Рішення від 25 жовтня 2026 р. у справі №320/9144/23 — Київський окружний адміністративний суд

КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

26 жовтня 2026 року м. Київ № 320/9144/23

Київський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Панової Г.В, розглянувши в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу

за позовом ОСОБА_1

до Державної авіаційної служби України

про визнання протиправними дій та зобов`язання вчинити певні дії,

ВСТАНОВИВ:

До Київського окружного адміністративного суду звернулась ОСОБА_1 з позовом до Державної авіаційної служби України, (з урахуванням заяви про зміну предмета позову) в якому просить суд:

- визнати протиправною бездіяльність Державної авіаційної служби України щодо невиплати ОСОБА_1 належних їй сум при звільненні

- стягнути з Державної авіаційної служби України на користь ОСОБА_1 компенсації за невикористану відпустку у розмірі 923 712 (дев`ятсот двадцять три тисячі сімсот дванадцять) гривень 44 копійки;

- стягнути з Державної авіаційної служби України на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 78 590 (сімдесят вісім тисяч п`ятсот дев`яносто) гривень 20 копійок.

Позов обґрунтовано порушенням відповідачем норм статті 47, частини першої статті 83, статті 116 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) при звільненні її з посади начальника відділу правового забезпечення Державної авіаційної служби України через невиплату їй грошової компенсації дні невикористаної щорічної основної відпустки за період роботи, що призвело до порушення її трудових прав та визначених чинним законодавством гарантій. Позивач наголошує, що у цій виплаті їй безпідставно відмовлено. На переконання позивача, оскільки відповідач не провів з нею повний розрахунок у день її звільнення згідно із статтею 116 КЗпП України, то наявні підстави для зобов`язання відповідача нарахувати та виплатити йому середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні по день фактичного розрахунку на підставі частини першої статті 117 КЗпП України.

Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 10.06.2024 відкрито провадження в адміністративній справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін та без проведення судового засідання.

Відповідач проти заявлених позовних вимог заперечує, зазначає, що при здійсненні розрахунку з позивачкою діяв у межах та у спосіб, визначених чинним законодавством, а тому підстав для задоволення позовних вимог немає. Відповідач вказує, що виплата середнього заробітку за час вимушеного прогулу, яка була здійснена позивачці у грудні 2022 року, хоча і була фактично виплачена в межах розрахункового періоду, проте за своєю правовою природою стосується періоду 2017– 2021 років, у зв`язку з чим така виплата не може бути врахована як дохід за 2022 рік у повному обсязі. На думку відповідача, зазначена сума повинна бути розподілена пропорційно по місяцях, за які вона нарахована, та не може враховуватись при визначенні середнього заробітку для обчислення компенсації за невикористані відпустки як виплата, що повністю належить до розрахункового періоду. Крім того, відповідач зазначає, що при визначенні розміру середнього заробітку було правомірно застосовано посадовий оклад, визначений штатним розписом Державної авіаційної служби України, який становив 3 395 грн, а не 13 300 грн, як зазначає позивачка. При цьому відповідач наголошує, що саме внутрішні документи установи є підставою для визначення розміру грошового забезпечення працівників. Також відповідач звертає увагу суду на те, що розрахунок позивачки є помилковим, зокрема у частині визначення кількості календарних днів розрахункового періоду, оскільки позивачка безпідставно виключила з нього святкові та неробочі дні, незважаючи на те, що в умовах воєнного стану відповідні положення трудового законодавства не застосовувались у повному обсязі. Окрім цього, відповідач вважає, що обраний позивачкою спосіб захисту є неналежним, оскільки позивачка не заявила вимог про визнання протиправними дій чи рішень відповідача, а фактично просить суд здійснити перерахунок виплат, що, на думку відповідача, виходить за межі повноважень адміністративного суду. Також відповідач заперечує проти задоволення вимоги про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку, посилаючись на те, що розрахунок із позивачкою було проведено у день звільнення, а відтак підстави для застосування статті 117 Кодексу законів про працю України відсутні. Враховуючи викладене, відповідач просить у задоволенні позову відмовити.

Позивачкою подано відповідь на відзив, в якій позовні вимоги підтримано, та подані заперечення на доводи відповідача.

Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 21.05.2026 прийнято до розгляду заяву ОСОБА_1 про зміну предмета позову.

Відповідач подав додаткові поясненя по справі, в яких зазначив, що в діях Державної авіаційної служби України при проведенні розрахунку із позивачем відсутні ознаки протиправної бездіяльності, оскільки було враховано норми Порядку № 100, яким чітко визначено період, за яким обчислюється середня заробітна плата для виплати компенсації за невикористані відпустки (12 календарних місяців, що передують виплаті компенсації), нарахування та виплата компенсації за невикористану відпустку була здійснена з дотриманням статті 19 Конституції України.

Розглянувши матеріали адміністративної справи, повно, всебічно, об`єктивно дослідивши надані у справі докази, надавши їм юридичну оцінку, суд встановив таке.

Як убачається з матеріалів справи, позивачка проходила державну службу в Державній авіаційній службі України на посаді начальника відділу правового забезпечення. У подальшому її було звільнено, однак рішенням суду її поновлено на посаді, у зв`язку з чим наказом відповідача від 28 грудня 2022 року № 479 о/с позивачку поновлено на займаній посаді.

На виконання зазначеного рішення суду 30 грудня 2022 року відповідачем було здійснено виплату позивачці середнього заробітку за час вимушеного прогулу у розмірі 1 337 938,58 грн.

Надалі, вже 03 січня 2023 року, позивачку звільнено із займаної посади за угодою сторін. У день звільнення відповідачем проведено частковий розрахунок, зокрема виплачено грошову компенсацію за невикористані дні щорічної відпустки у кількості 262 календарні дні в сумі 58 190,20 грн.

Разом з тим, позивачка, не погоджуючись із розміром здійсненого розрахунку, вважає, що відповідач неправомірно визначив середній заробіток для обчислення компенсації за невикористані відпустки, оскільки не врахував у складі розрахункового періоду суму середнього заробітку, виплачену за час вимушеного прогулу у грудні 2022 року.

Позивачка зазначає, що відповідно до вимог Порядку обчислення середньої заробітної плати № 100, при визначенні суми компенсації за невикористані відпустки підлягають врахуванню всі виплати за останні 12 календарних місяців, що передують місяцю виплати компенсації, у тому числі виплати за час, коли за працівником зберігався середній заробіток. Враховуючи, що виплата середнього заробітку за час вимушеного прогулу була фактично здійснена у грудні 2022 року, така виплата, на думку позивачки, повинна бути включена до розрахункового періоду січень – грудень 2022 року.

Крім того, позивачка вказує, що відповідачем при обчисленні середнього заробітку неправомірно застосовано посадовий оклад у розмірі 3 395 грн, тоді як відповідно до чинних на момент звільнення нормативних актів Кабінету Міністрів України посадовий оклад за відповідною посадою становив 13 300 грн.

З урахуванням наведеного позивачка здійснила власний розрахунок, відповідно до якого загальний розмір належної їй грошової компенсації за 262 календарні дні невикористаної відпустки становить 981 902,64 грн.

Враховуючи, що відповідачем уже виплачено 58 190,20 грн, позивачка вважає недоплаченою суму в розмірі 923 712,44 грн, яку просить стягнути в судовому порядку.

Також позивачка зазначає, що відповідач не провів повного розрахунку у день звільнення, у зв`язку з чим наявні підстави для застосування положень статті 117 Кодексу законів про працю України та стягнення середнього заробітку за час затримки проведення остаточного розрахунку, який позивачка визначає у розмірі 78 590,20 грн.

З огляду на викладене, позивачка звернулась до суду з цим позовом.

Надаючи правову оцінку правовідносинам, що склались між сторонами спору, суд зазначає про таке.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає, зокрема, право на своєчасне одержання винагороди за працю, яке захищається законом.

Згідно зі статтею 83 Кодексу законів про працю України та статтею 24 Закону України «Про відпустки», у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі невикористані ним дні щорічної відпустки.

Державні гарантії права на відпустки, визначає умови, тривалість і порядок надання їх працівникам для відновлення працездатності, зміцнення здоров`я, а також для виховання дітей, задоволення власних життєво важливих потреб та інтересів, всебічного розвитку особи визначені Законом України від 15.11.1996 року № 504/96-ВР «Про відпустки» (далі також -Закон № 504/96-ВР).

Згідно з частиною третьою статті 2 Закону України № 504/96-ВР право на відпустки забезпечується: гарантованим наданням відпустки визначеної тривалості із збереженням на її період місця роботи (посади), заробітної плати (допомоги) у випадках, передбачених цим Законом; забороною заміни відпустки грошовою компенсацією, крім випадків, передбачених статтею 24 цього Закону.

Відповідно до частини першої статті 24 Закону № 504/96-ВР у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі не використані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину - інваліда з дитинства підгрупи А I групи.

За бажанням працівника частина щорічної відпустки замінюється грошовою компенсацією. При цьому, тривалість наданої працівникові щорічної та додаткових відпусток не повинна бути менше ніж 24 календарних дні (частина перша статті 24 Закону № 504/96-ВР).

Положення частин першої та четвертої статті 24 Закону № 504/96-ВР кореспондуються із положеннями частин першої та четвертої статті 83 КЗпП України в редакціях, чинних до листопада 2015 року.

Відповідно до статті 116 Кодексу законів про працю України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. У разі якщо працівник у день звільнення не працював - зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення вимоги про розрахунок.

Частиною першою статті 117 Кодексу законів про працю України передбачено, що у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство повинно виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.

Порядок обчислення середньої заробітної плати визначений Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року №100 (далі - Порядок № 100).

Відповідно до пункту 2 Порядку № 100, обчислення середньої заробітної плати для виплати компенсації за невикористані відпустки здійснюється виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю виплати відповідної компенсації.

Згідно з пунктом 3 Порядку № 100, при обчисленні середньої заробітної плати враховуються всі види виплат, які включаються до фонду оплати праці, у тому числі виплати за час, протягом якого за працівником зберігався середній заробіток, зокрема за час вимушеного прогулу.

Водночас пунктом 3 Порядку № 100 у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин (з урахуванням змін, внесених постановою Кабінету Міністрів України від 01 вересня 2021 року № 917), передбачено особливості врахування окремих видів виплат, зокрема премій та інших заохочувальних виплат, які можуть розподілятися за відповідні періоди, проте такі правила не поширюються на виплати за час збереження середнього заробітку.

Відповідно до пункту 7 Порядку № 100, середньоденна заробітна плата визначається шляхом ділення сумарного заробітку за розрахунковий період на відповідну кількість календарних днів розрахункового періоду, за винятком святкових і неробочих днів, визначених законодавством.

Разом з тим, відповідно до частини шостої статті 6 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану», у період дії воєнного стану не застосовуються норми статті 73 Кодексу законів про працю України щодо святкових і неробочих днів, що підлягає врахуванню при визначенні тривалості розрахункового періоду.

Правові засади державної служби визначені Законом України «Про державну службу», відповідно до статті 50 якого оплата праці державних службовців складається з посадового окладу, надбавок, доплат та премій.

Згідно з частиною третьою статті 50 Закону України «Про державну службу», схема посадових окладів державних службовців визначається Кабінетом Міністрів України.

Постановами Кабінету Міністрів України встановлюються розміри посадових окладів державних службовців, які є обов`язковими до застосування суб`єктами призначення та не можуть довільно змінюватися внутрішніми актами державних органів.

Отже, правовідносини, що виникли між сторонами, регулюються нормами трудового законодавства у частині проведення розрахунку при звільненні, нормами Порядку №100 щодо визначення середньої заробітної плати, а також спеціальним законодавством про державну службу у частині визначення структури та розміру грошового забезпечення позивача.

Суд, надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, виходить із того, що предметом спору у цій справі є правомірність проведеного відповідачем розрахунку з позивачкою при звільненні 03.01.2023, зокрема правильність визначення розміру грошової компенсації за 262 календарні дні невикористаної відпустки, а також наявність підстав для стягнення середнього заробітку за час затримки остаточного розрахунку.

З матеріалів справи вбачається, що позивачка проходила службу на посаді начальника відділу правового забезпечення Державної авіаційної служби України, була незаконно звільнена, у судовому порядку поновлена на посаді, на виконання судових рішень наказом від 28.12.2022 №479 о/с поновлена на посаді, а 30.12.2022 їй фактично виплачено середній заробіток за час вимушеного прогулу. Далі наказом від 03.01.2023 №2 о/с позивачку звільнено за угодою сторін, а при звільненні їй нараховано компенсацію за невикористані 213 календарних днів щорічної основної та 49 календарних днів додаткової відпустки, всього 262 календарні дні, у сумі 58 190,20 грн.

Вирішуючи спір, суд виходить із того, що відповідно до статті 83 КЗпП України та статті 24 Закону України «Про відпустки» у разі звільнення працівнику підлягає виплаті грошова компенсація за всі невикористані ним дні щорічної відпустки, а відповідно до статті 116 КЗпП України всі належні працівникові суми мають бути виплачені в день звільнення.

Отже, обов`язок роботодавця при припиненні трудових відносин полягає не у формальному здійсненні будь-якої виплати, а саме у проведенні повного, правильного і законного розрахунку. Якщо ж у день звільнення працівникові виплачено лише частину належних сум або такі суми визначено неправильно, роботодавець не вважається таким, що виконав покладений на нього законом обов`язок належним чином.

Ключовим у цій справі є питання, чи підлягала включенню до фактичного заробітку позивачки для цілей обчислення компенсації за невикористані відпустки сума середнього заробітку за час вимушеного прогулу в розмірі 1 337 938,58 грн, що була виплачена 30.12.2022 на виконання постанови Шостого апеляційного адміністративного суду.

Згідно з абзацом першим пункту 2 Порядку №100 обчислення середньої заробітної плати для виплати компенсації за невикористані відпустки здійснюється виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю виплати відповідної компенсації. У цій справі місяцем виплати компенсації є січень 2023 року, а отже розрахунковим періодом є січень-грудень 2022 року.

Абзацом четвертим пункту 3 Порядку № 100 прямо встановлено, що при обчисленні середньої заробітної плати для оплати часу відпусток або компенсації за невикористані відпустки до фактичного заробітку включаються, крім іншого, виплати за час, протягом якого за працівником зберігався середній заробіток, у тому числі за час вимушеного прогулу.

З огляду на це саме по собі посилання відповідача на те, що виплачена в грудні 2022 року сума стосувалася вимушеного прогулу за період 2017-2021 років, не спростовує обов`язку врахувати цю виплату у складі фактичного заробітку розрахункового періоду.

Доводи відповідача про те, що сума вимушеного прогулу мала бути розподілена між місяцями, на які припадав вимушений прогул, пропорційно робочим дням за графіком роботи, суд відхиляє як такий, що не ґрунтується на нормах законодавства.

У відзиві відповідач фактично виклав власний спосіб розрахунку, однак не навів жодної норми права, яка б передбачала саме такий механізм розподілу виплати за час вимушеного прогулу для цілей визначення компенсації за невикористану відпустку.

Натомість, із відповіді на відзив вбачається, і суд із цим погоджується, що таке тлумачення, ймовірно, базується на попередній редакції пункту 3 Порядку № 100, яка втратила чинність після внесення змін постановою Кабінету Міністрів України від 01.09.2021 №917.

У редакції Порядку № 100, чинній на момент звільнення позивачки, розподіл по місяцях передбачений лише щодо сум нарахованої заробітної плати, премій та інших заохочувальних виплат за підсумками роботи за певний період.

При цьому, абзац четвертий пункту 3 Порядку №100, який прямо регулює врахування виплат за час збереження середнього заробітку, жодного правила про їх розподіл між місяцями не містить. Тому суд приходить до висновку, що виплачена 30.12.2022 сума середнього заробітку за час вимушеного прогулу підлягала врахуванню у складі фактичного заробітку позивача саме як виплата розрахункового періоду, а не як вважає відповідач.

Суд також відхиляє заперечення відповідача в частині обґрунтування правомірності застосування при розрахунку компенсації посадового окладу у розмірі 3 395 грн. Відповідач посилається на штатний розпис Державіаслужби на 2015 рік та зазначає, що інших нормативних розпорядчих актів про встановлення іншого посадового окладу у нього немає.

Як правильно зазначала позивачка, Державна авіаційна служба України є центральним органом виконавчої влади, а позивачка обіймала посаду начальника відділу правового забезпечення - самостійного структурного підрозділу юридичної служби, начальник якого безпосередньо підпорядковується голові Державіаслужби.

Для таких посад схема посадових окладів визначається не внутрішнім локальним актом відповідача на власний розсуд, а актами Кабінету Міністрів України, прийнятими на виконання Закону України «Про державну службу». Тому посилання відповідача на відсутність у нього інших внутрішніх документів не спростовує доводів позивачки про те, що розрахунок мав здійснюватися виходячи з нормативно визначеного окладу, а не зі збереженого у старому штатному розписі показника. Інакше було б допущено ситуацію, за якої суб`єкт владних повноважень, посилаючись на власні внутрішні документи, фактично нівелює дію актів вищої юридичної сили, що є неприпустимим.

Разом із тим суд не може погодитися з розрахунком позивачки в заявленому нею розмірі 923 712,44 грн.

Судом встановлено, що помилка позивачки полягає не у визначенні принципу розрахунку, а у визначенні кількості календарних днів розрахункового періоду. Позивачка виходила з того, що із 2022 року підлягали виключенню святкові і неробочі дні відповідно до статті 73 КЗпП України. Проте на час дії воєнного стану частиною шостою статті 6 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» передбачено, що норми статті 73 КЗпП України не застосовуються.

Відтак, у 2022 році виключенню підлягали лише ті святкові та неробочі дні, які припали на період до набрання чинності відповідними обмеженнями, а не всі святкові дні року, як це було б у звичайному правовому режимі. Саме тому суд погоджується з доводом відповідача в тій частині, що кількість календарних днів розрахункового періоду позивачкою була визначена неправильно, а отже заявлений нею до стягнення розмір компенсації підлягає коригуванню.

Однак така обставина не спростовує самого факту недоплати і не свідчить про правомірність розрахунку відповідача в цілому, а лише зумовлює необхідність визначення судом правильного розміру належної до стягнення суми.

Визначаючи розмір належної позивачці грошової компенсації за невикористані дні щорічної відпустки, суд виходить із того, що відповідно до пункту 2 Порядку № 100 розрахунковим періодом у цьому випадку є січень-грудень 2022 року, який становить 365 календарних днів.

Водночас при визначенні кількості календарних днів розрахункового періоду суд враховує особливості правового регулювання трудових відносин в умовах воєнного стану.

Так, до набрання чинності Законом України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» із розрахункового періоду відповідно до пункту 7 Порядку № 100 підлягали виключенню святкові та неробочі дні, визначені статтею 73 КЗпП України.

Однак із 24.03.2022, відповідно до частини шостої статті 6 зазначеного Закону, положення статті 73 КЗпП України на період дії воєнного стану не застосовуються.

Отже, із загальної кількості календарних днів 2022 року виключенню підлягають лише три святкові дні, які припали на період до 24.03.2022, а саме 01 січня, 07 січня та 08 березня 2022 року.

Таким чином, кількість календарних днів розрахункового періоду становить 362 календарні дні (365 - 3).

Як встановлено судом, 30.12.2022 відповідачем на виконання судового рішення позивачці виплачено середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 1 337 938,58 грн.

З огляду на наведені вище висновки суду щодо врахування зазначеної виплати при обчисленні компенсації за невикористані відпустки, розмір середньоденної заробітної плати позивачки становить 3 695,96 грн (1 337 938,58 грн / 362 календарні дні).

При цьому судом встановлено, що позивачка має право на компенсацію за 213 календарних днів невикористаної щорічної основної відпустки та 49 календарних днів додаткової відпустки, що загалом становить 262 календарні дні.

Відтак загальний розмір грошової компенсації за невикористані дні відпустки становить 968 341,52 грн (3 695,96 грн ? 262 календарні дні).

Враховуючи, що при звільненні позивачці вже виплачено 58 190,20 грн, сума недоплаченої компенсації становить 910 151,32 грн (968 341,52 грн - 58 190,20 грн).

Суд звертає увагу, що встановлена помилка позивачки при визначенні кількості календарних днів розрахункового періоду не спростовує її права на отримання належної грошової компенсації, а впливає виключно на розмір такої виплати.

Таким чином, вимоги позивачки про стягнення недоплаченої грошової компенсації за невикористані дні відпустки є обґрунтованими в частині 910 151,32 грн, тоді як у стягненні решти заявленої суми - 13 561,12 грн - належить відмовити.

Щодо вимоги про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, суд виходить із такого.

За змістом статті 117 КЗпП України підставою для такої виплати є невиплата з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 КЗпП України. При цьому сам факт здійснення певної виплати в день звільнення не виключає застосування статті 117 КЗпП України, якщо така виплата не охоплювала всі належні працівникові суми.

Із установлених судом обставин вбачається, що у день звільнення позивачці було виплачено лише частину належної компенсації за невикористані дні відпустки, оскільки відповідач неправильно визначив склад фактичного заробітку та застосував помилковий підхід до розрахунку.

Отже, доводи відповідача про відсутність підстав для застосування статті 117 КЗпП України лише з тієї причини, що певний розрахунок при звільненні був проведений, суд відхиляє, адже належного та повного розрахунку проведено не було.

Враховуючи, що спір вирішується на користь позивачки у частині основної вимоги, суд приходить до висновку про наявність правових підстав для стягнення на її користь середнього заробітку за час затримки проведення остаточного розрахунку в межах заявленого нею розміру.

Суд зазначає, що обов`язок роботодавця, передбачений статтею 116 КЗпП України, полягає у виплаті працівникові всіх належних сум у встановлений законом строк, а не лише тієї частини коштів, розмір якої роботодавець визнає правильним.

Відтак здійснення відповідачем у день звільнення виплати компенсації за невикористані дні відпустки у розмірі 58 190,20 грн саме по собі не свідчить про належне виконання обов`язку щодо проведення остаточного розрахунку, оскільки судом установлено, що зазначена виплата не охоплювала всієї належної позивачці суми.

При цьому наявність між сторонами спору щодо правильності визначення розміру компенсації за невикористані дні відпустки не звільняє роботодавця від передбаченої законом відповідальності в разі вирішення такого спору на користь працівника.

Зміст статті 117 КЗпП України свідчить про те, що законодавець пов`язує виникнення відповідальності роботодавця саме з фактом невиконання обов`язку щодо своєчасного проведення розрахунку при звільненні. Така відповідальність має компенсаційний характер та спрямована на відшкодування працівникові негативних наслідків несвоєчасного отримання належних йому коштів.

Враховуючи, що судом установлено факт неповного проведення розрахунку з позивачкою при звільненні, а спір щодо належного розміру грошової компенсації вирішено на її користь, суд доходить висновку про наявність правових підстав для застосування до спірних правовідносин положень статті 117 КЗпП України.

Разом із тим суд враховує, що заявлена позивачкою до стягнення сума середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні становить 78 590,20 грн, а тому питання про її стягнення підлягає вирішенню в межах заявлених позовних вимог з урахуванням установленого періоду затримки та підтвердженого розміру середнього заробітку.

Таким чином, позовні вимоги підлягають задоволенню частково.

Частиною третьою статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України обумовлено, що при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору.

Оскільки позивачка звільнена від сплати судового збору, а витрат, пов`язаних з розглядом справи не встановлено, питання про розподіл судових витрат не вирішується.

Керуючись статтями 9, 14, 72-77, 90, 139, 143, 242-246, 250, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,

ВИРІШИВ:

1. Адміністративний позов задовольнити частково.

2. Визнати протиправною бездіяльність Державної авіаційної служби України щодо невиплати ОСОБА_1 належних їй сум при звільненні.

3. Стягнути з Державної авіаційної служби України на користь ОСОБА_1 недоплачену грошову компенсацію за невикористані дні щорічної відпустки у розмірі 910 151 (дев`ятсот десять тисяч сто п`ятдесят одна) грн 32 коп.

4. Стягнути з Державної авіаційної служби України на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки проведення остаточного розрахунку при звільненні у розмірі 78 590 (сімдесят вісім тисяч п`ятсот дев`яносто) грн 20 коп.

5. У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовити.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.

Суддя Панова Г. В.