Суд: Шостий апеляційний адміністративний суд
Інстанція: Апеляційна
Юрисдикція: Адміністративне
Категорія: соціального захисту (крім соціального страхування), з них
Дата: 25 жовтня 2026 р.
Справа: №320/61672/24
Суддя: Аліменко Володимир Олександрович
ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
Справа № 320/61672/24 Суддя (судді) першої інстанції: Білоноженко М.А.
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
26 жовтня 2026 року м. Київ
Колегія суддів Шостого апеляційного адміністративного суду у складі:
судді-доповідача Аліменка В.О.,
суддів Вівдиченко Т.Р., Кучми А.Ю.
розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу військової частини НОМЕР_1 на рішення Київського окружного адміністративного суду від 27 серпня 2025 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправними дій та бездіяльності, зобов`язання вчинити дії, -
ВСТАНОВИЛА:
ОСОБА_1 звернувся до Київського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до військової частини НОМЕР_1 , в якому порушив питання щодо правомірності нарахування та виплати йому грошового забезпечення за період проходження військової служби з 07 травня 2022 року по 19 травня 2023 року, а також пов`язаних із ним одноразових додаткових видів грошового забезпечення.
Позивач вважав, що відповідач неправомірно визначав розміри його посадового окладу та окладу за військовим званням із застосуванням прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого законом на 01 січня 2018 року, замість відповідного показника станом на 01 січня 2022 року та 01 січня 2023 року.
У зв`язку із цим позивач просив суд визнати протиправними дії та бездіяльність відповідача щодо неналежного обчислення і виплати грошового забезпечення, зобов`язати здійснити його перерахунок та виплату за спірний період, а також провести відповідний перерахунок допомоги на оздоровлення і матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань.
Крім того, позовні вимоги стосувалися оформлення нового грошового атестата та перерахунку матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань за 2023 рік.
Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 27 серпня 2025 року адміністративний позов задоволено частково.
Визнано протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 за період з 07 травня 2022 року по 19 травня 2023 року грошового забезпечення з урахуванням розмірів посадового окладу та окладу за військовим званням, визначених шляхом множення прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого законом на 01 січня 2022 року та 01 січня 2023 року, на відповідні тарифні коефіцієнти згідно з додатками до постанови Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 року № 704.
Зобов`язано військову частину НОМЕР_1 здійснити відповідний перерахунок та виплату грошового забезпечення позивачу за зазначений період.
Також суд першої інстанції визнав протиправними дії відповідача щодо неналежного нарахування та виплати допомоги на оздоровлення при наданні щорічної основної відпустки за 2022 та 2023 роки і зобов`язав провести її перерахунок із застосуванням належних розмірів посадового окладу та окладу за військовим званням.
Крім того, визнано протиправними дії військової частини НОМЕР_1 щодо неналежного обчислення матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань за 2022 рік та зобов`язано здійснити її перерахунок і виплату.
У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
Задовольняючи позов частково, суд першої інстанції виходив із того, що починаючи з 29 січня 2020 року розміри посадових окладів та окладів за військовими званнями військовослужбовців повинні визначатися із застосуванням прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого законом на 1 січня відповідного календарного року.
Суд зазначив, що застосування для обчислення грошового забезпечення позивача у 2022 та 2023 роках прожиткового мінімуму станом на 01 січня 2018 року не відповідало вимогам законодавства.
Не погоджуючись із зазначеним рішенням, військова частина НОМЕР_1 подала апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Київського окружного адміністративного суду від 27 серпня 2025 року та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні адміністративного позову.
На обґрунтування вимог апеляційної скарги відповідач зазначає, що судом першої інстанції неповно з`ясовано обставини справи, неправильно застосовано норми матеріального права та порушено норми процесуального права.
Апелянт стверджує, що пунктом 4 постанови Кабінету Міністрів України № 704 передбачалося визначення посадових окладів та окладів за військовими званнями шляхом множення прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого на 01 січня 2018 року, на відповідний тарифний коефіцієнт.
На переконання відповідача, скасування в судовому порядку пункту 6 постанови Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2018 року № 103 не призвело до зміни тексту пункту 4 постанови № 704, а тому підстави для застосування прожиткового мінімуму станом на 01 січня 2022 року та 01 січня 2023 року відсутні.
Крім того, апелянт зазначає, що суд першої інстанції не надав належної оцінки доводам, викладеним у відзиві на позовну заяву, та не врахував правові висновки Верховного Суду щодо необхідності повного й всебічного з`ясування обставин справи.
Окремо відповідач посилається на пропуск позивачем строку звернення до адміністративного суду.
На думку апелянта, позивач після звільнення з військової служби отримав грошовий атестат, витяг із наказу про виключення зі списків особового складу військової частини та довідки про нараховане грошове забезпечення, а тому був обізнаний про розміри здійснених йому виплат.
Відповідач вважає, що звернення позивача до суду у грудні 2024 року відбулося з пропуском установленого статтею 233 КЗпП України тримісячного строку.
Також військова частина заперечує обґрунтованість висновку суду першої інстанції щодо поважності причин пропуску строку, посилаючись на відсутність належних доказів тривалого лікування позивача.
Перевіривши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, правильність установлення судом першої інстанції фактичних обставин справи та застосування норм матеріального і процесуального права, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, з огляду на таке.
Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1 проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_1 .
Під час проходження військової служби позивачу нараховувалося та виплачувалося грошове забезпечення, складовими якого були, зокрема, посадовий оклад, оклад за військовим званням та інші передбачені законодавством виплати.
Спір виник у зв`язку із застосуванням відповідачем при визначенні розмірів посадового окладу та окладу за військовим званням позивача розрахункової величини, яка не відповідала прожитковому мінімуму для працездатних осіб, установленому законом на 01 січня відповідного календарного року.
Позивач вважає, що за період з 07 травня 2022 року по 19 травня 2023 року його грошове забезпечення повинно було обчислюватися із застосуванням прожиткового мінімуму станом на 01 січня 2022 року та 01 січня 2023 року.
У зв`язку із неправильним визначенням основних складових грошового забезпечення, на переконання позивача, було також неправильно обчислено допомогу на оздоровлення за 2022 та 2023 роки і матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань за 2022 рік.
Зазначені обставини стали підставою для звернення до адміністративного суду.
Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Статтею 43 Конституції України гарантовано право кожного на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку особа вільно обирає або на яку вільно погоджується, а також право на своєчасне одержання винагороди за працю.
Згідно зі статтею 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист.
Відповідно до частини першої статті 2 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» від 25 березня 1992 року № 2232-XII військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності громадян України, іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній з обороною України, її незалежності та територіальної цілісності.
Правове регулювання соціального та правового захисту військовослужбовців здійснюється, зокрема, Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20 грудня 1991 року № 2011-XII.
Відповідно до частин другої та третьої статті 9 Закону № 2011-XII до складу грошового забезпечення входять посадовий оклад, оклад за військовим званням, щомісячні додаткові види грошового забезпечення та одноразові додаткові види грошового забезпечення.
Грошове забезпечення визначається залежно від посади, військового звання, тривалості, інтенсивності та умов військової служби, кваліфікації військовослужбовця.
Частиною четвертою статті 9 Закону № 2011-XII передбачено, що грошове забезпечення виплачується в розмірах, установлених Кабінетом Міністрів України.
Постановою Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 року № 704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб» затверджено тарифну сітку розрядів і коефіцієнтів посадових окладів військовослужбовців, а також схеми тарифних коефіцієнтів за військовими званнями.
Пунктом 4 постанови № 704 у первинній редакції передбачалося визначення розмірів посадових окладів та окладів за військовими званнями шляхом множення прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого законом на 1 січня календарного року, на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками до цієї постанови.
Постановою Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2018 року № 103 внесено зміни до постанови № 704, зокрема пункт 4 викладено в редакції, яка передбачала застосування прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого законом на 01 січня 2018 року.
Водночас постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 29 січня 2020 року у справі № 826/6453/18 визнано протиправним та скасовано пункт 6 постанови Кабінету Міністрів України № 103, яким були внесені відповідні зміни до пункту 4 постанови № 704.
Отже, з 29 січня 2020 року відновилася дія пункту 4 постанови № 704 у редакції, яка передбачала визначення розмірів посадових окладів та окладів за військовими званнями із застосуванням прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого законом на 1 січня календарного року.
При цьому пунктом 3 розділу II Закону України від 06 грудня 2016 року № 1774-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» передбачено, що мінімальна заробітна плата після набрання чинності цим Законом не застосовується як розрахункова величина для визначення посадових окладів та заробітної плати працівників та інших виплат.
Водночас наведена законодавча норма не перешкоджає застосуванню прожиткового мінімуму для працездатних осіб як розрахункової величини, оскільки мінімальна заробітна плата та прожитковий мінімум є різними державними соціальними стандартами.
Законом України «Про Державний бюджет України на 2022 рік» від 02 грудня 2021 року № 1928-IX прожитковий мінімум для працездатних осіб станом на 01 січня 2022 року встановлено у розмірі 2481 грн.
Законом України «Про Державний бюджет України на 2023 рік» від 03 листопада 2022 року № 2710-IX прожитковий мінімум для працездатних осіб станом на 01 січня 2023 року встановлено у розмірі 2684 грн.
Таким чином, законодавець на 2022 та 2023 роки визначив інші розміри прожиткового мінімуму для працездатних осіб, ніж той, що був установлений на 01 січня 2018 року.
Постановою Кабінету Міністрів України від 12 травня 2023 року № 481 внесено зміни до пункту 4 постанови № 704, відповідно до яких із 20 травня 2023 року для визначення посадових окладів та окладів за військовими званнями передбачено застосування фіксованої розрахункової величини 1762 грн.
Однак зазначені зміни набрали чинності після закінчення спірного періоду, який охоплює час до 19 травня 2023 року включно.
Тому положення постанови № 481 не підлягають застосуванню до спірних правовідносин за період з 07 травня 2022 року по 19 травня 2023 року.
У постанові Верховного Суду від 02 серпня 2022 року у справі № 440/6017/21 сформульовано правовий висновок щодо застосування пункту 4 постанови № 704 після 29 січня 2020 року.
Верховний Суд зазначив, що з 01 січня 2020 року положення пункту 4 постанови № 704 в частині визначення розрахунковою величиною прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого на 01 січня 2018 року, не відповідають актам вищої юридичної сили, оскільки прожитковий мінімум як базовий державний соціальний стандарт було змінено на відповідний календарний рік.
Отже, для визначення посадових окладів та окладів за військовими званнями військовослужбовців підлягає застосуванню прожитковий мінімум для працездатних осіб, установлений законом на 1 січня відповідного календарного року.
Аналогічні висновки щодо застосування положень постанови № 704 викладено Верховним Судом у постановах від 12 вересня 2022 року у справі № 500/1813/21, від 19 жовтня 2022 року у справі № 400/6214/21 та від 23 березня 2023 року у справі № 400/3826/21.
Відповідно до частини п`ятої статті 242 КАС України при виборі й застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Колегія суддів ураховує зазначені правові висновки та зазначає, що під час обчислення грошового забезпечення позивача у 2022 та 2023 роках відповідач повинен був застосовувати прожитковий мінімум для працездатних осіб, установлений законом на 01 січня відповідного календарного року.
Судом першої інстанції встановлено, що під час проходження військової служби у військовій частині НОМЕР_1 за період з 07 травня 2022 року по 19 травня 2023 року позивачу нараховувалося та виплачувалося грошове забезпечення без застосування прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого на 01 січня 2022 року та 01 січня 2023 року.
Водночас відповідно до положень пункту 4 постанови № 704, з урахуванням висновків Верховного Суду, розміри посадового окладу та окладу за військовим званням позивача повинні були визначатися шляхом множення відповідного прожиткового мінімуму на тарифні коефіцієнти, передбачені додатками до постанови № 704.
Отже, у 2022 році для визначення зазначених складових грошового забезпечення підлягав застосуванню прожитковий мінімум у розмірі 2481 грн, а у 2023 році - 2684 грн.
Колегія суддів зазначає, що застосування відповідачем іншої розрахункової величини призвело до неправильного визначення розмірів посадового окладу та окладу за військовим званням позивача.
При цьому посилання апелянта на те, що після скасування пункту 6 постанови № 103 текст пункту 4 постанови № 704 формально не змінювався, не спростовує висновків суду першої інстанції.
Скасування нормативно-правового акта в судовому порядку має правові наслідки для його застосування, а суб`єкт владних повноважень не може продовжувати застосовувати положення, які втратили чинність унаслідок відповідного судового рішення.
Відтак доводи відповідача про необхідність застосування прожиткового мінімуму станом на 01 січня 2018 року не ґрунтуються на правильному застосуванні норм матеріального права.
Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про протиправність бездіяльності військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати позивачу грошового забезпечення за спірний період у належному розмірі.
Відповідно до статті 9 Закону № 2011-XII до складу грошового забезпечення військовослужбовців входять як щомісячні, так і одноразові додаткові види грошового забезпечення.
Частиною першою статті 10-1 Закону № 2011-XII передбачено право військовослужбовців на щорічні основні відпустки, а також виплату допомоги для оздоровлення у встановленому законом порядку.
Постановою Кабінету Міністрів України № 704 передбачено виплату військовослужбовцям допомоги на оздоровлення у розмірі місячного грошового забезпечення.
Порядок виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам затверджено наказом Міністерства оборони України від 07 червня 2018 року № 260.
Зазначеним Порядком урегульовано, зокрема, питання виплати грошової допомоги для оздоровлення та матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань.
Оскільки розміри посадового окладу та окладу за військовим званням є складовими місячного грошового забезпечення, їх неправильне визначення впливає також на розміри інших виплат, які обчислюються виходячи з місячного грошового забезпечення військовослужбовця.
Таким чином, у випадку встановлення неправильного обчислення основних складових грошового забезпечення відповідному перерахунку підлягають і похідні виплати, розмір яких залежить від цих складових.
З огляду на викладене колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції щодо необхідності перерахунку допомоги на оздоровлення за 2022 та 2023 роки, а також матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань за 2022 рік, виходячи з належним чином визначених розмірів посадового окладу та окладу за військовим званням позивача.
При цьому такий перерахунок повинен здійснюватися з урахуванням фактично виплачених сум і відповідно до умов виплати кожного виду допомоги, установлених законодавством.
Окремої оцінки потребують доводи апелянта щодо порушення позивачем строку звернення до адміністративного суду.
Як убачається з матеріалів справи, спірні правовідносини стосуються нарахування та виплати грошового забезпечення за період з 07 травня 2022 року по 19 травня 2023 року.
Позивач звернувся до адміністративного суду 14 грудня 2024 року.
Військова частина НОМЕР_1 зазначає, що після звільнення з військової служби позивач отримав грошовий атестат, витяг із наказу про виключення зі списків особового складу та довідки про нараховане грошове забезпечення.
На думку апелянта, отримання зазначених документів свідчить про обізнаність позивача щодо розмірів нарахованого та виплаченого йому грошового забезпечення, а тому він пропустив установлений законом строк звернення до суду.
Однак колегія суддів не погоджується з такими доводами з огляду на таке.
Відповідно до частин першої та третьої статті 122 КАС України позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.
Для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть установлюватися спеціальні строки звернення до адміністративного суду.
Спірні правовідносини стосуються належного нарахування та виплати грошового забезпечення військовослужбовця, яке за своєю правовою природою є винагородою за проходження військової служби.
Тому під час вирішення питання щодо строку звернення до суду підлягають застосуванню положення статті 233 КЗпП України з урахуванням їх редакції, чинної у відповідний період.
До 19 липня 2022 року частина друга статті 233 КЗпП України передбачала право працівника звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
Законом України від 01 липня 2022 року № 2352-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин», який набрав чинності 19 липня 2022 року, до статті 233 КЗпП України внесено зміни.
Відповідно до частини першої статті 233 КЗпП України в редакції Закону № 2352-IX працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті.
Частиною другою статті 233 КЗпП України передбачено, що у справах про виплату всіх сум, які належать працівникові при звільненні, звернення до суду допускається у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні.
Водночас пунктом 1 глави XIX «Прикінцеві положення» КЗпП України було передбачено продовження строків, визначених статтею 233 цього Кодексу, на строк дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби COVID-19.
Постановою Кабінету Міністрів України від 27 червня 2023 року № 651 карантин скасовано з 30 червня 2023 року.
Отже, під час визначення строку звернення до суду необхідно враховувати як зміну редакції статті 233 КЗпП України з 19 липня 2022 року, так і продовження відповідних строків на період дії карантину.
Зазначене питання було предметом розгляду судової палати Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, яка у постанові від 21 березня 2025 року у справі № 460/21394/23 сформулювала правовий висновок щодо порядку застосування статті 233 КЗпП України у спорах про нарахування та виплату грошового забезпечення військовослужбовців.
Верховний Суд зазначив, що правовідносини щодо нарахування та виплати грошового забезпечення за період до 19 липня 2022 року регулюються статтею 233 КЗпП України в редакції, яка не передбачала обмеження строку звернення до суду.
Натомість до правовідносин, які виникли починаючи з 19 липня 2022 року, застосовуються положення статті 233 КЗпП України в редакції Закону № 2352-IX.
При цьому судова палата наголосила, що початок перебігу тримісячного строку звернення до суду у спорах щодо виплати належних при звільненні сум пов`язується з моментом отримання особою достовірної та документально підтвердженої інформації про обсяг і характер нарахованих та виплачених сум.
У справі № 460/21394/23 такою подією було вручення військовослужбовцю грошового атестата.
Колегія суддів ураховує зазначений правовий висновок та вважає, що у справі, яка переглядається, необхідно розмежувати вимоги позивача залежно від періоду їх виникнення.
Так, вимоги щодо грошового забезпечення за період з 07 травня 2022 року до 18 липня 2022 року включно регулюються положеннями статті 233 КЗпП України в редакції, яка передбачала право на звернення до суду без обмеження будь-яким строком.
Отже, доводи апелянта про пропуск строку звернення до суду в цій частині є безпідставними.
Щодо вимог за період з 19 липня 2022 року по 19 травня 2023 року колегія суддів зазначає таке.
Відповідач стверджує, що позивач при звільненні отримав грошовий атестат та інші документи, які містили інформацію про нараховані й виплачені суми.
Разом із тим матеріали справи не містять грошового атестата ОСОБА_1 , а також доказів вручення йому письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені при звільненні.
Відсутні також інші належні та допустимі докази, які б підтверджували конкретну дату отримання позивачем письмової інформації про проведений із ним остаточний розрахунок.
При цьому саме по собі посилання військової частини на те, що грошовий атестат повинен був бути виданий позивачу відповідно до встановленого порядку фінансового забезпечення військовослужбовців, не є доказом фактичного вручення такого документа.
Нормативний обов`язок видати грошовий атестат та фактичне виконання цього обов`язку є різними юридично значущими обставинами.
Наявність у законодавстві вимоги щодо видачі відповідного документа не може замінювати доказів його фактичного отримання військовослужбовцем.
З огляду на викладене колегія суддів зазначає, що апелянтом не підтверджено належними та допустимими доказами дату, з якою відповідно до частини другої статті 233 КЗпП України пов`язується початок перебігу тримісячного строку звернення до суду.
За таких обставин відсутні достатні правові підстави для висновку, що на момент звернення позивача до адміністративного суду зазначений строк сплив.
Колегія суддів також звертає увагу, що суд першої інстанції, вирішуючи питання щодо дотримання строку звернення до суду, послався на обставини тривалого лікування позивача.
Апелянт заперечує обґрунтованість такого висновку та зазначає, що відповідні обставини не підтверджені належними доказами.
Водночас наведені доводи апеляційної скарги не впливають на результат вирішення питання щодо строку звернення до суду, оскільки перед оцінкою поважності причин його пропуску суд повинен установити сам факт такого пропуску.
За відсутності належних доказів отримання позивачем письмового повідомлення про остаточний розрахунок немає підстав вважати доведеним початок перебігу та закінчення встановленого законом строку звернення до суду.
Таким чином, незалежно від оцінки обставин, пов`язаних із лікуванням позивача, відсутні правові підстави для залишення позову без розгляду у зв`язку з пропуском строку звернення до суду.
Відповідно до частини другої статті 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Колегія суддів вважає, що військова частина НОМЕР_1 не навела належних доказів на підтвердження доводів апеляційної скарги щодо пропуску позивачем строку звернення до адміністративного суду.
Отже, доводи апеляційної скарги в цій частині підлягають відхиленню.
Колегія суддів зазначає, що доводи відповідача про порушення судом першої інстанції принципів змагальності сторін, рівності учасників судового процесу та офіційного з`ясування всіх обставин справи мають загальний характер.
Апелянт не навів обставин, які б свідчили про неправильне встановлення судом першої інстанції фактичних даних, що мають вирішальне значення для правильного застосування пункту 4 постанови № 704.
Сам по собі факт незгоди відповідача з оцінкою доказів та правовими висновками суду першої інстанції не свідчить про порушення норм процесуального права.
Відповідно до частини першої статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.
За приписами частин першої - третьої статті 242 КАС України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно та всебічно з`ясованих обставин адміністративної справи, підтверджених доказами, які були досліджені судом, із наданням оцінки аргументам учасників справи.
Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи, належним чином визначив характер спірних правовідносин та застосував норми матеріального права, які регулюють порядок обчислення грошового забезпечення військовослужбовців.
Доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції щодо протиправності застосування відповідачем неналежної розрахункової величини при визначенні посадового окладу та окладу за військовим званням позивача.
Також апелянтом не доведено наявності підстав для залишення адміністративного позову без розгляду у зв`язку з пропуском строку звернення до суду.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.
Згідно зі статтею 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Ураховуючи наведене, колегія суддів доходить висновку, що рішення Київського окружного адміністративного суду від 27 серпня 2025 року ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а доводи апеляційної скарги не дають підстав для його скасування.
Керуючись статтями 242, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328 КАС України, колегія суддів -
ПОСТАНОВИЛА:
Апеляційну скаргу військової частини НОМЕР_1 залишити без задоволення.
Рішення Київського окружного адміністративного суду від 27 серпня 2025 року у справі - залишити без змін.
Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає, за виключенням випадків передбачених п. 2 ч. 5ст.328 КАС України.
Суддя-доповідач В.О. Аліменко
Судді Т.Р. Вівдиченко
А.Ю. Кучма
Оригінал: reyestr.court.gov.ua