Рішення від 25 жовтня 2026 р. у справі №300/6044/26 — Івано-Франківський окружний адміністративний суд

ІВАНО-ФРАНКІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"26" жовтня 2026 р. справа № 300/6044/26

м. Івано-Франківськ

Івано-Франківський окружний адміністративний суд в складі головуючого судді Матуляка Я.П., розглянувши в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом товариства з обмеженою відповідальністю "СОЛ-ІФ" до управління Західного офісу Держаудитслужби в Івано-Франківській області, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача – Солотвинська селищна рада Івано-Франківського району Івано-Франківської області про визнання протиправною та скасування вимоги за № 130908-13/265-2026 від 03.02.2026 в частині,

ВСТАНОВИВ:

Товариство з обмеженою відповідальністю "СОЛ-ІФ" звернулось до суду з позовом до управління Західного офісу Держаудитслужби в Івано-Франківській області, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача – Солотвинська селищна рада Івано-Франківського району Івано-Франківської області про визнання протиправною та скасування вимоги за № 130908-13/265-2026 від 03.02.2026 в частині.

Позовні вимоги мотивовано тим, що відповідачем за наслідками проведеної ревізії, сформовано неправомірний висновок про порушення Солотвинською селищною радою вимог цивільного законодавства в частині неукладення додаткових угод до договору оренди землі, укладеного з позивачем, що призвело до недоотримання доходів бюджетом. Як наслідок, зазначеною вимогою вказано на необхідність забезпечення надходження до загального фонду бюджету Солотвинської територіальної громади недоотриманої орендної плати за землю орендарем ТОВ "СОЛ-ІФ". В свою чергу, така вимога стала підставою для звернення Солотвинською селищною радою з позовом до ТОВ "СОЛ-ІФ" про визнання укладеними додаткових угод до Господарського суду Івано-Франківської області. Таким чином, позивач вказує на те, що оскаржувана вимога безпосередньо стосується його прав та обов`язків та підлягає до скасування.

Ухвалою Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 01.04.2025 відкрито провадження в даній адміністративній справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін, згідно із правилами, встановленими статтею 262 Кодексу адміністративного судочинства України.

Відповідач скористався правом на подання відзиву на позовну заяву, який подано (надіслано) 15.09.2026 до Івано-Франківського окружного адміністративного суду в електронній формі засобами Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи (підсистема "Електронний суд") з використанням електронного підпису. Представник відповідача проти заявлених позовних вимог заперечив з підстав, наведених у відзиві та просив суд в задоволенні позову відмовити, одночасно вказавши на те, що оскаржувана вимога є актом індивідуальної дії, який носить обов`язковий характер виключно для підконтрольної установи – Солотвинської селищної ради.

Позивач своїм правом на подання відповіді на відзив, не скористався.

Розглянувши матеріали адміністративної справи в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами у відповідності до вимог статті 262 КАС України, дослідивши в сукупності письмові докази, якими сторони обґрунтовують позовні вимоги та заперечення на позов, судом встановлено таке.

Відповідно до п. 4.8.2 Плану проведення заходів державного фінансового контролю Західного офісу Держаудитслужби на І квартал 2026 року у період з 07.01.2026 по 27.01.2026 проведено планову ревізію окремих питань фінансово-господарської діяльності Солотвинської селищної ради за період з 01.01.2022 по 30.09.2025, за результатами якої складено акт ревізії від 29.01.2026 за № 130908-21/02 (а.с.56-62).

Під час ревізії встановлено порушення вимог чинного законодавства, що призвели до втрат фінансових та матеріальних ресурсів на загальну суму 2 796 231,07 грн, які на час завершення ревізії були не відшкодовані, а саме: в порушення вимог ст. 526, ч. 1 ст. 629 Цивільного кодексу України, ст. 15, 21 Закону України "Про оренду землі" та п.п. 4.4., 9.1.1, 12.6. договорів оренди землі, Солотвинською селищною радою не повною мірою вжито заходів щодо укладення додаткових угод та внесення змін до договорів оренди землі і своєчасного перерахунку розміру орендної плати за землю, у зв`язку зі зміною ставок орендної плати, для орендарів земельних ділянок ТОВ "СОЛ-ІФ" та ТОВ "С-КАПІТЕЛЬ", що призвело до недоотримання доходів бюджетом у сумі 2 228 942,14 грн.

Як наслідок, листом від 03.02.2026 за №130908-13/265-2026 відповідач направив Солотвинській селищній раді Вимогу про усунення виявлених порушень законодавства, якою зобов`язано об`єкт контролю забезпечити надходження до загального фонду бюджету Солотвинської територіальної громади за кодом бюджетної класифікації доходів 18010600 "Орендна плата з юридичних осіб" недоотриманої орендної плати за землю в сумі 2 228 942,14 грн орендарями ТОВ "СОЛ-ІФ" (647 063,77 грн) та ТОВ "С-КАПІТЕЛЬ" (1 581 878,37 грн) відповідно до норм статей 22, 610-625 Цивільного кодексу України (а.с.63,64).

Зазначена вимога стала підставою для звернення Солотвинською селищною радою з позовом до ТОВ "СОЛ-ІФ" про визнання укладеними додаткових угод до Господарського суду Івано-Франківської області (а.с.36,37).

Вважаючи, що оскаржувана вимога безпосередньо стосується його прав та обов`язків, позивач звернувся з вказаним позовом до суду.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, які виникли між сторонами у справі, суд зазначає таке.

Частиною другою статті 19 Конституції України обумовлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до статті 1 Закону України "Про основні засади здійснення державного фінансового контролю в Україні" від 26 січня 1993 року №2939-XII (далі - Закон № 2939-XII), здійснення державного фінансового контролю забезпечує центральний орган виконавчої влади, уповноважений Кабінетом Міністрів України на реалізацію державної політики у сфері державного фінансового контролю (далі - орган державного фінансового контролю).

Відповідно до частини першої статті 2 Закону № 2939-XII головними завданнями органу державного фінансового контролю є: здійснення державного фінансового контролю за використанням і збереженням державних фінансових ресурсів, необоротних та інших активів, правильністю визначення потреби в бюджетних коштах та взяттям зобов`язань, ефективним використанням коштів і майна, станом і достовірністю бухгалтерського обліку і фінансової звітності у міністерствах та інших органах виконавчої влади, державних фондах, фондах загальнообов`язкового державного соціального страхування, бюджетних установах і суб`єктах господарювання державного сектору економіки, а також на підприємствах, в установах та організаціях, які отримують (отримували у періоді, який перевіряється) кошти з бюджетів усіх рівнів, державних фондів та фондів загальнообов`язкового державного соціального страхування або використовують (використовували у періоді, який перевіряється) державне чи комунальне майно (далі - підконтрольні установи), за дотриманням бюджетного законодавства, дотриманням законодавства про державні закупівлі, діяльністю суб`єктів господарської діяльності незалежно від форми власності, які не віднесені законодавством до підконтрольних установ, за судовим рішенням, ухваленим у кримінальному провадженні.

Державний фінансовий контроль забезпечується органом державного фінансового контролю через проведення державного фінансового аудиту, інспектування, перевірки закупівель та моніторингу закупівлі.

Відповідно до пункту 1 Положення про Державну аудиторську службу України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03 лютого 2016 року №43 (далі - Положення № 43), Державна аудиторська служба України (Держаудитслужба) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра фінансів та який реалізує державну політику у сфері державного фінансового контролю.

Згідно з пунктом 7 Положення № 43, Держаудитслужба здійснює свої повноваження безпосередньо і через утворені в установленому порядку міжрегіональні територіальні органи.

Крім того, підпунктом 3 пункту 4 Положення № 43 закріплено, що Держаудитслужба реалізує державний фінансовий контроль через здійснення: державного фінансового аудиту; перевірки державних закупівель; інспектування (ревізії); моніторингу закупівель.

Відповідно до ст.3 Закону № 2939-XII, державний фінансовий аудит є різновидом державного фінансового контролю і полягає у перевірці та аналізі органом державного фінансового контролю фактичного стану справ щодо законного та ефективного використання державних чи комунальних коштів і майна, інших активів держави, правильності ведення бухгалтерського обліку і достовірності фінансової звітності, функціонування системи внутрішнього контролю. Результати державного фінансового аудиту та їх оцінка викладаються у звіті.

За приписами частини першої статті 4 Закону №2939-XII, інспектування здійснюється органом державного фінансового контролю у формі ревізії та полягає у документальній і фактичній перевірці певного комплексу або окремих питань фінансово-господарської діяльності підконтрольної установи, яка повинна забезпечувати виявлення наявних фактів порушення законодавства, встановлення винних у їх допущенні посадових і матеріально відповідальних осіб. Результати ревізії викладаються в акті.

Постановою Кабінету Міністрів України від 28 березня 2019 року №252 затверджено Порядок проведення Державною аудиторською службою, її міжрегіональними територіальними органами державного фінансового аудиту діяльності суб`єктів господарювання (далі - Порядок №252).

Цей Порядок визначає механізм проведення Державною аудиторською службою, її міжрегіональними територіальними органами (далі - органи Держаудитслужби) державного фінансового аудиту діяльності суб`єктів господарювання. Дія цього Порядку не поширюється на бюджетні установи (пункти 1, 2 Порядку №252).

Згідно з пунктом 3 Порядку №252, державний фінансовий аудит діяльності суб`єктів господарювання (далі - аудит) - це вид державного фінансового аудиту, що полягає у перевірці та аналізі стану справ щодо законного та ефективного використання державних та/або комунальних коштів і майна, інших активів держави, правильності ведення бухгалтерського обліку і достовірності фінансової звітності, стану внутрішнього контролю у суб`єктів господарювання.

Під час проведення аудиту з метою дослідження гіпотез аудиту та отримання аудиторських доказів може здійснюватися збір інформації за письмовим запитом органу Держаудитслужби та/або державними аудиторами за місцезнаходженням учасника аудиту (п.8 Порядку №252).

Пунктами 9-11 Порядку №252 передбачено, що аудит проводиться згідно з планом заходів державного фінансового контролю, затвердженим в установленому порядку та погодженим з Міністром Кабінету Міністрів України у десятиденний строк з дня його надходження.

Для проведення аудиту та/або збору інформації за місцезнаходженням об`єкта аудиту та/або учасника аудиту на кожного державного аудитора оформляється у двох примірниках направлення за встановленими Держаудитслужбою зразками, яке підписує керівник органу Держаудитслужби (далі - направлення).

Державні аудитори надають керівникові об`єкта аудиту або учаснику аудиту чи його заступникові направлення в день виходу на проведення аудиту або збір інформації за їх місцезнаходженням.

20.04.2006 прийнята постанова Кабінету Міністрів України №550, якою затверджений Порядок проведення інспектування Державною фінансовою інспекцією, її територіальними органами (далі - Порядок № 550).

Цей Порядок визначає процедуру проведення інспектування в міністерствах та інших органах виконавчої влади, державних фондах, фондах загальнообов`язкового державного соціального страхування, бюджетних установах і у суб`єктів господарювання державного сектору економіки, в тому числі суб`єктів господарювання, у статутному капіталі яких 50 і більше відсотків акцій (часток) належать суб`єктам господарювання державного сектору економіки, а також на підприємствах, в установах та організаціях, які отримують (отримували в період, який перевіряється) кошти з бюджетів усіх рівнів, державних фондів та фондів загальнообов`язкового державного соціального страхування або використовують (використовували у період, який перевіряється) державне чи комунальне майно (далі - підконтрольні установи), а на підставі рішення суду - в інших суб`єктів господарювання.

Згідно з п.2 Порядку №550, інспектування полягає у документальній і фактичній перевірці певного комплексу або окремих питань фінансово-господарської діяльності об`єкта контролю і проводиться у формі ревізії, яка повинна забезпечувати виявлення фактів порушення законодавства, встановлення винних у їх допущенні посадових і матеріально відповідальних осіб.

Пунктами 4, 5 Порядку № 550 передбачено, що планові та позапланові виїзні ревізії проводяться контролюючими органами відповідно до Закону та цього Порядку.

Планові виїзні ревізії проводяться відповідно до планів контрольно-ревізійної роботи, затверджених в установленому порядку, позапланові виїзні ревізії - за наявності підстав, визначених Законом.

Згідно з п.6 Порядку №550, органи державного фінансового контролю за письмовим зверненням можуть отримувати від органів державної влади та органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій інформацію, що стосується діяльності та фінансового стану об`єкта контролю.

Зазначені підзаконні нормативно-правові акти містять положення про те на кого поширюють свою дію такі акти, а саме:

Порядок №252 містить визначення понять "об`єкт аудиту" - суб`єкт господарювання державної і комунальної власності, підприємства, утворені в установленому порядку органами державної влади, органами місцевого самоврядування та уповноважені на отримання державних коштів, взяття за ними зобов`язань і здійснення платежів, у тому числі державні, казенні, комунальні підприємства, а також господарські товариства, у статутному капіталі яких державна або комунальна частка акцій (часток, паїв) перевищує 50 відсотків, їх дочірні підприємства, а також підприємства, господарські товариства, у статутному капіталі яких 50 і більше відсотків належить державним, у тому числі казенним, комунальним підприємствам та господарським товариствам, у статутному капіталі яких державна або комунальна частка акцій (часток, паїв) перевищує 50 відсотків, об`єднання таких підприємств (підпункт 7 пункту 4) та "учасники аудит"» - юридична особа незалежно від організаційно-правової форми і форми власності та суб`єкт підприємницької діяльності - фізична особа, які мали (мають) безпосередні правовідносини з об`єктом аудиту та/або були задіяні для виконання договірних відносин з об`єктом аудиту (підпункт 8 пункту 4);

Порядок № 550 містить визначення "об`єкт контролю" - підконтрольна установа та її відокремлені підрозділи, що не мають статусу юридичної особи, а також суб`єкт господарювання незалежно від форми власності, який не віднесено Законом України "Про основні засади здійснення державного фінансового контролю в Україні" (далі - Закон) до підконтрольних установ та у якого здійснюється державний фінансовий контроль на підставі судового рішення, ухваленого у кримінальному провадженні (абзац восьмий пункт 3).

Поряд з цим як Порядок № 252, так і Порядок № 550 передбачає те, що орган державного фінансового контролю, зокрема Держаудитслужба, за результатами проведення зазначених заходів надсилає відповідні документи, тобто аудиторський звіт та/або акт ревізії, саме об`єкту аудиту (об`єкту контролю) із встановленням строків їх розгляду.

Тобто, з огляду на зміст зазначених норм права, випливає, що правовідносини, які виникають у сфері здійснення державного фінансового контролю (державного фінансового аудиту, планової ревізії тощо) виникають виключно між органом державного фінансового контролю та об`єктом аудиту та/або об`єктом контролю.

У справі, що розглядається, позивач оскаржує вимогу про усунення виявлених порушень законодавства від 03.02.2026 за №130908-13/265-2026, винесену за результатами проведених заходів державного фінансового контролю, із зазначенням окремих підстав її оскарження.

У частині другій статті 15 Закону № 2939-XII закріплено, що законні вимоги службових осіб органу державного фінансового контролю є обов`язковими для виконання службовими особами об`єктів, що контролюються.

Згідно з пунктом 50 Порядку № 550 за результатами проведеної ревізії у межах наданих прав органи державного фінансового контролю вживають заходів для забезпечення: притягнення до адміністративної, дисциплінарної та матеріальної відповідальності винних у допущенні порушень працівників об`єктів контролю; порушення перед відповідними державними органами питання про визнання недійсними договорів, укладених із порушенням законодавства; звернення до суду в інтересах держави щодо усунення виявлених ревізією порушень законодавства з питань збереження і використання активів, а також стягнення у дохід держави коштів, одержаних за незаконними договорами, без встановлених законом підстав або з порушенням вимог законодавства; застосування заходів впливу за порушення бюджетного законодавства.

Пунктом 19 частини першої статті 4 КАС визначено, що індивідуальний акт - акт (рішення) суб`єкта владних повноважень, виданий (прийняте) на виконання владних управлінських функцій або в порядку надання адміністративних послуг, який стосується прав або інтересів визначеної в акті особи або осіб та дія якого вичерпується його виконанням або має визначений строк.

В абзаці 4 пункту 1 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 23 червня 1997 року № 2-зп у справі № 3/35-313 вказано, що за своєю природою ненормативні правові акти, на відміну від нормативних, встановлюють не загальні правила поведінки, а конкретні приписи, звернені до окремого індивіда чи юридичної особи, застосовуються одноразово й після реалізації вичерпують свою дію.

У пункті 5 Рішення Конституційного Суду України від 22 квітня 2008 року № 9-рп/2008 в справі № 1-10/2008 вказано, що при визначенні природи "правового акта індивідуальної дії" правова позиція Конституційного Суду України ґрунтується на тому, що "правові акти ненормативного характеру (індивідуальної дії)" стосуються окремих осіб, "розраховані на персональне (індивідуальне) застосування" і після реалізації вичерпують свою дію.

Аналіз наведених правових норм дає підстави для висновку, що вимога органу державного фінансового контролю, спрямована на коригування роботи підконтрольної організації та приведення її у відповідність із вимогами законодавства, є обов`язковою до виконання. Стосовно відшкодування виявлених збитків, завданих державі чи об`єкту контролю, то про їх наявність може бути зазначено у вимозі, але вони не можуть бути примусово стягнуті шляхом вимоги, оскільки такі збитки відшкодовуються у добровільному порядку або шляхом звернення до суду з відповідним позовом.

Отже, правова природа письмової вимоги контролюючого органу породжує правові наслідки, зокрема обов`язки для свого адресата, а не позивача, а відтак наділена рисами правового акту індивідуальної дії з урахуванням її змістовної складової, незалежно від форми документа, в якому вона міститься, і такий акт може бути предметом судового контролю в порядку адміністративного судочинства у разі звернення із відповідним позовом особою у відношенні якої вона прийнята.

Спірна вимога контролюючого органу є індивідуально-правовим актом і в силу закону є обов`язковою до виконання підконтрольною установою, якому вона адресована.

З проведеного вище аналізу сутності завдань і функцій органів фінансового контролю, в тому числі у їх співвідношенні із завданнями адміністративного судочинства (дії та рішення суб`єкта владних повноважень як предмет судового контролю), можна зробити висновок, що рішення (дії, бездіяльність) органу фінансового контролю, прийняті в результаті реалізації їх окремо взятих завдань або функцій (пред`явлення обов`язкової до виконання вимоги як одна з них), є окремими предметами судового контролю.

Та обставина, що законодавство прямо передбачає порядок реалізації окремо взятого завдання чи функції контролюючого органу, зокрема стягнення збитків у судовому порядку на підставі пункту 10 частини першої статті 10 Закону № 2939-XII, з чим кореспондується пункт 50 Порядку № 550, жодним чином не відміняє чи спростовує того, що всі рішення, дії чи бездіяльність органів державного фінансового контролю, прийняті або здійснені при реалізації ними їх владних управлінських функцій, можуть бути окремим предметом судового розгляду при поданні відповідного адміністративного позову.

За своєю правовою природою реалізація контролюючим органом компетенції в частині пред`явлення обов`язкових до виконання вимог і в частині здійснення процедури стягнення заподіяних збитків передбачає наявність різних, окремих, незалежних процедур.

Таку правову позицію Верховний Суд виклав, зокрема у постановах від 12 травня 2022 року у справі № 620/4169/20, від 22 жовтня 2020 року у справі № 820/3089/17, від 31 травня 2021 року у справі № 826/18686/16, від 31 серпня 2021 року у справі № 160/5323/20, від 02 листопада 2021 року у справі № 420/6808/19.

В даному випадку, спірна вимога, яка, як встановлено вище, є індивідуально-правовим актом, а відтак породжує права і обов`язки лише для підконтрольної установи, якій вона адресована, полягає в тому, щоб забезпечити відшкодування збитків, встановлених контролюючим органом. Додатково про обов`язковий характер цієї вимоги свідчить застереження в ній про те, що її невиконання є підставою для звернення до суду в інтересах держави.

Таким чином ця вимога сформульована на виконання владних управлінських функцій відповідача.

Так, пунктом 15 частини першої статті 10 Закону № 2939-XII передбачено, що органи державного фінансового контролю наділені повноваженнями порушувати перед керівниками відповідних органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій питання про притягнення до відповідальності осіб, винних у допущених порушеннях. Також згідно з пунктом 50 Порядку № 550 за результатами проведеної ревізії у межах наданих прав контролюючі органи вживають заходів для забезпечення, зокрема, притягнення до адміністративної, дисциплінарної та матеріальної відповідальності винних у допущенні порушень працівників об`єктів контролю.

Отже, наведене в сукупності не виключає права підконтрольної установи на перевірку оскаржуваної вимоги в судовому порядку.

В той же час, позивачем, який не є підконтрольним суб`єктом відповідача, не надано належних та допустимих доказів в підтвердження факту заподіяння шкоди саме його правам та інтересам оскаржуваною вимогою, яка адресована Солотвинській селищній раді, зокрема й щодо забезпечення надходження до загального фонду бюджету Солотвинської територіальної громади за кодом бюджетної класифікації доходів 18010600 "Орендна плата з юридичних осіб" недоотриманої орендної плати за землю в сумі 647 063,77 грн орендарем ТОВ "СОЛ-ІФ", відповідно до норм статей 22, 610-625 Цивільного кодексу України.

Станом на момент подання позову позивач зазначає про негативні наслідки, які виявились у спорі між ним та Солотвинською селищною радою у Господарському суді Івано-Франківської області.

Водночас, правомірність дій щодо продовження виконання договору оренди без укладання додаткових угод, а також безпідставність вимог про збільшення розміру орендної плати, позивач доводитиме в межах господарського спору.

Згідно з частиною п`ятою ст. 55 Конституції України, кожному гарантується захист своїх прав, свобод та інтересів від порушень і протиправних посягань будь-якими не забороненими законом засобами. Отже, конструкцією цієї конституційної норми передбачено можливість застосування способів захисту права, в тому числі, не передбачених процесуальними нормами.

Такий підхід відповідає проявам верховенства права, що не обмежується лише законодавством, а містить і інші соціальні регулятори, норми моралі, традиції, звичаї тощо. Всі ці елементи права відповідають ідеології справедливості, що значною мірою відображені у ст. 3, 6, 8, 55 Конституції України.

Гарантоване ст. 55 Конституції України право на захист можливе лише у разі його порушення, тому логічною вимогою при захисті такого права є обґрунтування такого порушення. Порушення права має бути реальним, стосуватися індивідуально вираженого права або інтересів особи, яка стверджує про його порушення, а саме право конкретизоване у законах України.

Аналогічну ідею закріплено Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод. Стаття 13 Конвенції під назвою "Право на ефективний засіб юридичного захисту" проголошує: "Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження".

Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, встановлюється при розгляді справи по суті і є підставами для прийняття судом рішення про відмову в позові.

Конституційний Суд України у рішенні від 30.01.2003 № 3-рп/2003 зазначив, що правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах (абз. 10 п. 9).

Для ефективного поновлення порушеного права необхідно, щоб існував чіткий зв`язок між правопорушенням та способом захисту права. Іншими словами, метою заявлених позовних вимог має бути усунення перешкод у здійсненні права, а її досягненням визначений спосіб захисту права, який би вичерпував себе. При цьому необхідно наголосити, що покарання винної особи не входить до мети захисту права у публічно-правових відносинах, а тому не входить до складу способу захисту права.

Підсумовуючи усе вищенаведене, суд дійшов висновку, що вимога відповідача, оформлена листом від 03.02.2026 за №130908-13/265-2026, не порушує прав позивача, оскільки винесена відповідачем щодо об`єкту контролю та аудиту, Солотвинської селищної ради.

Водночас, позивач не є учасником правовідносин пов`язаних з оскарженням вимоги від 03.02.2026 за №130908-13/265-2026. Правом на її оскарження наділений орган місцевого самоврядування, який перевірявся.

Суд зазначає, що у викладі підстав для прийняття рішення суду необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Водночас, зважаючи попередні висновки суду щодо відсутності порушеного права позивача оскаржуваною вимогою, яке потребує судового захисту, суд вказує на те, що решта доводів учасників справи на спірні правовідносини не впливають та висновків суду по суті спору не змінюють.

Статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права та застосовує цей принцип з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини, рішення якого є джерелом права та обов`язковими для виконання Україною відповідно до статті 46 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (надалі по тексту також - Конвенція).

Так, Європейський Суд з прав людини (надалі по тексту також - Суд) у своєму рішенні по справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (від 9 грудня 1994 року №18390/91), вказав, що статтю 6 Конвенції не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень, детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Міра цього обов`язку може варіюватися залежно від характеру рішення. Необхідно також враховувати численність різноманітних тверджень, з якими сторона у справі може звернутися до судів, та відмінності, наявні в Договірних державах, стосовно передбачених законом положень, звичаєвих норм, правових висновків, викладення та підготовки рішень. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов`язку обґрунтовувати рішення може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи

В рішенні "Салов проти України" (заява №65518/01; від 6 вересня 2005 року) Суд також звернув увагу на те, що статтю 6 параграф 1 Конвенції не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін.

У своїх рішеннях Європейський Суд з прав людини неодноразово зазначав, що рішення національних судів мають бути обґрунтованими, зрозумілими для учасників справ та чітко структурованими; у судових рішеннях має бути проведена правова оцінка доводів сторін, однак, це не означає, що суди мають давати оцінку кожному аргументу та детальну відповідь на нього. Тобто мотивованість рішення залежить від особливостей кожної справи, судової інстанції, яка постановляє рішення, та інших обставин, що характеризують індивідуальні особливості справи.

Разом з цим, згідно з пунктом 41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення.

Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з частиною 1 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Частиною 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Підсумовуючи усе вищевикладене, суд доходить висновку про відсутність підстав для задоволення позову.

На підставі статті 129-1 Конституції України, керуючись статтями 241-246, 250, 262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,

ВИРІШИВ:

В задоволенні позову товариства з обмеженою відповідальністю "СОЛ-ІФ" (код ЄДРПОУ 42401742, вул. Молодіжна, 21-А, с. Раковець, Івано-Франківський район, Івано-Франківська область, 77732) до управління Західного офісу Держаудитслужби в Івано-Франківській області (код ЄДРПОУ 40913619, вул. Василіянок, 48, м. Івано-Франківськ, 76018), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача – Солотвинська селищна рада Івано-Франківського району Івано-Франківської області (код ЄДРПОУ 04357041, вул. В. Чорновола, 7-А, с-ще Солотвин, Івано-Франківський район, Івано-Франківська область, 77753) про визнання протиправною та скасування вимоги за № 130908-13/265-2026 від 03.02.2026 в частині - відмовити.

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку. Відповідно до статей 255, 295, 297 Кодексу адміністративного судочинства України, апеляційна скарга на рішення суду подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення рішення в повному обсязі.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Строк на апеляційне оскарження також може бути поновлений в разі його пропуску з інших поважних причин, крім випадків, визначених частиною другою статті 299 цього Кодексу.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

Суддя Матуляк Я.П.