Постанова від 20 жовтня 2026 р. у справі №357/4440/26 — Київський апеляційний суд

справа № 357/4440/26 головуючий у суді І інстанції Орєхов О.І.

провадження № 22-ц/824/14736/2026 суддя-доповідач у суді ІІ інстанції Фінагеєв В.О.

П О С Т А Н О В А

Іменем України

21 жовтня 2026 року м. Київ

Київський апеляційний суд

у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

Головуючого судді Фінагеєва В.О.,

суддів Кашперської Т.Ц., Яворського М.А.,

за участю секретаря Надточий К.О.,

розглянувши в судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою Приватного підприємства Фірма «Атрікс» на рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 22 червня 2026 року, ухвалене під головуванням судді Орєхова О.І. у м. Біла Церква, Київської області, повний текст рішення виготовлено 22 червня 2026 року, у справі за позовом ОСОБА_1 до Приватного підприємства Фірма «Атрікс» про стягнення нарахованої, але не виплаченої заробітної плати та середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, -

В С Т А Н О В И В:

У березні 2026 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом в якому просила стягнути з відповідача на її користь заборгованість по нарахованій, але не виплаченій заробітній платі у розмірі 103 135,14 грн., сума зазначена з відрахуванням податків та інших обов`язкових платежів, середній заробіток за час затримки виплати заробітної плати звільненому працівнику в розмірі 55 255,20 грн.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що ОСОБА_1 в період з 01 листопада 2021 року працювала на посаді менеджера в ПП Фірма «Атрікс». Відповідно до запису № 11 у трудовій книзі позивача серії НОМЕР_1 міститься запис про працевлаштування до ПП Фірма «Атрікс» на підставі Наказу № 3-К від 03.11.2021 року та на підставі № 4-К від 28.04.2023 року звільнена з роботи за угодою сторін згідно ст. 36 п. 1 КЗпП (запис № 12 в трудовій книжці). Дані записи підписані директором ОСОБА_2 Відповідно Реєстру застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов`язкового державного страхування, Форма ОК-5, що видано Пенсійним фондом України, міститься інформація про нараховану заробітну плату відповідачем на користь позивача у період з листопада 2021 року по лютий 2023 року включно. Відповідно до довідки ОК-5, очевидним є те, що відповідачем сплачувався Єдиний соціальний внесок, який зараховується до страхового стажу позивача. На неодноразові звернення позивача до директора ПП Фірми «Атрікс» ОСОБА_2 про виплату заробітної плати позивачу, директор відмовлявся її виплачувати, посилаючись на те що вона його дружина (на той час вони перебували у шлюбі) і у них спільний бюджет. Однак, фактично, за період офіційного працевлаштування відповідач жодного разу не виплатив позивачу заробітну плату як на банківський рахунок, так і готівкою. Адвокатом Вдовикою О.М. було надіслано адвокатський запит на ім`я керівника ПП Фірма «Атрікс» із проханням: надати довідку про нараховану та виплачену заробітну плату ОСОБА_1 , РНОКПП НОМЕР_2 у період її працевлаштування в ПП Фірмі «Атрікс»; повідомити у якій формі (готівковій чи безготівковій) формі здійснювалась виплата заробітної плати ОСОБА_1 , РНОКПП НОМЕР_2 в період її працевлаштування та надати копії підтверджуючих документів про виплату заробітної плати за весь період роботи в ПП Фірмі «Атрікс». У своїй відповіді ПП Фірма «Атрікс» за підписом директора ОСОБА_2 від 27.02.2026 року повідомлено адвоката, що з огляду на те, що ОСОБА_1 , не виконувала ніякої роботи, заробітна плата їй нараховувалась, але не виплачувалась. За весь період ОСОБА_1 було нараховано до видачі 103 135,14 грн. Посилання роботодавця на те, що нібито ОСОБА_1 не виконувала ніякої робити і влаштована на роботу лише через те щоб їй нараховувався страховий стаж є лише невдалою спробою роботодавця уникнути відповідальності за свої неправомірні дії. Жодним нормативним актом не передбачено право роботодавця не виплачувати працівнику нараховану заробітну плату. Таким чином, незважаючи на звернення позивача до відповідача, вона так і не змогла отримати належні їй кошти, у зв`язку з чим, у відповідача перед позивачем виникла заборгованість по заробітній платі. Не погашаючи тривалий час заборгованість по заробітній платі, відповідач ставить позивача у важке матеріальне становище, тим самим порушуючи її конституційні права на належну та своєчасну оплату праці. Отже, не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої ст. 117 КЗпП України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки, але не більше 6 місяців.

Рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 22 червня 2026 року позов ОСОБА_1 задоволено. Вирішено питання розподілу судових витрат.

В апеляційній скарзі ПП «Фірма «Атрікс» просить скасувати рішення суду першої інстанції через невідповідність висновків суду фактичним обставинам справи, неправильне застосування норм матеріального права, порушення норм процесуального права та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити в повному обсязі.

В обґрунтування доводів апеляційної скарги ПП «Фірма «Атрікс» зазначає, що ключовим питанням цієї справи є не факт перебування ОСОБА_1 у трудових відносинах із ПП Фірма «Атрікс» і не факт бухгалтерського нарахування їй заробітної плати. Вирішальним є питання, чи доведено належними та допустимими доказами виконання позивачем трудової функції, оскільки саме з виконанням роботи закон пов`язує виникнення права працівника на оплату праці. Саме ця обставина повинна була стати предметом доказування та предметом судового дослідження. Суд першої інстанції не лише не встановив зазначену юридично значущу обставину, а й не навів у мотивувальній частині рішення жодного конкретного доказу, який би підтверджував виконання позивачем трудової функції. У рішенні не встановлено жодної конкретної дії, виконаної позивачем як менеджером, жодного результату її трудової діяльності та жодного доказу, з якого суд зробив би такий висновок. Проте аналіз мотивувальної частини рішення свідчить, що суд фактично не дослідив питання виконання позивачем трудових обов`язків, а зосередився виключно на встановленні інших обставин, які самі по собі не підтверджують виникнення права на заробітну плату. Суд встановив, що позивач перебувала у трудових відносинах із відповідачем, що підприємством здійснювалося бухгалтерське нарахування заробітної плати та що відповідні відомості відображалися у звітності до органів Пенсійного фонду України. Разом із тим жодна із зазначених обставин не дає відповіді на головне питання спору - чи виконувала позивач роботу, за яку просить стягнути заробітну плату. Саме в цьому, на думку відповідача, полягає головна методологічна помилка оскаржуваного рішення. Суд фактично ототожнив три різні юридичні категорії: існування трудових правовідносин; бухгалтерське нарахування заробітної плати; виникнення права працівника на її отримання. Однак зазначені правові категорії не є тотожними ні за своїм змістом, ні за правовими наслідками. Факт перебування особи у трудових відносинах сам по собі ще не свідчить про виконання нею трудової функції. Так само бухгалтерське нарахування заробітної плати не є безумовним доказом виникнення права вимоги про її стягнення. Право працівника на оплату праці виникає лише за наявності юридичного факту, з яким закон безпосередньо пов`язує виникнення такого права, виконання роботи, обумовленої трудовим договором.

У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_1 вказує, що доводи апеляційної скарги є безпідставними, не мають законодавчого обґрунтування, через що скарга не може бути задоволена, судом першої інстанції правильно встановлено обставини справи та ухвалено рішення з додержанням норм процесуального права та правильним застосуванням норм матеріального права.

Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, апеляційний суд вважає за необхідне апеляційну скаргу залишити без задоволення, виходячи з наступного.

Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , перебувала в трудових відносинах з Приватним підприємством Фірма «Атрікс», про що свідчить наявна в матеріалах справи трудова книжка останньої (а.с. 14-17).

Відповідно до запису № 11 у трудовій книзі позивача серії НОМЕР_1 міститься запис про працевлаштування до ПП Фірма «Атрікс» на підставі Наказу № 3-К від 03.11.2021 та на підставі № 4-К від 28.04.2023 звільнена з роботи за угодою сторін згідно ст. 36 п. 1 КЗпП (запис № 12 в трудовій книжці). Дані записи підписані директором ОСОБА_2

Відповідно Реєстру застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов`язкового державного страхування, Форма ОК-5, що видано Пенсійним фондом України, міститься інформація про нараховану заробітну плату відповідачем на користь позивача у період з листопада 2021 року по лютий 2023 року включно. (а.с. 23-30).

На підтвердження не виплати заробітної плати, до справи додана відповідь директора ПП Фірма «Атрікс» ОСОБА_2 , в якій зазначено, що його колишня дружина ОСОБА_1 дійсно була прийнята на роботу в Приватне підприємство фірма «Атрікс» з листопада 2021 року по квітень 2023 року. Це було зроблено з метою щоб у ОСОБА_1 не переривався трудовий стаж. За весь період ОСОБА_1 не виконувала ніякої роботи, заробітна плата їй нараховувалася, але не виплачувалася. За весь цей період ОСОБА_1 було нараховано до видачі 103 135,14 гривень (а.с. 21).

Також в матеріалах справи містяться відомості про нарахування та утримання із заробітної плати ОСОБА_1 (а.с. 22), відповідно до яких нараховано з листопада 2021 року по квітень 2023 року 128 118,18 грн., після утримання ПДФО та ВЗ до видачі 103 135,14 гривень.

Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції виходив з того, що стороною позивача належним чином обґрунтовано позовні вимоги та доведено обставини на які вона посилається.

Апеляційний суд погоджується з висновками суду першої інстанції з наступних підстав.

У відповідності до положень ст. 43 Конституції України та ст. 2 КЗпП України, кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

За змістом ст. 94, 97 КЗпП України заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу. Розмір заробітної плати встановлюється за погодженням сторін, у відповідності до форм і систем оплати праці, норм праці, а також з дотриманням норм і гарантій, передбачених законодавством.

Згідно зі ст. 1 Конвенції «Про захист заробітної плати» № 95, ухваленої Генеральною конференцією Міжнародної організації праці та ратифікованої Україною 30 червня 1961 року, термін «заробітна плата» означає, незалежно від назви й методу обчислення, будь-яку винагороду або заробіток, які можуть бути обчислені в грошах і встановлені угодою або національним законодавством, що їх роботодавець повинен заплатити працівникові за працю, яку виконано чи має бути виконано, або за послуги, котрі надано чи має бути надано.

У Рішенні Конституційного Суду України від 15 жовтня 2013 року № 8-рп/2013 у справі №1-13/2013 зазначено, що поняття «заробітна плата» і «оплата праці», які використано у законах, що регулюють трудові правовідносини, є рівнозначними в аспекті наявності у сторін, які перебувають у трудових відносинах, прав і обов`язків щодо оплати праці, умов їх реалізації та наслідків, що мають настати у разі невиконання цих обов`язків, а також дійшов висновку, що під заробітною платою, що належить працівникові, необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, установлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат.

Відповідно до ст. 115 КЗпП України та ст. 24 Закону України «Про оплату праці», заробітна плата виплачується працівникам регулярно в робочі дні у строки, встановлені колективним договором або нормативним актом роботодавця, погодженим з виборним органом первинної профспілкової організації чи іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом (а в разі відсутності таких органів - представниками, обраними і уповноваженими трудовим колективом), але не рідше двох разів на місяць через проміжок часу, що не перевищує шістнадцяти календарних днів, та не пізніше семи днів після закінчення періоду, за який здійснюється виплата.

Відповідно до ч. 1 ст. 21 Закону України «Про оплату праці», працівник має право на оплату своєї праці відповідно до актів законодавства і колективного договору на підставі укладеного трудового договору.

Апеляційний суд погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що право позивача на отримання заробітної плати за виконану ним роботу порушено з боку відповідача, з огляду на наступне.

Відповідно до статей 12, 81 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Сторони на інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 82 цього Кодексу. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Отже, обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленому статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року принципу справедливості розгляду справи судом.

Сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, знає і може навести докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про них. В іншому випадку, за умови недоведеності тих чи інших обставин, суд вправі винести рішення у справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов`язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі.

Процесуальний закон містить вимоги до доказів, на підставі яких суд встановлює обставини справи, а саме: докази повинні бути належними, допустимими, достовірними, а у своїй сукупності - достатніми. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

За своєю природою змагальність судочинства засновується на розподілі процесуальних функцій і відповідно правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства суду та сторін (позивача та відповідача). Розподіл процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності втілюється у площині лише прав та обов`язків сторін. Отже, принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.

Тягар доведення обґрунтованості вимог пред`явленого позову за загальним правилом покладається на позивача, а доведення заперечень щодо позовних вимог покладається на відповідача.

Разом з тим, за змістом положень статей 115,116 КЗпП України, відсутність заборгованості перед позивачем має довести саме роботодавець, але це не звільняє позивача процесуального обов`язку доведення наявності права на отримання відповідних сум.

Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 серпня 2020 року у справі № 266/6853/18 (провадження №61-9549св19).

Факту наявності заборгованості заробітної плати відповідачем не спростовано, заперечень щодо суми такої заборгованості перед позивачем станом на день ухвалення рішення суду не подано.

Виходячи з наведеного, беручи до уваги, що позивач дійсно перебувала у трудових відносинах із відповідачем, яким позивачу нараховано, однак, не виплачено у передбачені законом строки заробітну плату, допустимих доказів на підтвердження факту відсутності заборгованості заробітної плати за оспорюваний період відповідачем не надано, відтак суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для задоволення позовних вимог про стягнення заборгованості по заробітній платі у розмірі 103 135,14 грн.

Щодо позовних вимог ОСОБА_1 в частині стягнення з відповідача суми середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, апеляційний суд погоджується з висновками суду першої інстанції про їх обґрунтованість, з огляду на наступне.

За затримку розрахунку при звільненні передбачена відповідальність відповідно до ст.117 КЗпП України, якою визначено, що у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені ст.116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки подень фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.

Оскільки відповідачем не проведено розрахунок з позивачем при звільненні та нараховані суми заробітку не виплачені в день звільнення, тобто 28 квітня 2023 року, відповідач повинен понести відповідальність, передбачену ст. 117 КЗпП України за період з 29 квітня 2023 року, тобто з дня, наступного за днем звільнення, по день фактично виплати.

Із змісту ст.117 КЗпП України вбачається, що у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.

Відповідно до постанови Великої Палати Верховного суду від 08 лютого 2022 року, справа № 755/12623/19, провадження № 14-47цс21, середній заробіток за статтею 117 КЗпП України за своєю правовою природою є спеціальним видом відповідальності роботодавця, який нараховується у розмірі середнього заробітку і спрямований на захист прав звільнених працівників щодо отримання ними в передбачений законом строк винагороди за виконану роботу (усіх виплат, на отримання яких працівники мають право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій) та є своєрідною санкцією для роботодавця за винні дії щодо порушення трудових прав найманого працівника. Середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні не входить до структури заробітної плати.

Водночас, середній заробіток за час затримки розрахунків при звільнення це відновлення роботодавцем за порушення норм трудового законодавства, яка розраховується у відповідності до пункту першого розділу першого Постанови Кабінету Міністрів України № 100 від 08 лютого 1995 року «Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати».

Відповідно до відомості про нарахування та утримання із зарплати вбачається, що позивачу в березні - квітні 2023 року нараховано 9 000,00 грн.

Згідно розрахунку, проведеного судом першої інстанції з яким погоджується апеляційний суд, середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні обраховується наступним чином: заробітна плата за останні 2 місяці: березень 2023 року - 9000 грн., квітень 2023 року - 9000 грн., з них робочих днів у березні - 23 дні, квітні - 20 днів, разом - 43 робочих дні. Середньоденна заробітна плата за 2 останні місяці: 18000 грн. : 43 дня = 418,60 грн/день. Кількість робочих днів за наступні 6 місяці: травень 23 роб. дні: 23 х 418,60 грн. = 9627,80 грн; червень 22 роб. дні: 22 х 418,60 грн. = 9209,20 грн; липень 21 роб. дні: 21 х 418,60 грн. = 8790,60 грн; серпень 23 роб. дні: 23 х 418,60 грн. = 9627,80 грн; вересень 20 роб. днів: 20 х 418,60 грн. = 8372,0 грн; жовтень 23 роб. дні: 23 х 418,60 грн. = 9627,80 грн., разом: 55 255,20 гривень.

Враховуючи ч. 1 ст. 117 КЗпП України, судом першої інстанції правильно встановлено, що розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, а саме за період з 29 квітня 2023 року по день ухвалення рішення, складає 55 255,20 грн. та підлягає стягненню з відповідача на користь позивача.

Доводи апеляційної скарги в частині, що суд першої інстанції не лише не встановив факту виконання позивачем трудових обов`язків, а й не навів у мотивувальній частині рішення жодного конкретного доказу, який би підтверджував виконання позивачем трудової функції. У рішенні не встановлено жодної конкретної дії, виконаної позивачем як менеджером, жодного результату її трудової діяльності та жодного доказу, з якого суд зробив би такий висновок - є безпідставними.

Нарахування відповідачем заробітної плати позивачу та сплати відповідачем страхових внесків за позивача є достатнім доказом виконання позивачем роботи за трудовим договором.

Чинним трудовим законодавством передбачено нарахування заробітної плати працівнику виключно за виконану роботу.

У разі не виконання працівником своїх трудових обов`язків, роботодавець не позбавлений можливості задокументувати зазначені факти та не здійснювати нарахування заробітної плати.

Крім того, за відсутність працівника на роботі чи не виконання ним трудових обов`язків чинний КЗпП України передбачає можливість застосування відповідних стягнень, в тому числі і звільнення за прогул.

Разом з тим, з матеріалів справи вбачається, що відповідач нараховував позивачу заробітну плату, жодних претензій до неї щодо не виконання трудових обов`язків не висував, дисциплінарних стягнень не застосовував.

Зазначене доводить факт виконання позивачем своїх трудових обов`язків.

З огляду на викладене безпідставними є посилання відповідача про відсутність доказів виконання обов`язків за трудовим договором позивачем, адже за умови нарахування останній заробітної плати та сплати страхових платежів саме відповідач повинен довести, що позивач не працювала.

За таких обставин твердження відповідача про не виконання позивачем своїх трудових обов`язків є не достатнім.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19), сформульовано висновки про те, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони.

Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину потрібно доказувати так, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний.

Наведені у апеляційній скарзі доводи були предметом дослідження в суді першої інстанції із наданням відповідної правової оцінки, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства України, з якою погоджується суд апеляційної інстанції.

Отже, доводи апеляційної скарги не дають підстав для встановлення неправильного застосування судом першої інстанції норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, не спростовують висновків суду, а зводяться лише до переоцінки доказів, яким судом першої інстанції надано належну правову оцінку.

Судом враховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразова відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі Руїз Торія проти Іспанії). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанції просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх».

Враховуючи зазначене, рішення суду першої інстанції постановлено з правильним застосуванням норм матеріального права та додержанням норм процесуального права, висновки суду першої інстанції доводами апеляційної скарги не спростовуються, що у відповідності до вимог ст. 375 ЦПК України є підставою до залишення апеляційної скарги без задоволення, а ухвали суду без змін.

На підставі викладеного та керуючись ст. 374, 375, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд, -

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу Приватного підприємства Фірма «Атрікс» залишити без задоволення.

Рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 22 червня 2026 року без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.

Повне судове рішення складено 22 жовтня 2026 року.

Головуючий Фінагеєв В.О.

Судді Кашперська Т.Ц.

Яворський М.А.