Рішення від 14 жовтня 2026 р. у справі №161/16448/25 — Луцький міськрайонний суд Волинської області

Справа № 161/16448/25

Провадження № 2/161/2127/26

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

15 жовтня 2026 року м. Луцьк

Луцький міськрайонний суд Волинської області в складі:

головуючого - судді Черняка В.В.,

за участю секретаря судового засідання – Дмитрук Т.В.,

представника позивача – Самотоя І.В.,

відповідачів – ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,

представника відповідача ОСОБА_3 – ОСОБА_4 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференцзв`язку в залі суду в місті Луцьку цивільну справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Укрфінстандарт» до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_1 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору: приватний нотаріус Луцького міського територіального округу Волинської області Мудрик Олександра Євгеніївна, про визнання недійсним договору купівлі-продажу нерухомого майна,-

ВСТАНОВИВ:

Позивач через свого представника звернувся до суду із вказаним позовом.

В обґрунтування вимог вказує, що 27.02.2025 р. між ОСОБА_2 (продавець), та ОСОБА_3 (покупець), було укладено договір купівлі-продажу щодо нерухомого майна – вівчарні, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , вартістю 377’911,55 гривень, посвідчений приватним нотаріусом Луцького міського нотаріального округу Волинської області Мудрик Олександрою Євгенівною за реєстраційним № 1531. На момент укладення вказаного договору ОСОБА_2 перебувала у зареєстрованому шлюбі зі ОСОБА_1 , який, у свою чергу, є боржником у межах відкритого виконавчого провадження № 69537443 за виконавчим листом № 2-3781/12, виданим 14.05.2013 р. на виконання рішення Печерського районного суду м. Києва у справі № 2 3781/12 від 28.02.2013 р.

З 25.05.2023 року по теперішній час у проваджені Печерського районного суду м. Києва перебуває справа № 2-3781/12 (провадження № 6-161/25) за поданням приватного виконавця Виконавчого округу міста Києва Варави Р.С. про визначення частки майна боржника ОСОБА_1 у майні, яким він володіє спільно з іншими особами. ОСОБА_1 та його дружині ОСОБА_2 достеменно було відомо про наявність даного подання, оскільки вони обоє є учасниками справи та регулярно відвідують судові засідання.

Крім того, 18.02.2025 р. Печерський районний суд м. Києва відмовив у задоволенні заяви ОСОБА_1 про визнання виконавчого документа з примусового виконання рішення Печерського районного суду м. Києва від 28 лютого 2013 року у цивільній справі № 2-3781/12.

Розуміючи невідворотність виконання рішення суду, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 вирішили уникнути сплати заборгованості та завадити подальшому стягненню 1/2 частки зі спільного майна подружжя на користь кредитора ТОВ «ФК «УКРФІНСТАНДАРТ», у тому чисті зверненню стягнення на 1/2 вівчарні. У зв`язку з цим, вони вирішили в терміновому порядку (через 9 днів з моменту ухвалення судового рішення у справі № 2-3781/12) продати зазначений об`єкт нерухомості.

З огляду на вказані обставини, існують об`єктивні підстави вважати, що договір купівлі-продажу вівчарні, який було укладено між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , є правочином, який було вчинено відповідачами з метою унеможливлення звернення стягнення на частку майна ОСОБА_1 у межах виконання рішення Печерського районного суду м. Києва від 28.02.2013 р. у справі № 2-3781/12.

Враховуючи наведене, позивач просить визнати вказаний договір недійсним, застосувати наслідки недійсності та стягнути з відповідачів судові витрати у справі.

Ухвалою суду від 14.08.2026 року справу було прийнято до розгляду та відкрито провадження.

Крім того, ухвалою суду від 14.08.2026 року судом було задоволено заяву позивача та вжито заходи забезпечення позову, шляхом накладення арешту на спірний об`єкт нерухомого майна та заборони вчинення реєстраційних дій щодо нього.

03.09.2025 року на адресу суду надійшов відзив ОСОБА_2 в якому остання заперечує проти задоволення позову. Вказує, що спірне майно є її особистою власністю, яке придбано за її власні кошти, незважаючи на те, що набуто в період перебування у шлюбі. Крім того, вказаний позов подано передчасно (подано до вирішення справи про визначення частки майна боржника у спірному майні).

09.09.2026 року до суду надійшов відзив ОСОБА_3 , в якому представник відповідача вказує, що визнання фраудаторного правочину недійсним не є безумовною підставою для витребування відчуженого за ним майна з володіння останнього набувача. Необхідною передумовою для цього є встановлення обставин щодо недобросовісності саме цього набувача. ОСОБА_3 є добросовісним набувачем майна, майно у жодному випадку не підлягає витребуванню з огляду на те, що не є майном боржника (продавець ОСОБА_2 не є боржником позивача) та в жодному випадку не могло забезпечувати виконання боргових зобов`язань відмінної від власника майна особи. Майно набуто покупцем ОСОБА_3 на підставі оплатного договору у передбачений законодавством спосіб. Продавець та покупець майна не є пов`язаними особами.

Відповідач ОСОБА_1 правом подачі письмового відзиву на позов не скористався.

Протокольною ухвалою суду від 03.12.2025 року було закрито підготовче провадження у справі, призначено її до розгляду по суті.

Ухвалою суду від 18.02.2026 року судом було відмовлено у задоволенні клопотання ОСОБА_1 про зупинення провадження у справі.

Суд наголошує, що до початку розгляду справи по суті судові засідання були неодноразово відкладенні за клопотанням сторін з метою мирного врегулювання спору. Однак, станом на дату розгляду домовленостей між сторонами досягнуто не було.

В судовому засіданні представник позивача підтримав вимоги, просив їх задовольнити.

Відповідач ОСОБА_2 та представник відповідача ОСОБА_3 адвокат Андріяш Н.В. проти задоволення позову заперечили, надали пояснення аналогічні викладеному у письмовому відзиві на позов.

Відповідач ОСОБА_1 проти задоволення позову заперечив, в судових дебатах просив повернутись до розгляду справи по суті та зупинити провадження до вирішення іншої справи.

Протокольною ухвалою суду від 15.10.2026 року у задоволенні клопотання ОСОБА_1 було відмовлено (зібрані докази дозволяють встановити та оцінити обставини (факти), які є предметом судового розгляду).

Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - приватний нотаріус Луцького міського територіального округу Волинської області Мудрик Олександра Євгеніївна в судове засідання не з`явилась, про дату та час розгляду справи була повідомлена належним чином.

Заслухавши пояснення учасників процесу та дослідивши письмові докази у справі, суд дійшов наступних висновків.

Рішенням Печерського районного суду міста Києва у справі № 2-3781/12 від 28.02.2013 р. за позовом ПАТ АКБ «Львів» до ТОВ «Ізолфа Україна» та ОСОБА_1 про стягнення солідарної заборгованості, суд ухвалив стягнути із відповідача ОСОБА_1 на користь ПАТ АКБ «Львів» заборгованість за Генеральними кредитними договорами № 41 та № 42 в сумі 543 218, 60 Євро, що згідно офіційного курсу НБУ становить 5 511 666, 49 грн. та судові витрати у справі. На підставі рішення 14.05.2013 р. видано виконавчий лист.

29.12.2021 р. між АТ АКБ «Львів» та ТОВ «ФК «УКРФІНСТАНДАРТ», було укладено договір факторингу, за яким банк відступив останньому право грошової вимоги до боржника ТОВ «Ізолфа Україна» та поручителів (у тому числі до ОСОБА_1 ) за зобов`язаннями за кредитними договорами № 41 і № 42 зі всіма змінами та доповненнями.

01.08.2022 року було відкрито виконавче провадження № 69537443 від 01.08.2022 року щодо боржника ОСОБА_1 , стягувачем за яким виступає ТОВ «ФК «УКРФІНСТАНДАРТ» (а.с.60-61).

З 25.05.2023 року по 25.09.2025 року у проваджені Печерського районного суду м. Києва перебувала справа № 2-3781/12 (провадження № 6-161/25) за поданням приватного виконавця Виконавчого округу міста Києва Варави Р.С. про визначення частки майна боржника ОСОБА_1 у майні, яким він володіє спільно з іншими особами (встановлено згідно даних ЄДРСР).

18.02.2025 р. Печерський районний суд м. Києва відмовив у задоволенні заяви ОСОБА_1 про визнання виконавчого документа з примусового виконання рішення Печерського районного суду м. Києва від 28 лютого 2013 року у цивільній справі № 2-3781/12 (а.с.70-76).

27.02.2025 р. між ОСОБА_2 (продавець), та ОСОБА_3 (покупець), було укладено договір купівлі-продажу щодо нерухомого майна – вівчарні, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , вартістю 377’911,55 гривень, посвідчений приватним нотаріусом Луцького міського нотаріального округу Волинської області Мудрик Олександрою Євгенівною за реєстраційним № 1531 (а.с.249-254).

22.01.2026 року Печерський районний суд м. Києва повторно відмовив у задоволенні заяви ОСОБА_1 про визнання виконавчого документа з примусового виконання рішення Печерського районного суду м. Києва від 28 лютого 2013 року у цивільній справі № 2-3781/12 (а.с.239).

Предметом розгляду справи є питання визнання вказаного договору купівлі-продажу недійсним із застосуванням наслідків недійсності.

З матеріалів справи вбачається, що право власності на спірний об`єкт нерухомості було набуто ОСОБА_2 в період її перебування у шлюбі зі ОСОБА_1 (а.с.63-64) (ця обставина не спростована відповідачами).

Відповідно до вимог ч. 3 ст. 368 ЦК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом (вказане узгоджується з положеннями ст. 60 СУ України).

Згідно зі статтею 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

За таких обставин розпорядження майном, в тому числі його відчуження, має відбуватися за взаємною згодою подружжя незалежно від того на чиє ім`я зареєстровано право власності на об`єкт нерухомості.

За відсутності нотаріально посвідченої згоди одного з подружжя на відчуження нерухомого майна, інший з подружжя немає права на укладання такого договору.

Згідно нотаріально посвідченої заяви від 27.02.2026 року ОСОБА_1 надано згоду дружині на продаж набутої ними за час шлюбу вівчарні, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 (а.с.48).

В даному випадку має місце відчуження майна, належного ОСОБА_1 (боржнику у межах відкритого виконавчого провадження № 69537443).

Відповідно до ст. 202 ЦК України, правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків.

За змістом ч. 5 ст. 203 ЦК України, правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до змісту ст. 234 ЦК України, фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином.

Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків.

У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.

Отже, основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) іншого учасника або третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.

Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням ч. 1 та ч. 5 ст. 203 ЦК України, що за правилами ст. 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до ст. 234 ЦК України.

Відповідно до ч. 4 ст. 263 ЦПК України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Згідно правового висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 03 липня 2019 року у справі №369/11268/16-ц (провадження №14-260цс19), позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (п. 6 ст. 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (ч. 3 ст. 13 ЦК України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена ст. 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена ст. 228 ЦК України.

У постанові Верховний Суд від 19 травня 2021 року у справі № 693/624/19 (провадження № 61-6420св21) вказано, що приватноправовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили. Про зловживання правом і використання приватноправового інструментарію всупереч його призначенню проявляється в тому, що: особа (особи) «використовувала/використовували право на зло»; наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб (негативні наслідки являють собою певний стан, до якого потрапляють інші суб`єкти, чиї права безпосередньо пов`язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб`єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов; настання цих фактів/умов безпосередньо залежить від дій іншої особи; інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах з цими особами, які «потерпають» від зловживання нею правом, або не перебувають); враховується правовий статус особи /осіб (особа перебуває у правовідносинах і як їх учасник має уявлення не лише про обсяг своїх прав, а і про обсяг прав інших учасників цих правовідносин та порядок їх набуття та здійснення; особа не вперше перебуває у цих правовідносинах або ці правовідносини є тривалими, або вона є учасником й інших аналогічних правовідносин).

Договір, як приватноправова категорія, є універсальним регулятором між учасниками цивільних відносин, покликаний забезпечити регулювання цивільних відносин, та має бути направлений на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Договором, що вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторним договором), може бути як оплатний, так і безоплатний договір. Приватноправовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили».

У постанові Верховного Суду від 14 січня 2020 року у справі № 489/5148/18 суд касаційної інстанції вказав, що правочин, учинений боржником у період настання в нього зобов`язання щодо погашення заборгованості перед кредитором, унаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину (правочину, вчиненого боржником на шкоду кредитору). При цьому та обставина, що правочин з третьою особою якому боржник відчужив майно, реально виконаний, не виключає тієї обставини, що він направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника та, відповідно, може бути визнаний недійсним на підставі загальних засад цивільного законодавства.

Вирішуючи даний спір, суд звертає увагу, що будь-який правочин, вчинений боржником у період настання у нього зобов`язання із погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину, що узгоджується з позицією, наведеною у постанові Верховного Суду від 24.07.2019 у справі № 405/1820/17, постанові Верховного Суду від 20.08.2024 у справі №700/337/23 та постанові Великої Палати Верховного Суду від 18.12.2024 у справі №916/379/23.

Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (п. 6 ст. 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними.

Тобто, відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Згідно із ч.ч. 2, 3 ст. 13 ЦК України, при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Цивільно-правовий договір (в тому числі й договір купівлі-продажу) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення (в тому числі, вироку).

Приватно-правовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення чи унеможливлення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили. Зловживання правом і використання приватно-правового інструментарію всупереч його призначенню проявляється в тому, що:

- особа (особи) «використовувала/використовували право на зло»;

- наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб (негативні наслідки являють собою певний стан, до якого потрапляють інші суб`єкти, чиї права безпосередньо пов`язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб`єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов; настання цих фактів/умов безпосередньо залежить від дій іншої особи; інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах з цими особами, які «потерпають» від зловживання нею правом, або не перебувають);

- враховується правовий статус особи/осіб (особа перебуває у правовідносинах і як їх учасник має уявлення не лише про обсяг своїх прав, а і про обсяг прав інших учасників цих правовідносин та порядок їх набуття та здійснення; особа не вперше перебуває у цих правовідносинах або ці правовідносини є тривалими, або вона є учасником й інших аналогічних правовідносин).

Необхідно розмежовувати конкурсне оспорювання та позаконкурсне оспорювання фраудаторних правочинів. Недійсність фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні має гарантувати інтереси кредитора (кредиторів) «через можливість доступу до майна боржника», навіть і того, що знаходиться в інших осіб.

Метою позаконкурсного оспорювання є повернення майна боржнику задля звернення на них стягнення, тобто, щоб кредитор опинився в тому положенні, яке він мав до вчинення фраудаторного правочину.

Недійсність фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні має гарантувати інтереси кредитора (кредиторів) «через можливість доступу до майна боржника», навіть і того, що знаходиться в інших осіб. Метою позаконкурсного оспорювання є повернення майна боржнику задля звернення на них стягнення, тобто, щоб кредитор опинився в тому положенні, яке він мав до вчинення фраудаторного правочину; в практиці касаційного суду допускається кваліфікація фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як фіктивного (стаття 234 ЦК України) чи такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України). Одна й інша підстави для кваліфікації правочину як фраудаторного побудовані законодавцем за моделлю оспорюваного правочину. Тобто, оспорення правочину має відбуватися за ініціативою кредитора як заінтересованої особи шляхом пред`явлення позовної вимоги про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов); кваліфікація правочину як фіктивного виключається, якщо на виконання оспорюваного правочину було передано майно чи відбувся перехід прав; натомість для кваліфікації фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України) не має значення, що на виконання оспорюваного правочину було передано майно чи відбувся перехід прав. Важливим для кваліфікації такого правочину як фраудаторного є те, що внаслідок його вчинення відбувається, зокрема, унеможливлення звернення стягнення на майно боржника чи зменшується обсяг його майна; очевидно, що одночасна кваліфікація оспорюваного фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як фіктивного (стаття 234 ЦК України) і такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України) не допускається (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 січня 2024 року в справі № 761/40240/21).

Контрагентом з яким боржник вчиняє оспорюваний договір може бути не тільки родич боржника, але й інша особа (зокрема, співвласник в спільній власності); відсутність заборони чи арешту не виключає кваліфікацію правочину як фраудаторного, оскільки для оспорення правочину, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України), важливим є те, що учасники цивільного обороту використовують приватний інструментарій всупереч його призначенню, принципу доброї совісті та, зокрема, для, унеможливлення звернення стягнення на майно боржника (поручителя) чи зменшення обсягу його майна (див. постанову Верховного Суду від 20 серпня 2024 року у справі № 947/37261/21).

Метою позаконкурсного оспорювання є повернення майна боржнику задля звернення на них стягнення, тобто, щоб кредитор опинився в тому положенні, яке він мав до вчинення фраудаторного правочину (див. постанову Верховного Суду від 05 квітня 2023 року в справі № 523/17429/20).

Належним способом є відновлення становища яке існувало до порушення (п.4 ч.2 ст.15 16 ЦК України), і для повернення майна боржнику оспорювання наступних правочинів (реєстраційних дій) щодо цього майна не вимагається (див. постанови Верховного Суду від 18.05.2022р. у справі № 643/15604/17, від 12.04.2023р. в справі № 161/12564/21).

Особа, яка відчужує майно, що перебуває у спільній частковій власності подружжя, на підставі оплатного договору, після ініціювання кредитором судового спору про визначення частки боржника (її чоловіка) у майні з метою стягнення заборгованості, діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора, оскільки уклала договір, який порушує майнові інтереси кредитора, направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника. На думку суду, такі дії є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом.

Як наслідок, не виключається визнання договору недійсним, направленого на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (п. 6 ст. 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (ч. 3 ст. 13 ЦК України).

Вирішуючи питання про наявність підстав для визнання недійсним правочину внаслідок укладення договору, зміст якого суперечить ЦК України, суд враховує, що ОСОБА_2 відчужила майно спільної часткової власності після ініціювання кредитором судового спору з метою визначення обсягу майна боржника ОСОБА_1 та стягнення з нього заборгованості, доказів перебування спірного майна у її особистій власності не надано.

Сукупність наведених обставин доводить той факт, що відповідачі діяли недобросовісно, зловживаючи своїми цивільними правами на шкоду правам інших осіб, оскільки відчуження майна ОСОБА_1 , яким він володів спільно із дружиною, будучи боржником перед позивачем, відбулося з метою уникнення звернення стягнення кредитором на його частку як боржника та і на майно в цілому.

Відповідно, договір купівлі-продажу, вчинений ОСОБА_2 в період наявності непогашеної заборгованості у її чоловіка, внаслідок якого ОСОБА_1 перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності та набувають ознак фраудаторних правочинів (правові висновки Верховного Суду у постановах: від 17 липня 2019 року у справі № 299/396/17, від 24 липня 2019 року у справі № 405/1820/17).

При цьому та обставина, що правочин із третьою особою, реально виконаний, не виключає тієї обставини, що він направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржників та, відповідно, може бути визнаний недійсним на підставі загальних засад цивільного законодавства.

Боржник не є абсолютно вільним у обранні варіантів власної поведінки, його дії не повинні призводити до такого стану, у якому він ставатиме неплатоспроможним перед своїми кредиторами.

За таких обставин, суд дійшов висновку про наявність передбачених законом підстав для задоволення позовних вимог щодо визнання недійсним розглядуваного договору.

Частиною третьою статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» передбачено, що у разі визнання на підставі судового рішення недійсними документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, що мало наслідком державну реєстрацію набуття речових прав, обтяжень речових прав, відповідні права чи обтяження припиняються.

Відповідно до ч. 1 ст. 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, – відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Зважуючи на визнання недійсним договору купівлі-продажу, вимоги щодо застосування наслідків недійсності також підлягають до задоволення.

Відповідно до п. 1 ч.2 ст. 141 ЦПК України, витрати зі сплати судового збору слід стягнути з відповідачів на користь позивача пропорційно до задоволених вимог у розмірі 5746,14 грн. (а.с.1-2).

На підставі викладеного, керуючись ст. 12, 13, 89, 141, 259, 263-265, 268, 273, 280-283, 288-289, 352, 354 ЦПК України, суд, -

УХВАЛИВ:

Позов Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Укрфінстандарт» до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_1 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору: приватний нотаріус Луцького міського територіального округу Волинської області Мудрик Олександра Євгеніївна, про визнання недійсним договору купівлі-продажу нерухомого майна, - задовольнити повністю.

Визнати недійсним договір купівлі-продажу від 27.02.2025 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Луцького міського нотаріального округу Волинської області Мудрик Олександрою Євгенівною за № 1531.

Застосувати наслідки недійсності договору купівлі-продажу № 1531 від 27.02.2025 року, шляхом повернення ОСОБА_2 права власності на вівчарню (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 3096024507080), що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

Стягнути зі ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 5746 (п`ять тисяч сімсот сорок шість) грн. 14 коп., а саме по 1915 (одна тисяча дев`ятсот п`ятнадцять) грн. 38 коп. з кожного.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо її не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржене до Волинського апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги протягом 30 (тридцяти) днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Позивач: Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Укрфінстандарт» (04052, м. Київ, вул. Глибочицька 17-б, офіс 503; код ЄДРПОУ 411538780.

Відповідачі: ОСОБА_2 ( АДРЕСА_2 ; РНОКПП НОМЕР_1 ).

ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 ; РНОКПП НОМЕР_2 ).

ОСОБА_3 ( АДРЕСА_3 ; РНОКПП НОМЕР_3 ).

Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору: приватний нотаріус Луцького міського територіального округу Волинської області Мудрик Олександра Євгеніївна (Волинська обл., м. Луцьк, вул. Шопена 13).

Повний текст судового рішення складено 26 жовтня 2026 року.

Суддя Луцького міськрайонного суду

Волинської області В.В. Черняк