Постанова від 21 жовтня 2026 р. у справі №380/12019/26 — Восьмий апеляційний адміністративний суд

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 жовтня 2026 рокум. ЛьвівСправа № 380/12019/26 пров. № А/857/35588/26

Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі:

головуючого судді Онишкевича Т.В.,

суддів Гудима Л.Я., Качмара В.Я.,

з участю секретаря судових засідань Клим В.Ю.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Львові апеляційну скаргу Виконавчого комітету Львівської міської ради на ухвалу Львівського окружного адміністративного суду від 15 червня 2026 року про забезпечення позову у справі за позовом Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 до Львівської міської ради, Виконавчого комітету Львівської міської ради про визнання протиправною та скасування ухвали, визнання протиправним та скасування рішення,

суддя(і) у І інстанції Крутько О.В.,

час ухвалення рішення не зазначено,

місце ухвалення рішення м. Львів,

дата складення повного тексту рішення 15 червня 2026 року,

ВСТАНОВИВ :

У червні 2026 року Фізична особа-підприємець ОСОБА_1 (далі – ФОП ОСОБА_1 ) звернулася до Львівського окружного адміністративного суду із позовом до Львівської міської ради, Виконавчого комітету Львівської міської ради (далі – ВК Львівської МР), у якому просила:

- визнати протиправною та скасувати ухвалу Львівської міської ради від 15.01.2026 №7475 “Про внесення змін до ухвали Львівської міської ради від 26.12.2019 №6107 “Про здійснення підприємницької діяльності у тимчасових спорудах на території м. Львова” в частині вилучення пункту 41 з Переліку тимчасових споруд для здійснення підприємницької діяльності згідно з пунктом 5 додатку № 2 до ухвали;

- визнати протиправним та скасувати рішення ВК Львівської МР від 20.03.2026 №230 “Про демонтаж тимчасових споруд у Галицькому, Личаківському, Франківському та Шевченківському районах м. Львова” у частині підпункту 3.1 пункту 3 Додатку “Перелік тимчасових споруд для здійснення підприємницької діяльності у Галицькому, Личаківському, Франківському та Шевченківському районах м. Львова, які підлягають демонтажу” щодо демонтажу двох зблокованих тимчасових споруд ФОП ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) площею 27,8/14,2 м2, розташованих за адресою АДРЕСА_1 .

Одночасно позивачка подала заяву про забезпечення позову, у якій просила забезпечити поданий позов шляхом:

- зупинення дії рішення ВК Львівської МР №230 від 20.03.2026 року “Про демонтаж тимчасових споруд у Галицькому, Личаківському, Франківському та Шевченківському районах м. Львова” у частині, що стосується демонтажу двох зблокованих тимчасових споруд ФОП ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) площею 27,8/14,2 м2, розташованих за адресою АДРЕСА_1 ;

- заборони будь-яким особам, у тому числі, але не виключно, Комунальному підприємству “Адміністративно-технічне управління”, Львівському комунальному підприємству “Муніципальна варта”, Франківській районній адміністрації вчиняти будь-які дії, спрямовані на реалізацію рішення ВК Львівської МР №230 від 20.03.2026 року “Про демонтаж тимчасових споруд у Галицькому, Личаківському, Франківському та Шевченківському районах м. Львова” у частині, що стосується демонтажу двох зблокованих тимчасових споруд ФОП ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) площею 27,8/14,2 м2, розташованих за адресою АДРЕСА_1 .

Ухвалою Львівського окружного адміністративного суду від 15.06.2026 у справі №380/12019/26 вказана заява була задоволена частково.

Зупинено дію рішення ВК Львівської МР №230 від 20.03.2026 “Про демонтаж тимчасових споруд у Галицькому, Личаківському, Франківському та Шевченківському районах м. Львова” в частині демонтажу двох зблокованих тимчасових споруд ФОП ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) площею 27,8/14,2 м2, розташованих за адресою АДРЕСА_1 , до набрання законної сили рішення суду в адміністративній справі № 380/12019/26. У задоволенні іншої вимоги заяви відмовлено.

При цьому суд першої інстанції виходив із того, що між приватним інтересом позивачки (збереження майна та права на здійснення підприємницької діяльності) та публічним інтересом (дотримання правил благоустрою та схем розміщення тимчасової споруди) у цьому конкретному випадку існує загроза порушення балансу інтересів, яка може бути усунута виключно шляхом зупинення дії оскаржуваного рішення до перевірки його законності за результатами розгляду справи.

Зупинення дії рішення ВК Львівської МР №230 від 20.03.2026 до вирішення спору по суті не призведе до порушення прав інших осіб або громадських інтересів, проте дозволить запобігти заподіянню шкоди позивачці та забезпечить реальну можливість виконання судового рішення у разі задоволення позову. Суд вважав такий захід співмірним та відповідним, оскільки він має тимчасовий характер і спрямований на збереження існуючого стану правовідносин до набрання рішенням суду законної сили.

Таким чином, суд дійшов висновку, що заява про забезпечення позову у частині зупинення дії рішення ВК Львівської МР №230 від 20.03.2026 “Про демонтаж тимчасових споруд у Галицькому, Личаківському, Франківському та Шевченківському районах м. Львова” у частині демонтажу двох зблокованих тимчасових споруд ФОП ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) є підставною та обґрунтованою, а тому таку задовольнив.

Разом із тим, суд зазначив, що оскільки саме рішенням ВК Львівської МР №230 від 20.03.2026 встановлено граничний термін примусового демонтажу тимчасової споруди (до 01.09.2026), зупинення дії цього акта є релевантним заходом забезпечення заявленого позову. Такий захід фактично унеможливлює проведення будь-яких демонтажних робіт у визначений відповідачем строк, що повністю усуває загрозу порушення прав позивача до вирішення спору по суті.

Тому, на думку суду, необхідності вживати також заходи забезпечення позову у спосіб заборони будь-яким особам вчиняти дії спрямовані на реалізацію рішення ВК Львівської МР №230 від 20.03.2026 і така заборона не призведе до більш ефективного захисту інтересів заявника. Тому у цій частині вимог заяви про забезпечення позову суд відмовив.

У апеляційній скарзі ВК Львівської МР просив ухвалу суду від 15.06.2026 скасувати у частині задоволення заяви ФОП ОСОБА_1 та прийняти в цій частині нове рішення, яким відмовити у задоволенні вимог заяви про забезпечення позову. У іншій частині ухвалу суду першої інстанції просив залишити без змін.

Вимоги за апеляційною скаргою обґрунтовує тим, що судом першої інстанції неповно досліджено докази і встановлено обставини у справі, неправильно застосовано норми матеріального права та порушено норми процесуального права. Наголошує на тому, що суд першої інстанції, приймаючи ухвалу про забезпечення позову, не дослідив усі наявні матеріали та обставини у справі і підстав для прийняття такого судового рішення не було.

Скаржник наголошує, що будь-які правовстановлюючі документи на тимчасову споруду, стосовно якої прийнято рішення ВК Львівської МР від 20.03.2026 № 230 «Про демонтаж тимчасових споруд у Галицькому, Личаківському, Франківському та Шевченківському районах м. Львова», у позивачки відсутні. Спірна тимчасова споруда не відповідає передбаченим у законодавстві нормам, паспорт прив`язки відсутній, а тому така набула статусу самовільно встановленої і підлягає демонтажу.

Наголошує, що Львівська міська територіальна громада є власником землі, на якій розташовані тимчасові споруди позивачки, а відтак вона наділена правом володіння, правом користування і право розпорядження своїм майном на власний розсуд.

Окрім того, звертає увагу, що в оскарженому рішенні мова йде саме про демонтаж тимчасової споруди, а не про знесення самочинного будівництва, що не може свідчити про неможливість відновлення порушених прав позивача у разі задоволення позову.

Додатково зазначає, що спірні тимчасові споруди не лише розміщувалися без належних дозвільних документів, а й перешкоджають проведенню робіт з реконструкції, що відповідно до вимог пункту 2.14 ухвали Львівської міської ради від 26.12.2019 №6107 є самостійною підставою для їх демонтажу.

Представник ВК Львівської МР у судовому засіданні апеляційного суду підтримала подану апеляційну скаргу доводами, аналогічними до тих, що зазначені у її тексті. Просила скасувати ухвалу суду першої інстанції та у задоволенні заяви ФОП ОСОБА_1 відмовити.

ФОП ОСОБА_1 у ході апеляційного розгляду заперечила обґрунтованість вимог апелянта. Просила залишити ухвалу суду першої інстанції без змін, а апеляційну скаргу – без задоволення.

Представник Львівської міської ради, належним чином повідомленої про дату, час та місце розгляду справи, на виклик апеляційного суду не прибув, що відповідно до частини 2 статті 313 Кодексу адміністративного судочинства України не перешкоджає її розгляду

Переглянувши судове рішення в межах доводів та вимог апеляційної скарги, перевіривши повноту встановлення судом першої інстанції фактичних обставин справи та правильність застосування ним норм матеріального та процесуального права, апеляційний суд дійшов висновку про наявність підстав для задоволення апеляційної скарги з таких мотивів.

Частинами першою та другою статті 150 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що суд за заявою учасника справи або з власної ініціативи має право вжити визначені цією статтею заходи забезпечення позову.

Забезпечення позову допускається як до пред`явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо :

1) невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду; або

2) очевидними є ознаки протиправності рішення, дії чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень, та порушення прав, свобод або інтересів особи, яка звернулася до суду, таким рішенням, дією або бездіяльністю.

Згідно з положеннями частини першої статті 151 Кодексу адміністративного судочинства України позов може бути забезпечено: 1) зупиненням дії індивідуального акта або нормативно-правового акта; 2) забороною відповідачу вчиняти певні дії; 4) забороною іншим особам вчиняти дії, що стосуються предмета спору; 5) зупиненням стягнення на підставі виконавчого документа або іншого документа, за яким стягнення здійснюється в безспірному порядку.

Заходи забезпечення позову мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами. Суд також повинен враховувати співвідношення прав (інтересу), про захист яких просить заявник, із наслідками вжиття заходів забезпечення позову для заінтересованих осіб (частина друга статті 151 Кодексу адміністративного судочинства України).

В ухвалі про забезпечення позову суд зазначає вид забезпечення позову та підстави його обрання (частина 6 статті 154 Кодексу адміністративного судочинства України).

Тобто, метою забезпечення позову є вжиття судом, у провадженні якого знаходиться справа, заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача від можливих недобросовісних дій із боку відповідача з тим, щоб забезпечити позивачу реальне та ефективне виконання судового рішення, якщо воно буде прийняте на користь позивача, в тому числі задля попередження потенційних труднощів у подальшому виконанні такого рішення.

При цьому заходи забезпечення мають вживатись лише в межах позовних вимог, бути співмірними з ними, а необхідність їх застосування повинна обґрунтовуватись поважними підставами й підтверджуватись належними доказами.

Співмірність передбачає співвідношення негативних наслідків від вжиття заходів забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати в результаті невжиття цих заходів, з урахуванням відповідності права чи законного інтересу, за захистом яких заявник звертається до суду, майнових наслідків заборони відповідачу здійснювати певні дії.

Таким чином, розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд має з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, перевірити, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання рішення суду чи суттєва перешкода у такому виконанні; з`ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулася з такою заявою, позовним вимогам.

При цьому, вирішуючи питання про вжиття заходів забезпечення позову, суд в ухвалі про забезпечення позову повинен навести мотиви, з яких він дійшов висновку, що невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав та інтересів позивача. Також суд має вказати, в чому будуть полягати дії, направлені на відновлення прав позивача, оцінити складність вчинення цих дій, встановити, що витрати, пов`язані з відновленням прав, будуть значними.

Так само суд повинен вказати підстави, з яких він дійшов висновку про існування очевидних ознак протиправності рішення, дії чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень, та порушення прав, свобод або інтересів особи, яка звернулася до суду, цим рішенням, дією або бездіяльністю до ухвалення рішення у справі.

Слід зазначити, що під час вирішення питання щодо забезпечення позову обґрунтованість позову не досліджується, оскільки питання обґрунтованості заявлених позовних вимог є предметом дослідження судом під час розгляду спору по суті та не можуть вирішуватись ним під час розгляду клопотання про забезпечення позову.

Вирішуючи питання щодо наявності підстав для вжиття заходів забезпечення позову, слід специфіку правовідносин, стосовно яких виник спір, та їх відповідне законодавче врегулювання, за наслідками аналізу якого можна зробити висновок, чи дійсно застосування заходів забезпечення позову є необхідним у даному конкретному випадку, чи може невжиття таких засобів мати незворотні наслідки.

Верховний Суд у постанові від 22.12.2022 у справі №640/31815/21 дійшов такого висновку:

«<…> Колегія суддів зазначає, що судове рішення про забезпечення позову є винятковим екстраординарним заходом, який не повною мірою узгоджується з деяким, визначеними у частині другій статті 129 Конституції України, основними засадами (принципами) судочинства, а саме: рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом; змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості; гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобам. При цьому таке судового рішення стає обов`язковим для виконання до його апеляційного перегляду.

Отже, при вирішенні питання про забезпечення позову суд має здійснити оцінку обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів з урахуванням такого: розумності, обґрунтованості і адекватності вимог заявника щодо забезпечення позову; забезпечення збалансованості інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу; наявності зв`язку між конкретним заходом забезпечення позову і предметом позовної вимоги, зокрема, чи спроможний такий захід забезпечити фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову; імовірності утруднення виконання або невиконання рішення суду в разі невжиття таких заходів; запобігання порушенню у зв`язку із вжиттям таких заходів прав та охоронюваних законом інтересів осіб, що не є учасниками даного судового процесу.

При цьому в ухвалі про забезпечення позову суд повинен навести мотиви, з яких він дійшов висновку про існування очевидної небезпеки заподіяння шкоди правам, свободам та інтересам позивача до ухвалення рішення у справі, а також вказати, в чому будуть полягати дії, направлені на відновлення прав позивача, оцінити складність вчинення цих дій, встановити, що витрати, пов`язані з відновленням прав будуть значними <…>».

Як слідує з матеріалів справи, згідно з оскаржуваним рішенням ВК Львівської МР від 20.03.2026 №230 “Про демонтаж тимчасових споруд у Галицькому, Личаківському, Франківському та Шевченківському районах м. Львова” виконавчий комітет вирішив демонтувати тимчасові споруди для здійснення підприємницької діяльності, зокрема, згідно з підпунктом 3.1 пункту 3 додатку - тимчасові споруди ФОП ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) площею 27.8/14,2 м2, розташовані за адресою АДРЕСА_1 , та встановив граничні строки для проведення примусового демонтажу цих тимчасових споруд, а саме до 01.09.2026 (пункт 4.1 рішення).

Звертаючись до суду із заявою про забезпечення позову у цій справі, позивачка обґрунтувала необхідність застосування таких заходів тим, що до набрання законної сили рішенням у цій справі тимчасові споруди за адресою АДРЕСА_1 , у яких вона здійснює господарську діяльність, будуть демонтовані, а господарська діяльність припинена. Невжиття заходів забезпечення позову може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду.

Разом із тим, на думку апеляційного суду, саме лише твердження позивачки з приводу ускладнення в майбутньому виконання рішення суду не може бути визнано судом достатньою підставою для вжиття заходів забезпечення адміністративного позову у спірних правовідносинах, оскільки є суб`єктивним судженням позивачки.

Тобто, у цьому випадку не може йти мова про невідворотність наслідків дії оскаржуваних рішень ВК Львівської МР та неможливість приведення спірних правовідносин та правового становища позивачки у стан, який існував до їх прийняття.

Таким чином, визнання протиправними та скасування оскаржуваних рішень відповідача є достатнім та ефективним способом захисту прав позивачки, які на її думку є порушеними і за захистом яких вона звернулася до суду. Вжиття заходів забезпечення позову для цього не вимагається і не є необхідним.

У разі визнання протиправними та скасування у судовому порядку згаданого адміністративного акту суб`єкта владних повноважень його дія та пов`язані з ними юридичні наслідки у вигляді існування правових підстав для демонтажу об`єктів – припиняться, що фактично відповідає наслідкам, які настали в результаті вжитих судом першої інстанції заходів забезпечення позову.

Враховуючи наведене, апеляційний суд визнає, що застосовані судом першої інстанції заходи забезпечення позову є рівнозначними задоволенню позовних вимог, що не відповідає меті інституту забезпечення позову, цілям та завданням, на досягнення яких спрямоване застосування заходів, визначених у статті 151 Кодексу адміністративного судочинства України.

Щодо ймовірності понесення позивачем певних матеріальних збитків, то Верховний Суд в питанні вжиття заходів забезпечення позову у подібних правовідносинах, зокрема, у постановах від 20.03.2019 у справі №826/14951/18 та від 30.09.2021 у справі №160/7358/21 дійшов таких висновків:

«<…> Щодо ускладнення чи унеможливлення ефективного захисту чи поновлення порушених прав та інтересів, Суд звертає увагу, що підприємницька діяльність передбачає ведення господарської діяльності на власний ризик, який включає в себе можливі втрати інвестицій, виникнення додаткових витрат та інше.

Відповідно до статті 1173 Цивільного кодексу України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів <…>».

На думку апеляційного суду, забезпечуючи позов, суд першої інстанції не навів обґрунтованих мотивів, які б свідчили, що невжиття таких заходів, як зупинення дії оскаржуваного позивачкою рішення, зумовить настання негативних і незворотних наслідків для неї. Тобто, можливість настання негативних наслідків не підтверджена наданою оцінкою судом будь-яких доказів. Так само суд не зазначив з посиланням на відповідні докази й про те, що невжиття заходів забезпечення позову може істотно ускладнити ефективність захисту й унеможливити поновлення порушених прав позивачки.

Отже, в обсязі встановлених в цій справі фактичних обставин, враховуючи положення частини другої статті 150 та частини другої статті 151 Кодексу адміністративного судочинства України, апеляційний суд вважає помилковим висновок суду першої інстанції про наявність підстав для забезпечення позову ФОП ОСОБА_1 .

Таким чином, апеляційний суд дійшов висновку, що доводи ФОП ОСОБА_1 у заяві про забезпечення позову не свідчать про наявність законних та обґрунтованих підстав для вжиття заходів забезпечення позову, їх співмірність та збалансованість інтересів сторін.

За правилами частини 1 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України тягар доведення необхідності вжиття заходів забезпечення позову з наданням відповідних доказів покладається саме на позивача, який ініціює таке клопотання.

З огляду на викладене, апеляційний суд дійшов висновку про відсутність мотивів та підстав, передбачених статтею 150 Кодексу адміністративного судочинства України, які є обов`язковими для постановлення ухвали про забезпечення позову, оскільки в матеріалах відсутні докази того, що невжиття заходів забезпечення позову будь-яким чином може ускладнити чи зробити неможливим виконання рішення суду чи порушує права та інтереси позивача.

Відповідно до статті 317 Кодексу адміністративного судочинства України підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є:

1) неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи;

2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими;

3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи;

4) неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

З огляду на зазначене, враховуючи вимоги наведених правових норм, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що при ухваленні оскаржуваного судового рішення, суд першої інстанції допустив неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, та порушення норм процесуального права, що призвело до безпідставного часткового задоволення заяви про забезпечення позову, а тому апеляційна скарга підлягає задоволенню.

Керуючись статтями 241, 243, 308, 310, 312, 317, 321, 322, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, апеляційний суд

ПОСТАНОВИВ :

апеляційну скаргу Виконавчого комітету Львівської міської ради задовольнити.

Ухвалу Львівського окружного адміністративного суду від 15 червня 2026 року у справі №380/12019/26 у частині задоволення заяви Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 про забезпечення позову скасувати та у задоволенні таких її вимог відмовити повністю.

Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення та не може бути оскаржена.

Головуючий суддяТ. В. Онишкевич

суддіЛ. Я. Гудим

В. Я. Качмар

Постанова у повному обсязі складена 27 жовтня 2026 року.