Постанова від 14 жовтня 2026 р. у справі №761/12122/25 — Київський апеляційний суд

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

15 жовтня 2026 року м. Київ

Справа № 761/12122/25

Провадження: № 22-ц/824/9672/2026

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого (судді-доповідача) Невідомої Т. О.,

суддів Верланова С. М., Нежури В. А.,

секретар Лаврук Ю. В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1

на рішення Дарницького районного суду м. Києва від 20 лютого 2026 року, ухвалене під головуванням судді Кулик С. В.,

у справі за позовом ОСОБА_1 до Державного підприємства «Управління житловими будинками» Управління справами Апарату Верховної ради України», треті особи: Дарницька районна в місті Києві державна адміністрація, Управління справами апарату Верховної Ради України, про визнання безпідставною відмови органу приватизації передати у приватну власність квартиру з державного житлового фонду з покладенням обов`язку оформити приватизацію житлового приміщення,

в с т а н о в и в:

У березні 2025 року ОСОБА_1 звернулася до суду із вказаним позовом, мотивуючи його тим, що вона разом із членами своєї сім`ї на законних підставах вселилася та тривалий час постійно проживає у квартирі АДРЕСА_1 , яка належить до державного житлового фонду та перебуває у віданні Державного підприємства «Управління житловими будинками» Управління справами Апарату Верховної Ради України.

Зазначала, що вказана квартира була надана її сім`ї для постійного проживання, вона та члени її сім`ї зареєстровані у цьому житловому приміщенні, фактично ним користуються та несуть витрати, пов`язані з його утриманням.

Посилалася на те, що, маючи намір реалізувати передбачене Законом України «Про приватизацію державного житлового фонду» право на приватизацію займаного житлового приміщення, вона зверталася до Державного підприємства «Управління житловими будинками» Управління справами Апарату Верховної Ради України із відповідними заявами щодо проведення приватизації квартири.

Проте, відповідач фактично відмовив у проведенні приватизації, посилаючись на неможливість передачі спірної квартири з державного житлового фонду у приватну власність у встановленому законом порядку.

Вважала таку відмову безпідставною, оскільки квартира № 188 належить до державного житлового фонду, використовується нею та членами її сім`ї для постійного проживання та не належить до передбаченого законом переліку житлових приміщень, які не підлягають приватизації.

Також зазначала, що відсутність окремого договору найму спірної квартири не може бути підставою для позбавлення її права на приватизацію, оскільки її вселення до квартири відбулося на законних підставах, право користування житловим приміщенням не припинялося та в установленому законом порядку не оспорювалося.

У зв`язку із цим, ОСОБА_1 просила суд зобов`язати Державне підприємство «Управління житловими будинками» Управління справами Апарату Верховної Ради України провести дії з приватизації квартири АДРЕСА_1 на її користь на підставі Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду», а також зобов`язати відповідача укласти з нею договір найму зазначеної квартири.

Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 20 лютого 2026 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Не погодившись із таким судовим рішенням, ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просила рішення Дарницького районного суду міста Києва від 20 лютого 2026 року скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким зобов`язати Державне підприємство «Управління житловими будинками» Управління справами Апарату Верховної Ради України провести дії з приватизації квартири АДРЕСА_1 на її користь на підставі Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду».

В подальшому, ОСОБА_1 подала доповнення до апеляційної скарги, в яких уточнила прохальну частину апеляційної скарги та просила скасувати рішення суду першої інстанції повністю і ухвалити нове судове рішення, яким визнати безпідставною відмову органу приватизації Державного підприємства «Управління житловими будинками» Управління справами Апарату Верховної Ради України у передачі у приватну власність родини ОСОБА_1 квартири АДРЕСА_1 та покласти на відповідача обов`язок оформити приватизацію зазначеної квартири на користь ОСОБА_1 на підставі Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду». Судові витрати просила покласти на неї.

На обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначила про те, що спірна квартира АДРЕСА_1 належить до державного житлового фонду, а вона та члени її сім`ї вселені до неї на законних підставах, зареєстровані та тривалий час постійно проживають у ній, користуються квартирою за її призначенням та сплачують житлово-комунальні послуги.

Наголошувала, що суд першої інстанції безпідставно пов`язав можливість реалізації нею права на приватизацію із відсутністю належно оформленого договору найму, не врахувавши фактичних та правових підстав її вселення і користування спірним житловим приміщенням.

Зазначала, що відповідно до Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» громадяни України, які на законних підставах займають житлові приміщення державного житлового фонду, мають право на їх приватизацію, а перелік випадків, за яких житло не підлягає приватизації, є вичерпним.

При цьому, на її переконання, спірна квартира до такого переліку не належить. Зокрема, відсутні належні та допустимі докази того, що квартира № 188 у встановленому законом порядку була віднесена до числа службових жилих приміщень. Посилалася на те, що відповідного рішення компетентного органу про включення цієї квартири до числа службових жилих приміщень матеріали справи не містять.

На підтвердження своєї позиції ОСОБА_1 також посилалася на судові рішення, ухвалені раніше щодо спірного житлового приміщення та інших квартир у будинках, що перебували у віданні Управління справами Апарату Верховної Ради України, якими, на її думку, підтверджується відсутність правових підстав вважати займану нею квартиру службовим житлом та, відповідно, відмовляти у її приватизації.

Вважала помилковим висновок суду першої інстанції про неможливість задоволення позову з огляду на обраний нею спосіб захисту. Звертала увагу на правові висновки Верховного Суду у справах щодо приватизації державного житлового фонду, відповідно до яких ефективним способом захисту порушеного права особи на приватизацію є покладення на уповноважений орган приватизації обов`язку вчинити передбачені законом дії щодо приватизації житлового приміщення, тоді як суд не підміняє орган приватизації та не здійснює приватизацію своїм рішенням.

Вказувала, що відповідач як орган, уповноважений здійснювати приватизацію житла, яке перебуває у його віданні, не вправі відмовляти у приватизації з підстав, не передбачених законом, а посилання відповідача на неможливість передачі спірної квартири у приватну власність саме по собі не свідчить про наявність установленої законом перешкоди для її приватизації.

Ухвалами Київського апеляційного суду від 08 липня 2026 року справу призначено до розгляду у відкритому судовому засіданні.

У письмових поясненнях Дарницька районна в місті Києві державна адміністрація зазначила, що відповідно до матеріалів справи 30 березня 2006 року ОСОБА_1 на сім`ю з трьох осіб, ОСОБА_1 , її чоловіка ОСОБА_2 та дочку ОСОБА_3 , було видано ордер № 75 на право зайняття службового жилого приміщення житловою площею 41,6 кв. м, яке складається із двох кімнат у квартирі АДРЕСА_1 . Вказаний ордер виданий Управлінням справами Верховної Ради України на підставі рішення профспілкового комітету Управління житловими будинками Управління справами Апарату Верховної Ради України, оформленого протоколом № 18 від 01 грудня 2005 року.

Водночас, Дарницька районна в місті Києві державна адміністрація звернула увагу на те, що до повноважень районних у місті Києві державних адміністрацій віднесено, зокрема, прийняття рішень про включення жилих приміщень до числа службових та виключення їх із числа службових.

При цьому, за інформацією відділу обліку та розподілу житлової площі апарату Дарницької районної в місті Києві державної адміністрації від 09 липня 2025 року, рішення про включення квартири АДРЕСА_1 до числа службових жилих приміщень райдержадміністрацією не приймалося, а в журналах обліку службових жилих приміщень відповідна інформація відсутня.

Крім того, за відомостями Інформаційно-аналітичної системи управління житловим фондом міста Києва обслуговуючою (балансовою, видатковою) організацією будинку АДРЕСА_3 зазначено Державне підприємство «Управління справами Апарату Верховної Ради України».

З огляду на викладене, Дарницька районна в місті Києві державна адміністрація не висловила вимоги щодо конкретного результату апеляційного перегляду, просила вирішити справу відповідно до вимог законодавства з урахуванням наданих нею письмових пояснень.

У відзиві на апеляційну скаргу представник Управління справами Апарату Верховної Ради України Кирсенко Є. Б. заперечував проти її задоволення та просив залишити рішення суду першої інстанції без змін.

Зазначено, що апеляційна скарга за своїм змістом майже ідентична позовній заяві та, на думку Управління справами, не містить конкретного обґрунтування того, у чому саме полягає порушення судом першої інстанції норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права та які саме порушення могли бути підставою для скасування оскаржуваного рішення.

Щодо посилань позивачки на рішення Дарницького районного суду міста Києва від 07 липня 2005 року та рішення цього ж суду від 18 квітня 2019 року у справі № 753/238/17 вказує, що в зазначених справах брали участь інші особи, відмінними були предмети та підстави позовів, а правова оцінка, надана судом певному факту в іншій справі, відповідно до частини сьомої статті 82 ЦПК України не є обов`язковою для суду.

Також зазначено про те, що 30 березня 2006 року ОСОБА_1 на сім`ю із трьох осіб було видано ордер на службове жиле приміщення , квартиру АДРЕСА_1 , який був підставою для вселення позивачки до зазначеного житла. Наголошено, що протягом близько двадцяти років ОСОБА_1 не оспорювала законність виданого їй ордера та статус квартири, а при вселенні мала бути обізнана про службовий характер житла і тимчасовий характер користування ним.

Крім того, вважає, що житлові права позивачки не порушені, оскільки її та членів її сім`ї не позбавлено можливості проживати у спірній квартирі, питання про їх виселення не ставиться.

У відзиві на апеляційну скаргу представник ДП «Управління житловими будинками» Управління справами Апарату Верховної Ради України Воронов Є. Є. також заперечував проти її задоволення та вважав рішення суду першої інстанції законним і обґрунтованим.

Представник відповідача посилався на те, що апеляційна скарга фактично відтворює зміст позовної заяви та не містить конкретних доводів щодо порушення судом першої інстанції норм процесуального права чи неправильного застосування норм матеріального права, які могли б бути підставою для скасування рішення.

Заперечуючи проти посилань ОСОБА_1 на судові рішення в інших справах, представник відповідача зазначав, що такі справи мають інший суб`єктний склад, предмет та підстави позову, а тому встановлені в них обставини не мають преюдиційного значення для вирішення цього спору, а надана судами правова оцінка не є обов`язковою.

В судовому засіданні ОСОБА_1 підтримала апеляційну скаргу та просила її задовольнити.

Представник ДП «Управління житловими будинками» Управління справами Апарату Верховної Ради України Воронов Є. Є. та представник Управління справами Апарату Верховної Ради України Кирсенко Є. Б. заперечували проти доводів апеляційної скарги та вважала скаргу необґрунтованою.

Представник Дарницької районної в місті Києві державної в судове засідання не з`явилився, про дату, час та місце розгляду справи був повідомлений належним чином, а тому колегія суддів відповідно до вимог ч. 2 ст. 372 ЦПК України вважала за можливе слухати справу за його відсутності.

Згідно з ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Заслухавши пояснення учасників справи, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість судового рішення, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню.

Як убачається з матеріалів справи та встановлено судом, спір у цій справі виник у зв`язку з реалізацією ОСОБА_1 права на приватизацію квартири АДРЕСА_1 , в якій вона разом із членами своєї сім`ї тривалий час проживає.

Спірний будинок належить до державного житлового фонду та перебуває на обслуговуванні (балансі) підприємства системи Управління справами Апарату Верховної Ради України.

Згідно з інформацією, що міститься в Інформаційно-аналітичній системі управління житловим фондом міста Києва, обслуговуючою (балансовою, видатковою) організацією будинку АДРЕСА_3 зазначено державне підприємство системи Управління справами Апарату Верховної Ради України.

30 березня 2006 року Управлінням справами Верховної Ради України ОСОБА_1 на сім`ю у складі трьох осіб, ОСОБА_1 , її чоловіка ОСОБА_2 та дочки ОСОБА_3 , видано ордер № 75 на право зайняття жилого приміщення житловою площею 41,6 кв. м, яке складається із двох кімнат в ізольованій квартирі АДРЕСА_1 .

У вказаному ордері житлове приміщення зазначене як службове. Підставою для його видачі зазначено рішення профспілкового комітету Управління житловими будинками Управління справами Апарату Верховної Ради України, оформлене протоколом № 18 від 01 грудня 2005 року.

На підставі вказаного ордера ОСОБА_1 разом із членами сім`ї вселилася до спірної квартири та упродовж тривалого часу користується нею як місцем постійного проживання.

При цьому, з матеріалів справи вбачається, що саме факт зазначення в ордері № 75 спірної квартири як службового жилого приміщення став однією з визначальних обставин, з якою відповідач пов`язує неможливість її приватизації.

Так, Дарницька районна в місті Києві державна адміністрація у письмових поясненнях зазначила про те, що до повноважень районних у місті Києві державних адміністрацій належить, зокрема, вирішення питань про включення жилих приміщень до числа службових та виключення їх із числа службових.

Водночас, відповідно до інформації відділу обліку та розподілу житлової площі апарату Дарницької районної в місті Києві державної адміністрації від 09 липня 2025 року рішення про включення квартири АДРЕСА_1 до числа службових жилих приміщень Дарницькою районною в місті Києві державною адміністрацією не приймалося, а в журналах обліку службових жилих приміщень відомості щодо вказаної квартири відсутні.

Отже, в матеріалах справи одночасно наявний виданий ОСОБА_1 ордер № 75 від 30 березня 2006 року, в якому квартира № 188 зазначена як службове жиле приміщення та офіційна інформація районної державної адміністрації про відсутність прийнятого нею рішення про включення цієї квартири до числа службових і відсутність відповідних відомостей у журналі обліку службових жилих приміщень.

Маючи намір реалізувати право на приватизацію займаного житлового приміщення, ОСОБА_1 звернулася до Державного підприємства «Управління житловими будинками» Управління справами Апарату Верховної Ради України як до підприємства, у віданні якого перебуває відповідний державний житловий фонд, із заявою про передачу займаної нею квартири у приватну власність.

За результатами розгляду такого звернення позивачці було відмовлено у проведенні приватизації спірного житлового приміщення, що й стало безпосередньою підставою для звернення ОСОБА_1 до суду за захистом права, яке вона вважає порушеним.

Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_1 , суд першої інстанції виходив із того, що спірна квартира АДРЕСА_1 була надана позивачці та членам її сім`ї як службове жиле приміщення на підставі ордера № 75 від 30 березня 2006 року, який у встановленому законом порядку недійсним не визнавався та не скасовувався.

Суд першої інстанції вважав, що сам факт видачі ОСОБА_1 ордера саме на службове жиле приміщення свідчить про належність спірної квартири до службового житлового фонду, а тривале проживання позивачки та членів її сім`ї у квартирі не змінює її правового статусу.

При цьому, суд виходив із того, що матеріали справи не містять доказів прийняття компетентним органом рішення про виключення квартири № 188 із числа службових жилих приміщень, у зв`язку із чим дійшов висновку про збереження за нею статусу службового житла та, відповідно, наявність установленої законом перешкоди для її приватизації.

Суд першої інстанції також зазначив, що відсутність у Дарницькій районній в місті Києві державній адміністрації рішення про включення квартири № 188 до числа службових жилих приміщень та відсутність відомостей про неї у відповідних журналах обліку самі по собі не спростовують службового статусу квартири, оскільки позивачка вселилася до неї на підставі чинного ордера на службове жиле приміщення.

Проте колегія суддів не може погодитися з такими висновками суду першої інстанції, з огляду на таке.

Відповідно до статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду.

На час виникнення спірних правовідносин порядок набуття жилим приміщенням статусу службового визначався, зокрема, Житловим кодексом України та Положенням про порядок надання службових жилих приміщень і користування ними, затвердженим постановою Ради Міністрів Української РСР від 04 лютого 1988 року № 37.

Відповідно до статті 118 Житлового кодексу України у редакції, чинній на час виникнення відповідних правовідносин, службові жилі приміщення призначалися для заселення громадянами, які у зв`язку з характером їх трудових відносин повинні були проживати за місцем роботи або поблизу від нього.

Цією ж нормою було встановлено, що жиле приміщення включається до числа службових рішенням виконавчого комітету районної, міської, районної в місті ради.

Аналогічний порядок передбачав пункт 3 Положення про порядок надання службових жилих приміщень і користування ними, затвердженого постановою Ради Міністрів Української РСР від 04 лютого 1988 року № 37, відповідно до якого жиле приміщення включалося до числа службових рішенням виконавчого комітету районної, міської, районної в місті ради за клопотанням адміністрації підприємства, установи, організації.

Отже, законодавством, чинним на час надання ОСОБА_1 спірної квартири та видачі їй ордера у 2006 році, було встановлено спеціальний порядок набуття жилим приміщенням статусу службового, обов`язковим юридичним фактом у якому було прийняття компетентним органом відповідного рішення.

Саме з прийняттям такого рішення законодавство, чинне на той час, пов`язувало набуття жилим приміщенням спеціального правового режиму службового житла. Відтак саме по собі зазначення у документах, пов`язаних із наданням особі жилого приміщення, про його службове призначення не могло замінювати передбаченого законом рішення про включення конкретного жилого приміщення до числа службових.

При цьому колегія суддів ураховує, що з 15 лютого 2026 року Житловий кодекс України втратив чинність, крім окремих прямо визначених Законом № 4751-IX положень. Стаття 118 цього Кодексу до переліку положень, які продовжують діяти, не віднесена.

Правовідносини щодо реалізації позивачкою права на приватизацію спірної квартири регулюються Законом України від 19 червня 1992 року № 2482-XII «Про приватизацію державного житлового фонду», який станом на час виникнення спірних правовідносин та апеляційного перегляду справи є чинним.

Відповідно до статті 1 цього Закону приватизація державного житлового фонду - це відчуження квартир (будинків), житлових приміщень у гуртожитках, призначених для проживання сімей та одиноких осіб, кімнат у квартирах та одноквартирних будинках, де мешкають два і більше наймачів, та належних до них господарських споруд і приміщень державного житлового фонду на користь громадян України.

За змістом частини першої статті 2 Закону до об`єктів приватизації належать, зокрема, квартири багатоквартирних будинків державного житлового фонду, які використовуються громадянами на умовах найму.

Водночас частиною другою статті 2 цього Закону встановлено перелік об`єктів державного житлового фонду, які приватизації не підлягають. До них, серед іншого, належать квартири (кімнати, будинки), віднесені у встановленому порядку до числа службових.

Отже, для застосування встановленої законом заборони на приватизацію службового житла визначальним є не саме найменування жилого приміщення як службового в ордері чи іншому документі, а встановлення того, чи набуло відповідне жиле приміщення такого правового статусу у порядку, передбаченому законодавством, чинним на момент, коли таке віднесення мало відбутися.

Частинами четвертою та п`ятою статті 5 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» визначено право громадян України на приватизацію займаного ними житла за встановлених цим Законом умов.

Відповідно до статті 8 цього Закону приватизація державного житлового фонду здійснюється уповноваженими на це органами, створеними місцевими державними адміністраціями та органами місцевого самоврядування, а також державними підприємствами, організаціями, установами, у повному господарському віданні або оперативному управлінні яких перебуває державний житловий фонд. Передача квартир у власність громадян здійснюється на підставі рішень відповідних органів приватизації.

Такий підхід узгоджується з правовими висновками Верховного Суду щодо застосування наведених норм матеріального права.

Так, Верховний Суд у постанові від 12 лютого 2020 року у справі № 346/3395/17, вирішуючи спір у подібних правовідносинах, виходив із того, що приміщення державного та громадського житлового фонду вважаються службовими саме з часу прийняття компетентним органом рішення про включення їх до числа службових, а за відсутності такого окремого рішення відсутні правові підстави вважати відповідне жиле приміщення службовим.

При цьому, Верховний Суд окремо звернув увагу на правову природу ордера на жиле приміщення та його співвідношення з рішенням про включення жилого приміщення до числа службових. Виходячи зі змісту статті 58 ЖК України, у редакції, чинній на час виникнення відповідних правовідносин, ордер є підставою для вселення особи у надане їй жиле приміщення. Водночас, ураховуючи встановлений законодавством спеціальний порядок віднесення квартир до числа службових, саме по собі зазначення в ордері жилого приміщення як службового не має визначального правового значення, оскільки відповідного статусу квартира набуває лише після прийняття компетентним органом передбаченого законом рішення.

Застосовуючи наведені норми матеріального права та правові висновки Верховного Суду до встановлених у цій справі обставин, колегія суддів виходить із такого.

Матеріалами справи підтверджено, що 30 березня 2006 року ОСОБА_1 на сім`ю із трьох осіб видано ордер № 75 на право зайняття квартири АДРЕСА_1 , у тексті якого зазначене жиле приміщення визначено як службове.

Саме наявність такого ордера суд першої інстанції поклав в основу висновку про службовий статус спірної квартири, виходячи з того, що ордер є чинним, недійсним у встановленому законом порядку не визнавався, а доказів виключення квартири зі складу службового житлового фонду матеріали справи не містять.

Однак, такий висновок не відповідає встановленому законодавством, чинним на час надання ОСОБА_1 спірного жилого приміщення, порядку набуття квартирою статусу службової та правової природи ордера як документа, що є підставою для вселення особи у вже надане їй жиле приміщення.

Ордер та рішення про включення жилого приміщення до числа службових є різними за своїм правовим призначенням юридичними актами та породжують різні правові наслідки.

Ордер посвідчує право конкретної особи на вселення у надане їй жиле приміщення. Натомість спеціальний правовий статус самого жилого приміщення як службового виникав, унаслідок прийняття компетентним органом окремого рішення про включення конкретного жилого приміщення до числа службових.

Отже, колегія суддів доходить висновку про те, що зазначення у виданому ОСОБА_1 ордері № 75 квартири № 188 як «службового жилого приміщення» саме по собі не може замінити передбаченого статтею 118 ЖК України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, та пунктом 3 Положення № 37, рішення компетентного органу та не є достатньою правовою підставою для висновку про набуття спірною квартирою статусу службового житла.

При цьому, з матеріалів справи вбачається, що підставою для видачі ордера № 75 зазначено рішення профспілкового комітету Управління житловими будинками Управління справами Апарату Верховної Ради України, оформлене протоколом № 18 від 01 грудня 2005 року.

Разом з тим, рішення профспілкового комітету підприємства не є рішенням того компетентного органу, з прийняттям якого законодавство, чинне на відповідний час, пов`язувало включення жилого приміщення до числа службових та виникнення у нього відповідного правового статусу.

Більш того, матеріали справи не містять рішення компетентного органу про включення квартири АДРЕСА_1 до числа службових жилих приміщень.

Водночас, із наданої Дарницькою районною в місті Києві державною адміністрацією інформації вбачається, що рішення про включення зазначеної квартири до числа службових Дарницькою районною в місті Києві державною адміністрацією не приймалося, а в журналах обліку службових жилих приміщень відомості щодо квартири № 188 відсутні.

Доказів прийняття відповідного рішення іншим компетентним органом, уповноваженим на час виникнення спірних правовідносин вирішувати питання про включення жилого приміщення до числа службових, матеріали справи також не містять.

За таких обставин, сам по собі факт видачі ОСОБА_1 ордера, в якому спірну квартиру зазначено як службове жиле приміщення, за відсутності доказів прийняття компетентним органом передбаченого законом рішення про включення цієї квартири до числа службових не дає правових підстав вважати, що квартира № 188 набула статусу службового жилого приміщення у встановленому законом порядку.

Посилання суду першої інстанції на правові висновки Верховного Суду щодо необхідності попереднього виключення службового жилого приміщення зі складу службового житлового фонду не спростовує наведених висновків колегії суддів.

Необхідність вирішення питання про виключення квартири із числа службових може мати правове значення у випадку, коли встановлено, що відповідне жиле приміщення попередньо набуло такого статусу у визначеному законом порядку.

Натомість у справі, що переглядається, компетентним органом рішення про включення квартири № 188 до числа службових не приймалося.

Не заслуговують на увагу й доводи відповідача та третьої особи про те, що ОСОБА_1 протягом тривалого часу не оспорювала виданий їй ордер та мала бути обізнана про зазначений у ньому службовий характер житла. Адже, тривале неоспорювання особою ордера не може підмінити встановлену законом процедуру віднесення жилого приміщення до числа службових та не породжує відповідного правового статусу квартири за відсутності рішення компетентного органу.

Крім того, сам по собі ордер лише підтверджує законність вселення ОСОБА_1 та членів її сім`ї до спірної квартири. Тому відсутність спору щодо дійсності цього документа не свідчить про визнання позивачкою юридичного статусу квартири, який відповідно до закону встановлюється не волевиявленням наймача, а рішенням уповноваженого органу.

Законність вселення ОСОБА_1 до спірної квартири відповідачем не заперечується, право користування нею у встановленому законом порядку не припинено, вимог про виселення позивачки та членів її сім`ї не заявлено.

При цьому, матеріали справи не містять доказів наявності інших передбачених Законом України «Про приватизацію державного житлового фонду» обставин, які б виключали можливість приватизації спірного житлового приміщення.

За таких обставин, колегія суддів доходить висновку, що відмова у реалізації ОСОБА_1 права на приватизацію з мотивів належності квартири № 188 до службового житлового фонду не ґрунтується на встановлених у справі обставинах та вимогах закону.

Посилання відповідача та Управління справами Апарату Верховної Ради України на те, що житлові права ОСОБА_1 не порушені, оскільки вона продовжує проживати у спірній квартирі та питання про її виселення не порушується, колегія суддів відхиляє, оскільки такі доводи не стосуються суті спірних правовідносин.

Предметом судового захисту у цій справі є не право позивачки на проживання у квартирі та не захист від виселення, а її право на приватизацію займаного житлового приміщення.

Збереження за особою можливості користуватися житлом не виключає порушення іншого самостійного права, пов`язаного з набуттям такого житла у власність у передбаченому законом порядку, а тому не може свідчити про відсутність порушеного права, за захистом якого ОСОБА_1 звернулася до суду.

Вирішуючи питання щодо належного та ефективного способу захисту порушеного права позивачки, колегія суддів виходить із такого.

Відповідно до положень Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» передача квартир державного житлового фонду у власність громадян здійснюється уповноваженими органами приватизації у визначеному законом порядку та передбачає прийняття таким органом відповідного рішення.

Отже, вирішення питання про передачу конкретного жилого приміщення у власність у порядку приватизації належить до компетенції відповідного органу приватизації. Суд, здійснюючи захист порушеного права, не підміняє такий орган та не здійснює замість нього сукупність адміністративно-організаційних дій, які законом віднесені до його компетенції.

Водночас, у разі встановлення неправомірності відмови у реалізації особою права на приватизацію судовий захист має бути ефективним та забезпечувати реальне поновлення порушеного права.

Як убачається зі змісту позовної заяви, звернення ОСОБА_1 до суду було зумовлене відмовою у реалізації нею права на приватизацію квартири № 188 , яку вона вважає такою, що безпідставно обліковується як службова. Кінцевою матеріально-правовою метою звернення позивачки до суду є набуття займаного нею жилого приміщення у власність у порядку приватизації.

При цьому колегія суддів ураховує принцип jura novit curia («суд знає закони»), відповідно до якого саме на суд покладено обов`язок надати правильну правову кваліфікацію правовідносинам сторін та застосувати норми матеріального права, які регулюють такі правовідносини, незалежно від правильності наведеного сторонами правового обґрунтування.

Разом з тим, застосування принципу jura novit curia не означає наявності у суду повноважень змінювати на власний розсуд предмет позову або присуджувати позивачеві те, про що він у суді першої інстанції не просив. Правова кваліфікація заявленої вимоги належить до компетенції суду, тоді як визначення матеріально-правової вимоги, з якою особа звертається до відповідача, належить позивачу.

За змістом частин першої та другої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. При цьому в суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Отже, апеляційний перегляд здійснюється стосовно того спору та тих матеріально-правових вимог, які були передані сторонами на вирішення суду першої інстанції. Стадія апеляційного перегляду не може використовуватися для пред`явлення нового позову, зміни предмета первісного позову або доповнення його новими самостійними матеріально-правовими вимогами.

Колегія суддів ураховує, що у прохальній частині апеляційної скарги ОСОБА_1 сформулювала бажаний спосіб захисту інакше та більш визначено порівняно з тим, як відповідну вимогу було заявлено у позовній заяві.

Разом з тим, зміст апеляційної скарги не може змінювати предмет позову, який розглядався судом першої інстанції. Під час розгляду справи в суді першої інстанції ОСОБА_1 у передбаченому процесуальним законом порядку не подавала заяви про зміну предмета позову та не замінювала первісно заявлену матеріально-правову вимогу вимогою в тому формулюванні, яке надалі навела у прохальній частині апеляційної скарги.

Відтак, саме по собі більш точне формулювання позивачкою бажаного результату судового захисту в апеляційній скарзі не надає колегії суддів повноважень розглядати таке формулювання як змінену позовну вимогу, якщо в такому вигляді вона не була предметом розгляду суду першої інстанції.

Принцип jura novit curia у цьому випадку дозволяє суду надати правильну правову кваліфікацію заявленим правовідносинам та правильно витлумачити зміст заявленої вимоги, однак не дозволяє змінити її предмет та вирішити матеріально-правову вимогу, яка в суді першої інстанції не заявлялася.

Колегія суддів також ураховує зміст поданих ОСОБА_1 під час апеляційного розгляду додаткових пояснень, у прохальній частині яких позивачка вкотре змінила формулювання бажаного судового захисту, заявивши вимоги в іншій редакції, ніж вони були сформульовані як у первісній позовній заяві, так і в апеляційній скарзі.

Водночас, за своїм змістом такі прохання не можуть розцінюватися лише як уточнення доводів апеляційної скарги.

Доводи апеляційної скарги та матеріально-правові позовні вимоги мають різну процесуальну природу. Доповнюючи або уточнюючи правове обґрунтування своєї апеляційної скарги, особа не набуває права змінювати на стадії апеляційного перегляду предмет позову, заявляти нові позовні вимоги чи просити суд вирішити спір у спосіб, який не був предметом розгляду суду першої інстанції.

Зіставлення змісту позовної заяви, прохальної частини апеляційної скарги та поданих у подальшому додаткових пояснень свідчить, що останні містять інше формулювання матеріально-правового результату, якого позивачка просить досягти за наслідками судового розгляду.

У тій частині, в якій такі прохання виходять за зміст та межі матеріально-правових вимог, що були предметом розгляду суду першої інстанції, вони фактично становлять нові позовні вимоги (зміну предмета позову), заявлення яких на стадії апеляційного перегляду положеннями статті 367 ЦПК України не допускається.

Тому, додаткові пояснення ОСОБА_1 можуть бути враховані судом апеляційної інстанції в частині наведених у них правових доводів щодо незаконності оскаржуваного рішення, однак не можуть бути підставою для розширення предмета апеляційного перегляду та вирішення нових матеріально-правових вимог, які не були предметом розгляду суду першої інстанції.

Щодо окремо заявленої позовної вимоги про зобов`язання відповідача укласти з ОСОБА_1 договір найму спірної квартири колегія суддів зазначає таке.

Відповідно до статті 61 ЖК України у редакції, чинній на час виникнення правовідносин щодо вселення ОСОБА_1 до спірної квартири, користування жилим приміщенням у будинках державного житлового фонду здійснювалося відповідно до договору найму, який укладався у письмовій формі на підставі ордера між наймодавцем та громадянином, на ім`я якого видано ордер.

Разом з тим, матеріалами справи підтверджується законність вселення ОСОБА_1 до квартири на підставі виданого їй ордера, її тривале користування квартирою та постійне проживання у ній. Право позивачки на користування спірним житлом відповідачем фактично не заперечується, питання про припинення такого права чи її виселення не порушується.

За таких обставин, окреме покладення на відповідача обов`язку укласти договір найму не є необхідним та ефективним способом поновлення того права, за захистом якого позивачка фактично звернулася до суду, права на реалізацію процедури приватизації займаного житлового приміщення. Тому, підстав для задоволення позову в цій частині колегія суддів не вбачає.

Колегія суддів, встановивши відсутність належних доказів набуття квартирою № 188 статусу службового жилого приміщення у передбаченому законом порядку та, відповідно, відсутність установленої частиною другою статті 2 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» перешкоди для її приватизації, погоджується з доводами апеляційної скарги про помилковість висновків суду першої інстанції щодо відсутності порушеного права ОСОБА_1 .

Водночас, межі судового розгляду визначаються позовними вимогами, які були заявлені та розглянуті судом першої інстанції, а межі апеляційного перегляду, також положеннями статті 367 ЦПК України. Більш точне формулювання способу захисту в апеляційній скарзі та подальше заявлення іншої редакції вимог у додаткових поясненнях не можуть змінити предмет позову на стадії апеляційного перегляду.

За таких обставин, рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення про часткове задоволення позову ОСОБА_1 у межах вимог, які були предметом розгляду суду першої інстанції, та відмовою у задоволенні вимоги про зобов`язання відповідача укласти договір найму.

Згідно з вимогами п. п. в) п. 4 ч.1 ст. 382 ЦПК України у резолютивній частині постанови апеляційного суду зазначається щодо розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.

Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат (ч. 13 ст. 141 ЦПК України).

Згідно ч.ч. 1,10 ст. 141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

При частковому задоволенні позову, у випадку покладення судових витрат на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог, суд може зобов`язати сторону, на яку покладено більшу суму судових витрат, сплатити різницю іншій стороні. У такому випадку сторони звільняються від обов`язку сплачувати одна одній іншу частину судових витрат.

Оскільки за наслідками апеляційного перегляду підлягає задоволенню одна із двох заявлених позовних вимог немайнового характеру, з відповідача на користь позивачки підлягає стягненню 1 211,20 грн судового збору, сплаченого за розгляд справи в суді першої інстанції.

Водночас, апеляційна скарга ОСОБА_1 підлягає задоволенню у повному обсязі, оскаржуване рішення суду першої інстанції скасуванню з ухваленням нового судового рішення, у зв`язку із чим на користь позивачки з відповідача підлягає стягненню 3 633,60 грн судового збору, сплаченого за подання апеляційної скарги.

Отже, загальний розмір судового збору, який підлягає стягненню з відповідача на користь ОСОБА_1 , становить 4 844,80 грн.

Колегія суддів також ураховує, що у прохальній частині апеляційної скарги ОСОБА_1 просила понесені нею судові витрати залишити за нею.

Водночас, така вимога не може бути підставою для незастосування встановленого процесуальним законом порядку розподілу судових витрат.

За змістом частини першої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог, а відповідно до частини тринадцятої цієї статті, якщо суд апеляційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, він відповідно змінює розподіл судових витрат.

Отже, розподіл судових витрат є процесуальним наслідком вирішення справи та здійснюється судом відповідно до правил, установлених ЦПК України. Саме по собі волевиявлення сторони про залишення понесених нею судових витрат за нею не змінює встановленого законом порядку їх розподілу та не звільняє суд від обов`язку вирішити це питання відповідно до результатів розгляду справи.

При цьому обставин, які відповідно до положень статті 141 ЦПК України давали б підстави для відступу від загального порядку розподілу судових витрат, у справі не встановлено.

З огляду на те, що рішення суду першої інстанції скасовується з ухваленням нового судового рішення про часткове задоволення позову, судові витрати підлягають розподілу відповідно до результатів розгляду справи.

Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 376 , 381-384 ЦПК України, суд

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

Рішення Дарницького районного суду м. Києва від 20 лютого 2026 року скасувати та ухвалити нове судове рішення про часткове задоволення позову.

Зобов`язати Державне підприємство «Управління житловими будинками» Управління справами Апарату Верховної Ради України вчинити передбачені Законом України «Про приватизацію державного житлового фонду» дії щодо приватизації ОСОБА_1 квартири АДРЕСА_1 .

Стягнути з Державного підприємства «Управління житловими будинками» Управління справами Апарату Верховної Ради України (04053, м. Київ, пров. Несторівський,4, ЄДРПОУ 401059706) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_4 , рнокпп НОМЕР_1 ) витрати по сплаті судового збору у розмірі 4 844 (чотири тисячі вісімсот сорок чотири) грн 80 коп.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення, може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції з підстав, визначених ч. 2 ст. 389 ЦПК України.

Повне судове рішення складено 23 жовтня 2026 року.

Головуючий Т. О. Невідома

Судді С. М. Верланов

В. А. Нежура