Суд: Дніпровський апеляційний суд
Інстанція: Апеляційна
Юрисдикція: Цивільне
Категорія: Справи у спорах, що виникають із житлових відносин, з них
Дата: 20 жовтня 2026 р.
Справа: №201/6117/25
Суддя: Ткаченко І. Ю.
ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД
Провадження № 22-ц/803/6410/26 Справа № 201/6117/25 Суддя у 1-й інстанції - Антонюк О.А. Суддя у 2-й інстанції - Ткаченко І. Ю.
П О С Т А Н О В А
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
21 жовтня 2026 року Дніпровський апеляційний суд у складі: головуючого судді - Ткаченко І.Ю.
суддів: Свистунової О.В., Пищиди М.М.,
за участю секретаря – Паромової О.О.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпро цивільну справу
за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: ОСОБА_3 про визнання припинення права користування житловим будинком та виселення
за апеляційною скаргою ОСОБА_2
на рішення Соборного районного суду міста Дніпра від 11 березня 2026 року, -
В С Т А Н О В И В:
19 травня 2025 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до відповідачки ОСОБА_2 про визнання припинення права користування житловим будинком та виселення, позовні вимоги не змінювалися, не доповнювалися і не уточнювалися. У своєму позові посилається на те, що позивач ОСОБА_1 є власником домоволодіння АДРЕСА_1 . Право власності позивача на вказане домоволодіння підтверджується Договором дарування від 29 жовтня 2004 року, посвідченого приватним нотаріусом ДМНО Котляр Н.Л. та зареєстрованого у реєстрі за № 1167, а також Інформаційною довідкою № 427292000. 21 жовтня 2006 року позивач одружився з відповідачкою ОСОБА_2 . Від цього шлюбу і спільного мешкання мають двох дітей: повнолітнього сина і малолітню дочку. Вказане домоволодіння не стало предметом спільної сумісної власності подружжя, оскільки було набуто позивачем до укладення шлюбу на підставі договору дарування. Під час шлюбу сторонами була придбана однокімнатна житлова квартира загальною площею 33.9 кв. м., розташована за адресою: АДРЕСА_2 . За договором купівлі-продажу цієї квартири власником виступає відповідач - ОСОБА_2 . Рішенням Жовтневого районного суду від 20 січня 2023 року по цивільній справі № 201/7842/22 провадження № 2/201/969/2023 було задоволено позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу та розірвано зареєстрований 21 жовтня 2006 року Красногвардійським відділом реєстрації актів цивільного стану Дніпропетровського міського управління юстиції Дніпропетровської області шлюб (актовий запис № 961), укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 . Рішення набрало законної сили. Разом з тим, після розірвання шлюбу відповідач продовжує проживати у належному позивачу будинку. Вона почала провокувати постійні сварки з позивачем та неодноразово викликала поліцію з приводу начебто вчинення позивачем домашнього насилля, хоч у дійсності позивач ніколи таких дій не вчиняв. Після одного з таких випадків працівниками поліції було складено протокол про адміністративне правопорушення. Постановою Жовтневого районного суду від 08 червня 2023 року у справі № 201/5181/23 провадження № 3/201/2142/2023, провадження у справі про адміністративне правопорушення у відношенні ОСОБА_1 , притягнутого за ч. 1 ст. 173-2 КУпАП, було закрите за відсутності події і складу правопорушення. Проте і після цього випадку відповідач продовжує провокувати позивача та створює йому нестерпні умови для проживання в належному йому ж житловому будинку, через що позивач змушений проживати у друзів та знайомих. Як правило, кожна поява позивача у своєму будинку призводить до сварок, оскільки відповідачка, яка ніде не працює і знаходиться в будинку майже цілодобово, одразу приходить до кімнати позивача і починає його ображати. Відповідач забирає належні позивачу речі і документи. Так позивач, зокрема, забрала оригінал Договору дарування домоволодіння, через що представник позивача був змушений звертатись із адвокатським запитом до КП «Дніпровське міське бюро технічної інвентаризації» Дніпровської міської ради з проханням надати копію правовстановлювального документа (договору дарування) на житловий будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_1 . Як вбачається з цієї позовної заяви долучено копію Договору дарування від 29 жовтня 2004 року, цей документ є дублікатом, що має силу оригіналу. Тобто позивач був змушений звернутись до приватного нотаріуса, щоб отримати дублікат цього Договору, оскільки його оригінал відповідач відмовилась віддати позивачу. Своїми діями відповідач створила нестерпну для позивача атмосферу в належному йому будинку, через що позивач не має змоги користуватись цим будинком і таким чином повноцінно реалізувати свої право власності. Позивач неодноразово пропонував відповідачці звільнити цей будинок і перейти жити до вищезазначеної квартири за адресою: АДРЕСА_2 . Проте відповідач безпідставно відмовляється проживати в цій квартирі і не бажає залишати належний позивачу житловий будинок. Відповідач вже тривалий час не є членом сім`ї позивача, проте безпідставно продовжує користуватись належним позивачу будинком. При цьому відповідач відмовляється сплачувати вартість комунальних послуг та електроенергії, які вона отримує під час користування будинком. В той же час саме позивач оплачує комунальні послуги та електроенергію, які фактично не отримує, оскільки в належному йому будинку практично не проживає. Ситуація, що склалась, грубо порушує права позивача, як власника домоволодіння. Позивач має намір створити нову сім`ю та проживати в належному йому домоволодінні. Проте через перешкоди з боку відповідача це є неможливим. Виходячи з правових позицій Верховного Суду, після укладення між сторонами 21 жовтня 2006 року шлюбу та вселення відповідача до належного позивачу будинку, відповідач проживала у спірному будинку в якості члена сім`ї і набула право користуванням цим будинком, яке за своєю суттю є сервітутом. Однак, після розірвання шлюбу між сторонами обставини, які були підставою для встановлення цього сервітуту, припинились, а відтак відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 406 ЦК України цей сервітут також припинився. За таких обставин право відповідача на користування належним позивачу житловим будинком припинилось. З метою захисту права власності позивача, зважаючи на неможливість спільного проживання сторін у спірному будинку, відповідач підлягає виселенню. При цьому житлові права відповідача не будуть порушені, оскільки відповідач має у власності житлову квартиру за адресою: АДРЕСА_2 , і має змогу безперешкодно в цій квартирі проживати. В такому разі справедливий баланс між захистом права власності позивача та захистом права відповідача, як колишнього члена сім`ї позивача, безумовно буде дотримано. Отже, відповідачка перешкоджає позивачу в належному користуванні і розпорядженні його власністю, за комунальні послуги не сплачує; має інше постійне житло у власності в місті Дніпрі. В зв`язку з вказаним позивач фактично просив усунути для нього перешкоди в користуванні та розпорядженні вказаним будинком з боку відповідача шляхом визнання припиненим права ОСОБА_2 користування житловим будинком, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 та виселити відповідачку ОСОБА_2 з цього житлового будинку, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , задовольнивши позов в повному обсязі (том 1 а.с. 1-6).
Рішенням Соборного районного суду міста Дніпра від 11 березня 2026 року позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: ОСОБА_3 про визнання припинення права користування житловим будинком та виселення - задоволено.
Визнано припиненим право ОСОБА_2 користування житловим будинком, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .
Виселено ОСОБА_2 з житлового будинку, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .
Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 сплачений ним при подачі цього позову судовий збір в сумі 1 937 грн. 92 коп. (том 1 а.с. 187-195).
Не погодившись з таким рішенням суду, ОСОБА_2 подала апеляційну скаргу, в якій посилаючись на неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, не відповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, фактичним обставинам справи, прийнятим з порушенням норм процесуального права та неправильному застосуванні норм матеріального права, просить судове рішення скасувати, та ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 у повному обсязі.
В обґрунтування апеляційної скарги апелянт посилається на те, що суд першої інстанції не врахував балансу інтересів сторін та порушив права малолітньої доньки ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , місце проживання якої, рішенням Соборного районного суду міста Дніпра від 22.01.2026 року у справі № 201/9969/25, визначено з матір`ю. Зазначає, що виселення матері призведе до фактичного виселення малолітньої дитини. Вказує, що однокімнатна квартира АДРЕСА_3 придбана у шлюбі з позивачем, є спільною сумісною власністю подружжя, відтак відповідачці належить лише 1/2 її частка, де проживання з двома дітьми є утрудненим. Разом з тим, позивач не надав належних доказів створення відповідачкою нестерпних умов проживання, а провадження у справі про адміністративне правопорушення за ч. 1 ст. 173-2 КУпАП щодо позивача було закрите за відсутністю складу правопорушення. Крім того, суд першої інстанції безпідставно відмовив у залученні органу опіки та піклування до участі у справі (том 2 а.с. 7-16).
Позивач ОСОБА_1 у своєму відзиві на апеляційну скаргу просив залишити її без задоволення, а рішення суду першої інстанції — без змін, наголошуючи на непорушності права власності та відсутності обмежень щодо права відповідачки проживати у власній квартирі.
Перевіривши матеріали справи, законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених вимог, колегія суддів вважає за необхідне апеляційну скаргу залишити без задоволення.
Судом першої інстанції встановлено, що позивач ОСОБА_1 є власником домоволодіння АДРЕСА_4 . Домоволодіння складається з цегляного житлового будинку житловою площею 41.2 кв. м. та надвірних споруд (сараїв гаражу та ін.) і розташоване на земельній ділянці розміром 376 (триста сімдесят шість) кв. м. Право власності позивача на вказане домоволодіння підтверджується Договором дарування від 29 жовтня 2004 року, посвідченого приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Котляр Н.Л. та зареєстрованого у реєстрі за № 1167, а також Інформаційною довідкою № 427292000.
21 жовтня 2006 року позивач одружився з відповідачкою ОСОБА_2 . Від цього шлюбу і спільного мешкання мають двох дітей: вже повнолітнього сина ОСОБА_3 і малолітню дочку ОСОБА_4 . Вказане домоволодіння не стало предметом спільної сумісної власності подружжя, оскільки було набуто позивачем до укладення шлюбу на підставі договору дарування.
Під час шлюбу сторонами була також придбана однокімнатна житлова квартира загальною площею 33.9 кв. м., розташована за адресою: АДРЕСА_2 . За договором купівлі-продажу цієї квартири власником виступає відповідач - ОСОБА_2 .
Рішенням Жовтневого районного суду від 20 січня 2023 року у цивільній справі № 201/7842/22 провадження № 2/201/969/2023 було задоволено позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу та розірвано зареєстрований 21 жовтня 2006 року Красногвардійським відділом реєстрації актів цивільного стану Дніпропетровського міського управління юстиції Дніпропетровської області шлюб (актовий запис № 961), укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 . Судом було встановлено, що сторони остаточно припинили шлюбно-сімейні відносини через відсутність взаєморозуміння, різні погляди на сімейне життя, а сім`я фактично припинила своє існування. Рішення набрало законної сили.
Разом з тим, після розірвання шлюбу відповідач продовжує проживати у належному позивачу будинку. Вона почала провокувати постійні сварки з позивачем та неодноразово викликала поліцію з приводу начебто вчинення позивачем домашнього насилля, хоч у дійсності позивач ніколи таких дій не вчиняв.
Після одного з таких випадків працівниками поліції було складено протокол про адміністративне правопорушення, у якому було зазначено, що 19 квітня 2023 року, близько 21.30 годин, позивач за місцем свого мешкання, вчинив домашнє насильство психологічного та фізичного характеру по відношенню до своєї колишньої дружини, а саме: висловлювався нецензурною лайкою та викручував руки, чим спричинив останній фізичній біль.
Постановою Жовтневого районного суду від 08 червня 2023 року у справі № 201/5181/23 провадження № 3/201/2142/2023 провадження у справі про адміністративне правопорушення у відношенні ОСОБА_1 , притягнутого за ч. 1 ст. 173-2 КУпАП, було закрите за відсутності події і складу правопорушення.
Проте і після цього випадку відповідач продовжує провокувати позивача та створює йому нестерпні умови для проживання в належному йому ж житловому будинку, через що позивач змушений проживати у друзів та знайомих. Як правило, кожна поява позивача у своєму будинку призводить до сварок, оскільки відповідачка, яка ніде не працює і знаходиться в будинку майже цілодобово, одразу приходить до кімнати позивача і починає його ображати.
Відповідач забирає належні позивачу речі і документи. Так позивач, зокрема, забрала оригінал Договору дарування домоволодіння, через що представник позивача був змушений звертатись із адвокатським запитом до Комунального підприємства «Дніпровське міське бюро технічної інвентаризації» Дніпровської міської ради з проханням надати копію правовстановлювального документа (договору дарування) на житловий будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_1 .
Як вбачається з цієї позовної заяви долучено копію Договору дарування від 29 жовтня 2004 року, цей документ є дублікатом, що має силу оригіналу. Тобто позивач був змушений звернутись до приватного нотаріуса, щоб отримати дублікат цього Договору, оскільки його оригінал відповідач відмовилась віддати позивачу.
Своїми діями відповідач створила нестерпну для позивача атмосферу в належному йому будинку, через що позивач не має змоги користуватись цим будинком і таким чином повноцінно реалізувати свої право власності.
Позивач неодноразово пропонував відповідачці звільнити цей будинок і перейти жити до вищезазначеної квартири за адресою: АДРЕСА_2 . Проте, відповідач безпідставно відмовляється проживати в цій квартирі і не бажає залишати належний позивачу житловий будинок.
Відповідач вже тривалий час не є членом сім`ї позивача, проте безпідставно продовжує користуватись належним позивачу будинком. При цьому відповідач відмовляється сплачувати вартість комунальних послуг та електроенергії, які вона отримує під час користування будинком.
В той же час саме позивач оплачує комунальні послуги та електроенергію, які фактично не отримує, оскільки в належному йому будинку практично не проживає.
Ситуація, що склалась, грубо порушує права позивача, як власника домоволодіння. Позивач має намір створити нову сім`ю та проживати в належному йому домоволодінні. Проте через перешкоди з боку відповідача це є неможливим.
Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1 , суд першої інстанції виходив з їх доведеності та обґрунтованості.
Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції, виходячи з наступного.
Так, відповідно до ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.
Стаття 16 ЦК України передбачає, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Відповідно до ст. 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Згідно зі ст. 64 ЖК України, члени сім`ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма права і несуть усі обов`язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. До членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інші особи, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.
Згідно ст. 65 ЖК України особи, які вселилися в жиле приміщення як члени сім`ї наймача, набувають рівного з іншими членами сім`ї права користування жилим приміщенням.
Відповідно до ч. 1 ст. 316 ЦК України, правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
Частиною 1 ст. 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.
Згідно з ч. 1 ст. 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
У відповідності до ч. 2 ст. 386 ЦК України власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню.
На підставі ч. 1 ст. 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.
Велика Палата Верховного Суду у Постанові від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 провадження № 14-64цс20, сформулювавши правову позицію, зокрема зазначила:
У практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: а) чи є втручання законним; б) чи переслідує воно «суспільний інтерес»; в) чи є такий захід пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення державою статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.
Втручання держави в право особи на мирне володіння своїм майном повинно здійснюватися на підставі закону, під яким розуміється нормативно-правовий акт, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Тлумачення та застосування національного законодавства - прерогатива національних судів, але спосіб, у який це тлумачення і застосування відбувається, повинен призводити до наслідків, сумісних з принципами Конвенції з точки зору тлумачення їх у світлі практики ЄСПЛ.
Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. ... право членів сім`ї власника квартири користуватись жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за умови, що така особа є членом сім`ї власника житлового приміщення, власник житлового приміщення надавав згоду на вселення такої особи, як члена сім`ї.
Право користування чужим майном передбачено у статтях 401-406 ЦК України. У частині першій статті 401 ЦК України передбачено, що право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.
У частині першій статті 402 ЦК України вказано, що сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду. Право користування чужим майном може бути встановлено щодо іншого нерухомого майна (будівлі, споруди тощо).
Права члена сім`ї власника житла на користування цим житлом визначено у статті 405 ЦК України, у якій зазначено, що члени сім`ї власника житла, які проживають разом із ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.
Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. Член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.
У статті 406 ЦК України унормовано питання припинення сервітуту. Сервітут припиняється у разі, зокрема, припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту. Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. Сервітут може бути припинений в інших випадках, встановлених законом.
Відповідно до частин першої та другої статті 405 ЦК України члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.
Положення статті 406 ЦК України у спорі між власником та колишнім членом його сім`ї з приводу захисту права власності на житлове приміщення, можуть бути застосовані за умови наявності таких підстав - якщо сервітут був встановлений, але потім припинився. Однак встановлення такого сервітуту презюмується на підставі статті 402, частини першої статті 405 ЦК України.
Дійсна сутність відповідних позовних вимог має оцінюватись судом виходячи з правових та фактичних підстав позову, наведених у позовній заяві, а не лише тільки з формулювань її прохальної частини, які можуть бути недосконалими.
У постановах Верховного Суду України від 15 травня 2017 року у справі № 6- 2931цс16, від 29 листопада 2017 року у справі № 753/481/15-ц (провадження № 6- 13113цс16), від 09 жовтня 2019 року у справі № 695/2427/16-ц, (провадження № 61- 29520св18), від 09 жовтня 2019 року у справі № 523/12186/13-ц (провадження № 61- 17372св18) зазначено, що власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім і, а також не відносяться до кола осіб, які постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час».
Також Верховний Суд у Постанові від 27 лютого 2019 року у справі № 357/7940/16- ц провадження № 61-25704св18 у подібній справі зазначив наступне: «Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша стаття 321 Цивільного кодексу України). Відповідно до статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном. Аналіз положень глави 32 ЦК України свідчить, що сервітут - це право обмеженого користування чужою нерухомістю в певному аспекті, не пов`язане з позбавленням власника нерухомого майна правомочностей володіння, користування та розпорядження щодо цього майна. Відповідач проживав у спірному будинку в якості члена сім`ї (чоловік померлої дочки ОСОБА_3.) і набув право користуванням чужим майном, яке по своїй суті є сервітутом. Відповідно до частини другої статті 406 ЦК України сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. Суди встановили, що ОСОБА_3 є власником житлового будинку. Відповідач спільним побутом із позивачем не пов`язаний, тому його право на користування чужим майном підлягає припиненню на вимогу власника цього майна на підставі частини другої статті 406 ЦК України. Аналогічний висновок зроблений Верховним Судом України у постанові від 15 травня 2017 року в справі № 734/387/15-ц».
Також Верховний Суд у Постанові від 16 січня 2019 року у справі № 243/7004/17-ц провадження № 61-25371св18 зазначив, «Частиною першою статті 383 ЦК України та статтею 150 ЖК УРСР закріплені положення, відповідно до яких громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб, мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд.
Відповідно до статті 41 Конституції України та статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, до якої Україна приєдналася 17 липня 1997 року, відповідно до Закону України Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7, 11 до Конвенції від 17 липня 1997 року № 475/97- ВР, закріплено принцип непорушності права приватної власності, який означає право особи на безперешкодне користування своїм майном та закріплює право власника володіти, користуватися та розпоряджатися належним йому майном, на власний розсуд вчиняти щодо свого майна будь- які угоди, відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб (статті 316, 317, 319, 321 ЦК України).
Гарантуючи захист права власності, закон надає власнику право вимагати усунення будь-яких порушень його прав, хоч би ці порушенні і не були поєднані з позбавленням володіння. Способи захисту права власності передбачені нормами статей 16, 386, 391 ЦК України.
Об`єктом власності особи може бути, зокрема, житло - житловий будинок, садиба, квартира (статті 379, 382 ЦК України).
Відповідно до частини першої статті 405 ЦК України, статті 156 ЖК України члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.
Аналіз приведених норм закону дає підстави для висновку про те, що право користування жилим приміщенням, що належить громадянинові на праві власності, нарівні з власником виникає у членів сім`ї власника житла, які проживають разом з ним.
Відповідно до частини п`ятої статті 403 ЦК України сервітут не позбавляє власника майна, щодо якого він встановлений, права володіння, користування та розпоряджання цим майном.
Згідно приписів пункту 4 частини першої статті 406 ЦК України сервітут припиняється у разі припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту.
Частиною другою статті 406 ЦК України визначено, що сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення.
Як вбачається з матеріалів справи, позивач ОСОБА_1 є одноосібним власником житлового будинку АДРЕСА_1 на підставі Договору дарування від 29.10.2004 року.
Вказане майно набуте позивачем до укладення шлюбу з ОСОБА_2 , 21.10.2006 року, а тому відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 57 СК України є його особистою приватною власністю.
Вселившись у спірний будинок як дружина власника, ОСОБА_2 набула право користування житлом як член сім`ї власника, яке за своєю правовою природою є особистим сервітутом.
Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпра від 20 січня 2023 року у справі № 201/7842/22 шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 розірвано. Відтак, сторони припинили шлюбно-сімейні відносини та ведення спільного господарства.
З огляду на припинення сімейних відносин між власником майна та відповідачкою, обставини, що слугували підставою для виникнення сервітуту користування житлом, припинилися, що і є підставою для припинення такого права користування.
Оцінюючи пропорційність втручання у право відповідачки на житло в розумінні ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та практики ЄСПЛ, колегія суддів зазначає, що заходи щодо виселення відповідачки не становлять для неї надмірного тягаря.
Аналіз матеріалів справи свідчить про те, що ОСОБА_2 є титульним власником однокімнатної квартири АДРЕСА_3 загальною площею 33,9 кв. м.
Відповідно, відповідачка забезпечена альтернативним постійним житлом у тому ж населеному пункті та має можливість безперешкодного проживання в ньому.
Доводи апеляційної скарги про те, що квартира АДРЕСА_3 є спільною сумісною власністю подружжя і відповідачці належить лише 1/2 її частка, не спростовують того факту, що відповідачка має юридичне та фактичне право користування та проживання в даній квартирі. Матеріали справи не містять доказів того, що позивач ОСОБА_1 чинить перешкоди у користуванні цією квартирою.
Крім того, тривалий конфліктний характер відносин між колишнім подружжям, відсутність спільного господарства та намір власника використовувати майно на власний розсуд свідчать про неможливість подальшого спільного проживання сторін під одним дахом.
Також, колегія суддів відхиляє доводи апеляційної скарги про порушення прав малолітньої доньки ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , оскільки позивач ОСОБА_1 у своїх позовних вимогах просив виключно припинення права користування та виселення колишньої дружини ОСОБА_2 .
Вимог про виселення дітей, зняття їх з реєстраційного обліку чи позбавлення житлових прав позивачем не порушувалося.
Рішення Соборного районного суду міста Дніпра від 22.01.2026 року у справі № 201/9969/25, яким визначено місце проживання малолітньої дитини з матір`ю, не визначає спірний будинок єдиним або обов`язковим місцем проживання дитини. Так як, відповідачка володіє іншим житлом, а саме: квартирою АДРЕСА_3 , реалізація рішення про її виселення не позбавляє малолітню дитину права на проживання разом із матір`ю в альтернативному житловому приміщенні.
З урахуванням наведеного, колегія суддів вважає, що з`ясувавши в достатньо повному об`ємі права та обов`язки сторін, обставини справи, перевіривши доводи та давши їм правову оцінку, суд першої інстанції ухвалив рішення, що відповідає вимогам закону. Висновки суду достатньо обґрунтовані і підтверджені наявними в матеріалах справи письмовими доказами.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Згідно із статтею 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судові рішення – без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Враховуючи викладене, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а судове рішення – без змін.
На підставі статті 141 ЦПК України, судові витрати понесені сторонами в зв`язку з переглядом судового рішення розподілу не підлягають, оскільки апеляційна скарга залишена без задоволення.
На підставі викладеного, керуючись ст. 367, 368, 374, 375, 381 - 384 ЦПК України, апеляційний суд,-
У Х В А Л И В:
Апеляційну скаргу ОСОБА_2 - залишити без задоволення.
Рішення Соборного районного суду міста Дніпра від 11 березня 2026 року - залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів в передбаченому законом порядку.
Повний текст постанови складено 22 жовтня 2026 року.
Судді:
Оригінал: reyestr.court.gov.ua