Постанова від 26 жовтня 2026 р. у справі №140/1856/25 — Восьмий апеляційний адміністративний суд

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27 жовтня 2026 рокум. ЛьвівСправа № 140/1856/25 пров. № А/857/48736/26

Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі:

головуючого судді Шинкар Т.І.,

суддів Довгої О.І.,

Запотічного І.І.,

розглянувши в письмовому провадженні в м. Львові апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Волинського окружного адміністративного суду від 20 серпня 2026 року (головуючий суддя – Ксензюк А.Я.) постановлену у порядку письмового провадження в м. Луцьк у справі № 140/1856/25 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України у Волинській області про визнання протиправними дій, зобов`язання вчинити дії,

В С Т А Н О В И В :

Рішенням Волинського окружного адміністративного суду від 17 квітня 2025 року, позов задоволено повністю: визнано протиправними дії Головного управління Пенсійного фонду України у Волинській області щодо відмови у нарахуванні та виплаті пенсії ОСОБА_1 відповідно до статті 54 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» від 28.02.1991 №796-ХІІ у редакції Закону України «Про внесення змін і доповнень до Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» від 06.06.1996 №230/96-ВР; зобов`язання Головне управління Пенсійного фонду України у Волинській області здійснити перерахунок основної пенсії ОСОБА_1 за період з 25.08.2024 відповідно до рішення Конституційного Суду України від 07.04.2021 №1-р(ІІ)/2021, відповідно до статті 54 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» від 28.02.1991 №796-ХІІ у редакції Закону України «Про внесення змін і доповнень до Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» від 06.06.1996 №230/96-ВР, у розмірі восьми мінімальних пенсій за віком, провести відповідні виплати з урахуванням раніше виплачених сум та виплачувати ОСОБА_1 основну пенсію у розмірі не менше восьми мінімальних пенсій за віком.

23.07.2026 до суду у порядку статті 383 Кодексу адміністративного судочинства України надійшла заява позивача ОСОБА_1 про визнання протиправними дій, вчинених суб`єктом владних повноважень - відповідачем на виконання рішення Волинського окружного адміністративного суду від 17.04.2025 у справі № 140/1856/25, щодо перерахунку та виплати пенсії. Заява обґрунтована тим, що на виконання вказаного рішення суду відповідач провів нарахування перерахунок пенсії, однак не здійснив виплату. Такі дії суб`єкта владних повноважень, на думку позивача, є протиправними.

Ухвалою Волинського окружного адміністративного суду від 20 серпня 2026 року відмовлено у задоволенні заяви позивачки про визнання протиправними дій суб`єкта владних повноважень на виконання судового рішення.

Відмовляючи у задоволенні заяви, суд першої інстанції виходив з того, що повноваження щодо вчинення дій щодо примусового виконання рішення суду, в тому числі і щодо перевірки його виконання, належать передусім до повноважень виконавців, а звернення до суду в порядку статті 383 Кодексу адміністративного судочинства України є виключною мірою, якщо позивачем було вичерпано усі можливі механізми на стадії примусового виконання рішення суду. Суд зазначив, що оскільки в матеріалах справи відсутні докази вчинення держаним виконавцем всіх необхідних дій щодо примусового виконання рішення суду, то вимоги заяви позивача про застосування приписів статті 383 Кодексу адміністративного судочинства України є передчасними та безпідставними.

Не погоджуючись з ухвалою суду першої інстанції ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, просить ухвалу Волинського окружного адміністративного суду від 20 серпня 2026 року у справі № 140/1856/25 скасувати та прийняти постанову, якою заяву задовольнити.

Апеляційну скаргу мотивовано тим, що ухвалюючи оскаржувану ухвалу судом першої інстанції не взято до уваги те, що норми статті 383 КАС України не вимагають від заявника подавати докази використання державним виконавцем всіх заходів, передбачених Законом України «Про виконавче провадження»; не ставлять можливість подати заяву в залежність від вичерпання позивачем усіх можливих механізмів на стадії примусового виконання рішення суду; передбачають обов`язок суду в разі відповідності заяви вимогам статті 383 КАС України перевірити доводи позивача про неправомірність дій / бездіяльності відповідача, вчинених на виконання рішення суду.

Враховуючи положення статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), суд апеляційної інстанції дійшов висновку щодо можливості розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, на підставі наявних у ній доказів.

Згідно з ст.242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.

Суд апеляційної інстанції, переглядаючи справу за наявними у ній доказами та перевіряючи законність і обґрунтованість оскаржуваного рішення суду першої інстанції, в межах доводів та вимог апеляційної скарги, дослідивши докази, що стосуються фактів, на які посилаються учасники справи, приходить до переконання, що рішення суду першої інстанції, вимогам статті 242 КАС України не відповідає.

При прийнятті рішення судом апеляційної інстанції враховано, що статтею 19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до ст. 129 та ст. 129-1 Конституції України обов`язковість рішень суду визначена як одна з основних засад судочинства. Суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов`язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.

Згідно із ст. 124 Конституції України судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов`язковими до виконання на всій території України. Суб`єктами, на яких поширюється обов`язковість судових рішень являються всі органи державної влади і органи місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації, посадові чи службові особи та громадяни.

За приписами ч. 2, 3 ст. 14 КАС України судові рішення, що набрали законної сили, є обов`язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об`єднаннями на всій території України. Невиконання судового рішення тягне за собою відповідальність, встановлену законом.

Приписами ст. 370 КАС України встановлено, що судове рішення, яке набрало законної сили є обов`язковим для учасників справи, для їхніх правонаступників, а також для всіх органів, підприємств, установ та організацій, посадових чи службових осіб, інших фізичних осіб і підлягає виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, або за принципом взаємності,- за її межами. Невиконання судового рішення тягне за собою відповідальність, встановлену законом.

Конституційний Суд України, розглядаючи справу № 1-7/2013 у Рішенні від 26 червня 2013 року, звернув увагу, що вже неодноразово вказував на те, що виконання судового рішення є невід`ємною складовою права кожного на судовий захист і охоплює, зокрема, законодавчо визначений комплекс дій, спрямованих на захист і відновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави (пункт 2 мотивувальної частини Рішення від 13 грудня 2012 року № 18-рп/2012); невиконання судового рішення загрожує сутності права на справедливий розгляд судом (пункт 3 мотивувальної частини Рішення від 25 квітня 2012 року № 11-рп/2012).

Відповідно до частини 1 статті 383 КАС України особа-позивач, на користь якої ухвалено рішення суду, має право подати до суду першої інстанції заяву про визнання протиправними рішень, дій чи бездіяльності, вчинених суб`єктом владних повноважень - відповідачем на виконання такого рішення суду, або порушення прав позивача, підтверджених таким рішенням суду.

За змістом частини 6 статті 383 КАС України за відсутності обставин протиправності відповідних рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень - відповідача та порушення ним прав, свобод, інтересів особи-позивача, суд залишає заяву без задоволення. За наявності підстав для задоволення заяви суд постановляє ухвалу в порядку, передбаченому статтею 249 цього Кодексу.

З наведеного убачається, що вказана процесуальна норма спрямована на захист прав особи-позивача щодо належного виконання рішення суду, яке набрало законної сили. Тобто, якщо позивач вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю відповідача на виконання судового рішення порушуються його права, свободи чи інтереси, то він має право звернутись до суду в порядку ст. 383 КАС України із заявою про визнання протиправними рішень, дій чи бездіяльності.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 09 грудня 2021 року у справі № 9901/235/20 вказала, що стаття 383 Кодексу адміністративного судочинства України передбачає можливість звернутися до суду із заявою про визнання протиправними рішень, дій чи бездіяльності, вчинених суб`єктом владних повноважень - відповідачем на виконання такого рішення суду, або порушення прав позивача, підтверджених таким рішенням суду. Ця стаття є останньою в розділі IV Кодексу адміністративного судочинства України «Процесуальні питання, пов`язані з виконанням судових рішень в адміністративних справах» і містить чіткі вимоги до такої заяви, строк звернення, порядок її розгляду та наслідки невідповідності вимогам заяви. Зі змісту цієї статті випливає, що як крайній захід для захисту прав особи позивача, на користь якої ухвалене рішення суду, закон встановив можливість звернення до суду з відповідною заявою. Перед тим як подати таку заяву, стягувач має використати всі можливі засоби для виконання судового рішення. Зокрема, наявність рішення суду, яке набрало законної сили, зобов`язує суб`єкта владних повноважень здійснити його виконання. У випадку, коли боржник добровільно не виконує рішення суду, стягувач має вчинити дії для виконання рішення суду в примусовому порядку відповідно до вимог Закону України «Про виконавче провадження», і тільки після того, як стягувач використав усі можливості для примусового виконання рішення суду, а воно залишається не виконаним, тоді в такої особи виникає право звернутися до суду із заявою в порядку статті 383 Кодексу адміністративного судочинства України.

Суд апеляційної інстанції вважає, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про те, що державним виконавцем не використано усі можливості дії для примусового виконання рішення суду, а тому звернення позивача в порядку статті 383 КАС України є передчасне оскільки, у відповідності до ст. 383 КАС України, дії виконавця вчинені в межах виконавчого провадження, жодним чином не впливають на можливість подання позивачем заяви про встановлення судового контролю шляхом визнання протиправними рішень, дій чи бездіяльності, вчинених суб`єктом владних повноважень на виконання рішення суду, яке набрало законної сили. Статті 383 КАС України лише встановлює вимоги повідомити інформацію про день пред`явлення виконавчого листа до виконання та хід виконавчого провадження (пункти 7, 8 частини 2 статті 383 КАС України).

Як убачається з матеріалів справи, позивач в повному обсязі виконала вимоги частини 2 статті 383 КАС України, використала можливість реалізації виконання рішення суду на підставі Закону України «Про виконавче провадження», що в сукупності зобов`язує суд прийняти до розгляду подану заяву, та за наслідками її розгляду ухвалити відповідне рішення.

Суд апеляційної інстанції звертає увагу на те, що позивач звернувся до суду із заявою в порядку статті 383 КАС України у зв`язку з тим, що на виконання вказаного вище рішення суду відповідач здійснив перерахунок, обчисливши розмір пенсії з розрахункової величини мінімальної пенсії за віком. При цьому відповідачем виплачено лише частину присудженої пенсії. Залишок заборгованості станом на дату звернення складає 184 095,40 грн.

З цього приводу апеляційний суд зазначає таке.

Верховний Суд у постанові від 20.02.2019 у справі №806/2143/15 (адміністративне провадження №К/9901/5159/18) звертав увагу, що стаття 383 Кодексу адміністративного судочинства України має на меті забезпечення належного виконання судового рішення. Підставами її застосування є саме невиконання судового рішення, ухваленого на користь особи-позивача та обставини, що свідчать про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень, пов`язаних з невиконанням судового рішення в цій справі.

Таким чином, право на судовий захист є конституційною гарантією прав і свобод людини і громадянина, а обов`язкове виконання судових рішень - складовою права на справедливий судовий захист.

Апеляційним судом встановлено, що виплату позивачу пенсії у перерахованому розмірі відповідач не здійснює, оскільки пунктом 14 розділу «Прикінцеві положення» Закону України «Про Державний бюджет України на 2026 рік» від 03.12.2025 № 4695-IX встановлено, що, починаючи з 1 січня 2026 року, видатки з бюджету Пенсійного фонду У країни на виплати за ретроспективними судовими рішеннями та виплати перерахованих за рішенням суду пенсій здійснюються за окремими напрямами у розрізі джерел їх виплати у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. А на даний час такий нормативно-правовий акт Кабінетом міністрів України не прийнято.

Колегія суддів зауважує, що пенсія щомісячна пенсійна виплата в солідарній системі загальнообов`язкового державного пенсійного страхування, яку отримує застрахована особа в разі досягнення нею передбаченого цим Законом пенсійного віку чи визнання її особою з інвалідністю, або отримують члени її сім`ї у випадках, визначених цим Законом (стаття 1 Закону України від 09 липня 2003 року №1058-IV «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» (далі Закон №1058-IV).

Відповідно до статті 5 Закону №1058-IV саме цей Закон регулює відносини, що виникають між суб`єктами системи загальнообов`язкового державного пенсійного та соціального страхування. Дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на ці відносини лише у випадках, передбачених цим Законом та Законом України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування». Виключно цим Законом визначаються, зокрема, порядок здійснення пенсійних виплат за загальнообов`язковим державним пенсійним страхуванням.

Пенсія є єдиним майновим активом пенсіонера незалежно від того, який юридичний факт - рішення пенсійного органу чи судове рішення став підставою для її призначення (перерахунку).

В силу прямої норми статті 47 Закону №1058-IV пенсія виплачується щомісяця, у строк не пізніше 25 числа місяця, за який виплачується пенсія.

При цьому Закон №1058-IV не містить жодної норми, яка б передбачала виплату пенсії частково, пропорційно або у порядку черговості чи з відстроченням платежу. Отже, жодним підзаконним актом, у тому числі постановою Кабінету Міністрів України, змінювати відповідні умови та норми неможливо.

Хоча Законом №4695-ІХ і передбачено, що починаючи з 01 січня 2026 року видатки з бюджету Пенсійного фонду України на виплати за ретроспективними судовими рішеннями та виплати перерахованих за рішенням суду пенсій здійснюються за окремими напрямами у розрізі джерел їх виплати у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України (пункт 14 розділу «Прикінцеві положення»), проте необхідно зауважити, що Уряд не уповноважений підзаконним актом створювати новий режим реалізації права особи на отримання належних пенсійних виплат за судовим рішенням, оскільки це впливає на обсяг і реальність права, яке визначається законами та гарантується Конституцією.

При вирішенні цієї заяви суд апеляційної інстанції також враховує такі висновки Конституційного Суд України: виконання судового рішення є невід`ємною складовою права кожного на судовий захист і охоплює, зокрема, законодавчо визначений комплекс дій, спрямованих на захист і відновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави (пункт 2 мотивувальної частини Рішення від 13 грудня 2012 року №18-рп/2012); невиконання судового рішення загрожує сутності права на справедливий розгляд судом (пункт 3 мотивувальної частини Рішення від 25 квітня 2012 року№11-рп/2012).

В абзаці восьмому підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 15 травня 2019 року №2-р(II)/2019 наголошено на тому, що обов`язкове виконання судового рішення є необхідною умовою реалізації конституційного права кожного на судовий захист, тому держава не може ухилятися від виконання свого позитивного обов`язку щодо забезпечення виконання судового рішення задля реального захисту та відновлення захищених судом прав і свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави. Позитивний обов`язок держави щодо забезпечення виконання судового рішення передбачає створення належних національних організаційно-правових механізмів реалізації права на виконання судового рішення, здатних гарантувати здійснення цього права та обов`язковість судових рішень, які набрали законної сили, що неможливо без їх повного та своєчасного виконання.

Статтею 77 КАС України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Відповідно до частини 1 статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

За таких обставин, апеляційний суд вважає, що ГУ ПФУ у Волинській області не вжито дієвих і належних заходів на виконання рішення Волинського окружного адміністративного суду від 17.04.2025 у справі № 140/1856/25, що є порушенням положення статті 129-1 Конституції України та частини другої статті 14, частини першої статті 370 Кодексу адміністративного судочинства України, а саме: не виконано у повному обсязі і належним чином судове рішення, яке набрало законної сили, що зумовлює необхідність постановлення окремої ухвали і направлення її для вжиття заходів щодо усунення причин та умов, що сприяли порушенню закону.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожній фізичній або юридичній особі гарантовано право на розгляд судом протягом розумного строку цивільної, кримінальної, адміністративної або господарської справи, а також, справи про адміністративне правопорушення, у якій вона є стороною

У пункті 58 Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Серявін та інші проти України» від 10 лютого 2010 року Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення. Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень.

Враховуючи положення статті 317 КАС України, прецедентну практику ЄСПЛ, суд апеляційної інстанції приходить до висновку, що судом першої інстанції при прийнятті оскаржуваної ухвали порушено норми процесуального права, що має наслідком скасування ухвали та задоволення вимог заяви.

Керуючись статтями 241, 243, 308, 311, 317, 321, 325, 328, 383 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

Ухвалу Волинського окружного адміністративного суду від 20 серпня 2026 року у справі № 140/1856/25 скасувати та заяву ОСОБА_1 задовольнити частково.

Визнати протиправними дії Головного управління Пенсійного фонду України у Волинській області, щодо невиплати ОСОБА_1 пенсії у розмірі, визначеному рішенням Волинського окружного адміністративного суду від 17 квітня 2025 року у справі №140/1856/25, а саме пенсії, передбаченої статтею 54 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», у розмірі восьми мінімальних пенсій за віком.

Зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України у Волинській області вжити заходів щодо усунення причин та умов, що сприяли порушенню закону при виконанні рішення Волинського окружного адміністративного суду від 17 квітня 2025 року у справі №140/1856/25 в частині виплати ОСОБА_1 основної пенсії в розмірі восьми мінімальних пенсій за віком.

Встановити Головному управлінню Пенсійного фонду України у Волинській області тридцятиденний строк з дня отримання (вручення) копії цієї ухвали для подання до суду першої інстанції доказів вжиття заходів щодо усунення причин та умов, що сприяли порушенню закону при виконанні рішення Волинського окружного адміністративного суду від 17 квітня 2025 року у справі №140/1856/25.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню в касаційному порядку не підлягає.

Головуючий суддяТ. І. Шинкар

суддіО. І. Довга

І. І. Запотічний