Постанова від 14 жовтня 2026 р. у справі №344/19558/25 — Івано-Франківський апеляційний суд

Справа № 344/19558/25

Провадження № 22-ц/4808/1853/26

Головуючий у 1 інстанції Домбровська Г. В.

Суддя-доповідач Максюта

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 жовтня 2026 року м. Івано-Франківськ

Івано-Франківський апеляційний суд в складі:

головуючого (суддя-доповідач) Максюти І.О.,

суддів Пнівчук О.В., Баркова В.М.,

секретаря Петріва Д.Б.,

з участю представника особи, яка подала апеляційну скаргу, відповідача ОСОБА_1 адвоката Гоголь М.І., позивачки ОСОБА_2 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні житлом, за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 адвоката Гоголь Мирослави Ігорівни на рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 15 липня 2026 року,

в с т а н о в и в:

Короткий зміст позовних вимог:

У жовтні 2025 року ОСОБА_2 звернулася з позовом до ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні житлом.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що квартира за адресою: АДРЕСА_1 є об`єктом права спільної часткової власності ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , яким належить по 1/2 частці у праві власності на зазначену квартиру. Відповідач, незважаючи на наявність у неї права власності на 1/2 частку квартири, чинить їй перешкоди у користуванні належним їй майном. Зокрема, не допускає її та неповнолітніх дітей до квартири, не надає їй ключів та інших засобів доступу до житла, блокує можливість потрапити до квартири та фактично одноосібно користується усім житловим приміщенням. При цьому місце проживання ОСОБА_2 та їх неповнолітніх дітей - ОСОБА_3 та ОСОБА_4 зареєстровано за адресою: АДРЕСА_1 .

Посилаючись на зазначені обставини, просила суд усунути перешкоди у користуванні квартирою за адресою: АДРЕСА_1 , яка належить їй та ОСОБА_1 на праві спільної часткової власності по 1/2 частці кожному, шляхом:

примусового вселення ОСОБА_2 та їх неповнолітніх дітей ОСОБА_3 та ОСОБА_4 до зазначеної квартири;

зобов`язання ОСОБА_1 передати ОСОБА_2 комплект ключів та інших необхідних засобів доступу до квартири, зокрема ключі від вхідних дверей квартири та під`їзду, засоби доступу до домофона та/або кодових замків, а також ключ-карту чи брелок для доступу через шлагбаум на територію будинку;

зобов`язання ОСОБА_1 надалі не чинити ОСОБА_2 та їх неповнолітнім дітям перешкод у користуванні та проживанні у зазначеній квартирі, у тому числі не здійснювати повторної зміни замків, не блокувати доступ до квартири та не вчиняти інших дій, спрямованих на обмеження доступу до житла.

Короткий зміст оскаржуваного рішення:

Рішенням Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 15 липня 2026 року задоволено позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні житлом.

Суд зобов`язав ОСОБА_1 усунути ОСОБА_2 перешкоди у користуванні квартирою за адресою: АДРЕСА_1 , шляхом примусового вселення ОСОБА_2 та неповнолітніх дітей ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , до квартири за адресою: АДРЕСА_1 . Також зобов`язав ОСОБА_1 передати ОСОБА_2 комплект ключів/засобів доступу до квартири за адресою: АДРЕСА_1 .

В задоволенні решти позовних вимог суд відмовив.

Короткий зміст та узагальнюючі доводи апеляційної скарги на рішення суду:

Відповідач ОСОБА_1 з таким рішенням не погодився, подав апеляційну скаргу у якій зазначив, що вважає рішення суду першої інстанції незаконним і таким, що ухвалене з неправильним застосуванням норм матеріального та процесуального права.

Апелянт зазначив, що позивачка ОСОБА_2 не надала належних, допустимих і достатніх доказів того, що саме він створював їй реальні перешкоди у користуванні квартирою. Матеріали поліції підтверджують лише факт звернення позивачки до правоохоронних органів, але не підтверджують факту вчинення відповідачем дій, які б унеможливлювали доступ до квартири.

Апелянт також посилається на те, що квартира перебуває у спільній частковій власності ОСОБА_2 та ОСОБА_1 і кожному із них належить відповідна частка. Сам факт відсутності у співвласника ключів від квартири не може свідчити про створення йому перешкод у користуванні майном. Для цього, необхідно встановити конкретні дії відповідача, спрямовані на недопущення співвласника до квартири.

Апелянт стверджує, що позивачка не довела факту звертення до відповідача з вимогою надати ключі або допустити її до квартири та що їй у цьому ним відмовлено.

Крім того, апелянт посилається на практику Верховного Суду та зазначає, що для задоволення позову про усунення перешкод необхідно довести не лише наявність у позивача права власності на майно, а й факт порушення цього права конкретними діями відповідача.

Апелянт звертає увагу суду на цивільну справу № 344/12263/26, яка перебуває на розгляді суду між тими самими сторонами. У цій справі ОСОБА_1 просить припинити право власності ОСОБА_2 на частку у спільному майні, стягнути грошову компенсацію та визнати за ним право власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_1 . Результат розгляду справи № 344/12263/26 безпосередньо впливає на цю справу, оскільки у разі задоволення позову про припинення права власності може змінитися правовий статус квартири та право ОСОБА_2 на користування нею. Саме тому ОСОБА_1 вважає, що розгляд справи про усунення перешкод необхідно зупинити до набрання законної сили рішенням у справі № 344/12263/26.

З урахуванням наведеного просить скасувати рішення Івано-Франківського міського суду від 15.07.2026 року та ухвалити нове рішення, яким повністю відмовити ОСОБА_2 у задоволенні позову про усунення перешкод у користуванні квартирою.

Позиція інших учасників справи:

Позивачка ОСОБА_2 подала відзив на апеляційну скаргу ОСОБА_1 , у якому заперечує проти доводів апеляційної скарги.

Обґрунтовуючи свою позицію, ОСОБА_2 зазначила, що є співвласницею квартири за адресою: АДРЕСА_1 , оскільки за нею визнано право власності на 1/2 частку цієї квартири. На підтвердження цього посилається на постанову Івано-Франківського апеляційного суду у справі №344/9012/22, відповідно до якої за нею визнано право власності на 1/2 частку у праві спільної часткової власності на зазначену квартиру, а також на витяг з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, який підтверджує зареєстроване за нею право власності.

ОСОБА_2 стверджує, що відповідач чинить їй перешкоди у користуванні квартирою, оскільки утримує ключі від неї та не передає їй засоби доступу. У зв`язку з цим вона позбавлена можливості безперешкодно потрапляти до належної їй квартири. Посилаючись на статтю 391 ЦК України, позивачка вважає такі обставини порушенням її прав як співвласника та зазначає, що саме з метою усунення цих перешкод суд першої інстанції зобов`язав ОСОБА_1 вселити її та дітей до квартири і передати їй повний комплект ключів.

Окремо ОСОБА_2 зазначає, що вона та двоє неповнолітніх дітей зареєстровані у спірній квартирі. На її думку, обмеження доступу до квартири порушує не лише її права як співвласника, а й права дітей на житло та проживання разом із матір`ю.

Щодо доводів апеляційної скарги про наявність у ОСОБА_2 іншого житла або нерухомого майна, позивачка зазначає, що такі обставини не припиняють її права власності на 1/2 частку спірної квартири та не позбавляють її можливості користуватися належним їй майном.

Стосовно доводів ОСОБА_1 про необхідність зупинення провадження у зв`язку з розглядом справи №344/12263/26 ОСОБА_2 зазначає, що наявність іншої справи не означає припинення чи зміну її права власності на спірну квартиру. Вказує, що її право на 1/2 частку квартири підтверджене судовим рішенням, яке не скасовувалося, а тому, на її думку, відсутні об`єктивні перешкоди для розгляду справи №344/19558/25 до завершення розгляду справи №344/12263/26.

Крім того, позивачка посилається на необхідність дотримання розумних строків розгляду справи та вважає, що зупинення провадження призведе до подальшого відкладення вирішення питання щодо захисту її права на користування квартирою.

Вона також зазначає, що подання окремого позову щодо її права на частку не позбавляє її можливості вимагати усунення перешкод у користуванні майном у межах цієї справи.

Таким чином, ОСОБА_2 виходить із того, що її право власності на 1/2 частку квартири є чинним, а відсутність у неї ключів та неможливість вільного доступу до квартири, на її думку, створюють перешкоди у здійсненні нею прав співвласника. У зв`язку з цим вона вважає рішення суду першої інстанції про її вселення та зобов`язання передати їй ключі обґрунтованим. При цьому, на її думку, а ні наявність іншого житла, а ні розгляд справи №344/12263/26 не припиняють і не змінюють її права власності на квартиру.

За результатами викладеного ОСОБА_2 просить апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 15 липня 2026 року - без змін.

Позиція Івано-Франківського апеляційного суду:

Представник особи, яка подала апеляційну скаргу відповідача ОСОБА_1 адвокат Гоголь М.І. у судовому засіданні підтримала апеляційну скаргу, просила задовольнити цю скаргу з підстав, наведених у ній.

Позивачка ОСОБА_2 у судовому засіданні апеляційну скаргу не визнала, просила відмовити у задоволенні цієї скарги з підстав, наведених у відзиві на неї.

Згідно з статтею 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній та додатково поданими доказами, перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Відповідно до ст. ст. 263, 264 ЦПК України рішення суду повинно бути законним i обґрунтованим. Під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема, такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають iз встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати.

Вислухавши доповідь судді, пояснення представника особи, яка подала апеляційну скаргу відповідача ОСОБА_1 адвоката Гоголь М.І., позивачки ОСОБА_2 , дослідивши матеріали справи та перевіривши, відповідно до ст. 367 ЦПК України, законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга є необґрунтованою, виходячи з таких підстав.

Встановлені обставини справи:

ОСОБА_2 та ОСОБА_1 є співвласниками квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 , кожному з яких належить по 1/2 частки у праві спільної часткової власності на неї на підставі постанов Івано-Франківського апеляційного суду Івано-Франківської області від 12 березня 2025 року (10-18, 19 том1).

Сторони перебували у шлюбі, який розірвано рішенням Івано-Франківського міського суду від 08.06.2022 року у справі №344/970/22, що набрало законної сили 09.07.2022 року.

У шлюбі сторін народилось двоє дітей: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 (а.с.8-9, т.1). Рішенням Івано-Франківського міського суду від 08.06.2022 року у справі №344/970/22 дітей залишено проживати разом із матір`ю ОСОБА_2 .

Місце проживання ОСОБА_2 та неповнолітніх дітей зареєстровано у зазначеній квартирі за адресою: АДРЕСА_1 , що підтверджується відповідними доказами, наявними в матеріалах справи (а.с. 20, т.1).

ОСОБА_2 зверталася із заявами до начальника Івано-Франківського РУП ГУНП в Івано-Франківській області, у яких повідомляла про чинення їй ОСОБА_1 перешкод у доступі до спірної квартири (а.с. 21, 27, т. 1).

Водночас, як убачається зі змісту відповідей правоохоронних органів, за результатами розгляду звернень ОСОБА_2 об`єктивних даних, які б давали підстави вважати, що у діях іншої сторони наявні ознаки кримінального правопорушення, встановлено не було. Натомість у відповідях зазначено, що спір між сторонами має цивільно-правовий характер, а відтак ОСОБА_2 рекомендовано захищати свої права та інтереси в судовому порядку (а. с. 23, 97, т. 1).

Відповідно до відомостей Реєстру прав власності на нерухоме майно, ОСОБА_2 належить 1/4 частка у праві власності на кімнату житловою площею 17 кв. м, розташовану за адресою: АДРЕСА_2 (а. с. 79, т. 1).

У матеріалах справи наявні письмові звернення позивачки до відповідача щодо надання доступу до спірної квартири, виплати належної їй половини коштів, отриманих від оренди спільного майна подружжя за період із липня 2022 року по жовтень 2025 року, припинення погроз фізичною розправою та передання дублікатів ключів від квартири (а. с. 26, 95-96, т. 1).

Крім того, матеріали справи містять фотознімки дверей спірної квартири, зачинених воріт на території, де вона розташована, а також відомості про перебування об`єкта під охороною. На підтвердження неодноразових звернень щодо забезпечення доступу до житла позивачка надала скриншоти повідомлень, у яких просила відповідача передати ключі та засоби доступу до шлагбаума, кодового замка й квартири (а. с. 85-94, 102-104, 127-128, т. 1).

Згідно з актом обстеження житлово-побутових умов сім`ї від 11 лютого 2026 року, спірна квартира за адресою: АДРЕСА_1 , на час обстеження не була пристосована для проживання: у ній були відсутні меблі та сантехніка, ремонт залишався незавершеним, не було підлогового покриття та дверей (а. с. 133, т. 1).

Застосовані норми права та мотиви з яких виходить апеляційний суд:

Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності є непорушним, і ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права.

Згідно зі статтею 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном, причому на зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна. Відповідно до статті 319 ЦК України власник володіє, користується і розпоряджається своїм майном на власний розсуд, а статтею 321 цього Кодексу встановлено непорушність права власності.

Статтею 150 ЖК України та статтею 383 ЦК України закріплено право власника квартири користуватись нею для особистого проживання та проживання членів його сім`ї.

Статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено право кожної фізичної або юридичної особи мирно володіти своїм майном. Позбавлення власності допускається лише в інтересах суспільства, на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

За змістом статті 358 ЦК України право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Вони мають право домовитися про порядок володіння та користування спільним майном, а кожен співвласник має право на надання йому у володіння та користування відповідної частини майна.

Відповідно до статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Отже, передумовами задоволення негаторного позову є наявність у позивача відповідного речового права та встановлення фактичних перешкод у здійсненні цього права, які не пов`язані з позбавленням власника володіння майном. При цьому суд має з`ясувати характер порушення, його реальність та наявність підстав пов`язувати відповідні перешкоди з поведінкою відповідача.

Верховний Суд у постанові від 06 вересня 2023 року (справа № 466/8225/20), дійшов висновку, що відсутність у співвласника вільного доступу до належного йому майна, зокрема через відсутність ключів від квартири, за відповідних обставин може свідчити про створення іншим співвласником перешкод у користуванні майном. У цій же постанові Верховний Суд наголосив на необхідності оцінки доказів з урахуванням характеру правовідносин між сторонами та фактичних обставин спору. Подібний підхід застосовано й у постанові Верховного Суду від 05 вересня 2022 року у справі № 569/2864/20, у якій підтверджено обґрунтованість захисту права співвласника шляхом передання ключів від вхідних дверей та забезпечення вільного доступу до квартири за встановлених обставин недопуску.

Як установлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, ОСОБА_2 та ОСОБА_1 є співвласниками квартири за адресою: АДРЕСА_1 , кожному з яких належить по 1/2 частці у праві спільної часткової власності.

Право власності ОСОБА_2 на 1/2 частку спірної квартири зареєстровано на підставі постанови Івано-Франківського апеляційного суду від 12 березня 2025 року, якою здійснено поділ спільного сумісного майна подружжя та визнано за кожною зі сторін право власності на відповідну частку у нерухомому майні, а також відомостями Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Таким чином, на час розгляду справи позивачка є власницею частки спірної квартири та має право реалізовувати належні їй правомочності щодо володіння і користування майном. Визнання права власності не забезпечує його реального здійснення, якщо власник позбавлений можливості отримати доступ до майна та користуватися ним відповідно до його призначення.

Апелянт заперечує наявність перешкод у користуванні квартирою, зазначаючи, що позивачка не надала належних, допустимих і достатніх доказів вчинення ним конкретних дій, спрямованих на обмеження її доступу до житла.

Перевіряючи ці доводи, колегія суддів виходить із того, що відповідно до статей 12, 76-81, 89 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, а суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо та достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

На підтвердження створення перешкод позивачка надала лист від 17 жовтня 2025 року, відомості про телефонні дзвінки та повідомлення відповідачу з приводу надання ключів і засобів доступу до нерухомого майна, фотографії зачинених воріт та дверей квартири, а також матеріали звернень до органів поліції. Зазначені докази оцінюються у взаємозв`язку з іншими встановленими обставинами справи.

Листування та відомості про телефонні звернення підтверджують, що позивачка намагалася вирішити питання доступу до нерухомого майна шляхом звернення до відповідача. Водночас відсутність у позивачки ключів від квартири та наявність ключів у відповідача, установлені судом першої інстанції на підставі досліджених доказів і пояснень сторін, свідчать про те, що позивачка не мала самостійної можливості потрапити до належного їй приміщення. Фотографії зачинених воріт і дверей додатково характеризують фактичні умови доступу до об`єкта нерухомості.

Апеляційний суд погоджується з тим, що звернення до правоохоронних органів не є безумовним доказом достовірності всіх викладених у ньому обставин. Так само факт телефонних дзвінків або наявність зачинених дверей, розглянуті окремо, не доводять, що перешкоди створював саме відповідач. Проте у цій справі зазначені докази оцінюються в сукупності з встановленим правом власності позивачки, відсутністю в неї ключів, наявністю ключів у відповідача та іншими матеріалами справи. Їх взаємний зв`язок дає підстави для висновку про те, що позивачка не мала реальної можливості самостійно потрапляти до квартири та здійснювати належні їй правомочності співвласника.

З матеріалів справи убачається, що ОСОБА_2 зверталася до правоохоронних органів із заявами про створення ОСОБА_1 перешкод у доступі до спірної квартири (а. с. 21, 27, т. 1). У відповідях правоохоронних органів зазначено, що об`єктивних даних, які б свідчили про наявність у діях іншої сторони ознак кримінального правопорушення, не встановлено, а спір має цивільно-правовий характер і може бути вирішений у судовому порядку.

Відсутність встановлених ознак кримінального правопорушення не означає відсутності порушення цивільного права, оскільки питання про наявність перешкод у здійсненні права користування майном вирішується судом цивільної юрисдикції з урахуванням предмета спору та всієї сукупності досліджених доказів. У цій справі суд перевіряє не наявність складу кримінального правопорушення в діях відповідача, а те, чи була позивачка фактично позбавлена можливості реалізовувати своє право співвласника та чи існують підстави для усунення відповідних перешкод у цивільно-правовому порядку.

Не спростовує висновків суду першої інстанції й акт обстеження житлово-побутових умов від 11 лютого 2026 року, відповідно до якого в квартирі тривали ремонтні роботи, стіни були оштукатурені та частково пофарбовані, підлогове покриття було відсутнє, стеля в окремих місцях залишалася незавершеною, двері не були встановлені, а меблі були відсутні. Ці обставини свідчать про незавершеність ремонту та непридатність квартири для повноцінного проживання на час обстеження, але не припиняють права позивачки як співвласниці на доступ до майна та участь у здійсненні правомочностей щодо нього.

Предметом цього спору є усунення перешкод у здійсненні права користування квартирою, а не визначення її придатності для постійного проживання. Тому незавершеність ремонтних робіт не може бути підставою для відмови в захисті права власності. Водночас ця обставина підлягає врахуванню під час оцінки всіх доказів, але не спростовує факту обмеження доступу до майна, установленого судом першої інстанції на підставі їх сукупності.

За таких обставин колегія суддів доходить висновку, що сукупність досліджених доказів підтверджує не лише наявність у позивачки права власності на 1/2 частку квартири, а й фактичне обмеження можливості реалізовувати право користування нею. Відповідач, який мав ключі від квартири, не забезпечив позивачці можливості самостійно отримати доступ до належного їй майна. Унаслідок цього позивачка не могла повною мірою здійснювати правомочності співвласника, що свідчить про наявність перешкод, які підлягають усуненню в порядку статті 391 ЦК України.

Довід апелянта про те, що позивачка не довела факту звернення до нього з вимогою передати ключі або допустити її до квартири та факту відмови в задоволенні такої вимоги, не дає підстав для іншого висновку.

Стаття 391 ЦК України не встановлює обов`язкової досудової процедури пред`явлення письмової вимоги про усунення перешкод як універсальної передумови звернення з негаторним позовом. Відсутність письмової вимоги або окремого доказу прямої відмови відповідача не виключає судового захисту, якщо факт порушення права та реальність перешкод підтверджуються іншими належними доказами.

Посилання апелянта на правові висновки Верховного Суду щодо необхідності доведення не лише права власності, а й факту порушення цього права відповідають загальним засадам застосування статті 391 ЦК України. Проте ці висновки не зумовлюють відмови в позові, а вимагають оцінки фактичних обставин конкретної справи. У цьому випадку суд першої інстанції встановив обставини, які свідчать про реальне обмеження доступу позивачки до квартири, а доводи апеляційної скарги не спростовують відповідних висновків.

Посилання апелянта на наявність у ОСОБА_2 іншого нерухомого майна також не є підставою для відмови в позові. Належність позивачці частки в іншому об`єкті нерухомості не припиняє її права власності на спірну квартиру та не позбавляє права вимагати усунення перешкод у користуванні нею. За відсутності передбачених законом підстав припинення права власності інший співвласник не може бути позбавлений можливості реалізовувати належні йому правомочності лише через наявність іншого місця проживання або іншого нерухомого майна.

Матеріалами справи підтверджується, що сторони мають двох неповнолітніх дітей- ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , місце проживання яких разом із матір`ю визначено рішенням Івано-Франківського міського суду від 8 червня 2022 року у справі № 344/970/22. Місце проживання позивачки та дітей зареєстроване за адресою спірної квартири, що підтверджується матеріалами справи.

Апеляційний суд враховує, що реєстрація місця проживання не породжує права власності на житло. Водночас у цій справі право позивачки на вселення грунтується на належній їй 1/2 частці квартири, а вимога щодо вселення дітей пов`язана з необхідністю забезпечити можливість їхнього проживання разом із матір`ю, з якою визначено їхнє місце проживання, та доступу до житла, за адресою якого зареєстроване їхнє місце проживання. За таких обставин реєстрація дітей у спірній квартирі та визначення їхнього місця проживання разом із матір`ю підлягають урахуванню під час оцінки обраного способу захисту, хоча самі не є достатнім доказом створення відповідачем перешкод.

Апелянт також вважає, що провадження в цій справі необхідно було зупинити до набрання законної сили судовим рішенням у справі № 344/12263/26, у якій він просить припинити право власності ОСОБА_2 на частку у спільному майні, стягнути грошову компенсацію та визнати за ним право власності на квартиру.

Відповідно до пункту 6 частини першої статті 251 ЦПК України суд зобов`язаний зупинити провадження у справі в разі об`єктивної неможливості її розгляду до вирішення іншої справи. Водночас суд не може посилатися на таку неможливість, якщо зібрані докази дозволяють установити й оцінити обставини, які є предметом судового розгляду.

Отже, наявність іншого судового провадження між сторонами не зумовлює автоматичного зупинення розгляду справи. Для застосування зазначеної процесуальної норми необхідно встановити, що без вирішення іншої справи об`єктивно неможливо розглянути цей спір на підставі наявних доказів.

На час розгляду цієї справи право власності ОСОБА_2 на 1/2 частку квартири підтверджене судовим рішенням, яке набрало законної сили, та відомостями Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Доказів припинення цього права в установленому законом порядку матеріали справи не містять. Натомість у справі № 344/12263/26 відповідач лише заявив вимоги, спрямовані на зміну правового режиму спільного майна та припинення права власності позивачки на відповідну частку. Факт пред`явлення такого позову не означає, що право власності позивачки вже припинено.

За таких обставин у суду наявна можливість вирішити спір про усунення перешкод у користуванні квартирою на підставі наявних доказів, не очікуючи результату розгляду іншої справи. Можливе ухвалення в майбутньому судового рішення у справі № 344/12263/26 не свідчить про об`єктивну неможливість розгляду цього спору на час ухвалення оскаржуваного рішення. Тому підстави для зупинення провадження відповідно до пункту 6 частини першої статті 251 ЦПК України відсутні.

Відповідно до статті 5 ЦПК України суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси осіб у спосіб, визначений законом або договором, а за відсутності такого способу - у спосіб, який не суперечить закону та забезпечує ефективний захист відповідного права.

Оцінюючи належність обраного позивачкою способу захисту, колегія суддів виходить із того, що вселення співвласника до квартири та передання йому ключів є заходами, спрямованими на відновлення реальної можливості здійснювати право користування майном. За встановлених обставин такі заходи відповідають характеру порушення та не змінюють часток сторін у праві власності.

Рішення суду першої інстанції не покладає на відповідача обов`язків, що виходять за межі необхідного для усунення встановлених перешкод. Визначений судом спосіб захисту обмежується вселенням позивачки та дітей до квартири й переданням позивачці комплекту ключів від неї. Такий спосіб спрямований на відновлення доступу до майна, не припиняє та не обмежує право відповідача на належну йому частку квартири та відповідає вимогам ефективного судового захисту.

Висновки за результатами розгулу апеляційної скарги:

Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Отже з врахуванням викладеного, слід дійти висновку, що оскаржуване рішення судом першої інстанції постановлене з додержанням вимог матеріального і процесуального права, тому його слід залишити в силі. Доводи апеляційної скарги не спростовують його законності і обґрунтованості. Підстав для його скасування з мотивів, наведених у скарзі, не встановлено.

Оскільки апеляційна скарга задоволенню не підлягає, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, немає.

Керуючись ст. 374, 375, 381-384, 389 ЦПК України,

п о с т а н о в и в:

Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 адвоката Гоголь Мирослави Ігорівни залишити без задоволення, а рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 15 липня 2026 року - без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Головуючий суддя І.О. Максюта

Судді: О.В. Пнівчук

В.М. Барков

Повний текст постанови складено 23 жовтня 2026 року.