Рішення від 15 жовтня 2026 р. у справі №756/18953/25 — Оболонський районний суд міста Києва

16.10.2026 Справа № 756/18953/25

Справа № 756/18953/25

Провадження № 2/756/2651/26

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

16 жовтня 2026 року м. Київ

Оболонський районний суд міста Києва у складі головуючого судді Тихої О.О., за участю секретаря судового засідання Лук`янової Л.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Управління нотаріату Київського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України, про припинення договору застави та зняття заборони відчуження,

У С Т А Н О В И В :

Позивач звернувся до Оболонського районного суду міста Києва із зазначеною позовною заявою, в якій просить: визнати припиненим договір застави квартири АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , посвідчений 31.07.1998 приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Івановим П.Ю. та зареєстрований у реєстрі за № 1747; зняти заборону відчуження зазначеної квартири, накладену 31.07.1998 Першою київською державною нотаріальною конторою за реєстровим № 3-1947 у зв`язку з посвідченням договору застави від 31.07.1998 № 1747 (реєстраційний номер обтяження 1415209).

Свої позовні вимоги позивач обґрунтував тим, що йому на праві приватної власності належить квартира АДРЕСА_1 . 31.07.1998 між ним та відповідачем укладено договір позики на суму 48 375 грн зі строком повернення до 11.09.1998. Того ж дня сторони уклали договір застави, за яким на забезпечення повернення одержаної суми позики позивач передав відповідачу в заставу належну йому квартиру, а державний нотаріус Першої київської державної нотаріальної контори наклав на квартиру заборону відчуження до припинення договору застави.

У визначений договором строк повернути позику позивачу не вдалося через відсутність коштів. За твердженням позивача, 20.11.2005 у присутності свідків він повернув відповідачу позику в повному обсязі, проте документа на підтвердження виконання зобов`язання відповідач йому не видав, запевнивши, що сам звернеться до нотаріуса щодо зняття заборони. У квітні 2024 року позивачу стало відомо, що обтяження з квартири не знято. З`ясувати причини цього не вдалося, оскільки місце проживання відповідача позивачу невідоме, а нотаріус, який посвідчував договори, припинив нотаріальну діяльність.

Позивач зазначає, що виконавчий напис нотаріуса на примусовому виконанні не перебуває, стягнення на квартиру не звернуто, а відповідач понад двадцять років не пред`являв до нього жодних вимог, що, на думку позивача, свідчить про виконання зобов`язання за договором позики. Крім того, позивач послався на сплив позовної давності за основним зобов`язанням, унаслідок чого, на його переконання, застава втратила забезпечувальну функцію. Наявність заборони відчуження обмежує його у здійсненні права власності на квартиру.

Ухвалою судді Оболонського районного суду міста Києва від 03.12.2025 позовну заяву залишено без руху та надано позивачу строк для сплати судового збору за другу вимогу немайнового характеру. 17.12.2025 позивач усунув недоліки позовної заяви.

Ухвалою судді від 19.12.2025 відкрито провадження у справі за правилами загального позовного провадження та призначено підготовче судове засідання.

Ухвалою суду від 02.04.2026, занесеною до протоколу судового засідання, закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті.

Ухвалою суду від 13.05.2026 витребувано з Київського державного нотаріального архіву інформацію щодо вчинення приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Івановим П.Ю. виконавчого напису про стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 заборгованості за договором позики від 31.07.1998 № 1745, а також з Першої київської державної нотаріальної контори - засвідчені копії матеріалів, на підставі яких 27.10.2004 внесено відомості про обтяження квартири.

04.06.2026 представник відповідача - адвокат Бачинська А.Ю. подала відзив на позовну заяву, в якому відповідач позов не визнав. У відзиві зазначено, що позику у встановлений строк позивач не повернув, у зв`язку з чим 02.08.2001 приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Іванов П.Ю. вчинив виконавчий напис, зареєстрований у реєстрі за № 980, про стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 заборгованості в сумі 135 450 грн. На виконання виконавчого напису квартира неодноразово виставлялася на торги, які не відбулися, 20.10.2005 повторні торги не відбулися через відсутність покупців, а 03.07.2007 матеріали виконавчого провадження прийнято до виконання підрозділом примусового виконання рішень Головного управління юстиції у місті Києві, стан виконавчого провадження не відомий. Твердження позивача про повернення позики у 2005 році жодним доказом не підтверджені, основне зобов`язання не припинилося, а тому не припинилося й право застави. Відповідач також послався на те, що дружина позивача - ОСОБА_3 зверталася до суду з позовами про визнання договору застави недійсним та про звільнення квартири з-під арешту, у задоволенні яких рішеннями Оболонського районного суду м. Києва від 03.06.2003 у справі № 2-54/2003 та від 16.02.2004 у справі № 2-662/2004 відмовлено, а сам позивач звертався до правоохоронних органів зі скаргами з метою затягування виконавчого провадження.

24.06.2026 представник відповідача - адвокат Чорноус Л.В. подала письмові пояснення, в яких навела доводи, аналогічні викладеним у відзиві.

03.09.2026 представник позивача - адвокат Соляник Д.П. подав заяву, в якій, зокрема, запропонував повторно сплатити заборгованість у розмірі, визначеному виконавчим написом нотаріуса від 02.08.2001 № 980, - 135 450 грн, для чого просив надати реквізити банківського рахунку відповідача.

09.09.2026 представник відповідача повідомила реквізити банківського рахунку відповідача для сплати заборгованості за договором позики та зазначила, що, на думку відповідача, заборгованість позивача за договором позики від 31.07.1998 становить: 136 805 грн, стягнутих виконавчим написом від 02.08.2001 № 980 (48 375 грн основного боргу, 87 075 грн пені станом на 01.08.2001 та 1 355 грн плати за вчинення виконавчого напису), 4 435 987,50 грн пені, нарахованої відповідно до п. 5 договору позики за період з 02.08.2001 по 09.09.2026, та 1 218 759,74 грн інфляційного збільшення суми боргу за період з 12.09.1998 по 09.09.2026.

У поясненнях від 10.09.2026 представник відповідача підтвердила отримання відповідачем 10.09.2026 від позивача 135 450 грн у рахунок погашення заборгованості за договором позики від 31.07.1998. Водночас відповідач вважає, що цими коштами погашено пеню, нараховану станом на 01.08.2001, у сумі 87 075 грн та частину пені за період з 02.08.2001 у сумі 48 375 грн, а тому заборгованість позивача й надалі становить 48 375 грн основного боргу, пеню та інфляційне збільшення суми боргу, у тому числі в межах позовної давності - 177 052,50 грн пені за період з 09.09.2025 по 09.09.2026 та 57 915,47 грн інфляційного збільшення за період з 23.08.2018 по 09.09.2026. Відповідач також послався на те, що рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 11.10.2004 у справі № 2-2193/2004 з позивача стягнуто пеню в сумі 17 331,60 грн, а ухвалою від 22.05.2024 у справі № 756/5469/24 встановлено наявність боргу позивача перед відповідачем у цій сумі. На переконання відповідача, зобов`язання позивача, забезпечені заставою квартири, не припинилися, у зв`язку з чим він просив відмовити в задоволенні позову.

У заяві від 11.09.2026 представник позивача зазначив, що позивач визнає заборгованість перед відповідачем лише в розмірі 135 450 грн, тобто 48 375 грн основного боргу та 87 075 грн пені, визначених у виконавчому написі нотаріуса від 02.08.2001, і 10.09.2026 сплатив цю суму на рахунок відповідача. Решту вимог, наведених відповідачем, позивач не визнає, оскільки зобов`язання щодо сплати інфляційних втрат судом не встановлено, а нарахування пені за 25 років прострочення суперечить вимогам закону.

16.09.2026 представник позивача подав відповідь на відзив, у якій зазначив, що розмір боргу позивача востаннє визначався нотаріусом 02.08.2001 у виконавчому написі й становив 135 450 грн та після цього в судовому порядку не переглядався, а заборгованість у цьому розмірі він погасив. Посилання відповідача на справу № 756/5469/24, на думку позивача, не відповідають дійсності, оскільки в цій справі вирішувалися питання щодо іншої особи, і ОСОБА_2 до неї відношення не має. Позивач просив відхилити заперечення відповідача.

У судове засідання 16.10.2026 учасники справи не з`явилися. Представник позивача - адвокат Соляник Д.П. та представник відповідача - адвокат Бачинська А.Ю. подали заяви про розгляд справи без їх участі, в яких кожен підтримав позицію своєї сторони.

Третя особа явку свого представника в судове засідання не забезпечила, про дату, час і місце розгляду справи повідомлена належним чином.

Відповідно до ч. 1 ст. 223 ЦПК України неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті. У зв`язку з неявкою в судове засідання всіх учасників справи фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу відповідно до ч. 2 ст. 247 ЦПК України не здійснювалося.

Суд, дослідивши матеріали справи, встановив наступні обставини та відповідні їм правовідносини.

Квартира АДРЕСА_1 належить на праві приватної власності ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу нерухомості від 09.12.1997, зареєстрованого Київською універсальною біржею за № D5986/13770 та зареєстрованого Київським міським бюро технічної інвентаризації 11.12.1997 у реєстровій книзі за № 1032, що підтверджується копією цього договору та інформаційною довідкою Київського міського бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об`єкти нерухомого майна від 05.03.2014 № КВ-2014 № 52746.

31.07.1998 між ОСОБА_2 (позикодавець) та ОСОБА_1 (позичальник) укладено договір позики, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Івановим П.Ю. та зареєстрований у реєстрі за № 1745, за яким відповідач надав позивачу безпроцентну позику в розмірі 48 375 грн, що за курсом Національного банку України становило 21 500 доларів США, а позивач зобов`язався повернути позику в повному обсязі до 11.09.1998 (пп. 1, 2 договору). Згідно з п. 4 договору повернення позики забезпечується заставою квартири АДРЕСА_1 . Відповідно до п. 5 договору за кожен день прострочення сплати суми позики позичальник сплачує позикодавцю пеню в розмірі 1% від суми боргу.

Того ж дня між ОСОБА_1 (заставодавець) та ОСОБА_2 (заставодержатель) укладено договір застави квартири, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Івановим П.Ю. та зареєстрований у реєстрі за № 1747. Відповідно до п. 1.2 договору застави на забезпечення повернення одержаної суми за договором позики заставодавець передає в заставу заставодержателю належну йому на праві особистої власності квартиру АДРЕСА_1 . За п. 1.4 договору сторони оцінили квартиру в 60 000 грн. Пунктом 2.3 договору заставодавцю надано право в будь-який час до звернення стягнення на заставлене майно припинити звернення стягнення на предмет застави шляхом виконання забезпеченого заставою зобов`язання за договором позики. Згідно з п. 3.4 договору у разі неповернення заставодавцем одержаної позики у зазначений у п. 1.1 договору термін заставодержатель має право звернути стягнення на предмет застави на підставі виконавчого напису нотаріуса. Відповідно до п. 6.2 договору застави договір припиняється у випадку повного виконання забезпеченого заставою зобов`язання за договором позики або у випадку примусового продажу майна на підставі виконавчого напису нотаріуса.

31.07.1998 державний нотаріус Першої київської державної нотаріальної контори у зв`язку з посвідченням договору застави наклав заборону відчуження квартири АДРЕСА_1 до припинення договору застави, яку зареєстровано в реєстрі для реєстрації заборон за № 3-1947, що підтверджується копією напису про заборону на примірнику договору застави.

Згідно з інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна від 15.04.2024 № 374355653 в Єдиному реєстрі заборон відчуження об`єктів нерухомого майна 27.10.2004 Першою київською державною нотаріальною конторою зареєстровано заборону (архівний запис) за реєстраційним номером 1415209 щодо квартири АДРЕСА_1 , власник - ОСОБА_1 , підстава обтяження - договір застави від 31.07.1998 № 1747, номер у реєстрі заборон 3-1947.

Згідно з листом Першої київської державної нотаріальної контори від 26.05.2026 № 3196/01-16 документи, на підставі яких до 2001 року накладалися арешти (заборони) на майно, у зв`язку зі спливом трирічного строку їх зберігання не збереглися, а у 2004 році проводилася технічна робота з наповнення Єдиного реєстру заборон, і відомості вносилися (переносилися) за даними відповідних книг реєстрації заборон.

02.08.2001 приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Іванов П.Ю. вчинив виконавчий напис, зареєстрований у реєстрі за № 980, яким запропонував звернути стягнення на квартиру АДРЕСА_1 на користь заставодержателя ОСОБА_2 . У виконавчому написі зазначено, що стягнення відбувається за період з 31.07.1998 по 01.08.2001 включно, станом на 01.08.2001 заборгованість становить 135 450 грн, у тому числі 48 375 грн основного боргу за договором позики та 87 075 грн пені за прострочку повернення позики, а всього до стягнення підлягає 136 805 грн, включаючи плату за вчинення виконавчого напису в розмірі 1 355 грн.

З листа Державної виконавчої служби в Оболонському районі міста Києва від 01.02.2006 вбачається, що на підставі виконавчого напису від 02.08.2001 № 980 на квартиру позивача було накладено арешт та звернено на неї стягнення, 20.10.2005 повторні прилюдні торги з реалізації квартири не відбулися через відсутність покупців, у зв`язку з чим стягувачу ОСОБА_2 запропоновано залишити за собою непродане майно - квартиру АДРЕСА_1 , внісши на депозитний рахунок служби різницю між його вартістю та сумою боргу в розмірі 98 843 грн, із попередженням, що в разі неповідомлення про таке бажання арешт з квартири буде знято, а виконавчий документ повернуто стягувачу без виконання. Доказів того, що відповідач скористався правом залишити за собою непродане майно, матеріали справи не містять.

Листом Головного управління юстиції у місті Києві від 03.07.2007 № 176/5 сторонам направлено копію постанови про прийняття до виконання виконавчого провадження від 03.07.2007.

Згідно з листом Оболонського відділу державної виконавчої служби у місті Києві Київського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України від 14.11.2025 № 199808 станом на 14.11.2025 виконавчий напис приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Іванова П.Ю. про стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 на примусове виконання до відділу не надходив та на виконанні не перебуває.

Згідно з листом Управління нотаріату Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) від 11.03.2024 № 12072/9.1-24 наказом Головного територіального управління юстиції у місті Києві від 08.01.2019 № 15/6 у зв`язку зі смертю припинено нотаріальну діяльність приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Іванова П.Ю. з 08.01.2019, а документи його нотаріального діловодства та архів передано на зберігання до Київського державного нотаріального архіву.

Згідно з квитанцією до платіжної інструкції на переказ готівки № ПН3705892 від 10.09.2026 позивач перерахував на зазначений рахунок відповідача в АТ «Універсал Банк» 135 450 грн із призначенням платежу: «Сплата боргу за договором позики квартири від 31.07.1998 та виконавчого напису нотаріуса реєстровий №980 від 02.08.2001р». Факт отримання цих коштів відповідач підтвердив у поясненнях від 10.09.2026.

Відповідно до ст. 12, 13 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Згідно з ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили.

Згідно з п. 4 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України щодо цивільних відносин, які виникли до набрання чинності Цивільним кодексом України, положення цього Кодексу застосовуються до тих прав і обов`язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності. Оскільки право застави, що виникло з договору від 31.07.1998, продовжує існувати, до питання про його припинення застосовуються положення ЦК України з урахуванням Закону України «Про заставу» та умов договору застави.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про заставу» (у редакції, чинній на час укладення договору) застава - це спосіб забезпечення зобов`язань. В силу застави кредитор (заставодержатель) має право в разі невиконання боржником (заставодавцем) забезпеченого заставою зобов`язання одержати задоволення з вартості заставленого майна переважно перед іншими кредиторами.

Згідно зі ст. 3 Закону України «Про заставу» заставою може бути забезпечена дійсна вимога, зокрема така, що випливає з договору позики. Застава має похідний характер від забезпеченого нею зобов`язання.

Відповідно до ст. 19 Закону України «Про заставу» за рахунок заставленого майна заставодержатель має право задовольнити свої вимоги в повному обсязі, що визначається на момент фактичного задоволення, включаючи проценти, відшкодування збитків, завданих прострочкою виконання (а у випадках, передбачених законом чи договором, - неустойку), необхідні витрати на утримання заставленого майна, а також витрати на здійснення забезпеченої заставою вимоги, якщо інше не передбачено договором застави. Аналогічне правило закріплене в ч. 2 ст. 589 ЦК України, за якою обсяг вимоги заставодержателя, що задовольняється за рахунок предмета застави, визначається законом, якщо інше не встановлено договором.

Згідно зі ст. 28 Закону України «Про заставу» право застави припиняється з припиненням забезпеченого заставою зобов`язання.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 593 ЦК України право застави припиняється у разі припинення зобов`язання, забезпеченого заставою. У разі припинення права застави на нерухоме майно до державного реєстру вносяться відповідні дані (ч. 2 ст. 593 ЦК України).

Згідно з ч. 1 ст. 598 ЦК України зобов`язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (ст. 599 ЦК України).

Відповідно до ч. 3 ст. 1049 ЦК України позика вважається повернутою в момент зарахування грошової суми, що позичалася, на банківський рахунок позикодавця.

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 27.03.2019 у справі № 711/4556/16-ц (провадження № 14-88цс19) зазначила, що «іпотека має похідний характер від основного зобов`язання і є дійсною до припинення основного зобов`язання або до закінчення строку дії іпотечного договору» (п. 41), а «за належного виконання у повному обсязі забезпеченого іпотекою основного зобов`язання за кредитним договором припиняється як це зобов`язання, так і зобов`язання за договором іпотеки, які є похідними від основного зобов`язання» (п. 43). У цій же постанові Велика Палата Верховного Суду вказала, що «записи про державну реєстрацію обтяжень нерухомого майна, а також іпотеки за належного виконання у повному обсязі забезпеченого іпотекою основного зобов`язання за кредитним договором є перешкодами у реалізації власником права розпорядження відповідним майном» (п. 49).

Отже, для вирішення цього спору суд має з`ясувати, яке саме зобов`язання забезпечене заставою квартири, та чи виконано його належним чином.

Щодо обсягу зобов`язання, забезпеченого заставою, суд зазначає наступне.

Як вбачається зі змісту п. 1.2 договору застави, сторони чітко визначили, що квартира передається в заставу «на забезпечення повернення одержаної суми за договором позики». Пунктом 3.4 договору право звернення стягнення на предмет застави пов`язане саме з неповерненням заставодавцем одержаної позики у визначений термін, а п. 6.2 договору встановлює, що договір припиняється у випадку повного виконання забезпеченого заставою зобов`язання за договором позики. Зазначення в п. 1.1 договору застави умови договору позики про пеню є описом основного договору і не розширює обсяг забезпечення, визначений сторонами в п. 1.2 договору.

Верховний Суд у постанові від 14.07.2021 у справі № 186/1376/19 (провадження № 61-7428св20), вирішуючи питання про те, чи забезпечені іпотекою вимоги кредитора, нараховані на підставі ст. 625 ЦК України, виходив з того, що «у цьому висновку визначальним є зміст та умови іпотечного договору, в якому сторони дійшли домовленості про перелік вимог кредитора, виконання яких забезпечується встановленою іпотекою», та дійшов висновку, що «вимоги за статтею 625 ЦК України є заходами цивільно-правової відповідальності за порушення грошового зобов`язання, а не вимогами про відшкодування збитків», а тому за відсутності відповідної умови в договорі такі вимоги іпотекою не забезпечені.

За таких обставин суд дійшов висновку, що заставою квартири забезпечено зобов`язання позивача з повернення відповідачу суми позики в розмірі 48 375 грн. Вимоги про сплату інфляційного збільшення суми боргу на підставі ч. 2 ст. 625 ЦК України договором застави не забезпечені, а умовами договору застави не передбачено поширення забезпечення на неустойку, нараховану після звернення стягнення на предмет застави.

Щодо виконання забезпеченого заставою зобов`язання суд зазначає наступне.

Доводи позивача про повернення позики 20.11.2005 належними та допустимими доказами не підтверджені. Водночас під час розгляду справи, 10.09.2026, позивач перерахував на банківський рахунок відповідача, реквізити якого надав сам відповідач, 135 450 грн, що відповідає розміру заборгованості за договором позики (48 375 грн основного боргу та 87 075 грн пені), визначеному виконавчим написом нотаріуса від 02.08.2001 № 980 на підставі вимоги самого заставодержателя. Отримання цих коштів відповідач визнав.

Суд не погоджується з доводами відповідача про те, що отримані кошти слід зарахувати насамперед у погашення пені, а основний борг залишився непогашеним.

Відповідно до ст. 534 ЦК України у разі недостатності суми проведеного платежу для виконання грошового зобов`язання у повному обсязі ця сума погашає вимоги кредитора у такій черговості, якщо інше не встановлено договором або законом: у першу чергу відшкодовуються витрати кредитора, пов`язані з одержанням виконання; у другу чергу сплачуються проценти і неустойка; у третю чергу сплачується основна сума боргу.

Верховний Суд у постанові від 10.10.2023 у справі № 916/2357/22 зазначив, що «можливість застосування положень статті 534 ЦК України безпосередньо залежить від змісту реквізиту «призначення платежу» платіжного доручення, згідно з яким боржник здійснював платіж кредиторові на виконання грошового зобов`язання. Отже, якщо платник (боржник) здійснює переказ коштів, чітко зазначаючи призначення платежу, … черговість, установлена статтею 534 Кодексу, застосовуватися не може» (п. 47). Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 15.10.2019 у справі № 909/1141/18.

У квитанції від 10.09.2026 позивач чітко визначив призначення платежу - сплата боргу за договором позики від 31.07.1998 та за виконавчим написом нотаріуса від 02.08.2001 № 980, тобто погашення визначених цим виконавчим написом основного боргу в сумі 48 375 грн і пені в сумі 87 075 грн. Платіж здійснено саме в тій сумі, яку заставодержатель визначив як свою вимогу при зверненні стягнення на предмет застави. За таких обставин підстав для застосування ст. 534 ЦК України і зарахування цих коштів на погашення пені, нарахованої відповідачем у 2026 році за період з 02.08.2001, суд не вбачає. Плата за вчинення виконавчого напису в розмірі 1 355 грн до складу заборгованості за договором позики не входить.

Крім того, Велика Палата Верховного Суду в постанові від 04.07.2018 у справі № 310/11534/13-ц (провадження № 14-154цс18) дійшла висновку, що «звернення з позовом про дострокове стягнення кредиту незалежно від способу такого стягнення змінює порядок, умови і строк дії кредитного договору. На час звернення з таким позовом вважається, що настав строк виконання договору в повному обсязі. Рішення суду про стягнення заборгованості чи звернення стягнення на заставлене майно засвідчує такі зміни». У цій же постанові Велика Палата Верховного Суду зазначила, що «стягнути неустойку (зокрема, пеню незалежно від періоду її нарахування) можна лише в межах спеціальної позовної давності».

У цій справі відповідач у 2001 році реалізував своє право заставодержателя, звернувши стягнення на предмет застави на підставі виконавчого напису нотаріуса, у якому визначив розмір своєї вимоги станом на 01.08.2001. Після 2007 року жодних дій щодо примусового виконання виконавчого напису відповідач не вчиняв, з вимогами про стягнення пені за інші періоди чи інфляційних втрат до суду не звертався. Вимогу про сплату пені за період з 02.08.2001 по 09.09.2026 та інфляційного збільшення суми боргу за період з 12.09.1998 по 09.09.2026 відповідач уперше заявив 09.09.2026, під час розгляду цієї справи, при цьому зустрічного позову не пред`являв. Відповідно до ч. 2 ст. 625 ЦК України обов`язок сплатити суму боргу з урахуванням індексу інфляції виникає на вимогу кредитора.

Наведені відповідачем розрахунки пені та інфляційних втрат не є предметом розгляду в цій справі, і суд відповідно до ч. 1 ст. 13, ч. 2 ст. 264 ЦПК України не вирішує питання про наявність чи відсутність у відповідача права на такі вимоги. Разом з тим ці вимоги не охоплюються зобов`язанням, забезпеченим заставою за умовами п. 1.2 договору застави, а тому їх заявлення не перешкоджає припиненню права застави у зв`язку з виконанням забезпеченого нею зобов`язання. Предметом цього спору є наявність підстав для визнання застави припиненою та зняття обтяження з належної позивачу квартири, а не стягнення неустойки чи інфляційних втрат. Зустрічного позову відповідач не заявляв, а ухвалення цього рішення не позбавляє його права звернутися до позивача з позовом про стягнення неустойки та інфляційних втрат у загальному порядку, в межах якого підлягатимуть оцінці обґрунтованість і розмір таких нарахувань, а також відповідні заперечення позивача.

Доводи відповідача про те, що дружина позивача оскаржувала договір застави та вимагала звільнити квартиру з-під арешту, а позивач звертався зі скаргами до правоохоронних органів, на висновки суду не впливають, оскільки стосуються дійсності договору застави та перебігу виконавчого провадження, а не факту виконання забезпеченого заставою зобов`язання. Позивач у цій справі дійсність договору застави не оспорює.

Доводи позивача про те, що застава втратила забезпечувальну функцію у зв`язку зі спливом позовної давності за основним зобов`язанням, суд відхиляє, оскільки сплив позовної давності не є передбаченою ст. 593 ЦК України та ст. 28 Закону України «Про заставу» підставою припинення права застави. Проте з огляду на встановлений факт виконання забезпеченого заставою зобов`язання ці доводи на результат вирішення спору не впливають.

Таким чином, суд дійшов висновку, що 10.09.2026 позивач належним чином виконав зобов`язання з повернення позики, забезпечене заставою квартири за договором від 31.07.1998 № 1747, а відтак відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 593 ЦК України, ст. 28 Закону України «Про заставу» та п. 6.2 договору застави право застави припинилося.

Щодо способу захисту суд враховує, що відповідно до ч. 1 ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Одним зі способів захисту цивільних прав є визнання права (п. 1 ч. 2 ст. 16 ЦК України).

Верховний Суд у постанові від 14.07.2021 у справі № 186/1376/19 (провадження № 61-7428св20) зазначив, що «право іпотекодавця підлягає судовому захисту за його позовом шляхом визнання іпотеки такою, що припинена, а не шляхом припинення договору іпотеки чи шляхом припинення зобов`язання за договором». У постанові від 28.04.2022 у справі № 480/2365/16 (провадження № 61-16539св21) Верховний Суд виходив з того, що «некоректне, з точки зору лінгвістики, формулювання вимог позову не може бути перешкодою для захисту порушеного права особи, яка звернулася до суду, оскільки надміру формалізований підхід щодо дослівного розуміння вимог позову, як реалізованого способу захисту, суперечить завданням цивільного судочинства», і що зміна формулювання резолютивної частини в такому разі не є зміною судом предмета позову.

З урахуванням наведеного суд, задовольняючи вимогу позивача про визнання припиненим договору застави, викладає резолютивну частину рішення як визнання припиненою застави квартири, встановленої договором застави від 31.07.1998 № 1747, що відповідає обраному позивачем способу захисту і не виходить за межі заявлених позовних вимог.

Відповідно до ст. 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Згідно з ч. 1 ст. 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Заборону відчуження квартири накладено у зв`язку з посвідченням договору застави до його припинення. Нотаріус, який посвідчив договір застави, помер, а заборона, внесена до Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна, після виконання забезпеченого заставою зобов`язання не знята. Велика Палата Верховного Суду в постанові від 27.03.2019 у справі № 711/4556/16-ц (провадження № 14-88цс19), виходячи з того, що належне виконання основного зобов`язання припиняє іпотеку й обтяження нерухомого майна, зазначила, що суди мали ухвалити рішення, яким зняти заборону відчуження відповідного майна (п. 54). Відповідно до ст. 74 Закону України «Про нотаріат» заборона відчуження нерухомого майна знімається, зокрема, у зв`язку з припиненням договору застави та на підставі рішення суду, а за п. 1 ч. 2 ст. 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація обтяжень проводиться на підставі судового рішення щодо припинення обтяження, що набрало законної сили.

За таких обставин вимога позивача про зняття заборони відчуження квартири є обґрунтованою та підлягає задоволенню.

Суд також враховує, що відповідно до ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Статтею 1 Першого протоколу до Конвенції передбачено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. У практиці Європейського суду з прав людини (зокрема, рішення у справах «Спорронг і Льоннрот проти Швеції» від 23.09.1982, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21.02.1986, «Щокін проти України» від 14.10.2010, «Сєрков проти України» від 07.07.2011) напрацьовано три критерії оцінки сумісності втручання у право особи на мирне володіння майном з гарантіями ст. 1 Першого протоколу до Конвенції: чи є втручання законним; чи має воно на меті «суспільний», «публічний» інтерес; чи є такий захід пропорційним визначеним цілям (наведено за постановою Верховного Суду від 09.02.2022 у справі № 640/23065/14-ц). Обтяження квартири, яке існує з 1998 року, мало законну мету - забезпечити виконання позивачем зобов`язання з повернення позики. Після виконання цього зобов`язання збереження обтяження вже не переслідує легітимної мети та є непропорційним обмеженням права позивача розпоряджатися своїм майном.

Крім того, суд враховує позицію Європейського суду з прав людини, сформовану, зокрема, у справах «Салов проти України» (заява № 65518/01, п. 89), «Проніна проти України» (заява № 63566/00, п. 23) та «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04, п. 58), за якою принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що в рішеннях судів мають бути належно зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча п. 1 ст. 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії», п. 29). Суд надав оцінку всім доводам учасників справи, які мають значення для вирішення спору.

З огляду на викладене суд дійшов висновку, що позовні вимоги є обґрунтованими та підлягають задоволенню.

Щодо розподілу судових витрат суд зазначає наступне.

Відповідно до ч. 1 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. За подання позовної заяви позивач сплатив судовий збір у загальному розмірі 2 422,40 грн (квитанції від 19.11.2025 № 7713-4128-6961-5048 та від 16.12.2025 № 0290-3387-1975-1532 по 1 211,20 грн кожна). У позовній заяві позивач просив понесені ним судові витрати залишити за ним, тому питання про стягнення судового збору з відповідача суд не вирішує.

Оскільки позов задоволено, підстав для компенсації відповідачу витрат на професійну правничу допомогу, орієнтовний розмір яких він зазначив у відзиві, немає (ч. 2 ст. 141 ЦПК України).

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 2, 12, 13, 76-81, 89, 141, 223, 247, 258, 259, 263-265, 268, 273, 354, 355 ЦПК України, суд

У Х В А Л И В :

Позовну заяву ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Управління нотаріату Київського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України, про припинення договору застави та зняття заборони відчуження - задовольнити.

Визнати припиненою заставу квартири АДРЕСА_1 , встановлену договором застави квартири від 31.07.1998, укладеним між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , посвідченим приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Івановим П.Ю. та зареєстрованим у реєстрі за № 1747.

Зняти заборону відчуження квартири АДРЕСА_1 , накладену 31.07.1998 державним нотаріусом Першої київської державної нотаріальної контори у зв`язку з посвідченням договору застави квартири від 31.07.1998 № 1747, зареєстровану в реєстрі для реєстрації заборон за № 3-1947 та в Єдиному реєстрі заборон відчуження об`єктів нерухомого майна 27.10.2004 за реєстраційним номером 1415209.

Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана до Київського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручене у день його складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку на його апеляційне оскарження, якщо апеляційну скаргу не було подано.

Відомості про учасників справи:

Позивач: ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_2 ).

Відповідач: ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_3 ).

Третя особа: Управління нотаріату Київського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України (код ЄДРПОУ 43315602, місцезнаходження: 01001, м. Київ, пров. Музейний, буд. 2-Д).

Суддя О.О. Тиха