Постанова від 06 жовтня 2026 р. у справі №444/3830/24 — Касаційний цивільний суд Верховного Суду

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

07 жовтня 2026 року

м. Київ

справа № 444/3830/24

провадження № 61-5669св26

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

судді-доповідача - Калараша А. А.,

суддів Грушицького А. І., Литвиненко І. В., Петрова Є. В., Пророка В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянувши у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником ОСОБА_3 , на постанову Львівського апеляційного суду від 02 квітня 2026 року, ухвалену у складі колегії суддів Савуляка Р. В., Крайник Н. П., Шандри М. М.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

1. У вересні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до ОСОБА_2 з позовом про усунення перешкод у користуванні будинком шляхом виселення.

2. Мотивував тим, що є власником житлового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 . Попереднім власником зазначеного будинку була мати позивача - ОСОБА_4 відповідно до свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 15 квітня 1994 року. Також у зазначеному будинку проживає відповідач ОСОБА_2 , вселений у будинок на підставі договору найму житлового приміщення від 12 грудня 1985 року, укладеного з керуючим управлінням будинками смт. Куликів. Позивач зазначав, що будучи повноцінним власником житлового будинку позбавлений можливості повноцінно користуватися ним, бо у ньому проживає ОСОБА_2 , який не є і не був членом сім`ї позивача, а є сторонньою особою, з якою позивач незнайомий. Позивач наголошував на тому, що протягом тривалого періоду проживання у будинку відповідач не сплачував орендну плату, витрати зі сплати податку за нерухомість, витрати на утримання та ремонт будинку. З метою досудового врегулювання спору позивач у травні 2024 року направив відповідачу лист-пропозицію та копію договору найму, згідно з умовами якого пропонував відповідачу проживати у будинку та сплачувати щомісячну орендну плату та вартість спожитих комунальних послуг. Відповіді на зазначений лист ОСОБА_2 не надав. Позивач вважав, що оскільки строк дії договору від 12 грудня 1985 року тривалістю 5 років сплинув у 1990 році, укладений договір був з державою, однак майно вибуло з державного житлового фонду у приватну власність, то ОСОБА_2 тривалий час проживає у будинку без достатньої правової підстави, а отже підлягає виселенню без надання іншого житлового приміщення.

3. Посилаючись на викладене, з метою поновлення порушеного права, ОСОБА_1 просив суд:

- усунути перешкоди у користуванні житловим будинком, розташованим за адресою: АДРЕСА_1 , шляхом виселення ОСОБА_2 з цього будинку без надання іншого житлового приміщення;

- визнати ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , таким, що втратив право користування житловим будинком, розташованим за адресою: АДРЕСА_1 .

Короткий зміст судових рішень судів першої і апеляційної інстанцій та мотиви їх ухвалення

4. Жовківський районний суд Львівської області рішенням від 17 вересня 2025 року з врахуванням ухвали від 07 листопада 2025 року про виправлення описки позов задовольнив. Усунув перешкоди ОСОБА_1 у користуванні належним йому житловим будинком, розташованим за адресою: АДРЕСА_1 , шляхом виселення ОСОБА_2 без надання іншого житлового приміщення. Визнав ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , таким, що втратив право користування житловим будинком, розташованим за адресою: АДРЕСА_1 .

5. Мотивував тим, що ОСОБА_2 був вселений у будинок на підставі договору найму у 1985 році, однак інші договори найму не укладалися. Новий власник спірного житлового будинку пропозицію з укладання договору найму житлового приміщення надіслав, однак відповідач відмовився від укладення договору.

6. Додатковим рішенням від 17 жовтня 2025 року Жовківський районний суд Львівської області стягнув з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір на суму 2 422,40 грн.

7. Постановою від 02 квітня 2026 року Львівський апеляційний суд рішення Жовківського районного суду Львівської області від 17 вересня 2026 року скасував, ухвалив нове судове рішення про відмову у задоволенні позову.

8. Мотивував тим, що ОСОБА_2 проживає тривалий час у спірному будинку, має з цим житлом тісний зв`язок, а докази наявності у нього іншого житла відсутні. Водночас у власності позивача знаходиться інше житло за адресою: АДРЕСА_2 , де при необхідності позивач має можливість проживати окремо від ОСОБА_2 , оскільки відповідач не чинить позивачу у цьому перешкод. За таких обставин задоволення позовних вимог про усунення перешкод шляхом виселення не може бути законним втручанням у право відповідача на житло, не переслідує «суспільний інтерес» та не є заходом, непропорційним встановленим цілям.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала

9. 27 квітня 2026 року представник ОСОБА_3 , який діє в інтересах ОСОБА_1 , за допомогою підсистеми «Електронний суд» надіслав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати постанову Львівського апеляційного суду від 02 квітня 2026 року та залишити в силі рішення Жовківського районного суду Львівської області від 17 вересня 2025 року.

10. Мотивує скаргу тим, що суд апеляційної інстанції не врахував правові висновки Верховного Суду України, викладені у постановах від 15 травня 2017 року у справі № 6-2931цс16, від 29 листопада 2017 року у справі № 753/481/15 та правові висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 09 жовтня 2019 року у справі № 695/2427/16, від 09 жовтня 2019 року у справі № 523/12186/13, від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17, від 08 листопада 2023 року у справі № 496/4525/17 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

11. Правом на подання відзиву інший учасник справи не скористався.

Провадження у суді касаційної інстанції

12. Ухвалою від 08 червня 2026 року Верховний Суд відкрив касаційне провадження, витребував справу з суду першої інстанції.

13. Як на підставу касаційного оскарження заявник посилається на неврахування судом апеляційної інстанції правових висновків Верховного Суду України та Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

14. У липні 2026 року справа надійшла до Верховного Суду.

15. Ухвалою від 05 жовтня 2026 року Верховний Суд призначив справу до розгляду.

Встановлені судами першої та апеляційної інстанцій фактичні обставини справи

16. Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що на підставі договору найму житлового приміщення у будинках місцевих рад депутатів трудящих, державних підприємств і установ, кооперативних і громадських організацій Української РСР від 12 грудня 1985 року ОСОБА_2 був вселений у будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_1 (т. 1 а. с. 9).

17. Згідно з пунктом 8 Договору найму житлового приміщення у будинках місцевих рад депутатів трудящих, державних підприємств і установ, кооперативних і громадських організацій Української РСР від 12 грудня 1985 року договір укладено строком на 5 років (т. 1 а. с. 8).

18. Рішенням від 27 травня 1993 року № 62 комісія з питань поновлення прав реабілітованих при Жовківській районній раді вирішила повернути реабілітованій ОСОБА_5 у власність житловий будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_1 . Зазначена обставина встановлена у рішенні Жовківського районного суду Львівської області від 24 листопада 2021 року у справі № 444/3098/18 за позовом ОСОБА_2 до Куликівської селищної ради Жовківського району, Жовківської районної ради, ОСОБА_1 про визнання рішень недійсними, визнання свідоцтва про право власності на житловий будинок та визнання свідоцтва про право на спадщину за заповітом недійсними, яке набрало законної сили (т. 1 а. с. 30-32).

19. Згідно зі свідоцтвом про право на спадщину за заповітом від 15 квітня 1994 року ОСОБА_1 прийняв у спадщину житловий будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_1 (т. 1 а. с. 6).

20. Згідно з витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 31 травня 2017 року ОСОБА_1 належить на праві приватної власності будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_1 . (загальна площа 406,1 кв. м, житлова площа 152,5 кв. м) (т. 1 а. с. 8).

21. Земельна ділянка з кадастровим номером 4622755600:02:015:0037, площею 0,13 га, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , належить на праві власності ОСОБА_1 (т. 1 а. с. 7).

22. Відповідно до витягу відділу ЦНАП Куликівської селищної ради від 25 березня 2024 року № 04-54/793/01 за адресою: АДРЕСА_1 , зареєстровано місце проживання відповідача ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (т. 1 а. с. 11).

23. У травні 2024 року ОСОБА_1 засобами поштового зв`язку надіслав ОСОБА_2 лист-повідомлення із копією проєкту договору оренди житлового приміщення від 25 травня 2024 року, згідно з умовами якого ОСОБА_1 пропонував ОСОБА_6 на платній основі користуватись будинком, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 (т. 1 а. с. 10).

24. ОСОБА_2 проживав у спірному будинку, при цьому не мав у власності чи користуванні іншого житла, є непрацездатною особою пенсійного віку.

25. Відповідно до виписки з медичної карти амбулаторного (стаціонарного) хворого № 49877, виготовленої Комунальним некомерційним підприємством «1 територіальне медичне об`єднання м. Львова» ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , має основний діагноз «Злоякісні новоутворення самостійних (первинних) множинних локалізацій Первинно-множинний рак сигмовидної, прямої кишки рТ3N1M0G2-3, ІІІ стадія, ІІ кл. група. Стан п/променевого лікування, СВД 50.4 Гр\28 фракцій+капецитабін». Згідно з додатковим діагнозом відбулося ускладнення основного діагнозу, а також встановлено супутнє захворювання - гіпертонічна хвороба ІІ ст., 2 ст. Ризик високий (т. 1 а. с. 45-46).

Позиція Верховного Суду, застосовані норми права та мотиви, якими керується суд при ухваленні постанови

26. Вивчивши доводи касаційної скарги, колегія суддів дійшла такого висновку.

27. У статті 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

28. Згідно зі статтею 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

29. Згідно з частиною першою, частиною другою статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.

30. Відповідно до частини першої та другої статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

31. Відповідно до статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

32. Статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

33. Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України).

34. Відповідно до частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

35. Частиною четвертою статті 82 ЦПК України визначено, що обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

36. Частиною четвертою статті 10 ЦПК України і статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику ЄСПЛ як джерело права.

37. Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Відповідно до практики ЄСПЛ під майном також розуміються майнові права.

38. Згідно зі статтею 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції. Відповідно до рішення ЄСПЛ у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України» в контексті вказаної Конвенції поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому особа проживає на законних підставах або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв`язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у права на житло.

39. Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення ЄСПЛ від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», заява № 19009/04, пункт 50).

40. У пункті 44 рішення від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» ЄСПЛ визначив, що втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, а й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві.

41. Таким чином, тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції, а тому наступне виселення її з відповідного житла є невиправданим втручанням в приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла.

42. Згідно з рішенням ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які у свою чергу мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання - пропорційним законній меті.

43. Принцип пропорційності у розумінні ЄСПЛ полягає в оцінці справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням у право людини на повагу до житла, й інтересами особи, яка зазначає негативних наслідків від цього втручання. Пошук такого балансу не означає обов`язкового досягнення соціальної справедливості у кожній конкретній справі, а передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між легітимною метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа внаслідок втручання в її право на повагу до житла несе надмірний тягар. Оцінюючи пропорційність, слід визначити, чи можливо досягти легітимної мети за допомогою заходів, які були би менш обтяжливими для прав і свобод цієї особи, оскільки обмеження її прав не повинні бути надмірними або такими, що є більшими, ніж необхідно для досягнення вказаної мети (рішення ЄСПЛ від 09 жовтня 2007 року у справі «Станкова проти Словаччини» («Stankova v. Slovakia»), заява № 7205/02, § 60-63).

44. Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (заява № 43768/07)).

45. ЄСПЛ встановив порушення статті 8 Конвенції в інших справах, зокрема проти України, коли у контексті провадження про виселення з житла заявники не могли вимагати здійснення оцінки пропорційності такого втручання (див., наприклад, згадане рішення у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України», пункти 51 і 52; рішення у справах «Дакус проти України», заява № 19957/07, пункти 52 і 53, від 14 грудня 2017 року та «Садов`як проти України», заява № 17365/14, пункти 34 і 35, від 17 травня 2018 року.

46. Також у рішенні від 08 лютого 2024 року в справі «Єсічко та інші проти України» ЄСПЛ зазначив, що у своїй аргументації суд не розглянув аргументи заявників щодо нестабільності їхньої ситуації чи особливостей обставин, за яких вони переїхали у спірну кімнату. Суд також жодним чином не вказав, що він намагався оцінити бажання позивача - органу державної влади - звільнити спірну кімнату на користь незазначених третіх сторін попри твердження заявників, що збереження цього житла було життєво важливим питанням для них. ЄСПЛ зазначив, що не може визнати, що національні органи влади навели «достатні підстави», аби довести існування «нагальної суспільної потреби» у спірному рішенні про виселення або обґрунтованість «пропорційності» такого виселення у розумінні статті 8 Конвенції.

47. Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.

48. Враховуючи те, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям особи в процесі прийняття рішення. Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.

49. Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс вжитими заходами

50. Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

51. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 дійшла таких висновків.

52. Правова позиція ЄСПЛ відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції гарантує кожній особі, крім інших прав, право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.

53. Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення ЄСПЛ у справі «Gillow v. the U.K.» від 24 листопада 1986 року), так і на наймача (рішення ЄСПЛ у справі «Larkos v. Cyprus» від 18 лютого 1999 року). Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції.

54. Будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватись в судовому порядку. Дійсна сутність відповідних позовних вимог має оцінюватись судом виходячи з правових та фактичних підстав позову, наведених у позовній заяві, а не лише тільки з формулювань її прохальної частини, які можуть бути недосконалими.

55. У всякому разі неможливість для власника здійснювати фактичне користування житлом (як і будь-яким нерухомим майном) через його зайняття іншими особами не означає втрату власником володіння такою нерухомістю.

56. Отже, при вирішенні справи про наявність передбачених законом підстав для усунення перешкод у користуванні майном шляхом виселення особи чи визнання особи такою, що втратила право користування, що за своєю суттю є позбавленням права на житло, у кожній конкретній справі, виходячи із принципу верховенства права, суд повинен провести оцінку на предмет того, чи є втручання у право особи на повагу до його житла не лише законним, а й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співмірним із переслідуваною законною метою.

57. При цьому, колегія суддів бере до уваги також рішення ЄСПЛ у справі «Ситник проти України» від 03 вересня 2026 року, у якому суд надав висновок щодо застосування статті 1 Першого протоколу до Конвенції. ЄСПЛ наголосив на тому, що розглядаючи судові справи про виселення, ініційовані фізичною особою власником житлового приміщення суди повинні враховувати підстави для виселення, на які посилається позивач. При цьому, в контексті законності такого втручання ЄСПЛ вказав на те, що суди не повинні покладати на власника майна надмірний тягар у вигляді обов`язку з надання іншого житлового приміщення відповідачу, визначений статтею 109 Житлового кодексу України. Суд керувався тим, що оскільки стаття 109 ЖК України включена до розділу кодексу під назвою «Користування жилими приміщеннями у будинках державного і громадського житлового фонду», то не можна не враховувати, що протягом історії Радянського Союзу, в період існування якого зазначеною статтею регулювалися правовідносини щодо виселення, житло розподілялося між особами державними органами з незначним врахуванням прав приватної власності. Також, ЄСПЛ, оцінивши висновки національних судів щодо відмови заявнику в усуненні перешкод у користуванні майном шляхом виселення відповідача, керувався законністю мети та пропорційністю та вказав на необхідність балансувати між правом заявника на вільне користування житлом та правами мешканців квартири мати дах над головою. ЄСПЛ припустив, що оскільки обов`язок з надання іншого житла, визначений статтею 109 ЖК України є засобом забезпечення соціальної справедливості в житлових питаннях, то саме органи державної влади повинні забезпечувати надання альтернативного житла особам, які більше не володіли власним житлом. В іншому випадку вимога забезпечити переселення колишніх власників житлом покладає надмірний фінансовий та соціальний тягар на нового приватного власника. Не залишив поза увагою ЄСПЛ також фактичні обставини справи, а саме те, що продаж квартири на прилюдних торгах для забезпечення погашення позики відповідача у справі відбувся за ціною, яка більше ніж вдвічі перевищувала розмір заборгованості, тобто після погашення заборгованості відповідач мала достатньо ресурсів для оренди іншого житла, а також дії чинного власника квартири, який запропонував колишнім власникам користуватися цим житлом, але на підставі договору оренди, однак ця пропозиція не була прийнята колишніми власниками. Крім того, ЄСПЛ взяв до уваги, що колишні власники користувалися комунальними послугами, заборгованість з оплати яких була покладена на чинного власника житла. Враховуючи зазначене, ЄСПЛ зауважив, що незважаючи на те, що в подальшому заявник зміг отримати відшкодування від колишніх власників коштів, суд не ігнорував затрачені заявником час, зусилля та додаткові витрати, інвестовані для досягнення цієї мети.

58. Суд апеляційної інстанції встановив, що ОСОБА_2 вселився у спірний будинок на визначеній законом правовій підставі, а саме внаслідок укладення договору найму житлового приміщення у будинках місцевих рад депутатів трудящих, державних підприємств і установ, кооперативних і громадських організацій Української РСР від 12 грудня 1985 року строком на 5 років відповідно до пункту 8 зазначеного договору.

59. Пунктом 5 ухвали Львівської обласної ради народних депутатів від 18 червня 1990 року «Про заходи допомоги жертвам репресій» передбачено повернення репресованим особам (спадкоємцям) конфіскованих у них будинків та вцілілого майна при умові, якщо такі будинки знаходяться на балансі місцевих рад.

60. Відповідно до рішення виконкому Куликівської селищної ради № 140 від 15 жовтня 1992 року за результатами розгляду заяви ОСОБА_7 вирішено повернути їй у власність будинок в АДРЕСА_1 після надання сім`ям, які там проживають, відповідного житла і рішення направлено для відома комісії з поновлення прав реабілітованих.

61. У подальшому рішенням комісії з питань поновлення прав реабілітованих № 62 від 27 травня 1993 року повернуто реабілітованій ОСОБА_7 , який належав їй на праві приватної власності, тобто змінився власник житлового будинку. У 1994 році у зв`язку зі смертю ОСОБА_7 власником спірного житлового будинку відповідно до свідоцтва про право на спадщину за заповітом став ОСОБА_1 .

62. При цьому, Куликівська селищна рада вирішила передати будинок реабілітованій ОСОБА_7 після надання сім`ям, які там проживають, відповідного житла. Однак, ОСОБА_2 залишився проживати у зазначеному будинку, в який вселився на законній підставі.

63. У рішенні Жовківського районного суду Львівської області від 24 листопада 2021 року у справі № 444/3098/18 за позовом ОСОБА_2 до Куликівської селищної ради Жовківського району, Жовківської районної ради, ОСОБА_1 про визнання рішень недійсними, визнання свідоцтва про право власності на житловий будинок, визнання свідоцтва про право на спадщину за заповітом недійсними суд першої інстанції встановив, що рішенням Комісії з поновлення прав реабілітованих прийнято рішення на підставі Закону України «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні» та пункту 9 Постанови Верховної ради України «Про тлумачення Закону України «Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні», де вказано що «можливість повернення реабілітованому будинку (його частини) в натурі вирішується з урахуванням конкретних обставин проживання там громадян, більшого порівняно з його вартістю розміру затрат на перебудову, тощо, потреби у продовженні його використання для соціальних потреб, та що конфісковані будинки не можуть бути повернуті реабілітованій особі лише у випадках, якщо первинному набувачеві вони були надані правомірно і знаходяться у його власності, були переведені у нежилі будівлі або суттєво перебудовані. Проживання громадян такої категорії у будинках не може бути перешкодою його повернення реабілітованій особі.

64. Цим же рішенням встановлено, що правом користування житловим будинком, розташованим за адресою: АДРЕСА_1 , володіли ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 та ОСОБА_14 та зареєстрували місце проживання у зазначеному будинку. При цьому, заочним рішенням Жовківського районного суду Львівської області від 05 листопада 2018 року у справі № 444/2847/18 ОСОБА_12 визнано такою, що втратила право користування житловим приміщенням; рішенням Жовківського районного суду Львівської області від 17 жовтня 2018 року у справі № 444/2851/18 ОСОБА_10 , ОСОБА_11 визнано такими, що втратили право користування житловим приміщенням; рішенням Жовківського районного суду Львівської області від 05 листопада 2018 року у справі № 444/2849/18 ОСОБА_13 визнано такою, що втратила право користування житловим приміщенням.

65. Суд апеляційної інстанції не встановив наявність доказів на підтвердження факту надання органом місцевого самоврядування ОСОБА_2 іншого житла. Заявник не посилається на порушення судом апеляційної інстанції порядку дослідження доказів на підтвердження надання ОСОБА_2 іншого житла у зв`язку з переданням спірного будинку з державної власності у приватну власність реабілітованій ОСОБА_7 .

66. При цьому, суд апеляційної інстанції встановив, що ОСОБА_2 тривалий час проживав у спірному житловому будинку, однак ОСОБА_1 протягом всього періоду його проживання не вживав заходів щодо виселення відповідача, не заявляв вимог про усунення перешкод у користуванні майном шляхом виселення ОСОБА_2 .

67. Суд апеляційної інстанції, оцінюючи втручання у право ОСОБА_2 на житло, встановив, що ОСОБА_2 має тісний зв`язок з місцем проживання, тобто зі спірним житловим будинком, оскільки проживає там з 1959 року, а отже виселення з цього житла є життєво важливим питанням для нього. Водночас відсутні докази, про те, що у його власності чи в користуванні є інше житлове приміщення придатне для проживання. Крім того, суд апеляційної інстанції правомірно взяв до уваги також діагноз ОСОБА_2 та його похилий вік, внаслідок чого, надавши оцінку доказам та обставинам справи, оцінивши їх на предмет законності мети, а також пропорційності засобів, використаних для досягнення законної мети, дійшов обґрунтованого висновку, що виселення відповідача із його єдиного житла зробить його безпритульною особою яка опинилася у складних життєвих обставинах, а отже засоби досягнення законності втручання у право на житло не були обґрунтовано пропорційними меті такого досягнення, а наведені у позові підстави суд обґрунтовано не визнав достатніми.

68. Також суд апеляційної інстанції надав оцінку тому, що ОСОБА_1 має житло за адресою: АДРЕСА_2 , та не перестає бути власником будинку в АДРЕСА_1 , який успадкував після матері ОСОБА_4 . Загальна площа даного будинку 406,1 кв. м, а житлова 152,5 кв. м. При цьому, суд апеляційної інстанції зауважив, що при необхідності та бажанні ОСОБА_1 може проживати у своєму будинку, не зустрічаючись зі ОСОБА_2 , оскільки відповідач не чинить йому у цьому перешкод.

69. Крім того, суд апеляційної інстанції не встановив наявність доказів на підтвердження вжиття ОСОБА_1 заходів, починаючи з моменту набуття права власності на спірний будинок, тобто з 1994 року, спрямованих на виселення відповідача ОСОБА_2 . Заявник в свою чергу не довів порушення судом апеляційної інстанції порядку дослідження доказів на підтвердження зазначеної обставини.

70. Таким чином, оцінивши позовні вимоги в цілому на предмет пропорційності втручання у право відповідача на житло та у право позивача на володіння належним йому на праві власності нерухомим майном, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для усунення перешкод шляхом виселення ОСОБА_2 зі спірного житлового будинку.

71. Крім того, колегія суддів зауважує, що соціальний захист осіб пенсійного віку є складовою діяльності держави щодо забезпечення прав і можливостей осіб пенсійного віку нарівні з іншими, зокрема, працездатними громадянами, а тому з метою реалізації прав та свобод людини і громадянина та забезпечення його як особи пенсійного віку житлом колегія суддів Верховного Суду висновує про обґрунтованість висновків суду апеляційної інстанції про відсутність підстав для задоволення позову.

72. Подібними міркуваннями керувався Верховний Суд у постанові від 01 травня 2024 року у справі № 442/7587/21.

73. Підсумовуючи наведене, колегія суддів зауважує, що у цій справі судами оцінювалися спірні правовідносини через призму балансу між пропорційністю втручання у право позивача на мирне володіння майном, визначене статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, та правом на житло особи, визначене статтею 8 Конвенції. Колегія суддів визнає, що право відповідача припинилося після закінчення строку договору оренди житлового приміщення, у зв`язку з чим відповідач проживав у спірному житловому приміщенні з 1990 року без достатньої правової підстави. Водночас, беручи до уваги встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини, а саме похилий пенсійний вік відповідача, наявність тяжкої хвороби, наявність тривалого зв`язку саме зі спірним житлом, відсутність іншого житла у власності відповідача та відповідно наслідки, до яких може призвести позбавлення відповідача єдиного житла, а також наявність у власності позивача іншого житлового будинку колегія суддів погоджується з висновком суд апеляційної інстанції щодо доцільності надання переваги саме праву відповідача на житло.

74. При цьому, Верховний Суд не залишає поза увагою той факт, що обмеження позивача у праві на мирне володіння майном відбулося внаслідок бездіяльності органу місцевого самоврядування, який, передавши спірний будинок реабілітованій особі у власність, оголосив про намір передати житло у власність після надання житла всім чинним особам-орендарям спірного будинку та не виконав взятого на себе обов`язку з надання житлового приміщення відповідачу ОСОБА_2 . Верховний Суд наголошує на тому, що відповідно до принципу належного урядування помилки органу державної влади не повинні покладати на особу тягар наслідків протиправних дій чи бездіяльності органу державної влади, у зв`язку з чим позивач не позбавлений можливості скористатися компенсаторним механізмом, передбаченим нормами цивільного законодавства, для захисту свого порушеного права у інший, не заборонений цивільним законодавством, спосіб, який не призведе до втручання у право на житло ОСОБА_2 .

75. Доводи касаційної скарги щодо неврахування судом апеляційної інстанції правових висновків Верховного Суду та Верховного Суду України колегія суддів визнає безпідставними з огляду на таке.

76. У постанові від 09 жовтня 2019 року у справі № 695/2427/16 та у постанові від 09 жовтня 2019 року у справі № 523/12186/13 Верховний Суд формулював правові висновки щодо застосування норми права у правовідносинах, пов`язаних з виселенням, без врахування рішення Європейського суду з прав людини у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України», в якому сформульовано концепцію поняття «житло» та порядок вирішення питання про виселення особи з врахуванням цієї концепції. З аналогічних підстав нерелевантні правові висновки Верховного Суду України, викладені у постановах від 15 травня 2017 року у справі № 6-2931цс16, від 29 листопада 2017 року у справі № 753/481/15.

77. Висновки суду апеляційної інстанції не суперечать правовому висновку Верховного Суду, викладеному у постанові від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 в частині узагальненого застосування норм права під час вирішення питання про виселення. В той же час правовий висновок сформульований за інших фактичних обставин, а отже в цій частині є нерелевантним, оскільки не відображає порядок застосування норм права під час вирішення питання про виселення особи, яку було вселено у житлове приміщення на підставі договору найму і тривалий час власник майна не порушував питання про усунення перешкод шляхом виселення особи.

78. Правовий висновок, викладений у постанові Верховного Суду від 08 листопада 2023 року у справі № 496/4525/17, є нерелевантним, оскільки підставою для проживання у спірному житловому приміщенні, був договір піднайму, а підставою для відмови у задоволенні позову у зв`язку з цим стало те, що статус тимчасових мешканців не дає самостійного права на жиле приміщення, тому діти цих осіб прав на займане житло теж не набули.

79. Враховуючи зазначене, колегія суддів дійшла висновку про те, що доводи касаційної скарги не знайшли свого підтвердження.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

80. Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

81. Враховуючи те, що касаційна скарга не підлягає задоволенню, то постанову Львівського апеляційного суду від 02 квітня 2026 року слід залишити без змін.

Керуючись статтями 400, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ :

Касаційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником ОСОБА_3 , залишити без задоволення.

Постанову Львівського апеляційного суду від 02 квітня 2026 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її підписання суддями та оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач А. А. Калараш

Судді: А. І. Грушицький

І. В. Литвиненко

Є. В. Петров

В. В. Пророк