Постанова від 25 жовтня 2026 р. у справі №639/1607/26 — Харківський апеляційний суд

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

__________________________________________________________________

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

26 жовтня 2026 року

м. Харків

справа № 639/1607/26

провадження №22-ц/818/5127/26

Харківській апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді - Тичкової О.Ю.,

суддів колегії – Маміної О.В., Пилипчук Н.П.,

сторони справи:

позивач – Акціонерне товариство «Акцент-Банк»

відповідач – ОСОБА_1

розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи апеляційну скаргу Акціонерного товариства «Акцент-Банк» на заочне рішення Новобаварського районного суду міста Харкова від 23 червня 2026 року у складі судді Рубіжного С.О.,-

ВСТАНОВИВ:

В березні 2026 року АТ «А-БАНК» звернулось до суду з позовом про стягнення з відповідача заборгованості за кредитним договором № ABH0CT155101723714223318 від 15.08.2024 станом на 22.12.2025 у розмірі 88 476,08 грн та судові витрати по сплаті судового збору у розмірі 2662,40 грн.

Позов обґрунтований тим, що відповідач ОСОБА_1 , уклала з банком 15.08.2024 року кредитний договір № ABH0CT155101723714223318 та отримала кредит у розмірі 50000,00 грн строком на 60 місяців (до 14.08.2029) зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 55,00 % щорічно. Відповідач підтвердила свою згоду на те, що підписана заява разом з Умовами та правилами надання банківських послуг та Тарифами Банку складає між нею та банком договір. Позивач вказує, що свої зобов`язання за кредитним договором виконав у повному обсязі. Відповідач, у свою чергу, зобов`язання за кредитним договором належним чином не виконує, не вносить грошові кошти для погашення заборгованості за кредитом, відсотками, а також іншими витратами, у зв`язку з чим і утворилася заборгованість, яка станом на 22.12.2025 року становить 88 476,08 грн.

Заочним рішенням Новобаварського районного суду міста Харкова від 23 червня 2026 року позов задоволено частково.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь Акціонерного товариства «Акцент-Банк» прострочену заборгованість станом на 22.12.2025 року за кредитним договором №ABH0CT155101723714223318 від 15.08.2024 в розмірі 37 310, 29 грн та судовий збір в розмірі 1122,73 грн.

Рішення мотивовано тим, що надав суду належні та допустимі докази на підтвердження того, що відповідач уклав електронний договір та підписав такий у порядку, визначеному статтею 12 Закону України «Про електронну комерцію» (електронним підписом одноразовим ідентифікатором, а тому договір вважається таким, що за правовими наслідками прирівнюється до договору, укладеного у письмовій формі. Крім того позивачем доведено факт отримання відповідачем кредитних коштів. Водночас позивачем не надано належних та допустимих доказів того, що ним було здійснено досудовий порядок врегулювання питання дострокового повернення коштів за договором про надання споживчого кредиту, а тому у позивача відсутні підстави для дострокового повернення заборгованості за кредитом. Одночасно задоволенню не підлягають вимоги позивача щодо стягнення заборгованості за пенею оскільки зазначене суперечить діючому законодавству, зокрема п.18 «Прикінцеві та перехідні положення» ЦПК України та Закону України «Про споживче кредитування».

Не погодившись з рішенням суду АТ «А-Банк» подало апеляційну скаргу, в якій посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, просило скасувати рішення суду першої інстанції в частині відмовлених позовних вимог, задовольнити позовні вимоги Акціонерного товариства «Акцент-Банк» в повному обсязі, та стягнути на користь позивача судові витрати.

Апеляційна скарга обґрунтована тим, що суд неналежним чином дослідив докази що містяться в матеріалах справи що призвело до ухвалення необґрунтованого рішення. Зазначає що норми ЦК України в питанні нарахування пені є загальними та поступаються в пріоритеті застосування нормам спеціального законодавства ЗУ «Про споживче кредитування», прикінцеві та перехідні положення якого встановлюють, що неустойка не застосовується до кредитів, що були укладені до 24.01.2024 (оскільки ЗУ "Про внесення змін до деяких законів України щодо удосконалення державного регулювання ринків фінансових послуг" набрав чинності 24.12.2023 + 30 днів), а з 24.01.2024 заборона нарахування відсутня. Разом з тим апелянт зазначає що між сторонами було укладено кредитний договір, а отже вирішуючи питання щодо дострокового стягнення треба застосовувати умови кредитного договору. Так, перед отримання кредиту відповідач був ознайомлений з паспортом споживчого кредиту, в п.6 якого було зазначено що в разі наявності заборгованості зі сплати щомісячного платежу понад 90 днів банк має право достроково розірвати кредитний договір та здійснити дії направлені на погашення залишку заборгованості. Крім того апелянт зазначає що умовами договору не передбачено обов`язкове повідомлення боржника про вимогу дострокового погашення кредиту.

Відповідно до ч.1ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Як встановлено судом та підтверджується матеріалами справи, що в апеляційній скарзі апелянт погоджується з рішенням суду в частині стягнення заборгованості за кредитним договором№ ABH0CT155101723714223318 від 15.08.2024 станом на 22.12.2025 у розмірі 37 310, 29 грн, що становить розмір простроченої заборгованості за кредитом.

Керуючись статтею 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції розглядає справу у межах вимог апеляційної скарги, а саме в частині стягнення з відповідача заборгованості яка складається з тіла кредиту та відсотків у розмірі 44427,08 грн та пені у розмірі 6738,71 грн.

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги в межах вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів уважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

У відповідності до частин 1-5 статті 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам рішення суду першої інстанції відповідає.

Як встановлено судом та підтверджується матеріалами справи, 10.02.2022 ОСОБА_1 звернулась до АТ «А-Банк» з метою отримання банківських послуг, у зв`язку з чим підписала Анкету-заяву до договору про надання банківських послуг від 10.02.2022, в якій вона погодилась із тим, що вказана заява разом з Умовами та Правилами надання банківських послуг, що розміщенні за посиланням www.a-bank.com.ua, складає між ним та банком Договір про надання банківських послуг. Положеннями заяви визначено, що Заява разом з Умовами і правилами надання банківських послуг, Паспортом споживчого кредиту, Таблицею обчислення вартості кредиту, становить кредитний договір. Отримала їх примірники, вони їй зрозумілі та не потребують додаткового тлумачення. (а.с38)

Відповідно до заяви Клієнта № ABH0CT155101723714223318 від 15.08.2024 ОСОБА_1 звернулась до АТ «А-Банк» та просила надати кредит за Послугою «Швидка готівка» на вказаних умовах: вид кредиту – послуга «Швидка готівка», тип кредиту – Кредит строковий, мета отримання кредиту – придбання товару/здійснення платежу/оплата послуг, сума кредиту 50000 грн 00 коп., строк кредиту 60 місяці з 15.08.2024 по 14.08.2029, процентна ставка (фіксована) 55,0 % на рік, номер платіжної картки, що є доступом до поточного рахунку, на який зараховується сума кредиту 4323387011674846, рахунок для внесення платежів UA953077700000029091214137100.

Відповідно до п. 12 Заяви про надання послуги «Швидка готівка» та/або Паспорту споживчого кредиту «Швидка готівка», якій також містить підпис відповідача, у випадку порушення Клієнтом зобов`язань із погашення Заборгованості Клієнт сплачує Банку пеню у розмірі 0,07% (не менше 1 грн ) від суми простроченої заборгованості по кредиту за кожен день прострочки, при цьому пеня за невиконання зобов`язання щодо повернення кредиту та процентів за ним не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня, та не може бути більшою за 15 (п`ятнадцять) відсотків суми простроченого платежу. (а.с. 39-40)

Відповідно до п. 1.3. Кредитного договору, повернення кредиту та сплата процентів відбувається шляхом сплати Позичальником Ануїтетних платежів по 2487,35 (36) грн.

АТ «А-БАНК» свої зобов`язання за кредитним договором виконало, та надало позичальнику грошові кошти у сумі 50000 грн 00 коп, що підтверджується меморіальним ордером № TR.38833199.38209.65455 від 15.08.2024, де зазначено призначення платежу видача кредиту згідно договору № ABH0CT155101723714223318 від 15.08.2024. (а.с.45)

Згідно з наданим банком розрахунком заборгованості за договором № № ABH0CT155101723714223318 від 15.08.2024., за ОСОБА_1 , обліковується заборгованість станом на 22.12.2025 у розмірі 88476,08 грн, яка складається з: 49880,71 грн - загальний залишок заборгованості за наданим кредитом (тілом кредиту); 31856,66 грн - загальний залишок заборгованості за процентами, 0,00 грн – загальний залишок заборгованості за комісією, 6738,71 грн – загальний залишок заборгованості за пенею. (а.с.44)

На підтвердження розрахунку заборгованості, позивачем долучено виписку по кредиту АТ «Акцент-банк» від 22.12.2025 зі змісту якої вбачається: клієнт ОСОБА_1 ,., інформація по кредиту № ABH0CT155101723714223318 від 15.08.2024, період: 15.08.2024 – 21.12.2025, заборгованість (станом на 21.12.2025) становить 88533 грн 30 коп. (а.с.45-46)

Відповідно до частин 1 і 2ст. 207 ЦК України, правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

За змістом ст.ст. 626, 628 ЦК України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Статтею 638 ЦК України визначено, що договір є укладеним, якщо сторони досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною.

Статтею 526 ЦК України передбачено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Відповідно до ч. 1 ст. 1054 ЦК України, за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

Частиною 2 ст. 1054 ЦК України встановлено, що до відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.

Кредитний договір укладається у письмовій формі. Кредитний договір, укладений з недодержанням письмової форми, є нікчемним (стаття 1055 ЦК України).

Порядок укладання договорів в електронній формі регламентується Законом України «Про електронну комерцію».

Статтею 3 Закону України «Про електронну комерцію» визначено, що електронний договір - це домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків та оформлена в електронній формі.

Електронний договір укладається і виконується в порядку, передбаченому Цивільним та Господарським кодексами України, а також іншими актами законодавства.

Статтею 11 Закону України «Про електронну комерцію» визначений порядок укладення електронного договору. Зокрема, відповідно до частини 3 цієї статті, електронний договір укладається шляхом пропозиції його укласти (оферти) однією стороною та її прийняття (акцепту) другою стороною. Електронний договір вважається укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти такий договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції в порядку, визначеному частиною шостою цієї статті.

Частинами 4 та 5 ст. 11 Закону України «Про електронну комерцію» передбачено, що пропозиція укласти електронний договір (оферта) може бути зроблена шляхом надсилання комерційного електронного повідомлення, розміщення пропозиції (оферти) у мережі Інтернет або інших інформаційно-комунікаційних системах.

Пропозиція укласти електронний договір (оферта) може включати умови, що містяться в іншому електронному документі, шляхом перенаправлення (відсилання) до нього. Особі, якій адресована пропозиція укласти електронний договір (оферта), має надаватися безперешкодний доступ до електронних документів, що включають умови договору, шляхом перенаправлення (відсилання) до них. Включення до електронного договору умов, що містяться в іншому електронному документі, шляхом перенаправлення (відсилання) до такого документа, якщо сторони електронного договору мали змогу ознайомитися з ним, не може бути підставою для визнання правочину нікчемним.

Стаття 12 Закону України «Про електронну комерцію» визначає, якщо відповідно до акту цивільного законодавства або за домовленістю сторін електронний правочин має бути підписаний сторонами, моментом його підписання є використання: - електронного підпису або електронного цифрового підпису відповідно до Закону України «Про електронний цифровий підпис» за умови використання засобу електронного цифрового підпису усіма сторонами електронного правочину; - електронного підпису одноразовим ідентифікатором, визначеним цим Законом; - аналога власноручного підпису (факсимільного відтворення підпису за допомогою засобів механічного або іншого копіювання, іншого аналога власноручного підпису) за письмовою згодою сторін, у якій мають міститися зразки відповідних аналогів власноручних підписів.

Відповідно до ч. 1 ст. 5 Закону України «Про електронні документи та електронний документообіг» електронний документ - документ, інформація в якому зафіксована у вигляді електронних даних, включаючи обов`язкові реквізити документа.

Згідно з ч. 1 ст. 6 Закону України «Про електронні документи та електронний документообіг» для ідентифікації автора електронного документа може використовуватися електронний підпис.

За правилами ч. 1 ст. 7 Закону України «Про електронні документи та електронний документообіг» оригіналом електронного документа вважається електронний примірник документа з обов`язковими реквізитами, у тому числі з електронним підписом автора або підписом, прирівняним до власноручного підпису відповідно до Закону України «Про електронну ідентифікацію та електронні довірчі послуги».

Таким чином, укладання договору в електронному вигляді через інформаційно-комунікаційну систему можливе за допомогою електронного підпису лише за умови використання засобу електронного підпису усіма сторонами цього правочину. В іншому випадку електронний правочин може бути підписаний сторонами електронним підписом одноразового ідентифікатора та/або аналогом власноручного підпису (факсимільного відтворення підпису за допомогою засобів механічного або іншого копіювання, іншого аналога власноручного підпису) за письмовою згодою сторін, у якій мають міститися зразки відповідних аналогів власноручних підписів.

Наведене узгоджується з правовою позицією Верховного Суду у постанові від 12.01.2021 у справі № 524/5556/19, до аналогічних висновків дійшов Верховний Суд у постановах: від 23 березня 2020 року у справі № 404/502/18 (провадження № 61-8449св19); від 09 вересня 2020 року у справі № 732/670/19 (провадження № 61-7203св20).

За змістом ст. 634 цього Кодексу, договором приєднання є договір, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому. Друга сторона не може запропонувати свої умови договору.

Оскільки умови договорів приєднання розробляються банком, тому повинні бути зрозумілі усім споживачам і доведені до їх відома, у зв`язку із чим банк має підтвердити, що на час укладення відповідного договору діяли саме ці умови, а не інші. Тому з огляду на зміст статей 633, 634 ЦК України можна вважати, що другий контрагент (споживач послуг банку) лише приєднується до тих умов, з якими він ознайомлений.

Згідно зі ст. 1049 ЦК України, позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Відповідно до ч. 2 ст. 1050 Цивільного кодексу України, банк як позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики та сплати відсотків у разі прострочення позичальником повернення чергової частини позики (якщо договором передбачено обов`язок позичальника повертати позику частинами ).

Відповідно до ст. 1054ЦК України, за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти. Договір є обов`язковим для виконання сторонами. Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання.

З урахуванням встановлених судом фактичних обставин щодо надання кредиту відповідачу та вищенаведених норм законодавства, суд першої інстанції вірно прийшов до висновку про обґрунтованість позовних вимог в частині стягнення простроченої заборгованості по тілу кредиту та нарахованим відсоткам, що сторонами під сумнів при апеляційному перегляді справи не ставиться та вбачається з невиконаного зобов`язання позичальника щодо повернення грошових коштів кредитору.

Відмовляючи у задоволені повних в частині стягнення заборгованості за відсотками та тілом кредиту строк сплати яких ще не настав, суд першої інстанції виходив з того що позивачем не надано суду належних та допустимих доказів дотримання встановленого Законом 1734-VIII порядку направлення відповідачу вимоги про дострокове повернення кредиту.

Колегія суддів погоджується з вказаними висновками суду першої інстанції з огляду на наступне.

Так, 10 червня 2017 року набрав чинності Закон України «Про споживче кредитування», який визначає загальні правові та організаційні засади споживчого кредитування в Україні. Закон України «Про захист прав споживачів» застосовується до відносин споживчого кредитування у частині, що не суперечить Закону України «Про споживче кредитування»(стаття 11 Закону України «Про захист прав споживачів» у редакції, чинній з 10 червня 2017 року). Отже, регулювання правовідносин банку зі споживачем щодо кредитування для споживчих потреб до 10 червня 2017 року відбувалося з урахуванням приписів Закону України «Про захист прав споживачів». З 10 червня 2017 року на ці відносини поширюється Закон України «Про споживче кредитування», а у частині, що йому не суперечить, - також Закон України «Про захист прав споживачів». Наведені приписи дають підстави виснувати, що частина десята статті 11 зазначеного Закону у редакції, що була чинною до 10 червня 2017 року, встановила обов`язковий досудовий порядок врегулювання питання дострокового повернення коштів за договором про надання споживчого кредиту

Відповідно до ст. 16 Закону України «Про споживче кредитування» ( надалі Закон № 1734-VIII у разі затримання споживачем сплати частини споживчого кредиту та/або процентів щонайменше на один календарний місяць, а за споживчим кредитом, забезпеченим іпотекою, та за споживчим кредитом на придбання житла - щонайменше на три календарні місяці кредитодавець має право вимагати повернення споживчого кредиту, строк виплати якого ще не настав, в повному обсязі, якщо таке право передбачене договором про споживчий кредит.

Кредитодавець зобов`язаний у письмовій формі повідомити споживача про таку затримку із зазначенням дій, необхідних для усунення порушення, та строку, протягом якого вони мають бути здійснені.

Якщо кредитодавець відповідно до умов договору про споживчий кредит вимагає здійснення платежів, строк сплати яких не настав, або повернення споживчого кредиту, такі платежі або повернення споживчого кредиту здійснюються споживачем протягом 30 календарних днів, а за споживчим кредитом, забезпеченим іпотекою, та за споживчим кредитом на придбання житла - 60 календарних днів з дня одержання від кредитодавця повідомлення про таку вимогу. Якщо протягом цього періоду споживач усуне порушення умов договору про споживчий кредит, вимога кредитодавця втрачає чинність.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 травня 2020 року у справі № 638/13683/15 сформулювала правовий висновок щодо направлення повідомлення (вимоги) позичальнику.

Так, Велика Палата Верховного Суду зауважує, що позивач переконував суд, що направив відповідне повідомлення (вимогу) як позичальнику, так і його поручителю. Проте суди вказали, що всупереч умовам кредитних договорів позивач відправив ці повідомлення (вимоги) рекомендованими листами, а не цінними листами з описом вкладення та повідомленням про вручення. Тому суди не змогли встановити, як те, чи справді позивач відправив відповідачам відповідні повідомлення (вимоги), так і те, чи були останні вручені адресатам. Враховуючи наведене, порушення позивачем визначеного кредитними договорами порядку направлення юридично значимих повідомлень, факт отримання яких адресатами суди не встановили, не може мати наслідком покладення на відповідачів тягаря дострокового погашення заборгованості за кредитними договорами.

Відповідно до ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Згідно ст.13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Згідно із ч. 3 ст.12, ч.ч. 1, 6 статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно зі статтею 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами;2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Проте, перевіряючи матеріали справи колегія суддів зазначає, що в супереч вимог ст.12,81ЦПК України позивач не надав суду належних та допустимих доказів дотримання встановленого Законом 1734-VIII порядку направлення відповідачу вимоги про дострокове повернення кредиту.

Разом з тим, щодо доводів апелянта про підписання відповідачем паспорту споживчого кредиту та застосування саме умов кредитного договору а не спеціального закону для вирішення питання щодо дострокового стягнення заборгованості, колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до статті 12 Закону України «Про споживче кредитування» № 1734-VIII у договорі про споживчий кредит, серед іншого, зазначається порядок дострокового повернення кредиту. При цьому частиною шостою статті 12 цього Закону встановлено, що умови договору про споживчий кредит, які обмежують права споживача порівняно з правами, встановленими цим Законом, є нікчемними.

Отже, сторони договору про споживчий кредит вправі визначити порядок реалізації права кредитодавця на дострокове повернення кредиту, однак така договірна умова не може суперечити імперативним положенням Закону та не може позбавляти споживача гарантій, прямо встановлених законом.

За змістом статті 16 Закону України «Про споживче кредитування» у разі, якщо кредитодавець відповідно до умов договору про споживчий кредит вимагає здійснення платежів, строк сплати яких не настав, або повернення споживчого кредиту, такі платежі або повернення кредиту здійснюються споживачем протягом 30 календарних днів з дня одержання від кредитодавця повідомлення про таку вимогу. Якщо протягом цього строку споживач усуне порушення умов договору, вимога кредитодавця втрачає чинність.

Таким чином, законодавець пов`язує можливість дострокового стягнення платежів, строк виконання яких не настав, не лише з наявністю передбаченої договором підстави для дострокового повернення кредиту, а й із дотриманням установленої законом процедури реалізації такого права, зокрема повідомленням споживача про відповідну вимогу.

Саме по собі настання передбаченого договором періоду прострочення не означає автоматичного настання строку виконання всього залишку кредитної заборгованості. Наявність прострочення може породжувати у кредитодавця право заявити вимогу про дострокове повернення кредиту, однак реалізація такого права повинна відбуватися у порядку, встановленому законом.

Встановлено, що позивачем не доведено належного направлення та одержання відповідачем повідомлення про дострокове повернення кредиту у порядку, передбаченому статтею 16 Закону України «Про споживче кредитування». Водночас умовами договору не може бути усунуто встановлений законом порядок реалізації права кредитодавця на дострокове повернення кредиту, оскільки така умова призводила б до обмеження прав споживача порівняно з правами, гарантованими Законом, а тому є нікчемною відповідно до частини шостої статті 12 Закону України «Про споживче кредитування».

При цьому посилання позивача на підписання відповідачем паспорта споживчого кредиту суд також вважає необґрунтованим.

Об`єднана палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду у постанові від 23 травня 2022 року у справі № 393/126/20 сформулювала правовий висновок, відповідно до якого необхідно розмежовувати форму правочину та спосіб підтвердження виконання кредитодавцем переддоговірного обов`язку щодо надання споживачу інформації про умови кредитування.

Верховний Суд зазначив, що паспорт споживчого кредиту є способом підтвердження виконання кредитодавцем переддоговірного інформаційного обов`язку, а ознайомлення з паспортом та його підписання споживачем не означає укладення договору про споживчий кредит та дотримання його форми, оскільки в паспорті кредиту не відбувається фіксація волі сторін договору та його змісту. При цьому Верховний Суд відступив від попередньої судової практики, відповідно до якої паспорт споживчого кредиту визнавався невід`ємною складовою кредитного договору лише з огляду на його підписання позичальником.

Зазначений правовий висновок є релевантним до спірних правовідносин, оскільки позивач фактично обґрунтовує погодження відповідачем умови про дострокове повернення кредиту саме посиланням на паспорт споживчого кредиту.

Сам факт підписання відповідачем паспорта споживчого кредиту не свідчить про те, що саме цим документом сторонами було укладено кредитний договір або що наведені в ньому положення є погодженими умовами договору, якщо вони не зафіксовані у належній формі безпосередньо у договорі про споживчий кредит.

Більше того, навіть за умови встановлення в договорі права кредитодавця вимагати дострокового повернення кредиту після певного строку прострочення, таке право не може реалізовуватися поза межами встановленої законом процедури. Договірна умова може конкретизувати підстави та порядок дострокового повернення кредиту, але не може скасувати імперативні приписи Закону України «Про споживче кредитування» та позбавити споживача встановленого законом строку для виконання вимоги після її одержання.

З огляду на викладене судова колегія погоджується з висновком суду про відмову у стягненні тієї частини кредитної заборгованості, строк сплати якої на момент звернення позивача до суду не настав.

Інше тлумачення положень договору призводило б до фактичного надання кредитодавцю можливості в односторонньому порядку змінити встановлений договором строк виконання грошового зобов`язання без дотримання передбаченої законом процедури, що суперечить правовій природі споживчого кредитування та порушує встановлені законом гарантії захисту прав споживача.

Таким чином, оскільки позивачем не дотримано встановленого Законом України «Про споживче кредитування» порядку реалізації права на дострокове повернення споживчого кредиту, вимоги про стягнення з відповідача заборгованості за платежами, строк виконання яких на момент звернення до суду не настав, є передчасними та не підлягають задоволенню.

Щодо заборгованості за пенею, колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до Закону України від 15.03.2022 № 2120-IX "Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо дії норм на період дії воєнного стану", розділ "Прикінцеві та перехідні положення" ЦК України доповнено пунктом 18, який передбачає, що у період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану та у тридцятиденний строк після його припинення або скасування у разі прострочення позичальником виконання грошового зобов`язання за договором, відповідно до якого позичальнику було надано кредит (позику) банком або іншим кредитодавцем (позикодавцем), позичальник звільняється, зокрема, від обов`язку сплати на користь кредитодавця (позикодавця) неустойки (штрафу, пені) за таке прострочення. Установити, що неустойка (штраф, пеня) та інші платежі, сплата яких передбачена відповідними договорами, нараховані включно з 24.02.2022 за прострочення виконання (невиконання, часткове виконання) за такими договорами, підлягають списанню кредитодавцем (позикодавцем).

Указом Президента України №64/2022від 24.02.2022 на всій території України введено воєнний стан, строк якого неодноразово продовжувався і який безперервно триває з 24.02.2022 до теперішнього часу.

Апеляційний суд не може погодитися з аргументами скаржника про те, що норми ЦК України в питанні нарахування пені є загальними та поступаються в пріоритеті застосування нормам спеціального законодавства ЗУ «Про споживче кредитування», оскільки за змістом ч.2 ст.4 ЦК України основним актом цивільного законодавства України є саме Цивільний кодекс України.

Так основним регулятором договірних відносин є ЦК України, а не окремі закони, що вбачається з аналізу висновків постанови ВС від 10.10.2018 у справі № 362/2159/15-ц.

Водночас, як зазначає скаржник у даній справі, п. 6 Прикінцевих та перехідних положень ЗУ «Про споживче кредитування» встановлено, що у разі прострочення споживачем у період з 01.03.2020 до припинення зобов`язань за договором про споживчий кредит, укладеним до тридцятого дня включно з дня набрання чинності ЗУ "Про внесення змін до деяких законів України щодо удосконалення державного регулювання ринків фінансових послуг", у тому числі того, строк дії якого продовжено після набрання чинності Законом України "Про внесення змін до деяких законів України щодо удосконалення державного регулювання ринків фінансових послуг", споживач звільняється від відповідальності перед кредитодавцем за таке прострочення. У тому числі, але не виключно, споживач у разі допущення такого прострочення звільняється від обов`язку сплати кредитодавцю неустойки (штрафу, пені) та інших платежів, передбачених договором про споживчий кредит за прострочення виконання (невиконання, часткове виконання) споживачем зобов`язань за таким договором. Забороняється збільшення процентної ставки за користування кредитом з інших причин, ніж передбачені частиною четвертою статті 1056-1 Цивільного кодексу України, у разі невиконання зобов`язань за договором про споживчий кредит у період, зазначений у цьому пункті. Дія положень цього пункту поширюється, у тому числі, на кредити, визначені частиною другою статті 3 цього Закону.

З системного аналізу як приписів п. 6 Прикінцевих та перехідних положень ЗУ «Про споживче кредитування», про які вказує скаржник, так і п.18 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України, які застосував суд першої інстанції, відхиляючи відповідні позовні вимоги, вбачається, що відповідні положення ЗУ «Про споживче кредитування» не мають предметом свого правового регулювання правовідносини щодо нарахування пені під час воєнного стану в державі, а стосуються унормування цивільного законодавства у зв`язку з іншими обставинами, а саме прийняття ЗУ "Про внесення змін до деяких законів України щодо удосконалення державного регулювання ринків фінансових послуг".

Враховуючи викладене, судова колегія погоджується з висновками суду що вимога позивача про стягнення заборгованості за пенею у розмірі 6738,71 грн є безпідставною та не підлягає задоволенню.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Право на обґрунтоване рішення дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32.) Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Бюрг та інші проти Франції» (Burgandothers v. France), (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гору проти Греції» №2) [ВП], § 41» (Gorou v. Greece no.2).

Відповідно до статті 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Оскільки доводи апеляційної скарги не містять підстав для зміни чи скасування рішення суду першої інстанції, яке є законним і обґрунтованим, ухваленим з додержанням норм матеріального і процесуального права, апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду – залишити без змін.

Підстави для нового розподілу судових витрат відсутні.

Керуючись ст.367, п.1 ч.1 ст.374, ст.375, ст.382, ст.384 ЦПК України, апеляційній суд

ПОСТАНОВИВ :

Апеляційну скаргу Акціонерного товариства «Акцент-Банк» - залишити без задоволення.

Заочне рішення Новобаварського районного суду міста Харкова від 23 червня 2026 року – в оскаржуваній частині залишити без змін.

В іншій частині рішення суду не оскаржувалось і не переглядалось.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення у випадках, передбачених ст. 389 ЦПК України.

Головуючий: О.Ю. Тичкова

Судді: О.В. Маміна

Н.П. Пилипчук