Постанова від 25 жовтня 2026 р. у справі №300/5897/24 — Восьмий апеляційний адміністративний суд

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

26 жовтня 2026 рокум. ЛьвівСправа № 300/5897/24 пров. № А/857/12366/25

Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі:

головуючого судді - Обрізка І.М.,

суддів – Іщук Л.П., Пліша М.А.,

розглянувши у письмовому провадженні в м. Львові апеляційну скаргу ІНФОРМАЦІЯ_1 на рішення Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 14 березня 2025 року (суддя Остап`юк С.В., ухвалене у письмовому провадженні за правилами спрощеного позовного провадження в м. Івано-Франківську) у справі № 300/5897/24 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 про визнання протиправними дій та зобов`язання вчинити дії,-

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 (далі – ОСОБА_1 , позивач) звернувся в суд із позовом до ІНФОРМАЦІЯ_1 (далі - НОМЕР_1 прикордонний загін, відповідач) про визнання протиправною бездіяльність та зобов`язання звільнити з військової служби на підставі підпункту «г» пункту 2 частини 4 статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» (далі – Закон № 2232-ХІІ).

Рішенням Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 14 березня 2025 позов задоволено.

Визнано протиправною бездіяльність НОМЕР_1 прикордонного загону щодо задоволення рапорту ОСОБА_1 про звільнення з військової служби на підставі підпункту «г» пункту 2 частини 4 статті 26 Закону № 2232-ХІІ.

Зобов`язано ІНФОРМАЦІЯ_2 прийняти рішення про звільнення ОСОБА_1 з військової служби на підставі підпункту «г» пункту 2 частини 4 статті 26 Закону № 2232-ХІІ.

Стягнуто на користь ОСОБА_1 за рахунок бюджетних асигнувань НОМЕР_1 прикордонного загону судовий збір в сумі 1211 гривень 20 копійок.

Не погодившись з таким рішенням суду, відповідач оскаржив його в апеляційному порядку, вважає, що судом першої інстанції неправильно застосовані норми матеріального права, а також не досліджено обставини, що мають значення для справи.

Вимоги апеляційної скарги обґрунтовує тим, що позивач не має право на звільнення з військової служби, оскільки висновок ЛКК не відповідає чинному законодавству та іншим медичним документам, а тому не є належним та достатнім доказом для встановлення факту наявності в ОСОБА_2 (дружини позивача) психічного розладу. Зокрема, у висновку відсутня інформація про рівень обмеження життєдіяльності.

Просить скасувати рішення суду першої інстанції і ухвалити нове судове рішення, яким в задоволенні позову відмовити.

Справа розглядається в порядку письмового провадження відповідно до статті 311 КАС України.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги у їх сукупності, колегія суддів дійшла висновку, що подана скарга не підлягає задоволенню з наступних мотивів.

Як встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, позивач проходить військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період у ІНФОРМАЦІЯ_1 .

25.05.2024 позивач подав начальнику відділення НОМЕР_1 прикордонного загону рапорт, в якому просив клопотати перед вищим командуванням про його звільнення з військової служби на підставі підпункту «г» пункту 2 частини 4 статті 26 Закону № 2232-ХІІ у зв`язку з сімейними обставинами, а саме наявності дружини з числа осіб з інвалідністю III групи та присутності у неї психічного розладу.

До рапорту долучив нотаріально посвідчені копії: свідоцтва про шлюб; довідки МСЕК; пенсійного посвідчення; посвідчення потерпілого від Чорнобильської катастрофи; висновку лікарсько-консультативної комісії поліклінічного відділу КНП «Лисецька лікарня»; консультативного висновку спеціаліста КНП «Лисецька лікарня».

10.07.2024 відповідач повідомив начальника відділу прикордонної служби « ІНФОРМАЦІЯ_3 » про те, що у солдата ОСОБА_1 відсутні підстави для звільнення відповідно до поданого ним рапорту від 25.05.2024 № 0.9/38372/24-Вн, оскільки підставою для надання висновку ЛКК закладу охорони здоров`я щодо необхідності стороннього догляду за особою з інвалідністю є обмеження життєдіяльності. В матеріалах наданих до рапорту на звільнення, відсутня інформація щодо обмеження життєдіяльності громадянки ОСОБА_2 (дружини ОСОБА_1 ). Таким чином висновок ЛКК від 02.05.2024 № 793 виданий КНП «Лисецька лікарня» суперечить нормативним документам Міністерства охорони здоров`я України.

Позивач вважаючи таку відмову протиправною, звернувся до суду з цим адміністративним позовом.

Даючи правову оцінку оскаржуваному судовому рішенню та доводам апелянта, що викладені у апеляційній скарзі, суд апеляційної інстанції виходить із такого.

За приписами частини другої статті 3 Конституції України права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави.

Правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв`язку з виконанням ними конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також загальні засади проходження в Україні військової служби визначає Закон № 2232-ХІІ.

Згідно з частиною 1 статті 2 цього Закону, військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби.

Проходження військової служби громадянами України здійснюється у добровільному порядку (за контрактом), за направленням або за призовом.

Згідно з частинами третьою і четвертою статті 2 Закону № 2232-ХІІ, громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які проходять військову службу, є військовослужбовцями. Порядок проходження військової служби, права та обов`язки військовослужбовців визначаються цим та іншими законами, відповідними положеннями про проходження військової служби, що затверджуються Президентом України, та іншими нормативно-правовими актами.

Пунктами 305, 306, 307 Положення про проходження громадянами України військової служби в Державній прикордонній службі України, затвердженого Указом Президента України від 29 грудня 2009 № 1115/2009, передбачено, що в особливий період військовослужбовці проходять військову службу в порядку, передбаченому цим Положенням та іншими нормативно-правовими актами, що визначають порядок проходження військової служби в особливий період.

Доукомплектування особовим складом Держприкордонслужби в особливий період здійснюється шляхом прийому громадян на військову службу за контрактом, а також призову резервістів та військовозобов`язаних, які не заброньовані в установленому порядку на період мобілізації.

Призов резервістів та військовозобов`язаних на військову службу здійснюється у терміни, визначені мобілізаційними планами Державної прикордонної служби України, та в порядку, визначеному законами України «Про військовий обов`язок і військову службу» та «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію».

З моменту оголошення мобілізації - протягом строку її проведення, який визначається рішенням Президента України, та з моменту введення воєнного стану - до оголошення демобілізації: військовослужбовці Держприкордонслужби звільненню не підлягають, крім випадків, визначених статтею 26 Закону № 2232-ХІІ, а строк військової служби (дія контракту) продовжуються на строки, визначені статтею 23 Закону № 2232-ХІІ. Накази про звільнення з військової служби військовослужбовців, не виключених із списків особового складу військових частин, підлягають скасуванню, крім наказів про звільнення військовослужбовців у відставку у зв`язку із визнанням їх військово-лікарськими комісіями непридатними за станом здоров`я до військової служби та наказів про звільнення військовослужбовців в запас на підставах, визначених статтею 26 Закону № 2232-ХІІ.

Підстави звільнення з військової служби визначені статтею 26 Закону № 2232-ХІІ.

За цією правовою нормою військовослужбовці, які проходять військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період, звільняються з військової служби на підставах, зокрема під час воєнного стану через такі сімейні обставини або інші поважні причини (якщо військовослужбовці не висловили бажання продовжувати військову службу), - необхідність здійснювати догляд за дружиною (чоловіком) з числа осіб з інвалідністю III групи, встановленої внаслідок онкологічного захворювання, відсутності кінцівок (кінцівки), кистей рук (кисті руки), стоп ніг (стопи ноги), одного з парних органів, або за наявності у дружини (чоловіка) з числа осіб з інвалідністю III групи онкологічного захворювання, психічного розладу, церебрального паралічу або інших паралітичних синдромів (підпункт "г" пункту 2 частини четвертої статті 26).

Отже, чоловіки, які мають дружину з інвалідністю ІІІ групи, мають право на відстрочку якщо:

- інвалідність встановлена внаслідок онкологічного захворювання, відсутності кінцівок (кінцівки), кистей рук (кисті руки), стоп ніг (стопи ноги), одного з парних органів;

- в дружини наявне онкологічне захворювання, психічний розлад, церебральний параліч або інші паралітичні синдроми.

При цьому вказана особа має потребувати догляду.

Із матеріалів справи слідує, що 24.02.2024 між позивачем та ОСОБА_2 зареєстровано шлюб, що підтверджується копією свідоцтва про шлюб серії НОМЕР_2 .

Згідно з довідкою до акта огляду медико-соціальною експертною комісією серії 12 ААГ № 092164 ОСОБА_2 є особою з інвалідністю ІІІ групи, причина інвалідності пов`язана з впливом аварії на Чорнобильській АЕС.

Відповідно до висновку лікарсько-консультативної комісії поліклінічного відділу КНП «Лисецька лікарня» № 793, дружині позивача встановлений діагноз: помірний депресивний розлад з психотичними включеннями, тривожно-депресивний синдром з суїцидальними думками, стійкою агрипнією.

В цьому висновку також зазначено, що дружина позивача потребує догляду в домашніх умовах та контролю за прийомом ліків.

Також у матеріалах справи є консультативний висновок лікаря-психіатра, згідно з яким дружина позивача тривалий час спостерігається у невролога через залишкові явища перенесеної нейроінфекції. З початком бойових дій в Україні психічний стан дружини позивача погіршився та відповідає помірному депресивному розладу з психотичними включеннями, тривожно-депресивному синдрому з суїцидальними думками, стійкою агрипнією.

Той факт, що дружина позивача є інвалідом ІІІ групи сторони не заперечують.

Відповідач заперечує те, що позивачка має психічні розлади, як одна з умов для звільнення з військової служби чоловіка – військовослужбовця.

Водночас, ні відповідач, ні суд не є спеціалізованою медичною установою, тому не може давати оцінку діагнозу, що вказаний у консультативному висновку лікаря-психіатра та висновку ЛКК.

Крім того, відповідач зауважує, що у висновку ЛКК не вказано, що дружина позивача потребує постійного догляду.

Однак, апеляційний суд з цього приводу зазначає, що правова норма, на підставі якої позивач бажає звільнитися з військової служби, не вимагає необхідності здійснення постійного догляду за особою, яка має психічні розлади, як умова звільнення з військової служби чоловіка (дружини). Цією правовою нормою передбачено лише потребу у догляді.

У висновку ЛКК вказано, що дружина позивача потребує догляду через свій психічний розлад, що дає можливість апеляційному суду, у сукупності з іншими обставинами, зробити висновок, що позивач має право на звільнення з військової служби на тій підставі, що є потреба у догляді за дружиною, яка є інвалідом ІІІ групи та має психічний розлад. Для цього позивач надав необхідні документи.

Стаття 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) гарантує, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Під ефективним засобом (способом) необхідно розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Тобто ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.

Отже, обираючи спосіб захисту порушеного права, слід зважати й на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

У пункті 145 рішення від 15.11.1996 у справі «Чахал проти Об`єднаного Королівства» (Chahalv. the United Kingdom) Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни.

Згідно з пунктом 1.6 Методології проведення антикорупційної експертизи, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 24.04.2017 № 1395/5, дискреційні повноваження - це сукупність прав та обов`язків органів державної влади та місцевого самоврядування, осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, що надають можливість на власний розсуд визначити повністю або частково вид і зміст управлінського рішення, яке приймається, або можливість вибору на власний розсуд одного з декількох варіантів управлінських рішень, передбачених нормативно-правовим актом, проектом нормативно-правового акта.

Таким чином, дискреція - це елемент управлінської діяльності. Вона пов`язана з владними повноваженнями і їх носіями - органами державної влади та місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами. Дискрецію не можна ототожнювати тільки з формалізованими повноваженнями - вона характеризується відсутністю однозначного нормативного регулювання дій суб`єкта. Він не може ухилятися від реалізації своєї компетенції, але і не має права виходити за її межі.

Тобто дискреційні повноваження - це законодавчо встановлена компетенція владних суб`єктів, яка визначає ступінь самостійності її реалізації з урахуванням принципу верховенства права; ці повноваження полягають в застосуванні суб`єктами адміністративного розсуду при здійсненні дій і прийнятті рішень.

У разі відсутності у суб`єкта владних повноважень законодавчо закріпленого права адміністративного розсуду при вчиненні дій/прийнятті рішення, та встановлення у судовому порядку факту протиправної поведінки, рішення відповідача, зобов`язання судом суб`єкта владних повноважень прийняти рішення конкретного змісту не можна вважати втручанням у дискреційні повноваження, адже саме такий спосіб захисту порушеного права є найбільш ефективним та направлений на недопущення свавілля в органах влади.

Частиною 4 статті 245 КАС України визначено, що у випадку, визначеному пунктом 4 частини другої цієї статті, суд може зобов`язати відповідача - суб`єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.

У випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов`язує суб`єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні.

Оскільки позивач подав належні та допустимі докази, які підтверджують наявність передбачених законом підстав для звільнення з військової служби, відповідач під час розгляду рапорту позивача мав достатні правові підстави для прийняття рішення про звільнення позивача з військової служби з урахуванням поданих документів. За таких обставин суд дійшов висновку про протиправність дій відповідача щодо відмови у звільненні позивача з військової служби.

Враховуючи те, що позивачу протиправно відмовлено у задоволенні рапорту про звільнення з військової служби, суд вважає належним способом захисту порушеного права зобов`язання відповідача прийняти рішення про звільнення позивача з військової служби на підставі підпункту «г» пункту 2 частини 4, абзацу одинадцятого пункту 3 частини дванадцятої статті 26 Закону № 2232-ХІІ, у зв`язку з необхідністю здійснення догляду за дружиною з числа осіб з інвалідністю III групи, яка має психічні розлади.

Враховуючи наведене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про наявність підстав для задоволення позовних вимог. Решта доводів апеляційної скарги висновків суду не спростовують.

Враховуючи вищевикладене, беручи до уваги докази, наявні в матеріалах справи, колегія суддів прийшла до висновку, що доводи апеляційної скарги, наведені на спростування висновків суду першої інстанції, не містять належного обґрунтування чи нових переконливих доказів, які б були безпідставно залишені без уваги судом першої інстанції.

Щодо розподілу судових витрат, то такий відповідно до ст. 139 КАС України не здійснюється.

Керуючись ст. 311, ст. 316, ст. 321, ст. 325, ст. 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ІНФОРМАЦІЯ_1 залишити без задоволення.

Рішення Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 14 березня 2025 року у справі № 300/5897/24 залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених пунктом 2 частини 5 статті 328 КАС України, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Головуючий суддяІ. М. Обрізко

суддіЛ. П. Іщук

М.А. Пліш