Рішення від 25 жовтня 2026 р. у справі №681/292/26 — Полонський районний суд Хмельницької області

Справа № 681/292/26

Провадження 2/681/502/2026

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

26 жовтня 2026 року м. Полонне

Полонський районний суд Хмельницької області

у складі: головуючого судді Іллюка С.В.

з участю секретаря судових засідань Козюк Т.Р.,

представника позивача – адвоката Адаменко Т.С.,

представника відповідача – адвоката Бойка О.І.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду м. Полонне за правилами загального позовного провадження цивільну справу за позовом Акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» до ОСОБА_1 про стягнення трьох відсотків річних за невиконання грошового зобов`язання,

в с т а н о в и в:

У березні 2026 року Акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 , в якому просило стягнути з відповідача на його користь 3 % річних за невиконання грошового зобов`язання за кредитним договором №HMPWGA0000000111 від 27.06.2008, що становлять суму 4085,17 доларів США, а також стягнути судові витрати у вигляді судового збору у розмірі 2662,40 грн.

Позов мотивований такими обставинами.

27.06.2008 року між АТ КБ «ПриватБанк» (далі - Банк) та ОСОБА_1 укладено кредитний договір № HMPWGA0000000111, за яким Банк надав відповідачу кредит у розмірі 23225,45 доларів США на термін до 27.06.2013, а відповідач зобов`язався повернути кредит та сплатити відсотки за користування кредитними коштами в строки та в порядку, встановлених кредитним договором. У зв`язку з невиконанням відповідачем своїх зобов`язань за кредитним договором належним чином виникла заборгованість, яка станом на 27.10.2014 становила 25788,80 доларів США та була стягнута з ОСОБА_1 рішенням Полонського районного суду Хмельницької області від 27.02.2015 у справі № 681/2330/14-ц в сумі 25788,50 доларів США, що за офіційним курсом НБУ станом на 27.10.2014 становило 333961,07 грн.

Вказане рішення суду набрало законної сили 15 квітня 2015 року, виконавчий лист видано 27 квітня 2015 року, однак воно відповідачем до цього часу не виконане.

У зв`язку з порушенням виконання зобов`язань за кредитним договором, а саме непогашенням заборгованості згідно рішення Полонського районного суду від 27.02.2015 у вказаній вище справі, відповідач має заборгованість з 3% річних від простроченої суми за період з 23.02.2019 по 23.02.2022 у загальному розмірі 4085,17 доларів США, яка нарахована позивачем відповідно до ч. 2 ст. 625 ЦК України на суму простроченого боргу.

Позивач посилається, що таке прострочення є триваючим правопорушенням, тому право на позов про стягнення коштів на підставі статті 625 ЦК України виникає у кредитора з моменту порушення грошового зобов`язання до моменту його усунення і обмежується останніми трьома роками, які передували подачі такого позову (постанова ВП ВС від 08.11.2019 у справі №127/15672/16-ц), боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання, а вимагати сплати суми боргу з урахуванням, зокрема, трьох процентів річних є правом кредитора (постанова ОП КГС у складі ВС від 05 липня 2019 року у справі №905/600/18), чинне законодавство не пов`язує припинення зобов`язання з наявністю судового рішення чи відкриттям виконавчого провадження з його примусового виконання, а наявність судових актів про стягнення заборгованості не припиняє грошових зобов`язань боржника та не позбавляє кредитора права на отримання передбачених частиною другою статті 625 Цивільного кодексу України сум (постанова ВП ВС від 04 червня 2019 року).

На підставі зазначеного АТ КБ “ПриватБанк” звернулося з позовом про стягнення 3 % річних за невиконання грошового зобов`язання у розмірі 4085,17 доларів США, що за офіційним курсом гривні щодо іноземних валют, розміщеного на сайті https://bank.gov.ua/ станом на 24.02.2026 еквівалентно 176880,50 грн.

26.03.2026 ухвалою судді відкрито спрощене позовне провадження в цій справі, сторонам визначено строк для подачу заяв по суті справи (а.с. 46).

14.04.2026 до суду надійшов відзив на позовну заяву (а.с. 52-66), поданий представником відповідача адвокатом Бойком О.І., в якому останній просив відмовити в задоволенні позову та покласти на позивача судові витрати. Відзив мотивований тим, що заочним рішенням Полонського районного суду від 27.02.2015 у справі № 681/2330/14-ц дійсно стягнуто з ОСОБА_1 заборгованість за вказаним вище кредитним договором та видано виконавчий лист, який був пред`явлений до виконання. 26.07.2016 такий виконавчий лист про стягнення заборгованості з відповідача повернений стягувачу АТ КБ «ПриватБанк». 09.07.2024 Банк звернувся до Полонського районного суду з заявою про поновлення строку пред`явлення вказаного виконаного листа до виконання та видачу його дубліката, однак ухвалою зазначеного суду від 17.10.2024 у справі 681/875/24, що набрала законної сили 07.11.2024, відмовлено у задоволенні поданої Банком заяви. Таким чином право Банку на примусове виконання заочного рішення Полонського районного суду від 27.02.2015 у справі № 681/2330/14-ц вважається остаточно втраченим, оскільки він пропустив строк пред`явлення виконавчого документа до виконання та суд відмовив у поновлення такого строку. Враховуючи остаточну втрату Банком права на примусове виконання вказаного рішення суду та зважаючи на викладений в Постанові Великої Верховного Суду від 11 лютого 2026 року у справі № 754/511/23 правовий висновок, у цьому випадку до грошових вимог, які випливають із заочного рішення Полонського районного суду Хмельницької області від 27 лютого 2015 року у справі №681/2330/14-ц не можна застосовувати правила частини другої статті 625 ЦК України, а тому позов не підлягає задоволенню в повному об`ємі. Звернув увагу на практику ЄСПЛ, за якою позовна давність це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. При цьому також вказав, що наданий позивачем розрахунок до позову суперечить змісту позовних вимог та містить арифметичні помилки, оскільки нараховані три відсотки річних у сумі 4085,17 доларів США очевидно перевищують вказаний Банком трьохрічний період нарахування (з 23.02.2019 по 23.02.2022) та нараховані за сім років (з 23.02.2019 по 23.02.2026). А тому до вказаних правовідносин застосовуються положення п.18 Прикінцевих та Перехідних положень ЦК України щодо звільнення позичальника від відповідальності, визначеної ст.625 ЦК України. Також вказав, що орієнтовний розмір витрат на правничу допомогу складає від 29000,00 грн до 50 000,00 грн.

21.04.2026 представником позивача Кіріченком В.М. подана відповідь на відзив (а.с.67-72), в якій останній просив задовольнити позовні вимоги Банку в повному об`ємі, мотивуючи викладеними в позовній заяві обставинами. Відносно посилання відповідача на правові висновки у постанові ВП ВС від 11.02.2026 у справі № 754/511/23 зазначив, що цивільне зобов`язання не припиняється зі спливом процесуальних строків на пред`явлення листа, відповідач помилково вважає, що сплив такого строку анулює матеріальне право кредитора на отримання компенсації за користування грошовими коштами. Достатньою підставою для нарахування передбачених законом (ч. 2 ст. 625 ЦК України) сум є сам факт невиконання грошового зобов`язання, незалежно від наявності відкритого виконавчого провадження. Відмова у задоволенні заяви про поновлення строку для пред`явлення виконавчого документа до виконання не припиняє матеріального зобов`язання відповідача. Застосування позиції ВП ВС у вказаний відповідачем спосіб призведе повного звільнення від цивільно-правової відповідальності боржника, який свідомо ухилявся від виконання обов`язку. Наполягав на правильності розрахунку 3 % річних та відсутності підстав застосування п.18 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України, а також зазначив, що позивач звернувся з позовом в межах строку позовної давності. Щодо заявлених представником відповідача витрат на правничу допомогу представник позивача зазначив, що вказана сума значно перевищує встановлений діючим законодавством та нормативно-правовими актами граничний розмір компенсації витрат на правову допомогу, є неспівмірною із складністю цивільної справи, яка віднесена судом до малозначних справ, та не є пропорційною щодо витраченого часу; не є доведено, що вона була фактичною та неминучою та заявив клопотання про зменшення розміру витрат на правничу допомогу до мінімальної суми відповідно до діючого законодавства.

28.04.2026 від представника відповідача адвоката Бойка О.І. надійшли заперечення на відповідь на відзив (а.с.92-97), суть яких зводиться до заперечень, викладених у відзиві на позов.

07.05.2026 від представника позивача надійшли пояснення (а.с.102-106), які за змістом відображають позицію викладену у відповіді на відзив.

19.05.2026 представник відповідача адвокат Бойко О.І. подав до суду клопотання розгляд справи за правилами загального позовного провадження (а.с.121-124).

20.05.2026 суд постановив перейти від розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження до розгляду справи за правилами загального позовного провадження, по справі призначено підготовче судове засідання (а.с.128).

10.08.2026 ухвалою суду закрито підготовче провадження та справу призначено до судового розгляду по суті (а.с.165).

Під час розгляду справи 14.09.2026 представниця позивача адвокат Адаменко Т.С. позовні вимоги підтримала та просила задовольнити з викладених в позовній заяві та відповіді на відзив підстав, в судове засідання 14.10.2026 не прибула, в поданих поясненнях від 05.10.2026 просила проводити судове засідання за її відсутності.

Відповідач ОСОБА_1 на розгляд справи не прибув, свої інтереси доручив представляти адвокату Бойку О.І., який в судовому засіданні 14.09.2026 проти позову заперечив та просив відмовити у його задоволенні, посилаючись на мотиви, зазначені у відзиві та запереченні, в судове засідання 14.10.2026 не прибув, в поданому клопотанні від 24.09.2026 просив справу розглянути за його відсутності.

Дослідивши письмові докази, долучені сторонами до матеріалів справи, суд встановив такі факти та відповідні їм правовідносини.

Встановлено, що 27.06.2008 між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 був укладений кредитний договір № HMPWGA0000000111, за умовами якого Банк надав відповідачу кредит у розмірі 23225,45 доларів США на строк з 27.06.2008 до 27.06.2013 зі сплатою за користування кредитом відсотків у розмірі 1,25 % на місяць на суму залишку заборгованості за кредитом, винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 3,00 % від суми виданого кредиту у момент надання кредиту, винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 0,00 % від суми виданого кредиту щомісяця у період сплати, винагороди за резервування ресурсів у розмірі 4,08 % річних від суми зарезервованих ресурсів, винагороди за проведення додаткового моніторингу, згідно п.7.1. даного Договору (а.с. 26-30)

Рішенням Полонського районного суду Хмельницької області від 27 лютого 2015 року у справі № 681/2330/14-ц стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ КБ “Приватбанк” за договором кредиту від 27 червня 2008 року заборгованість з кредиту в сумі 19495,60 доларів США, борг з процентів в сумі 2965,82 доларів США, борг з комісії в сумі 790,27 доларів США, фіксовану частину штрафу в сумі 19,31 доларів США, штраф процентну складову в сумі 1227,10 доларів США, – а всього стягнути 25788,50 доларів США, що за офіційним курсом НБУ станом на 27 жовтня 2014 року становить 333961 грн. 07 коп., а також стягнути з ОСОБА_1 3339 грн. 61 коп. на користь ПАТ КБ “Приватбанк” понесених судових витрат по оплаті судового збору (а.с.35).

Вказане рішення суду набрало законної сили 15 квітня 2015 року та 27 квітня 2015 року на його виконання видано виконавчий лист (а.с.36).

Виконавчий лист про стягнення з ОСОБА_1 заборгованості на користь АТ КБ «ПриватБанк» постановою державного виконавця від 26.07.2016 був повернений стягувачу та надалі до виконання не пред`являвся, вказана обставина встановлена в ухвалі Полонського районного суду Хмельницької області від 17 жовтня 2024 року у справі № 681/875/24 та сторонами не заперечується.

У липні 2024 року АТ КБ «Приватбанк» звернулося до суду із заявою про поновлення строку пред`явлення виконавчого листа до виконання та видачу дубліката виконавчого листа у справі № 681/2330/14-ц.

Ухвалою Полонського районного суду Хмельницької області від 17 жовтня 2024 року у справі № 681/875/24, яка набрала законної сили 07 листопада 2024 року, АТ КБ «ПриватБанк» відмовлено у задоволенні заяви про поновлення строку для пред`явлення виконавчого листа до виконання та видачу його дубліката (а.с. 73-78).

У березні 2026 року АТ КБ «ПриватБанк» пред`явило цей позов до ОСОБА_1 про стягнення з нього 3 % річних у розмірі 4085,17 дол. США за період з 23 лютого 2019 до 23 лютого 2022 року, нарахованих на суму боргу, стягнуту рішенням суду, яке відповідачем не виконано.

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки.

За положеннями п. 1 ч. 2 ст. 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов’язки можуть виникати з рішення суду (ч. 5 ст. 11 ЦК України).

Тобто на підставі рішення суду цивільні права та обов`язки можуть виникати лише в конкретних випадках, визначених актами цивільного законодавства. Водночас, за загальним правилом, цивільні права та обов`язки виникають з юридичних фактів, найпоширенішими з яких є правочини.

Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків (частина перша статті 202 ЦК України).

Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків (ч. 1 ст. 626 ЦК України).

Відповідно до ст. 629 ЦК України, договір є обов`язковим до виконання сторонами.

Згідно з ч. 1 ст. 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

За положеннями ч. 2 ст. 509 ЦК України зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.

За приписами ч. 1 ст. 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Якщо в зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін) (ч.1 ст. 530 ЦК України).

Зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (ст. 599 ЦК України).

Загальні підходи до визначення змісту порушення зобов`язань містяться в статті 610 ЦК України, відповідно до якої порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Відповідно до ст. 611 ЦК України в разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом.

Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом (ч.1 ст. 612 ЦК України).

Одностороння відмова від зобов`язання не звільняє винну сторону від відповідальності за порушення зобов`язання (ч.2 ст. 615 ЦК України).

Згідно з положеннями ст. 1050 ЦК України, якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов`язаний сплатити грошову суму відповідно до ст. 625 Цивільного кодексу України.

Згідно зі ст. 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

За змістом ч.2 ст. 625 ЦК України нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних входить до складу грошового зобов`язання і є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації від боржника за неналежне виконання зобов`язання.

Передбачене ч.2 ст. 625 ЦК України нарахування трьох процентів річних має компенсаційний, а не штрафний характер, оскільки виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає в отриманні компенсації від боржника. Такі висновки містяться, зокрема, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16.

У статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання незалежно від підстав його виникнення (договір чи делікт). Тобто приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов`язань. Такий висновок зробила Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15-ц (провадження № 14-16цс18).

Правовий аналіз положень ст. 526, 599, 611, 625 ЦК дає підстави для висновку, що наявність судового рішення про стягнення суми боргу, яке боржник не виконав, не припиняє правовідносин сторін, не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов`язання та не позбавляє кредитора права на отримання сум, передбачених ст.625 цього Кодексу, за час прострочення.

За загальним правилом судове рішення забезпечує примусове виконання зобов`язання, яке виникло з підстав, що існували до його ухвалення, але не породжує такого зобов`язання, крім випадків, коли положення норм чинного законодавства передбачають виникнення зобов`язання саме з набранням законної сили рішенням суду.

З аналізу глави 50 ЦК України, яка врегульовує питання припинення зобов`язання, слідує, що чинне законодавство не пов`язує припинення зобов`язання з наявністю судового рішення чи відкриттям виконавчого провадження з його примусового виконання, а наявність судових актів про стягнення заборгованості не припиняє грошових зобов`язань боржника та не позбавляє кредитора права на отримання передбачених частиною другою статті 625 ЦК України сум. Вирішення судом спору про стягнення грошових коштів за договором не змінює природи зобов`язання та підстав виникнення відповідного боргу. Схожих висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у пункті 64 постанови від 04 червня 2019 року у справі № 916/190/18.

У випадку порушення учасником правовідносин умов правочину внаслідок невиконання взятих на себе обов`язків інша сторона має можливість захистити свої права (зокрема, у судовому порядку), а регулятивні правовідносини трансформуються в охоронні, тобто такі, що захищені судовим рішенням.

При цьому факт ухвалення судового рішення щодо прав та обов`язків учасників зобов`язальних (регулятивних) правовідносин не змінює самого зобов`язання та не припиняє його.

Відповідно до ч. 1 ст. 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Статтею 124 Конституції України встановлено, що судові рішення є обов’язковими до виконання на усій території України. При цьому держава Україна на своїй території повинна забезпечити реалізацію всіх прав, що випливають з Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, у тому числі й права на справедливий суд.

Відповідно до ч.1 ст.431 ЦПК України, виконання судового рішення здійснюється на підставі виконавчого листа, виданого судом, який розглядав справу як суд першої інстанції.

У пункті 99 постанови Великої Палати Верховного Суду від 10 вересня 2025 року у справі № 369/13444/20 (провадження № 14-52цс25) зазначено, що ухвалення судового рішення щодо стягнення заборгованості за договором не є підставою заміни зобов`язання за договором - новим зобов`язанням за рішенням суду, а вказує лише на охоронний характер таких правовідносин, яким надано захист судовим рішенням. Таке судове рішення не змінює обсягу прав та обов`язків сторін зобов`язання, а лише підтверджує їх наявність та надає можливість примусового виконання цивільного зобов`язання у процедурах виконавчого провадження. Пункт 98 цієї постанови подібний до змісту пункту 64 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 червня 2019 року у справі № 916/190/18 (провадження 12-302гс18) про те, що чинне законодавство не пов`язує припинення зобов`язання з ухваленням судового рішення щодо нього чи відкриттям виконавчого провадження з його примусового виконання, а наявність актів правосуддя про стягнення заборгованості не припиняє зобов`язань сторін.

Конституційний Суд України у своєму Рішенні від 13 грудня 2012 року у справі № 18-рп/2012 зазначив, що виконання судового рішення є невідокремним складником права кожного на судовий захист і охоплює визначений у законі комплекс дій, спрямованих на захист і поновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави (абзац третій пункту 2 мотивувальної частини).

У Законі України «Про виконавче провадження» поняття «виконавче провадження» розуміється як завершальна стадія судового провадження (стаття 1).

За статтею 11 Закону України «Про виконавче провадження» строки у виконавчому провадженні - це періоди часу, в межах яких учасники виконавчого провадження зобов`язані або мають право прийняти рішення або вчинити дію. Строки у виконавчому провадженні встановлюються законом, а якщо вони не визначені законом - встановлюються виконавцем. Будь-яка дія або сукупність дій під час виконавчого провадження повинна бути виконана не пізніше граничного строку, визначеного цим Законом.

Стадія виконавчого провадження як завершальна стадія судового процесу має встановлені законом строкові межі. Зокрема, така стадія починається після видачі виконавчого документа стягувачу та закінчується фактичним виконанням судового рішення або зі спливом строку пред`явлення виконавчого документа до виконання, оскільки якщо цей строк пропущено, виконавчий документ повертається стягувачу органом державної виконавчої служби, приватним виконавцем без прийняття до виконання (п. 2 ч. 4 ст. 4 Закону України «Про виконавче провадження»). Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 26 Закону України від 21 квітня 1999 року № 606-XIV «Про виконавче провадження» (в редакції, яка діяла до набрання 05 жовтня 2016 року чинності Законом України від 02 червня 2016 року № 1404-VІІІ «Про виконавче провадження») пропуск встановленого строку пред`явлення документі до виконання визначався як підстава для відмови у відкритті виконавчого провадження.

Тобто за межами цього строку (строку пред`явлення виконавчого документа до виконання) виконавчі дії не вчиняються, а строк виконавчого провадження як завершальної стадії судового процесу спливає одночасно зі строком пред`явлення виконавчого документа до виконання.

Строки пред`явлення виконавчих документів до виконання, підстави переривання строку давності пред`явлення виконавчого документа до виконання, право стягувача, який пропустив строк пред`явлення виконавчого документа до виконання на звернення із заявою про поновлення такого строку до суду визначені у статті 12 Закону України від 02 червня 2016 року № 1404-VІІІ «Про виконавче провадження».

До 05 жовтня 2016 року положення щодо строків пред`явлення виконавчих документів до виконання, підстави переривання строку давності пред`явлення виконавчого документа до виконання, право стягувача, який пропустив строк пред`явлення виконавчого документа до виконання на звернення із заявою про поновлення такого строку до суду визначались у статтях 22-24 Закону України від 21 квітня 1999 року № 606-XIV «Про виконавче провадження».

Одним з елементів забезпечення прав учасників справи на стадії виконання судового рішення є встановлена статтею 433 ЦПК України можливість поновлення пропущеного строку для пред`явлення виконавчого документа до виконання в разі його пропуску з причин, визнаних судом поважними.

Метою застосування статті 433 ЦПК України є захист інтересів добросовісного стягувача, який пропустив строк пред`явлення виконавчого документа для виконання з поважних причин. Поважними вважаються зокрема, причини, які не залежали від волі стягувача.

Згідно із ч.4 ст.263 ЦПК України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Велика Палата Верховного Суду у постанові 11 лютого 2026 року в справі № 754/511/23 зазначила, що «113. Ігнорування кредитором обставин закінчення строку пред`явлення рішення суду до виконання щодо стягнення заборгованості призвело б до надання стягувачу можливості безпідставно уникнути законодавчої вимоги щодо встановлених законом строків та призвело б до безпідставного перебування боржника у невизначеному стані понад установлений законом строк, що порушило б принцип правової визначеності як один з основоположних аспектів верховенства права.

114. Cплив строків пред`явлення виконавчого листа до виконання є законним правом боржника уникнути притягнення до цивільно-правової відповідальності після закінчення певного періоду після видачі судом виконавчого документа.

115. Ці строки забезпечують юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав боржників.

116. Суд гарантує право на справедливий суд як стягувачу, так і боржнику, оскільки має враховувати не лише майнові інтереси стягувача, а й захищати права та інтереси боржника, який у такому випадку правомірно протягом тривалого періоду міг розраховувати на відсутність загрози примусового виконання рішення та притягнення до відповідальності за його невиконання.»

Верховний Суд у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 06 березня 2019 року у справі № 757/44680/15-ц (провадження № 61-32171сво18) здійснив тлумачення частини першої статті 509, частини першої статті 267, статті 625 ЦК України та дійшов висновку про те, що:

- натуральним є зобов`язання, вимога в якому не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку, але добровільне виконання якої не є безпідставно набути майном;

- конструкція статті 625 ЦК України щодо нарахування 3 % річних та інфляційних втрат розрахована на її застосування до такого грошового зобов`язання, вимога в якому може бути захищена в судовому (примусовому) порядку;

- кредитор в натуральному зобов`язанні не має права на нарахування 3 % річних та інфляційних втрат, оскільки вимога в такому зобов`язанні не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку.

Аналогічна позиція Верховним Судом висловлена у постановах по справах №569/12918/16-ц від 02 вересня 2020 року, №442/398/15-ц від 18 березня 2020 року, №390/880/16-ц від 11 грудня 2019 року, №554/9126/20 від 13 березня 2023 року.

У постанові від 13 березня 2023 року по справі №554/9126/20 Верховний Суд також вказав, що пред`явлення кредитором, при існуванні задавненої вимоги, тільки позову про стягнення трьох процентів річних та інфляційних втрат, без позовної вимоги про стягнення задавненої вимоги, на яку нараховуються три проценти річних та інфляційні втрати, дозволяє кредитору обійти охорону, що надається боржнику при спливі позовної давності, і досягнути результату, який недоступний кредитору при пред`явленні позовної вимоги про стягнення задавненої вимоги, і яка забезпечує можливість боржнику заявити про застосування до неї позовної давності.

Кредитор, для охорони інтересів боржника, може пред`явити позов про стягнення трьох процентів річних та інфляційних втрат, які нараховані на задавнену вимогу, тільки разом з пред`явленням позову про стягнення задавненої вимоги.

Велика Палата Верховного Суду у постанові 11 лютого 2026 року в справі № 754/511/23 погодилась, зокрема, з наведеними висновками та зазначила таке:

«117. Отже, зобов`язання зі сплати боргу, яке засвідчене судовим рішенням про його примусове стягнення, строк пред`явлення виконання за яким пропущено і в поновленні такого строку суд відмовив, а можливість його виконання втрачена, не може вважатися припиненим у матеріально-правовому сенсі (може бути виконаним добровільно боржником). Проте таке зобов`язання вважається тим зобов`язанням, вимоги за яким позбавлені примусового захисту, проте добровільне виконання яких визнається належним.

118. У такому випадку до відповідних грошових вимог (щодо яких вичерпана можливість стягнення в примусовому порядку за судовим рішенням) не можна застосовувати правила частини другої статті 625 ЦК України.

119. За протилежним (іншим) підходом буде складатися нерозумна ситуація, за якою після втрати права на примусове виконання судового рішення про стягнення основного боргу і припинення можливості його реалізації, зокрема у зв`язку з пропуском строку пред`явлення виконавчого документа для виконання і відмови в поновленні цього строку судом, за обставин неможливості виконання захисту основної вимоги (про стягнення основної суми боргу) кредитор зберігатиме можливість постійно подавати вимоги про стягнення 3 % річних та інфляційних втрат, нарахованих на невиконувану вимогу, що суперечитиме принципу правової визначеності.

120. При цьому Велика Палата Верховного Суду враховує, що за загальним правилом невиконання судового рішення, яке набрало законної сили, може суперечити принципу верховенства права, складовою якого є принцип правової визначеності.»

За положеннями ч. 1 ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.

Відповідно до статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Як встановлено з матеріалів справи заочне рішення Полонського районного суду від 27 лютого 2015 року про стягнення заборгованості з ОСОБА_1 на користь АТ КБ «ПриватБанк» не виконане та на примусовому виконанні з 26 липня 2016 року не перебуває.

Строк пред`явлення виконавчого листа про стягнення з ОСОБА_1 на користь АТ КБ «ПриватБанк» присудженої суми заборгованості за вказаним рішенням суду, з урахуванням положення пункту 5 Розділу XIII Прикінцеві та перехідні Закону України «Про виконавче провадження» №1404-VІІІ від 02 червня 2016 року, збіг 26 липня 2019 року, в поновленні такого строку та видачі дубліката виконавчого листа судом для АТ КБ «ПриватБанк» відмовлено (ухвала від 17 жовтня 2024 року у справі № 681/875/24).

Вказане судове рішення (ухвала про відмову в поновленні строку пред`явлення виконавчого листа до виконання та відмову у видачі його дубліката) засвідчує, що стягувач втратив право на примусове виконання судового рішення про стягнення основного боргу. Тобто у такому випадку основна вимога позивача про примусове стягнення боргу, підтверджена судовим рішенням, не може бути виконана в примусовому порядку, а тому до відповідних грошових вимог (щодо яких вичерпана можливість стягнення в примусовому порядку за судовим рішенням) не підлягають застосуванню правила частини другої статті 625 ЦК України.

Факт не перебування виконавчого листа за основним борговим зобов`язанням на примусовому виконанні в органах виконавчої служби в сукупності з відмовою суду в задоволенні заяви позивача про видачу дубліката виконавчого листа та поновлення строку для пред`явлення його до виконання унеможливлює застосування до спірних правовідносин положень частини другої статті 625 ЦК України, оскільки вказана норма підлягає застосуванню судом лише за грошовим зобов`язанням, яке підлягає виконанню.

У зв`язку з цим вимоги Банку про стягнення з відповідача 3 % річних за прострочення грошового зобов`язання не ґрунтуються на вимогах закону, а відтак є безпідставними.

Таким чином суд доходить до висновку про відмову в задоволенні пред`явлених позовних вимог.

Щодо доводів представника відповідача про наявність арифметичних помилок у наданому Банком розрахунку 3 % річних, суд зазначає таке. Оскільки суд дійшов висновку про безпідставність позовних вимог у цілому (через неможливість застосування положень ч. 2 ст. 625 ЦК України до спірних правовідносин), суд не надає окремої правової оцінки правильності математичних обчислень позивача, оскільки це не впливає на загальний висновок суду про відмову в задоволенні позову.

Вирішуючи питання про розподіл судових витрат у справі суд виходить з такого.

Відповідно до ч. 1 ст. 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Згідно з п. 1 ч. 2 ст. 133 ЦПК України до витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.

За положеннями ч. 2 ст. 137 ЦПК України за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат:

1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;

2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги (ч. 3 ст. 137 ЦПК України).

Відповідно до ч. 4 ст. 137 ЦПК України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами (ч. 5 ст. 137 ЦПК України).

Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (ч. 6 ст. 137 ЦПК України).

Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (ч. 1 ст. 141 ЦПК України).

Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються у разі відмови в позові - на позивача (п.2 ч. 2 ст. 141 ЦПК України).

Відповідно до ч. 8 ст. 141 ЦПК України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.

Зважаючи на відмову в задоволенні позовних вимог АТ КБ «ПриватБанк» понесені позивачем витрати на сплату судового збору покладаються на позивача.

23.09.2026 представником відповідача адвокатом Бойком О.І. подано заяву про відшкодування судових витрат на професійну правничу допомогу (а.с.178-181), що надійшла до суду 24.09.2026, в якій останній просив стягнути з позивача на користь ОСОБА_1 витрати на правничу допомогу у розмірі 56000 грн.

На підтвердження вказаних витрат надано договір № 08-2/24 про надання правничої допомоги (а.с.187-189), укладений від 26.08.2024 між Адвокатським бюро «Олексія Бойка» (далі – Бюро) та ОСОБА_1 , за умовами якого Бюро зобов`язується надавати правничу допомогу Лесику В.М., зокрема, в судах, така правова допомога надається адвокатом Бойком О.І., повноваження адвоката підтверджуються довіреністю (а.с.67) та ордером від 13.04.2026 (а.с.71). Відповідно до п.3.1. вказаного договору ціна (вартість) правових послуг, що надаються Адвокатським бюро за цим Договором та порядок їх оплати визначаються Додатковими угодами до даного Договору, які є його невід`ємною частиною.

06.04.2026 між Бюро та ОСОБА_1 укладено додаткову угоду № 1/292(а.с.184) до вказаного договору про надання правничої допомоги, в п.1.1. якої сторони передбачили порядок обчислення ціни (вартості) правових послуг (гонорару) в цій справі.

14.05.2026 між Бюро та Лесиком В.М. укладено додаткову угоду № 2/292 до вище вказаного договору про надання правничої допомоги (а.с.185), за якою сторони дійшли згоди внести зміни до Додаткової угоди № 1/292 від 06 квітня 2026 року до Договору про надання правничої допомоги № 08-2/24 від 26 серпня 2024 року та викласти пункт 1.1. Додаткової угоди № 1/292 у наступній редакції, визначивши, що порядок обчислення ціни (вартості) правових послуг (гонорару), що надаються Бюро за здійснення представництва Лесика В.М. у Полонському районному суді Хмельницької області в цій справі визначається виходячи із реального обсягу наданих послуг та погодженого сторонами фіксованого розміру гонорару за кожен вид таких послуг згідно наступного переліку:

Вивчення позовної заяви та доданих до неї документів - 5000,00 грн;

Підготовка, складання та направлення засобами підсистеми «Електронний суд» відзиву на позов - 20000,00 грн;

Вивчення відповіді на відзив на та доданих до неї документів - 5000,00 грн;

Підготовка, складання та направлення засобами підсистеми «Електронний суд» заперечень на відповідь на відзив (у разі подання позивачем відповіді на відзив) 10 000,00 грн;

Підготовка, складання, оформлення та направлення адвокатського запиту - 2000,00 грн за один запит;

Прибуття у судове засідання до приміщення районного суду, яке не відбулося з будь-яких причин - 6000,00 грн (за одне засідання);

Вивчення заперечень, додаткових пояснень, та інших документів, поданих банком - 2500,00 грн (за один відповідний документ);

Підготовка, складання та направлення засобами підсистеми «Електронний суд» будь-яких подальших заперечень, додаткових пояснень, чи інших письмових документів щодо суті справи - 4 000,00 грн (за один такий документ);

Підготовка та подання клопотання про перехід у загальне позовне провадження - 3000,00 грн;

Участь у підготовчому судовому засіданні (в режимі відеоконференції) - 2000,00 грн (за одне засідання);

Участь у підготовчому судовому засіданні (з прибуттям до зали судових засідань) - 8000,00 грн (за одне засідання);

Участь у судовому засіданні з розгляду справи по суті (в режимі відеоконференції) 4000,00 грн;

Участь у судовому засіданні з розгляду справи по суті (з прибуттям до зали судових засідань) - 10000,00 грн;

Підготовка, складання, оформлення та подання клопотань та інших документів у справі з процесуальних питань 2000,00 грн за один процесуальний документ (крім клопотання про перехід у загальне позовне провадження).

21.09.2026 Бюро та ОСОБА_1 підписали акт приймання-передачі наданих послуг до вказаного договору про надання правничої допомоги та додаткових угод до нього (а.с.183), відповідно до якого ОСОБА_1 прийняв послуги правничої допомоги в цій справі на суму 56000,00 грн, які включають в себе:

1. Вивчення позовної заяви та доданих до неї документів, період - 02.04.2026- 04.04.2026, вартість послуги - 5000,00 грн.

2. Підготовка, складання та направлення засобами підсистеми «Електронний суд» відзиву на позов, 04.04.2026- 13.04.2026, 20000,00 грн.

3. Вивчення відповіді на відзив та доданих до неї документів, 22.04.2026, 5000,00 грн;

4. Підготовка, складання та направлення засобами підсистеми «Електронний суд» заперечень на відповідь на відзив, 23.04.2026- 24.04.2026, 10000,00 грн

5. Вивчення змісту пояснень представника банку, поданих 06.05.2026 року засобами підсистеми «Електронний суд», 07.05.2026, 5000,00 грн;

6. Підготовка та подання клопотання про перехід у загальне позовне провадження, 19.05.2026, 3000,00 грн;

7. Підготовка та подання клопотання про участь у судовому розгляді в режимі відеоконференції, 09.06.2026, 2000,00 грн;

8. Участь у підготовчому судовому засіданні в режимі відеоконференції, 10.08.2026, 2000,00 грн;

9. Участь у судовому засіданні з розгляду справи по суті в режимі відеоконференції, 14.09.2026, 4000,00 грн;

Всього (без ПДВ): 56000,00 грн.

Також представником відповідача адвокатом Бойком О.І. додано платіжну інструкцію Н7К4-20НЗ-Т4С6-СЗ56 від 20.04.2026 (а.с.182) про оплату відповідачем правничої допомоги в сумі 24000,00 грн та квитанцію № 2.858425798.1 від 23.09.2026 про оплату ОСОБА_1 правничої допомоги у сумі 17000,00 грн (а.с.186).

Представником позивача 24.09.2026, 06.10.2026 подано клопотання про залишення без розгляду заяви відповідача про відшкодування судових витрат, зменшення їх розміру, та додаткові пояснення (а.с.198,199, 214,215), в яких остання просила вказану заяву залишити без розгляду як таку, що подана з суттєвим пропуском строку, а також просила відмовити у стягненні витрат на правничу допомогу, а в разі відсутності підстав - максимально зменшити їх розмір, мотивуючи тим, що такі витрати є явно завищеними, неспівмірними зі складністю справи та не відповідають критеріям реальності і розумності, звернула увагу на їх штучне завищення, дублювання послуг та відсутність детального опису витраченого часу.

Вирішуючи питання щодо стягнення понесених відповідачем витрат на правничу допомогу суд зазначає про таке.

Так, суд не знаходить підстав для залишення вказаної заяви без розгляду з мотивів пропуску процесуального строку на її подання та подання доданих до неї доказів, оскільки така заява та додані до неї докази подані до закінчення судових дебатів як того вимагає ч. 8 ст. 141 ЦПК України, як і не вбачає підстав для відмови в її задоволенні, адже відповідач поніс витрати на правничу допомогу, тож такі на підставі ч. 2 ст. 137 ЦПК України підлягають розподілу.

Разом з тим, представником позивача заявлено клопотання про зменшення розміру витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

Не є обов’язковими для суду зобов’язання, які склалися між адвокатом та клієнтом у контексті вирішення питання про розподіл судових витрат. Вирішуючи останнє, суд повинен оцінювати витрати, що мають бути компенсовані за рахунок іншої сторони, ураховуючи як те, чи були вони фактично понесені, так і оцінюючи їх необхідність. Подібні висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 12 травня 2020 року у справі № 904/4507/18 (на яку посилається заявник), від 16 листопада 2022 року у справі № 922/1964/21.

Під час визначення суми відшкодування суд має керуватись критерієм реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерієм розумності їхнього розміру, враховуючи конкретні обставини справи та фінансовий стан обох сторін (додаткова постанова Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц, постанова Великої Палати Верховного Суду від 12 травня 2020 року у справі № 904/4507/18).

Ті самі критерії застосовує ЄСПЛ, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Так, у справі "Схід/Захід Альянс Лімітед" проти України" (заява № 19336/04) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим.

У рішенні від 18 лютого 2022 року у справі "Чоліч проти Хорватії" (COLIC v. Croatia), заява № 49083/18, ЄСПЛ зазначив, що згідно з практикою ЄСПЛ скаржник має право на відшкодування витрат у випадку, якщо такі витрати були дійсними, необхідними, а також були розумними у своєму розмірі (пункт 77).

ЄСПЛ наголошує на необхідності об’єднання об’єктивного критерію (дійсність витрат) та суб’єктивного критерію, розподіляючи суб’єктивний критерій на якісні показники (необхідність витрат для цілей конкретної справи) та кількісні (їх розумність).

Верховний Суд акцентує, що стягнення витрат на професійну правничу допомогу з боржника не може бути способом надмірного збагачення сторони, на користь якої такі витрати стягуються і не може становити для неї по суті додатковий спосіб отримання доходу (така ж правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 24.01.2022 у справі № 911/2737/17).

Суд вважає доречним посилання представника позивача на штучне завищення розміру витрат на правничу допомогу шляхом зазначення у акті вартості послуги «5. Вивчення змісту пояснень представника банку, поданих 06.05.2026», які були подані в одному документів, у сумі 5000,00 грн, тоді як відповідно до укладеної між Бюро та відповідачем додаткової угоди № 2/292 до договору про надання правничої допомоги сторони погодили що, зокрема, вартість вивчення додаткових пояснень становить 2500,00 грн за один відповідний документ.

Оцінюючи заявлені стороною відповідача витрати у розмірі 56000,00 грн, суд бере до уваги обсяг фактично наданих послуг: вивчення позовної заяви, відповіді на відзив, пояснень Банку, підготовка складання відзиву на позов, заперечень на відповідь на відзив, участь в підготовчому та судовому засіданнях в режимі відеоконференції та звертає увагу, що такі послуги як, підготовка клопотання про перехід у загальне позовне провадження, підготовка та подання клопотання про участь в засіданні в режимі відеоконференцзв`язку не є складними та не потребують значного об`єму часу для їх складення, як і подання документів через систему «Електронний суд». Також слід зазначити, що тривалість участі представника відповідача у підготовчому засіданні 10.08.2026 склала 11 хв., а в судовому засіданні 14.09.2026 – 43 хв.

При цьому представник позивача в акті прийому-передачі наданих правових послуг як затрачений час на надання послуг вказував періоди (дати), які не є реальним витраченим часом на відповідні послуги.

Суд також враховує, що дана справа не є надскладною, не потребує вивчення великого обсягу доказів або проведення експертиз, а судова практика у цій категорії справ є сталою та широковідомою. З огляду на ціну позову, заявлений відповідачем розмір гонорару у 56000,00 грн не є співмірним зі складністю справи та часом, необхідним кваліфікованому адвокату для підготовки процесуальних документів.

Враховуючи викладене, керуючись принципами пропорційності, диспозитивності та змагальності цивільного судочинства, а також беручи до уваги клопотання представника позивача щодо зменшення заявлених стороною відповідача витрат на правничу допомогу, суд доходить висновку про наявність обґрунтованих підстав для зменшення розміру вказаних витрат.

Виходячи із засад справедливості та розумності, суд визначає співмірним, реальним та достатнім розміром витрат на професійну правничу допомогу в цій справі суму 12000,00 грн. Саме такий розмір, на переконання суду, відповідає фактичному обсягу виконаної адвокатом роботи, складності даного спору та не покладає на жодну зі сторін надмірний фінансовий тягар.

При цьому суд не бере до уваги позицію представника позивача, що такі послуги як «Вивчення позовної заяви» та «Вивчення відповіді на відзив» є невід`ємним і логічним етапом підготовки відзиву чи заперечень, а тому їх виділення в окрему послугу свідчить про штучне збільшення суми гонорару.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 19 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» видами адвокатської діяльності є: надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави. Саме з метою здійснення вказаного виду адвокатської діяльності адвокатом надається послуга з вивчення документів, без якої надання будь-яких консультації неможливе, а тому така є окремою послугою а не дублюванням послуг зі складання документів (відзиву, заперечень). При цьому п. 2 вказаної статті визначає складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру як окремий вид адвокатської діяльності.

Керуючись наведеним та ст.ст.81, 137, 141, 259, 263-265, 268, 273, 352, 354, 355 ЦПК України суд, -

у х в а л и в:

В задоволенні позову Акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» відмовити.

Стягнути з Акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 12000 (дванадцять тисяч) грн 00 коп. понесених витрат на правничу допомогу.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

На рішення суду учасник ами справи може бути подана апеляційна скарга до Хмельницького апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Позивач: Акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк», місцезнаходження: м.Київ, вул. Грушевського, 1Д, код ЄДРПОУ 14360570, поштовий індекс 01001;

Відповідач: ОСОБА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 , адреса місця проживання: АДРЕСА_1 .

Повне рішення складено 26.10.2026.

Суддя Сергій ІЛЛЮК