Рішення від 20 жовтня 2026 р. у справі №260/4385/26 — Закарпатський окружний адміністративний суд

ЗАКАРПАТСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

і м е н е м У к р а ї н и

21 жовтня 2026 рокум. Ужгород№ 260/4385/26

Закарпатський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого – судді Гаврилка С.Є.,

з участю секретаря судового засідання – Біров Н.Е.

учасники справи:

позивач: Товариство з обмеженою відповідальністю «Закарпатський ферментаційний завод» – представник – не з`явився;

відповідач: Державна податкова служба України – представник – Лягера Алла Олегівна,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Закарпатського окружного адміністративного суду адміністративну справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Закарпатський ферментаційний завод» до Державної податкової служби України про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити дії, -

ВСТАНОВИВ:

19 червня 2026 року до Закарпатського окружного адміністративного суду звернулося Товариство з обмеженою відповідальністю «Закарпатський ферментаційний завод» (88000, Закарпатська область, м. Ужгород, вул. Льва Толстого, буд.44 кв.26, код ЄДРПОУ 45042721) до Державної податкової служби України (04053, м. Київ, Львівська площа, буд. 8, код ЄДРПОУ 43005393), яким просить суд: « 1. Визнати протиправним та скасувати Рішення Державної податкової служби України Рішення від 17.06.2026р. №1457-р/лєр «Про припинення дії ліцензії на право провадження відповідного виду господарської діяльності» про припинення дії ліцензії на право ферментації тютюнової сировини №990111202500171, виданої ТОВ «Закарпатський ферментаційний завод». 2. Зобов`язати Державну податкову службу України відновити дію ліцензії на право ферментації тютюнової сировини №990111202500171 та внести відповідні відомості до Єдиного реєстру ліцензіатів та місць обігу підакцизних товарів. 3.Стягнути з Державної податкової служби України на користь позивача понесені судові витрати».

Ухвалою Закарпатського окружного адміністративного суду від 19 червня 2026 року було вжито заходи забезпечення позову.

Ухвалою Закарпатського окружного адміністративного суду від 22 червня 2026 року було прийнято вказану позовну заяву до розгляду та відкрито провадження в адміністративній справі.

Ухвалою Закарпатського окружного адміністративного суду від 01 липня 2026 року було вжито заходи забезпечення позову.

Ухвалою Закарпатського окружного адміністративного суду від 02 липня 2026 року було надано можливість представнику Державної податкової служби України брати участь у всіх судових засіданнях у режимі відеоконференції за використанням Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи та власних технічних засобів.

Ухвалою Закарпатського окружного адміністративного суду від 03 липня 2026 року було у задоволенні заяви Товариства з обмеженою відповідальністю «Закарпатський ферментаційний завод» про встановлення судового контролю за виконанням ухвали Закарпатського окружного адміністративного суду від 19 червня 2026 року у справі №260/4385/26 було відмовлено.

Ухвалою Закарпатського окружного адміністративного суду від 01 вересня 2026 року закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті.

В обґрунтування позовних вимог зазначив, що рішення про припинення дії ліцензії прийняте з істотним порушенням установленої законом процедури, без дотримання принципів належного урядування, добросовісності, розсудливості та пропорційності. Позивач визнає факт несвоєчасного внесення чергового платежу за ліцензію, однак зазначає, що відповідний платіж у сумі 1297,05 грн повністю сплачено 18 червня 2026 року об 11 год. 44 хв. Водночас ДПС України не направила позивачу передбачених частиною третьою статті 54 Закону України №3817-IX повідомлень про необхідність внесення чергового платежу та про можливе припинення дії ліцензії. На переконання позивача, зазначене порушення має істотний характер, оскільки стосується законодавчо встановленого механізму запобігання припиненню ліцензованої діяльності.

Відповідач проти задоволення даного позову заперечив з підстав викладених у відзиві на позовну заяву. Зазначив, що відповідач діяв правомірно, у зв`язку із чим відсутні підстави для скасування оскаржуваного рішення. Просить у задоволенні позову відмовити. Зокрема зазначає, що несплата чергового платежу у встановлений законом строк є достатньою підставою для прийняття рішення про припинення дії ліцензії відповідно до пункту 7 частини другої статті 46 Закону України «Про державне регулювання виробництва і обігу спирту етилового, спиртових дистилятів, біоетанолу, алкогольних напоїв, тютюнових виробів, тютюнової сировини, рідин, що використовуються в електронних сигаретах, та пального» №3817-IX (далі по тексту – Закон України №3817-IX). Відповідач також зазначає, що повідомлення, передбачені частиною третьою статті 54 цього Закону, мають інформаційний характер і не є обов`язковою процедурною передумовою прийняття рішення про припинення ліцензії. Крім того, ДПС України посилається на правила електронного листування, передбачені статтею 42 Податкового кодексу України, та відсутність належного волевиявлення позивача щодо отримання документів через електронний кабінет. На думку відповідача, наступна сплата платежу не усуває факту порушення строку його внесення та не є підставою для скасування рішення.

Розгляд даної справи відкладався (оголошувалась перерва) у зв`язку з існуванням на те об`єктивних законодавчо встановлених підстав.

21 жовтня 2026 року на адресу Закарпатського окружного адміністративного суду надійшло чергове клопотання представника позивача про відкладення судового засідання (а.с.а.с. 219-222).

У відповідності до статті 205 частини 1, 3 пункту 1 КАС України, неявка у судове засідання будь-якого учасника справи, за умови що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті. Якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі, зокрема, неявки в судове засідання учасника справи (його представника) без поважних причин або без повідомлення причин неявки.

У відповідності до статті 205 частин 1, 3, 5 КАС України, неявка у судове засідання будь-якого учасника справи, за умови що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею. Якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі, зокрема: повторної неявки в судове засідання учасника справи (його представника), незалежно від причин неявки. У разі неявки позивача в судове засідання без поважних причин або неповідомлення ним про причини неявки, якщо від нього не надійшла заява про розгляд справи за його відсутності, суд залишає позовну заяву без розгляду, якщо неявка перешкоджає розгляду справи. Якщо відповідач наполягає на розгляді справи по суті, справа розглядається на підставі наявних у ній доказів.

А відтак, оскільки учасники справи належним чином повідомлені про дату, час та місце проведення судового засідання, неявка позивача та його представника є повторною, а відтак у відповідності до статті 205 частини 3 пункту 1 КАС України розгляд справи проведений за відсутності представника позивача.

Розглянувши подані сторонами докази, заслухавши сторони та їх представників, всебічно і повно оцінивши всі фактичні обставини (факти), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні, суд встановив наступне.

Судом встановлено, що позивач є суб`єктом господарювання, який здійснює діяльність з ферментації тютюнової сировини на підставі ліцензії на право ферментації тютюнової сировини №990111202500171 від 11 червня 2025 року (а.с.а.с. 11-14).

Рішенням Державної податкової служби України від 17 червня 2026 року № 1457-р/лєр припинено дію ліцензії на право ферментації тютюнової сировини, реєстраційний номер 990111202500171, виданої ТОВ «Закарпатський ферментаційний завод», на підставі статті 46 частини 2 пункту 7 Закону України від 18 червня 2024 року № 3817-ІХ «Про державне регулювання виробництва і обігу спирту етилового, спиртових дистилятів, біоетанолу, алкогольних напоїв, тютюнових виробів, тютюнової сировини, рідин, що використовуються в електронних сигаретах, та пального», у зв`язку з несплатою чергового платежу за ліцензію (а.с.а.с. 19, 20).

При цьому позивач вказує, що не заперечується відповідачем, що строк сплати чергового платежу за ліцензію № 990111202500171 ТОВ «Закарпатський ферментаційний завод» - 11 червня 2026 року. Платіж за ліцензію позивачем здійснено 18 червня 2026 року, тобто після прийняття оскаржуваного про припинення дії ліцензії.

Не погоджуючись із зазначеними вище рішенням позивач звернувся до Закарпатського окружного адміністративного суду з позовною заявою про визнання його протиправним та скасування.

Надаючи оцінку спірним правовідносинам, що склались між сторонами на час виникнення спору, суд виходить з наступного.

Статтею 19 частиною 2 Конституції України визначено обов`язок органів держаної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Як вказувалося ТОВ «Закарпатський ферментаційний завод» здійснює господарську діяльність із ферментації тютюнової сировини на підставі ліцензії №990111202500171 від 11 червня 2025 року .

За користування зазначеною ліцензією позивач був зобов`язаний своєчасно внести черговий платіж.

Разом з цим, у встановлений строк платіж не було внесено, а за таких обставин, 17 червня 2026 року ДПС України прийнято рішення №1457-р/лєр про припинення дії ліцензії №990111202500171, пославшись на пункт 7 частини другої статті 46 Закону України № 3817-IX.

Поряд з цим, 18 червня 2026 року о 11 год 46 хв позивач здійснив платіж у сумі 1297,05 грн за відповідну ліцензію, що підтверджується платіжними документами та відомостями про зарахування платежу (а.с.а.с. 23, 24).

У свою чергу, 18 червня 2026 року о 15 год 22 хв оскаржуване рішення надійшло до електронного кабінету позивача (а.с. 24).

За таких обставин суд встановив, що платіж здійснено після прийняття рішення, проте до його доведення до відома позивача та до моменту набрання ним чинності.

Окремо судом встановлено, що ДПС України не надала доказів направлення позивачу жодного з повідомлень, передбачених частиною третьою статті 54 Закону України №3817-IX.

Матеріали справи не містять належних та допустимих доказів належного виконання відповідачем обов`язку повідомлення про необхідність здійснення чергового платежу за відповідний дозвіл здійснення підліцензійного виду діяльності (ліцензії), зокрема електронних документів, відомостей про їх відправлення, технічних підтверджень доставки або інших належних доказів, які б засвідчували виконання вимог закону.

Як вбачається із пояснень ДПС України, доводи відповідача у відзиві спрямовані переважно на обґрунтування відсутності юридичного значення таких повідомлень та особливостей електронної взаємодії з позивачем.

Окремої правової оцінки суду потребують надані позивачем докази електронного листування з Державною податковою службою України через електронний кабінет платника податків.

Судом досліджено надані позивачем матеріали електронного листування з Державною податковою службою України через електронний кабінет платника податків.

Із зазначених матеріалів убачається, що 04 червня 2026 року о 03 год 00 хв та 09 червня 2026 року о 12 год 02 хв до електронного кабінету ТОВ «Закарпатський ферментаційний завод» надійшли повідомлення за формою J1418902 щодо необхідності внесення чергового платежу за ліцензією, яка не є спірною (а.с. 24).

Водночас матеріали електронного листування, надані позивачем, не містять аналогічних повідомлень про необхідність внесення чергового платежу за ліцензією на право ферментації тютюнової сировини.

Наведені обставини підтверджують, що в червні 2026 року між відповідачем та позивачем фактично здійснювалася електронна взаємодія з питань адміністрування ліцензійних платежів.

Більше того, ДПС України не лише мала технічну можливість направляти відповідні повідомлення, а й фактично використовувала цей спосіб комунікації щодо іншої ліцензії того самого суб`єкта господарювання.

За таких обставин суд критично оцінює доводи відповідача про неможливість направлення попереджень у зв`язку з відсутністю заяви позивача про бажання отримувати документи через електронний кабінет, позаяк ним не надано належного пояснення причин, з яких орган ліцензування використовував зазначений канал комунікації щодо однієї ліцензії, але не виконав аналогічного обов`язку щодо іншої.

Відповідно до статей 72-77 та 90 КАС України суд оцінює докази за критеріями належності, допустимості, достовірності та достатності їх сукупності.

У справах про оскарження рішень суб`єктів владних повноважень обов`язок доказування правомірності відповідного рішення покладається на відповідача.

З огляду на предмет спору юридично значущими є не лише факт прострочення ліцензійного платежу, але й необхідність оцінки дотримання органом ліцензування обов`язкових вимог щодо попереднього повідомлення.

Для підтвердження виконання відповідного обов`язку належними доказами можуть бути електронні повідомлення, сформовані за відповідною ліцензією, відомості інформаційної системи про їх направлення, електронні квитанції, журнали обміну документами та інші дані, що дозволяють установити зміст і дату здійснення передбачених законом дій.

При цьому суд не встановлює виключного переліку засобів доказування та оцінює надані сторонами докази у сукупності.

Відсутність відповідних повідомлень у матеріалах електронного кабінету позивача сама по собі не виключає можливості їх направлення іншим належним способом, якщо такий спосіб допускався законом.

Однак відповідач, посилаючись на належне виконання законодавчих вимог або на обставини, що перешкоджали їх виконанню, повинен підтвердити відповідні твердження належними доказами.

Як наводилось вище, судом установлено, що відповідач не надав доказів направлення передбачених частиною третьою статті 54 Закону України №3817-IX повідомлень щодо ліцензії №990111202500171 та не довів наявності конкретних правових обставин, які звільняли б його від виконання відповідного обов`язку.

За таких обставин суд оцінює наведене порушення у сукупності з іншими доказами справи, не підміняючи встановлення фактичних обставин припущеннями щодо поведінки сторін.

Суд зазначає, що наявність електронних повідомлень стосовно ліцензії на зберігання пального не доводить автоматично виконання всіх юридичних умов електронного листування. Однак вона має істотне доказове значення для оцінки фактичної поведінки відповідача та достовірності його заперечень.

Суд оцінює зазначені докази у сукупності з установленим фактом ненадання відповідачем підтверджень направлення попереджень щодо спірної ліцензії та фактом повної сплати позивачем чергового платежу до набрання рішенням про припинення ліцензії чинності.

Отже, з наданих позивачем матеріалів електронного листування вбачається, що відповідач здійснював інформування ТОВ «Закарпатський ферментаційний завод» про необхідність внесення чергового платежу за ліцензією, яка не є спірною (Повідомлення щодо внесення чергового платежу за ліцензію J1418902).

Відповідне повідомлення було направлялось позивачу на його електронний кабінет в унормовані строки і до настання встановленого строку внесення платежу за зазначеною ліцензією.

Поряд з цим, доказів надходження аналогічних повідомлень про необхідність внесення чергового платежу за ліцензією на право ферментації тютюнової сировини №990111202500171, дія якої була припинена оскаржуваним рішенням матеріали справи не містять.

Суд вважає, що наведені обставини мають істотне доказове значення для вирішення цього спору.

По-перше, вони підтверджують, що між позивачем та відповідачем фактично здійснювалася електронна інформаційна взаємодія з питань адміністрування ліцензій.

По-друге, вони свідчать про практичне використання відповідачем електронного кабінету для виконання обов`язку попередження цього самого ліцензіата про необхідність внесення чергового платежу.

По-третє, наведені докази ставлять під сумнів достатність доводів відповідача про те, що не направлення повідомлень щодо ліцензії на право ферментації тютюнової сировини було зумовлене виключно відсутністю заяви позивача про бажання отримувати документи через електронний кабінет.

Якщо орган ліцензування фактично використовував відповідний спосіб комунікації для повідомлення позивача про необхідність внесення платежу за однією ліцензією, він повинен надати належне пояснення причин, з яких аналогічний передбачений законом обов`язок не був виконаний щодо іншої ліцензії того самого суб`єкта господарювання.

Суд зазначає, що відмінність предмета ліцензування сама по собі не доводить існування різного правового режиму електронного листування з одним і тим самим платником податків.

Водночас суд враховує, що для остаточного висновку про належність способу електронної взаємодії необхідно оцінити дати відповідних повідомлень, їх правову природу та умови застосування статті 42 Податкового кодексу України.

Однак відповідач не навів переконливого пояснення встановленої відмінності у власній поведінці та не надав доказів направлення повідомлень щодо ліцензії №990111202500171.

За змістом частини другої статті 77 КАС України обов`язок доказування правомірності свого рішення у справах про його оскарження покладається на суб`єкта владних повноважень.

Отже, саме відповідач повинен довести наявність законних підстав для не направлення повідомлень, передбачених статтею 54 частиною 3 Закону України №3817-IX, а також пояснити, чому за наявності фактичної електронної взаємодії з позивачем щодо іншої ліцензії відповідний обов`язок не був виконаний стосовно ліцензії на право ферментації тютюнової сировини.

Суд оцінює зазначені докази відповідно до статті 90 КАС України у сукупності з іншими матеріалами справи.

Зокрема, суд враховує, що відповідач не забезпечив установленого законом попередження позивача про необхідність внесення чергового платежу за спірною ліцензією, тоді як позивач після виявлення прострочення добровільно здійснив платіж у повному обсязі до набрання рішенням про припинення ліцензії чинності.

За таких обставин суд виснує, що не направлення повідомлень щодо ліцензії №990111202500171 не може бути виправдане лише загальним посиланням на відсутність належної електронної взаємодії з позивачем.

Встановлена непослідовність у виконанні органом ліцензування передбачених законом обов`язків додатково підтверджує порушення принципів добросовісності, розсудливості та належного урядування.

Із урахуванням правової позиції Європейського суду з прав людини, які викладені у рішенні «Рисовський проти України» (заява №29979/04, §§70– 71), в частині обов`язку державних органів діяти послідовно, належним чином організовувати власні адміністративні процедури та не перекладати ризики своїх помилок на осіб, права яких зачіпаються, суд веснує, що у цьому контексті ненаправлення відповідачем передбачених законом повідомлень щодо спірної ліцензії, попри фактичне здійснення аналогічного інформування цього самого платника щодо іншої ліцензії, є додатковою обставиною, яка підтверджує істотність порушення адміністративної процедури.

Наведене у сукупності з добровільним виконанням позивачем платіжного зобов`язання до набрання оскаржуваним рішенням чинності свідчить про відсутність належного балансу між застосованими відповідачем негативними наслідками та поведінкою сторін спірних правовідносин.

Відтак зазначені докази додатково обґрунтовують висновок суду про невідповідність оскаржуваного рішення вимогам частини другої статті 2 КАС України та необхідність його скасування.

Нормативне регулювання спірних правовідносин.

Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, у межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до статті 46 частини 2 пункту 7 Закону України №3817-IX несплата чергового платежу за ліцензію є підставою для прийняття органом ліцензування рішення про припинення її дії.

Стаття 54 частина 1 Закону України №3817-IX покладає на суб`єкта господарювання обов`язок забезпечити своєчасну сплату чергової плати за ліцензію та повідомити орган ліцензування про її внесення.

Водночас частина третя цієї статті встановлює обов`язок органу ліцензування автоматично формувати та направляти суб`єкту господарювання в електронній формі у порядку, передбаченому статтею 42 Податкового кодексу України, повідомлення:

про необхідність внесення чергового платежу – за 90, 75, 60, 45, 30 та 15 днів до настання строку його сплати; про дату, з якої буде припинена дія ліцензії у разі невнесення платежу, — за дев`ять днів до настання відповідного строку.

Частина п`ята статті 46 Закону України №3817-IX визначає момент набрання рішенням про припинення дії ліцензії чинності – другий робочий день після його направлення платнику податків.

Закон також передбачає відновлення правового становища ліцензіата у разі прийняття за результатами адміністративного або судового оскарження рішення на його користь.

Відповідно до частини другої статті 2 КАС України суд перевіряє, чи прийнято рішення суб`єкта владних повноважень на підставі, у межах повноважень та у спосіб, визначені законом, обґрунтовано, добросовісно, розсудливо, пропорційно та з урахуванням усіх обставин, що мають значення для його прийняття.

Із урахуванням викладеного вище суд зазначає, що основним спірним правовим питанням є визначення юридичного значення невиконання органом ліцензування обов`язку, встановленого частиною третьою статті 54 Закону України №3817-IX.

Відповідач стверджує, що передбачені цією нормою повідомлення мають інформаційний характер і не становлять обов`язкової стадії процедури припинення ліцензії.

Суд не погоджується з таким тлумаченням.

Інформаційне призначення повідомлення характеризує його зміст, однак не скасовує імперативного характеру законодавчого обов`язку щодо його формування та направлення.

Законодавець не обмежився загальним положенням про можливість інформування ліцензіата, а визначив конкретні строки, зміст та спосіб відповідного повідомлення.

Таке нормативне регулювання свідчить про встановлення обов`язкової поведінки органу ліцензування.

Крім того, послідовність передбачених законом повідомлень має очевидне превентивне призначення: забезпечити своєчасне виконання платіжного обов`язку та попередити виникнення підстав для припинення ліцензії.

Останнє повідомлення за дев`ять днів до строку сплати безпосередньо стосується можливого припинення дії ліцензії.

Таким чином, законодавець пов`язав механізм повідомлення не лише з інформаційним обслуговуванням ліцензіата, а й із запобіганням застосуванню до нього несприятливих правових наслідків.

Суд зазначає, що обов`язок своєчасної сплати платежу та обов`язок органу ліцензування щодо попередження є самостійними.

Невиконання першого не припиняє дії другого.

Інше тлумачення фактично дозволяло б державному органу не виконувати імперативний припис закону саме в тих правовідносинах, для врегулювання яких цей припис установлений.

За таких обставин суд резюмує, що повідомлення, передбачені статтею 54 частиною 3 Закону України №3817-IX, становлять обов`язковий елемент установленого законом механізму адміністрування ліцензії, який передує можливому припиненню її дії через несплату платежу.

Також суд окремо перевірив доводи Державної податкової служби України про те, що не направлення позивачу повідомлень, передбачених частиною третьою статті 54 Закону України №3817-IX, зумовлене відсутністю поданої ним заяви про бажання отримувати документи через електронний кабінет.

Оцінюючи ці доводи, суд виходить із системного взаємозв`язку статей 42, 43, 45 і 54 Закону України №3817-IX та статті 42 Податкового кодексу України.

Відповідно до частини 1 статті 42 Закону України №3817-IX ліцензія на право провадження відповідного виду господарської діяльності надається, зокрема, за умови проходження суб`єктом господарювання електронної ідентифікації онлайн та здійснення листування з контролюючим органом через електронний кабінет відповідно до прийнятої контролюючим органом заяви про бажання отримувати документи через електронний кабінет.

Пункт 13 частини першої статті 45 цього Закону передбачає можливість відмови у наданні ліцензії за наявності визначеної законом інформації про невиконання відповідних умов електронної взаємодії.

Отже, законодавець визначив належну електронну взаємодію не лише способом подальшого листування між ліцензіатом та органом ліцензування, а й юридично значущою умовою отримання ліцензії.

Судом встановлено, що 11 червня 2025 року позивачу була видана ліцензія №990111202500171.

Видача ліцензії є юридично значущим результатом адміністративної процедури, під час якої орган ліцензування зобов`язаний перевірити передбачені законом умови її надання.

За таких обставин твердження відповідача про відсутність належної електронної взаємодії потребує конкретного фактичного та правового обґрунтування.

Зокрема, відповідач повинен пояснити, чи була відповідна заява прийнята під час отримання ліцензії, чи змінився після цього правовий статус електронної взаємодії та на підставі яких відомостей орган дійшов висновку про неможливість направлення передбачених законом повідомлень.

Саме по собі загальне посилання на відсутність заяви без належної оцінки обставин видачі ліцензії не є достатнім для підтвердження правомірності не направлення повідомлень.

При цьому суд не виходить із припущення, що факт видачі ліцензії безумовно підтверджує існування заяви на будь-яку подальшу дату.

Проте за відсутності належних доказів протилежного орган ліцензування не може обґрунтовувати невиконання власного законодавчого обов`язку лише твердженням про недотримання ліцензіатом умови, перевірка якої належала до компетенції самого органу під час видачі ліцензії.

Суд також враховує, що Закон України №3817-IX окремо регулює наслідки недотримання ліцензіатом вимог електронної взаємодії.

Це свідчить про самостійне правове значення таких вимог та не дозволяє ототожнювати їх із підставою припинення ліцензії через несплату чергового платежу.

За наведених обставин суд резюмує, що доводи відповідача про відсутність заяви на електронне листування не доводять правомірності повного невиконання обов`язку повідомлення, передбаченого частиною третьою статті 54 Закону України №3817-IX.

Натомість установлене порушення зазначеного обов`язку підлягає оцінці у сукупності з іншими обставинами справи, зокрема фактичним виконанням позивачем платіжного зобов`язання до набрання рішенням про припинення ліцензії чинності.

Щодо імперативного характеру обов`язку органу ліцензування, юридичних наслідків його невиконання та моменту набрання чинності оскаржуваним рішенням

Суд вважає за необхідне окремо оцінити правову природу встановленого частиною третьою статті 54 Закону України №3817-IX обов`язку органу ліцензування щодо попереднього інформування суб`єкта господарювання про необхідність внесення чергового платежу за ліцензію.

Зі змісту зазначеної норми вбачається, що орган ліцензування автоматично формує та направляє суб`єкту господарювання в електронній формі, у порядку, встановленому статтею 42 Податкового кодексу України, повідомлення про необхідність внесення чергового платежу за ліцензію за 90, 75, 60, 45, 30 та 15 днів до настання строку сплати, а також повідомлення про дату можливого припинення дії ліцензії у разі невнесення такого платежу – за дев`ять днів до настання відповідного строку.

Суд звертає увагу, що законодавець використав імперативну конструкцію, яка визначає конкретного суб`єкта виконання обов`язку, зміст відповідних дій, спосіб їх здійснення та строки виконання.

Частина третя статті 54 Закону України № 3817-IX не містить положень, які надавали б органу ліцензування право самостійно вирішувати питання про доцільність направлення відповідних повідомлень.

Відтак передбачені цією нормою дії є не факультативним способом інформаційної підтримки ліцензіата, а юридично обов`язковими елементами законодавчо встановленої процедури адміністрування ліцензійних платежів.

Такий висновок узгоджується з частиною другою статті 19 Конституції України, відповідно до якої органи державної влади та їх посадові особи зобов`язані діяти на підставі, у межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією і законами України.

Отже, відповідач не був наділений повноваженнями на власний розсуд відмовитися від виконання встановленого законом обов`язку попереднього повідомлення ліцензіата.

Суд також зазначає, що передбачене статтею 42 Податкового кодексу України правове регулювання електронного листування визначає порядок здійснення відповідної інформаційної взаємодії, але саме по собі не перетворює імперативний обов`язок, установлений частиною третьою статті 54 Закону України №3817-IX, на дискреційне повноваження.

У разі посилання на неможливість направлення повідомлень з огляду на особливості електронного листування відповідач повинен довести конкретні фактичні та нормативні обставини, які об`єктивно перешкоджали виконанню зазначеного обов`язку.

Водночас матеріалами справи підтверджується, що ДПС України фактично здійснювала електронне інформування цього самого платника щодо необхідності внесення ліцензійних платежів.

Зокрема (зазначалося вище), 04 червня 2026 року о 03 год 00 хв та 09 червня 2026 року о 12 год 02 хв до електронного кабінету позивача надійшли повідомлення за формою J1418902 щодо іншої (не спірної) ліцензії.

Однак належних доказів направлення передбачених частиною третьою статті 54 Закону України №3817-IX повідомлень щодо ліцензії на право ферментації тютюнової сировини №990111202500171 відповідачем не надано.

Наведене свідчить про те, що орган ліцензування не довів належного виконання власного законодавчо встановленого обов`язку, який безпосередньо спрямований на запобігання виникненню підстав для припинення ліцензії.

Суд наголошує, що не направлення повідомлень не звільняє ліцензіата від обов`язку своєчасного внесення чергового платежу.

Однак це не усуває самостійного юридичного значення порушення, допущеного органом державної влади.

В іншому випадку встановлена законом процедура попередження фактично втрачала б обов`язковий характер, оскільки її невиконання не мало б жодного значення для оцінки правомірності наступного рішення про припинення ліцензії.

Суд ураховує, що в цій справі порушення відповідної процедури не є суто формальним, оскільки воно стосується превентивного механізму, призначеного для недопущення саме того порушення, яке стало підставою прийняття оскаржуваного рішення.

Окреме значення має встановлена судом послідовність юридично значущих подій.

Рішення Державної податкової служби України №1457-р/лєр прийнято 17 червня 2026 року.

18 червня 2026 року о 11 год. 44 хв. позивач здійснив черговий платіж за ліцензію в повному обсязі – 1297,05 грн.

Відповідно до наданих позивачем відомостей електронного кабінету, оскаржуване рішення було направлено позивачу 18 червня 2026 року о 15 год. 22 хв.

Таким чином, платіжне зобов`язання було фактично виконане до направлення позивачу рішення про припинення дії ліцензії.

Відповідно до статті 46 частини 5 Закону України №3817-IX рішення про припинення дії ліцензії набирає чинності на другий робочий день за днем направлення відповідного рішення платнику податків.

За встановленої дати направлення 18 червня 2026 року таким днем є 22 червня 2026 року (день направлення – 18 червня 2026 року – четвер, 19 червня 2026 року – п`ятниця (перший робочий день після направлення рішення), 22 червня 2026 року – понеділок (другий робочий день після направлення рішення)).

Отже, на момент набрання оскаржуваним рішенням чинності позивач уже виконав платіжне зобов`язання.

Суд звертає увагу учасників справи, що сплата після прийняття рішення не усуває ретроспективно факту прострочення, який існував 17 червня 2026 року та сама по собі не зумовлює автоматичної втрати рішенням юридичної сили.

Водночас ця обставина має істотне значення для оцінки пропорційності застосованого заходу та поведінки учасників спірних правовідносин.

Суд виходить із того, що на момент прийняття оскаржуваного рішення існувала передбачена статтею 46 частиною 2 пунктом 7 Закону України №3817-IX матеріальна підстава для його прийняття.

Однак відповідач не довів дотримання встановленого законом способу реалізації відповідного повноваження в частині виконання обов`язкової процедури попереднього повідомлення.

Таким чином й поведінка відповідача вплинула на спірність правовідносин.

При цьому позивач добровільно виконав платіжне зобов`язання ще до направлення йому рішення та до настання передбачених законом наслідків припинення ліцензії.

Суд зазначає, що правове регулювання електронного листування відповідно до статті 42 Податкового кодексу України та обов`язок органу ліцензування щодо направлення повідомлень за частиною третьою статті 54 Закону України №3817-IX мають взаємопов`язаний, але не тотожний предмет регулювання.

Стаття 42 Податкового кодексу України визначає порядок здійснення відповідної інформаційної взаємодії.

Натомість стаття 54 частина 3 Закону України №3817-IX установлює зміст, періодичність і обов`язковість дій органу ліцензування щодо попереднього повідомлення суб`єкта господарювання.

Посилання відповідача на особливості електронного листування саме по собі не доводить відсутності встановленого спеціальним законом обов`язку повідомлення.

Разом із тим суд ураховує, що належне виконання цього обов`язку повинно здійснюватися способом, передбаченим законом.

За таких обставин суд вважає, що збереження несприятливих наслідків оскаржуваного рішення без урахування невиконання відповідачем власного превентивного обов`язку не забезпечувало б належного балансу між публічним інтересом у своєчасному внесенні ліцензійних платежів та правом позивача на здійснення ліцензованої господарської діяльності.

Суд ураховує правовий підхід Європейського суду з прав людини, викладений у рішенні «Рисовський проти України» (заява №29979/04, §§70– 71), відповідно до якого державні органи повинні діяти своєчасно, належним та послідовним чином, а ризики помилок у здійсненні владних повноважень за загальним правилом не повинні перекладатися на приватних осіб.

У цьому контексті суд зазначає, що відповідач не може отримувати правову перевагу від невиконання власного обов`язку попереднього повідомлення, який законодавець установив саме для запобігання виникненню підстав припинення ліцензії.

Наведене не означає звільнення позивача від обов`язку своєчасного внесення платежу, однак виключає можливість визнання оскаржуваного рішення правомірним лише на підставі доведеності факту прострочення.

Сукупність установлених обставин свідчить, що відповідач, маючи передбачену законом матеріальну підставу для прийняття рішення, не забезпечив дотримання обов`язкової процедури та належного балансу між публічними і приватними інтересами.

Таким чином, оскаржуване рішення не відповідає критеріям правомірності, встановленим частиною другою статті 2 КАС України, зокрема вимогам щодо способу реалізації владних повноважень, добросовісності, розсудливості та пропорційності.

Відтак суд доходить висновку, що рішення Державної податкової служби України від 17.06.2026 №1457-р/лєр підлягає скасуванню відповідно до статті 245 КАС України, незважаючи на доведеність факту прострочення чергового ліцензійного платежу.

Оцінюючи правомірність поведінки Державної податкової служби України та необхідність скасування рішення від 17 червня 2026 року №1457-р/лєр, суд виходить із необхідності розмежування наявності передбаченої законом фактичної підстави для прийняття адміністративного акта та дотримання органом державної влади всіх інших вимог, від яких залежить правомірність такого акта.

Судом встановлено, що на дату прийняття оскаржуваного рішення позивач не здійснив чергового платежу за ліцензію у встановлений законом строк.

Отже, відповідач мав передбачену пунктом 7 частини другої статті 46 Закону України №3817-IX фактичну підставу для вирішення питання про припинення дії ліцензії.

Водночас наявність такої підстави не звільняла відповідача від обов`язку дотримуватися інших імперативних вимог Закону України №3817-IX.

Зокрема, частина третя статті 54 цього Закону встановлює обов`язок органу ліцензування завчасно та неодноразово повідомляти ліцензіата про необхідність внесення чергового платежу, а також попереджати про дату можливого припинення дії ліцензії.

Законодавець, установлюючи такий механізм, передбачив не лише контроль за виконанням платіжних обов`язків, а й спеціальну процедуру запобігання припиненню ліцензованої господарської діяльності.

Таким чином, закон покладає взаємопов`язані, але самостійні обов`язки на обох учасників правовідносин.

На ліцензіата – обов`язок своєчасно внести черговий платіж.

На орган ліцензування – обов`язок забезпечити передбачене законом попереднє інформування про необхідність такого платежу та наслідки його невнесення.

Невиконання одного із зазначених обов`язків не звільняє іншого учасника правовідносин від виконання власного обов`язку.

Відповідачем не доведено належного виконання передбаченого частиною третьою статті 54 Закону України №3817-IX обов`язку щодо направлення відповідних повідомлень.

Суд зазначає, що встановлення факту недотримання суб`єктом владних повноважень окремої процедурної вимоги не в усіх випадках є достатньою підставою для визнання прийнятого ним рішення протиправним.

Для вирішення цього питання необхідно оцінити характер відповідної вимоги, мету її законодавчого встановлення, значення порушення для прав та законних інтересів особи, а також його вплив на правомірність реалізації владного повноваження.

У цій справі частина третя статті 54 Закону України №3817-IX встановлює не факультативний спосіб інформування, а самостійний обов`язок органу ліцензування здійснювати завчасне попередження суб`єкта господарювання.

Визначаючи конкретні строки направлення повідомлень, законодавець створив послідовний механізм запобігання виникненню підстав для припинення ліцензії.

Особливістю цього механізму є його безпосередній зв`язок із підставою прийняття несприятливого адміністративного акта.

Орган ліцензування зобов`язаний повідомляти не про сторонні обставини, які не впливають на ліцензійні правовідносини, а саме про необхідність виконання того платіжного обов`язку, невиконання якого може призвести до припинення ліцензії.

Тому не направлення відповідних повідомлень позбавляє ліцензіата встановленої законом превентивної гарантії.

Суд наголошує, що зазначена гарантія не замінює самостійного обов`язку своєчасної сплати платежу та не створює додаткового строку його внесення.

Водночас невиконання органом державної влади цієї гарантії має враховуватися під час перевірки правомірності поведінки щодо рішення про припинення ліцензії.

Суд не вважає необхідним установлювати з абсолютною достовірністю, що кожне окреме попередження неодмінно забезпечило б своєчасне внесення платежу.

Вирішальне значення має те, що законодавець установив відповідну процедуру саме для зменшення ризику несвоєчасної сплати, а відповідач не довів її виконання.

При цьому позивач добровільно сплатив платіж у повному обсязі до набрання оскаржуваним рішенням чинності.

Отже, у цій справі порушення процедури повідомлення оцінюється судом не ізольовано, а у взаємозв`язку з поведінкою сторін та фактичними наслідками застосованого заходу.

Сукупність зазначених обставин дає підстави визнати порушення відповідачем частини третьої статті 54 Закону України № 3817-IX істотним, оскільки воно стосується законодавчо встановленої гарантії запобігання припиненню ліцензії та має безпосереднє значення для забезпечення справедливого балансу між публічними і приватними інтересами.

Водночас позивач, хоча й допустив прострочення, 18 червня 2026 року самостійно здійснив черговий платіж за ліцензію в повному обсязі.

Отже, до набрання рішенням про припинення дії ліцензії чинності грошове зобов`язання позивача вже було виконане.

Суд зазначає, що наступна сплата платежу не усуває історичного факту його несвоєчасного внесення та не означає автоматичної відсутності підстави для прийняття рішення на попередню дату.

Однак за обставин цієї справи юридичне значення має не лише факт прострочення, а й те, що застосуванню несприятливого адміністративного наслідку передувало невиконання самим відповідачем установленого законом превентивного обов`язку.

Суд вважає, що держава, встановивши спеціальний порядок попередження ліцензіата, зобов`язана забезпечити його реальне функціонування.

Невиконання цього порядку не може залишатися юридично нейтральним для оцінки рішення, прийнятого саме у зв`язку з обставинами, на запобігання яким спрямований відповідний порядок.

Інше тлумачення означало б, що орган державної влади може не виконувати встановлені законом обов`язки, не несучи жодних несприятливих юридичних наслідків, водночас покладаючи на приватну особу всі наслідки недотримання нею власного обов`язку.

Такий підхід не відповідає принципу належного урядування.

Європейський суд з прав людини у рішенні від 20 жовтня 2011 року у справі «Рисовський проти України» (заява №29979/04, §§70– 71) (на яке є неодноразове посилання вище) зазначив, що органи державної влади повинні діяти своєчасно, належним та послідовним чином, а також забезпечувати функціонування процедур, які мінімізують ризик помилок.

Відповідно до сформульованого ЄСПЛ принципу належного урядування держава не повинна отримувати перевагу від власного порушення встановлених процедур, а ризики помилок державних органів не повинні без належного виправдання перекладатися на осіб, права яких зачіпаються.

Аналогічний підхід відображений у рішенні ЄСПЛ від 20 травня 2010 року у справі «Лелас проти Хорватії» (заява № 55555/08, §74).

Суд також вважає за необхідне врахувати рішення ЄСПЛ від 08 квітня 2008 у справі «Megadat.com S.R.L. проти Молдови» (заява №21151/04), у якому припинення ліцензії на здійснення господарської діяльності розглядалося як втручання у право на мирне володіння майном, гарантоване статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

Застосовуючи наведені правові підходи, суд виходить із того, що наслідки неналежної організації та виконання адміністративної процедури не можуть автоматично покладатися на ліцензіата, якщо відповідний орган не виконав установленого законом обов`язку, спрямованого на запобігання саме таким наслідкам.

Водночас зазначений принцип не звільняє позивача від обов`язку своєчасної сплати платежу та не означає, що будь-яке порушення державним органом процедури автоматично тягне скасування його рішення.

Суд перевіряє істотність порушення з урахуванням призначення відповідної процедури, поведінки сторін, характеру несприятливих наслідків та можливості досягнення публічної мети менш обтяжливим способом.

У цій справі суд бере до уваги сукупність таких обставин: відповідач не довів направлення жодного з передбачених законом попереджень; відповідні попередження мали на меті запобігти виникненню підстави для прийняття оспорюваного рішення (припинення ліцензії); позивач добровільно сплатив платіж у повному обсязі до набрання спірним рішенням чинності; публічний інтерес в отриманні ліцензійного платежу фактично був задоволений до набрання спірним рішенням чинності; припинення ліцензії створює істотні обмеження для здійснення позивачем господарської діяльності.

За таких обставин суд доходить висновку, що збереження несприятливих правових наслідків оскаржуваного рішення покладало б на позивача надмірний індивідуальний тягар без належного врахування порушення, допущеного самим органом державної влади.

При цьому суд не заперечує законодавчо встановленої підстави для прийняття рішення у зв`язку з несплатою платежу.

Однак наявність такої підстави не усуває необхідності дотримання процедури та критеріїв правомірності, визначених частиною другою статті 2 КАС України.

Вирішальним у цій справі є те, що відповідач застосував наслідок у вигляді припинення ліцензії після невиконання власного обов`язку, який був спрямований на попередження виникнення підстав для такого припинення, а позивач до набрання відповідним рішенням чинності виконав платіжне зобов`язання.

Тому суд доходить висновку, що оскаржуване рішення, хоча й було прийняте за наявності передбаченої законом фактичної підстави, однак появі такого рішення сприяла протиправна поведінка самого відповідача, що за конкретних обставин може свідчити й про не відповідність вимогам правомірності адміністративного акта в цілому.

Зокрема, воно може не відповідати критеріям законності способу реалізації владних повноважень, добросовісності, розсудливості та пропорційності.

У зв`язку із цим та у відповідності до статей 2, 5 та 245 КАС України належним способом захисту порушеного права позивача є необхідність скасування рішення Державної податкової служби України від 17 червня 2026 року №1457-р/лєр, прийняттю якого сприяла протиправна поведінка самого відповідача.

Скасування зазначеного рішення також зумовлює необхідність відновлення правового стану ліцензії відповідно до положень Закону України № 3817-IX та приведення відомостей відповідного державного реєстру у відповідність до такого стану.

Надаючи оцінку факту прострочення платежу та його правового значення, суд встановив, що позивач допустив несвоєчасне внесення чергового платежу за ліцензію.

На дату прийняття рішення ДПС України – 17 червня 2026 року – відповідний платіж ще не був здійснений.

Суд не погоджується з викладеним у позовній заяві твердженням про те, що платіж передував прийняттю оскаржуваного рішення, оскільки це суперечить встановленим фактичним обставина, зокрема установленій даті його прийняття.

Водночас суд враховує, що 18 червня 2026 року об 11 год. 44 хв. позивач повністю виконав відповідне грошове зобов`язання.

Таким чином, необхідно розмежовувати факт попереднього прострочення та подальшу поведінку позивача, подальший стан виконання зобов`язання.

Наступна сплата не усуває факту порушення строку і сама по собі не означає автоматичного скасування рішення, прийнятого раніше.

Разом із тим Закон України №3817-IX розмежовує момент прийняття рішення про припинення ліцензії та момент набрання ним чинності.

Саме тому фактичне виконання платіжного обов`язку до настання правових наслідків рішення є обставиною, яка має значення для комплексної оцінки законності адміністративної процедури.

Суд наголошує, що наведений висновок не свідчить про встановлення не передбаченого законом додаткового строку для внесення платежу.

Водночас за обставин цієї справи наступна сплата підтверджує, що на момент набрання рішенням чинності відповідне грошове зобов`язання вже було виконано.

Ця обставина посилює юридичне значення встановленого порушення процедури попередження (протиправної поведінки самого відповідача) та підлягає врахуванню під час перевірки рішення на відповідність критеріям статті 2 частини 2 КАС України.

Суд зазначає, що для визначення правових наслідків рішення про припинення дії ліцензії необхідно розмежовувати дату прийняття рішення, дату його направлення ліцензіату, дату надходження відповідного електронного документа та дату набрання рішенням чинності.

Судом, у зв`язку з цим резюмується, що оскаржуване рішення Державної податкової служби України №1457-р/лєр прийнято 17 червня 2026 року. Із наданих позивачем відомостей електронного кабінету вбачається, що відповідний документ відображено в електронному кабінеті позивача 18 червня 2026 року об 15 год. 22 хв. Водночас сам факт відображення документа в електронному кабінеті не завжди є тотожним юридичному факту його направлення. Тому при встановленні дати направлення суд ураховує зміст відповідних електронних доказів, їхні реквізити, технічні відомості про рух документа та інші матеріали справи. Відповідно до статті 46 частини 5 Закону України №3817-IX рішення про припинення дії ліцензії набирає чинності на другий робочий день після дня його направлення платнику податків. За умови направлення рішення 18 червня 2026 року датою набрання ним чинності є, як вказувалося вище, 22 червня 2026 року. При цьому судом установлено, що черговий платіж за ліцензію в сумі 1297,05 грн позивач здійснив 18 червня 2026 року об 11 год. 44 хв. Таким чином, платіж було здійснено до зафіксованого часу надходження рішення в електронний кабінет. У разі підтвердження направлення рішення саме 18 червня 2026 року платіж також передував юридичному факту направлення рішення та моменту набрання ним чинності.

Суд черговий раз звертає увагу учасників, що наступна сплата платежу не усуває факту прострочення, який існував на дату прийняття оскаржуваного рішення.

Водночас факт добровільного виконання платіжного зобов`язання до набрання рішенням чинності підлягає врахуванню під час оцінки добросовісності поведінки позивача та пропорційності втручання у сферу його господарської діяльності.

При цьому висновок про істотне порушення відповідачем процедури повідомлення має самостійне правове значення та не ґрунтується виключно на визначенні конкретного часу направлення оскаржуваного рішення.

Відповідно до частини п`ятої статті 242 КАС України суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові від 02 квітня 2026 року, що ухвалена у справі №600/765/25-а Верховний Суд розглянув спір щодо припинення дії ліцензії на підставі статті 46 частини 2 пункту 7 Закону України №3817-IX. Верховний Суд виходив із того, що встановлена законом процедура передбачає попереднє направлення органом ліцензування повідомлень про необхідність внесення чергового платежу та можливе припинення ліцензії. Касаційний суд погодився з висновками судів попередніх інстанцій про протиправність рішення органу ліцензування, врахувавши встановлене ненадходження передбачених законом повідомлень і фактичну сплату платежу до прийняття рішення. Верховний Суд також розмежував несплату платежу та неповідомлення органу ліцензування про вже здійснену сплату, зазначивши, що пункт 7 частини другої статті 46 Закону України №3817-IX визначає підставою припинення ліцензії саме несплату платежу. Суд враховує, що фактичні обставини справи №600/765/25-а відрізняються від обставин цього спору. Зокрема, у справі, розглянутій Верховним Судом, платіж було внесено до прийняття рішення, тоді як позивач у справі №260/4385/26 сплатив його наступного дня після прийняття рішення. Тому висновок Верховного Суду про відсутність підстав для припинення ліцензії на момент прийняття рішення не може бути механічно перенесений на правовідносини у справі №260/4385/26.

Водночас висновок Верховного Суду щодо обов`язковості процедури повідомлення є релевантним для оцінки дотримання відповідачем статті 54 частини 3 Закону України №3817-IX.

Таким чином, суд застосовує зазначену постанову з урахуванням подібності правового регулювання та відмінностей установлених фактичних обставин.

В частині належного урядування, добросовісності та пропорційності Суд констатує наступне.

Відповідно до статті 2 частини 2 КАС України рішення суб`єкта владних повноважень має відповідати принципам обґрунтованості, добросовісності, розсудливості та пропорційності.

У вищезастосованому рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Рисовський проти України» (Rysovskyy v. Ukraine, заява №29979/04, §§70– 71) наголошено на значенні належного урядування, зокрема обов`язку державних органів діяти послідовно, своєчасно та належним чином організовувати власні процедури.

Зазначений підхід має особливе значення у правовідносинах, де адміністративне рішення впливає на майнові інтереси суб`єкта господарювання.

Суд враховує, що ліцензія на право ферментації тютюнової сировини є необхідною правовою передумовою здійснення позивачем відповідної господарської діяльності.

Припинення її дії впливає на використання виробничих потужностей, виконання договірних зобов`язань, обіг сировини та організацію діяльності підприємства.

Водночас суд не вважає, що сам по собі невеликий розмір ліцензійного платежу або короткочасність прострочення виключають застосування встановлених законом наслідків.

Публічний інтерес полягає не лише в отриманні конкретної суми коштів, а й у забезпеченні належного функціонування системи ліцензування та своєчасного виконання передбачених законом обов`язків.

Проте цей публічний інтерес повинен реалізовуватися з дотриманням установлених державою процедурних гарантій.

У справі, що розглядається, відповідач не виконав обов`язку попередження, після чого прийняв рішення про припинення ліцензії через несплату платежу, який був повністю внесений до набрання рішенням чинності.

Суд окремо оцінює питання про те, чи допускає імперативний характер пункту 7 частини другої статті 46 Закону України №3817-IX перевірку оскаржуваного рішення на відповідність принципам добросовісності, належного урядування та пропорційності.

Суд виходить із того, що законодавче визначення несплати чергового платежу як підстави припинення ліцензії не усуває обов`язку органу державної влади дотримуватися інших імперативних положень того самого Закону.

Зокрема, встановлюючи відповідну підставу припинення ліцензії, законодавець одночасно передбачив обов`язковий механізм попереднього інформування ліцензіата.

Тому положення статті 46 частини 2 пункту 7 та статті 54 частини 3 Закону України №3817-IX повинні застосовуватися невід`ємно одна від одної.

Застосування лише положення про припинення ліцензії без належної оцінки виконання органом ліцензування встановленого законом обов`язку попередження призводило б до одностороннього застосування законодавчого регулювання.

Суд наголошує, що він не встановлює додаткового строку внесення ліцензійного платежу, не звільняє позивача від обов`язку його своєчасної сплати та не замінює визначену законом підставу припинення ліцензії власною оцінкою доцільності.

Предметом судового контролю є правомірність конкретного адміністративного акта, прийнятого за результатами процедури, під час здійснення якої відповідач не довів виконання обов`язкових законодавчих вимог.

За таких обставин застосування принципу пропорційності не суперечить імперативності матеріальної підстави припинення ліцензії.

Навпаки, воно забезпечує перевірку того, чи реалізовано відповідне владне повноваження у спосіб, який відповідає Конституції України, спеціальному закону та частині другій статті 2 КАС України.

Суд вважає, що наявність матеріальної підстави для прийняття рішення не може легалізувати істотне порушення обов`язкової процедури його прийняття.

Отже, встановлення факту прострочення платежу не виключає можливості його скасування, якщо сукупність установлених обставин свідчить про недотримання органом ліцензування законодавчо визначеного способу реалізації повноваження.

Суд вважає, що сукупність зазначених обставин свідчить про недотримання належного балансу між публічним інтересом та правами позивача.

Вирішальним при цьому є не звільнення позивача від наслідків будь-якого прострочення, а неприпустимість застосування істотного обмеження права на господарську діяльність за результатами процедури, у якій сам орган державної влади порушив установлені законом обов`язки.

Суд також критично оцінює посилання позивача на обставини, які, за його твердженням, перешкоджали своєчасному внесенню платежу.

Суд зазначає, що сам факт існування складних умов господарювання або воєнного стану не звільняє автоматично суб`єкта господарювання від установленого законом обов`язку своєчасної сплати ліцензійного платежу.

Оскільки висновок суду про необхідність скасування оскаржуваного акта ґрунтується на встановленому істотному порушенні процедури повідомлення та сукупності інших юридично значущих обставин, суд не покладає твердження про непереборну силу в основу задоволення позову.

Таким чином, відсутність самостійного підтвердження підстав звільнення від відповідальності за прострочення не спростовує встановлених судом порушень з боку відповідача.

Позивач, крім визнання протиправним і скасування рішення ДПС України, просить зобов`язати відповідача відновити дію ліцензії №990111202500171 та внести відповідні відомості до Єдиного реєстру ліцензіатів та місць обігу підакцизних товарів.

Суд зазначає, що визнання протиправним і скасування рішення про припинення ліцензії має забезпечувати реальне відновлення порушеного права, а не лише формальне усунення адміністративного акта.

Стаття 46 частина 5 абзац 2 Закону України №3817-IX передбачає, що у разі прийняття за результатами адміністративного або судового оскарження рішення на користь платника податків ліцензія, дія якої була припинена, вважається діючою з дати її припинення.

Отже, закон безпосередньо визначає матеріально-правовий наслідок задоволення вимоги про скасування рішення органу ліцензування.

Водночас реалізація такого наслідку потребує належного відображення відомостей про ліцензію в інформаційній системі органу ліцензування.

Суд враховує, що відповідні відомості мають значення не лише для позивача, а й для державного контролю та третіх осіб, які перевіряють законність здійснення ліцензованої діяльності.

Відповідно до статей 5 і 245 КАС України судовий захист має бути ефективним та спрямованим на реальне відновлення порушеного права.

При цьому зобов`язання відповідача привести відомості реєстру у відповідність до правового стану ліцензії не є наданням позивачу нової ліцензії чи заміною органу ліцензування судом.

Йдеться про усунення реєстрових наслідків рішення, визнаного протиправним та скасованого.

Суд також враховує, що предметом цього провадження є законність рішення від 17 червня 2026 року №1457-р/лєр та відновлення прав позивача, порушених саме цим рішенням.

Наявність окремого судового провадження щодо дій із реєстровими відомостями не звільняє суд від обов`язку вирішити заявлену в цій справі вимогу.

Водночас суд не надає правової оцінки самостійним діям або рішенням, які становлять предмет іншого провадження, поза межами, необхідними для вирішення цього спору.

Суд зазначає, що предметом цього провадження є перевірка правомірності рішення Державної податкової служби України від 17 червня 2026 року №1457-р/лєр та вирішення заявленої позивачем вимоги про відновлення правового стану ліцензії №990111202500171.

Законодавчо встановлено, що скасування рішення про припинення ліцензії усуває правову підставу для збереження наслідків її припинення, які виникли саме внаслідок такого рішення.

Відповідно до спеціального правового регулювання Закону України №3817-IX у разі прийняття за результатами судового оскарження рішення на користь ліцензіата його ліцензія вважається діючою з дати припинення.

Отже, відновлення правового стану ліцензії є наслідком скасування рішення органу ліцензування, а не повторним наданням ліцензії чи встановленням судом нового строку її дії.

Водночас належне відображення такого правового стану в державному реєстрі має істотне значення для реального здійснення позивачем ліцензованої господарської діяльності.

При цьому суд розмежовує відновлення правового стану ліцензії внаслідок скасування оскаржуваного рішення та оцінку самостійних дій або бездіяльності відповідача щодо ведення реєстру, які можуть становити предмет іншого судового провадження.

У цьому спорі суд не вирішує питання про правомірність окремих реєстрових дій, що не були предметом заявлених позовних вимог.

Суд наголошує, що висновок про протиправність рішення ґрунтується не на запереченні факту прострочення і не на встановленні додаткового строку для сплати платежу.

Вирішальною є сукупність обставин, серед яких основне значення має істотне порушення відповідачем обов`язкової законодавчої процедури повідомлення.

Відповідно до статті 72 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Згідно вимог статті 73 частини 2 КАС України предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

За правилами встановленими статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. Відповідно до статті 77 частини 2 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Відповідно до статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

Таким чином, виходячи з заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України та доказів, зібраних у справі, суд дійшов висновку, що позовні вимоги підлягають задоволенню частково.

Керуючись статтями 242-246 КАС України, суд, –

УХВАЛИВ:

Позов Товариства з обмеженою відповідальністю «Закарпатський ферментаційний завод» (88000, Закарпатська область, м. Ужгород, вул. Льва Толстого, буд.44 кв.26, код ЄДРПОУ 45042721) до Державної податкової служби України (04053, м. Київ, Львівська площа, буд. 8, код ЄДРПОУ 43005393) про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити дії – задовольнити частково.

Скасувати рішення Державної податкової служби України від 17 червня 2026 року № 1457-р/лєр «Про припинення дії ліцензії на право провадження відповідного виду господарської діяльності» про припинення дії ліцензії на право ферментації тютюнової сировини № 990111202500171, виданої Товариству з обмеженою відповідальністю «Закарпатський ферментаційний завод».

У задоволенні позову в частині інших позовних вимог – відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду. Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Апеляційна скарга подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції.

Відповідно до статті 243 частини 3 КАС України 21 жовтня 2026 року було проголошено вступну та резолютивну частини рішення. Рішення у повному обсязі було складено 27 жовтня 2026 року.

СуддяС.Є. Гаврилко