Постанова від 25 жовтня 2026 р. у справі №420/33806/25 — П'ятий апеляційний адміністративний суд

П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

———————————————————————

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

26 жовтня 2026 р.м. ОдесаСправа № 420/33806/25

Головуючий в 1 інстанції: Танцюра К.О.

Дата і місце ухвалення: 11.05.2026р., м. Одеса

П`ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

Головуючого судді: Бойка А.В.,

суддів : Тарновецького І.І.,

Шевчук О.А.,

розглянувши в порядку письмового провадження в місті Одесі апеляційну скаргу НОМЕР_1 прикордонного загону Державної прикордонної служби України (військова частина НОМЕР_2 ) на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 11 травня 2026 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до НОМЕР_1 прикордонного загону Державної прикордонної служби України (військова частина НОМЕР_2 ) про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії,-

В С Т А Н О В И В :

В жовтні 2025 року ОСОБА_1 звернувся до Одеського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до НОМЕР_1 прикордонного загону ДПС України (військова частина НОМЕР_2 ), в якому просив суд:

визнати протиправною бездіяльність НОМЕР_1 прикордонного загону Державної прикордонної служби України (військова частина НОМЕР_2 ) щодо не проведення повного розрахунку з ОСОБА_1 при звільненні;

зобов`язати НОМЕР_1 прикордонний загін Державної прикордонної служби України (військова частина НОМЕР_2 ) нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середнє грошове забезпечення відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995р. №100, за несвоєчасний розрахунок при звільненні за весь час затримки розрахунку з 02.08.2019р. по день фактичного розрахунку 25.09.2025р.

Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 11 травня 2026 року позов задоволено частково.

Визнано протиправною бездіяльність НОМЕР_1 прикордонного загону Державної прикордонної служби України (військова частина НОМЕР_2 ) щодо проведення повного розрахунку з ОСОБА_1 при звільненні.

Зобов`язано НОМЕР_1 прикордонний загін Державної прикордонної служби України (військова частина НОМЕР_2 ) нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середнє грошове забезпечення відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995р. №100, за несвоєчасний розрахунок при звільненні за весь час затримки розрахунку з 02.08.2019р. по день фактичного розрахунку 25.09.2025р., у загальному розмірі 350 461,84 грн.

В задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.

Не погоджуючись з вказаним рішенням НОМЕР_1 прикордонний загін ДПС України (військова частина НОМЕР_2 ) подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на не правильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення від 11.05.2026р., з ухваленням по справі нового судового рішення – про відмову в задоволенні позову ОСОБА_1 .

В своїй скарзі апелянт зазначає, що при вирішенні спору суд першої інстанції залишив поза увагою, що позивач проходив військову службу та був виключений зі списків особового складу ІНФОРМАЦІЯ_1 (військової частини НОМЕР_3 ), а не НОМЕР_1 прикордонного загону ДПС України (військової частини НОМЕР_2 ). Судом не враховано положення постанови КМУ від 05.02.2020р. №43, яка не визначає НОМЕР_1 прикордонний загін ДПС України правонаступником ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Також, апелянт посилається на те, що суд першої інстанції помилково ототожнив виконання рішення у справі №420/35819/24 із визнанням наявності первинного обов`язку військової частини НОМЕР_2 щодо проведення розрахунку при звільненні. Судом не враховано, що рішення Одеського окружного адміністративного суду від 29.01.2025р. по справі №420/35819/24 стосувалося іншого предмету спору, а саме: нарахування та виплати індексації грошового забезпечення, індексації-різниці та компенсації втрати частини доходів. Сам факт виконання військовою частиною НОМЕР_2 судового рішення, яке набрало законної сили, не є і не може бути доказом того, що ОСОБА_1 проходив службу у військовій частині НОМЕР_2 , що вказана військова частина була суб`єктом кадрового забезпечення позивача та є правонаступником ІНФОРМАЦІЯ_1 (військової частини НОМЕР_3 ), а також, що військова частина НОМЕР_2 добровільно визнала наявність між нею та позивачем первинних службово-грошових правовідносин. Виконання судового рішення не може тлумачитися судом як самостійна підстава для виникнення нового майнового зобов`язання на суму 350 461,84 грн., яка є загальною сумою середнього заробітку за відповідний період часу.

Посилається апелянт і на те, що судом не враховано, що між сторонами існував спір про саме право на відповідні виплати, а сума виплат була визначена лише у 2025 році (судовим рішенням). До того ж, включення компенсації втрати частини доходів до суми, яка використовується для розрахунку середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні, створює ситуацію подвійної компенсаційної відповідальності за одні й тіж самі правовідносини.

Апелянт зазначає, що суд першої інстанції неправильно застосував ст.ст. 116, 117 КЗпП України до правовідносин військової служби.

Справа призначена до розгляду у порядку письмового провадження у відповідності до п.3 ч.1 ст.311 КАС України.

Розглянувши матеріали справи, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість судового рішення в межах доводів і вимог апеляційної скарги, колегія суддів дійшла наступного:

Судом першої інстанції встановлено та матеріалами справи підтверджено, що ОСОБА_1 проходив військову службу та перебував на грошовому забезпеченні в ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Наказом Голови Державної прикордонної служби України від 03.07.2019р. №689/ОС ОСОБА_1 звільнено у запас за п.п. «а» (у зв`язку із закінченням строку контракту) п.2 ч.5 ст.26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу».

Наказом начальника ІНФОРМАЦІЯ_2 від 29.07.2019р. №223-ОС позивача виключено зі списків особового складу та всіх видів забезпечення з 01.08.2019р.

Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 29.01.2025 року по справі №420/35819/24, зобов`язано НОМЕР_1 прикордонний загін Державної прикордонної служби України (військова частина НОМЕР_2 ) нарахувати та виплатити на користь ОСОБА_1 : індексацію грошового забезпечення за період з 01.12.2015р. по 28.02.2018р. включно, визначивши базовим місяцем - січень 2008 року; індексацію-різницю за період з 01.03.2018р. по 01.08.2019р. з урахуванням нарахованої індексації грошового забезпечення, відповідно до приписів абзаців 3, 4, 6 пункту 5 Порядку проведення індексації грошових доходів населення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17 липня 2003 року №1078, у фіксованій величині 3485,14 грн. в місяць, з урахуванням раніше виплачених сум індексації; компенсацію втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати на суми індексації грошового забезпечення за весь час затримки виплати.

На виконання рішення по справі №420/35819/24 військовою частиною НОМЕР_2 виплачено 26.09.2025р. на користь позивача грошове забезпечення у розмірі 181 567,20 грн.

Вважаючи протиправною бездіяльність НОМЕР_1 прикордонного загону ДПС України (військова частина НОМЕР_2 ) щодо не нарахування та невиплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні ОСОБА_1 звернувся до суду з даним позовом.

Суд першої інстанції, задовольняючи частково позов ОСОБА_1 , дійшов висновку, що оскільки відповідач не провів з позивачем при звільненні з військової служби остаточний розрахунок, то позивач набув право на отримання середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, як це передбачено ст.117 КЗпП України. Суд зазначив, що загальна сума середнього заробітку, яка підлягає стягненню на користь позивача за весь період затримки виплати індексації грошового забезпечення, на виконання рішення по справі №420/35819/24, становить 350 461,84 грн.

Надаючи правову оцінку таким висновкам суду першої інстанції колегія суддів виходить з наступного.

Спір у цій справі виник у зв`язку із виплатою на користь позивача (військовослужбовця) середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України.

Відповідно до приписів абзацу 1 статті 3 Кодексу законів про працю України законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.

Згідно із статтею 4 КЗпП України законодавство про працю складається з Кодексу законів про працю України та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього.

Ні Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20.12.1991р. за №2011-XII, ні іншими підзаконними нормативними актами не врегульовані питання порушення роботодавцем (у цьому випадку військовою частиною) строків проведення розрахунків при звільненні, а також наслідків такого порушення. Не врегульовані вказані правовідносини й іншими нормативними актами, які регулюють питання прийняття, проходження та звільнення з військової служби.

За загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.

Ця позиція висловлена Верховним Судом, зокрема, у постановах від 20.05.2020р. у справі №816/1640/17, від 16.07.2020р. у справі №400/2884/18.

Відтак, оскільки наведеними нормативними актами не врегульовано питання строків проведення повного розрахунку при звільненні з військової служби, а також не установлено правових наслідків недотримання такого строку, колегія суддів дійшла висновку про необхідність застосування до спірних правовідносин приписів Кодексу законів про працю України.

За приписами статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану нею суму.

Частиною першою статті 117 КЗпП України, в редакції до змін, внесених Законом №2352-IX від 01.07.2022р., передбачалося, що у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Згідно з частиною другою статті 117 КЗпП України у названій редакції при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.

За змістом частини першої статті 117 КЗпП України обов`язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов`язку. І саме з цією обставиною пов`язаний період, протягом до якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.

Частина перша статті 117 КЗпП України переважно стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору свідомо та умисно не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником.

Частина друга статті 117 КЗпП України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем та колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.

Так, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 КЗпП України). Відтак, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов`язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальність роботодавця протягом усього періоду прострочення.

Оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов`язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, тому числі й після прийняття судового рішення.

19.07.2022р. набрав чинності Закон України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин” від 01.07.2022р. №2352-IX, яким внесені зміни до статті 117 КЗпП України, за змістом яких роботодавець повинен виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.

При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.

Верховний Суд у постановах від 29.02.2024 у справі №460/42448/22, від 22.02.2024 у справі № 560/831/23, від 15.02.2024 у справі №420/11416/23, від 29.01.2024 у справі №560/9586/22, від 30.11.2023 у справі №380/19103/22 та від 28.06.2023 у справі №560/11489/22 зауважив на тому, що правовий висновок Великої Палати Верховного Суду у постанові від 26.06.2019р. у справі №761/9584/15-ц викладено щодо приписів ст. 117 КЗпП України у редакції, яка діяла до набрання чинності Законом № 2352-ІХ.

За висновком Верховного Суду у вказаних справах у разі коли спірний період стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні одночасно охоплюється дією редакцій ст. 117 КЗпП України, як до змін, внесених Законом № 2352-ІХ так і після їх внесення, то за такого правового врегулювання спірний період варто умовно поділяти на дві частини: до набрання змінами чинності 19.07.2022 і після цього.

Період затримки розрахунку при звільненні з ОСОБА_1 у даній справі складає з 02.08.2019р. (наступний день після виключення зі списків) по 25.09.2025р. (день фактичного розрахунку).

Таким чином, період з 02.08.2019 по 18.07.2022 (до набрання чинності Законом №2352-ІХ) регулюється редакцією статті 117 КЗпП України, до внесення у неї змін Законом №2352-ІХ, тобто без обмеження строком виплати у 6 місяців. До цього періоду, у разі наявності у суду, який розглядає спір, переконання про істотний дисбаланс між сумою коштів, яку прострочив роботодавець і сумою середнього заробітку за час затримки цієї виплати може застосувати принцип співмірності і зменшити таку виплату.

Період з 19.07.2022р. до 25.09.2025р. регулюється вже нині чинною редакцією статті 117 КЗпП України, яка передбачає обмеження виплати такому працівникові шістьма місяцями.

Тож, у межах цієї справи, зважаючи на період за який позивач просить суд нарахувати і виплатити на його користь середнє грошове забезпечення належить враховувати норми статті 117 КЗпП України у редакції, яка діяла до 19 липня 2022 року із врахуванням висновків Верховного Суду, які безпосередньо стосуються норм статті 117 КЗпП України у редакції, яка діяла до 19 липня 2022 року, а на їх виконання підлягає встановленню: розмір середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні; загальний розмір належних позивачеві при звільненні виплат; частка коштів, яка була виплачена позивачу при звільненні у порівнянні з загальним розміром належних позивачеві при звільненні виплат; частка коштів, яка не була виплачена позивачу при звільненні у порівнянні з загальним розміром належних позивачеві при звільненні виплат.

Наведена правова позиція узгоджується із висновком Верховного Суду, викладеному у постановах від 29 січня 2024 року у справі №560/9586/22 та від 30 листопада 2023 року у справі №380/19103/22.

Судом першої інстанції встановлено та апелянтом не спростовано, що середньоденна заробітна плата позивача за два місяці перед звільненням складає 717,91 грн.

Вирішуючи спірні правовідносини, застосовуючи вищенаведені зміни, період затримки розрахунку при звільненні позивача складає 1266 календарних дні, а саме:

з 02.08.2019 до 18.07.2022– 1082 календарних дні;

з 19.07.2022 по 18.01.2023 – 184 календарних дні.

Отже, середній заробіток за час затримки розрахунку за період з 02.08.2019 до 18.01.2023 складає 908 874,06 грн. (1266 календарних дні х 717,91 грн.).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08.10.2025р. при розгляді справи №489/6074/23 сформулювала правовий висновок, що обмеження періоду нарахування відшкодування за затримку розрахунку при звільненні шістьма місяцями, запроваджене до статті 117 КЗпП України Законом №2352-IX, установлює максимальну межу відповідальності роботодавця. Ця законодавча межа не нівелює фундаментальних принципів розумності, справедливості та пропорційності, а також не змінює компенсаційного характеру відповідної виплати. Розглядаючи спори про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні після 19 липня 2022 року, необхідно брати до уваги співмірність заявленої до стягнення суми відшкодування з огляду на конкретні обставини справи. При здійсненні такої оцінки необхідно керуватися критеріями, встановленими Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц (зокрема, враховувати розмір простроченої заборгованості, її співвідношення із середнім заробітком, поведінку сторін тощо) для забезпечення справедливого балансу інтересів сторін трудових правовідносин. Розмір відшкодування суд може зменшити незалежно від ступеня задоволення позовних вимог про стягнення належних звільненому працівникові сум. Однак загальний період нарахування компенсації не може перевищувати шести місяців.

Таким чином, відшкодування за час затримки розрахунку при звільненні, як до, так і після 19.07.2022р., передбачене частиною 2 статті 117 КЗпП України, необхідно розраховувати із принципів розумності, справедливості та пропорційності та з урахуванням статті 117 КЗпП України в редакції Закону №2352-IX, про що наголошено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 08.10.2025р. у справі №489/6074/23.

У постанові від 26.06.2019р. у справі №761/9584/15-ц Велика Палата Верховного Суду звертала увагу на те, що встановлений статтею 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв встановлення справедливого та розумного балансу між інтересами звільненого працівника та його колишнього роботодавця. Суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, і таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми.

Зменшуючи розмір відшкодування, визначений відповідно до статті 117 КЗпП України, виходячи зі середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні, необхідно враховувати: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором; період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника; інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність можливого розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

Колегія суддів зазначає, істотність частки невиплаченої суми (181 567,20 грн.) у порівнянні із середнім заробітком за час затримки розрахунку за період з 02.08.2019р. до 18.01.2023р. становить 20% (181 567,20 / 908 874,06 * 100).

Виходячи з принципу пропорційності, на користь позивача необхідно стягнути середній заробіток за несвоєчасний розрахунок при звільненні у розмірі 181 774,81 грн, тобто 20% від 908 874,06 грн.

Апелянт зазначає, що судом не розмежовано сум, які входять до виплаченої загальної суми позивачу на виконання судового рішення по справі №420/35819/24, зокрема, не враховано, що до вказаної суми увійшла і сума виплаченої ОСОБА_1 компенсації втрати частини грошових доходів.

Колегія суддів критично ставиться до таких доводів апелянта, оскільки саме останній має довести суду, що до виплаченої із затримкою на користь позивача суми грошового забезпечення входить компенсація втрати частини грошових доходів, яка не вважається сумою, яка виплачена військовослужбовцю з порушенням ст.116 КЗпП України.

Ні суду першої, а ні суду апеляційної інстанцій, військовою частиною НОМЕР_2 , на яку ч.2 ст.77 КАС України покладено обов`язок доказування правомірності своїх дій, не надано жодного доказу на підтвердження вказаної обставини.

Апелянт стверджує, що судом не враховано тривалу пасивність позивача, який звернувся до НОМЕР_1 прикордонного загону лише в 2025р., тобто після спливу шести років з моменту виключення його зі списків особового складу.

Колегія суддів критично ставиться до таких доводів апелянта, оскільки, застосовуючи критерії зменшення, про які суд зазначив в оскаржуваному рішенні, судом, серед іншого, враховано обставину звернення ОСОБА_1 до суду з позовом у справі №420/35819/24 не відразу ж після звільнення.

Що ж до посилань апелянта на те, що ОСОБА_1 у спірний період проходив військову службу та був виключений зі списків особового складу ІНФОРМАЦІЯ_1 (військової частини НОМЕР_3 ), а не НОМЕР_1 прикордонного загону ДПС України (військової частини НОМЕР_2 ), то колегія суддів зазначає наступне.

28.01.2021р. до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань внесено запис про припинення ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Заборгованість по виплаті індексації грошового забезпечення на виконання рішення суду на користь позивача виплачувала саме військова частина НОМЕР_2 , тобто вказаний орган судом визнано відповідальним за виплату ОСОБА_1 індексації за період, починаючи з 01.12.2025р.

Таким чином, доводи апеляційної скарги про те, що НОМЕР_1 прикордонний загін (військова частина НОМЕР_2 ) не є належним відповідачем у даній справі є безпідставними.

Згідно п.2 ч.1 ст.315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове судове рішення у відповідній частині або змінити судове рішення.

Відповідно до п.4 ч.1 ст.317 КАС України підставою для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є, зокрема, неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Оскільки суд першої інстанції дійшов правильного висновку про задоволення позову, однак не вірно визначив розмір середнього заробітку, який підлягає виплаті на користь позивача за затримку розрахунку при звільненні, тому колегія суддів вважає за необхідне змінити рішення від 11.05.2026р.

Враховуючи, що дана справа правомірно віднесена судом першої інстанції до категорії незначної складності та розглядалась за правилами спрощеного провадження, постанова суду апеляційної інстанції може бути оскаржена до Верховного Суду лише з підстав, передбачених пп. «а»-«г» п.2 ч.5 ст.328 КАС України.

Керуючись ст.ст. 311, п.2 ч.1 ст.315, ст.ст. 317, 321, 322, 325, 328 КАС України, суд

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу НОМЕР_1 прикордонного загону Державної прикордонної служби України (військова частина НОМЕР_2 ) задовольнити частково.

Рішення Одеського окружного адміністративного суду від 11 травня 2026 року змінити, зазначивши в його мотивувальній та резолютивній частинах, що на користь ОСОБА_1 підлягає виплаті середнє грошове забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні в сумі 181 774,81 грн., а не у сумі 350 461,84 грн., як про це зазначив суд першої інстанції.

В іншій частині рішення Одеського окружного адміністративного суду від 11 травня 2026 року залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню в касаційному порядку не підлягає, крім випадків, передбачених п.2 ч.5 ст.328 КАС України.

Суддя-доповідач А.В. Бойко

СуддіІ.І. Тарновецький О.А. Шевчук