Постанова від 26 жовтня 2026 р. у справі №300/3139/25 — Восьмий апеляційний адміністративний суд

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27 жовтня 2026 рокум. ЛьвівСправа № 300/3139/25 пров. № А/857/2079/26

Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі:

судді-доповідача Шинкар Т.І.,

суддів Довгої О. І.,

Запотічного І. І.,

розглянувши в порядку письмового провадження в м. Львові апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Івано-Франківського окружного адміністративного суду (головуючий суддя Панікар І.В.), ухвалене за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) в м. Івано-Франківськ 16 грудня 2025 року, у справі №300/3139/25 за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області про визнання дій протиправними та зобов`язання до вчинення дій,

В С Т А Н О В И В :

06.05.2025 ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся в суд з позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в Івано-Франківській області (далі - відповідач), в якому просив: стягнути з відповідача інфляційні витрати в сумі 144233,43 грн. за час невиконання рішення Запорізького окружного адміністративного суду від 08.04.2021 у справі №280/1017/21 до квітня 2025 року; стягнути з відповідача за невиконання рішення Запорізького окружного адміністративного суду від 08.04.2021 у справі № 280/1017/21 у вигляді трьох процентів річних від простроченої суми за весь час прострочення виконання рішення в сумі 37684,93 грн. за час невиконання рішення до квітня 2025 року.

Рішенням Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 16 грудня 2025 року в задоволені позову відмовлено.

Відмовляючи в задоволені позову, суд першої інстанції виходив з того, що у даному випадку Головне управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області не є у спорі про стягнення боргу боржником, оскільки судове рішення у справі № 280/1017/21 не є тим судовим рішенням, яке у тлумаченні наведених вище висновків Великої Палати Верховного Суду є таким, що встановлює визначене грошове зобов`язання держави на користь стягувача-кредитора з Державного бюджету у чіткій грошовій сумі. З огляду на вищенаведені законодавчі приписи та фактичні обставини справи у їх сукупності, суд дійшов про відсутність підстав для стягнення на користь позивача інфляційних витрат та 3% річних у зв`язку з заборгованістю пенсійного органу щодо виплати пенсії, перерахованої на виконання рішення суду від 08.04.2021 по справі № 280/1017/21.

Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, просить скасувати рішення Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 16 грудня 2025 року та задовольнити позов. Апеляційну скаргу мотивовано тим, що Закон № 4901-VI не обмежує поширення дії статті 625 ЦК України на правовідносини щодо прострочення виконання державою-боржником її грошового зобов`язання, підтвердженого (визначеного, конкретизованого) у грошовому еквіваленті судовим рішенням, зокрема не обмежує можливості стягнення інфляційних втрат, які є об`єктивним явищем і не залежать від волі кредитора чи боржника. Крім того, у статті 625 ЦК України немає застережень про те, що її приписи застосовуються лише до тих відносин, які не врегульовані іншими нормативно-правовими актами. Вважає що суд, при ухваленні рішення від 16.12.2025 року у справі №300/3139/25, не застосував норми статей першої та другої Закону № 4901 зазначивши, що цей Закон регулює лише відповідальність Держави за невиконання рішення суду про стягнення коштів, хоча цими нормами визначено коло суб`єктів, за невиконання рішень суду за якими відповідає Держава, а також визначені інші, крім стягнення коштів, зобов`язання вчинити певні дії, виконання яких також гарантується державою.

Враховуючи положення статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), суд апеляційної інстанції дійшов висновку щодо можливості розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, на підставі наявних у ній доказів.

Згідно з ст.242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.

Суд апеляційної інстанції, переглядаючи справу за наявними у ній доказами та перевіряючи законність і обґрунтованість оскаржуваного рішення суду першої інстанції, в межах доводів та вимог апеляційної скарги, дослідивши докази, що стосуються фактів, на які посилаються учасники справи, приходить до переконання, що оскаржуване рішення суду першої інстанції вимогам статті 242 КАС України відповідає.

З матеріалів справи судом першої інстанції встановлено, що позивач перебуває на обліку у Головному управлінні Пенсійного фонду України в Запорізькій області та отримує щомісячне довічне грошове утримання судді у відставці, виходячи із 62% суддівської винагороди згідно з довідкою Територіального управління Державної судової адміністрації України в Запорізькій області від 17.03.2020 №08-02/979.

Рішенням Запорізького окружного адміністративного суду від 08.04.2021 за №280/1017/21, зокрема, зобов`язано Головне управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області здійснити з 19 лютого 2020 року перерахунок щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці, виходячи із 62% суддівської винагороди працюючого судді згідно з довідкою Територіального управління Державної судової адміністрації України в Запорізькій області від 17.03.2020 № 08-02/979, та виплату з урахуванням раніше виплачених сум.

На виконання рішення суду від 08.04.2021 за № 280/1017/21 Головним управлінням Пенсійного фонду України в Запорізькій області проведено перерахунок щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці позивача. Доплата щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці за період з 19.02.2020 по 31.10.2021 становить 279 899,03 грн. (а.с.27).

Проте, як зазначено у позові, станом на 02.04.2025 виплата заборгованості щодо щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці у розмірі 279 899,03 грн. не проведена.

Листом Головного управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області від 14.12.2021 за № 11227-2-031 (а.с.9) та від 21.04.2025 за № 6996-7004/В-02/8-0800/25 (а.с.15) позивачу повідомлено, що доплата щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці за рішеннями Запорізького окружного адміністративного суду від 08.04.2021 за № 280/1017/21 буде здійснена після виділення відповідних коштів на погашення заборгованості з пенсійних виплат за рішеннями суду з Державного бюджету України.

Так, звернення позивача до суду з даним позовом обумовлено тим, що відповідачем не здійснено нарахування 3 % річних та інфляційних втрат за період з 19.02.2020 по 31.10.2021 на суму заборгованості, що виникла під час виконання рішення суду у справі № 280/1017/21.

Перевіряючи законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції враховує такі підстави.

Враховуючи вимоги частини 2 статті 19 Конституції України та частини 2 статті 2 КАС України, законодавцем визначено критерії для оцінювання рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень, які одночасно є принципами адміністративної процедури, що вироблені у практиці європейських країн.

Наведена норма означає, що суб`єкт владних повноважень зобов`язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов`язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень.

Організацію судової влади та здійснення правосуддя в Україні, що функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів і забезпечує право кожного на справедливий суд визначає Закон України «Про судоустрій і статус суддів» від 02.06.2016 №1402-VIII (далі - Закон №1402-VIII).

Відповідно частин 1, 2 статті 142 Закону № 1402-VIII суддя, який вийшов у відставку, після досягнення чоловіками віку 62 років, жінками - пенсійного віку, встановленого статтею 26 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», виплачується пенсія на умовах, визначених зазначеним Законом або за його вибором щомісячне довічне грошове утримання.

При цьому, суддя у відставці, який досяг віку, встановленого частиною першою цієї статті, отримує щомісячне довічне грошове утримання. При досягненні таким суддею віку, встановленого частиною першою цієї статті, за ним зберігається право на отримання щомісячного довічного грошового утримання або, за його вибором, призначається пенсія на умовах зазначених Законом України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування».

Відповідно до частини 3 статті 142 Закону № 1402-VI щомісячне довічне грошове утримання виплачується судді у відставці в розмірі 50 відсотків суддівської винагороди судді, який працює на відповідній посаді. За кожний повний рік роботи на посаді судді понад 20 років розмір щомісячного довічного грошового утримання збільшується на два відсотки грошового утримання судді.

Відповідно до Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» №1058-IV від 09.07.2003, у редакції, чинній станом на момент виникнення спірних правовідносин, кошти Пенсійного фонду України не включаються до складу Державного бюджету.

За ст. 46 вказаного закону нараховані суми пенсії, не отримані з вини органу, що призначає і виплачує пенсію, виплачуються за минулий час без обмеження будь-яким строком з нарахуванням компенсації втрати частини доходів. Компенсація втрати частини пенсії у зв`язку з порушенням строків її виплати пенсіонерам здійснюється згідно із законом.

Апеляційним судом встановлено, що на виконання рішення Запорізького окружного адміністративного суду від 08.04.2021 у справі №280/1017/21 Головним управлінням Пенсійного фонду України в Запорізькій області проведено перерахунок щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці, в результаті якого сума до виплати склала 279 899,03 грн.

Як стверджує позивач, станом на 02.04.2025 відповідне рішення в частині виплати донарахованого внаслідок перерахунку щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці не виконано, а тому в порядку ст. 625 ЦК України він звернувся до суду із цим позовом для стягнення трьох відсотків річних від суми основного зобов`язання та інфляційних витрат за весь час невиконання судового рішення.

Зважаючи на доводи апеляційної скарги щодо питання можливості застосування до спірних правовідносин приписів ст. 625 ЦК України, колегія апеляційного суду враховує правовий висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 29.04.2025 у справі №580/9536/23.

Так, Верховний Суд вказав на те, що відповідно до ч. 2 ст. 1 ЦК України до майнових відносин, заснованих на адміністративному або іншому владному підпорядкуванні однієї сторони другій стороні, а також до податкових, бюджетних відносин цивільне законодавство не застосовується, якщо інше не встановлено законом.

Згідно з ч. 3 ст. 11 та ч. 1 ст. 13 ЦК України цивільні права та обов`язки можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства. Цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства.

Частинами 1, 2 ст. 509 ЦК України передбачено, що зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.

Згідно ст. 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Відповідно до ст. 611 ЦК України у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: 1) припинення зобов`язання внаслідок односторонньої відмови від зобов`язання, якщо це встановлено договором або законом, або розірвання договору; 2) зміна умов зобов`язання; 3) сплата неустойки; 4) відшкодування збитків та моральної шкоди.

Поряд з цим, стягнення інфляційних втрат регулюється статтею 625 ЦК України, яка передбачає, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Відповідно до ч. 2 ст. 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16.05.2018 у справі №686/21962/15-ц виснувала, що у статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання незалежно від підстав його виникнення. Приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов`язань (пункт 45 постанови).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зауважувала, що стаття 625 ЦК України розміщена у розділі І «Загальні положення про зобов`язання» книги 5 ЦК України. Тому приписи розділу І книги 5 ЦК України поширюються як на договірні зобов`язання (підрозділ 1 розділу III книги 5 ЦК України), так і на недоговірні (зокрема деліктні) зобов`язання (підрозділ 2 розділу III книги 5 ЦК України). Отже, у статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання незалежно від підстав його виникнення (договір, делікт тощо). Приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачають договір або спеціальний закон, який регулює, зокрема, окремі види зобов`язань (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 11.04.2018 у справі №758/1303/15-ц (пункти 17, 18, 26, 28), від 16.05.2018 у справі №686/21962/15-ц (пункти 44, 45), від 19.06.2019 у справі №646/14523/15-ц, від 09.11.2022 у справі №420/2411/19 (пункт 77)).

Верховний Суд наголосив, що за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а цивільне законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.

Також відповідно до висновку Верховного Суду України, висловленого в постанові від 20.01.2016 у справі №6-2759цс15 (спір стосувався невиконанням рішення суду про зобов`язання Міноборони України перерахувати та виплатити особі одноразову грошову допомогу відповідно до статей 9, 16 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей»), приписи статті 625 ЦК України не застосовуються до трудових правовідносин (заборгованості із заробітної плати, відшкодування шкоди працівникові внаслідок трудового каліцтва), сімейних та інших правовідносин, які регулює спеціальне законодавство.

Такі висновки щодо застосування статті 625 ЦК України є актуальними та Велика Палата Верховного Суду від таких не відступала.

Окрім того, Велика Палата Верховного Суду в постанові від 07.04.2020 у справі №910/4590/19 зазначила, що за змістом частини другої статті 22, статті 1192 ЦК України відшкодування шкоди здійснюється лише за умови доведення розміру заподіяної шкоди. Натомість відповідно до частини другої статті 625 ЦК України кредитор вправі вимагати сплати суми боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також процентів річних від простроченої суми. Ці правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника в певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному, порівняно з відшкодуванням шкоди (зокрема, зі стягненням збитків), порядку. Така спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру заподіяної шкоди (розміру збитків). Отже, стягнення інфляційних і процентів річних, передбачених частиною другою статті 625 ЦК України, є способом компенсації майнових втрат кредитора, а не способом відшкодування шкоди.

Законом України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати» також передбачено проведення компенсаційних виплат відповідно до коефіцієнту приросту споживчих цін за порушення термінів виплати доходів громадян, передбачених цим законом. Правова природа такої відповідальності не відрізняється від правової природи відповідальності, яка виникає на підставі статті 625 ЦК України в частині її акцесорного характеру та похідної правової природи спору.

Підсумовуючи викладене, Верховний Суд вказав на те, що компенсація пенсіонерам втрати частини пенсії у зв`язку з порушенням строків її виплати з вини органу, що призначає і виплачує пенсію, врегульовані спеціальним законом - Законом України «Про компенсацію громадянам частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати», а тому норми статті 625 ЦК України в такому випадку не застосовуються.

За таких обставин, апеляційний суд вважає правильним висновок суду першої інстанції про те, що норми ст. 625 ЦК України у даному випадку не застосовуються, а тому правові підстави для стягнення з Головного управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області інфляційних витрат в сумі 144 233,43 грн. за час невиконання рішення Запорізького окружного адміністративного суду від 08.04.2021 у справі №280/1017/21 до квітня 2025 року та трьох процентів річних від простроченої суми за весь час прострочення виконання рішення в сумі 37 684,93 грн. за час невиконання рішення до квітня 2025 року відсутні.

Щодо покликань апелянта на приписи Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» №4901-VI від 05.06.2012, у редакції, чинній станом на момент виникнення спірних правовідносин, то його нормами передбачено таке.

Відповідно до ст. 5 вказаного Закону у разі якщо центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, протягом трьох місяців не перерахував кошти за рішенням суду про стягнення коштів, крім випадку, зазначеного в частині четвертій статті 4 цього Закону, стягувачу виплачується компенсація в розмірі трьох відсотків річних від несплаченої суми за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду.

Компенсація за порушення строку перерахування коштів за рішенням суду про стягнення коштів з державного органу нараховується центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів.

Компенсація за порушення строку перерахування коштів за рішенням суду про стягнення коштів з державного підприємства або юридичної особи нараховується державним виконавцем протягом п`яти днів з дня отримання ним повідомлення центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, про перерахування коштів, крім випадку, коли кошти перераховуються на відповідний рахунок органу державної виконавчої служби.

У разі якщо кошти за рішенням суду не перераховані стягувачу з відповідного рахунка органу державної виконавчої служби протягом десяти днів з дня надходження всіх необхідних для цього документів та відомостей, стягувачу виплачується компенсація в розмірі, встановленому частиною першою цієї статті, за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 09.11.2023 у справі №420/2411/19 сформувала правовий висновок, відповідно до якого, у разі неналежного виконання (прострочення) державою підтвердженого (визначеного, конкретизованого) судовим рішенням її грошового зобов`язання перед кредитором до правовідносин щодо прострочення виконання грошового зобов`язання слід застосовувати приписи частини другої статті 625 ЦК України.

Судове рішення про стягнення коштів є рішенням про примусове виконання обов`язку в натурі, тобто підтверджує грошове зобов`язання, зокрема те, що виникло у боржника у зв`язку із завданням ним шкоди потерпілому (кредитору) (постанова Великої Палати Верховного Суду від 03 жовтня 2023 року у справі №686/7081/21 (провадження №14-91цс22)).

Закон №4901-VI не обмежує поширення дії статті 625 ЦК України на правовідносини щодо прострочення виконання боржником (зокрема, державою) його грошового зобов`язання, підтвердженого (визначеного, конкретизованого) у грошовому еквіваленті судовим рішенням, зокрема не обмежує можливість стягнення інфляційних втрат, які є об`єктивним явищем і не залежать від волі кредитора чи боржника. Крім того, у статті 625 ЦК України немає застережень про те, що її приписи застосовуються лише до тих відносин, які не врегульовані іншими нормативно-правовими актами (постанова Великої Палати Верховного Суду від 09.11.2023 у справі №420/2411/19).

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 03.10.2023 у справі №686/7081/21 вказала, що інфляційні втрати та три відсотки річних за прострочення виконання судового рішення можуть бути заявлені до стягнення з наступного дня після спливу трьох місяців від пред`явлення до виконання органу ДКС України виконавчого документа (ч. 4 ст. 3 Закону №4901-VI) включно до дня, що передує дню повного виконання судового рішення.

Отже, для застосування наслідків (відповідальності) за прострочення виконання грошового зобов`язання держави можуть бути застосовані вимоги ч. 2 ст. 625 ЦК України лише за наявності одночасно кількох умов: наявність судового рішення, яке набрало законної сили, про визначення зобов`язання як грошового; грошове зобов`язання повинне бути конкретизоване судовим рішенням, тобто з визначенням чіткої суми.

Апеляційний суд зазначає, що у цій справі спір виник стосовно стягнення на підставі статті 625 ЦК України інфляційних втрат та 3% річних у зв`язку з нарахованим, однак, не виплаченим нарахуванням, на виконання рішення Запорізького окружного адміністративного суду від 08.04.2021 по справі № 280/1017/21.

При цьому, апеляційний суд звертає увагу на те, що рішенням Запорізького окружного адміністративного суду від 08.04.2021 у справі № 280/1017/21, зокрема, зобов`язано відповідача здійснити з 19.02.2020 перерахунок ОСОБА_1 щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці, виходячи із 62% суддівської винагороди працюючого судді згідно з довідкою Територіального управління Державної судової адміністрації України в Запорізькій області від 17.03.2020 №08-02/976, та виплату з урахуванням раніше сплачених сум

Тобто, вказаним судовим рішенням зобов`язано відповідача вчинити певні дії, а розрахунок суми щомісячного довічного грошового забезпечення заборгованості у перерахованому розмірі, що належить позивачу, при ухваленні судового рішення по суті позовних вимог не вирішувався.

Верховний Суд в постанові від 24.07.2023 у справі №420/6671/18 зазначив, що зобов`язання відповідача вчинити певні дії зі сплати заборгованості по пенсії і стягнення з відповідача - суб`єкта владних повноважень певного розміру грошових коштів за конкретний період є різними за своєю суттю способами захисту прав та інтересів позивача, які обираються позивачем при поданні позову, а судом - при ухваленні рішення.

Так, на виконання рішення суду від 08.04.2021 по справі № 280/1017/21 Головним управлінням Пенсійного фонду України в Запорізькій області проведено перерахунок пенсії позивача. Доплата пенсії за період з 19.02.2020 по 31.10.2021 становить 279 899,03 грн. Водночас, як зазначено у позові, станом на 02.04.2025 виплата заборгованості з виплати пенсії у розмірі 279 899,03 грн. не проведена. Позивач та відповідач підтверджують невиплату доплати пенсії позивачу.

За таких підстав, оскільки між позивачем та відповідачем відсутнє неналежне виконання (простроченого) грошового зобов`язання підтвердженого (визначеного, конкретизованого) відповідним судовим рішенням, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відсутність підстав для застосовування приписів ч. 2 ст. 625 ЦК України до спірних правовідносин.

Статтею 77 КАС України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Відповідно до частини 1 статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

За встановлених обставин, надаючи правову оцінку аргументам сторін, в обсязі встановлених у цій справі фактичних обставин, враховуючи їхній зміст та юридичну природу, суд апеляційної інстанції погоджується з судом першої інстанції про відсутність підстав для стягнення на користь позивача інфляційних витрат та 3% річних у зв`язку з заборгованістю пенсійного органу щодо виплати довічного грошового утримання, перерахованої на виконання рішення суду від 08.04.2021 по справі № 280/1017/21.

Згідно з частиною 2 статті 6 КАС України та статтею 17 Закону України «Про виконання рішень і застосування практики Європейського Суду з прав людини» передбачено застосування судами Конвенції та практики ЄСПЛ як джерела права.

У пункті 58 Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Серявін та інші проти України» від 10 лютого 2010 року Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення. Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень.

З огляду на викладене, враховуючи положення статті 316 КАС України, прецедентну практику ЄСПЛ, суд апеляційної інстанції приходить до переконання, що судом першої інстанції в оскаржуваному рішенні викладено підстави відмови у задоволенні позовних вимог, на основі об`єктивної оцінки наданих сторонами доказів повно встановлено фактичні обставини справи, правильно застосовано норми матеріального права.

Доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції не спростовують, на законність судового рішення не впливають.

Керуючись статтями 241, 243, 308, 311, 316, 321, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 16 грудня 2025 року у справі №300/3139/25 - без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків встановлених ст.328 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий суддяТ. І. Шинкар

суддіО. І. Довга

І. І. Запотічний