Постанова від 26 жовтня 2026 р. у справі №591/1068/26 — Сумський апеляційний суд

Справа №591/1068/26

Номер провадження 22-ц/816/2886/26

Категорія - 44

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27 жовтня 2026 року м. Суми

Сумський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого Сізова Д.В. (суддя-доповідач),

суддів: Собини О.І., Сидоренко А.П.,

з участю секретаря судового засідання - Чуприни В.І.,

у присутності:

представника відповідача – ОСОБА_1 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження апеляційну скаргу Головного управління Національної поліції в Сумській області та апеляційну скаргу ОСОБА_2

на рішення Зарічного районного суду м. Суми від 10 серпня 2026 року, ухвалене у м. Суми у складі судді Зері Ю.О.,

у цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до Головного управління Національної поліції в Сумській області

про відшкодування моральної шкоди,

в с т а н о в и в :

Короткий зміст позовних вимог

08 лютого 2026 року ОСОБА_2 звернувся до суду із вказаним позовом, який обґрунтовано наступними обставинами.

Із 07 листопада 2015 року ОСОБА_2 проходив службу в органах Національної поліції України. Наказом начальника ГУНП в Сумській області № 44 о/с від 05 лютого 2024 року його звільнено зі служби в поліції на підставі пункту 6 частини першої статті 77 Закону України «Про Національну поліцію» у зв`язку з реалізацією дисциплінарного стягнення.

Постановою Другого апеляційного адміністративного суду від 09 грудня 2024 року у справі № 480/1180/24 апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено, визнано протиправним і скасовано наказ начальника ГУНП в Сумській області № 135 від 05 лютого 2024 року «Про застосування дисциплінарних стягнень до поліцейських БПОП ГУНП в Сумській області» в частині застосування до старшого сержанта поліції ОСОБА_2 дисциплінарного стягнення у виді звільнення зі служби в поліції, а також наказ начальника ГУНП в Сумській області № 44 о/с від 05 лютого 2024 року «По особовому складу» в частині його звільнення зі служби в поліції. Цією ж постановою ОСОБА_2 поновлено на посаді з 06 лютого 2024 року.

На виконання зазначеної постанови наказом начальника ГУНП в Сумській області № 570 о/с від 10 грудня 2024 року наказ про звільнення скасовано, а ОСОБА_2 поновлено на посаді поліцейського взводу № 3 (швидкого реагування) роти № 1 батальйону поліції особливого призначення ГУНП в Сумській області.

Обґрунтовуючи розмір моральної шкоди, позивач зазначав, що внаслідок незаконного звільнення зазнав моральних страждань, пережив негативні емоції та тривалий час перебував у стресовому стані. Звільнення після багаторічної служби в органах МВС та Національної поліції, яке він вважав безпідставним, спричинило переживання через необхідність повідомити рідним про втрату роботи, негативно вплинуло на стосунки в сім`ї та призвело до втрати дружніх зв`язків із колегами. Певний час позивач був позбавлений засобів до існування, а для відновлення порушених прав був змушений майже одинадцять місяців захищати їх у судовому порядку. Крім того, незаконне звільнення вимагало від нього додаткових зусиль для організації свого життя, зокрема пошуку іншого місця служби, у зв`язку з чим він уклав контракт із військовою частиною. З огляду на характер і тривалість моральних страждань, втрату нормальних життєвих зв`язків та необхідність докладати додаткових зусиль для організації життя позивач просив стягнути з відповідача на свою користь 100 000 грн на відшкодування моральної шкоди.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Зарічного районного суду м. Суми від 10 серпня 2026 року позов задоволено частково. Стягнуто за рахунок бюджетних асигнувань ГУНП в Сумській області на користь ОСОБА_2 1 000 грн моральної шкоди. Стягнуто із ГУНП в Сумській області в дохід держави 1331,20 грн судового збору.

Суд першої інстанції виходив із того, що поновлення позивача на посаді та виплата середнього заробітку за час вимушеного прогулу самі по собі не забезпечують повного відновлення його порушених прав, оскільки не компенсують немайнових втрат, спричинених незаконним звільненням. Відшкодування моральної шкоди має самостійне юридичне значення та є окремим способом захисту трудових прав. При цьому суд урахував, що незаконне звільнення призвело до душевних страждань позивача, втрати зв`язків із друзями-колегами, переживання сорому через звільнення та необхідності докладати додаткових зусиль для організації свого життя й судового захисту порушеного права. Визначаючи розмір відшкодування, суд узяв до уваги конкретні обставини справи, характер та обсяг страждань позивача, а також засади розумності, виваженості й справедливості.

Короткий зміст та узагальнені доводи апеляційних скарг

Не погодившись із вказаним рішенням суду, ГУНП в Сумській області та ОСОБА_2 оскаржили його в апеляційному порядку.

ГУНП в Сумській області у апеляційні скарзі просить рішення суду скасувати в частині задоволених вимог та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову у повному обсязі.

Зазначає, що позивач не надав належних доказів на підтвердження факту завдання йому моральної шкоди, зокрема наявності душевних страждань, погіршення життєвих або суспільних відносин, а також причинного зв`язку між такими наслідками та діями відповідача, тому суд першої інстанції безпідставно визначив розмір відшкодування моральної шкоди.

Вказує, що внаслідок скасування наказів про звільнення, поновлення позивача на посаді та стягнення на його користь середнього заробітку за час вимушеного прогулу порушені права позивача були відновлені в повному обсязі, а тому додаткове відшкодування моральної шкоди є необґрунтованим. При цьому зазначає, що судові рішення в адміністративній справі не встановлюють вини відповідача у завданні позивачеві моральної шкоди.

Вважає помилковим покладення обов`язку з відшкодування моральної шкоди безпосередньо на ГУНП в Сумській області за рахунок його бюджетних асигнувань. Посилаючись на положення статті 1173 ЦК України, стверджує, що належним відповідачем у таких правовідносинах є держава Україна в особі відповідного органу, зокрема Державної казначейської служби України, яку позивач до участі у справі не залучив.

Також не погоджується з розподілом судових витрат, вважаючи стягнення з ГУНП в Сумській області 1 331,20 грн судового збору непропорційним частковому задоволенню позову.

ОСОБА_2 у своїй апеляційній скарзі просить рішення суду змінити в частині визначеного розміру моральної шкоди, задовольнивши позов у повному обсязі.

Зазначає, що суд першої інстанції правильно встановив факт незаконного звільнення, наявність моральної шкоди та право на її відшкодування, однак не надав належної оцінки обсягу завданих немайнових втрат. Зокрема, незаконне звільнення спричинило душевні страждання, втрату зв`язків із друзями-колегами, сором та необхідність докладати додаткових зусиль для організації життя й судового захисту порушених прав, проте суд визначив компенсацію без належного обґрунтування її розміру.

Наголошує, що суд не пояснив, як урахував характер і тривалість страждань, дисциплінарний характер звільнення, його вплив на професійну репутацію та гідність позивача, а також втрату професійних і соціальних зв`язків. Зазначає, що внаслідок звільнення 5 лютого 2024 року протягом приблизно десяти місяців був позбавлений можливості повноцінно проходити службу та змушений прикладати зусиль для поновлення порушеного права в судовому порядку.

Поновлення на службі та виплата середнього заробітку за час вимушеного прогулу не компенсують моральної шкоди, яка має самостійне юридичне значення. Посилаючись на статтю 23 ЦК України, статтю 237-1 КЗпП України та практику Верховного Суду, зокрема у справі № 520/5147/19, вважає присуджену суму непропорційною наслідкам незаконного звільнення та такою, що не забезпечує справедливої компенсації.

Узагальнені доводи та заперечення учасників справи

У відзиві на апеляційну скаргу ГУНП в Сумській області ОСОБА_2 просить залишити її без задоволення.

Зазначає, що незаконність наказів про притягнення його до дисциплінарної відповідальності та звільнення встановлена судовим рішенням, а незаконне звільнення спричинило душевні страждання, психологічний стрес і необхідність тривалого судового захисту порушених прав. Виплата середнього заробітку за час вимушеного прогулу, на його думку, не виключає права на відшкодування моральної шкоди, яка є самостійним видом відповідальності.

Також заперечує проти доводів щодо стягнення коштів із Державного бюджету через Державну казначейську службу, вважаючи ГУНП у Сумській області належним відповідачем як юридичну особу та розпорядника бюджетних коштів.

У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_2 ГУНП в Сумській області просить залишити її без задоволення.

Зазначає, що позивач не надав належних доказів характеру й обсягу душевних страждань, погіршення життєвих і суспільних стосунків та причинного зв`язку між ними й діями відповідача. Саме по собі скасування наказів про звільнення не підтверджує факту заподіяння моральної шкоди в заявленому розмірі.

Крім того, відповідач вважає, що шкода, завдана незаконними рішеннями органу державної влади, має відшкодовуватися державою за рахунок державного бюджету, а тому до участі у справі мала бути залучена Державна казначейська служба України.

Фактичні обставини, встановлені судом першої та апеляційної інстанції

07 листопада 2015 року ОСОБА_2 розпочав службу в органах Національної поліції України. Останньою займаною ним посадою була посада поліцейського взводу № 3 (швидкого реагування) роти № 1 батальйону поліції особливого призначення Головного управління Національної поліції в Сумській області. На час звільнення він мав спеціальне звання старшого сержанта поліції.

Наказом начальника ГУНП в Сумській області від 05 лютого 2024 року № 44 о/с ОСОБА_2 звільнено зі служби в поліції на підставі пункту 6 частини першої статті 77 Закону України «Про Національну поліцію» у зв`язку з реалізацією дисциплінарного стягнення.

Не погодившись зі звільненням, ОСОБА_2 оскаржив його в судовому порядку. Рішенням Сумського окружного адміністративного суду від 11 квітня 2024 року в задоволенні його позову відмовлено.

Постановою Другого апеляційного адміністративного суду від 09 грудня 2024 року у справі № 480/1180/24 апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено. Визнано протиправним і скасовано наказ начальника ГУНП в Сумській області від 05 лютого 2024 року № 135 «Про застосування дисциплінарних стягнень до поліцейських БПОП ГУНП в Сумській області» в частині застосування до старшого сержанта поліції ОСОБА_2 дисциплінарного стягнення у виді звільнення зі служби в поліції, а також наказ від 05 лютого 2024 року № 44 о/с «По особовому складу» в частині його звільнення зі служби в поліції. ОСОБА_2 поновлено на посаді поліцейського взводу № 3 (швидкого реагування) роти № 1 батальйону поліції особливого призначення ГУНП в Сумській області з 06 лютого 2024 року. Крім того, стягнуто на його користь середній заробіток за час вимушеного прогулу за період із 06 лютого 2024 року до 09 грудня 2024 року.

На виконання зазначеної постанови наказом начальника ГУНП в Сумській області від 10 грудня 2024 року № 570 о/с скасовано наказ про звільнення та поновлено ОСОБА_2 на попередній посаді.

Цим самим наказом ОСОБА_2 увільнено від виконання службових обов`язків із 10 грудня 2024 року у зв`язку з призовом на військову службу під час мобілізації.

Наказом начальника ГУНП в Сумській області від 12 грудня 2024 року № 571 ОСОБА_2 звільнено зі служби в поліції на підставі пункту 7 частини першої статті 77 Закону України «Про Національну поліцію» за власним бажанням.

Відповідно до статті 82 ЦПК України, факт незаконного звільнення ОСОБА_2 , встановлений судовим рішенням, що набрало законної сили, повторному доказуванню не підлягає, як і не потребує доказування факт порушення внаслідок цього права позивача на працю, гарантованого статтею 43 Конституції України.

Мотиви, з яких виходить апеляційний суд, та застосовані норми права

Відповідно до частин першої та другої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів може бути, зокрема, відшкодування моральної (немайнової) шкоди та відшкодування майнової шкоди.

Спірні правовідносини у справі виникли щодо права позивача на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок незаконного звільнення.

Обов`язок по відшкодуванню моральної шкоди, заподіяної в сфері трудових відносин або відносин, що тісно пов`язані з ними, настає лише у тих випадках, які передбачені статтею 237-1 КЗпП України.

Відповідно до статті 237-1 КЗпП України відшкодування роботодавцем моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав, у тому числі внаслідок дискримінації, мобінгу (цькування), факт якого підтверджено судовим рішенням, що набрало законної сили, призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

Порядок відшкодування моральної шкоди визначається законодавством.

За змістом вказаної норми обов`язок по відшкодуванню такої шкоди покладається на роботодавця, незалежно від форми власності, виду діяльності чи галузевої належності.

Таким чином, захист порушеного права у сфері трудових відносин забезпечується як відновленням становища, яке існувало до порушення цього права, так і механізмом компенсації моральної шкоди як негативних наслідків (втрат) немайнового характеру, що виникли у результаті душевних страждань, яких особа зазнала у зв`язку з посяганням на її трудові права та інтереси. Конкретний спосіб, на підставі якого здійснюється відшкодування моральної шкоди, обирається потерпілою особою, з урахуванням характеру правопорушення, його наслідків та інших обставин (постанова Верховного Суду від 26 листопада 2021 року у справі № 127/937/17 (провадження № 61-10602св21)).

КЗпП України не містить будь-яких обмежень чи виключень для компенсації моральної шкоди у разі порушення трудових прав працівників, а стаття 237-1 цього Кодексу передбачає право працівника на відшкодування моральної шкоди у обраний ним спосіб, зокрема, повернення вартісного (грошового) еквівалента завданої моральної шкоди, розмір якої суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань, їх тривалості, тяжкості вимушених змін у її житті та з урахуванням інших обставин.

Компенсація завданої моральної шкоди не поглинається самим фактом відновлення становища, яке існувало до порушення трудових правовідносин, шляхом поновлення на роботі, а має самостійне юридичне значення.

За наявності порушення прав працівника у сфері трудових відносин, тобто незаконного звільнення, що доведено преюдиційним судовим рішенням в адміністративній справі і згідно з частиною четвертою статті 82 ЦПК України не підлягає доведенню, відшкодування моральної шкоди на підставі статті 237-1 КЗпП України здійснюється в обраний працівником спосіб, зокрема у вигляді одноразової грошової виплати (постанова Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі № 490/219/17-ц).

Відповідно до статті 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.

Моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Якщо інше не встановлено законом, моральна шкода відшкодовується грошовими коштами, іншим майном або в інший спосіб.

Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 01 вересня 2020 року у справі справа № 216/3521/16-ц дійшла висновку, що керуючись положеннями статей 16 і 23 ЦК України та змісту права на відшкодування моральної шкоди в цілому як способу захисту суб`єктивного цивільного права, компенсація моральної шкоди повинна відбуватися у будь-якому випадку її спричинення.

Моральною шкодою визнаються страждання, заподіяні громадянинові внаслідок фізичного чи психічного впливу, що призвело до погіршення або позбавлення можливості реалізації ним своїх звичок і бажань, погіршення стосунків з оточуючими людьми, інших негативних наслідків морального характеру (пункт 86 постанови Великої Палати Верховного Суду від 15 грудня 2020 року у справі № 752/17832/14-ц).

Право на відшкодування моральної шкоди є важливою гарантією захисту прав і свобод громадян та законних інтересів юридичних осіб, встановлене Конституцією та законами України.

Загальні підстави відповідальності за завдану моральну шкоду передбачені статтею 1167 ЦК України, відповідно до якої шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності вини.

Спеціальні підстави відповідальності за шкоду, завдану незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування та посадової або службової особи згаданих органів під час здійснення ними своїх повноважень, визначені статтями 1173 та 1174 ЦК України відповідно.

Шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів (частина перша статті 1173 ЦК України).

Шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової або службової особи органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цієї особи (частина перша статті 1174 ЦК України).

Отже, ці підстави характеризуються особливостями суб`єктного складу заподіювачів шкоди, серед яких законодавець виокремлює як вказані органи, так і їх посадових чи службових осіб, та особливим способом заподіяння шкоди. Сукупність цих умов і є підставою покладення цивільної відповідальності за завдану шкоду саме на державу, Автономну Республіку Крим або орган місцевого самоврядування.

Правовою підставою цивільно-правової відповідальності за відшкодування шкоди, завданої рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, є правопорушення, що включає як складові елементи: шкоду, протиправне діяння особи, яка її завдала, причинний зв`язок між ними. За змістом статей 1173, 1174 ЦК України шкода відшкодовується незалежно від вини. Водночас потерпілий має довести належними доказами факт завдання шкоди за участю відповідача, розмір завданої шкоди, а також факт того, що відповідач є заподіювачем шкоди.

Зі змісту статті 237-1 КЗпП України, в свою чергу, вбачається, що підставою для відшкодування моральної шкоди є факт порушення прав працівника безпосередньо у сфері трудових відносин, яке призвело до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків і вимагало від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

Тлумачення змісту статті 1167 ЦК України дозволяє зробити висновок, що за загальним правилом підставою виникнення зобов`язання про компенсацію моральної шкоди є завдання моральної шкоди іншій особі. Зобов`язання про компенсацію моральної шкоди виникає за таких умов: наявність моральної шкоди; протиправність поведінки особи, яка завдала моральної шкоди; наявність причинного зв`язку між протиправною поведінкою особи яка завдала моральної шкоди та її результатом - моральною шкодою; вина особи, яка завдала моральної шкоди (Постанова Верховного Суду від 19 січня 2022 року у справі № 761/17947/20 (провадження № 61-14153св21)).

Отже, з огляду на те, що незаконність звільнення позивача встановлена судовим рішенням, що набрало законної сили, а порушення його трудових прав спричинило моральні страждання, наявні передбачені законом підстави для відшкодування завданої йому моральної шкоди. У спірних правовідносинах ГУНП в Сумській області діяло щодо позивача не як орган державної влади під час здійснення владних управлінських повноважень, а як роботодавець, з яким позивач перебував у трудових відносинах. Тому обов`язок із відшкодування моральної шкоди покладається на відповідача відповідно до статті 237-1 КЗпП України, а доводи про необхідність залучення держави Україна як належного відповідача є безпідставними.

Таким чином, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про доведеність факту завдання ОСОБА_2 моральної шкоди внаслідок незаконного звільнення.

Щодо дотримання передбаченого статтею 233 КЗпП України строку звернення до суду

Відповідно до частини першої статті 233 КЗпП України (в редакції на час виникнення спірних правовідносин) працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті.

Перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок (стаття 253 ЦК України).

Строк, що визначений місяцями, спливає у відповідне число останнього місяця строку (частина третя статті 254 ЦК України).

Справа, яка переглядається, належить до трудового спору про відшкодування роботодавцем моральної шкоди працівнику.

Отже, тримісячний строк для звернення до суду з вимогою на підставі статті 237-1 КЗпП України відповідно до частини першої статті 233 КЗпП України пов`язується з тим, коли за загальним правилом працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.

Встановлені статтею 233 КЗпП України строки звернення до суду застосовуються незалежно від заяви сторін. Ці строки не перериваються і не зупиняються.

Відповідно до статті 234 КЗпП України у разі пропуску з поважних причин строків, установлених статтею 233 цього Кодексу, суд може поновити ці строки, якщо з дня отримання копії наказу (розпорядження) про звільнення або письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні (стаття 116), минуло не більше одного року.

Наслідки пропуску строку звернення до суду у вигляді відмови в задоволенні позову застосовуються судом лише, якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але такі строки пропущено та підстав для їх поновлення не встановлено. У разі, коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості.

Звертаючись із вказаним позовом 08 лютого 2026 року, ОСОБА_2 не просив суд поновити строк для звернення до суду.

Початок перебігу тримісячного строку для подання позову слід обчислювати з моменту, коли позивач дізнався про порушення своїх прав, тобто з моменту його звільнення зі служби в поліції - 05 лютого 2024 року. Факт ознайомлення позивача із вказаною подією підтверджується обставиною його звернення у лютому 2024 року до адміністративного суду з позовом про оскарження наказів начальника ГУНП в Сумській області про його звільнення.

Саме по собі звернення позивача 28 листопада 2025 року до адміністративного суду з позовом про відшкодування моральної шкоди, завданої незаконним звільненням, у відкритті провадження за яким відмовлено ухвалою Сумського окружного адміністративного суду від 03 грудня 2025 року, не є достатньою підставою для визнання причин пропуску строку звернення до суду поважними.

Таким чином, тримісячний строк звернення до суду з позовом про відшкодування моральної шкоди, завданої незаконним звільненням, сплив, тоді як із цим позовом позивач звернувся лише 08 лютого 2026 року, тобто з пропуском установленого законом строку.

Доступ до суду як елемент права на справедливий судовий розгляд не є абсолютним і може підлягати певним обмеженням у випадку, коли такий доступ особи до суду обмежується законом і не суперечить пункту першому статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, якщо воно не завдає шкоди самій суті права і переслідує легітимну мету за умови забезпечення розумної пропорційності між використаними засобами і метою, яка має бути досягнута. При цьому складовою правової визначеності є передбачуваність у застосуванні норм щодо дотримання строків звернення до суду. Це означає, що сторони судового провадження повинні мати право очікувати застосування єдиних критеріїв оцінки поважності пропуску визначених законодавством строків.

Тому колегія суддів не погоджується з висновком суду першої інстанції про наявність підстав для часткового задоволення позову, оскільки позивач звернувся до суду з пропуском установленого законом строку.

Висновки за результатами розгляду апеляційних скарг

Суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення (частина перша статті 374 ЦПК України).

Підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права (пункти 3 та 4 частини першої статті 376 ЦПК України).

За результатами розгляду апеляційних скарг колегія суддів дійшла висновку, що рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні позову. У зв`язку з цим апеляційну скаргу ГУНП в Сумській області належить задовольнити частково, а апеляційну скаргу ОСОБА_2 - залишити без задоволення.

Висновки суду щодо судових витрат

Відповідно до частини першої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Згідно із частиною 13 статті 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Щодо розподілу судових витрат за розгляд справи у суді першої інстанції

Згідно із частинами першою, другою статті 4 Закону України «Про судовий збір» судовий збір справляється у відповідному розмірі від прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, в якому відповідна заява або скарга подається до суду, - у відсотковому співвідношенні до ціни позову та у фіксованому розмірі.

За подання до суду позовної заяви майнового характеру, яка подана фізичною особою, ставка судового збору становить 1 відсоток ціни позову, але не менше 0,4 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб та не більше 5 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб (підпункту 1 пункту 1 частини другої статті 4 Закону України «Про судовий збір»).

При поданні до суду процесуальних документів, передбачених частиною другою цієї статті, в електронній формі – застосовується коефіцієнт 0,8 для пониження відповідного розміру ставки судового збору (частина третя статті 4 Закону України «Про судовий збір»).

Статтею 7 Закону України «Про державний бюджет України на 2026 рік» встановлено, що з 01 січня 2026 року прожитковий мінімум для працездатних осіб складав 3 328 грн.

Пільга щодо сплати судового збору, передбачена пунктом 1 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір» не поширюється на вимоги про відшкодування роботодавцем моральної шкоди.

У зв`язку з викладеним колегія суддів дійшла таких висновків:

1) позивач при зверненні до суду із позовною вимогою про стягнення моральної шкоди, завданої незаконним звільненням, не звільняється від сплати судового збору;

2) розмір судового збору за подання в електронній формі позову у цій справі становив 1 064,96 грн (3 328 х 0,4 х 0,8), а не як визначив суд першої інстанції – 1 331,20 грн.

Таким чином, оскільки при зверненні до суду з позовом судовий збір не було сплачено позивачем, тому, зважаючи на відмову у задоволенні позову, з ОСОБА_2 в дохід держави підлягає стягненню судовий збір у розмірі 1 064,96 грн.

Щодо розподілу судових витрат за розгляд справи у суді апеляційної інстанції

Оскільки рішення суду першої інстанції скасовано з підстав, які не були предметом доводів апеляційної скарги ГУНП в Сумській області, а її задоволення частково не зумовлене обґрунтованістю цих доводів, підстави для стягнення на користь відповідача судового збору за подання апеляційної скарги відсутні.

Керуючись статтями 367-369, 374, 376, 381, 382 ЦПК України, апеляційний суд

у х в а л и в :

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Апеляційну скаргу Головного управління Національної поліції в Сумській області задовольнити частково.

Рішення Зарічного районного суду м. Суми від 10 серпня 2026 року скасувати та ухвалити нове судове рішення.

Відмовити у задоволенні позову ОСОБА_2 до Головного управління Національної поліції в Сумській області про відшкодування моральної шкоди.

Стягнути з ОСОБА_2 в дохід держави 1 064,96 грн судового збору за розгляд справи в суді першої інстанції.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення та оскарженню в касаційному порядку не підлягає.

Повну постанову складено 27 жовтня 2026 року.

Головуючий - Д.В. Сізов

Судді: О.І. Собина

А.П. Сидоренко