Постанова від 22 жовтня 2026 р. у справі №646/8436/26 — Харківський апеляційний суд

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

__________________________________________________________________

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

23 жовтня 2026 року

м. Харків

справа № 646/8436/26

провадження № 22-ц/818/5921/26

Харківській апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді Тичкової О.Ю.,

суддів колегії Маміної О.В., Гєрцика Р.В.,

сторони справи:

заявник – Приватне акціонерне товариство «Харківенергозбут»

боржник – ОСОБА_1

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за апеляційною скаргою Приватного акціонерного товариства «Харківенергозбут» на ухвалу Основ`янського районного суду м. Харкова від 10 липня 2026 року у складі судді Іщенка О.В.,-

ВСТАНОВИВ:

В липні 2026 року ПрАТ «Харківенергозбут» звернулось до суду з заявою про видачу судового наказу про стягнення з ОСОБА_1 заборгованості, що утворилась за адресою: АДРЕСА_1 , за спожиту електричну енергію за період з 01 листопада 2023 року по 01 квітня 2026 року у розмірі 19 706,40 грн та судових витрат, що складаються зі сплаченого судового збору у розмірі 332,80 грн та витрат, пов`язаних з отриманням інформаційної довідки з ЄДДР у розмірі 89,62 грн.

Ухвалою Основ`янського районного суду м. Харкова від 10 липня 2026 року у задоволені заяви ПрАТ «Харківенергозбут» відмовлено.

Ухвала мотивована тим, що оскільки заявлена до стягнення сума заборгованості майже у шість разів перевищує встановлений з 01 січня 2026 року прожитковий мінімум для працездатних осіб, така вимога не може уважатись такою, що відповідає критерію «грошової суми незначного розміру» у розумінні частини третьої статті 19 Цивільного процесуального кодексу України.

Не погодившись з ухвалою суду ПрАТ «Харківенергозбут» подало апеляційну скаргу в якій посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права просило ухвалу скасувати, а справу направити для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Апеляційна скарга обґрунтована тим, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку щодо ототожнення встановленого прожиткового мінімуму для працездатних осіб з критерієм «грошової суми незначного розміру» у розумінні ч.3 ст.19 ЦПК України.

Вказує що ст.165 ЦПК України містить вичерпний перелік підстав для відмови у видачі судового наказу у якому не передбачено такої підстави як перевищення межі категорії «незначний розмір»

Системний аналіз наведених вище положень цивільного процесуального законодавства дає підстави стверджувати, що категорія «незначний розмір» (вжита у ч.3 ст.19 ЦПК України для наказного провадження) не може перевищувати межі категорії «малозначна справа» (вжитої у ч.6 ст.19 ЦПК України для спрощеного позовного провадження). Так, Законом України «Про внесення змін до Цивільного процесуального кодексу України та Кодексу адміністративного судочинства України щодо гарантування права на судовий захист у малозначних спорах» від 19 червня 2024 року №3831-IX на виконання Рішення Конституційного Суду України 22 листопада 2023 року № 10-р(II)/2023 внесено зміни до п.1 ч.6 ст.19 ЦПК України, якими імперативно встановлено, що малозначними є справи, у яких ціна позову не перевищує тридцяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб. У відповідності до ст.7 Закону України «Про державний бюджет України на 2026 рік» установлено з 01 січня 2026 року прожитковий мінімум для працездатних осіб у розмірі 3 328 грн 00 коп. Отже, поріг малозначності становить 99 840 грн 00 коп. (3 328,00 * 30). Заявником пред`явлено вимогу про стягнення заборгованості за житлово комунальні послуги в розмірі 19706,40 грн., що є нижчою законодавчо встановленого порогу малозначності.

Відповідно до ч. 1 ст. 368 ЦПК України справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного провадження, з особливостями, встановленими цією главою.

Відповідно до ч. 2 ст. 369 ЦПК України, апеляційні скарги на ухвали суду, зазначені в пунктах 1, 5, 6, 9, 10, 14, 19, 37-40 ч. 1 ст. 353 цього Кодексу, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи, тобто апеляційна скарга на ухвалу суду про відмову у видачі судового наказу (п. 1 ч. 1 ст. 353 ЦПК України) підлягає розгляду без повідомлення учасників справи.

Відповідно ч. 13 ст. 7 ЦПК України, розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.

Частиною 1 ст. 367 ЦПК України передбачено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість ухвали суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

За змістом частини першої статті 160 ЦПК України судовий наказ є особливою формою судового рішення, що видається судом за результатами розгляду вимог, передбачених статтею 161 цього Кодексу.

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 161 ЦПК України судовий наказ може бути видано, якщо заявлено вимогу про стягнення заборгованості за оплату житлово-комунальних послуг, електронних комунікаційних послуг, послуг телебачення та радіомовлення з урахуванням індексу інфляції та трьох відсотків річних, нарахованих заявником на суму заборгованості.

При цьому частиною другою статті 161 ЦПК України прямо передбачено право особи звернутися з вимогами, визначеними частиною першою цієї статті, у наказному або у спрощеному позовному провадженні на власний вибір.

Таким чином, законодавець прямо передбачив можливість розгляду у наказному провадженні вимог про стягнення заборгованості за житлово-комунальні послуги, до яких відповідно до пункту 2 частини першої статті 5 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» належать, зокрема, послуги з постачання та розподілу електричної енергії.

З матеріалів справи вбачається, що ПРАТ «Харківенергозбут» звернулося до суду із заявою про видачу судового наказу про стягнення з боржника заборгованості за постачання електричної енергії у розмірі 19 706,40 грн за період з 01 листопада 2023 року по 01 квітня 2026 року.

Отже, заявлена стягувачем вимога за своєю правовою природою належить до вимог, прямо визначених пунктом 3 частини першої статті 161 ЦПК України як такі, за якими може бути видано судовий наказ.

Відмовляючи у видачі судового наказу за заявою ПрАТ «Харківенергозбут» суд першої інстанції виходив із того, що розмір заявленої до стягнення заборгованості перевищує у шість разів розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб а отже така вимога не може уважатись такою, що відповідає критерію «грошової суми незначного розміру» у розумінні частини третьої статті 19 Цивільного процесуального кодексу України.

З таким висновком колегія суддів не може погодитись, з огляду на наступне.

Дійсно, частина третя статті 19 ЦПК України визначає наказне провадження як провадження для розгляду заяв про стягнення грошових сум незначного розміру, щодо яких відсутній спір або про його наявність заявнику невідомо. Водночас при визначенні категорій вимог, за якими допускається наказне провадження, законодавець у статті 161 ЦПК України встановив різне нормативне регулювання щодо граничного розміру вимоги.

Зокрема, пункт 7 частини першої статті 161 ЦПК України прямо встановлює, що заборгованість за договором, відмінним від договору про надання житлово-комунальних послуг, може бути стягнута в наказному провадженні лише у випадку, якщо сума вимоги не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб. Натомість пункт 3 частини першої статті 161 ЦПК України, який регулює саме вимоги про стягнення заборгованості за житлово-комунальні послуги, такого обмеження не містить.

Отже, у законі відсутня норма, яка встановлювала б конкретну максимальну суму заборгованості за житлово-комунальні послуги, за якої допускається або не допускається видача судового наказу.

Інше тлумачення призвело б до фактичного встановлення судом додаткової, не передбаченої законом, умови доступу до наказного провадження.

При цьому саме по собі формулювання частини третьої статті 19 ЦПК України про «грошові суми незначного розміру» не може застосовуватися ізольовано від спеціальної норми пункту 3 частини першої статті 161 ЦПК України, яка прямо передбачає наказне провадження для стягнення заборгованості за житлово-комунальні послуги без встановлення вартісної межі.

Зазначений підхід узгоджується із практикою Верховного Суду.

Так, у постанові Верховного Суду від 08 липня 2026 року у справі № 208/702/25 розглядалося питання щодо судового наказу про стягнення заборгованості за послуги з постачання теплової енергії у розмірі 19 435,34 грн за період з 01 квітня 2017 року до 15 січня 2025 року. Верховний Суд, характеризуючи наказне провадження, зазначив, що це самостійний та спрощений вид судового провадження, у якому суд без судового засідання та виклику сторін на підставі доданих документів видає судовий наказ, а такий порядок застосовується до вимог, які мають очевидно достовірний характер.

Відповідно до статті 165 ЦПК України визначені вичерпний перелік підстав для відмови у видачі судового наказу, зокрема: 1) заява подана з порушеннями вимог статті 163 цього Кодексу; 2) заяву подано особою, яка не має процесуальної дієздатності, не підписано або підписано особою, яка не має права її підписувати, або особою, посадове становище якої не вказано; 2-1) заяву подано особою, яка відповідно до частини шостої статті 14 цього Кодексу зобов`язана зареєструвати електронний кабінет, але не зареєструвала його; 3) заявлено вимогу, яка не відповідає вимогам статті 161 цього Кодексу; 4) наявні обставини, передбачені частиною першою статті 186 цього Кодексу; 5) з моменту виникнення права вимоги пройшов строк, який перевищує позовну давність, встановлену законом для такої вимоги, або пройшов строк, встановлений законом для пред`явлення позову в суд за такою вимогою; 6) судом раніше виданий судовий наказ за тими самими вимогами, за якими заявник просить видати судовий наказ; 7) судом раніше відмовлено у видачі судового наказу з підстав, передбачених пунктами 3-6 частини першої цієї статті; 8) із поданої заяви не вбачається виникнення або порушення права грошової вимоги, за якою заявником подано заяву про видачу судового наказу; 9) заяву подано з порушенням правил підсудності.

Серед таких підстав відсутня така підстава, як «значний розмір заборгованості». Суддя відмовляє у видачі судового наказу, зокрема, у випадках, передбачених пунктами 1-9 частини першої статті 165 ЦПК України, однак суд першої інстанції не встановив наявності передбаченої законом конкретної підстави для відмови, яка б виключала можливість розгляду заявленої вимоги у наказному провадженні.

При цьому відповідно до пункту 8 частини першої статті 165 ЦПК України відмова можлива, якщо із поданої заяви не вбачається виникнення або порушення права грошової вимоги, за якою заявником подано заяву про видачу судового наказу.

Проте з самої заяви ПРАТ «Харківенергозбут» та доданих до неї документів, за наведених у матеріалах справи обставин, вбачається виникнення грошового зобов`язання у зв`язку з постачанням електричної енергії та заявлена конкретна сума заборгованості.

Відповідно до статті 714 ЦК України за договором постачання енергетичними та іншими ресурсами через приєднану мережу постачальник зобов`язується надавати споживачеві відповідні ресурси, а споживач зобов`язується оплачувати вартість прийнятих ресурсів.

Згідно зі статтями 525, 526 ЦК України одностороння відмова від виконання зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, а зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цивільного законодавства. Статтею 530 ЦК України передбачено, що якщо у зобов`язанні встановлений строк його виконання, воно підлягає виконанню у цей строк.

Статтею 20 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» передбачено, що послуга з постачання електричної енергії надається відповідно до умов договору та вимог правил, затверджених НКРЕКП. Споживач, своєю чергою, зобов`язаний оплачувати надані житлово-комунальні послуги за цінами/тарифами, встановленими відповідно до законодавства, у строки, встановлені відповідними договорами.

Крім того, відповідно до статті 56 Закону України «Про ринок електричної енергії» постачання електричної енергії споживачам здійснюється на договірних засадах, а правила роздрібного ринку електричної енергії визначають, зокрема, загальні умови постачання електричної енергії споживачам, систему договірних відносин, права та обов`язки учасників ринку та порядок розрахунків.

Таким чином, у стягувача за наявності передбачених договором та законом підстав виникає право вимагати виконання грошового зобов`язання, а в разі його невиконання - звернутися до суду за захистом такого права.

Суд першої інстанції, мотивуючи відмову у видачі судового наказу, послався також на те, що заявлений до стягнення борг сформувався протягом періоду дії воєнного стану.

Колегія суддів вважає такий висновок передчасним.

Постановою Кабінету Міністрів України від 05 березня 2022 року № 206 «Деякі питання оплати житлово-комунальних послуг в період воєнного стану» дійсно встановлено спеціальні правила щодо нарахування та стягнення заборгованості за житлово-комунальні послуги.

Водночас правове регулювання цього питання істотно змінилося з набранням чинності постановою Кабінету Міністрів України від 29 грудня 2023 року № 1405.

Пунктом 3 постанови № 1405 пункт 1 постанови № 206 викладено в новій редакції. З 30 грудня 2023 року відповідні заборони щодо нарахування та стягнення неустойки, інфляційних втрат і процентів, припинення/зупинення надання послуг та стягнення заборгованості поширюються, зокрема, на визначені постановою території, де ведуться бойові дії, можливі бойові дії або які є тимчасово окупованими, а також на визначені постановою категорії споживачів.

Отже, сам факт того, що заборгованість виникла у період дії воєнного стану на території України, не є достатньою правовою підставою для автоматичної відмови у видачі судового наказу.

Необхідним є встановлення конкретних юридично значимих обставин: місця надання відповідної комунальної послуги, періодів виникнення заборгованості, статусу відповідної території у відповідні періоди, категорії споживача, а у передбачених постановою № 206 випадках - також обставин, пов`язаних із виїздом споживача та підтвердженням його відсутності.

Після внесення постановою КМУ № 1405 відповідних змін до постанови № 206 заборона на стягнення заборгованості за житлово-комунальні послуги не може розглядатися як загальна заборона на звернення до суду із заявою про видачу судового наказу.

При цьому слід розмежовувати право особи на звернення до суду за захистом порушеного права та можливість фактичного стягнення певної суми заборгованості за конкретний період.

Наявність спеціальних обмежень, встановлених постановою № 206, може мати правове значення для визначення обсягу вимоги, можливості її стягнення за відповідний період, а також для оцінки правомірності нарахування інфляційних втрат та процентів річних. Проте ці обставини не дають підстав для висновку про відсутність у постачальника самого права звернутися до суду із заявою про видачу судового наказу без встановлення конкретної законної підстави для відмови, передбаченої статтею 165 ЦПК України.

Більше того, стаття 168 ЦПК України прямо передбачає, що у судовому наказі зазначається сума грошових коштів, яка підлягає стягненню, а також міститься повідомлення про те, що під час розгляду вимог у наказному провадженні та видачі судового наказу суд не розглядає обґрунтованість заявлених стягувачем вимог по суті.

Таким чином, наказне провадження не призначене для повного з`ясування спірних матеріально-правових питань, які потребують змагального розгляду. Його завдання полягає у вирішенні вимог, які за своєю природою є очевидно достовірними та підтверджуються доданими до заяви документами.

Водночас у випадку встановлення конкретних періодів або сум, щодо яких діють законодавчі обмеження, суд першої інстанції має надати оцінку відповідним розрахункам та визначити, чи є заявлена вимога такою, що може бути розглянута в наказному провадженні, а не відмовляти у видачі судового наказу виключно з посиланням на сам факт дії воєнного стану.

У цьому контексті колегія суддів також враховує доводи апеляційної скарги щодо судових рішень, на які послався апелянт постанова Чернігівського апеляційного суду від 23 грудня 2024 року у справі №750/15580/24 та постанова Київського апеляційного суду від 21 січня 2026 року у справі №761/19595/25, оскільки вони наведені на підтвердження підходу про відсутність установленого ЦПК України цінового обмеження для вимог, передбачених пунктом 3 частини першої статті 161 ЦПК України.

Наведені апелянтом судові рішення не можуть розглядатися як джерело нормативного регулювання, однак правова аргументація, що міститься в них, підлягає врахуванню при оцінці правильності застосування судом першої інстанції положень статей 19, 160, 161 та 165 ЦПК України.

Посилання суду першої інстанції на «значний розмір» заборгованості без зазначення конкретної норми закону, яка встановлює відповідний граничний розмір вимоги для застосування наказного провадження за пунктом 3 частини першої статті 161 ЦПК України, не може вважатися достатнім мотивуванням судового рішення.

Судове рішення повинно бути законним та обґрунтованим відповідно до статті 263 ЦПК України, а висновки суду мають ґрунтуватися на нормах права та встановлених обставинах справи. Усталена практика Верховного Суду також наголошує на необхідності дотримання принципу ефективного доступу до правосуддя та недопустимості надмірно формального застосування процесуальних норм.

В постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 січня 2022 року у справі № 234/11607/20 (провадження № 61-15126св21), зроблено висновок, що при застосуванні процесуальних норм належить уникати як надмірного формалізму, так і надмірної гнучкості, які можуть призвести до скасування процесуальних вимог, встановлених законом. Надмірний формалізм у трактуванні процесуального законодавства визнається неправомірним обмеженням права на доступ до суду як елемента права на справедливий суд згідно зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Колегія суддів зазначає, що судові процедури повинні бути справедливими, а тому особа безпідставно не може бути позбавлена права на звернення до суду, оскільки це буде порушенням права, передбаченого статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, на справедливий суд.

Згідно з пунктом 6 частини першої статті 374 ЦПК України за результатами розгляду апеляційної скарги на ухвалу, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, апеляційний суд має право скасувати таку ухвалу та направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Оскільки суд першої інстанції дійшов передчасного висновку про відмову у видачі судового наказу без встановлення передбачених статтею 165 ЦПК України підстав для такої відмови, неправильно тлумачення значення розміру заявленої до стягнення заборгованості та не здійснив належного розмежування загальної дії воєнного стану і конкретних обмежень, передбачених постановою Кабінету Міністрів України № 206, оскаржувана ухвала не може вважатися законною та обґрунтованою.

За таких обставин колегія суддів дійшла висновку, що ухвала суду першої інстанції про відмову у видачі судового наказу є передчасною, постановлена з неправильним застосуванням норм процесуального права та перешкоджає подальшому розгляду заяви стягувача. Відтак оскаржувана ухвала підлягає скасуванню, з подальшим направленням справи до суду першої інстанції для продовження розгляду.

Оскільки наразі розглядається лише процесуальне питання, а не справа по суті спору, питання щодо стягнення судових витрат не вирішується.

Керуючись ст.ст.367, 368, п.6 ч.1 ст.374, п.4 ч.1 ст.379, ст.ст.381 – 384, 389 ЦПК України

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Приватного акціонерного товариства «Харківенергозбут» - задовольнити.

Ухвалу Основ`янського районного суду м. Харкова від 10 липня 2026 року – скасувати.

Справу направити до суду першої інстанції для продовження розгляду.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом 30 днів з дня набрання законної сили.

Головуючий О.Ю. Тичкова

Судді О.В. Маміна

Р.В. Гєрцик