Рішення від 12 серпня 2026 р. у справі №643/3020/25 — Салтівський районний суд міста Харкова

Суд: Салтівський районний суд міста Харкова

Інстанція: Перша

Юрисдикція: Цивільне

Категорія: визнання права власності

Дата: 12 серпня 2026 р.

Справа: №643/3020/25

Суддя: Майстренко О. М.

Справа № 643/3020/25

Провадження № 2/643/473/26

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

13.08.2026 року Салтівський районний суд міста Харкова у складі: головуючого судді– Майстренка О.М., за участю секретаря судового засідання - Полчанінової А.С., розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Харкові цивільну справу за позовом ОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітнього ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_3 до Державної іпотечної установи, 3-ті особи : Офіс Генерального прокурора, Харківська обласна прокуратура Департамент служб у справах дітей Харківської міської ради про визнання права власності на квартиру,-

встановив:

Позивачі ОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітнього ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_3 звернулись до суду з позовом до Державної іпотечної установи, 3-ті особи : Офіс Генерального прокурора, Харківська обласна прокуратура, Департамент служби у справах дітей Харківської міської ради, в якій просять:

-визнати за ОСОБА_1 , громадянкою України, ІНФОРМАЦІЯ_2 , паспорт НОМЕР_1 , виданий Жовтневим РВ Криворізького МУ УМВС України в Дніпропетровській області, 05 травня 1997 року, РНОКПП: НОМЕР_2 , право власності на 1/3 квартири, що знаходиться за адресою АДРЕСА_1 ;

-визнати за ОСОБА_3 , громадянином України, ІНФОРМАЦІЯ_3 , паспорт: НОМЕР_3 , виданий органом 2110, 26 вересня 2024 року, РНОКПП: НОМЕР_4 , право власності на 1/3 квартири, що знаходиться за адресою АДРЕСА_1 ;

-визнати за ОСОБА_2 , громадянином України, ІНФОРМАЦІЯ_4 , РНОКПП: НОМЕР_5 , право власності на 1/3 квартири, що знаходиться за адресою АДРЕСА_1 .

В обґрунтування позовної заяви зазначають, що позивачка ОСОБА_1 працює в органах прокуратури з 29.03.2002, і на теперішній час обіймає посаду прокурора Київської окружної прокуратури м. Харкова Харківської області. У позивачів, ОСОБА_1 , ОСОБА_3 та ОСОБА_2 відсутнє житло на праві власності.

22.01.2010 року рішенням виконавчого комітету Московської районної в м. Харкові ради за №4/21 «Про включення квартири АДРЕСА_2 до числа службової житлової площі Прокуратури Харківської області» включено однокімнатну ізольовану квартиру АДРЕСА_3 до числа службової житлової площі Прокуратури Харківської області.

16.02.2010 рішенням виконавчого комітету Київської районної в м. Харкові ради за №35 «Про розгляд пропозицій громадської комісії з житлових питань при виконкомі» за зверненням керівництва прокуратури Харківської області надано службову однокімнатну ізольовану квартиру АДРЕСА_3 ОСОБА_1 на склад сім`ї 2 чол. (позивачці , сину ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_5 ) та 01.03.2010 вказані особи були зареєстровані та вселені до вказаної квартири згідно з ордером на житлове приміщення №472 серія 10 від 17.02.2010. Але з того часу склад сім`ї позивачки змінився, народилася одна дитина - ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Відповідно до ст. 135 Сімейного кодексу України відносно обох своїх дітей позивач є одинокою матір`ю.

Вищезазначена квартира згідно із свідоцтвом про право власності на нерухоме майно від 22.12.2009 є власністю Державної іпотечної установи, оскільки була придбана її засновником - державою в особі Кабінету Міністрів України у забудовника АТ ТРЕСТ «ЖИТЛОБУД-1». Відповідно до пункту 1 пункту 2 Порядку безоплатної передачі квартир. Придбаних Державною іпотечною установою, затвердженого постановою КМУ від 27.07.2011 року №855, придбані Державною іпотечною установою квартири передавалися безоплатно відповідно до актів Кабінету міністрів України до управління Генеральної прокуратури України.

Власник вищезазначеної квартири, який значиться у Реєстрі прав власності на нерухоме майно – юридична особа «Державна іпотечна установа» перебуває в стані припинення з 05.10.2021, на сьогоднішній час не виявив бажання щодо розпорядження цією квартирою, що позбавляє міську раду вчиняти будь-які дії стосовно майна, яке не є комунальною власністю.

Таким чином, службова квартира не може бути виведена зі складу службової квартири прокуратури Харківської області в статус ордерної та не переведена до складу територіальної громади м. Харкова.

18.08.2025 позивач ОСОБА_1 відповідно до Положення про порядок надання службових жилих приміщень і користування ними в органах прокуратури, затвердженого наказом Генерального прокурора від 17.07.2020 звернулася до керівництва Харківської обласної прокуратури із заявою про виключення 1-кімнатної квартири АДРЕСА_4 , із числа службових Харківської обласної прокуратури.

За результатами розгляду вказаної заяви керівництво Харківської обласної прокуратури листом від 20.08.2025 № 07-1032 вих-25 звернулося до Харківської міської ради з клопотанням про виключення 1-кімнатної квартири АДРЕСА_4 , зі складу службового житлового приміщення та визнати наймачем вищевказаної квартири ОСОБА_1 разом із сім`єю: сином - ОСОБА_3 , сином - ОСОБА_2 .

За результатами розгляду вказаного клопотання листом від 03.09.2025 № 7710/0/90-25 Харківською міською радою було повідомлено керівництво Харківської обласної прокуратури, про те, що квартира АДРЕСА_2 має державну форму власності. Звернення Харківської обласної прокуратури буде розглянуто в установленому порядку з урахуванням рішення суду, що набрало законної сили (за даною позовною заявою) або за умови надання погодження Державної іпотечної установи.

11.09.2025 керівництво Харківської обласної прокуратури звернулось до Державної іпотечної установи листом за №07-1277 вих-25 з клопотанням про вирішення питання щодо можливості передачі квартири за адресою: АДРЕСА_1 безпосередньо в комунальну власність.

Листом Державної іпотечної установи від 26.09.2025 за №3086/15/7 надано відповідь Харківській обласній прокуратурі, що враховуючи положення діючих на сьогодні Постанови КМУ №855 від 27.07.2011 та Розпорядження КМУ № 50-р від 13.01.2010, а також те, що квартира АДРЕСА_5 придбана за квотою Генеральної прокуратури України, передана Державною іпотечною установою за актом прийому-передачі від 05.02.2010 Генеральній прокуратурі України та у подальшому списана з балансу Державної іпотечної установи – на сьогоднішній день ДІУ не має а ні повноважень ініціювати передачу цієї квартири, а ні законних підстав видавати будь-які розпорядчі акти щодо передачі цієї квартири з державної власності у комунальну власність територіальної громади.

За таких обставин питання передачі квартири АДРЕСА_2 з державної власності у комунальну власність Харківської міської ради виходить за межі статутної діяльності Державної іпотечної установи та не входить до її компетенції.

04.07.20205 представник Офісу Генерального прокурора та Харківської обласної прокуратури направив пояснення у справі про те що, квартира, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 на балансовому або позабалансовому рахунках Офісу Генерального прокурора не обліковується.

Таким чином відсутність чіткого механізму регулювання передачі житлового фонду, придбаного Державною іпотечною установою, у власність громадян та відсутність узгодженості положень нормативно-правових актів щодо цього питання, таких як:

-Порядку безоплатної передачі квартир. Придбаних Державною іпотечною установою, затвердженого постановою КМУ від 27.07.2011 року №855;

-Розпорядження КМУ від 13.01.2010 року № 50-р «Питання надання громадянам квартир, що придбані Державною іпотечною установою у місті Харкові»;

-Положення про порядок надання службових жилих приміщень і користування ними в органах прокуратури, затвердженого наказом Генерального прокурора від 17.07.2020;

-Положення про порядок надання службових жилих приміщень і користування ними в Українській РСР, затвердженого постановою Ради Міністрів УРСР № 37 від 04.02.1988;

-Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду»

призвело до того, що виконавши всі приписи вищевказаних нормативних актів, спрямованих на 1) виключення спірної квартири зі складу службового житлового приміщення, 2) передачі вказаної квартири у комунальну власність, 3) встановлення кінцевого балансоутримувача даної квартири продовжує існувати невизнання та оспорювання прав і законних інтересів позивачів, що призвело до їх звернення з позовом до суду про визнання права власності на загальних підставах.

Позивачем ОСОБА_1 укладені договори на водо, тепло та електропостачання. Постійно сплачуються кошти на утримання квартири та будинку, у тому числі поточний ремонт та прибудинкової території, проводяться поточні ремонтні роботи для поліпшення житлових умов, а саме заміна сантехники, облицювання стін санвузлів тощо. Тобто вчиняються дії, як фактичного власника квартири. У свою чергу Державна іпотечна установа, кошти на утримання квартири не виділяє та не витрачає.

Відповідно до витягу з державного реєстру речових прав на нерухоме майно зазначена квартира перебуває у власності Державної іпотечної установи з 23.12.2009.

Відповідно до розпорядження КМУ від 13.01.2010 року № 50-р «Питання надання громадянам квартир, що придбані Державною іпотечною установою у місті Харкові» затверджені погоджені Координаційною радою з питань розподілу квартир, що придбані державною іпотечною установою, при Кабінеті Міністрів України поіменні списки громадян, яким надаються придбані у м. Харкові квартири, Державну іпотечну установу зобов`язано передати Генеральній прокуратурі України та Харківській міській раді квартири для надання зазначеним у списках громадянам. Державну іпотечну установу зобов`язано видати в установленому порядку зазначеним у списках громадянам ордерів на жилі приміщення, у тому числі на квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , що знову ж таки протирічить Положенню про порядок надання службових жилих приміщень і користування ними в Українській РСР, затвердженого постановою Ради Міністрів УРСР №37 від 04.02.1988, згідно з яким виключно виконавчі органи місцевих рад наділені таким правом.

На підставі вказаного розпорядження Державною іпотечною установою 17.02.2010 було видано ордер на право зайняття службового жилого приміщення позивачу ОСОБА_1 та членам її родини в кількості двох чоловік, склад якої на даний час змінився у зв`язку з народженням ще однієї дитини: 1-кімнатну квартиру за адресою: АДРЕСА_1 .

27 липня 2011 року Кабінетом Міністрів України було прийнято постанову «Деякі питання передачі квартир, придбаних Державною іпотечною установою» № 855 якою було затверджено порядок безоплатної передачі квартир, що придбані іпотечною установою відповідно до актів Кабінету Міністрів України та знаходяться на її балансі визначених у цих актах органам. Пунктом 2 вказаного порядку передбачено, що квартири передаються безоплатно відповідно до актів КМ України в управління відповідного органу (Міноборони, МВС, МНС, СБУ, Служба зовнішньої розвідки, Адміністрації Держприкордонслужби, ДПтС, Управління державної охорони, Генеральної прокуратури України (Офісу Генерального прокурора). Відповідно до п. 5 Порядку 855 Безоплатна передача квартир оформляється актом приймання-передачі, складеним на підставі актів КМ України щодо надання громадянам квартир.

У зв`язку з тим, що спірну квартиру не передано до комунальної власності, позивачі не можуть реалізувати своє право на безоплатну приватизацію житла, в якому проживають сім`єю.

В судовому засіданні позивачі позовні вимоги підтримали, надали пояснення аналогічні викладеним позовним вимогам, просили суд позов задовольнити в повному об`ємі.

Представник відповідача Державної іпотечної установи позовні вимоги не визнав, просив в задоволенні позову відмовити. Заперечення проти позову обґрунтовані наступним.

Державна іпотечна установа утворена відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України від 08.10.2004 року за № 1330 «Деякі питання Державної іпотечної установи», пунктом 2 якої визначено, що Установа діє на підставі статуту, який затверджується згідно із законодавством.

Згідно пункту 2 Статуту Державної іпотечної установи (у редакції наказу Міністерства фінансів України від 05 квітня 2021р. № 198), засновником Установи є Держава в особі Кабінету Міністрів України.

Відповідно до пункту 22 Статуту ДІУ, майно Установи є державною власністю і закріплюється за нею на праві господарського відання.

На виконання Постанови Кабінету Міністрів України від 05.08.2009р. № 832 «Питання забезпечення житлом окремих категорій громадян, які відповідно до законодавства потребують поліпшення житлових умов» (далі – Постанова № 832) та окремих розпоряджень Кабінету Міністрів України, Державна іпотечна установа у 2009 році купувала готове житло або майнові права на незавершені будівництвом об`єкти нерухомого майна.

Після придбання квартир, на підставі Постанови Кабінету Міністрів України від 23 вересня 2009 року № 1037 «Про розподіл квартир, що придбані Державною іпотечною установою», ДІУ здійснювала передачу квартир до головних розпорядників бюджетних коштів або органів місцевого самоврядування, для поліпшення житлових умов громадян згідно списків, затверджених Кабінетом Міністрів України.

Вказана позивачкою квартира за адресою АДРЕСА_1 (далі спірна квартира або квартира АДРЕСА_5 ), була придбана Державною іпотечною установою на підставі Розпорядження Кабінету Міністрів України від 5 серпня 2009 р. № 962-р «Про придбання квартир для забезпечення житлом громадян,які відповідно до законодавства потребують поліпшення житлових умов».

Після набуття державою права власності на квартиру АДРЕСА_5 , на підставі Свідоцтва про право власності, виданого виконавчим комітетом Харківської міської ради 22 грудня 2009 року за розпорядженням Харківського міського голови №2533 від 22.12.2009р., спірна квартира була зареєстрована у Реєстрі прав власності на нерухоме майно (реєстраційний номер майна 29280477 від 23.12.2009) та закріплена за Державною іпотечною установою на праві господарського відання.

На підставі іншого Розпорядження Кабінету Міністрів України від 13 січня 2010 року №50-р «Питання надання громадянам квартир, що придбані Державною іпотечною установою, у м. Харкові» спірна квартира у подальшому мала бути передана за актом приймання-передачі з господарського відання Державної іпотечної установи в оперативне управління Генеральній прокуратурі України, з метою подальшого надання, для тимчасового проживання під час проходження Документ сформований в системі служби в органах прокуратури, зазначеним у поіменному списку громадянам, затвердженому цим же розпорядження КМУ.

На час видачі позивачу ордеру на спірну квартиру була чинною Постанова Кабінету Міністрів України N 1037 від 23 вересня 2009 року "Про розподіл квартир, що придбані Державною іпотечною установою" (втратила чинність на підставі Постанови КМ N 855 (855-2011-п) від 27 липня 2011 року), якою був затверджений Порядок розподілу квартир, що придбані Державною іпотечною установою, абзацом 18 пункту 3 якого було передбачено, що квартири, що розподіляються між працівниками державних органів, а також військовослужбовцями, особами рядового і начальницького складу, що проходять службу у військових формуваннях, підпорядкованих таким органам, мають правовий режим службових.

При цьому передача квартир громадянам для проживання не передбачала автоматичного переходу права власності на них, оскільки набуття права власності на житло здійснюється згідно норм законодавства про приватизацію, після зняття з квартири статусу службової.

На виконання Розпорядження Кабінету Міністрів України від 13 січня 2010 року №50-р, спірна квартира АДРЕСА_5 була передана, за Актом прийому-передачі квартир від 05 липня 2010 року, з господарського відання Державної іпотечної установи в оперативне управління Генеральної прокуратури України.

У подальшому, між ДІУ та Генеральною прокуратурою України був складений Акт звірки від 31 жовтня 2012 року, яким сторони підтвердили, що спірна квартира АДРЕСА_5 , згідно розпорядження Кабінету Міністрів України від 13 січня 2010 року № 50-р та Акту прийому-передачі квартир від 05 лютого 2010 року, дійсно була передана Генеральній прокуратурі України.

Пунктом 3 Розпорядження Кабінету Міністрів України від 13 січня 2010 року №50-р «Питання надання громадянам квартир, що придбані Державною іпотечною установою, у м. Харкові» Державну іпотечну установу зобов`язано видати в установленому порядку зазначеним у списках громадянам ордери на жилі приміщення.

З доказів, долучених до позовної заяви, а саме – Ордеру на службове жиле приміщення № 000000062 від 23.02.2010р., вбачається, що підставою для вселення позивачки ОСОБА_1 у квартиру АДРЕСА_5 став ордер на службове жиле приміщення, виданий на підставі Розпорядження КМУ від 13 січня 2010 року №50-р.

Оскільки Свідоцтво про право власності на квартиру АДРЕСА_5 , видане виконавчим комітетом Харківської міської ради 22 грудня 2009 року за розпорядженням Харківського міського голови №2533 від 22.12.2009р. на день звернення з позовною заявою не скасоване та не визнане судом недійсним, а отже є чинним, квартира АДРЕСА_5 перебуває у державній власності, від імені та в інтересах держави Україна право власності здійснює Державна іпотечна установа (ч.1-2 ст.326 та ч.1 ст.319 ЦК України), а право оперативного управління квартирою належить Офісу генерального прокурора (ч.3 ст.326 ЦК України).

Як убачається з позовної заяви, позивачка стверджує, що набула право власності на службову квартиру у порядку набувальної давності у порядку статі 344 ЦК України, оскільки володіє квартирою понад десять років.

При вирішенні спорів, пов`язаних із набуттям права власності за набувальною давністю, необхідним є встановлення, зокрема, добросовісності та безтитульності володіння, оскільки володіння майном на підставі певного юридичного титулу виключає застосування набувальної давності, адже у цьому разі володілець володіє майном не як власник.

Відповідно до статті 328 Цивільного кодексу України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Згідно з положеннями частин першої та четвертої статті 344 Цивільного кодексу України особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п`яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом. Право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається за рішенням суду.

Правовий інститут набувальної давності опосередковує один із первинних способів виникнення права власності, тобто це такий спосіб, відповідно до якого право власності на річ виникає вперше або незалежно від права попереднього власника на цю річ, воно ґрунтується не на попередній власності та відносинах правонаступництва, а на сукупності обставин, зазначених у частині першій статті 344 Цивільного кодексу України, а саме: наявність суб`єкта, здатного набути у власність певний об`єкт; законність об`єкта володіння; добросовісність заволодіння чужим майном; відкритість володіння; безперервність володіння; сплив установлених строків володіння; відсутність норми закону про обмеження або заборону набуття права власності за набувальною давністю. Для окремих видів майна право власності за набувальною давністю виникає виключно на підставі рішення суду (юридична легітимація).

Так, набути право власності на майно за набувальною давністю може будь-який учасник цивільних правовідносин, якими за змістом статті 2 Цивільного кодексу України є фізичні особи та юридичні особи, держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб`єкти публічного права. Проте не будь-який об`єкт може бути предметом такого набуття права власності. Право власності за набувальною давністю можна набути виключно на майно, не вилучене із цивільного обороту, тобто об`єкт володіння має бути законним.

Аналізуючи поняття добросовісності заволодіння майном як підстави для набуття права власності за набувальною давністю відповідно до статті 344 Цивільного кодексу України, слід виходити з того, що добросовісність як одна із загальних засад цивільного судочинства означає фактичну чесність суб`єктів у їх поведінці, прагнення сумлінно захистити свої цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов`язків. При вирішенні спорів має значення факт добросовісності заявника саме на момент отримання ним майна (заволодіння майном), тобто на той початковий момент, який включається в повний давнісний строк володіння майном, визначений законом. Володілець майна в момент його заволодіння не знає (і не повинен знати) про неправомірність заволодіння майном. Крім того, позивач як володілець майна повинен бути впевнений у тому, що на це майно не претендують інші особи і він отримав це майно за таких обставин і з таких підстав, які є достатніми для отримання права власності на нього.

Звідси, йдеться про добросовісне, але неправомірне, в тому числі безтитульне, заволодіння майном особою, яка в подальшому претендуватиме на набуття цього майна у власність за набувальною давністю. Підставою добросовісного заволодіння майном не може бути, зокрема, будь-який договір, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність. Володіння майном за договором, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність, виключає можливість набуття майна у власність за набувальною давністю, адже у цьому разі володілець володіє майном не як власник.

Якщо володілець знає або повинен знати про неправомірність заволодіння чужим майном (у тому числі і про підстави для визнання договору про його відчуження недійсним), то, незважаючи на будь-який строк безперервного володіння чужим майном, він не може його задавнити, оскільки відсутня безумовна умова набуття права власності - добросовісність заволодіння майном.

Відповідна особа має добросовісно заволодіти саме чужим майном, тобто об`єкт давнісного володіння повинен мати власника або бути річчю безхазяйною (яка не має власника або власник якої невідомий). Нерухоме майно може стати предметом набуття за набувальною давністю якщо воно має такий правовий режим, тобто є об`єктом нерухомості, який прийнято в експлуатацію.

Відкритість володіння майном означає, що володілець володіє річчю відкрито, без таємниць, не вчиняє дій, спрямованих на приховування від третіх осіб самого факту давнісного володіння. При цьому володілець не зобов`язаний спеціально повідомляти інших осіб про своє володіння. Володілець має поводитися з відповідним майном так само, як поводився б з ним власник.

Давнісне володіння є безперервним, якщо воно не втрачалося володільцем протягом усього строку, визначеного законом для набуття права власності на майно за набувальною давністю. При цьому втрата не зі своєї волі майна його володільцем не перериває набувальної давності в разі повернення майна протягом одного року або пред`явлення протягом цього строку позову про його витребування (абзац 2 частини третьої статті 344 Цивільного кодексу України); не переривається набувальна давність, якщо особа, яка заявляє про давність володіння, є правонаступником іншого володільця, адже в такому випадку ця особа може приєднати до часу свого володіння увесь час, протягом якого цим майном володіла особа, чиїм спадкоємцем (правонаступником) вона є (частина друга статті 344 Цивільного кодексу України). Також не перериває набувальної давності здійснення володільцем фактичного розпорядження майном у вигляді передання його в тимчасове користування іншій особі.

Давнісне володіння має бути безперервним протягом певного строку, тобто бути тривалим. Тривалість володіння передбачає, що має спливти визначений у Цивільному кодексі України строк, що різниться залежно від речі (нерухомої чи рухомої), яка перебуває у володінні певної особи. Для нерухомого майна такий строк складає десять років.

Також для набуття права власності на майно за набувальною давністю закон не повинен обмежувати чи забороняти таке набуття. При цьому право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається виключно за рішенням суду.

Отже, набуття відповідною особою права власності за набувальною давністю можливе лише за наявності всіх указаних умов у сукупності. Саме таких висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 14 травня 2019 року у справі № 910/17274/17 (провадження № 12-291гс18).

Відповідно до ч. 4 ст. 263 ЦПК України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У розумінні статті 344 ЦК України володілець має бути визнаний таким, що добросовісно заволодів нерухомим майном. Тобто, добросовісність може бути лише результатом фактичної помилки.

За набувальною давністю може бути набуто право власності на нерухоме майно, яке немає власника або власник якого невідомий, або власник відмовився від права власності на належне йому нерухоме майно, або майно що придбане добровільно набувачем і у витребуванні якого його власнику було відмовлено.

Позов про право власності за давністю володіння не може заявляти особа, яка володіє майном за волею власника і завжди знала, хто є власником, що підтверджується наступним.

У постановах від 15 квітня 2021 року у справі N 448/1144/18, від 01 серпня 2018 року у справі N 201/12550/16-ц Верховний Суд, аналізуючи питання добросовісності та безтитульності володіння, як одних із підстав, передбачених статтею 344 ЦК України для набуття права власності на майно за набувальною давністю, дійшов висновку про те, що наявність у володільця певного юридичного титулу унеможливлює застосування набувальної давності.

При цьому безтитульність визначена як фактичне володіння, яке не спирається на будь-яку правову підставу володіння чужим майном. Таким чином, безтитульним є володіння чужим майном без будь-якої правової підстави. Натомість володіння є добросовісним, якщо особа при заволодінні чужим майном не знала і не могла знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності.

Аналізуючи поняття добросовісності заволодіння майном як підстави для набуття права власності за набувальною давністю відповідно до статті 344 ЦК України, слід виходити з того, що підставою добросовісного заволодіння майном не може бути, зокрема, будь-який договір, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність. Володіння майном за договором, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність, виключає можливість набуття майна у власність за набувальною давністю, адже у цьому разі володілець володіє майном не як власник.

Умова щодо добросовісного володіння спірною квартирою позивачкою у позовній заяві не доведена, оскільки спірна квартира була надана позивачці на праві тимчасового користування відомчим житловим приміщенням на підставі Ордеру на службове жиле приміщення № 000000062, і позивачці достеменно було відомо, хто є власником квартири, отже відсутні підстави вважати, що позивачка не знала і не могла знати, що тимчасово володіє чужою річчю.

Позивачка отримала спірну квартиру у тимчасове користування на підставі ордера від титульного володільця – Державної іпотечної установи, тобто є її наймачем, і єдиним правом, яким вона наділена, це право користування цією квартирою.

Власником спірної квартири є держава, від імені та в інтересах держави Україна право власності здійснює Державна іпотечна установа, а право оперативного управління квартирою (визначати, хто із працівників буде в ній проживати) належить Офісу генерального прокурора.

Держава, як власник майна, не відмовлялась від свого права власності на цю квартиру і заперечує проти визнання права власності за позивачкою у судовому порядку.

До підстав набуття права власності на нерухоме майно чинним законодавством віднесено набуття права на новостворене майно, у тому числі об`єкт будівництва (стаття 331 ЦК України), набувальна давність (стаття 344 ЦК України), на підставі правочинів (стаття 334 ЦК України), у разі приватизації державного майна та майна, що є в комунальній власності (стаття 345 ЦК України), та у порядку спадкування за законом чи заповітом.

Таким чином, позивачкою обрано неправильний спосіб захисту, тобто такий, який не відповідає специфіці правовідносин, що виникли.

Пунктами 1.6.-1.7. «Положення про порядок надання службових жилих приміщень і користування ними в органах прокуратури», затвердженого Наказом Генерального прокурора від 17 липня 2020 року № 323 визначено, що жиле приміщення виключається із числа службових, якщо відпала потреба в такому його використанні, а також у випадках, коли в установленому порядку його виключено із числа жилих. Виключення жилого приміщення із числа службових провадиться рішенням виконавчого органу місцевого самоврядування на підставі клопотання відповідного органу прокуратури.

Особа, яка належить до кола осіб, зазначених у пункті 4.2 цього Положення (тобто яка пропрацювали в органах прокуратури не менш як десять років), має право звернутися до Генерального прокурора, керівника регіональної (обласної) прокуратури, спеціалізованої прокуратури на правах обласної із заявою про виключення службового жилого приміщення, в якому вона проживає спільно зі своєю сім`єю, із числа службових за наявності документів, що підтверджують відсутність у неї та членів її сім`ї власного житла в населеному пункті, де розміщений відповідний орган прокуратури.

Отже позивачка не позбавлена права звернутись до Генерального прокурора з клопотанням про виключення з числа службових спірної квартири та передання її до комунальної власності органу місцевого самоврядування для можливості подальшої приватизації у порядку передбаченому Законом України «Про приватизацію державного житлового фонду» (пункту 2 статті 2 цього Закону).

Однак доказів такого звернення, а також доказів відмови у задоволенні такого звернення позивачка суду не надала.

Щодо покликання позивачки на укладення договорів та оплату комунальних послуг, як на підставу набуття права власності на спірну службову квартиру, слід зазначити наступне.

Згідно ст. 1 ч. 1 п. 6 ЗУ України « Про житлово- комунальні послуги» індивідуальний споживач - фізична або юридична особа, яка є власником (співвласником) нерухомого майна, або за згодою власника інша особа, яка користується об`єктом нерухомого майна і отримує житлово-комунальну послугу для власних потреб та з якою або від імені якої укладено відповідний договір про надання житлово-комунальної послуги.

Приписами п. 5 ч. 2 ст. 7 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» встановлено, що індивідуальний споживач зобов`язаний оплачувати надані житлово-комунальні послуги за цінами/тарифами, встановленими відповідно до законодавства, у строки, встановлені відповідними договорами.

Відповідно до п. 18 Правил надання послуг з централізованого опалення, постачання холодної та гарячої води, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 21.07.2005 року № 630, споживачі зобов`язані оплачувати комунальні послуги.

Відповідно до ст. 68 Житлового кодексу України наймач зобов`язаний своєчасно вносити квартирну плату та плату за комунальні послуги.

Також пунктом 5.3. «Положення про порядок надання службових жилих приміщень і користування ними в органах прокуратури», затвердженого Наказом Генерального прокурора від 17 липня 2020 року № 323 визначено, що наймач і члени його сім`ї зобов`язані своєчасно вносити квартирну плату і плату за надані комунальні послуги (забезпечення холодною та гарячою водою, водовідведенням, газо- та електропостачанням, опаленням, а також вивезення побутових відходів у порядку, встановленому законодавством) за затвердженими у встановленому порядку тарифами, дотримуватись умов договору найму службового жилого приміщення, правил користування жилими приміщеннями, утримання жилого будинку і прибудинкової території.

Отже сам по собі факт проживання позивачки у спірній квартирі та здійснення оплати за житлово-комунальні послуги, які вона отримує, не є підставою для визнання права власності, оскільки це їхній обов`язок як наймачів та індивідуальних споживачів, в силу вищенаведених норм законодавства.

Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 02.07.2020 у справі №337/4725/18, вказавши, що факт проживання позивача у спірній квартирі, що має статус службового житла, утримання її в належному стані, проведення капітального та поточного ремонтів, здійснення оплати за житлово-комунальні послуги не є підставою для виникнення у нього права власності за набувальною давністю.

У подальшому Верховний Суд у постанові від 05.06.2023 у справі № 368/1279/20 також вказав, що власником спірного будинку є держава Україна, будинок уповноваженим органом управління Міністерством фінансів України переданий ТОВ "Оператор ГТС України" на праві господарського відання, … і сам по собі факт проживання позивача у спірній квартирі, утримання її в належному стані та здійснення оплати за житлово-комунальні послуги не є підставою для виникнення у неї права власності за набувальною давністю.

Щодо помилкового припущення позивачки про відсутність нормативно-правових актів, якими передбачений порядок передачі квартир з державної власності до комунальної власності органів місцевого самоврядування, слід зауважити наступне.

Порядок передачі об`єктів права державної власності у комунальну власність територіальних громад визначено Законом України «Про передачу об`єктів права державної та комунальної власності».

Згідно частини 1 статті 4 цього закону, передача об`єктів з державної у комунальну власність здійснюється за рішенням Кабінету Міністрів України.

Відповідно до частини 2 статті 4-1 цього ж закону, ініціатива щодо передачі об`єктів житлового фонду, гуртожитків та інших об`єктів соціальної інфраструктури у комунальну власність може виходити від органів, визначених статтею 3 цього закону, на балансі яких перебувають ці об`єкти, а також господарських товариств, створених у процесі приватизації (корпоратизації).

Також постановою Кабінету Міністрів України від 21 вересня 1998 року № 1482 "Про передачу об`єктів права державної та комунальної власності" визначено, що Кабінет Міністрів України наділений повноваженнями щодо прийняття рішення про передачу об`єктів права державної власності.

Також частиною 1 ст. 9 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» встановлено, що державний житловий фонд, який знаходиться у повному господарському віданні або оперативному управлінні державних підприємств, організацій та установ, за їх бажанням може передаватись у комунальну власність за місцем розташування будинків з наступним здійсненням їх приватизації органами місцевої державної адміністрації та місцевого самоврядування згідно з вимогами цього Закону.

Частиною першою статті 8 Закону України «Про прокуратуру» визначено, що Офіс Генерального прокурора організовує та координує діяльність усіх органів прокуратури, <…>, а також здійснює управління об`єктами державної власності, що належать до сфери управління Офісу Генерального прокурора.

Пунктами 1.6.-1.7. «Положення про порядок надання службових жилих приміщень і користування ними в органах прокуратури», затвердженого Наказом Генерального прокурора від 17 липня 2020 року № 323 визначено, що жиле приміщення виключається із числа службових, якщо відпала потреба в такому його використанні, а також у випадках, коли в установленому порядку його виключено із числа жилих. Виключення жилого приміщення із числа службових провадиться рішенням виконавчого органу місцевого самоврядування на підставі клопотання відповідного органу прокуратури.

Таким чином, вищевказаними чинними нормативно-правовими актами передбачений порядок виведення квартири зі статусу службової та наступний порядок її приватизації, яким позивачка має право скористатись.

Окремо також слід звернути увагу на наявність інших осіб, які проживають (зареєстровані) у спірній квартирі АДРЕСА_5 та мають право на отримання частки квартири у власність – ОСОБА_3 та ОСОБА_2 .

Оскільки в спірній квартирі зареєстровані інші члени сім`ї, позовна вимога позивачки про визнання за нею одноособово права власності на спірну квартиру порушить право на приватизацію інших членів родини, які не є учасниками цієї справи, оскільки не були залучені ухвалою суду як треті особи, адже рішення суду може вплинути на їхні права.

За результатами розгляду спору судом вирішується питання чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушено, в чому полягає його порушення, оскільки в залежності від цього визначається належний спосіб захисту порушеного права, якщо воно мало місце.

Відсутність порушеного або оспорюваного права у позивача є підставою для ухвалення рішення про відмову в задоволенні позову незалежно від інших встановлених судом обставин.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 02.02.2021 № 925/642/19 (п.54) та постанові від 06.04.2021 № 910/10011/19 (п.99-100) виснувала, що оскільки обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові, колегія суддів не вбачає необхідності надавати оцінку іншим аргументам касаційної скарги.

Як приклад належного способу захисту та звернення з таким позовом відповідач наводить рішення у подібній справі за аналогічним спором – рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області у справі № 344/11671/23 від 30 жовтня 2023 року, залишене в силі постановою Верховного Суду від 20 серпня 2025 року.

Суд зобов`язав відповідний орган - Міністерство внутрішніх справ України зареєструвати право власності на квартиру за собою, шляхом внесення відповідних змін до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстру прав власності на нерухоме майно та передати квартиру з державної у комунальну власність територіальної громади у порядку, передбаченому постановою КМУ N891 від 06.11.1995 року.

Оскільки позивачка не може реалізувати своє право на безоплатну приватизацію займаної квартири, нею обраний неправильний спосіб захисту, тобто такий, який не відповідає специфіці правовідносин, що виникли.

У запереченнях представник ДІУ просив в задоволенні позову відмовити з підстав зазначених у відзиві.

Представник 3-ї особи Офісу Генерального прокурора до суду не з`явився, направив письмові пояснення стосовно позовної заяви, в якій зазначено, що квартира, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , на балансовому або позабалансовому рахунках Офісу Генерального прокурора не обліковується.

Закон України «Про прокуратуру» не наділив Офіс Генерального прокурора, органи прокуратури правом володіти відомчим житловим фондом та здійснювати квартирний облік.

Облік та використання службових житлових приміщень визначено Положенням про порядок надання службових житлових приміщень та користування ними в Українській РСР, затвердженим постановою Ради Міністрів Української РСР від 04.02.1988 № 37 (далі – Положення). Такий облік у всіх будинках незалежно від їх належності здійснюється у виконавчому комітеті районної, місцевої, районної в місті Ради народних депутатів, яка прийняла рішення про включення житлового приміщення до числа службових. Відповідні підприємства, установи, організації провадять лише оперативний облік належних службових жилих приміщень.

Постановою Кабінету Міністрів України від 27.07.2011 № 855 затверджено Порядок безоплатної передачі квартир, придбаних Державною іпотечною установою, який визначає механізм безоплатної передачі квартир, що придбані Державною іпотечною установою відповідно до актів Кабінету Міністрів України, закріплені за нею на праві повного господарського відання та перебувають на її балансі, органам, які визначені у таких актах.

Приписами вказаного порядку та формою акта приймання-передачі квартир, придбаних Державною іпотечною установою, затверджених наказом Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України від 06.12.2011 № 328, передбачено можливість передачі квартир Державною іпотечною установою безпосередньо в комунальну власність.

Рішенням виконавчого комітету Московської районної в м. Харкові ради від 22.01.2010 № 4/21 спірну квартиру включено до числа службової житлової площі прокуратури Харківської області і на теперішній час це жиле приміщення із числа службового не виключено.

Процедуру виключення жилих приміщень зі службових визначено пунктом 6 Положення, за правилами якого таке виключення відбувається на підставі клопотання підприємства, установи, організації рішенням виконавчого комітету відповідної районної, міської, районної в місті Ради народних депутатів.

Жиле приміщення виключається з числа службових, якщо відпала потреба у такому його використанні, а також у випадках, коли в установленому порядку воно виключено з числа жилих.

Відтак, тільки після виключення службової квартири квартиру АДРЕСА_2 , із числа службових прокуратури Харківської області може розглядатись питання про визнання права власності на цю квартиру у встановленому чинним законодавством порядку.

Представник третьої особи –Харківської обласної прокуратури в судовому засіданні надала пояснення, відповідно до яких вважає позовні вимоги є безпідставними, а тому не підлягають задоволенню в повному обсязі з наступних підстав.

Власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Позов про визнання права власності — це позадоговірна вимога власника майна про констатацію перед третіми особами факту приналежності позивачу права власності на спірне майно, не з`єднане з конкретними вимогами про повернення майна чи усунення інших перешкод, не зв`язаних з позбавленням володіння. Позови про визнання права власності спрямовані на усунення перешкод у здійсненні власником (чи титульним власником) свого права і виключення домагань на приналежне власнику майно за допомогою підтвердження в судовому порядку факту приналежності йому спірного майна на праві власності.

Зазначений позов може бути заявлений власником індивідуально-визначеної речі, що як володіє, так і не володіє нею, права якого оспорюються, заперечуються чи не визнаються третьою особою, що не знаходиться з власником у зобов`язальних чи інших відносних відносинах із приводу спірної речі.

Встановлено, що відповідно до Свідоцтва про право власності на квартиру АДРЕСА_2 , (далі квартира АДРЕСА_5 ) виданого Виконавчим комітетом Харківської міської ради 22.12.2009 за розпорядженням Харківського міського голови № 2533 від 22.12.2009 власником квартири є Державна іпотечна установа.

Відповідно до рішення Виконавчого комітету Московського району м. Харкова від 22.01.2010 за № 4/21 квартиру АДРЕСА_5 включено до числа службової житлової площі прокуратури Харківської області.

У подальшому, відповідно до Ордеру на службове жиле приміщення № 000000062 виданого Державною іпотечною установою - Генеральній прокуратурі України, прокуратурі Харківської області, помічнику прокурора м. Харкова Курченко І.Г. із сім`єю надано право на зайняття службового жилого приміщення у квартирі АДРЕСА_5 на підставі Розпорядження КМУ від 13.01.2010 № 50-р.

Згідно розпорядження Кабінету Міністрів України від 13.01.2010 № 50-р та Акту прийому-передачі квартир від 19.07.2010, вказана квартира була передана від Генеральної прокуратури України до прокуратури Харківської області.

На час видачі позивачці ордеру на спірну квартиру була чинною Постанова Кабінету Міністрів України № 1037 від 23.09.2009 "Про розподіл квартир, що придбані Державною іпотечною установою" (втратила чинність на підставі Постанови КМ № 855 (855-2011-п) від 27.07.2011), якою був затверджений Порядок розподілу квартир, що придбані Державною іпотечною установою, абзацом 18 пункту 3 якого було передбачено, що квартири, що розподіляються між працівниками державних органів, а також військовослужбовцями, особами рядового і начальницького складу, що проходять службу у військових формуваннях, підпорядкованих таким органам, мають правовий режим службових.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи прокуратури України та їх посадові особи зобов`язані діяти в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Статтею 328 ЦК України визначено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Положення щодо набувальної давності закріплені у ЦК України, зокрема, як первісний спосіб набуття права власності, оскільки права набувача залежать не від волевиявлення попереднього власника, а від сукупності обставин, зазначених у ч. 1 ст. 344 ЦК України - добросовісності заволодіння, відкритості та безперервності подальшого володіння річчю протягом певного строку.

За ч. 1, 4 ст. 344 ЦК України набути право власності на чуже майно у порядку набувальної давності може особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п`яти років, якщо інше не встановлено цим Кодексом.

Право власності за набувальною давністю на нерухоме майно набувається на підставі рішення суду.

З урахуванням зазначеного, для правильного вирішення спору, пов`язаного з правом власності в силу набувальної давності, слід належним чином встановлювати обставини, що мають значення для справи, та враховувати, зокрема, наступне:

- задоволення судом вимог про визнання за володільцем права власності на нерухоме майно на підставі ст. 344 ЦК України можливе лише за наявності необхідних умов: добросовісності заволодіння, відкритості, безперервності, безтитульності володіння;

- за набувальною давністю може бути набуто право власності на нерухоме майно, яке не має власника, або власник якого невідомий, або власник відмовився від права власності на належне йому нерухоме майно та майно, що придбане добросовісним набувачем і у витребуванні якого його власнику було відмовлено;

- відлік строку набувальної давності починається з моменту заволодіння нерухомим майном; у випадку коли володілець заволодів майном на підставі певного договору з його власником, строк набувальної давності обчислюється з моменту спливу строку позовної давності.

Також, пунктом 9 постанови пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07 лютого 2014 року № 5 «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» судам роз`яснено, що особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п`яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено ЦК України. При вирішенні спорів, пов`язаних із набуттям права власності за набувальною давністю, суди повинні враховувати, зокрема, таке:

- володіння є добросовісним, якщо особа при заволодінні чужим майном не знала і не могла знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності;

- володіння визнається відкритим, якщо особа не приховувала факт знаходження майна в її володінні. Вжиття звичайних заходів щодо забезпечення охорони майна не свідчить про приховування цього майна;

- володіння визнається безперервним, якщо воно не переривалось протягом всього строку набувальної давності.

Аналіз указаної норми дає підстави для висновку, що за набувальною давністю може бути набуто право власності на нерухоме майно, яке не має власника, або власник якого невідомий, або власник відмовився від права власності на належне йому нерухоме майно.

При цьому необхідно виходити з того, що володіння є добросовісним, якщо особа при заволодінні чужим майном не знала і не могла знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності.

Отже, суду при вирішенні спору належить встановити саме факт добросовісності заявника на момент отримання ним майна, а саме, що у позивача, як володільця майна не могло бути сумнівів у тому, що на це майно не претендують інші особи і він отримав це майно за таких обставин і з таких підстав, які є достатніми для отримання права власності на нього.

Добросовісність передбачає, що володілець майна не знав і не міг знати про те, що він володіє чужим майном, тобто ті обставини, які обумовили його володіння, не давали і не могли давати володільцю сумніву щодо правомірності його володіння майном.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14.05.2019 у справі № 910/17274/17 (провадження № 12-291гс18) зроблено висновок, що «умовами набуття права власності за набувальною давністю на підставі статті 344 ЦК України є: наявність суб`єкта, здатного набути у власність певний об`єкт; законність об`єкта володіння; добросовісність заволодіння чужим майном; відкритість володіння; безперервність володіння; сплив установлених строків володіння; відсутність норми закону про обмеження або заборону набуття права власності за набувальною давністю.

Набуття відповідною особою права власності за набувальною давністю можливе лише за наявності всіх указаних умов у сукупності.

За змістом частини першої статті 344 Цивільного кодексу України добросовісність особи має існувати саме на момент заволодіння нею чужим майном, що є однією з умов набуття права власності на таке майно за набувальною давністю. Після заволодіння чужим майном подальше володіння особою таким майном має бути безтитульним, тобто таким фактичним володінням, яке не спирається на будь-яку правову підставу володіння чужим майном. Володіння майном на підставі певного юридичного титулу виключає застосування набувальної давності.

При вирішенні спорів має значення факт добросовісності заявника саме на момент отримання ним майна (заволодіння майном), тобто на той початковий момент, який включається в повний давнісний строк володіння майном, визначений законом.

Володілець майна в момент його заволодіння не знає (і не повинен знати) про неправомірність заволодіння майном. Крім того, позивач як володілець майна повинен бути впевнений у тому, що на це майно не претендують інші особи і він отримав це майно за таких обставин і з таких підстав, які є достатніми для отримання права власності на нього.

Звідси, йдеться про добросовісне, але неправомірне, в тому числі безтитульне, заволодіння майном особою, яка в подальшому претендуватиме на набуття цього майна у власність за набувальною давністю.

Так, однією з підстав, що підтверджує добросовісність заволодіння спірним майном є ордер № 000000062 на вселення у вищевказану квартиру, також, власником спірної квартири є Державна іпотечна установа.

Отже, твердження позивачки, що у зв`язку з добросовісним володінням квартирою понад десять років вона набула право власності на неї за набувальною давністю є хибним.

Таким чином, враховуючи що, позивачка не є власником майна, вважала, що позовні вимоги про визнання права власності на вказану квартиру відповідно до ст. 392 ЦК України є безпідставними та не підлягають задоволенню.

Представник третьої особи – Департаменту служб у справах дітей Харківської міської ради в судове засідання не з`явився, про день та час слухання справи був повідомлений в установленому порядку.

Суд, заслухавши пояснення учасників судового процесу, дослідивши матеріали справи та оцінивши їх в сукупності, вважає, що позов обґрунтований і підлягає до задоволення виходячи з наступних підстав.

Судом встановлено ,що ОСОБА_1 працює в органах прокуратури з 29.03.2002, і на теперішній час обіймає посаду прокурора Київської окружної прокуратури м. Харкова Харківської області. У позивачів, У позивачів, ОСОБА_1 , ОСОБА_3 та ОСОБА_2 відсутнє житло на праві власності .

22.01.2010 року рішенням виконавчого комітету Московської районної в м. Харкові ради за №4/21 «Про включення квартири АДРЕСА_2 до числа службової житлової площі Прокуратури Харківської області» включено однокімнатну ізольовану квартиру АДРЕСА_3 до числа службової житлової площі Прокуратури Харківської області.

16.02.2010 рішенням виконавчого комітету Київської районної в м. Харкові ради за №35 «Про розгляд пропозицій громадської комісії з житлових питань при виконкомі» за зверненням керівництва прокуратури Харківської області надано службову однокімнатну ізольовану квартиру АДРЕСА_3 ОСОБА_1 на склад сім`ї 2 чол. (позивачці , сину ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_5 ) та 01.03.2010 вказані особи були зареєстровані та вселені до вказаної квартири згідно з ордером на житлове приміщення №472 серія 10 від 17.02.2010. Але з того часу склад сім`ї позивачки змінився, народилася одна дитина - ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Відповідно до ст. 135 Сімейного кодексу України відносно обох своїх дітей позивач є одинокою матір`ю.

Вищезазначена квартира згідно із свідоцтвом про право власності на нерухоме майно від 22.12.2009 є власністю Державної іпотечної установи, оскільки була придбана її засновником - державою в особі Кабінету Міністрів України у забудовника АТ ТРЕСТ «ЖИТЛОБУД-1». Відповідно до пункту 1 пункту 2 Порядку безоплатної передачі квартир. Придбаних Державною іпотечною установою, затвердженого постановою КМУ від 27.07.2011 року №855, придбані Державною іпотечною установою квартири передавалися безоплатно відповідно до актів Кабінету міністрів України до управління Генеральної прокуратури України.

Власник вищезазначеної квартири, який значиться у Реєстрі прав власності на нерухоме майно – юридична особа «Державна іпотечна установа» перебуває в стані припинення з 05.10.2021, на сьогоднішній час не виявив бажання щодо розпорядження цією квартирою, що позбавляє міську раду вчиняти будь-які дії стосовно майна, яке не є комунальною власністю.

Таким чином, службова квартира не може бути виведена зі складу службової квартири прокуратури Харківської області в статус ордерної та не переведена до складу територіальної громади м. Харкова.

18.08.2025 позивач ОСОБА_1 відповідно до Положення про порядок надання службових жилих приміщень і користування ними в органах прокуратури, затвердженого наказом Генерального прокурора від 17.07.2020 звернулася до керівництва Харківської обласної прокуратури із заявою про виключення 1-кімнатної квартири АДРЕСА_4 , із числа службових Харківської обласної прокуратури.

За результатами розгляду вказаної заяви керівництво Харківської обласної прокуратури листом від 20.08.2025 № 07-1032 вих-25 звернулося до Харківської міської ради з клопотанням про виключення 1-кімнатної квартири АДРЕСА_4 , зі складу службового житлового приміщення та визнати наймачем вищевказаної квартири ОСОБА_1 разом із сім`єю: сином - ОСОБА_3 , сином - ОСОБА_2 .

За результатами розгляду вказаного клопотання листом від 03.09.2025 № 7710/0/90-25 Харківською міською радою було повідомлено керівництво Харківської обласної прокуратури, про те, що квартира АДРЕСА_2 має державну форму власності. Звернення Харківської обласної прокуратури буде розглянуто в установленому порядку з урахуванням рішення суду, що набрало законної сили (за даною позовною заявою) або за умови надання погодження Державної іпотечної установи.

11.09.2025 керівництво Харківської обласної прокуратури звернулось до Державної іпотечної установи листом за №07-1277 вих-25 з клопотанням про вирішення питання щодо можливості передачі квартири за адресою: АДРЕСА_1 безпосередньо в комунальну власність.

Листом Державної іпотечної установи від 26.09.2025 за №3086/15/7 надано відповідь Харківській обласній прокуратурі, що враховуючи положення діючих на сьогодні Постанови КМУ №855 від 27.07.2011 та Розпорядження КМУ № 50-р від 13.01.2010, а також те, що квартира АДРЕСА_5 придбана за квотою Генеральної прокуратури України, передана Державною іпотечною установою за актом прийому-передачі від 05.02.2010 Генеральній прокуратурі України та у подальшому списана з балансу Державної іпотечної установи – на сьогоднішній день ДІУ не має а ні повноважень ініціювати передачу цієї квартири, а ні законних підстав видавати будь-які розпорядчі акти щодо передачі цієї квартири з державної власності у комунальну власність територіальної громади.

За таких обставин питання передачі квартири АДРЕСА_2 з державної власності у комунальну власність Харківської міської ради виходить за межі статутної діяльності Державної іпотечної установи та не входить до її компетенції.

04.07.20205 представник Офісу Генерального прокурора та Харківської обласної прокуратури направив пояснення у справі про те що, квартира, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 на балансовому або позабалансовому рахунках Офісу Генерального прокурора не обліковується.

Таким чином відсутність чіткого механізму регулювання передачі житлового фонду, придбаного Державною іпотечною установою, у власність громадян та відсутність узгодженості положень нормативно-правових актів щодо цього питання, таких як:

-Порядку безоплатної передачі квартир. Придбаних Державною іпотечною установою, затвердженого постановою КМУ від 27.07.2011 року №855;

-Розпорядження КМУ від 13.01.2010 року № 50-р «Питання надання громадянам квартир, що придбані Державною іпотечною установою у місті Харкові»;

-Положення про порядок надання службових жилих приміщень і користування ними в органах прокуратури, затвердженого наказом Генерального прокурора від 17.07.2020;

-Положення про порядок надання службових жилих приміщень і користування ними в Українській РСР, затвердженого постановою Ради Міністрів УРСР № 37 від 04.02.1988;

-Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду»

призвело до того, що виконавши всі приписи вищевказаних нормативних актів, спрямованих на 1) виключення спірної квартири зі складу службового житлового приміщення, 2) передачі вказаної квартири у комунальну власність, 3) встановлення кінцевого балансоутримувача даної квартири продовжує існувати невизнання та оспорювання прав і законних інтересів позивачів, що призвело до їх звернення з позовом до суду про визнання права власності на загальних підставах.

Позивачем ОСОБА_1 укладені договори на водо, тепло та електропостачання. Постійно сплачуються кошти на утримання квартири та будинку, у тому числі поточний ремонт та прибудинкової території, проводяться поточні ремонтні роботи для поліпшення житлових умов, а саме заміна сантехники, облицювання стін санвузлів тощо. Тобто вчиняються дії, як фактичного власника квартири. У свою чергу Державна іпотечна установа, кошти на утримання квартири не виділяє та не витрачає.

Відповідно до витягу з державного реєстру речових прав на нерухоме майно зазначена квартира перебуває у власності Державної іпотечної установи з 23.12.2009.

Відповідно до розпорядження КМУ від 13.01.2010 року № 50-р «Питання надання громадянам квартир, що придбані Державною іпотечною установою у місті Харкові» затверджені погоджені Координаційною радою з питань розподілу квартир, що придбані державною іпотечною установою, при Кабінеті Міністрів України поіменні списки громадян, яким надаються придбані у м. Харкові квартири, Державну іпотечну установу зобов`язано передати Генеральній прокуратурі України та Харківській міській раді квартири для надання зазначеним у списках громадянам. Державну іпотечну установу зобов`язано видати в установленому порядку зазначеним у списках громадянам ордерів на жилі приміщення, у тому числі на квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , що знову ж таки протирічить Положенню про порядок надання службових жилих приміщень і користування ними в Українській РСР, затвердженого постановою Ради Міністрів УРСР №37 від 04.02.1988, згідно з яким виключно виконавчі органи місцевих рад наділені таким правом.

На підставі вказаного розпорядження Державною іпотечною установою 17.02.2010 було видано ордер на право зайняття службового жилого приміщення позивачу ОСОБА_1 та членам її родини в кількості двох чоловік, склад якої на даний час змінився у зв`язку з народженням ще однієї дитини: 1-кімнатну квартиру за адресою: АДРЕСА_1 .

27 липня 2011 року Кабінетом Міністрів України було прийнято постанову «Деякі питання передачі квартир, придбаних Державною іпотечною установою» № 855 якою було затверджено порядок безоплатної передачі квартир, що придбані іпотечною установою відповідно до актів Кабінету Міністрів України та знаходяться на її балансі визначених у цих актах органам. Пунктом 2 вказаного порядку передбачено, що квартири передаються безоплатно відповідно до актів КМ України в управління відповідного органу (Міноборони, МВС, МНС, СБУ, Служба зовнішньої розвідки, Адміністрації Держприкордонслужби, ДПтС, Управління державної охорони, Генеральної прокуратури України (Офісу Генерального прокурора). Відповідно до п. 5 Порядку 855 Безоплатна передача квартир оформляється актом приймання-передачі, складеним на підставі актів КМ України щодо надання громадянам квартир.

У зв`язку з тим, що спірну квартиру не передано до комунальної власності, позивачі не можуть реалізувати своє право на безоплатну приватизацію житла, в якому проживають сім`єю.

Так, Державну іпотечну установу утворено Кабінетом Міністрів України (постанова Кабінету Міністрів України від 8 жовтня 2004 року № 1330 "Деякі питання Державної іпотечної установи"). Відповідно до установчих документів майно Державної іпотечної установи, на якій базується її господарська діяльність, закріплено засновником на такому правовому режимі, як право господарського відання. Проте у відзиві на позовну заяву Державною іпотечною установою зазначено, що спірна квартира на її балансі не перебуває.

Позивачем, укладено договори на водо, тепло та електропостачання. Постійно сплачуються кошти на утримання квартири та будинку, у тому числі поточний ремонт та прибудинкової території. Тобто вчиняються дії, як фактичного власника спірної квартири. У свою чергу власник - Державна іпотечна установа, кошти на утримання спірної квартири не виділяє та не витрачає.

Відповідно до витягу з державного реєстру речових прав на нерухоме майно зазначена квартира перебуває у власності Державної іпотечної установи з 22.12.2009. Відповідно до розпорядження КМУ від 13.01.2010 року № 50-р «Питання надання громадянам квартир, що придбані Державною іпотечною установою у місті Харкові» затверджені погоджені Координаційною радою з питань розподілу квартир, що придбані державною іпотечною установою, при Кабінеті Міністрів України поіменні списки громадян, яким надаються придбані у м. Харкові квартири, Державну іпотечну установу зобов`язано передати Генеральній прокуратурі України та Харківській міській раді квартири для надання зазначеним у списках громадянам.

Державну іпотечну установу зобов`язано видати в установленому порядку зазначеним у списках громадянам ордерів на жилі приміщення, у тому числі на квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , що знову ж таки протирічить Положенню про порядок надання службових жилих приміщень і користування ними в Українській РСР, затвердженого постановою Ради Міністрів УРСР № 37 від 04.02.1988, згідно з яким виключно виконавчі органи місцевих рад наділені таким правом.

На підставі вказаного розпорядження Державною іпотечною установою 17.02.2010 було видано ордер на право зайняття службового жилого приміщення позивачу ОСОБА_1 та членам її родини 1-кімнатну квартиру за адресою: АДРЕСА_1 .

27 липня 2011 року Кабінетом Міністрів України було прийнято постанову «Деякі питання передачі квартир, придбаних Державною іпотечною установою» № 855 якою було затверджено порядок безоплатної передачі квартир, що придбані іпотечною установою відповідно до актів Кабінету Міністрів України та знаходяться на її балансі визначених у цих актах органам. Пунктом 2 вказаного порядку передбачено, що квартири передаються безоплатно відповідно до актів КМ України в управління відповідного органу (Міноборони, МВС, МНС, СБУ, Служба зовнішньої розвідки, Адміністрації Держприкордонслужби, ДПтС, Управління державної охорони, Генеральної прокуратури України (Офісу Генерального прокурора).

Відповідно до п. 5 Порядку 855 Безоплатна передача квартир оформляється актом приймання-передачі, складеним на підставі актів КМ України щодо надання громадянам квартир.

За аналогічними позовними заявами рішеннями місцевих судів: Волноваського районного суду Донецької області від 04.12.2020 (справа 221/906/20, провадження 2/221/769/2020), Первомайського міськрайонного суду Миколаївської області від 20.10.2023 (справа 484/4154/23), Іваничівського районного суду Волинської області від 27.04.2020 (справа № 165/947/19) задоволені аналогічні позовні вимоги до того ж самого відповідача з того самого питання.

Так, Державну іпотечну установу утворено Кабінетом Міністрів України (постанова Кабінету Міністрів України від 8 жовтня 2004 року № 1330 "Деякі питання Державної іпотечної установи"). Відповідно до установчих документів майно Державної іпотечної установи, на якій базується її господарська діяльність, закріплено засновником на такому правовому режимі, як право господарського відання. Відповідно до витягу ДП «Національні інформаційні системи» Державна організація ДЕРЖАВНА ІПОТЕЧНА УСТАНОВА, Ідентифікаційний код 33304730 перебуває в стані припинення.

Розділом 2 Методичних рекомендацій стосовно оформлення права власності на нерухоме майно, придбане Державною іпотечною установою, та державної реєстрації такого права, затверджених Наказом Мінюстом юстиції України від 22 січня 2010 року № 92/5, визначено, що актами Кабінету Міністрів України затверджувалися переліки, якими передбачена передача квартир від ДІУ до головних розпорядників бюджетних коштів та органів місцевого самоврядування із наступною компенсацією Установі витрат, пов`язаних з їх придбанням.

У розділі 3 зазначених Методичних рекомендацій було визначено, що у випадку оформлення права власності на придбані Державною іпотечною установою квартири, оформлення та державну реєстрацію на них слід здійснювати за державою, а у свідоцтві про право власності на нерухоме майно та, відповідно, у Реєстрі прав власності на нерухоме майно повинна робитися відмітка, що майно закріплено на праві господарського відання за Державною іпотечною установою.

Зважаючи на зазначене, Державною іпотечною установою неправомірно проведено за собою державну реєстрацію прав власності на спірну квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , оскільки остання не може мати нерухоме майно на праві власності.

Вказаними діями відповідача порушено майнові права позивача щодо безперешкодного користування, володіння та розпорядження спірною квартирою.

За приписами ст.15 Цивільного кодексу України, кожна особа має право на захист не тільки свого цивільного права, а й цивільного інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. При цьому, охоронюваний законом інтерес треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом і прямо не опосередкований у суб`єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції, законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загально правовим засадам.

Статтею 20 ЦК України позивачу надано право самостійного обрання способу захисту, на свій розсуд. Пленумом Верховного Суду України від 22 грудня 1995 року № 20 "Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності" роз`яснено судам способи захисту права власності, зокрема, шляхом визнання права власності (п.п. «а» п. 2 Постанови).

Водночас у пункті 2 зазначеного Пленуму визначено, що відповідні положення щодо захисту права приватної власності поширюються також і на особу, яка хоча не є власником, але володіє майном з підстав, передбачених законом чи договором.

Враховуючи, що наразі право власності на спірну квартиру зареєстровано за Державною іпотечною установою, що підтверджується інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно зазначене позбавляє позивача захисту своїх прав та інтересів в інший спосіб, зокрема, через зобов`язання розглянути питання передачі спірної квартири у власність йому та членам його родини, адже спірну квартиру у комунальну власність фактично не передано.

Також, а ні жодними законами України, а ні підзаконними актами не передбачено порядку передачі спірної квартири від Державної іпотечної установи до органу місцевого самоврядування Харківської міської ради.

Щодо правильності обрання у даному випадку саме такого способу захисту визнання права власності на спірне майно, слід зазначити наступне.

Відповідно до ч. 1ст. 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Таким чином, у розумінні закону, суб`єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.

Невизнання цивільного права полягає в пасивному запереченні наявності у особи суб`єктивного цивільного права, зокрема, на майно, на право користування майном, на спадкування, на частину в загальному майні, яке безпосередньо не спричиняє шкоду суб`єктивному праву, але створює невпевненість у правовому статусі носія суб`єктивного права.

Законодавець у ч. 1ст. 16 Цивільного кодексу України установив, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу, а в ч. 2 цієї статті визначив способи здійснення захисту цивільних справ та інтересів судом, зокрема такий спосіб як визнання права.

Право вибору способу судового захисту належить позивачеві.

Відповідно до ст. 392 Цивільного кодексу України, особа має право звернутися до суду з позовом про визнання права власності:

1) якщо це право оспорюється або не визнається іншими особами (за умови, що позивач не перебуває з цими особами у зобов`язальних відносинах, оскільки права осіб, які перебувають у зобов`язальних відносинах, повинні захищатися за допомогою відповідних норм інституту зобов`язального права);

2) у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності. Передумовою для застосування ст. 392 Цивільного кодексу України є відсутність іншого, окрім судового, шляху для відновлення порушеного права.

Позов про визнання права подається у випадках, коли належне певній особі право не визнається, оспорюється іншою особою, або у разі відсутності в неї документів, що засвідчують приналежність їй права.

Тобто метою подання цього позову є усунення невизначеності у взаємовідносинах суб`єктів, створення необхідних умов для реалізації права, й запобігання дій зі сторони третіх осіб, які перешкоджають його здійсненню.

Аналогічний правовий висновок щодо застосування цієї норми містить і постанова Верховного Суду України від 23.12.2014 у справі № 5001-74/9393-2012 та від 07.11.2012 у справі № 6-107цс12.

Таким чином обраний у даному позові спосіб захисту - визнання права власності на нерухоме майно є єдиним можливим за даних обставин задля захисту прав та інтересів позивачів. Відповідно до ч. 4ст. 13 Конституції України держава забезпечує захист прав усіх суб`єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки.

У статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" від 23.02.2006 №3477-ІVзакріплено обов`язок судів застосовувати при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р. і протоколами до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Конвенція приписами ст. 1 Першого протоколу покладає на державу обов`язок забезпечити для фізичних осіб та юридичних осіб право мирно володіти своїм майном і гарантувати його. Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях неодноразово зауважував, що не існує ніякого володіння власністю до тих пір, доки особа не може заявити про своє право власності. «Заявлення права» може означати «володіння майном», про яке йдеться у ст.1 Протоколу № 1 до Конвенції, якщо є достатні підстави для забезпечення цього права через суд у примусовому порядку.

При вирішенні цієї справи, суд приймає до уваги особливу важливість принципу «належного урядування». Він передбачає, що у разі коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовні інший спосіб (рішення ЄС у справах «Беєлер проти Італії», «Онерілдіз проти Туреччини», «Megadat.сom S. R. L. проти Молдови» та «Москаль проти Польщі»).

Зокрема, на державні органи покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси. (наприклад рішення у справах «Лелас проти Хорватії», «Тошкуце проти Румунії». Європейський суд з прав людини вказав, що п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення.

Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у держави-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень.

Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00 параграф 23, ЄСПЛ від 18 липня 2006 року).

У даному випадку, позивачами заявляється через суд про своє право на володіння, користування та розпорядження квартирою, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

Частиною другою ст. 154 СК України визначено, що батьки мають право звертатися до суду, органів державної влади, органів місцевого самоврядування та громадських організацій за захистом прав та інтересів дитини, а також непрацездатних сина, дочки як їх законні представники без спеціальних на те повноважень.

Відтак, дана позовна заява також подається в інтересах та на захист майнових та житлових прав неповнолітнього ОСОБА_2 .

За таких обставин, суд вважає за можливе визнати за ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_2 право власності по 1/3 частині квартири, що знаходиться за адресою АДРЕСА_1 .

Враховуючи викладене, та керуючись ст.ст. 12, 81, 229, 265, 268, 354 ЦПК України, суд, -

УХВАЛИВ:

Позовну заяву ОСОБА_1 , яка діє в свої інтересах та в інтересах неповнолітнього ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_3 до Державної іпотечної установи, 3-ті особи : Офіс Генерального прокурора , Харківська обласна прокуратура Департамент служб у справах дітей Харківської міської ради про визнання права власності на квартиру- задовольнити.

Визнати за ОСОБА_1 , громадянкою України, ІНФОРМАЦІЯ_2 , паспорт НОМЕР_1 , виданий Жовтневим РВ Криворізького МУ УМВС України в Дніпропетровській області, 05 травня 1997 року, РНОКПП: НОМЕР_2 , право власності на 1/3 квартири, що знаходиться за адресою АДРЕСА_1 .

Визнати за ОСОБА_3 , громадянином України, ІНФОРМАЦІЯ_3 , паспорт: НОМЕР_3 , виданий органом 2110, 26 вересня 2024 року, РНОКПП: НОМЕР_4 , право власності на 1/3 квартири, що знаходиться за адресою АДРЕСА_1 .

Визнати за ОСОБА_2 , громадянином України, ІНФОРМАЦІЯ_4 , РНОКПП : НОМЕР_5 , право власності на 1/3 квартири, що знаходиться за адресою АДРЕСА_1 .

Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку безпосередньо до Харківського апеляційного суду шляхом подачі протягом тридцяти днів з дня його проголошення, апеляційної скарги.

Якщо в судовому засіданні оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складання повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення не було вручене у день його проголошення або складання, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження: на рішення суду якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів.

Суддя Майстренко О.М.

Оригінал: reyestr.court.gov.ua