Суд: Білоцерківський міськрайонний суд Київської області
Інстанція: Перша
Юрисдикція: Кримінальне
Категорія: Порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту особами, які керують транспортними засобами в стані сп’яніння
Дата: 25 жовтня 2026 р.
Справа: №357/15382/26
Суддя: Дорошенко С. І.
Справа № 357/15382/26
1-кп/357/1248/26
В И Р О К
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
26.10.2026 Білоцерківський міськрайонний суд Київської області в складі:
головуючого судді ОСОБА_1 ,
при секретарі ОСОБА_2 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі судового засідання Білоцерківського міськрайонного суду Київської області, кримінальне провадження № 12026111030001098 внесене до ЄРДР 07.07.2026 року, за обвинуваченням
ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженки м. Біла Церква, Київської області, громадянки України, з вищою освітою, розлученої, маючої на утриманні малолітню доньку – ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , працюючої інженером проектного відділу ТОВ «Білоцерківвода», зареєстрованої та проживаючої за адресою: АДРЕСА_1 , раніше не судимої,
у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 286-1 КК України,
сторони кримінального провадження та інші учасники судового провадження:
прокурор ОСОБА_5 ,
потерпілий ОСОБА_6 ,
в режимі відеоконференції :
представник потерпілого – адвокат ОСОБА_7 ,
захисник ОСОБА_8 ,
обвинувачена ОСОБА_3 ,
У С Т А Н О В И В:
07.07.2026 року приблизно о 03 год. 30 хв. ОСОБА_3 , перебуваючи в стані алкогольного сп`яніння, керуючи технічно-справним транспортним засобом марки «Nissan», моделі «Rogue Sport», реєстраційний номер НОМЕР_1 , рухаючись поруч з будинком №122 по вулиці Ставищенська у місті Біла Церква Київської області, в напрямку від площі Соборна до селища Володарка, порушила вимоги: п.1.5 Правил дорожнього руху України, в якому зазначено: «Дії або бездіяльність учасників дорожнього руху та інших осіб не повинні створювати небезпеку чи перешкоду для руху, загрожувати життю або здоров`ю громадян, завдавати матеріальних збитків»; п.2.3 (б) Правил дорожнього руху України, в якому зазначено: «Для забезпечення дорожнього руху водій зобов`язаний: бути уважним, стежити за дорожньою обстановкою, відповідно реагувати на її зміну, стежити за правильністю розміщення та кріплення вантажу, технічним станом транспортного засобу і не відволікатись від керування цим засобом у дорозі»; п.2.9 Правил дорожнього руху України, в якому зазначено: «Водієві забороняється: керувати транспортним засобом у стані алкогольного, наркотичного чи іншого сп`яніння або перебування під впливом лікарських препаратів, що знижують увагу та швидкість реакції; п.10.1 Правил дорожнього руху України, в якому зазначено: «Перед початком руху, перестроюванням та будь-якою зміною напрямку руху водій повинен переконатися, що це буде безпечним і не створить перешкод або небезпеки іншим учасникам руху»; п.12.1 Правил дорожнього руху України, в якому зазначено: «Під час вибору в установлених межах безпечної швидкості руху водій повинен враховувати дорожню обстановку, а також особливості вантажу, що перевозиться, і стан транспортного засобу, щоб мати змогу постійно контролювати його рух та безпечно керувати ним»; п.12.2 Правил дорожнього руху України, в якому зазначено: «У темну пору доби та в умовах недостатньої видимості швидкість руху повинна бути такою, щоб водій мав змогу зупинити транспортний засіб у межах видимості дороги»; п.12.4 Правил дорожнього руху України, в якому зазначено: «У населених пунктах рух транспортних засобів дозволяється зі швидкістю не більше 50 км/год»; п.12.9(б) Правил дорожнього руху України, в якому зазначено: «Водієві забороняється перевищувати максимальну швидкість, зазначену в пунктах 12.4, 12.5, 12.6 та 12.7, на ділянці дороги, де встановлено дорожні знаки 3.29, 3.31 або на транспортному засобі, на якому встановлено розпізнавальний знак відповідно до підпункту «й» пункту 30.3 цих Правил».
Тобто, водій ОСОБА_3 проявила неуважність та безпечність, не врахувала стан дорожньої обстановки, при зміні напрямку руху не переконалася, що це буде безпечним, не вибрала безпечної швидкості, не контролювала рух керованого нею транспортного засобу, внаслідок чого допустила занос керованого нею автомобіля, втратила контроль керування, після чого допустила виїзд за межі проїзної частини дороги праворуч на узбіччя, де відбувся наїзд передньою частиною керованого нею транспортного засобу на паркан приватного домоволодіння із подальшим перекиданням автомобіля.
В результаті дорожньо-транспортної пригоди пасажир автомобіля марки «Nissan», моделі «Rogue Sport», реєстраційний номер НОМЕР_1 , ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , отримав тілесні ушкодження, а саме: переломи тіл 10 та 11 грудних хребців, переломи остистих виростків 9, 10 грудних хребців, перелом правого поперечного паростка 9 грудного хребця без порушення функції тазових органів; перелом 12 ребра справа; рана на голові, рани на правому колінному та на правому ліктьовому суглобах.
Сукупність допущених водієм ОСОБА_3 порушень вимог п.п. 1.5, 2.3(б), 2.9, 10.1, 12.1, 12.2, 12.4, 12.9(б) Правил дорожнього руху України знаходяться в прямому причинному зв`язку із вказаною дорожньо-транспортною пригодою та її наслідками.
В судовому засіданні сторонами надано угоду від 22.10.2026 року про примирення укладену між потерпілим ОСОБА_6 , за участі представника потерпілого адвоката ОСОБА_7 , та обвинуваченою ОСОБА_3 , за участю захисника - адвоката ОСОБА_8 , згідно якої сторони дійшли згоди щодо примирення, правової кваліфікації дій обвинуваченої за ч. 1 ст. 286-1 КК України та істотних для цього кримінального провадження обставин, обвинувачена беззастережно визнала свою винуватість за ч. 1 ст. 286-1 КК України у зазначеному кримінальному правопорушенні.
Також зазначеною угодою визначено покарання, яке має понести ОСОБА_3 за ч. 1 ст. 286-1 КК України, із застосуванням ст. 69 КК України, та узгоджено призначити ОСОБА_3 покарання у виді виправних робіт строком на 1 рік з відрахуванням в дохід держави 20 відсотків від суми заробітку з позбавленням права керувати транспортними засобами строком на 3 роки.
В судовому засіданні захисник обвинуваченої – адвокат ОСОБА_8 підтримав угоду, про примирення просив її затвердити з узгодженою в ній мірою покарання.
Обвинувачена ОСОБА_3 в судовому засіданні свою винуватість у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 286-1 КК України, визнала повністю, щиро розкаялася у вчиненому, зазначила, що зробила для себе належні висновки, підтвердила обставини вчинення нею кримінального правопорушення. Повідомила, що шкодує про вчинене, відшкодувала заподіяну шкоду, примирилася з потерпілим, просила у нього вибачення. Зазначила, що їй зрозумілі наслідки укладення угоди та наслідки її невиконання. Підтримала угоду, заявила про здатність виконати умови угоди, та ствердила, що її позиція є добровільною, жодного тиску при укладанні угоди на неї не здійснювалось.
В судовому засіданні потерпілий ОСОБА_6 підтримав угоду про примирення, просив її затвердити з узгодженою в ній мірою покарання. Зазначив, що обвинувачена відшкодувала заподіяну моральну шкоду, попросила вибачення. Вважає, що покарання у виді виправних робіт буде необхідним і достатнім для виправлення ОСОБА_3 і попередження вчинення нових правопорушень. Ствердив, що повністю зрозумілі наслідки укладення угоди про примирення. Запевнив, що угода укладена добровільно.
У судовому засіданні представник потерпілого – адвокат ОСОБА_7 , підтримав угоду про примирення, просив її затвердити з узгодженою в ній мірою покарання. Зазначив, що угода укладена його довірителем добровільно, з роз`ясненням усіх можливих наслідків.
Прокурор в судовому засіданні заперечував проти затвердження угоди про примирення. Стверджував, що угода не може бути укладена у кримінальних правопорушеннях проти безпеки дорожнього руху. При укладені угоди не враховувалися суспільні інтереси. Вважає, що обвинувачена вводить суд в оману стверджуючи, що визнає вину та щиро кається у вчиненому, оскільки під час досудового розслідування обвинувачена не визнавала вину. Наголошував, що обвинувачена влаштувалася на роботу щоб уникнути покарання за вчинене. Зазначав, що обвинувачена не просила вибачення у потерпілого. Просив відмовити в затвердженні угоди.
Вирішуючи питання про затвердження угоди про примирення, суд зазначає наступне.
Згідно зі ст. 468 КПК України у кримінальному провадженні може бути укладена угода між потерпілим та підозрюваним чи обвинуваченим про примирення.
Відповідно з вимогами ст. 469 КПК України, угода про примирення між потерпілим та підозрюваним чи обвинуваченим може бути укладена у провадженні щодо кримінальних проступків, нетяжких злочинів та у кримінальному провадженні у формі приватного обвинувачення.
Ініціювати укладення угоди про примирення має право лише потерпілий чи обвинувачений (підозрюваний). Домовлятися стосовно укладення угоди про примирення можуть також захисник, представник потерпілого, законний представник або інша особа, погоджена сторонами, за винятком слідчого, прокурора або суду.
Посилання прокурора на неможливість затвердження угоди про примирення безпідставні, виходячи з наступного. Під час примирення сторін у кримінальному судочинстві кожна зі сторін кримінально-правового конфлікту переслідує свої інтереси. Для потерпілого – це відновлення порушених прав шляхом відшкодування заподіяної злочином шкоди, для захисту якої він у кримінальному процесі наділений відповідними правами. Для обвинуваченого – це уникнення кримінальної відповідальності або призначення мінімального покарання. Держава, у свою чергу, будучи носієм публічного інтересу, регулює суспільні відносини, які є предметом кримінального процесуального права.
Під час вирішення кримінально-правових конфліктів Європейський суд з прав людини зобов`язує національні суди дотримуватись балансу між приватними і публічними інтересами.
Угода про примирення, являє собою ключовий інструмент узгодження інтересів учасників кримінально-правового конфлікту та забезпечення їх балансу. Адже сторони шляхом компромісних і взаємовигідних рішень між собою адаптують норму права про примирення щодо конкретного їх випадку, чим задовольняють свої інтереси, а в результаті і суспільні (публічні) інтереси.
Цілком очевидно, що в силу публічного характеру кримінально-правового регулювання угоді про примирення повинна відводитись другорядна роль у забезпеченні балансу інтересів. Проте індивідуальне регулювання учасників конфлікту залежить не тільки від угоди сторін, але і здійснюється завдяки волі осіб, які приймають рішення про примирення, а також норм кримінального процесуального закону, яке передбачає можливість примирення тільки за окремими категоріями злочинів.
Тобто, існує така група суспільних відносин, охоронюваних кримінальним правом, у яких приватні інтереси їх учасників можуть переважати над суспільними (публічними) інтересами настільки, що волевиявлення потерпілого може мати вирішальне значення для кримінальної відповідальності винної особи. Без наявності приватних інтересів і вираження волевиявлення до їх реалізації ніякі публічні інтереси не можуть бути досягнуті.
Значно більшою мірою диспозитивність властива тим нормам кримінального процесуального закону, які вимагають узгоджених сторонами і судом рішень. Законодавець зобов`язує суд у таких випадках віддавати перевагу узгодженим сторонами рішень і ухвалити їх своїм рішенням.
У зв`язку з цим прокурор зобов`язаний здійснювати нагляд за додержанням законів під час проведення досудового розслідування у формі процесуального керівництва досудовим розслідуванням, що покладає на нього відповідальність за додержання закону як під час досудового розслідування, так і за кінцеве законне рішення у кримінальному провадженні. Це, в свою чергу, повинно сприяти активній правовій позиції прокурора при укладенні відповідних угод у кримінальному провадженні. Але варто зазначити, що ступінь активності прокурора у процесі укладення відповідних угод залежить безпосередньо від виду угоди, яка укладається у кримінальному провадженні.
Норми статей 468 і 469 КПК України в поєднанні з положеннями пункту 7 статті 474 цього Кодексу є втіленням основних цінностей інституту примирення. Тому при визначенні того, чи можна укладати угоди про примирення між потерпілим та обвинуваченим щодо нетяжких злочинів - двооб`єктного (багатооб`єктного) злочину, суд має керуватись не тільки формальними вимогами цих норм щодо видів угод про примирення і класифікацію злочинів, щодо яких такі угоди можуть укладатися, а чітко дотримуватись їх засадничих принципів.
Враховуючи високі стандарти, які існують у сфері захисту людини та основоположних свобод, і більшу рішучість, яка відповідно й неминуче вимагається при оцінці порушень основоположних цінностей демократичного суспільства, суд надає особливого значення існуванню в інституті примирення конкуренції принципів публічності і диспозитивності, яка визначає пріоритети публічного і приватного інтересів та їх взаємозв`язок.
Отже, для встановлення співвідношення публічних і приватних пріоритетів в інституті примирення сторін визначальною є категорія «інтерес».
Функціональне призначення категорії інтерес у кримінальному процесі є невід`ємною складовою природи цього феномену. У цьому контексті приділяється увага функціям інтересу, які не можуть бути залишені поза увагою, враховуючи, що питання, порушене заявником, розглядається в площині кримінального процесу.
Суд досліджує природу і нормативний зміст категорії «інтерес» і наголошує, що саме інтерес є важливим інструментом у діяльності суб`єктів кримінально – правових відносин. Інтерес у кримінальному процесі виступає як спонукальна сила, що приводить у рух усю систему судочинства. Відсутність конкретного інтересу або наявність іншого може зупинити або відповідним чином змінити динаміку кримінального процесу. Спонукальна сила формується певними потребами, до задоволення яких і прагне носій інтересу, а саме: особа, держава, суспільство. Так, саме потреба учасників кримінального провадження (так само потенційних учасників, якщо провадження ще не розпочалося) у реалізації власних (приватних), загальнодержавних інтересів слугує першоосновою виникнення, розвитку, зміни та припинення кримінальних процесуальних правовідносин. При цьому категорія «інтерес» у прямій або опосередкованій формі накладає відбиток на кожен із елементів кримінальних процесуальних правовідносин, а саме:
а) статус кожного суб`єкта, його правомочності зумовлені об`єктивно властивими йому інтересами та загальною моделлю консенсусу, якого досягнуто при узгодженні різноспрямованих інтересів (публічного і приватного);
б) кожна складова змісту правовідносин теж визначається інтересами, досягнути яких прагне учасник правовідносин. Закріплюючи права та обов`язки учасників кримінального судочинства, законодавець виходить із потенційної можливості конкретно взятого індивіда використати встановлені правоположення у разі участі у кримінальних процесуальних правовідносинах у тому чи іншому статусі, усвідомлення відповідного інтересу та наявності бажання його реалізувати;
в) об`єктом правовідносин виступають матеріальні й нематеріальні блага, а також дії суб`єктів та їх результати, з приводу яких виникають правовідносини, реалізуються суб`єктивні права та виконуються покладені законом обов`язки суб`єктів правовідносин. Поняття «об`єкти правовідносин» значною мірою збігаються із категорією «інтереси», принаймні в частині щодо матеріальних і нематеріальних благ, в отриманні (збереженні) яких зацікавлений учасник правовідносин. Щодо дій суб`єктів та їх результатів, із приводу яких виникають правовідносини, то такі дії у багатьох випадках є бажаним результатом, оскільки факт їх вчинення надасть можливість реалізувати наявний в учасника кримінального провадження інтерес;
г) юридичні факти як елемент правовідносин також безпосередньо пов`язані з категорією «інтерес». Адже якби та чи інша життєва обставина жодним чином не зачіпала інтересів певних суб`єктів, то вона була б неспроможна породити активність останніх та привести до настання юридичних наслідків. Юридичний факт виступає каталізатором щодо усвідомлення суб`єктом факту ущемлення його інтересів та потреби в їх захисті.
У наданих суду матеріалах справи не міститься нічого, що дозволило б не погодитися з укладеною угодою, зміст цієї угоди не суперечить інтересам суспільства; у ній повною мірою забезпечено баланс інтересів учасників примирення для цілей норм частини третьої статті 469 і пункту 7 статті 474 КПК України.
Суд встановив, що ОСОБА_3 обґрунтовано обвинувачується у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 286-1 КК України, яке згідно зі ст. 12 КК України, є нетяжким злочином.
При цьому суд з`ясував, що обвинувачена цілком розуміє права, визначені ч. 5 ст. 474 КПК України, наслідки укладання та затвердження угоди, передбачені п. 1 ч. 1 ст. 473 КПК України, наслідки невиконання угоди, передбачені ст. 476 КПК України, характер обвинувачення, вид покарання, а також інші заходи, які будуть застосовані до неї у разі затвердження угоди судом.
Також судом з`ясовано, що потерпілий цілком розуміє наслідки укладання та затвердження угоди, передбачені п. 2 ч. 1 ст. 473 КПК України.
Суд, шляхом проведення опитування сторін кримінального провадження, переконався, що укладання угоди сторонами є добровільним, тобто не є наслідком застосування насильства, примусу, погроз або наслідком обіцянок чи дій будь-яких інших обставин, ніж ті, що передбачені в угоді. Також суд встановив, що умови цієї угоди відповідають вимогам КПК України та КК України.
Укладена між потерпілим та обвинуваченою угода відповідає вимогам КПК України, дії обвинуваченої за ч. 1 ст. 286-1 КК України кваліфіковано правильно, як порушення правил безпеки дорожнього руху особою, яка керує транспортним засобом у стані алкогольного сп`яніння, що спричинило потерпілому середньої тяжкості тілесне ушкодження, умови угоди не суперечать інтересам суспільства і не порушуються права, свободи чи інтереси сторін або інших осіб, сторони примирились добровільно.
Відповідно до ст. 23 КПК України, суд досліджує докази безпосередньо. Показання учасників кримінального провадження суд отримує усно. Не можуть бути визнані доказами відомості, що містяться в показаннях, речах і документах, які не були предметом безпосереднього дослідження суду, крім випадків, передбачених цим Кодексом. Суд може прийняти, як доказ показання осіб, які не дають їх безпосередньо в судовому засіданні, лише у випадках, передбачених цим Кодексом. Слід зазначити, що в даному конкретному випадку, показання ОСОБА_3 надані слідчому під час досудового розслідування, не були предметом дослідження. А в судовому засіданні ОСОБА_3 винуватість визнала, щиро розкаялася у вчиненому, зазначила, що зробила для себе належні висновки.
Таким чином, твердження сторони обвинувачення про те, що ОСОБА_3 вводить суд в оману щодо свого каяття, оскільки під час досудового розслідування вона не визнавала винуватість, не ґрунтується на вимогах закону.
Слід зазначити, що щире каяття полягає у визнанні у суді обставин, регламентованих п. 1 ч. 2 ст. 91 КПК України, щодо події кримінального правопорушення, у т. ч. її час, місце, спосіб учинення.
Щире розкаяння характеризує суб`єктивне ставлення винної особи до вчиненого злочину, яке виявляється в тому, що вона визнає свою провину, висловлює жаль з приводу вчиненого та бажання виправити ситуацію, що склалася.
Розкаяння передбачає, окрім визнання особою факту вчинення злочину, ще й дійсне, відверте, а не уявне визнання своєї провини у вчиненому певному злочині, щирий жаль з приводу цього та осуд своєї поведінки, що насамперед повинно виражатися в бажанні виправити наслідки вчиненого
На переконання суду, щире каяття обвинуваченої ОСОБА_3 знайшло своє підтвердження в судовому засіданні та полягає в суб`єктивному ставленні останньої до вчиненого, зокрема, в тому, що вона визнала факт вчинення кримінального правопорушення та його негативні наслідки, визнала свою провину у вчиненому повністю, висловила щирий жаль з приводу цього, засудила свою поведінку та всіляко сприяла і бажала виправити наслідки своїх дій, відшкодувала моральну шкоду потерпілому, що підтверджено особисто потерпілим в судовому засіданні.
Безпідставними є і твердження прокурора про те, що ОСОБА_3 влаштувалася на роботу щоб уникнути реального покарання, оскільки такі домисли нічим не підтверджені. Крім того, за наслідками укладення угоди, обвинуваченій, за вироком суду, призначається узгоджене сторонами покарання.
Спростовуються і твердження прокурора, про те, що обвинувачена у потерпілого не просила вибачення, оскільки в судовому засіданні обвинувачена зазначила, що просила вибачення у потерпілого і потерпілий ОСОБА_6 повідомив про те, що обвинувачена просила у нього вибачення.
Статтею 17 Закону України від 23 лютого 2006 року «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачено, що при розгляді справ суди застосовують Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Європейський Суд з прав людини у своїх рішеннях неодноразово зазначав, що «досягнення справедливого балансу між загальними інтересами суспільства та вимогами захисту основоположних прав особи лише тоді стає значимим, якщо встановлено, що під час відповідного втручання було дотримано принципу «законності» і воно не було свавільним. Європейський Суд вказує, що «для того, щоб втручання вважалося пропорційним, воно має відповідати тяжкості правопорушення і не становити «особистий надмірний тягар для особи».
Конституційний Суд України в своєму рішенні зазначив: «Окремим виявом справедливості є питання відповідності покарання вчиненому злочину; категорія справедливості передбачає, що покарання за злочин повинно бути домірним злочину. Справедливе застосування норм права – є не тільки те, що передбачений законом склад злочину та рамки покарання відповідатимуть один одному, а й те, що покарання має перебувати у справедливому співвідношенні із тяжкістю та обставинами скоєного і особою винного».
Справедливість покарання повинна визначатися з точки зору врахування інтересів усіх суб`єктів кримінально-правових відносин, у тому числі й потерпілих. Однією із умов досягнення цієї мети є відшкодування завданого злочином збитку або усунення заподіяної шкоди.
Дотримання загальних засад призначення покарання є гарантією обрання винній особі необхідного й доцільного заходу примусу, яке би ґрунтувалося на засадах законності, гуманізму, індивідуалізації та сприяло досягненню справедливого балансу між правами і свободами людини та захистом інтересів держави й суспільства.
Примус, що забезпечується силою державної влади в межах закону, є ефективним засобом забезпечення виконання кожною особою конституційного обов`язку неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Незважаючи на великі потенційні можливості, примус є не головним, а крайнім засобом боротьби зі злочинністю. Сила примусу, що міститься в санкції кримінально правової норми Особливої частини КК України, має бути необхідною і достатньою для реалізації завдань, визначених у ст. 1 КК України.
Ефективність покарання залежить не лише і не в першу чергу від суворості санкції кримінально-правової норми.
Також не слід залишати поза увагою такий елемент верховенства права як справедливість. Відповідно до частини першої статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
Справедливість одна з основних засад права, є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права. Зазвичай справедливість розглядають як властивість права, виражену, зокрема, в рівному юридичному масштабі поведінки й у пропорційності юридичної відповідальності вчиненому правопорушенню.
Згідно зі ст. 69 КК України призначення основного покарання нижчого від найнижчої межі, встановленої в санкції статті, або перехід до іншого, більш м`якого виду основного покарання, не зазначеного в санкції частини статті Особливої частини цього Кодексу, може мати місце лише за наявності кількох обставин, що пом`якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину, з урахуванням особи винного. Узгоджене сторонами угоди покарання ОСОБА_3 відповідає цим вимогам закону.
На переконання суду, при його узгодженні, з достатньою повнотою враховано наявність обставин, що пом`якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого обвинуваченою злочину, а саме визнання вини та щире каяття, добровільне відшкодування моральної шкоди, вчинення злочину особою, яка раніше до адміністративної та кримінальної відповідальності не притягувалася, має міцні соціальні зв`язки, працює, має на утриманні малолітню доньку, на обліку у лікарів психіатра та нарколога не перебуває.
Також при узгодженні такого покарання виду і розміру покарання враховано вибачення обвинуваченої перед потерпілим з власної ініціативи, а також думка потерпілого щодо можливості призначення покарання із урахуванням ст. 69 КК України – виправних робіт.
Таким чином, з урахуванням всіх обставин кримінального провадження, узгоджена міра покарання, із застосуванням ст. 69 КК України, відповідає загальним засадам призначення покарання, визначених статтями 50, 65 КК України. Враховуючи зазначене, суд дійшов висновку про можливість затвердження угоди про примирення і призначення обвинуваченій узгодженого сторонами покарання, фактичні підстави для визнання винуватості наявні.
На думку суду, призначене основне покарання із застосуванням ст. 69 КК України, з позбавлення права керувати транспортними засобами, буде необхідним і достатнім для виправлення ОСОБА_3 та попередження вчинення нових злочинів і не буде становити особистий надмірний тягар для особи. Таке покарання буде перебувати у справедливому співвідношенні із тяжкістю та обставинами вчиненого і особою винної, відповідатиме його меті, гуманності, справедливості і не потягне за собою порушення засад виваженості, що включає наявність розумного балансу між охоронюваними інтересами суспільства і потерпілого та правами особи, яка притягується до кримінальної відповідальності.
Слід зазначити, що відповідно до ч. 7 ст. 474 КПК України, суд відмовляє в затвердженні угоди, якщо:
1) умови угоди суперечать вимогам цього Кодексу та/або закону, в тому числі допущена неправильна правова кваліфікація кримінального правопорушення, яке є більш тяжким ніж те, щодо якого передбачена можливість укладення угоди;
2) умови угоди не відповідають інтересам суспільства;
3) умови угоди порушують права, свободи чи інтереси сторін або інших осіб;
4) існують обґрунтовані підстави вважати, що укладення угоди не було добровільним, або сторони не примирилися;
5) очевидна неможливість виконання обвинуваченим взятих на себе за угодою зобов`язань;
6) відсутні фактичні підстави для визнання винуватості.
Разом із тим, в судовому засіданні підстави та обставини, визначені ч. 7 ст. 474 КПК України не встановлені. А посилання прокурора на те, що умови угоди не відповідають інтересам суспільства, є голослівними та необґрунтованими, оскільки жодних підтверджуючих це даних, стороною обвинувачення в судовому засіданні не надано. Під час примирення сторін у кримінальному судочинстві кожна зі сторін кримінально-правового конфлікту переслідувала свої інтереси. Для потерпілого – це відновлення порушених прав шляхом відшкодування заподіяної злочином шкоди, та вибачення. Для обвинуваченої – це уникнення кримінальної відповідальності або призначення мінімального покарання. Держава, у свою чергу, будучи носієм публічного інтересу, регулює суспільні відносини, які є предметом кримінального процесуального права.
Укладена між потерпілим та обвинуваченою угода відповідає вимогам КПК України, умови угоди не суперечать інтересам суспільства і не порушуються права, свободи чи інтереси сторін або інших осіб, сторони примирились добровільно, а тому наявні підстави для її затвердження.
Установлено, що підстав для вирішення питань пов`язаних із запобіжним заходом відносно обвинуваченої немає з огляду на відсутність таких клопотань у учасників кримінального провадження та враховуючи, що відповідно до статей 22, 26 КПК України, суд у кримінальному провадженні вирішує лише ті питання, що винесені на його розгляд сторонами, які є вільними у використанні своїх процесуальних прав.
Відповідно до вимог ст. 174 КПК України, арешт, накладений ухвалою слідчого судді Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 08.07.2026 року на автомобіль марки «Nissan Rogue Sport» реєстраційний номер НОМЕР_1 – скасувати, оскільки відпала потреба у подальшому застосуванні цього заходу.
Цивільний позов по справі не заявлено.
Процесуальні витрати підлягають стягненню з обвинуваченої на суму 11071,28 грн.
Долю речових доказів необхідно вирішити відповідно до ст. 100 КПК України.
Згідно з п. 32 «Порядку зберігання речових доказів стороною обвинувачення, їх реалізації, технологічної переробки, знищення, здійснення витрат, пов`язаних з їх зберіганням і пересиланням, схоронності тимчасово вилученого майна під час кримінального провадження» затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 19.11.2012 № 1104 фінансування витрат, пов`язаних із зберіганням чи пересиланням речових доказів, здійснюється за рахунок коштів державного бюджету, передбачених для утримання органу, у складі якого функціонує слідчий підрозділ або підрозділ дізнання, який здійснив пересилання речових доказів або їх передачу на зберігання.
Враховуючи зазначене, транспортний засіб підлягає поверненню власнику безоплатно.
Керуючись ч. 2 ст. 373, 374, 469, 474, 475 КПК України, суд
У Х В А Л И В:
Затвердити угоду від 22.10.2026 року про примирення, укладену між потерпілим ОСОБА_6 , за участі представника потерпілого адвоката ОСОБА_7 , та обвинуваченою ОСОБА_3 , за участю захисника - адвоката ОСОБА_8 .
ОСОБА_3 визнати винуватою у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 286-1 КК України та призначити їй узгоджене покарання за ч. 1 ст. 286-1 КК України, з урахуванням ст. 69 КК України, у виді виправних робіт строком на 1 рік з відрахуванням в дохід держави 20 відсотків від суми заробітку з позбавленням права керувати транспортними засобами строком на 3 роки.
Стягнути з ОСОБА_3 на користь держави процесуальні витрати на залучення експертів для проведення експертиз у сумі 11071,28 грн.
Цивільний позов у справі не заявлено.
Скасувати арешт, накладений ухвалою слідчого судді Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 08.07.2026 року на автомобіль марки «Nissan Rogue Sport» реєстраційний номер НОМЕР_1 .
Речовий доказ - автомобіль марки «Nissan Rogue Sport» реєстраційний номер НОМЕР_1 , власником якого є ОСОБА_3 , який зберігається на майданчику тимчасово утримання транспортних засобів, за адресою: Київська область, Бучанський район, смт. Макарів, вул. Василя Стуса, 37, повернути власнику безоплатно.
Вирок може бути оскаржений з підстав, передбачених ч. 3 ст. 394 КПК України, до Київського апеляційного суду через Білоцерківський міськрайонний суд Київської області шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Вирок набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо таку скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги вирок, якщо його не скасовано, набирає законної сили після прийняття рішення судом апеляційної інстанції.
Учасники судового провадження мають право отримати в суді копію вироку.
Обвинуваченому та прокурору копія вироку вручається негайно після його проголошення. Учаснику судового провадження, який не був присутнім у судовому засіданні, копія судового рішення надсилається не пізніше наступного дня після ухвалення.
Суддя: ОСОБА_9
Оригінал: reyestr.court.gov.ua