Рішення від 26 жовтня 2026 р. у справі №462/1516/26 — Миколаївський районний суд Львівської області

Суд: Миколаївський районний суд Львівської області

Інстанція: Перша

Юрисдикція: Цивільне

Категорія: про захист честі, гідності та ділової репутації, з них:

Дата: 26 жовтня 2026 р.

Справа: №462/1516/26

Суддя: Бачун О. І.

Провадження №2/447/1109/26

Справа №462/1516/26

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ У К Р А Ї Н И

27.10.2026 Миколаївський районний суд Львівської області в складі:

головуючого судді Бачуна О.І.

за участю секретаря судового засідання Данилів О.І.

позивача ОСОБА_1

розглянувши у судовому засіданні в приміщенні суду в м. Миколаєві Львівської області, в режимі відео конференції цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про захист честі, гідності та ділової репутації, -

в с т а н о в и в :

Позивач ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про захист честі, гідності та ділової репутації, в якому просить стягнути з відповідача 50 000 грн моральної шкоди за поширення недостовірної письмової інформації.

На обґрунтування позову позивач посилається на таке. У Золочівському районному суді Львівської області розглядається цивільна справа № 445/3332/25 (провадження № 2/445/632/26) за його позовом до ОСОБА_3 про стягнення неустойки у вигляді пені за порушення грошового зобов`язання. Інтереси відповідачки в цій справі представляє адвокат Добушовський О.В. 14.02.2026 останній подав клопотання про закриття провадження, у якому зазначив, що між ОСОБА_1 і ОСОБА_3 договорів не укладалося, тому предмет спору відсутній. На думку позивача, цим відповідач ввів суд в оману, оскільки між сторонами існували трудові відносини, що встановлено у справі № 462/4130/24 Залізничного районного суду м. Львова.

17.02.2026 позивач подав заяву № 2223/26-Вх з додатком 1 — витягами даних ДПС України, які підтверджують виплату йому доходів як працівнику фізичною особою-підприємцем ОСОБА_3 . У відповідь 17.02.2026 відповідач подав клопотання № 2269/26-Вх, у якому зазначив, що додаток 1 «містить ознаки підроблення офіційних документів», і що незрозуміло, ким видано ці документи ОСОБА_1 , які «містять персональні дані відповідача, на розповсюдження яких ОСОБА_3 не надавала згоди, та що є кримінально караним».

Позивач вважає, що це висловлювання є твердженням про факт, а не оціночним судженням. Воно містить звинувачення позивача в умисному незаконному розголошенні конфіденційної інформації без згоди особи, тобто у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 182 КК України. Таке звинувачення, за його доводами, є недостовірним, оскільки додаток 1 містить лише відкриті відомості: дані ФОП ОСОБА_3 , її РНОКПП, який зазначається у позовах, та код КАТОТТГ за місцем провадження підприємницької діяльності. Інформацію одержано законно, що підтверджують документ ДПС України від 03.04.2024, пояснення ДПС України у справі № 462/6514/25 та витяг з ЄДР щодо ФОП ОСОБА_3 від 06.01.2026.

Позивач указує, що відповідач не мав фактичної основи для звинувачення (вироку, обвинувального акта чи повідомлення про підозру). Тому, посилаючись на рішення ЄСПЛ у справі EgillEinarsson v. Iceland, він вважає, що висловлювання не можна кваліфікувати як оціночне судження. Позивач відмежовує свою справу від справ BladetTromsoandStensaas v. Norway та ThorgeirThorgeirsson v. Iceland, оскільки в його справі йдеться про конкретну особу. Крім того, позивач посилається на порушення презумпції невинуватості (ст. 62 Конституції України; рішення ЄСПЛ у справах Pandy v. Belgium та Pavalache v. Romania) і ст. 8 Конвенції. На його думку, суд у цивільній справі про стягнення пені не наділений повноваженнями оцінювати вину в розголошенні персональних даних (статті 19, 40 Конституції України; постанова ВС від 22.05.2019 у справі № 910/16360/17). Він також зазначає, що статус адвоката не звільняє від відповідальності за поширення недостовірної інформації (постанова ВС від 13.10.2021 у справі № 923/1379/20).

Позивач стверджує, що після подання додатка 1 відповідач почав чинити на нього тиск. 18.02.2026 він подав клопотання № 2273/26-Вх та № 2275/26-Вх про визнання явки позивача обов`язковою та про його допит як свідка. Це, на думку позивача, є «психологічним переслідуванням» і завдає додаткових моральних страждань.

Правові підстави позову: статті 201, 297 ЦК України, статті 19, 40, 62 Конституції України, ст. 8 Конвенції, п. 15 постанови Пленуму ВС України від 27.02.2009 № 1, постанова ВС від 23.07.2024 у справі № 361/3910/19 (склад правопорушення: поширення інформації, її стосунок до позивача, недостовірність, порушення немайнових прав), закони «Про інформацію» і «Про захист персональних даних». Підсудність визначена за ст. 27 ЦПК України.

Розмір шкоди позивач обґрунтовує тим, що санкція ч. 1 ст. 182 КК України передбачає штраф від 500 до 1000 неоподаткованих мінімумів доходів громадян, що еквівалентно 832 000 грн. Таку суму позивач вважає надмірною і просить зменшити до 50 000 грн.

Відповідач ОСОБА_2 подав до суду письмові пояснення на позовну заяву (в порядку ст. 43 ЦПК України), у яких заперечив проти позову і просив відмовити в його задоволенні повністю. Свої заперечення він обґрунтував так. Позов пред`явлено до нього як до фізичної особи, а оспорювані висловлювання викладено ним як адвокатом Колівошки Н.І. виключно у процесуальному документі, поданому до Золочівського районного суду Львівської області в межах справи № 445/3332/25. Такі дії є реалізацією права на захист, принципу змагальності та права подавати докази і заперечення. За усталеною практикою Верховного Суду учасник процесу не несе відповідальності за зміст процесуальних документів, поданих до суду, якщо вони стосуються предмета спору.

Відповідач указує, що обов`язковою ознакою поширення інформації є доведення її до відома невизначеного кола осіб. Спірна інформація стала відомою лише Золочівському районному суду, була використана в межах цивільної справи № 445/3332/25 і не виходила за межі процесу. За практикою Верховного Суду подання заяв і клопотань до суду не є поширенням інформації.

Відповідач також заперечує наявність у спірних формулюваннях («містить ознаки», «є незрозумілим», «може бути кримінально караним») категоричного твердження про факт вчинення злочину. За його доводами, це припущення і правова оцінка, тобто оціночні судження, які за практикою Верховного Суду та ЄСПЛ не підлягають спростуванню й не можуть бути підставою відповідальності. Позивач, на його думку, підміняє правову природу висловлювань.

Крім того, відповідач стверджує, що позивач не довів, яка саме інформація є недостовірною і в чому полягає її неправдивість. Позивач також не довів факт завдання моральної шкоди та погіршення репутації і не обґрунтував розмір вимог у 50 000 грн. Позов фактично ґрунтується на незгоді з процесуальною позицією адвоката в іншій справі, а це не є предметом захисту у спорах про честь, гідність і ділову репутацію.

Відповідач посилається на постанову КЦС ВС від 20.11.2024 у справі № 686/28882/23 (провадження № 61-13125св24) про стандарт доказування «більшої переконливості», а також на статті 12, 77, 79, 80, 81 ЦПК України. Він зазначає, що позов побудований на припущеннях, додатки позивача не стосуються предмета спору або не підтверджують вимог, а сукупність доказів відсутня. Тому, на його думку, позов не містить складу цивільного правопорушення. Позов, за доводами відповідача, має ознаки штучного створення спору й процесуального тиску на нього як на адвоката з метою перешкодити захисту та змінити правову позицію у справі № 445/3332/25. Це суперечить принципам добросовісності, змагальності та верховенства права. Відповідач також звернув увагу суду на скаргу позивача від 25.05.2026 на його дії як адвоката, цитати з якої навів у поясненнях. Він вважає, що скарга має образливий характер, а відсутність реакції на неї спонукає позивача до нових необґрунтованих заяв. Відповідач просив відмовити в позові та стягнути з позивача судові витрати.

20.10.2026 відповідач подав через канцелярію суду заяву, в якій просив розглянути справу за його відсутності на підставі наявних доказів та відмовити в задоволенні позову.

Ухвалою Залізничного районного суду м. Львова від 02.03.2026 справу направлено на розгляд до Миколаївського районного суду Львівської області.

Ухвалою Миколаївського районного суду Львівської області від 30.03.2026 відкрито провадження у справі та призначено підготовче засідання.

25.05.2026 відповідач ОСОБА_2 подав до суду заяву про понесені витрати на правничу допомогу.

25.05.2026 відповідач подав до суду клопотання про допит ОСОБА_1 як свідка

21.07.2026 відповідач подав до суду письмові пояснення.

29.07.2026 позивач подав до суду клопотання про долучення доказів.

29.07.2026 позивач подав до суду додаткові письмові пояснення.

30.07.2026 відповідач подав заперечення на додаткові пояснення позивача.

30.07.2026 відповідач подав до суду заперечення на клопотання позивача про долучення доказів.

25.08.2026 ОСОБА_2 подав до суду заяву про закриття провадження у справі у зв`язку з відсутністю предмета спору.

27.08.2026 позивач ОСОБА_1 подав клопотання про відкладення розгляду справи.

27.08.2026 відповідач подав заперечення на клопотання ОСОБА_1 про відкладення розгляду справи від 27.08.2026.

22.09.2026 позивач подав до суду клопотання про відмову в задоволенні заяви відповідача про закриття провадження і просив проводити підготовче засідання за його відсутності.

22.09.2026 відповідач подав заперечення на клопотання позивача про відмову у задоволенні заяви про закриття провадження.

Заслухавши пояснення учасників справи, дослідивши письмові докази та оцінивши їх у сукупності, суд дійшов такого висновку.

Встановлені судом обставини. У Золочівському районному суді Львівської області розглядається цивільна справа № 445/3332/25 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про стягнення пені за порушення грошового зобов`язання. Інтереси відповідачки в ній представляє адвокат Добушовський О.В. 14.02.2026 він подав клопотання про закриття провадження у справі. 17.02.2026 ОСОБА_1 подав заяву № 2223/26-Вх з додатком 1, який містить відомості з даних ДПС України про ФОП ОСОБА_3 . У відповідь адвокат того ж дня подав клопотання № 2269/26-Вх (за описом самого позивача, про витребування оригіналів документів, доданих до заяви позивача). У ньому зазначено, що додаток 1 «містить ознаки підроблення офіційних документів, так як в них наявні явні закреслення та виправлення» і що «є незрозумілим, ким видано та надано зазначені документи ОСОБА_1 , які містять персональні дані відповідача, на розповсюдження яких відповідач ОСОБА_3 не надавала згоди, та що є кримінально караним». Саме це висловлювання позивач вважає недостовірним та таким, що ганьбить його честь і гідність, оскільки, на його думку, воно містить звинувачення у вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 182 КК України.

Застосовані норми.

Стаття 34 Конституції України гарантує кожному право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб - на свій вибір.

За змістом частини першої статті 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів.

Вказаному праву відповідає обов`язок не поширювати про особу недостовірну й таку, що ганьбить її гідність, честь чи ділову репутацію, інформацію (стаття 68 Конституції України).

Отже, праву на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань відповідає обов`язок не поширювати про особу недостовірну інформацію, а також інформацію, що ганьбить її гідність, честь чи ділову репутацію.

У статті 201 ЦК України передбачено, що особистими немайновими благами, які охороняються цивільним законодавством, є, зокрема, честь, гідність і ділова репутація.

Відповідно до статті 297 ЦК України кожен має право на повагу до його гідності та честі. Гідність та честь фізичної особи є недоторканними. Фізична особа має право звернутися до суду з позовом про захист її гідності та честі.

За статтею 299 ЦК України фізична особа має право на недоторканність своєї ділової репутації. Фізична особа може звернутися до суду з позовом про захист своєї ділової репутації.

Згідно зі статтею 277 ЦК України фізична особа, особисті немайнові права якої порушено внаслідок поширення про неї недостовірної інформації, має право на відповідь, а також на спростування цієї інформації.

Недостовірною вважається інформація, яка не відповідає дійсності або викладена неправдиво, тобто містить відомості про події та явища, яких не існувало взагалі або які існували, але відомості про них не відповідають дійсності (неповні або перекручені). Вирішуючи питання про визнання поширеної інформації недостовірною, необхідно визначати характер такої інформації та з`ясовувати, чи є вона фактичним твердженням, чи оціночним судженням.

Згідно з частинами першою, другою статті 30 Закону України від 02 жовтня 1992 року № 2657-ХІІ "Про інформацію" ніхто не може бути притягнутий до відповідальності за висловлення оціночних суджень. Оціночними судженнями, за винятком наклепу, є висловлювання, які не містять фактичних даних, критика, оцінка дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, зокрема з огляду на характер використання мовно-стилістичних засобів (вживання гіпербол, алегорій, сатири). Оціночні судження не підлягають спростуванню та доведенню їх правдивості. Якщо особа вважає, що оціночні судження або думки принижують її гідність, честь чи ділову репутацію, а також інші особисті немайнові права, вона вправі скористатися наданим їй законодавством правом на відповідь, а також на власне тлумачення справи у тому самому медіа з метою обґрунтування безпідставності поширених суджень, надавши їм іншу оцінку. Якщо суб`єктивну думку висловлено в брутальній, принизливій чи непристойній формі, що принижує гідність, честь чи ділову репутацію, на особу, яка таким чином та у такий спосіб висловила думку або оцінку, може бути покладено обов`язок відшкодувати завдану моральну шкоду.

Згідно зі статтями 201, 297 ЦК України кожна особа має право на повагу до гідності та честі, і це право підлягає судовому захисту. Для задоволення такого позову необхідна сукупність обставин: поширення інформації, її стосунок до позивача, недостовірність та порушення нею особистих немайнових прав (п. 15 постанови Пленуму Верховного Суду України від 27.02.2009 № 1; постанова КЦС ВС від 23.07.2024 у справі № 361/3910/19). Відповідно до ст. 277 ЦК України негативна інформація вважається недостовірною, поки не доведено протилежне, але лише якщо така інформація є фактичним твердженням. За ч. 2 ст. 30 Закону України «Про інформацію» оціночні судження не підлягають спростуванню, а їх правдивість не доводиться. Ця вимога випливає зі свободи вираження поглядів (ст. 34 Конституції України, ст. 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод). Вона відображена також у практиці Верховного Суду (постанова КЦС ВС від 12.07.2023 у справі № 341/1988/21, провадження № 61-11066св22) та ЄСПЛ (Lingens v. Austria), відповідно до якої існування фактів можна довести, а правдивість оціночного судження — ні.

Оцінка висловлювання. Суд враховує зміст спірної фрази, її форму та контекст. Фраза міститься у процесуальному клопотанні адвоката в цивільній справі та адресована суду, який розглядає спір. Вона є реакцією на доказ позивача і спрямована на перевірку його достовірності та законності одержання. Вираз «містить ознаки» означає припущення, а не констатацію факту підроблення. Вираз «є незрозумілим, ким видано» є запитанням до суду, яке дає підстави для витребування оригіналів. Фраза «що є кримінально караним» становить загальну правову оцінку наслідків поширення персональних даних без згоди особи. У ній не стверджується, що ОСОБА_1 вчинив злочин, що щодо нього відкрито кримінальне провадження чи що його вина встановлена; до того ж ст. 182 КК України в тексті взагалі не названа. Висновок про те, що відповідач «автоматично визнав» позивача винним у вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 182 КК України, є тлумаченням позивача, а не змістом висловлювання. Тому суд оцінює спірну фразу як оціночне судження та правову позицію сторони, які не підлягають спростуванню за ч. 2 ст. 30 Закону України «Про інформацію». Практика ЄСПЛ, на яку посилається позивач (EgillEinarsson v. Iceland, Pandy v. Belgium, Pavalache v. Romania), стосується публічних заяв, де особі прямо приписувалося вчинення злочину. Тож обставини цієї справи істотно відрізняються.

Відповідно до правового висновку, висловленого у постанові Верховного Суду від 12 липня 2023 року у справі № 341/1988/21 (провадження № 61-11066св22), висловлювання учасника справи в межах судового процесу не є поширенням недостовірної інформації в розумінні цивільного законодавства, а мають оцінюватися в контексті дотримання норм процесуального права, зокрема встановлених законом процесуальних прав та обов`язків учасників справи і меж їх реалізації.

Суд наголошує, що висловлювання учасника судового процесу, зокрема адвоката, у межах реалізації процесуальних прав та виконання професійних обов`язків не можуть автоматично розцінюватися як поширення недостовірної інформації, оскільки їх зміст, характер і мета мають оцінюватися з урахуванням контексту судового спору, спрямованості на захист прав та інтересів довірителя, а також гарантій свободи вираження поглядів, передбачених статтею 34 Конституції України та статтею 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Такий підхід узгоджується з правовим висновком Верховного Суду, викладеним у постанові від 12 липня 2023 року у справі № 341/1988/21, а також із практикою ЄСПЛ у справах Pisanski v. Croatia та Maurice v. France, у яких наголошено на необхідності розмежування допустимої, навіть гострої чи емоційної, критики судових рішень і висловлювань, єдиною метою яких є образа суду. Отже, критичні твердження, наведені в процесуальному документі у зв`язку з предметом спору та для обґрунтування правової позиції сторони, самі по собі не свідчать про поширення недостовірної інформації, а питання щодо дотримання меж процесуальних прав і професійної етики має вирішуватися з урахуванням конкретного змісту висловлювань, їх контексту та мети, а не шляхом їх довільного ототожнення з порушенням особистих немайнових прав іншого учасника процесу.

Інформацію викладено у процесуальному документі, поданому до суду в межах справи № 445/3332/25, і вона не виходила за межі цього провадження. Позивач не довів, що вона була доведена до відома невизначеного кола осіб. Реалізація учасником процесу права на подання заяв і клопотань для захисту інтересів довірителя сама по собі не є поширенням недостовірної інформації у розумінні ст. 277 ЦК України. Суд також бере до уваги, що пункт 15 частини першої ст. 23 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» не допускає притягнення адвоката до відповідальності за висловлювання у справі. Це узгоджується з практикою ЄСПЛ, яка надає адвокатам більшу свободу вираження поглядів у судовому процесі (Nikula v. Finland, 21.03.2002, заява № 31611/96). Позивач у справі № 445/3332/25 має змогу заперечити проти доводів адвоката у тому самому провадженні, і саме там суд оцінить доводи сторін щодо додатка 1 та його походження.

Відповідно до статей 12, 13, 81 ЦПК України кожна сторона доводить обставини, на які посилається. Позивач не довів, що спірна фраза є твердженням про факт. Доводи позивача про законність одержання додатка 1, про відкритий характер відомостей у ньому та про відсутність у діях позивача складу злочину стосуються іншого предмета. Суд у цій справі не встановлює, чи є в діях позивача склад злочину, і вирішення спору цього не потребує. Доводи про «психологічне переслідування» через клопотання від 18.02.2026 (№ 2273/26-Вх, № 2275/26-Вх) та про несплату судового збору за ці клопотання не стосуються змісту спірної інформації. Це питання належить до процесуальних відносин у справах № 445/3332/25 та № 462/6514/25, і оцінка їх обґрунтованості належить судам, які розглядають ці справи. Тому суд не надає їм оцінки в цій справі.

Відшкодування моральної шкоди є способом захисту за наявності порушеного права (статті 23, 1167 ЦК України). Оскільки порушення права позивача не встановлено, підстав для відшкодування немає. Крім того, розмір шкоди визначається з урахуванням характеру правопорушення, глибини страждань, вимог розумності та справедливості (ч. 3 ст. 23 ЦК України). Обраний позивачем механізм обчислення, а саме 500 НМДГ за санкцією ч. 1 ст. 182 КК України, не може бути критерієм визначення такого розміру. Достатніх доказів завдання моральної шкоди саме спірним висловлюванням позивач не надав.

З огляду на викладене суд дійшов висновку, що позовні вимоги є необґрунтованими і задоволенню не підлягають.

Керуючись статтями 76–81, 141, 258, 259, 263–265, 268, 273, 354, 355 ЦПК України, суд

ухвалив:

У задоволенні позову ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) до ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_2 ) про захист честі, гідності та ділової репутації і стягнення 50 000 грн моральної шкоди відмовити повністю.

У задоволенні заяви відповідача ОСОБА_2 про стягнення витрат на правничу допомогу відмовити у зв`язку з ненаданням належних доказів їх фактичного понесення та розміру.

Рішення може бути оскаржене до Львівського апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення не було вручене у день його складення, може подати апеляційну скаргу протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі її подання рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після ухвалення апеляційним судом постанови

Повний текст рішення виготовлено 27.10.2026

Суддя Бачун О. І.

Оригінал: reyestr.court.gov.ua