Постанова від 20 жовтня 2026 р. у справі №301/1907/24 — Закарпатський апеляційний суд

Справа № 301/1907/24

П О С Т А Н О В А

Іменем України

21 жовтня 2026 року м. Ужгород

Закарпатський апеляційний суд у складі:

головуючої – судді Кожух О.А.,

суддів – Собослоя Г.Г., Шевчука В.В.,

з участю секретаря – Савинець В.Ю.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу приватного виконавця виконавчого округу Закарпатської області Романа Романа Михайловича на рішення Виноградівського районного суду Закарпатської області від 22 червня 2026 року (повне рішення складено 02.07.2026, суддя Бак М.Д.) у справі № 301/1907/24 за позовом приватного виконавця виконавчого округу Закарпатської області Романа Романа Михайловича до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , Акціонерного товариства «Комерційний інвестиційний банк», третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_3 , про визнання недійсними договорів дарування нерухомого майна та іпотечного договору, скасування рішень про державну реєстрацію права власності та іпотек,

в с т а н о в и в :

Короткий зміст позовних вимог

У травні 2024 року приватний виконавець виконавчого округу Закарпатської області Роман Р.М. звернувся в суд із позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , АТ «Комінвестбанк», третя особа без самостійних вимог на стороні позивача: ОСОБА_3 , про визнання недійсними договорів дарування нерухомого майна та іпотечного договору, скасування рішень про державну реєстрацію права власності та іпотек.

Позовні вимоги мотивовано тим, що у нього на виконанні перебуває виконавче провадження №72764740 з примусового виконання рішення Солом`янського районного суду м. Києва від 21.02.2023 у справі № 760/19930/21, яким стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 заборгованість за договорами позики від 16.11.2015, 22.11.2015, 27.11.2015, 04.12.2015, 26.01.2016 та 22.06.2016 на загальну суму 197 354 Євро.

Приватним виконавцем Романом Р.М. встановлено, що боржнику ОСОБА_1 належали дві земельні ділянки – площею 0,1343 га кадастровий номер 121986400:07:001:0050, та площею 0,093 га кадастровий номер 121986401:02:001:0054, а також кафе загальною площею 598,7 кв.м.

Ці об`єкти ОСОБА_1 у 2015 році (земельну ділянку з кадастровим номером 121986400:07:001:0050) та у 2022 році (земельну ділянку з кадастровим номером 121986401:02:001:0054 та кафе) подарував своїй дружині ОСОБА_4 , котра у 2023 році передала таку земельну ділянку та кафе в іпотеку АТ «Комерційний інвестиційний банк».

Вказував, що боржник діяв недобросовісно, зловживаючи своїми цивільними правами на шкоду правам кредитора, оскільки відчуження належного йому майна відбулося з метою уникнення звернення стягнення на його майно як боржника задля уникнення виконання зобов`язань за договорами позики, подальше обтяження майна іпотекою здійснено з метою унеможливлення виконання рішення суду у справі № 769/19930/21.

Позивач - приватний виконавець Роман Р.М. - просив суд:

- визнати недійсним договір дарування земельної ділянки, серія та номер: 2758 від 04.12.2015, посвідчений приватним нотаріусом Іршавського районного нотаріального округу Ожеледою П.М.;

- визнати недійсним договір дарування нерухомого майна, серія та номер: 848 від 14.06.2022, посвідчений приватним нотаріусом Іршавського районного нотаріального округу Ожеледою П.М.;

- визнати недійсним договір дарування земельної ділянки, серія та номер: 849 від 14.06.2022, посвідчений приватним нотаріусом Іршавського районного нотаріального округу Ожеледою П.М.;

- визнати недійсним іпотечний договір, серія та номер: 2408 від 04.12.2023, посвідчений приватним нотаріусом Іршавського районного нотаріального округу Ожеледою П.М.;

- в порядку застосування наслідків недійсності правочину, скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 63857952 від 14.06.2022;

- в порядку застосування наслідків недійсності правочину, скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 70530034 від 04.12.2023;

- в порядку застосування наслідків недійсності правочину, скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 70530189 від 04.12.2023;

- в порядку застосування наслідків недійсності правочину, скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 63857952 від 14.06.2022;

- в порядку застосування наслідків недійсності правочину, скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 26778316 від 04.12.2015.

На думку позивача, всі спірні договори укладені після укладення договорів позики, в період наявності у боржника зобов`язання зі сплати коштів. Обдаровуваним за спірними договорами є (колишня) дружина дарувальника (боржника ОСОБА_1 ). У боржника відсутнє інше майно, за рахунок якого можна було б забезпечити виконання рішення суду згідно з виконавчим документом.

Приватний виконавець вважав, що оскаржувані договори дарування та іпотечний договір є такими, що укладені боржником на шкоду кредитору (стягувачу) з метою уникнення сплати боргу та звернення стягнення на майно, тобто є фраудаторними, тому підлягають визнанню недійсними.

Посилаючись на правову позицію, викладену у постанови Великої Палати Верховного Суду від 08.06.2022 у справі № 2-591/11, позивач вважав, що відповідно до ст. 42 ч. 4 та ст. 4 ч. 2 ЦПК України наділений повноваженнями звертатися до суду у порядку позовного провадження в інтересах інших осіб (стягувача) з позовом про визнання недійсним правочину щодо майна боржника, який призвів до неможливості задовольнити вимоги стягувача за рахунок такого майна.

Вказував, що у такій постанові зазначено, що обов`язок ініціювання будь-якого наступного судового процесу з метою виконання попереднього судового рішення Законом України «Про виконавче провадження» покладено на компетентні органи, уповноважені Державою на забезпечення виконання судових рішень, а не на кредитора, який правомірно очікує від Держави належного виконання остаточного судового рішення про стягнення боргу, у зв`язку з чим Велика Палата Верховного Суду виснувала, що повноваження виконавця на звернення з позовною заявою про визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами, в порядку позовного провадження є повноваженням звертатися до суду в інтересах інших осіб (частина друга статті 4, частина четверта статті 42 ЦПК України), в тому числі за позовом про визнання недійсним правочину щодо майна боржника, який призвів до неможливості задовольнити вимоги стягувача за рахунок такого майна (оспорення фраудаторного правочину). Спір про визначення частки майна боржника в майні, яким він володіє спільно з іншими особами, є спором між боржником і іншими співвласниками майна. Після відкриття провадження за позовною заявою виконавця про визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами, боржник набуває статусу позивача (абзац перший частини п`ятої статті 56 ЦПК України).

Приватний виконавець, звертаючись до суду із цим позовом, свій процесуальний статус визначив як позивач, а також зазначив, що стягувач ОСОБА_3 є третьою особою, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Виноградівського районного суду Закарпатської області від 22.06.2026 у задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що обставини стосовно укладення правочинів між ОСОБА_1 та ОСОБА_5 не доведено; надані до справи копії документів та електронні копії таких документів є недопустимими доказами; обставину, що ОСОБА_1 вчинив правочини щодо відчуження нерухомого майна під час розгляду справи № 760/19930/21, в якій 23.08.2023 видано виконавчий лист, та факт перебування відповідача в шлюбі з відповідачем ОСОБА_2 не доведено; через недоведеність обставин щодо укладення договорів між ОСОБА_1 та ОСОБА_5 не підлягають встановленню обставини з приводу державної реєстрації права власності ОСОБА_2 ; у зв`язку з недоведеністю обставин, викладених у позовній заяві, немає підстав для визнання недійсними вказаних договорів дарування нерухомого майна та задоволення похідних вимог – про визнання недійсним іпотечного договору та скасування рішень про державну реєстрацію права власності та іпотек.

Короткий зміст вимог та доводи апеляційної скарги

03.08.2026 на це рішення суду подав апеляційну скаргу позивач - приватний виконавець виконавчого округу Закарпатської області Роман Р.М.

Посилаючись на неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просить рішення місцевого суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким його позов задовольнити .

Апеляційну скаргу мотивовано наступним:

місцевим судом не враховано, що рішенням Солом`янського районного суду міста Києва від 21.02.2023 у справі № 760/19930/21 встановлені преюдиційні обставини щодо укладення договорів позики між боржником ОСОБА_1 та стягувачем ОСОБА_3 протягом 2015-2016 років, відповідно до яких останній надав у борг відповідачу грошові кошти в сумі 197 354 євро, що підтверджується борговими розписками від 16.11.2015, 22.11.2015, 27.11.2015, 04.12.2015, 26.01.2016 та 22.06.2016;

після укладення першого ж договору позики від 16.11.2015, вже 04.12.2015 боржником ОСОБА_1 укладено договір дарування для уникнення можливості звернення стягнення на майно у зв`язку невиконанням зобов`язання за позикою;

після пред`явлення позову у справі № 760/19930/21 у липні 2021 року боржником укладено ще два оспорювані договори дарування від 14.06.2022 № 848 та № 849;

на підставі вказаних трьох договорів дарування боржник подарував дві земельні ділянки та кафе своїй доньці ОСОБА_5 ;

після ухвалення рішення Солом`янського районного суду міста Києва від 21.02.2023 у справі № 760/19930/21, між ОСОБА_5 та АТ «Комінвестбанк» укладено іпотечний договір від 04.12.2023 № 2408, згідно якого в іпотеку передано земельну ділянку, площею 0,093 га, кадастровий номер 121986401:02:001:0054, та кафе загальною площею 598,7 кв.м.;

судом безпідставно не враховано надані позивачем докази, які є належними, допустимими й достовірними; при цьому, в силу положень ч.5 ст.12 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» відомості про речові права, обтяження речових прав, внесені до Державного реєстру прав, вважаються достовірними і можуть бути використані у спорі з третьою особою;

місцевий суд не дослідив подані позивачем докази та відхилив клопотання позивача про витребування належним чином завірених копій оскаржуваних договорів та документів щодо родинних відносин між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 , що свідчить про небажання місцевого суду всебічно з`ясовувати обставини, що мають істотне значення для справи;

вказує, що у позивача відсутні оригінали оскаржуваних договорів та нема прав самостійно витребувати такі договори у відповідачів; копії оскаржуваних договорів додані до позовної заяви, отримані із реєстру речових прав на нерухоме майно, у тому вигляді та в тій якості зображення, у якій вони завантажені до реєстру;

посилаючись на ст. 84 ЦПК України скаржник просить суд витребувати від АТ «Комінвестбанк» належним чином завірену копію іпотечного договору від 04.12.2023 № 2408, та витребувати від ОСОБА_2 належним чином завірені копії договорів дарування та свідоцтва про шлюб із ОСОБА_1 .

Позиція інших учасників справи

У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Суязова Г.В., просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення місцевого суду – без змін.

Зокрема зазначає, що звернутися до суду за захистом своїх порушених прав може саме особа, права якої порушені. У позовній заяві не зазначено, що приватний виконавець звертається до суду в інтересах стягувача, натомість вказано, що позивачем є приватний виконавець. При цьому позовній заяві приватний виконавець жодним чином не обґрунтував наявність своїх порушених прав. Оспорювані правочини укладено задовго до відкриття виконавчого провадження цим виконавцем.

Вказує, що у позивача відсутні підстави самостійно звертатися до суду із заявленим позовом, а у задоволенні позовних вимог слід відмовити з підстав недоведеності та необґрунтованості таких вимог.

Зазначає, що висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 08.06.2022 у справі № 2-591/11, не можуть бути враховані та застосовані у даній справі, оскільки були сформульовані за інших фактичних обставин.

Посилається на те, що доводи про укладення оспорюваного договору зі своєю дружиною не підтверджені доказами, а відповідач ОСОБА_1 ніколи не був одружений із ОСОБА_2 , що підтверджується актовим записом про одруження та розлучення.

Позивач вводить суд в оману про те, що у боржника ОСОБА_1 відсутнє майно, на яке може бути здійснене стягнення. При цьому сам виконавець надає докази, які спростовують його твердження, а саме Інформацію з державного реєстру речових прав на нерухоме майно де вказано про наявність у боржника нерухомого майна.

До позовної заяви додано договір дарування житлового будинку від 04.12.2015, який знаходиться за адресою АДРЕСА_1 . Даний договір позивач у цій справі не оспорює. Боржник не є стороною такого договору. Однак позивач оспорює договір дарування земельної ділянки за адресою АДРЕСА_1 , на якій знаходиться цей житловий будинок, що належить відповідачу ОСОБА_2 . Житловий будинок є об`єктом нерухомого майна, який нерозривно пов`язаний із земельною ділянкою на якій знаходиться, тому перехід прав на земельну ділянку під будинком є логічним і договір дарування не мав жодних фіктивних намірів чи намірів укласти договір на шкоду кредитору.

Визнання недійсним договору дарування, за яким ОСОБА_2 отримала у власність земельну ділянку під належним їй житловим будинком, становитиме надмірний тягар для неї як добросовісного набувача, враховуючи, що договір про перехід прав на житловий будинок не оскаржується, а також становитиме втручання у її право на мирне володіння майном – житловим будинком, який нерозривно пов`язаний із земельною ділянкою.

Зазначає, що для визнання договорів фраудаторними однією з ознак є неплатоспроможність та відсутність іншого майна у боржника. Відповідач ОСОБА_1 офіційно працює, отримує заробітну плату з якої здійснюється стягнення в рахунок погашення боргових зобов`язань, у нього наявне майно, яке реалізовується в рамках виконавчого провадження з метою погашення заборгованості. Отже, відсутня така ознака як неплатоспроможність боржника, а тому відсутні підстави вважати оспорювані договори фраудаторними.

Одночасно у відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_1 , просить витребувати у приватного виконавця Романа Р.М. матеріали виконавчого провадження №72764740, з яких, зокрема, встановити чи була реалізована інша земельна ділянка належна боржнику та яка сума заборгованості вже стягнуто на момент розгляду справи.

У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_2 просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення місцевого суду – без змін. Зокрема посилається на те, що подані нею 20.11.2024 письмові пояснення до Іршавського районного суду, які було приєднано до справи, однак надалі безпідставно повернуто суддею Виноградівського районного суду. Зазначає, що жодна зі сторін спору не ставить під сумнів достовірність поданих позивачем доказів, відсутня необхідність у витребуванні належним чином завірених копій таких доказів. ОСОБА_2 вказує, що ніколи не перебувала в шлюбі із ОСОБА_1 , котрий знаходився у шлюбі з ОСОБА_6 , про що у матеріалах справи наявні докази. Відтак безпідставним є клопотання виконавця про витребування у ОСОБА_2 свідоцтва про перебування у шлюбі із ОСОБА_1 . Зазначає, що навіть якби позивач подав докази із дотриманням вимог щодо їх належності та допустимості, позов до задоволення не підлягав із таких підстав. ОСОБА_2 є власником житлового будинку у АДРЕСА_1 , який нерозривно пов`язаний із земельною ділянкою з кадастровим номером 121986400:07:001:0050, на якій він знаходиться (за цією ж адресою). Визнання недійсним договору дарування від 04.12.2015 призведе до порушення єдності юридичної долі земельної ділянки із нерухомим майном, яке на ній розташоване. Тому така позовна вимога задоволенню не підлягає. До того ж після укладення такого договору дарування від 04.12.2015 боржник ОСОБА_1 не ставав неплатоспроможним. ОСОБА_2 вказує, що вона є добросовісним набувачем за договорами дарування від 14.06.2022 (щодо земельної ділянки з кадастровим номером 121986401:02:001:0054 та кафе). Задоволення позовних вимог позбавить її майна, яке нею змінено та покращено, призведе до втручання у право на мирне володіння майном, порушення балансу інтересів сторін, становитиме надмірний тягар. Зазначає, що приватний виконавець жодним чином не обґрунтував наявність своїх порушених прав оспорюваними правочинами. Відтак висновки місцевого суду про відмову у позові є правильними.

Межі розгляду справи та явка учасників справи

Відповідно до ч.1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї (ч.2 ст. 367 ЦПК України).

Заслухавши суддю-доповідача, позиції позивача та представника ОСОБА_1 – адвоката Суязової Г.В., дослідивши матеріали справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

Фактичні обставини справи та застосовані норми права

Встановлено та з матеріалів справи вбачається, що у липні 2021 року ОСОБА_3 звернувся до Солом`янського районного суду міста Києва із позовом до ОСОБА_1 , в якому просив стягнути з відповідача на його користь заборгованість у сумі 209 649,42 євро

Свої вимоги обґрунтовував тим, що між ним та відповідачем протягом 2015-2016 років були укладені договори безпроцентної позики, відповідно до яких він надав у борг відповідачу грошові кошти в сумі 197 354 євро, що підтверджується борговими розписками від 16.11.2015, 22.11.2015, 27.11.2015, 04.12.2015, 26.01.2016 та 22.06.2016. Надалі, між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , 22.02.2019 укладено до кожного із договорів безпроцентної позики додаткову угоду відповідно до яких змінено строк повернення коштів, а саме визначено, що позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві борг готівкою в строк до 01.06.2019.

Рішенням Солом`янського районного суду міста Києва від 21.02.2023 позов ОСОБА_3 до ОСОБА_1 у справі №760/19930/21 задоволено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 заборгованість за договорами позики від 16.11.2015, 22.11.2015, 27.11.2015, 04.12.2015, 26.01.2016, 22.06.2016 в сумі 197 354 євро та 11 804 грн судового збору (https://reyestr.court.gov.ua/Review/111907834).

Вказане рішення залишено без змін постановою Київського апеляційного суду від 16.01.2024 №760/19930/21 (https://reyestr.court.gov.ua/Review/116710982).

Цими судовими рішеннями встановлено, що між позивачем та відповідачем були укладені договори безпроцентної позики, а саме:

16 листопада 2015 року, відповідно до якого позивач передав, а відповідач прийняв у власність 789 323,7 грн, що еквівалентно 31 800 євро за офіційним курсом НБУ станом на день укладання договору (1 євро = 24,2815 грн), які відповідач зобов`язувався повернути позивачу готівкою в строк до 01 березня 2016 року. 16 листопада 2015 року відповідачем надано розписку про отримання позики, якою підтверджено отримання 31 800 євро відповідно до умов договору безпроцентної позики;

22 листопада 2015 року, відповідно до якого позивач передав, а відповідач прийняв у власність 254 800 грн, що еквівалентно 10 000 євро за офіційним курсом НБУ станом на день укладання договору (1 євро = 25,48 грн), які відповідач зобов`язувався повернути позивачу готівкою в строк до 01 березня 2016 року. 22 листопада 2015 року відповідачем надано розписку про отримання позики, якою підтверджено отримання 10 000 євро відповідно до умов договору безпроцентної позики;

27 листопада 2015 року, відповідно до якого позивач передав, а відповідач прийняв у власність 137 720 грн, що еквівалентно 5 500 євро за офіційним курсом НБУ станом на день укладання договору (1 євро = 25,04 грн), які відповідач зобов`язувався повернути позивачу готівкою в строк до 01 березня 2016 року. У цей же день відповідачем надано розписку про отримання позики, якою підтверджено отримання 5 500 євро відповідно до умов договору безпроцентної позики;

04 грудня 2015 року, відповідно до якого позивач передав, а відповідач прийняв у власність 529 718,39 грн, що еквівалентно 21 500 євро за офіційним курсом НБУ станом на день укладання договору (1 євро = 24,6380 грн), які відповідач зобов`язувався повернути позивачу готівкою в строк до 01 березня 2016 року. У цей же день відповідачем надано розписку про отримання позики, якою підтверджено отримання 21 500 євро відповідно до умов договору безпроцентної позики;

26 січня 2016 року, відповідно до якого позивач передав, а відповідач прийняв у власність 28 100 євро, що еквівалентно 754 485 грн за офіційним курсом НБУ станом на день укладання договору (1 євро = 26,85 грн), які відповідач зобов`язувався повернути позивачу готівкою в строк до 01 березня 2016 року. У цей же день відповідачем надано розписку про отримання позики, якою підтверджено отримання 28 100 євро відповідно до умов договору безпроцентної позики;

26 січня 2016 року, відповідно до якого позивач передав, а відповідач прийняв у власність 11 900 євро, що еквівалентно 319 515 грн за офіційним курсом НБУ станом на день укладання договору (1 євро = 26,85 грн), які відповідач зобов`язувався повернути позивачу готівкою в строк до 01 березня 2016 року. 26 січня 2016 року відповідачем надано розписку про отримання позики, якою підтверджено отримання 11 900 євро відповідно до умов договору безпроцентної позики;

22 червня 2016 року між позивачем та відповідачем укладено сьомий договір безпроцентної позики, відповідно до якого позивач передав, а відповідач прийняв у власність 88 554 євро, що еквівалентно 2 493 680,64 грн за офіційним курсом НБУ станом на день укладання договору (1 євро = 28,16 грн), які відповідач зобов`язувався повернути позивачу готівкою в строк до 22 січня 2017 року. У цей же день відповідачем надано розписку про отримання позики, якою підтверджено отримання 88 554 євро відповідно до умов договору безпроцентної позики.

Згідно з пунктом 2 договорів безпроцентної позики від 16 листопада 2015 року, 22 листопада 2015 року, 27 листопада 2015 року, 04 грудня 2015 року та 26 січня 2016 року зазначені вище суми грошей позичальник зобов`язувався повернути позикодавцеві готівкою в строк до 01 березня 2016 року, а відповідно до пункту 2 договору безпроцентної позики від 22 червня 2016 року зазначену вище суму грошей позичальник зобов`язувався повернути позикодавцеві готівкою в строк до 22 січня 2017 року. Крім того, за змістом зазначеного пункту після повернення позики в повній суму позикодавець повинен повернути позичальнику розписки.

Крім того, 22 лютого 2019 року до кожного з вище наведених договорів безпроцентної позики між позивачем та відповідачем було укладено додаткову угоду, за умовами якої пункт 2 кожного з договору безпроцентної позики викладено в наступній редакції: «2. Зазначену вище суму грошей Позичальник зобов`язується повернути Позикодавцеві готівкою в строк до 01 червня 2019 року Повернення позики або її частин має бути проведено за адресою: Україна, м. Київ, вул. Патріарха Мстислава Скрипника, буд. 40, оф. 1005. Після повернення позики в повній сумі Позикодавець повинен повернути Позичальнику розписку. У разі неможливості повернення розписки Позикодавець повинен вказати про це у розписці, яку він видає. Наявність розписки у позичальника підтверджує виконання ним свого обов`язку».

Судами було встановлено, що оскільки відповідач прострочив виконання зобов`язання по поверненню позики в сумі 197 354 євро, тому обґрунтованою є вимога про стягнення з ОСОБА_1 3% річних у розмірі 12 295,42 євро.

Обставини, встановлені рішенням суду у цивільній справі №760/19930/21, що набрало законної сили, відповідно до ч. 4 ст. 82 ЦПК України, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Із матеріалів даної справи вбачається що на виконанні у приватного виконавця виконавчого округу Закарпатської області Романа Р.М. перебуває виконавче провадження №72764740 з примусового виконання виконавчого листа у справі № 760/19930/21, виданого 23.08.2023 на підставі рішення Солом`янського районного суду м. Києва від 21.02.2023.

Виконавче провадження відкрито постановою приватного виконавця від 12.09.2023 №72764740 (а.с. 48 т. 1), на обставини його закінчення чи закриття відповідачі не посилалися та не доводили, за результатом відомостей пошуку виконавчих проваджень в Автоматизованій системі виконавчого провадження стан виконавчого провадження №72764740 значиться відкритим.

Як вказав приватний виконавець Роман Р.М., на виконання рішення Солом`янського районного суду м. Києва від 21.02.2023 на даний час стягнуто 432 526 гривень.

Приватний виконавець зазначав, що під час здійснення виконавчого провадження №72764740 ним встановлено, що боржнику ОСОБА_1 на праві приватної власності раніше належали:

1) земельна ділянка з кадастровим номером 2121986400:07:001:0050, площею 0,1343 га, за адресою: Закарпатська обл., Іршавський р., с. Вільхівка

2) кафе загальною площею 598,7 кв.м, за адресою:

АДРЕСА_2 ) земельна ділянка кадастровий номер 2121986401:02:001:0054, площею 0,093 га, яка знаходиться в Закарпатській обл., Іршавський р., с. Вільхівка.

Ці об`єкти ОСОБА_1 подарував ОСОБА_4 у 2015 році (земельну ділянку з кадастровим номером 121986400:07:001:0050, згідно договору дарування земельної ділянки від 04.12.2015 № 2758), а також у 2022 році (земельну ділянку з кадастровим номером 121986401:02:001:0054 та кафе, на підставі договору дарування земельної ділянки від 14.06.2022 № 849 та договору дарування нерухомого майна від 14.06.2022 № 848) (а.с. 13-20 т. 1).

ОСОБА_4 передала таку земельну ділянку з кадастровим номером 2121986401:02:001:0054, площею 0,093 га, та кафе в іпотеку АТ «Комерційний інвестиційний банк», згідно з іпотечним договором від 04.12.2023 № 2408, укладеним між нею та АТ «Комерційний інвестиційний Банк».

На підставі наведених правочинів у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно містяться прийняті рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень за індексними номерами: 26778316 від 04.12.2015, 63857952 від 14.06.2022; 63857952 від 14.06.2022; 70530034 від 04.12.2023; 70530189 від 04.12.2023.

На обґрунтування свого позову приватний виконавець вказував, що після укладення першого ж договору позики від 16.11.2015, вже 04.12.2015 ОСОБА_1 укладено договір дарування задля уникнення можливості звернення стягнення на майно у зв`язку із неповерненням позики.

Позивач вказував, що боржник діяв недобросовісно, зловживаючи своїми цивільними правами на шкоду правам кредитора, оскільки відчуження належного йому майна відбулося з метою уникнення звернення стягнення на його майно як боржника задля уникнення виконання зобов`язань за договорами позики, подальше обтяження майна іпотекою здійснено з метою унеможливлення виконання рішення суду у справі № 769/19930/21. На думку позивача, всі спірні договори укладені після укладення договорів позики, в період наявності у боржника зобов`язання зі сплати коштів. У боржника відсутнє інше майно, за рахунок якого можна було б забезпечити виконання рішення суду згідно з виконавчим документом.

Приватний виконавець вважав, що оскаржувані договори дарування та іпотечний договір є такими, що укладені боржником на шкоду кредитору (стягувачу) з метою уникнення сплати боргу та звернення стягнення на майно, тобто є фраудаторними, тому підлягають визнанню недійсними, а рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень – скасуванню.

Як зазначалось вище, приватний виконавець, звертаючись до суду із цим позовом, свій процесуальний статус визначив саме як позивача, а також зазначив, що стягувач ОСОБА_3 у виконавчому провадженні №72764740 є третьою особою, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору.

Щодо кваліфікації правочинів як фраудаторних

За частиною другою статті 16 ЦК України способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов`язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.

Отже, визнання правочину недійсним є одним з передбачених законом способів захисту цивільних прав та інтересів за статтею 16 ЦК України.

Розумність характерна як для оцінки / врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і для тлумачення процесуальних норм (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року у справі № 554/4741/19, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року у справі № 520/1185/16-ц, постанову Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20).

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).

Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов`язків, доки ця презумпція не буде спростована.

Отже, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили.

До правових наслідків недійсності правочину належить те, що він не створює юридичних наслідків. Тобто правовим наслідком недійсності договору є по своїй суті «нівелювання» правового результату, породженого таким договором (тобто вважається, що не відбулося переходу / набуття / зміни / встановлення / припинення прав взагалі).

У ЦК України закріплений підхід, при якому можливість оспорити правочин конструюється як загальне правило. Навпаки, нікчемність правочину має місце тільки у разі, коли існує пряма вказівка закону про кваліфікацію того або іншого правочину як нікчемного.

Оспорений правочин визнається недійсним судом, якщо одна зі сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (частина третя статті 215 ЦК України).

Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов`язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду.

Оспорення правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред`явлення вимог про визнання правочину недійсним (позов про оспорення правочину, рецисорний позов).

Велика Палата Верховного Суду у своїй практиці допускає кваліфікацію правочину як фраудаторного, зокрема, як такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та зловживаючи правом (статті 3, 13 ЦК України) і така практика є усталеною (див. висновки у п. 83 Великої Палати Верховного Суду від 04 лютого 2026 року у справі № 910/6654/24).

У постанові від 07 вересня 2022 року у справі № 910/16579/20 (провадження № 12-60гс21) Велика Палата Верховного Суду виснувала, що фраудаторні правочини у цивілістичній доктрині – це правочини, які вчиняються сторонами з порушенням принципів доброчесності та з метою приховування боржником своїх активів від звернення на них стягнення окремими кредиторами за зобов`язаннями боржника, завдаючи тим самим шкоди цьому кредитору.

У ЦК України немає окремого визначення фраудаторних правочинів, їх ідентифікація досягається через застосування принципів (загальних засад) цивільного законодавства та меж здійснення цивільних прав. Спільною ознакою таких правочинів є вчинення сторонами дій з виведення майна боржника на третіх осіб з метою унеможливлення виконання боржником своїх зобов`язань перед кредиторами та з порушенням принципу добросовісності поведінки сторони у цивільних правовідносинах.

Договір, що вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторний договір), може бути як оплатним, так і безоплатним. Він може бути як одностороннім, так і багатостороннім за складом учасників, які об`єднуються спільною метою щодо вчинення юридично значимих дій.

Застосування конструкції фраудаторності при оплатному цивільно-правовому договорі має певну специфіку, яка проявляється в обставинах, що дають змогу кваліфікувати оплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору. До таких обставин, зокрема, відноситься: момент укладення договору; контрагент (контрагенти), з яким (якими) боржник учиняє оспорюваний договір; ціна договору (ринкова / неринкова), наявність / відсутність оплати ціни договору контрагентом боржника; дотримання процедури (черговості) при виконанні зобов`язань, якщо така процедура визначена законом імперативно. Подібних висновків дійшов Верховний Суд у складі судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду в постанові від 02 червня 2021 року у справі № 904/7905/16 (пункт 155).

Верховний Суд напрацював перелік обставин, які окремо або в сукупності можуть враховуватися при оцінці правочину як фраудаторного. Остаточну кваліфікацію певного правочину як фраудаторного повинен здійснювати суд у кожній конкретній справі виходячи із встановлених обставин (постанова Великої Палати Верховного Суду від 18 грудня 2024 року справа № 916/379/23, провадження № 12-22гс24).

Важливим для кваліфікації правочину як фраудаторного є те, що внаслідок його вчинення, зокрема, унеможливлюється звернення стягнення на майно боржника чи зменшується обсяг його майна.

У постанові від 18 грудня 2024 року у справі № 916/379/23 Велика Палата Верховного Суду, кваліфікуючи правочин як фраудаторний і визначаючи правові підстави для визнання його недійсним, застосовувала норми пункту 6 частини першої статті 3, частин першої – четвертої статті 13, частини першої статті 203 та частини першої статті 215 ЦК України.

Отже, можна дійти висновку, що нормативна підстава для кваліфікації правочину як фраудаторного і визнання його недійсним за статтями 3, 13 ЦК України (всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом) є достатньою. (див. висновки у пунктах 135, 136 Великої Палати Верховного Суду від 04 лютого 2026 року у справі № 910/6654/24).

Оспорити такий правочин може також особа (заінтересована особа), яка не була його стороною. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою своїх прав.

Метою оспорення правочину є повернення майна боржнику задля звернення на нього стягнення, тобто щоб кредитор опинився в тому становищі, яке він мав до вчинення фраудаторного правочину.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22 вересня 2022 року у справі № 125/2157/19 зробила правовий висновок у розділі «Загальні положення щодо визнання правочину недійсним і способів захисту» (пункти 42–56), зазначивши, що вимоги особи, яка в судовому порядку домагається визнання правочину недійсним (частина третя статті 215 ЦК України) та застосування реституції, спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину.

У разі звернення з таким позовом третьої особи (не сторони договору) з метою захисту прав та інтересів кредитора вимога про визнання недійсним фраудаторного правочину є належним та ефективним способом захисту, оскільки кредитор зазвичай зацікавлений у поверненні йому грошових коштів, а не майна, яке в подальшому слід буде відчужувати для отримання цих коштів.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 10 вересня 2025 року у справі № 367/252/24 вкотре наголосила, що за захистом своїх невизнаних, оспорених або порушених прав має, насамперед, звертатися особа, чиї права не визнаються, оспорюються або порушуються. У цьому випадку такою особою, безумовно, є кредитор – стягувач у виконавчому провадженні.

Велика Палата Верховного Суду у п. 159 постанови від 04 лютого 2026 року у справі № 910/6654/24 зазначила, що право на звернення з позовом про визнання правочину боржника недійсним з підстав фраудаторності належить як виконавцю, так і особі, яка не була стороною цього правочину, проте є кредитором відповідача в іншому зобов`язанні та пред`явила майнову вимогу (зокрема, набула або може набути статусу стягувача у виконавчому провадженні).

Велика Палата Верховного Суду у вказаній постанові від 04 лютого 2026 року у справі № 910/6654/24 відступила від свого висновку, сформульованого у постанові від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16, в якому було зазначено, що позивач вправі звернутися до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України) та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад підстава, передбачена статтею 228 ЦК України.

Таким чином, Велика Палата Верховного Суду, відступаючи від свого висновку конкретизувала: позивач, який не був стороною оспорюваного правочину, вправі звернутися до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України).

Щодо звернення до суду виконавця як самостійного позивача

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України).

Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд (частина третя статті 13 ЦПК України).

Відповідно до частин першої та другої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. У випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах.

Виконання судових рішень у цивільних справах є складовою права на справедливий суд та однією з процесуальних гарантій доступу до суду, що передбачено статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року.

Статтею 1 Закону України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» визначені органи та особи, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів: примусове виконання судових рішень і рішень інших органів (посадових осіб) покладається на органи державної виконавчої служби та у визначених Законом України «Про виконавче провадження» випадках на приватних виконавців.

Умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку, визначені Конституцією України, Законом України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів», Законом України «Про виконавче провадження» та інших нормативно-правових актів.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) – це сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Як встановлено частиною першою статті 18 Закону України «Про виконавче провадження», виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.

Правочин, вчинений боржником у період виникнення у нього зобов`язання із погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину як такого, що вчинений боржником на шкоду кредиторам. Між тим, фраудаторний правочин укладається боржником у період проведення виконавчого провадження з метою виведення свого майна з-під стягнення (правовий висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 08 червня 2022 року у справі № 2-591/11).

У постанові від 06.10.2020 у справі № 2-24/494-2009 Велика Палата Верховного Суду сформулювала висновки про те, що виконавець може звернутися до суду з вимогою про визначення частки майна боржника в майні, яким володіє боржник спільно з іншими особами, незалежно від наявності спору про право на таке майно.

Такі висновки були уточнені Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 08.06.2022 у справі №2-591/11, які полягали в тому, що в разі наявності спору щодо визначення частки боржника у спільному майні звернення виконавця до суду завжди по суті має характер позовної заяви (незалежно від її назви), оскільки вона звернена до суду з метою вирішення матеріального спору, і така заява має подаватися в порядку позовного провадження, а не в порядку розділу VI ЦПК.

Згодом ці висновки були уточнені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 10.09.2025 у справі №367/252/24, в якій окреслено основні аспекти відступу від висновків, зроблених нею у постанові від 08.06.2022 у справі № 2-591/11, та їх конкретизувала:

– стаття 443 ЦПК України врегульовує ситуацію, у якій немає спору про право між співвласниками майна. Якщо такий спір наявний, суд відмовляє в задоволенні подання виконавця, а виконавець (або особа, права якої порушено) вправі звернутися до суду в порядку позовного провадження. Водночас суд має встановити, що спір є реальним, а не штучно створеним чи гіпотетичним;

– виконавець має право звернутися до суду з позовом про визначення частки боржника в спільному майні та про оспорення укладеного боржником правочину, наслідком якого є неможливість виконання судового рішення, проте такий позов може бути пред`явлений винятково в інтересах стягувача у виконавчому провадженні. Якщо ж позов пред`явлено в інтересах боржника, то позовна заява підлягає поверненню заявникові без відкриття провадження у справі, а якщо це встановлено після відкриття провадження у справі, то такий позов підлягає залишенню без розгляду з підстав, наведених у пункті 98 цієї постанови.

Також Велика Палата Верховного Суду відступила від висновків, сформульованих у постанові від 08.06.2022 у справі № 2-591/11, про те, що в разі виявлення спору про право під час розгляду подання виконавця суд залишає таке подання без розгляду.

Виконавець може звертатися до суду з позовом про оспорення фраудаторних правочинів боржника та визначення його частки в спільному майні саме в інтересах стягувача. При цьому судова практика свідчить, що наявні випадки коли відповідний позов виконавцем пред`явлено в інтересах боржника.

Якщо ж позов виконавцем пред`явлено в інтересах боржника, то позовна заява підлягає поверненню заявникові без відкриття провадження у справі на підставі пункту 4 частини четвертої статті 185 ЦПК України, або (якщо провадження вже відкрите) залишення її без розгляду на підставі пункту 2 частини першої статті 257 ЦПК України (див. постанову Великої Палати Верховного Суду у постанові від 10.09.2025 у справі № 367/252/24).

У пунктах 117-118 постанови від 10.09.2025 у справі № 367/252/24 Велика Палата Верховного Суду хоча й погодилася зі своїм висновком, сформульованим у постанові від 08.06.2022 у справі № 2-591/11, про те, що виконавець вправі звертатися до суду з позовом про визначення частки боржника у спільному майні та оспорення фраудаторного правочину, проте з мотивів, викладених у цій постанові, виснувала, що такий позов пред`являється виконавцем саме в інтересах стягувача у виконавчому провадженні, у зв`язку з чим уточнила висновки, сформульовані у постанові від 08.06.2022 у справі № 2-591/11.

Велика Палата Верховного Суду у цій постанові звернула увагу, що виконавець під час здійснення виконавчого провадження має не особистий, а виключно службовий інтерес, який полягає у виконанні покладених на нього державою посадових обов`язків і досягненні такого результату, за якого судове рішення буде виконаним.

У разі наявності спору про право на майно, яким боржник володіє спільно з іншими особами, позов про визначення частки боржника у такому майні також пред`являється виконавцем в інтересах стягувача у виконавчому провадженні, оскільки як вимоги, спрямовані на повернення майна у власність боржника (спільну власність боржника та інших осіб), так і вимоги щодо визначення частки боржника у такому майні мають на меті забезпечення повного та своєчасного виконання судового рішення у спосіб звернення стягнення на майно боржника, що відповідає майновим інтересам стягувача.

За захистом своїх невизнаних, оспорених або порушених прав має насамперед звертатися особа, чиї права не визнаються, оспорюються або порушуються. У цьому випадку такою особою, безумовно, є кредитор – стягувач у виконавчому провадженні.

Проте якщо стягувач з певних причин за захистом своїх прав у спосіб оспорення фраудаторного правочину не звертається, то такий позов може пред`явити виконавець, оскільки таке право йому надано законом, а саме ч. 4 ст. 9 Закону № 1404-VIII (п. 93 постанови Великої Палати Верховного Суду від 10.09.2025 у справі № 367/252/24).

Згідно із частинами першою та четвертою статті 42 ЦПК України у справах позовного провадження учасниками справи є сторони, треті особи. У справах можуть також брати участь органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб.

Відповідно до частини першої статті 56 ЦПК України у випадках, встановлених законом, органи державної влади, органи місцевого самоврядування, фізичні та юридичні особи можуть звертатися до суду із заявами про захист прав, свобод та інтересів інших осіб або державних чи суспільних інтересів та брати участь у цих справах. При цьому органи державної влади, органи місцевого самоврядування повинні надати суду документи, що підтверджують наявність передбачених законом підстав для звернення до суду в інтересах інших осіб.

За змістом статті 56 цього Кодексу такими посадовими особами є, зокрема, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, прокурор. Інші фізичні та юридичні особи можуть звертатися до суду із заявами про захист прав, свобод та інтересів інших осіб або державних чи суспільних інтересів та брати участь у цих справах за наявності підстав, передбачених законом.

Відповідно до ч. 5 ст. 56 ЦПК України, у разі відкриття провадження за позовною заявою особи, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб (крім прокурора), особа, в чиїх інтересах подано позов, набуває статусу позивача.

Сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач. Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава (частина перша статті 48 ЦПК України).

Позивач – це особа, яка звертається до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

З огляду на це та враховуючи висновки, сформульовані Великою Палатою Верховного Суду у справі № 367/252/24, апеляційний суд зазначає, що у разі якщо приватний виконавець звертається з позовом до суду в інтересах стягувача (про визначення частки боржника в спільному майні та про оспорення укладеного боржником правочину), сам виконавець не є позивачем, оскільки позивачем у справі є саме такий стягувач, при цьому спір у відповідній категорії справ щодо правомірності оспорюваного правочину може існувати саме між боржником та стягувачем, на шкоду інтересам якого вчиняється оспорюваний правочин.

Таким чином, судова колегія дійшла висновку, що приватний виконавець не вправі звертатися самостійно від власного імені з таким позовом, а наявний у цьому судовому провадженні спір – не стосується безпосередньо прав та обов`язків виконавця.

Посилання виконавця на правовий висновок, викладений у пункті 61 постанови Великої Палати Верховного Суду від 08 червня 2022 року у справі № 2-591/11, відповідно до якого повноваження виконавця на звернення з позовною заявою про визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами, в порядку позовного провадження є повноваженням звертатися до суду в інтересах інших осіб (частина друга статті 4, частина четверта статті 42 ЦПК України), в тому числі за позовом про визнання недійсним правочину щодо майна боржника, який призвів до неможливості задовольнити вимоги стягувача за рахунок такого майна (оспорення фраудаторного правочину), є необґрунтованими та не надають підстав виконавцю для звернення з позовом самостійно в якості позивача.

Оцінюючи правові висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 08.06.2022 у справі № 2-591/11, на яку як на підставу свого самостійного звернення з позовом посилається виконавець, у справі № 2-591/11 було враховано, що приватний виконавець звертався до суду із поданням про визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами (спільна сумісна власність подружжя).

Натомість, у справі, яка розглядається апеляційним судом, приватний виконавець: 1) не подавав позову про визначення частки боржника в спільному майні та про оспорення укладеного боржником правочину; 2) звернувся із позовом самостійно, визначивши себе позивачем (позов подано ні в інтересах боржника, ні в інтересах стягувача) із вимогами про визнання недійсними трьох правочинів, вчинених із суттєвим проміжком часу між датами їх вчинення, укладених задовго до початку виконавчого провадження, укладених не протягом строку, зазначеного в ч. 3 ст. 9 Законом України «Про виконавче провадження» № 1404-VIII.

Приватний виконавець у процесі розгляду справи послідовно вказував ту обставину, що саме він є самостійним позивачем, та зазначав, що ним належним чином обґрунтовано право на звернення із даним позовом, а стягувач ОСОБА_3 є третьою особою, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору (а.с. 162, 159-164 т. 2). Також відповідна обставина, що приватний виконавець визначив свій процесуальний статус саме як позивача – була встановлена у постанові Закарпатського апеляційного суду від 27.02.2025 (а.с. 193-200 т. 2).

Встановивши, що позивач - приватний виконавець виконавчого округу Закарпатської області Роман Р.М. - не довів наявність свого порушеного, невизнаного чи оспорюваного права або законного інтересу, апеляційний суд дійшов висновку, що це є самостійною та достатньою підставою для відмови в задоволенні позовних вимог у даній справі.

З огляду на це, та враховуючи, що ОСОБА_2 визнала ту обставину, що жодна зі сторін спору не ставить під сумнів достовірність поданих позивачем доказів, відсутня об`єктивна необхідність та правові підстави для витребування від ОСОБА_2 доказів у суді апеляційної інстанції, а саме належним чином завірених копій договорів дарування (у тому числі копії договору дарування житлового будинку, який не оспорюється позивачем), а також відсутні правові підстави для задоволення необґрунтованого й голослівного клопотання виконавця про витребування від ОСОБА_2 належним чином завіреної копії свідоцтва про шлюб чи його розірвання із ОСОБА_1 , оскільки виконавець в апеляційній скарзі зазначив, що ОСОБА_2 є донькою боржника ОСОБА_1 .

Представник відповідача не наполягала на витребування у приватного виконавця Романа Р.М. матеріалів виконавчого провадження №72764740. Як зазначалось вище, приватний виконавець Роман Р.М. в судовому засіданні апеляційного суду вказав, що на виконання рішення Солом`янського районного суду м. Києва від 21.02.2023 на даний час стягнуто 432 526 гривень.

Щодо відхилених місцевим судом доказів

Слід зауважити, що місцевий суд, зокрема, вважав недопустимими електронні копії документів, що подані позивачем до справи, пославшись на те, що вони не повністю читабельні, не підлягають врахуванню як джерела доказування; вказав, що відомості з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна, сформовані приватним виконавцем виконавчого округу Закарпатської області Романом Р.М., які не засвідчено, не виступають допустимими доказами.

Відповідно до ч.ч. 3, 4 ст. 95 ЦПК України учасники справи мають право подавати письмові докази в електронних копіях, на які накладено кваліфікований електронний підпис відповідно до вимог законів України "Про електронні документи та електронний документообіг" та "Про електронну ідентифікацію та електронні довірчі послуги". Електронна копія письмового доказу не вважається електронним доказом. Копії документів вважаються засвідченими належним чином, якщо їх засвідчено в порядку, встановленому чинним законодавством.

Відповідно до вимог ч. 5 ст. 95 ЦПК України учасник справи, який подає письмові докази в копіях (електронних копіях), повинен зазначити про наявність у нього або іншої особи оригіналу письмового доказу.

Учасник справи підтверджує відповідність копії письмового доказу оригіналу, який заходиться у нього, своїм підписом із зазначенням дати такого засвідчення.

За положеннями ч. 6 ст. 95 ЦПК України якщо подано копію письмового доказу, суд за клопотанням учасника справи або з власної ініціативи може витребувати у відповідної особи оригінал письмового доказу.

У справі відсутні відомості про те, що судом було витребувано у відповідної особи оригінал письмового доказу, що такою особою оригінал письмового доказу не подано, а також про те, що учасники справи або суд ставили під сумнів відповідність поданої копії оригіналу.

У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_2 визнала ту обставину, що жодна зі сторін спору не ставить під сумнів достовірність поданих позивачем доказів, відсутня необхідність у витребуванні належним чином завірених копій таких доказів.

При цьому, слід зазначити, що відомості з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень є належними доказами та створюють спростовувану презумпцію наявності права власності чи іншого речового права в особи. При цьому судді мають можливість отримання інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Відносини, що виникають у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, регулюються Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (далі - Закон № 1952-IV).

Державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (далі - державна реєстрація прав) - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (пункт 1 частини першої статті 2 Закону № 1952-IV).

Речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають з моменту такої реєстрації (частина друга статті 3 Закону № 1952-IV).

У практиці Великої Палати Верховного Суду закріпився принцип реєстраційного підтвердження речових прав на нерухоме майно. Відомості Державного реєстру прав на нерухоме майно презюмуються правильними, доки не доведено протилежне, тобто державна реєстрація права за певною особою не є безспірним підтвердженням наявності в цієї особи права, але створює спростовувану презумпцію права такої особи (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 02 липня 2019 року у справі № 48/340 (провадження № 12-14звг19), від 12 березня 2019 року у справі № 911/3594/17 (провадження № 12-234гс18) та інші).

Надаючи оцінку доказам у справі, суд першої інстанції не врахував наведеного, а також того, які обставини визнаються учасниками справи, що учасники справи не ставили під сумнів відповідність наявних у справі копій доказів їх оригіналу, тієї обставини, що суд не мав обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин за наявності відомостей з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, а також оцінюючи наявні докази у сукупності.

Щодо судових витрат

Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат (ч. 13 ст.141 ЦПК України). Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (ч. 1 ст.141 ЦПК України).

Оскільки у задоволенні позову приватного виконавця відмовлено, понесені витрати на сплату судового збору у суді першої інстанції та у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції залишаються за позивачем.

Висновки за результатами розгляду апеляційної скарги

При ухваленні рішення суд першої інстанції дійшов вважав, що обставини стосовно укладення правочинів між ОСОБА_1 та ОСОБА_5 не доведено; надані до справи копії документів та електронні копії таких документів є недопустимими доказами; обставину, що ОСОБА_1 вчинив правочини щодо відчуження нерухомого майна під час розгляду справи № 760/19930/21, в якій 23.08.2023 видано виконавчий лист та факт перебування відповідача в шлюбі з відповідачем ОСОБА_2 не доведено; через недоведеність обставин щодо укладення договорів між ОСОБА_1 та ОСОБА_5 не підлягають встановленню обставини з приводу державної реєстрації права власності ОСОБА_2 ; у зв`язку з недоведеністю обставин, викладених у позовній заяві, немає підстав для визнання недійсними вказаних договорів дарування нерухомого майна та задоволення похідних вимог – про визнання недійсним іпотечного договору та скасування рішень про державну реєстрацію права власності та іпотек.

Судовою колегією встановлено, що приватний виконавець виконавчого округу Закарпатської області Роман Р.М. звернувся із позовом самостійно, визначивши себе позивачем (подав позов ні в інтересах боржника, ні в інтересах стягувача) із вимогами про визнання недійсними фраудаторних правочинів, скасування рішень про державну реєстрацію прав та їх обтяжень. У процесі розгляду справи приватний виконавець послідовно вказував ту обставину, що саме він є самостійним позивачем, та зазначав, що ним належним чином обґрунтовано право на звернення із даним позовом, при цьому визначив стягувача ОСОБА_3 третьою особою, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору.

Оскільки позивач - приватний виконавець виконавчого округу Закарпатської області Роман Р.М. - не довів наявність свого порушеного, невизнаного чи оспорюваного права або законного інтересу, апеляційний суд дійшов висновку, що це є підставою для відмови в задоволенні позовних вимог у даній справі.

Зважаючи на викладене, колегія суддів дійшла висновку, що рішення суду першої інстанції ухвалене з неповним з`ясуванням обставин, що мають значення для справи, висновки, викладені у рішенні суду першої інстанції, не відповідають обставинам справи, зроблені з неправильним застосуванням норм матеріального права та з порушенням норм процесуального права, що є підставою для скасування рішення суду з підстав, передбачених п.п. 1, 3, 4 ч. 1 ст. 376 ЦПК України, та ухвалення нового рішення про відмову в задоволенні позову приватного виконавця.

Керуючись ст. 368, п. 2 ч. 1 ст. 374, п.п. 1, 3, 4 ч. 1 ст. 376, ст. ст. 381-384 ЦПК України, апеляційний суд

у х в а л и в :

Апеляційну скаргу приватного виконавця виконавчого округу Закарпатської області Романа Романа Михайловича – задовольнити частково

Рішення Виноградівського районного суду Закарпатської області від 22 червня 2026 року – скасувати та ухвалити нове рішення.

У задоволенні позову приватного виконавця виконавчого округу Закарпатської області Романа Романа Михайловича до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , Акціонерного товариства «Комерційний інвестиційний банк», третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_3 , про визнання недійсними договорів дарування нерухомого майна та іпотечного договору, скасування рішень про державну реєстрацію прав та їх обтяжень – відмовити.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення. Касаційну скаргу на постанову апеляційного суду може бути подано безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повне судове рішення складено 27 жовтня 2026 року.

Головуюча

Судді