Постанова від 22 жовтня 2026 р. у справі №320/54023/24 — Шостий апеляційний адміністративний суд

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Справа № 320/54023/24 Суддя (судді) першої інстанції: Жукова Є.О.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

23 жовтня 2026 року м. Київ

Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

Головуючого судді Коротких А.Ю.,

суддів Сорочка Є.О.,

Чаку Є.В.,

розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Київського окружного адміністративного суду від 19 травня 2025 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Кабінету Міністрів України, третя особа: Східний міжрегіональний центр надання безоплатної правничої допомоги про визнання протиправною та скасування постанови в частині,-

В С Т А Н О В И В :

ОСОБА_1 звернулася до Київського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Кабінету Міністрів України, третя особа:Східний міжрегіональний центр надання безоплатної правничої допомоги про визнання протиправною та скасування постанови в частині.

Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 19 травня 2025 року у задоволенні адміністративного позову відмовлено повністю.

Не погоджуючись із прийнятим рішенням суду, ОСОБА_1 звернулася з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нову постанову, якою позов задовольнити повністю. Свої вимоги апелянт мотивує тим, що судом першої інстанції при постановленні оскаржуваного рішення неповно досліджено обставини, що мають значення для справи та неправильно застосовано норми матеріального та процесуального права.

Відповідно до ч. 2 ст. 309 КАС України у виняткових випадках та з урахуванням особливостей розгляду справи апеляційний суд може продовжити строк розгляду справи, про що постановляє ухвалу.

Пунктом 1 статті 6 ратифікованої Законом України № 475/97-ВР від 17.07.1997 року Конвенції про захист прав людини та основних свобод закріплено право вирішення спірного питання упродовж розумного строку.

Згідно п. 26 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів ухвалення рішення в розумні строки відповідно до статті 6 Конвенції також можна вважати важливим елементом його якості. Проте можливе виникнення суперечностей між швидкістю проведення процесу та іншими чинниками, пов`язаними з якістю, такими як право на справедливий розгляд справи, яке також гарантується статтею 6 Конвенції. Оскільки важливо забезпечувати соціальну гармонію та юридичну визначеність, то попри очевидну необхідність враховувати часовий елемент слід також зважати й на інші чинники.

З огляду на особливості розгляду даної категорії справ та вищезазначені обставини, колегія суддів апеляційної інстанції доходить висновку, що існує необхідність продовження строку розгляду даної справи на розумний строк.

У відповідності до п. 3 ч. 1 ст. 311 КАС України суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження).

Предметом апеляційного оскарження є судове рішення, яке прийняте судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін, у зв`язку з чим колегія суддів вважає за можливе розглянути справу в порядку письмового провадження.

Згідно зі ст. 308 КАС України справа переглядається колегією суддів в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Розглянувши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, дослідивши наявні докази, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню.

Судом першої інстанції встановлено, що постановою Кабінету Міністрів України від 17 вересня 2014 року №465 затверджено Порядок оплати послуг та відшкодування витрат адвокатів, які надають безоплатну вторинну правову допомогу та Методику обчислення розміру винагороди адвокатів, які надають безоплатну вторинну правову допомогу.

У подальшому, постановою Кабінету Міністрів України від 20 червня 2018 року № 511 внесено зміни до постанови Кабінету Міністрів України від 17 вересня 2014 року № 465 «Питання оплати послуг та відшкодування витрат адвокатів, які надають безоплатну вторинну правову допомогу».

Абзац 4 пункту 6 «Методики обчислення розміру винагороди адвокатів, які надають безоплатну вторинну правничу допомогу», затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 17 вересня 2014 року №465 в редакції постанови Кабінету Міністрів України від 20 червня 2018 року №511 викладено у наступній редакції: «Кпд - кількість підготовлених та поданих позовних заяв або заяв у порядку окремого провадження (за умови відкриття провадження), зустрічних позовів або відзивів на позовну заяву (відзив), заперечень проти позову, відповідей на відзив, заперечень, пояснень третьої особи щодо позову або відзиву, апеляційних скарг, касаційних скарг, заяв про перегляд судового рішення Верховним Судом чи за нововиявленими або виключними обставинами (за умови відкриття провадження), відзивів на них, відповідних заперечень».

Позивач вбачає протиправним відсутність в абзаці 4 пункту 6 «Методики обчислення розміру винагороди адвокатів, які надають безоплатну вторинну правничу допомогу», затверджену постановою Кабінету Міністрів України від 17 вересня 2014 року №465 в редакції постанови Кабінету Міністрів України від 20 червня 2018 року №511, переліку документів щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів досудового розслідування чи прокурора під час досудового розслідування, заяв про внесення відомостей про злочини до ЄРДР, відвід слідчих, дізнавачів і прокурорів, клопотань слідчому судді про тимчасовий доступ до речей і документів або проведення експертизи, поданих позовних заяв (за умови відкриття провадження), апеляційних скарг, касаційних скарг, заяв про перегляд судового рішення Верховним Судом чи за нововиявленими або виключними обставинами (у разі представництва у кримінальному провадженні).

Позивач, не погоджуючись з такими діями відповідача, вважаючи їх протиправними, а свої права - порушеними, звернувся з даним позовом до суду.

Надаючи правову оцінку обставинам справи, колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частинами першою та другою статті 113 Конституції України встановлено, що Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади.

Кабінет Міністрів України відповідальний перед Президентом України і Верховною Радою України, підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України у межах, передбачених цією Конституцією.

Відповідно до змісту статті 116 Конституції України Кабінет Міністрів України: забезпечує державний суверенітет і економічну самостійність України, здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави, виконання Конституції і законів України, актів Президента України; забезпечує проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики; політики у сферах праці й зайнятості населення, соціального захисту, освіти, науки і культури, охорони природи, екологічної безпеки і природокористування.

Згідно з частиною першою статті 117 Конституції України Кабінет Міністрів України в межах своєї компетенції видає постанови і розпорядження, які є обов`язковими до виконання.

За змістом статті 2 Закону України «Про Кабінет Міністрів України» до основних завдань Кабінету Міністрів України належать:

1) забезпечення державного суверенітету та економічної самостійності України, здійснення внутрішньої та зовнішньої політики держави, виконання Конституції та законів України, актів Президента України;

2) вжиття заходів щодо забезпечення прав і свобод людини та громадянина, створення сприятливих умов для вільного і всебічного розвитку особистості;

3) забезпечення проведення бюджетної, фінансової, цінової, інвестиційної, у тому числі амортизаційної, податкової, структурно-галузевої політики; політики у сферах праці та зайнятості населення, соціального захисту, охорони здоров`я, освіти, науки і культури, охорони природи, екологічної безпеки і природокористування;

4) розроблення і виконання загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального, культурного розвитку, охорони довкілля, а також розроблення, затвердження і виконання інших державних цільових програм;

5) забезпечення розвитку і державної підтримки науково-технічного та інноваційного потенціалу держави;

6) забезпечення рівних умов для розвитку всіх форм власності; здійснення управління об`єктами державної власності відповідно до закону;

7) здійснення заходів щодо забезпечення обороноздатності та національної безпеки України, громадського порядку, боротьби із злочинністю, ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій;

8) організація і забезпечення провадження зовнішньоекономічної діяльності, митної справи;

9) спрямування та координація роботи міністерств, інших органів виконавчої влади, здійснення контролю за їх діяльністю.

Частиною другою статті 3 Закону України «Про Кабінет Міністрів України» встановлено, що Кабінет Міністрів України здійснює виконавчу владу на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з частинами першою та другою статті 49 Закону України «Про Кабінет Міністрів України» Кабінет Міністрів України на основі та на виконання Конституції і законів України, актів Президента України, постанов Верховної Ради України, прийнятих відповідно до Конституції та законів України, видає обов`язкові для виконання акти - постанови і розпорядження.

Акти Кабінету Міністрів України нормативного характеру видаються у формі постанов Кабінету Міністрів України.

Відповідно до пункту 1 розділу 32 «Загальні вимоги» Регламенту Кабінету Міністрів України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 18.07.2007 № 950, проекти актів Кабінету Міністрів готуються на основі та на виконання Конституції і законів України, актів Президента України, постанов Верховної Ради, прийнятих відповідно до Конституції та законів України, актів Кабінету Міністрів, доручень Прем`єр-міністра, а також за ініціативою членів Кабінету Міністрів, центральних органів виконавчої влади, державних колегіальних органів, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських держадміністрацій з дотриманням вимог цього Регламенту.

Відповідно до пункту 5 частини 1 статті 27 Закону України «Про безоплатну правову допомогу» від 02 червня 2011 року №3460-VI Кабінет Міністрів України встановлює розмір та порядок оплати діяльності суб`єктів надання безоплатної вторинної правової допомоги.

Викладені положення свідчать про наявність у Кабінету Міністрів України дискерційних повноважень щодо встановлення розміру оплати послуг за надання вторинної безоплатної допомоги.

Так, пунктом 5 частини 2 Змін, що вносяться до постанови Кабінету Міністрів України від 17 вересня 2014 року № 465, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 20 червня 2018 року № 511, визначено у Методиці обчислення розміру винагороди адвокатів, які надають безоплатну вторинну правову допомогу, затвердженій зазначеною постановою, у пункті 6 абзаци п`ятий і шостий виключити.

Відповідно абзац 4 пункту 6 Методики викладено у редакції: «Кпд - кількість підготовлених та поданих позовних заяв або заяв у порядку окремого провадження (за умови відкриття провадження), зустрічних позовів або відзивів на позовну заяву (відзив), заперечень проти позову, відповідей на відзив, заперечень, пояснень третьої особи щодо позову або відзиву, апеляційних скарг, касаційних скарг, заяв про перегляд судового рішення Верховним Судом чи за нововиявленими або виключними обставинами (за умови відкриття провадження), відзивів на них, відповідних заперечень».

Зі змісту пояснювальної записки до проекту постанови Кабінету Міністрів України «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 17 вересня 2014 року № 465» проект постанови Кабінету Міністрів України розроблено Міністерством юстиції України на виконання кроку 499 пункту 8 розділу IV плану пріоритетних дій уряду на 2018 рік, затвердженого розпорядженням Кабінету Міністрів України від 28 березня 2018 року № 244 у зв`язку з необхідністю удосконалення оплати послуг та відшкодування витрат адвокатів, які надають безоплатну вторинну правову допомогу, забезпечення належного функціонування системи надання безоплатної правової допомоги, ефективного використання та економії бюджетних коштів.

Згідно з пунктами 1-5 Розділу 33 «Головний розробник, розробник та заінтересовані органи» Регламенту Кабінету Міністрів України головним розробником проекту акта Кабінету Міністрів є орган, який вносить проект акта до Кабінету Міністрів.

Розробниками проектів актів Кабінету Міністрів є міністерства, інші центральні органи виконавчої влади, державні колегіальні органи, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські держадміністрації відповідно до своєї компетенції.

Підготовку проектів актів Кабінету Міністрів з питань забезпечення його діяльності та організації діяльності Секретаріату Кабінету Міністрів за дорученням Прем`єр-міністра здійснює Мін`юст або інше міністерство відповідно до компетенції для подальшого внесення в установленому порядку на розгляд Кабінету Міністрів відповідного проекту акта. Головним розробником проектів актів Кабінету Міністрів з питань, пов`язаних із здійсненням Кабінетом Міністрів повноважень суб`єкта управління або загальних зборів суб`єкта господарювання державного сектору економіки, є Мінекономрозвитку, а проектів актів з питань управління державними банками, - Мінфін.

Якщо питання, що потребує врегулювання, належить до компетенції кількох органів виконавчої влади, розробником проекту акта Кабінету Міністрів є орган, компетенція якого у відповідній сфері правового регулювання є домінуючою. Інші органи виконавчої влади, що відповідно до компетенції беруть участь у розробленні проекту акта або його погодженні, є заінтересованими органами.

Проект акта Кабінету Міністрів підлягає обов`язковому погодженню усіма заінтересованими органами, а також Мінфіном та Мінекономрозвитку (за винятком проекту розпорядження з кадрових питань).

Судом першої інстанції встановлено, що на виконання такого положення, проект постанови №511 погоджено без зауважень з Міністерством економічного розвитку і торгівлі України, Міністерством соціальної політики; до проекту висловлено зауваження (пропозиції), які враховано Міністерством фінансів України.

З аналізу викладеного вище вбачається, що затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 20 червня 2018 року № 511 зміни, що вносяться до постанови Кабінету Міністрів України від 17 вересня 2014 року № 465, зокрема, і в оскаржуваний абзац 4 пункту 6 в редакції Постанови КМ № 511 від 20.06.2018 року, видані відповідно до вимог чинного законодавства України та в межах компетенції Кабінету Міністрів України, тому є законними.

Крім того, підлягає врахуванню також те, що у позові, що розглядається, не ставиться питання про порушення відповідачем процедури прийняття оскаржуваного нормативно-правового акта, вказане і не встановлено судом першої інстанції під час розгляду справи.

Обґрунтування позову фактично зведені до незгоди позивача з викладеною редакцією абзацу 4 пункту 6 Методики обчислення розміру винагороди адвокатів, які надають безоплатну вторинну правничу допомогу.

Колегія суддів акцентує, відповідно до пункту 5 частини 1 статті 27 Закону України «Про безоплатну правову допомогу» законодавець наділив Кабінет Міністрів України дискреційними повноваженнями щодо встановлення розміру оплати послуг за надання вторинної безоплатної допомоги.

Так, ЄСПЛ неодноразово аналізував межі, спосіб та законність застосування дискреційних повноважень національними органами, їх посадовими особами. Зокрема, у рішенні ЄСПЛ від 17 грудня 2004 року у справі «Педерсен і Бодсгор проти Данії» («Pedersen and Baadsgaard v. Denmark», заява № 49017/99); пункти 68-70) зазначено, що, здійснюючи наглядову юрисдикцію, суд, не ставлячи своїм завданням підміняти компетентні національні органи, перевіряє, чи відповідають рішення національних держаних органів, які їх винесли з використанням свого дискреційного права, положенням Конвенції та Протоколів до неї.

Суд є правозастосовчим органом та не може підміняти державний орган, рішення якого оскаржується, відміняти замість нього рішення, яке визнається протиправним, приймати інше рішення, яке б відповідало закону, та давати вказівки, які б свідчили про вирішення питань, які належать до компетенції такого суб`єкта владних повноважень.

Колегія суддів враховує, що визначивши на законодавчому рівні право Кабінету Міністрів України на встановлення розміру оплати послуг за надання вторинної безоплатної допомоги, Уряду надано повноваження щодо визначення найбільш ефективного механізму обчислення розміру винагороди, відшкодування витрат та їх виплати адвокатам, які надають безоплатну вторинну правову допомогу.

Правова ж оцінка доцільності визначення/встановлення окремих умов такого порядку/методики не входить до компетенції адміністративного суду, адже, як встановлено судом вище, ці повноваження є дискреційним.

Окремо, суд першої інстанції вірно зазначає, статтею 264 Кодексу адміністративного судочинства України встановлені особливості провадження у справах щодо оскарження нормативно-правових актів органів виконавчої влади, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування та інших суб`єктів владних повноважень

Відповідно до частини першої статті 264 Кодексу адміністративного судочинства України правила цієї статті поширюються на розгляд адміністративних справ щодо:

1) законності (крім конституційності) постанов та розпоряджень Кабінету Міністрів України (крім рішень Кабінету Міністрів України, визначених частиною першою статті 266-1 цього Кодексу), постанов Верховної Ради Автономної Республіки Крим;

2) законності та відповідності правовим актам вищої юридичної сили нормативно-правових актів міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій, органів місцевого самоврядування, інших суб`єктів владних повноважень.

Відповідно до частин другої та третьої статті 264 Кодекс адміністративного судочинства України право оскаржити нормативно-правовий акт мають особи, щодо яких його застосовано, а також особи, які є суб`єктом правовідносин, у яких буде застосовано цей акт.

Нормативно-правові акти можуть бути оскаржені до адміністративного суду протягом всього строку їх чинності.

Отже, керуючись завданнями та основними засадами (принципами) адміністративного судочинства, з урахуванням вимог встановлених частиною другою статті 19 Конституції України, частиною другою статті 2, статті 264 Кодексу адміністративного судочинства України, одним з питань, яке необхідно вирішити у межах розгляду даної справи є наявність або відсутність у позивача права оскаржити положення нормативно-правового акту.

Стаття 5 КАС України декларує право на звернення до суду та способи судового захисту, згідно частини першої якої кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом: 1) визнання протиправним та нечинним нормативно-правового акта чи окремих його положень; 2) визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень; 3) визнання дій суб`єкта владних повноважень протиправними та зобов`язання утриматися від вчинення певних дій; 4) визнання бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправною та зобов`язання вчинити певні дії; 5) встановлення наявності чи відсутності компетенції (повноважень) суб`єкта владних повноважень; 6) прийняття судом одного з рішень, зазначених у пунктах 1-4 цієї частини та стягнення з відповідача - суб`єкта владних повноважень коштів на відшкодування шкоди, заподіяної його протиправними рішеннями, дією або бездіяльністю.

У пункті 1 резолютивної частини Рішення від 1 грудня 2004 року № 18-рп/2004 Конституційний Суд України розтлумачив, що поняття «охоронюваний законом інтерес» у логічно-смисловому зв`язку з поняттям «права» треба розуміти, як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об`єктивного і прямо не опосередкований у суб`єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загально-правовим засадам.

Отже, з огляду на вимоги статей 2, 5 КАС України, об`єктом судового захисту в адміністративному судочинстві є не будь-який законний інтерес, а порушений суб`єктом владних повноважень.

Поряд з цим, Верховний Суд у постанові від 20.02.2019 року у справі № 522/3665/17 виснував, що обставинами, що свідчать про очевидну відсутність у позивача законного інтересу (а отже і матеріально-правової заінтересованості).

У справі, що розглядається, наявність порушеного права та законного інтересу оскаржуваною постановою Уряду позивач пов`язує із потребою у наданні професійної юридичної допомоги у кримінальному провадженні №12023200480001265, внесеному 22.04.2023 року до Єдиного реєстру досудових розслідувань.

Колегія суддів акцентує, що норми Методики обчислення розміру винагороди адвокатів, які надають безоплатну вторинну правничу допомогу визначають механізм обчислення розміру винагороди адвокатів, які надають безоплатну вторинну правничу допомогу (далі - правнича допомога), на підставі договору з центром з надання безоплатної правничої допомоги (далі - центр) суб`єктам права на таку допомогу, визначеним статтею 14 Закону України «Про безоплатну правничу допомогу».

Отже, норми Методики застосовуються до визначеного кола осіб - адвокатів, які надають безоплатну вторинну правничу допомогу, на підставі договору з центром з надання безоплатної правничої допомоги.

Також, колегія суддів критично оцінює посилання позивача на те, що наслідком редакції абзацу 4 пункту 6 Методики для позивача є те, що безоплатна вторинна правнича допомога адвокатом не надається.

Так, відповідно до пункту 8 частини 1 статті 17 Закону України «Про безоплатну правничу допомогу» Центр з надання безоплатної правничої допомоги укладає договори з адвокатами, включеними до Реєстру адвокатів, які надають безоплатну вторинну правничу допомогу, для надання такої допомоги.

Відповідно до Порядку і умов укладення договорів з адвокатами, які надають безоплатну вторинну правничу допомогу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 11 січня 2012 року № 8 (у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 19 грудня 2012 року № 1214) договори з адвокатами укладаються з урахуванням принципу незалежності адвокатської діяльності, положень Цивільного кодексу України, Законів України "Про безоплатну правничу допомогу", "Про адвокатуру та адвокатську діяльність", інших актів законодавства та цих Порядку і умов.

Отже, підписуючи Договір, адвокат приймає умови щодо Порядку та Методики та зобов`язаний надавати безоплатну вторинну правничу допомогу згідно вимог Закону, Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», Стандартів якості надання безоплатної вторинної правової допомоги та Правил адвокатської етики.

Суд першої інстанції вірно акцентує, що підстави та порядок припинення надання безоплатної вторинної правничої допомоги визначені у статті 23 Закону України «Про безоплатну правничу допомогу».

Підсумовуючи викладене, суд доходить висновку про те, що вказаний акт не спричиняє суттєвого негативного впливу саме на позивача.

Водночас, задоволення відповідних вимог особи можливе лише в разі об`єктивної наявності порушення, тобто встановлення, що рішення, дія або бездіяльність протиправно породжують, змінюють або припиняють права та обов`язки у сфері публічно-правових відносин.

Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, встановлюється при розгляді справи по суті та є підставою для прийняття судового рішення про відмову в позові.

Зазначене є підставою для відмови в задоволенні позовних вимог, оскільки сама по собі суб`єктивна незгода позивача з оскаржуваним нормативно-правовим актом жодним чином не свідчить про те, що вказаний акт порушує матеріально-правові інтереси позивача.

Колегія суддів апеляційної інстанції зазначає, що рішення суду першої інстанції постановлене з додержанням норм матеріального і процесуального права, обставин справи встановлено повно та досліджено всебічно.

Відповідно до частин першої та другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

За таких обставин, враховуючи вищевикладене, системно проаналізувавши приписи законодавства України, що були чинними на момент виникнення спірних правовідносин між сторонами, зважаючи на взаємний та достатній зв`язок доказів у їх сукупності, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції щодо відсутності підстав для задоволення позову.

Доводи апеляційної скарги зазначених вище висновків суду першої інстанції не спростовують і не дають підстав для висновку, що судом першої інстанції при розгляді справи неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чи порушено норми процесуального права.

Відповідно до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись ст.ст. 243, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 325, 328 КАС України, суд

П О С Т А Н О В И В :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Київського окружного адміністративного суду від 19 травня 2025 року - без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення безпосередньо до Верховного Суду.

Головуючий суддя: Коротких А.Ю.

Судді: Сорочко Є.О.

Чаку Є.В.