імперативний характер і не надає суду права на власний розсуд вирішувати питання про зупинення провадження за наявності встановлених законом підстав.

Посилається на правовий висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 12 листопада 2025 року у справі № 754/947/22, відповідно до якого з моменту введення воєнного стану Збройні Сили України та інші утворені відповідно до закону військові формування в цілому вважаються переведеними на воєнний стан. При цьому застосування пункту 2 частини першої статті 251 ЦПК України не залежить від перебування військовослужбовця безпосередньо в районі бойових дій або залучення його військової частини до їх ведення. Для підтвердження проходження військової служби достатньо належних доказів, зокрема довідки військової частини, тому вимога скаржниці про обов`язкове надання наказу по особовому складу є безпідставною.

Вважає необґрунтованими доводи скаржниці про можливість продовження розгляду справи через представника, оскільки сама лише наявність у відповідача адвоката та його процесуальна активність в інших судових справах не свідчать про беззастережне волевиявлення на продовження розгляду саме цієї справи. Зазначає, що відповідач не висловлював згоди на продовження судового розгляду, а проходження ним військової служби в умовах воєнного стану є обставиною, яка обґрунтовує застосування передбаченої законом процесуальної гарантії.

Також заперечує проти посилань скаржниці на необхідність пріоритетного захисту інтересів дитини та на правовий висновок Верховного Суду від 13 березня 2025 року у справі № 557/1226/23, вважаючи його нерелевантним до спірних процесуальних правовідносин. Наголошує, що необхідність захисту інтересів позивачки не усуває обов`язку суду дотримуватися імперативних приписів пункту 2 частини першої статті 251 ЦПК України та забезпечувати військовослужбовцю можливість реалізації його процесуальних прав.

Справа розглядається без повідомлення учасників справи, в порядку ч. 13 ст. 7, ч. 2 ст. 369 ЦПК України, оскільки оскаржується ухвала суду, зазначена у п. 14 ч. 1 ст. 353 ЦПК України.

Дослідивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість ухвали суду першої інстанції, обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає апеляційну скаргу такою, що не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

Відповідно до вимог ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права (частина 4 вказаної норми).

Згідно зі ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.

Постановляючи ухвалу про зупинення провадження у справі, суд, з посиланням на п. 2 ч. 1 ст. 251 ЦПК України та правовий висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 12 листопада 2025 року у справі № 754/947/22, виходив із того, що відповідач проходить військову службу за мобілізацією у військовій частині НОМЕР_1 , що підтверджується довідкою військової частини від 19 березня 2026 року. Суд зазначив, що для підтвердження факту проходження військової служби подання письмового наказу по особовому складу не є обов`язковим, а відповідна обставина може підтверджуватися й іншими належними доказами, зокрема довідкою військової частини. Ураховуючи імперативний характер пункту 2 частини першої статті 251 ЦПК України, який зобов`язує суд зупинити провадження у разі перебування сторони у складі Збройних Сил України в умовах воєнного стану, та відсутність підтвердження того, що відповідач наполягає на продовженні розгляду справи, суд дійшов висновку про наявність передбачених законом підстав для зупинення провадження до припинення перебування відповідача у складі відповідних військових формувань.

Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції, з огляду на наступне.

Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру (стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція)).

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зауважує, що процесуальні норми призначені забезпечити належне відправлення правосуддя та дотримання принципу правової визначеності, а також про те, що сторони повинні мати право очікувати, що ці норми застосовуються. Принцип правової визначеності застосовується не лише щодо сторін, але й щодо національних судів (DIYA 97 v. UKRAINE, N 19164/04, § 47, ЄСПЛ, від 21 жовтня 2010 року).

Однією з основних засад (принципів) цивільного судочинства є розумність строків розгляду справи (пункт 10 частини третьої статті 2 ЦПК України).

Дотримання розумних строків розгляду справи є важливим та одним з пріоритетних принципів цивільного судочинства. Поряд із цим існують обставини, за яких суд має право або ж зобов`язаний зупинити провадження у справі.

Зупинення провадження у справі - це тимчасове припинення всіх процесуальних дій у справі, зумовлене настанням певних визначених законом обставин, що перешкоджають подальшому руху справи до їх усунення.

Зупинення провадження у справі не повинне розглядатися як невиправдане затягування строків розгляду справи і застосовується лише за обставин, визначених процесуальним законом в інтересах виконання завдань судочинства.

Дотримання судом процесуальних норм під час зупинення провадження у справі сприяє дотриманню принципу юридичної визначеності, оскільки сторони мають право очікувати, що ці норми будуть застосовані.

У цивільному процесі підстави зупинення провадження регламентовані статтями 251 та 252 ЦПК України. Стаття 251 ЦПК України встановлює обов`язок для суду зупиняти провадження у справі на відміну від статті 252 ЦПК України.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 251 ЦПК України суд зобов`язаний зупинити провадження у справі у разі перебування сторони або третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, у складі ЗСУ або інших утворених відповідно до закону військових формувань, що переведені на воєнний стан або залучені до проведення антитерористичної операції.

Зазначена норма права забезпечує дотримання фундаментальних засад правосуддя, гарантованих як Конституцією України, так і статтею 6 Конвенції, а саме: права на доступ до суду та права на справедливий розгляд справи. У цьому випадку це стосується реалізації процесуальних прав військовослужбовців у судочинстві. Особи, які мобілізовані на військову службу у період воєнного стану, виконують конституційний обов`язок із захисту України від збройної агресії. Військові формування у період воєнного стану діють у єдиній організаційній структурі з метою виконання завдань, необхідних для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави.

Отже, правила, визначені пунктом 2 частини першої статті 251 ЦПК України, мають для суду визначальний характер. Формулювання «суд зобов`язаний» не дозволяє суду діяти на власний розсуд.

Щодо тлумачення терміну «переведені на воєнний стан» Велика Палата Верховного Суду в постанові від 12 листопада 2025 року в справі N 754/947/22 зазначила, що Указом Президента України введено воєнний стан на всій території України. Цим же Указом на військове командування усіх рівнів покладено обов`язок здійснювати заходи, необхідні для забезпечення оборони України.

Профільне законодавство, зокрема Закони України від 21 жовтня 1993 року N 3543-XII "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" та від 06 грудня 1991 року N 1932-XII "Про оборону України", хоч і не використовує термін "переведення на воєнний стан", натомість оперує поняттям "переведення на організацію і штати воєнного часу". Така трансформація військових формувань є одним із ключових заходів, що вживаються у випадку введення в державі воєнного стану та загальної мобілізації.

З моменту оголошення загальної мобілізації та введення воєнного стану ЗСУ та інші утворені відповідно до закону військові формування переводяться в спеціальний правовий режим функціонування в цілому. Це виключає необхідність у додатковому з`ясуванні питання щодо переведення певної військової частини "на воєнний стан". Юридичний статус з`єднань, військових частин, підрозділів та інших складових структури ЗСУ та інших військових формувань, що функціонують в умовах воєнного стану, не залежить від місця їх дислокації чи характеру виконуваних ними завдань, як-то перебування в районі воєнних (бойових) дій та участь в них.

Водночас приписи пункту 2 частини першої статті 251 ЦПК України не пов`язують можливість застосування цієї норми права з умовою перебування сторони або третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, - військовослужбовця у військовій частині, що залучена до ведення безпосередніх бойових дій. До того ж військовослужбовець упродовж особливого періоду може в будь-який момент бути відрядженим до військової частини, задіяної до таких дій (підпункт 4-1 пункту 251 розділу XIV Положення про проходження громадянами України військової служби у ЗСУ, затвердженого Указом Президента України від 10 грудня 2008 року N 1153/2008). Сучасні форми та способи ведення війни, виконання бойових завдань вимагають участі у бойових діях та захисті суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності України не тільки по умовній лінії фронту.

Велика Палата Верховного Суду зазначила, що з моменту введення в Україні воєнного стану і до моменту його скасування чи припинення ЗСУ та інші утворені відповідно до закону військові формування в цілому потрібно вважати такими, що "переведені на воєнний стан" для цілей застосування пункту 2 частини першої статті 251 ЦПК України та аналогічних процесуальних норм.

Упродовж дії воєнного стану в Україні та проведення загальної мобілізації для застосування судом пункту 2 частини першої статті 251 ЦПК України суд має отримати докази (військовий квиток, накази командира військової частини тощо), що містять інформацію про перебування сторони або третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, на військовій службі.

Системне тлумачення пункту 2 частини першої статті 251 та статті 254 ЦПК України дозволяє зробити висновок про те, що підставами для поновлення зупиненого на підставі цієї процесуальної норми права провадження у справі можуть бути: припинення, у тому числі призупинення, перебування сторони або третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, на військовій службі у складі ЗСУ або інших утворених відповідно до закону військових формувань під час дії воєнного стану в Україні; припинення воєнного стану в Україні, навіть якщо відповідні особи продовжують військову службу у певній військовій частині, якщо тільки ця військова частина не залишається переведеною на воєнний стан через запровадження / збереження цього стану для певної території України або не залучена до проведення антитерористичної операції.

За нинішньої редакції пункту 2 частини першої статті 251 ЦПК України в суду є обов`язок, а не право зупинити провадження у справі в разі перебування сторони або третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, у складі ЗСУ або інших утворених відповідно до закону військових формувань, що переведені на воєнний стан або залучені до проведення антитерористичної операції.

Тож норма пункту 2 частини першої статті 251 ЦПК України, яка встановлює обов`язок суду зупинити провадження, є спеціальною захисною гарантією для військовослужбовців, які через виконання конституційного обов`язку із захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України (стаття 65 Конституції України) об`єктивно позбавлені можливості брати активну участь у судовому процесі, захищати свої права, свободи та інтереси.

За таких умов розсуд суду є доволі обмеженим у тому, щоб не застосовувати таке обов`язкове зупинення провадження у судовій справі.

Водночас обов`язок суду зупинити провадження не повинен тлумачитися всупереч волі та інтересам військовослужбовця як учасника цивільного процесу. Тож застосовувати пункт 2 частини першої статті 251 ЦПК України не можна тоді, коли це безпосередньо суперечить інтересам військовослужбовця, який звернувся до суду як позивач та вимагає судового захисту його прав, свобод та/або інтересів, а так само військовослужбовця як відповідача чи третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, який прагне продовження розгляду справи по суті за його відсутності.

Тобто ключовим під час вирішення питання про зупинення провадження у справі на підставі пункту 2 частини першої статті 251 ЦПК України є саме воля військовослужбовця як сторони чи третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору.

Такі висновки сформульовані Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 12 листопада 2025 року в справі № 754/947/22.

Тобто суд зобов`язаний за заявою військовослужбовця зупинити провадження в справі, незалежно від категорії спору. Оскільки висновок Великої Палати Верховного Суду є обов`язковим для застосування, місцевий суд правильно застосував цю правову позицію.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

Із матеріалів справи убачається, що 13 квітня 2026 року ОСОБА_2 подав заяву про зупинення провадження у справі, з підстав, передбачених пунктом 2 частини першої статті 251 ЦПК України.

До вказаної заяви відповідач долучив довідку(форма 5) № 1768 від 19.03.2026, згідно якої молодший сержант ОСОБА_4 перебуває на військові службі по мобілізації у військовій частині НОМЕР_1 (а.с. 24).

Отже, суд першої інстанції обґрунтовано задовольнив клопотання відповідача про зупинення провадження в справі на час проходження ним військової служби за наведених у пункті 2 частини першої статті 251 ЦПК України підстав, що узгоджується з постановою Великої Палати Верховного Суду від 12 листопада 2025 року в справі № 754/947/22.

Доводи апеляційної скарги про те, що відповідач може висловити волевиявлення щодо продовження розгляду справи особисто або через представника, а в іншій справі має адвоката, який представляє його інтереси, колегія суддів відхиляє, з огляду на таке.

Відповідно до частин першої, другої статті 58 ЦПК України сторона, третя особа, а також особа, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах іншої особи, може брати участь у судовому процесі особисто (самопредставництво) та (або) через представника. Особиста участь у справі особи не позбавляє її права мати в цій справі представника.

Наведені норми права визначають право учасника судового процесу брати участь в справі особисто та (або) через представника, тобто передбачена конструкція такої участі: особиста участь в судовому процесі учасника справи; участь учасника справи разом з представником (представниками); участь в справі лише представника (представників).

Вказане є гарантованим правом, яке не може бути жодним чином звужено чи обмежено судом, крім тих випадків (застережень), які визначені законом, як то частина п`ята статті 130, частина сьома статті 272 ЦПК України.

Отже, клопотання учасника справи, який є військовослужбовцем, про зупинення провадження в справі, за наявності належних документів про перебування вказаної особи в складі Збройних Сил України, підлягає задоволенню.

Ураховуючи, що ані зміст ст. 252 ЦПК України, ані постанова Великої Палати Верховного Суду від 12 листопада 2025 року у справі № 754/947/22, не містять винятків щодо певних категорій справ, зупинення у яких не допускається, з огляду на специфічний характер спірних правовідносин, суд першої інстанції, з висновками якого погоджується колегія суддів, дійшов правильного висновку про наявність правових підстав зупинення провадження у цій справі, не зважаючи на категорію спору.

Посилання скаржниці на висновок, викладений у постанові Верховного Суду від 13 березня 2025 року у справі №557/1226/23, колегія суддів відхиляє, оскільки від нього відступила Велика Палата Верховного Суду від 12 листопада 2025 року у справі № 754/947/22.

Вказаного не спростовує ухвалене Пленумом Верховного Суду від 11 вересня 2026 року звернення до Конституційного Суду України з конституційним поданням щодо відповідності Конституції України пункту 2 частини першої статті 251 ЦПК України ЦПК України в частині його застосування у справах про стягнення аліментів на дитину, збільшення їх розміру, оплату додаткових витрат та дитину, стягнення неустойки за прострочення сплати аліментів, індексацію аліментів та зміну способу їх стягнення, оскільки застосуванню підлягає саме норма, яка існує станом на час ухвалення відповідного судового рішення.

Крім того, можливість стягнення аліментів на повнолітніх доньку, сина, які продовжують навчання, пов`язується із наявною у батька можливістю надавати таку допомогу (ст. 199 СК України), тобто вказаний обов`язок є умовним та відмінним від безумовного обов`язку батьків утримувати неповнолітню дитину до досягнення останньою повноліття. І саме в останньому випадку Верховним Суд ом ініційоване звернення до КСУ.

Щодо доводів щодо необхідності дотримання найкращих інтересів дитини та забезпечення своєчасного розгляду справи про стягнення аліментів, зважаючи на те, що вона є студенткою денної форми навчання та внутрішньо переміщеною особою, колегія суддів вказує, що наведені обставини, попри їх важливість, не спростовують наявності передбачених законом підстав для зупинення провадження у справі та не можуть бути підставою для незастосування імперативних приписів процесуального закону.

Вирішення питання про зупинення провадження має здійснюватися з урахуванням установлених законом умов, а не виключно з огляду на можливі негативні наслідки затримки розгляду справи для скаржниці.

Посилання скаржниці на те, що відповідач обіймає посаду телефоніста-лінійного наглядача, отримує грошове забезпечення, користується банківськими та поштовими сервісами й підтримує зв`язок із представником, також не спростовують установленого судом факту проходження ним військової служби.

Можливість вирішувати окремі особисті та майнові питання або підтримувати комунікацію з представником, не свідчить про наявність у військовослужбовця реальної можливості повноцінно реалізовувати процесуальні права під час розгляду справи.

Колегія суддів відхиляє доводи скаржниці про недобросовісну процесуальну поведінку відповідача та використання ним механізму зупинення провадження з метою затягування розгляду справи, оскільки відмінна процесуальна поведінка відповідача в різних судових справах не свідчить про зловживання процесуальними правами.

Отже, доводи апеляційної скарги не спростовують правильності висновків суду першої інстанції, а тому колегія суддів вважає обґрунтованим висновок суду першої інстанції про зупинення провадження у справі.

У відповідності ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

З огляду на викладене колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу потрібно залишити без задоволення, а оскаржувану ухвалу суду без змін.

Керуючись ст. 367, 374, 375 ЦПК України, апеляційний суд

п о с т а н о в и в:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 в особі свого представника ОСОБА_3 залишити без задоволення.

Ухвалу Приморського районного суду м. Одеси від 28 квітня 2026 року залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і не може бути оскаржена у касаційному порядку.

Дата складення повного тексту постанови – 27 жовтня 2026 року

Судді: М.В Назарова

В.А. Коновалова

В.В. Кострицький