Постанова від 26 жовтня 2026 р. у справі №569/3803/25 — Рівненський апеляційний суд

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

27 жовтня 2026 року

м. Рівне

Справа № 569/3803/25

Провадження № 22-ц/4815/1697/26

Головуючий у Рівненському міському суді

Рівненської області: суддя Левчук О.В.

Заочне рішення суду першої інстанції ухвалено:

26 травня 2025 року в м. Рівне

Рівненської області

без фіксування судового засідання за допомогою

звукозаписувального технічного засобу

Рівненський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючий: Хилевич С.В.

судді: Гордійчук С.О., Ковальчук Н.М.,

розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу представник ОСОБА_1 – адвоката Москвічова Андрія Сергійовича на заочне рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 26 травня 2025 року в цивільній справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Кредит-капітал" до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором,

в с т а н о в и в:

У лютому 2026 року Товариство з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Кредит-капітал" (далі – ТОВ "ФК "Кредит-капітал") звернулося в суд з позовом до ОСОБА_1 про стягнення 35 615 гривень заборгованості за договором про споживчий кредит №8413131.

Позов мотивовано тим, що внаслідок порушень ОСОБА_1 своїх зобов`язань за укладеними із Товариством з обмеженою відповідальністю "Міолан" (далі – ТОВ "Міолан") кредитним договором у неї утворилася спірна заборгованість, яка складалася з: 10 000 гривень –тіло кредиту; 24 615 гривень –відсотки; 1 000 гривень – комісія за видачу кредиту, а у зв`язку з відступленням на користь ТОВ "ФК "Кредит-капітал" права вимоги підлягала стягненню на користь нового кредитора в судовому порядку.

Заочним рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 26 травня 2025 року позов ТОВ "ФК "Кредит-капітал" задоволено.

Стягнуто із ОСОБА_1 на користь ТОВ "ФК "Кредит-капітал" заборгованість за кредитним договором № 8413131 від 08 грудня 2023 року у розмірі 35 615 гривень та 2 422,40 гривні судового збору.

Ухвалою Рівненського міського суду Рівненської області від 08 червня 2026 року заяву відповідача про перегляд заочного рішення залишено без задоволення.

Представником ОСОБА_1 – адвокатом Москвічовим А.С. подано апеляційну скаргу на заочне рішення суду першої інстанції, де, покликаючись на його незаконність та необґрунтованість, що полягало в неповному з`ясуванні обставин справи, порушенні норм процесуального права і неправильному застосуванні норм матеріального права, просить його скасувати, прийнявши постанову про відмову у задоволенні позову.

Обґрунтовуючи апеляційну скаргу, покликався на недоведеність факту надання кредитних коштів та існування заборгованості за кредитним договором. Так, позивач не подав виписки з рахунку та первинних документів, які підтверджували б отримання кредиту, рух коштів, здійснення платежів і розмір непогашеної заборгованості. Натомість відповідно до Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" господарські операції мають підтверджуватися первинними документами, а тому їх відсутність унеможливлює перевірку обґрунтованості розрахунку.

При цьому наявні у справі розрахунки заборгованостей є неналежними для цього доказами. Заперечувалося й нарахування процентів за передбаченою пунктом 1.4.1 договору стандартною ставкою 1,5 % на день, оскільки законодавством запроваджено поетапне обмеження максимальної денної процентної ставки.

Також зауважувалося, що стягнення заборгованості має ґрунтуватися на погоджених сторонами умовах договору, а не на умовах, які дозволяли кредитодавцю виходити за межі узгодженого строку кредитування та нараховувати непропорційно велику суму компенсації. Посилаючись на Цивільний кодекс України та Закон України "Про захист прав споживачів", вважав заявлені проценти явно завищеними й такими, що суперечать засадам справедливості, добросовісності та розумності.

Вважає, що кредитор скористався необізнаністю позичальника та спонукав до укладення договору на вкрай невигідних умовах. Однак необхідний був особливий захист споживача як слабшої сторони шляхом зменшення непропорційного розміру відповідальності та врахування інтересів незалежно від пред`явлення позову про визнання договору недійсним. Крім цього, не доведено переходу до позивача права вимоги від первинного кредитора. Так, фактичне передання права вимоги має підтверджуватися належними доказами, зокрема договором факторингу, актом приймання-передачі прав вимоги, реєстром боржників і доказами оплати за договором. Проте позивач таких доказів не надав, у зв`язку із чим він є неналежним позивачем.

Відзиву на апеляційну скаргу позивачем не надано, хоча про таке право роз`яснено ухвалою Рівненського апеляційного суду від 28 липня 2026 року.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи представника відповідача, колегія суддів дійшла висновку про часткове задоволення апеляційної скарги.

Згідно із ч.ч. 1, 2 ст. 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у т.ч. електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони.

Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв`язку.

Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства.

Одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом (ст. 525 ЦК України).

Відповідно до ст.ст. 526, 530, 610, ч. 1 ст. 612 ЦК України зобов`язання повинні виконуватись належним чином, у встановлений термін, відповідно до умов договору та вимог чинного законодавства. Порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання). Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Статтею 599 ЦК України встановлено, що зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Згідно із ч.ч. 1, 2 ст. 614 ЦК України особа, яка порушила зобов`язання, несе відповідальність за наявності її вини (умислу або необережності), якщо інше не встановлено договором або законом. Особа є невинуватою, якщо вона доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо належного вкидання зобов`язання. Відсутність своєї вини доводить особа, яка порушила зобов`язання.

За правилами ст.ст. 626, 628, 638 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною.

Загальні правила щодо форми договору визначено ст. 639 ЦК України, згідно з якою: договір може бути укладений у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлено законом; якщо сторони домовилися укласти договір у певній формі, він вважається укладеним з моменту надання йому цієї форми, навіть якщо законом ця форма для такого виду договорів не вимагалася; якщо сторони домовилися укласти договір за допомогою інформаційно-телекомунікаційних систем, він вважається укладеним у письмовій формі; якщо сторони домовились укласти у письмовій формі договір, щодо якого законом не встановлено письмової форми, такий договір є укладеним з моменту його підписання сторонами; якщо сторони домовилися про нотаріальне посвідчення договору, щодо якого законом не вимагається нотаріального посвідчення, такий договір є укладеним з моменту його нотаріального посвідчення.

Частиною першою ст. 1054 ЦК України визначено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

Згідно зі ст. 1055 ЦК України кредитний договір укладається у письмовій формі. Кредитний договір, укладений з недодержанням письмової форми, є нікчемним.

Статтею 10561 ЦК України унормовано, що процентна ставка за кредитом може бути фіксованою або змінюваною. Тип процентної ставки визначається кредитним договором.

Пунктом 4 ч. 1 ст. 1 Закону України "Про споживче кредитування" встановлено, що загальні витрати за споживчим кредитом – це витрати споживача, пов`язані з отриманням, обслуговуванням та поверненням кредиту, включаючи проценти за користування кредитом, комісії та інші обов`язкові платежі за додаткові та/або супутні послуги кредитодавця, кредитного посередника (за наявності) та третіх осіб.

Частиною другою ст. 8 Закону України "Про споживче кредитування" передбачено, що до загальних витрат за споживчим кредитом включаються: комісії кредитодавця, пов`язані з наданням, обслуговуванням і поверненням кредиту, у тому числі комісії за обслуговування кредитної заборгованості, розрахунково-касове обслуговування, юридичне оформлення тощо.

Відповідно до ч.ч. 1, 3 ст. 512 ЦК України кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок, зокрема передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги). Кредитор у зобов`язанні не може бути замінений, якщо це встановлено договором або законом.

Статтею 514 ЦК України передбачено, що до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно з ч.1 ст.1077 ЦК України, за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов`язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов`язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника).

Відповідно до ст. 1078 ЦК України предметом договору факторингу може бути право грошової вимоги, строк платежу за якою настав (наявна вимога), а також право вимоги, яке виникне в майбутньому (майбутня вимога). Майбутня вимога вважається переданою фактору з дня виникнення права вимоги до боржника. Якщо передання права грошової вимоги обумовлене певною подією, воно вважається переданим з моменту настання цієї події.

З матеріалів справи вбачається, що 08 грудня 2023 року між ТОВ "Мілоан" та ОСОБА_1 було укладено в електронній формі договір про споживчий кредит № 8413131.

У розділі 1 кредитної угоди обумовлено те, що сума кредиту становила 10 000 гривень, він надавався загальним строком на 105 днів з 08 грудня 2023 року (дата надання кредиту). При цьому строк кредитування складався з пільгового та поточного періодів. Пільговий період становив 15 днів, розпочинався з дати видачі кредиту та завершувався 23 грудня 2023 року (рекомендована дата платежу). Поточний період становив 90 днів, розпочинався з дня, наступного за днем завершення пільгового періоду, та закінчувався 22 березня 2024 року (дата остаточного погашення заборгованості).

Позичальник мав повернути кредит, сплатити комісії за надання кредиту та проценти за користування кредитом у рекомендовану дату платежу — 23 грудня 2023 року (день завершення пільгового періоду), але не пізніше дати остаточного погашення заборгованості — 22 березня 2024 року (останнього дня строку кредитування). Загальні витрати позичальника за пільговий період становили 3 475 гривень у грошовому виразі та 141 762 відсотки річних у процентному значенні (орієнтовна реальна річна процентна ставка за пільговий період). Загальні витрати позичальника за кредитом (за весь строк кредитування) становили 34 975 гривень у грошовому виразі та 18 515 відсотків річних у процентному значенні (орієнтовна реальна річна процентна ставка за весь строк кредитування). Орієнтовна загальна вартість кредиту для позичальника за пільговий період становила 13 475 гривень. Орієнтовна загальна вартість кредиту для позичальника за весь строк кредитування становила 44 975 гривень. Комісія за надання кредиту становила 1 000 гривень та нараховувалася за ставкою 10 відсотків від суми кредиту одноразово в момент видачі кредиту. Проценти за користування кредитом протягом пільгового періоду становили 2 475 гривень та нараховувалися за ставкою 1,65 відсотка від фактичного залишку кредиту за кожен день строку користування кредитом протягом пільгового періоду. Проценти за користування кредитом протягом поточного періоду становили 31 500 гривень та нараховувалися за стандартною процентною ставкою 3,5 відсотка від фактичного залишку кредиту за кожен день користування кредитом протягом поточного періоду. Тип процентної ставки за цим договором був фіксованим.

Позичальник не зобов`язаний сплачувати на користь кредитодавця будь-які платежі, не передбачені цим договором. Зазначені в цьому договорі розміри комісій, процентів та будь-яких інших винагород кредитодавця не могли бути збільшені кредитодавцем без згоди позичальника.

У заяві на отримання кредиту вказувалося, що сума кредиту склала 10 000 гривень, загальний строк кредитування становив 105 днів, з яких пільговий період - 15 днів, а поточний – 90 днів. Денна процентна ставка протягом пільгового періоду склала 1,65%, а протягом поточного періоду - 3,50%. Комісія за надання кредиту становила 10% від суми кредиту.

Разом з тим у анкеті-заяві на кредит вказано, що сума кредиту склала 10 000 гривень, строк кредиту - 15 днів, дату повернення кредиту визначено до 23 грудня 2023 року, сума до повернення – 13 475 гривень, з якої комісія становить 1 000 гривень, 2 475 гривень – відсотки.

Рішенням генерального директора ТОВ "Мілоан" "Прийняття рішення по заяві 8413131" погоджено такі умови кредитування за заявою: замовлена сума - 10 800 гривень; замовлений строк - 15 днів; погоджена сума - 10 000 гривень; погоджений строк - 15 днів; комісія за надання - 10.00% одноразово; ставка процентів - 1,65% за кожен день користування.

Позивач підтвердив факт перерахування ТОВ "Міолан" кредитних коштів на користь ОСОБА_1 платіжним дорученням № 117204837 від 08 грудня 2023 року.

26 квітня 2024 року між ТОВ "Мілоан" та ТОВ "ФК "Кредит-капітал" було укладено договір відступлення прав вимоги № 105-МЛ і у сукупності з платіжною інструкцією про його фінансування, актом приймання передачі реєстру боржників, витягом з реєстру боржників, підтверджено, що ТОВ "Мілоан" передало, а ТОВ "ФК "Кредит-капітал" прийняло право вимоги до ОСОБА_1 за кредитним договором № 8413131 від 08 грудня 2023 року.

Переглядаючи справу в межах доводів і вимог апеляційної скарги, колегія суддів відповідно до ч. 4 ст. 263 ЦПК України застосовує висновки Верховного Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду, які викладені в постанові від 07 вересня 2026 року у справі № 552/672/23, де зазначено таке.

Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).

У статті 629 ЦК України закріплено один із фундаментів на якому базується цивільне право - обов`язковість договору. Тобто з укладенням договору та виникненням зобов`язання його сторони набувають обов`язки (а не лише суб`єктивні права), які вони мають виконувати. Не виконання обов`язків, встановлених договором, може відбуватися при: (1) розірванні договору за взаємною домовленістю сторін; (2) розірванні договору в судовому порядку; (3) відмові від договору в односторонньому порядку у випадках, передбачених договором та законом; (4) припинення зобов`язання на підставах, що містяться в главі 50 ЦК України; (5) недійсності договору (нікчемності договору або визнання його недійсним на підставі рішення суду) (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року у справі № 355/385/17 (провадження № 61-30435сво18)).

Тлумачення правочину - це з`ясування змісту дійсного одностороннього правочину чи договору (двостороннього або багатостороннього правочину), з тексту якого неможливо встановити справжню волю сторони (сторін). З урахуванням принципу тлумачення favor contractus (тлумачення договору на користь дійсності) сумніви щодо дійсності, чинності та виконуваності договору (правочину) повинні тлумачитися судом на користь його дійсності, чинності та виконуваності (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 грудня 2022 року у справі № 753/8945/19 (провадження № 61-8829сво21)).

Як передбачено частиною першою статті 637 ЦК України тлумачення умов договору здійснюється відповідно до статті 213 ЦК України. У частинах третій та четвертій статті 213 ЦК України визначаються загальні способи, що застосовуватимуться при тлумаченні, які втілюються в трьох рівнях тлумачення. Перший рівень тлумачення здійснюється за допомогою однакових для всього змісту правочину значень слів і понять, а також загальноприйнятих у відповідній сфері відносин значення термінів. Другим рівнем тлумачення (у разі, якщо за першого підходу не вдалося витлумачити зміст правочину) є порівняння різних частин правочину як між собою, так і зі змістом правочину в цілому, а також з намірами сторін, які вони виражали при вчиненні правочину, а також з чого вони виходили при його виконанні. Третім рівнем тлумачення (при безрезультативності перших двох) є врахування: (а) мети правочину, (б) змісту попередніх переговорів, (в) усталеної практики відносин між сторонами (якщо сторони перебували раніше в правовідносинах між собою), (г) звичаїв ділового обороту; (ґ) подальшої поведінки сторін; (д) тексту типового договору; (е) інших обставин, що мають істотне значення. Таким чином, тлумаченню підлягає зміст правочину або його частина за правилами, встановленими статтею 213 ЦК України (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2018 року у справі № 753/11000/14-ц (провадження № 61-11сво17), постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 грудня 2022 року в справі № 753/8945/19 (провадження № 61-8829сво21)).

При застосуванні умов договору при вирішенні спору суд здійснює тлумачення змісту договору, навіть за відсутності позовної вимоги про тлумачення змісту договору (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 02 листопада 2022 року в справі № 146/1094/21 (провадження № 61-8990св22)).

Недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність договору не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим. Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19)).

У приватному праві недійсність (нікчемність чи оспорюваність) може стосуватися або "вражати" договір, правочин, акт органу юридичної особи, державну реєстрацію чи документ. До правових наслідків недійсності правочину належить те, що він не створює юридичних наслідків. Тобто, правовим наслідком недійсності договору є по своїй суті "нівелювання" правового результату породженого таким договором (тобто вважається, що не відбулося переходу/набуття/зміни/встановлення/припинення прав взагалі) (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду 21 грудня 2021 року в справі № 148/2112/19 (провадження № 61-18061св20), постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року у справі № 567/3/22 (провадження № 61-5252сво23)).

Недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 27 січня 2020 року в справі № 761/26815/17 (провадження № 61-16353сво18)).

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).

Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов`язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним) (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 липня 2021 року в справі № 759/24061/19 (провадження № 61-8593св21)).

У ЦК України закріплений підхід, при якому оспорюваність правочину конструюється як загальне правило. Навпаки, нікчемність правочину має місце тільки у разі, коли існує пряма вказівка закону про кваліфікацію того або іншого правочину як нікчемного (див, зокрема, постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року у справі № 567/3/22 (провадження № 61-5252сво23)).

Оспорюваний правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (частина третя статті 215 ЦК України). Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов`язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду. Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред`явлення вимог про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов) (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року у справі № 567/3/22 (провадження № 61-5252сво23)).

Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду вже наголошував, що застосування позову про оспорення правочину (ресцисорного позову) потребує не лише встановлення підстав для оспорення, але й порушення суб`єктивного цивільного права або інтересу особи, яка звернулася до суду (див. постанову Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 травня 2024 року в справі № 229/7156/19 (провадження № 61-4283св24)).

Для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Як наявність підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним, так і порушення суб`єктивного цивільного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, має встановлюватися саме на момент вчинення оспорюваного правочину (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 червня 2021 року в справі № 761/12692/17 (провадження № 61-37390свп18)).

Під вимогами, яким не повинен суперечити правочин, мають розумітися ті правила, що містяться в імперативних приватно-правових нормах (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2022 року в справі № 613/1436/17 (провадження № 61-17583св20)).

Наявність підстав для визнання договору недійсним має встановлюватися судом на момент його укладення. Тобто, недійсність договору має існувати в момент його укладення, а не в результаті невиконання чи неналежного виконання зобов`язань, що виникли на підставі укладеного договору. Невиконання чи неналежне виконання зобов`язань, що виникли на підставі оспорюваного договору, не є підставою для його визнання недійсним (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 червня 2020 року в справі № 177/1942/16-ц (провадження № 61-2276св19)).

Тлумачення частини першої статті 203 ЦК України свідчить, що під змістом правочину розуміється сукупність умов, викладених в ньому. Зміст правочину, в першу чергу, має відповідати вимогам актів цивільного законодавства, перелічених в статті 4 ЦК України. Втім більшість законодавчих актів носять комплексний характер, і в них поряд із приватно-правовими можуть міститися норми різноманітної галузевої приналежності. За такої ситуації необхідно вести мову про те, що зміст правочину має не суперечити вимогам, встановленим у приватно-правовій нормі, хоча б вона містилася в будь-якому нормативно-правовому акті, а не лише акті цивільного законодавства. Під вимогами, яким не повинен суперечити правочин, мають розумітися ті правила, що містяться в імперативних приватно-правових нормах (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2022 року в справі № 613/1436/17 (провадження № 61-17583св20)).

Умови договору про споживчий кредит, які обмежують права споживача порівняно з правами, встановленими цим Законом, є нікчемними (частина п`ята статті 12 Закону України "Про споживче кредитування").

У статті 18 Закону України "Про захист прав споживачів" встановлено, що цей Закон застосовується до відносин споживчого кредитування у частині, що не суперечить Закону України "Про споживче кредитування".

У статті 18 Закону України "Про захист прав споживачів", яка має назву "Визнання недійсними умов договорів, що обмежують права споживача, передбачено, що продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими (частина перша статті 18 Закону України "Про захист прав споживачів")

Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов`язків на шкоду споживача (частина друга статті 18 Закону України "Про захист прав споживачів").

Перелік несправедливих умов у договорах із споживачами не є вичерпним (абзац 1 частини четвертої статті 18 Закону України "Про захист прав споживачів").

Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним (частина п`ята статті 18 Закону України "Про захист прав споживачів").

У разі коли зміна положення або визнання його недійсним зумовлює зміну інших положень договору, на вимогу споживача: 1) такі положення також підлягають зміні; або 2) договір може бути визнаним недійсним у цілому (частина шоста статті 18 Закону України "Про захист прав споживачів").

Положення, що було визнане недійсним, вважається таким з моменту укладення договору. Якщо до положення вносяться зміни, такі зміни вважаються чинними з моменту їх внесення (частина сьома статті 18 Закону України "Про захист прав споживачів").

Нечіткі або двозначні положення договорів із споживачами тлумачаться на користь споживача (частина восьма статті 18 Закону України "Про захист прав споживачів").

У справі, яка була об`єктом перегляду Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду, апеляційний суд при задоволенні вимоги про стягнення процентів за користування кредитом міркував так, що проценти нараховані протягом орієнтовного строку повернення кредиту, що становить 15 календарних днів з моменту отримання кредиту, та відповідно до пункту 1.4.2. договору у разі, якщо сума кредиту лишається неповернутою після орієнтовного строку повернення кредиту, проценти підлягають обов`язковій сплаті кожні 15 днів у сумі, нарахованій за фактичний строк користування кредитом, граничний строк якого згідно пункту 1.9. договору становить 1 рік; строк, протягом якого відповідач міг правомірно користуватися кредитними коштами - строк кредитування, встановлено тривалістю в 1 рік (пункт 1.9 Договору) і протягом цього строку позивач має право на одержання процентів за користування кредитом на умовах, визначених кредитним договором. Оскільки у зазначений у договорі строк кредитування одержані за кредитним договором кошти відповідачем повернуті не були, відмова суду у стягненні заявлених позивачем процентів за кредитом є необґрунтованою.

Натомість суд касаційної інстанції вказав, що апеляційний суд не звернув уваги на таке: нечіткі або двозначні положення договорів із споживачами тлумачаться на користь споживача (частина восьма статті 18 Закону України "Про захист прав споживачів"); суд без позовної вимоги споживача може застосовувати такий правовий засіб коригування процентів за користування кредитом в договорі про споживчий кредит як тлумачення умов договору про споживчий кредит, в разі наявності в договорі нечітких або двозначних положень. Оскільки при застосуванні умов договору при вирішенні спору суд здійснює тлумачення змісту договору, навіть за відсутності позовної вимоги про тлумачення змісту договору.

Крім цього, суд касаційної інстанції зазначив й про те, що рішення суду першої інстанції в частині стягнення процентів підлягає зміні, оскільки суд першої інстанції застосував пункт 5 частини 3 статті 18 Закону України "Про захист прав споживачів", що не підлягав застосуванню, оскільки оспорюваність умови чи договору про споживчий кредит або зміну договору про споживчий кредит суд без відповідної позовної вимоги споживача застосувати не може. Тобто у разі, якщо споживач не пред`явив відповідних позовних вимог про оспорення умови чи договору про споживчий кредит або зміну договору про споживчий кредит, то суд не може самостійно зменшити розмір процентів за користування кредитом.

На переконання колегії суддів, обставини цієї справи та справи, що переглядалася Об`єднаною палатою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, є подібними, оскільки між кредитором і позичальником укладено схожі за змістом кредитні договори, з такими ж механізмами нарахування відсотків, тобто поділом на базовий та спеціальний/штрафний періоди із суперечливим визначенням загальної вартості кредиту.

Отже, стягнення судом заборгованості за відсотками у повному обсязі є неправомірним, позаяк умови договору містять двозначні положення щодо розміру процентів та загальної вартості кредиту. У таких правовідносинах суд не може тлумачити договір на користь кредитора, який його склав.

Тому суд апеляційної інстанції виходить з того, що строк користування кредитом тривалістю у 15 календарних днів є основоположними умовами кредитного договору, які безпосередньо визначають період існування кредитних правовідносин.

Посилання позивача на окремі положення договору не можуть тлумачитися відокремлено від зазначених умов та призводити до фактичної зміни погодженого сторонами строку кредитування.

Саме такий строк кредитування є визначальним критерієм для встановлення меж реалізації прав кредитодавця та обсягу обов`язків позичальника, у зв`язку з чим інші положення договору підлягають застосуванню лише у системному взаємозв`язку з ним, а не всупереч йому.

Тобто обґрунтованим та справедливим є підхід, за яким відсотки повинні нараховуватися за однією ставкою, яка не суперечить законодавству та в межах одного строку. Такий спосіб розрахунку забезпечує передбачуваність зобов`язання для споживача, унеможливлює приховане збільшення фінансового навантаження та відповідає принципам добросовісності, прозорості та справедливості у сфері споживчого кредитування.

Тому до стягнення підлягає заборгованість у розмірі 13 475 гривень, з яких тіло кредиту сладає 10 000 гривень, нараховані у межах п`ятнадцятиденного строку кредитування відсотки за ставкою 1,65% за кожен день користування кредитом – 2 475 гривень, комісія за видачу кредиту – 1 000 гривень.

При цьому є необґрунтованими доводи апеляційної скарги про застосування пункту 5 частини 3 статті 18 Закону України "Про захист прав споживачів", адже суд не наділений повноваженнями самостійно застосовувати цей механізм без подання споживачем окремого позову (зустрічного позову) про визнання відповідної умови договору недійсною.

Аргументи щодо неотримання позичальником кредитних коштів та відсутності у позивача права вимоги не ґрунтуються на матеріалах справи, оскільки факт надання кредиту підтверджується відповідним платіжним дорученням про перерахування кредитних коштів, а набуття позивачем права вимоги — договором факторингу, актом приймання-передачі реєстру боржників за ним, витягом із реєстру боржників та платіжною інструкцією.

Поготів, будь-яких об`єктивних і переконливих доказів про те, що персональні дані відповідача (паспорт громадянина України, реєстраційний номер облікової картки платника податків, номер оператора стільникового зв`язку, реквізити банківської платіжної картки) були використані сторонніми особами без її волі для вчинення правочину матеріали справи не містять.

Під час розгляду справи ОСОБА_1 не було спростовано належність їй емітованого відповідним банком платіжного інструмента, який зазначено при укладенні кредитного договору, а також факту зарахування обумовленої між сторонами суми кредитних коштів.

Отже, презумпцію винуватості боржника та факту виникнення між сторонами відповідного зобов`язання не спростовано, а спонукань вважати угоду безгрошовою немає.

Решта аргументів апеляційної скарги колегією суддів відхиляються з огляду на встановлені обставини та застосовані норми матеріального права.

Підставою для прийняття постанови про часткове задоволення позову та стягнення з позичальника на користь кредитора 13 475 гривень відповідно до пунктів 3, 4 ч. 1 ст. 376 ЦПК України є невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, порушення норм процесуального права і неправильне застосування норм матеріального права.

Керуючись ст.ст. 367, 368, 376, 381, 382, 384 ЦПК України, апеляційний суд

п о с т а н о в и в:

Апеляційну скаргу представник ОСОБА_1 – адвоката Москвічова Андрія Сергійовича задовольнити частково.

Скасувати заочне рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 26 травня 2025 року.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Кредит-капітал" 13 475 (тринадцять тисяч чотириста сімдесят п`ять) гривень заборгованості.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня проголошення.

Якщо в судовому засіданні було проголошено лише скорочене (вступну та резолютивну частини) судове рішення або якщо розгляд справи (вирішення питання) здійснювався без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Позивач: Товариство з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Кредит –капітал"; адреса місцезнаходження: вул. Смаль-Стоцького, 1, корпус 28, м. Львів, 79018; код ЄДРПОУ: 35234236".

Відповідач: ОСОБА_1 ; зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_1 ; РНОКПП: НОМЕР_1 .

Головуючий: С.В. Хилевич

Судді: С.О. Гордійчук

Н.М. Ковальчук