Постанова від 07 жовтня 2026 р. у справі №508/495/25 — Одеський апеляційний суд

Номер провадження: 22-ц/813/3451/26

Справа № 508/495/25

Головуючий у першій інстанції Банташ Д. С.

Доповідач Сєвєрова Є. С.

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

08.10.2026 року м. Одеса

Одеський апеляційний суд у складі колегії суддів:

Сєвєрової Є.С. (суддя-доповідач),

Погорєлової С.О., Таварткіладзе О.М.,

за участю секретаря Малюти Ю.С.,

учасники справи:

позивач – ОСОБА_1 ,

відповідач – ОСОБА_2 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Миколаївського районного суду Одеської області від 25 листопада 2025 року у складі судді Банташ Д.С.,

встановив:

2. ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог

У червні 2025 року, ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про виділ в натурі (на місцевості) часток із земельної ділянки, яка є спільною частковою власністю.

Свої позовні вимоги мотивує тим, що він є власником 1/2 частки земельної ділянки для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, площею 7,7954 га, розташованої на території Миколаївської селищної ради Миколаївського району Одеської області, кадастровий номер земельної ділянки: 5123555100:01:003:0101, яка набута позивачем на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом, виданого 10.06.2016.

Інший спадкоємець – ОСОБА_2 , прийняла спадщину у встановленому законом порядку, але після спливу 6-місячного строку з часу відкриття спадщини, свідоцтво про право на спадщину не отримувала і своє право власності на успадковану частку у вказаній земельній ділянці не оформила. На підставі викладеного просив позовні вимоги задовольнити та припинити право спільної часткової власності на земельну ділянку для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, площею 7,7954 га, розташованої на території Миколаївської селищної ради Миколаївського району Одеської області, кадастровий номер земельної ділянки: 5123555100:01:003:0101 та здійснити її поділ між співвласниками за варіантом 2 Схеми розподілу земельної ділянки для ведення товарного сільськогосподарського виробництва в межах території Миколаївської селищної ради Миколаївського району Одеської області, площею 7,7954 га, розробленою ФОП ОСОБА_3 , виділивши у власність ОСОБА_1 земельну ділянку площею 3,9877 га з межами 59,21*711,92*59,34*175,67*156,00*175,67*204,19, зазначену у Схемі як ділянка 2.

Позиція відповідача в суді першої інстанції

Від відповідача ОСОБА_2 письмових пояснень, заперечень чи відзиву на позовну заяву не надходило.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції, мотивування його висновків

Рішенням Миколаївського районного суду Одеської області від 25 листопада 2025 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення суду мотивоване тим, що позивачем на підтвердження запропонованого варіанту виділу в натурі належної йому частки земельної ділянки площею 7,7954 га долучено схему її розподілу, відповідно до якої ОСОБА_1 запропоновано виділити земельну ділянку площею 3,9877 га. Водночас судом встановлено наявність розбіжностей у визначенні ширини та довжини земельної ділянки порівняно з даними додатка до акта про перенесення в натуру меж земельної ділянки від 21.10.2002 та державного акта на право приватної власності на землю. Крім того, надана схема не дає можливості встановити координати точок земельної ділянки, запропонованої до виділу, її розташування відносно суміжних земельних ділянок та відповідність виділюваної частини розміру частки позивача у праві спільної часткової власності. Також суд зазначив, що матеріали справи не містять технічної документації із землеустрою щодо поділу земельної ділянки, передбаченої пунктом «й» статті 25 Закону України «Про землеустрій». Висновок спеціаліста-землевпорядника позивачем не надано, клопотання про призначення експертизи не заявлено. З огляду на викладене, суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позову.

Короткий зміст вимог та доводів апеляційної скарги

Не погодившись з вищевказаним рішенням суду, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, у якій посилаючись на порушення судом норм процесуального та неправильне застосування норм матеріального права, просить суд скасувати рішення Миколаївського районного суду Одеської області від 25 листопада 2025 року і ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнити у повному обсязі.

Апеляційна скарга обґрунтована тим, що відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про неможливість поділу спірної земельної ділянки, пославшись на наявність розбіжностей між відомостями, зазначеними у Додатку до акта про перенесення в натуру меж земельної ділянки від 21 жовтня 2002 року та державному акті на право приватної власності на землю серії ІІІ-ОД №052987, і даними запропонованого позивачем варіанта поділу земельної ділянки.

На думку скаржника, такі висновки суду не відповідають фактичним обставинам справи та вимогам земельного законодавства. Так, з 01 січня 2013 року, після набрання чинності Законом України «Про Державний земельний кадастр», дійсне місцезнаходження, площа та межі земельної ділянки визначаються відомостями Державного земельного кадастру, зокрема кадастровим планом, що є складовою витягу з Державного земельного кадастру. До позовної заяви, позивач додав витяг з Державного земельного кадастру від 24 травня 2025 року, відповідно до кадастрового плану якого спірна земельна ділянка має розміри 118,67 м ? 712,31 м. Саме на підставі зазначених актуальних кадастрових даних і були розроблені та запропоновані варіанти поділу земельної ділянки.

Крім того, ОСОБА_1 вказує, що суд безпідставно послався на довжину земельної ділянки 711,53 м у запропонованих варіантах поділу, оскільки жоден із поданих до справи варіантів такого показника не містить. На переконання скаржника, наведені обставини свідчать про неповне з`ясування судом першої інстанції фактичних обставин справи та неправильну оцінку наявних доказів, у зв`язку з чим оскаржуване рішення підлягає скасуванню.

Позиція відповідача в суді апеляційної інстанції

На адресу апеляційного суду відзив на апеляційну скаргу від ОСОБА_2 не надходив, однак відповідно до положень ч.3 ст. 360 ЦПК України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.

Явка сторін в суді апеляційної інстанції

В судове засідання, призначене на 08.10.2026 сторони до суду не з`явилися, хоча були повідомлені належним чином, у відповідності до вимог ст. 128-130 ЦПК України, що підтверджується письмовими матеріалами справи, заяв або клопотань про відкладення розгляду справи не надали.

Статтею 372 ЦПК України передбачено, що апеляційний суд відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано поважними. Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

3.МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція апеляційного суду

Заслухавши суддю-доповідача, обговоривши доводи апеляційної скарги, дослідивши докази, що стосуються фактів, на які апелянт посилається в апеляційній скарзі, перевіривши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права при постановленні судового рішення, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга ОСОБА_1 задоволенню не підлягає.

Встановлені обставини по справі. Визначення відповідно до встановлених обставин правовідносин

Встановлено, що на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом серії та номер 212 від 10.06.2016, виданого приватним нотаріусом Миколаївського районного нотаріального округу Одеської області Сологубом О.А. було зареєстровано право власності за ОСОБА_1 на 1/2 частку земельної ділянки для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, площею 7,7954 га, розташованої на території Миколаївської селищної ради Миколаївського району Одеської області, кадастровий номер земельної ділянки: 5123555100:01:003:0101 (а.с.10-12).

Між сторонами спірним є варіант поділу земельної ділянки.

Доводи, за якими суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції, та застосовані норми права.

Відповідно до ч. ч. 1, 2, 6 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково наданими доказами та перевіряє законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

В суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Згідно з положеннями ч. ч. 1, 2 та 5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним та обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються яка на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Статтями 5, 12, 13, 81, 83 ЦПК України передбачено, що здійснюючи правосуддя, суд захищає права свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України.

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.

Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом.

Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків встановлених цим Кодексом.

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачений цим Кодексом випадках.

Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Сторони та інші учасники справи подають докази у справі безпосередньо до суду.

Відповідно до положень ч. 3 ст. 12, ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків встановлених цим Кодексом.

Згідно з ч. 6 ст. 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Частиною 1 ст. 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (факті), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (ч. 1 ст. 77 ЦПК України).

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (ст. 79 ЦПК України).

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (ч. 1 ст. 80 ЦПК України).

У частині першій ст. 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Встановивши обставини справи, дослідивши та оцінивши усі надані сторонами письмові докази й наведені доводи за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів, колегія суддів погоджується із висновками суду першої інстанції про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 .

Так, відповідно до ст. 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності.

Відповідно до ст. 328 ЦК України, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

У відповідності до змісту ст.ст. 316, 317, 319, 321 ЦК України встановлено, що право власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо майна будь-які дії, які не суперечать закону. Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права або обмежений у його здійсненні.

Відповідно до ст. ст. 355, 356 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). Майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності.

Спільна власність вважається частковою, якщо договором або законом не встановлена спільна сумісна власність на майно. Власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю.

Частинами першою-третьою статті 358 ЦК України передбачено, що право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю. Кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності.

У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації.

Згідно ч. 1 ст. 364 ЦК України співвласник має право на виділ в натурі частки із майна, що є у спільній частковій власності.

Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦК України майно, що є у спільній частковій власності, може бути поділене в натурі між співвласниками за домовленістю між ними.

Відповідно до ч. 2 ст. 367 ЦК України у разі поділу спільного майна між співвласниками право спільної часткової власності на нього припиняється

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 травня 2021 року у справі № 501/2148/17 (провадження № 61-22087св19) зроблено висновок, що відповідно до статті 367 ЦК України майно, що є у спільній частковій власності, може бути поділене в натурі між співвласниками за домовленістю між ними. У разі поділу спільного майна між співвласниками право спільної часткової власності на нього припиняється. Виходячи з аналізу змісту наведених норм права, поняття «поділ» та «виділ» не є тотожними. При поділі майно, що знаходиться в спільній частковій власності, поділяється між усіма співвласниками, і правовідносини спільної часткової власності припиняються. При виділі частки правовідносини спільної часткової власності, як правило, зберігаються, а припиняються лише для співвласника, частка якого виділяється. Винятком з цього правила є ситуація, коли майно належить на праві спільної часткової власності двом співвласникам, - тоді має місце поділ спільного майна. Тобто, поділ спільного майна відрізняється від виділу частки співвласника або припинення його права на частку в спільному майні однією суттєвою ознакою - у разі поділу майна право спільної часткової власності на нього припиняється.

До аналогічних висновків дійшов Верховний Суду у постанові від 28 липня 2021 року у справі № 310/7011/17 (провадження № 61-7153св20).

Виділ часток (поділ) нерухомого майна, що перебуває у спільній частковій власності, є можливим, якщо кожній зі сторін буде виділено нерухоме майно, яке за розміром відповідає розміру часток співвласників у праві власності. Якщо виділ (поділ) технічно можливий, але з відхиленням від розміру ідеальних часток співвласників, то з урахуванням конкретних обставин поділ (виділ) може бути проведений зі зміною ідеальних часток і присудженням грошової компенсації співвласнику, частка якого зменшилась. Такий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 2-413/11 (провадження № 1-17672св18).

У постанові Верховного Суду від 16 червня 2021 року у справі № 127/28684/18 провадження № 61-17068св19) зазначено, що за відсутності згоди співвласників про поділ спільного майна таке питання вирішується судом та після виділу частки зі спільного нерухомого майна відповідно до статті 364 ЦК України право спільної часткової власності припиняється.

За змістом наведених норм виділ частки зі спільного майна - це перехід частини цього майна у власність учасника спільної власності пропорційно, за загальним правилом, розміру його частки у праві спільної власності та припинення права спільної часткової власності на відповідне майно. Шляхом виділу частки у майні припиняється спільна часткова власність, і особа стає власником виокремленого майна.

Юридичне значення виділу частки полягає у тому, що учасник отримує в натурі майно, яке відповідає його частці, як самостійний об`єкт. Отже, виділ частки передбачає виокремлення частини об`єкта у самостійний об`єкт.

Частка, яка виділяється, повинна бути саме окремим об`єктом нерухомого майна, як і частка, яка залишається в іншого власника (власників), у розумінні статті 181 ЦК України. Внаслідок виділу частки з нерухомого майна утворюється два самостійних об`єкта майна.

Отже, у спорах про поділ (виділ частки) в натурі учасникам спільної часткової власності може бути виділено відокремлену частину нерухомого майна, яка відповідає розміру їх частки у праві власності. Якщо виділ (поділ) можливий, але з відхиленням від розміру ідеальних часток співвласників, з урахуванням конкретних обставин поділ (виділ) може бути проведений зі зміною розмірів ідеальних часток і стягненням грошової компенсації співвласнику, частка якого зменшилася.

Системний аналіз положень статей 183, 358, 364, 379, 382 ЦК України дає підстави дійти висновку, що у спорах про поділ нерухомого майна в натурі учасникам спільної часткової власності на вказане майно може бути виділено його відокремлену частину, яка відповідає розміру їх часток у праві власності.

Відповідно до ст. 88 ЗК України володіння, користування та розпорядження земельною ділянкою, що перебуває у спільній частковій власності, здійснюються за згодою всіх співвласників згідно з договором, а у разі недосягнення згоди - у судовому порядку.

Договір про спільну часткову власність на земельну ділянку укладається в письмовій формі і посвідчується нотаріально.

Учасник спільної часткової власності має право вимагати виділення належної йому частки із складу земельної ділянки як окремо, так і разом з іншими учасниками, які вимагають виділення, а у разі неможливості виділення частки - вимагати відповідної компенсації.

Учасник спільної часткової власності на земельну ділянку має право на отримання в його володіння, користування частини спільної земельної ділянки, що відповідає розміру належної йому частки.

Статтею 79-1 Земельного кодексу України встановлено, що формування земельної ділянки полягає у визначенні земельної ділянки як об`єкта цивільних прав. Формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру.

Формування земельних ділянок здійснюється шляхом поділу чи об`єднання раніше сформованих земельних ділянок.

Сформовані земельні ділянки підлягають державній реєстрації у Державному земельному кадастрі. Земельна ділянка вважається сформованою з моменту присвоєння їй кадастрового номера.

Формування земельних ділянок (крім випадків, визначених у частинах шостій - сьомій цієї статті) здійснюється за проектами землеустрою щодо відведення земельних ділянок.

Формування земельних ділянок шляхом поділу та об`єднання раніше сформованих земельних ділянок, які перебувають у власності або користуванні, без зміни їх цільового призначення здійснюються за технічною документацією із землеустрою щодо поділу та об`єднання земельних ділянок.

Земельна ділянка може бути об`єктом цивільних прав виключно з моменту її формування (крім випадків суборенди, сервітуту щодо частин земельних ділянок) та державної реєстрації права власності на неї.

Державна реєстрація речових прав на земельні ділянки здійснюється після державної реєстрації земельних ділянок у Державному земельному кадастрі.

Земельна ділянка припиняє існування як об`єкт цивільних прав, а її державна реєстрація скасовується в разі, зокрема, поділу або об`єднання земельних ділянок.

Мотиви відхилення аргументів, викладених в апеляційній скарзі

Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення позову ОСОБА_1 , оскільки запропонований позивачем варіант поділу спірної земельної ділянки не підтверджений належними доказами, які б давали змогу встановити можливість виділу належної йому частки в натурі з дотриманням вимог земельного законодавства.

Так, як встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 є власником 1/2 частки земельної ділянки для ведення товарного сільськогосподарського виробництва площею 7,7954 га, кадастровий номер 5123555100:01:003:0101, розташованої на території Миколаївської селищної ради Миколаївського району Одеської області.

Звертаючись до суду з позовом, позивач просив припинити право спільної часткової власності на зазначену земельну ділянку та здійснити її поділ за варіантом 2 схеми розподілу, розробленої ФОП ОСОБА_3 , з виділенням йому земельної ділянки площею 3,9877 га. На підтвердження запропонованого варіанта поділу позивачем надано до суду відповідну схему розподілу земельної ділянки.

Водночас, дослідивши наявні у справі докази, зокрема додаток до акта про перенесення в натуру меж земельної ділянки від 21 жовтня 2002 року та державний акт на право приватної власності на землю серії ІІІ-ОД № 052987, судом встановлено розбіжності у визначенні лінійних розмірів земельної ділянки порівняно з параметрами, зазначеними у запропонованому варіанті її поділу.

Крім того, як вірно встановив суд першої інстанції надана схема не містить достатніх відомостей для встановлення координат поворотних точок земельної ділянки, яку пропонується виділити позивачу, її розташування відносно суміжних земельних ділянок та відповідності запропонованого варіанта поділу розміру частки позивача у праві спільної часткової власності.

За таких обставин, колегія суддів погоджується із висновком суду, що сама по собі наявність схеми розподілу земельної ділянки не є достатньою підставою для висновку про можливість її поділу в запропонований позивачем спосіб, оскільки така схема не дає змоги достовірно встановити просторові характеристики земельної ділянки, що підлягає виділу, та перевірити відповідність запропонованого варіанта поділу вимогам земельного законодавства.

Водночас, як вірно зауважено судом першої інстанції, матеріали справи не містять технічної документації із землеустрою щодо поділу земельної ділянки, яка дала б змогу визначити межі земельних ділянок, що утворюються внаслідок поділу, та їхні характеристики. Позивачем також не надано висновку спеціаліста-землевпорядника на підтвердження можливості здійснення поділу за запропонованим варіантом, а клопотання про призначення відповідної експертизи ним не заявлялося.

Отже, за відсутності належних доказів, які б підтверджували можливість виділення позивачу в натурі земельної ділянки відповідно до запропонованого ним варіанта поділу, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про недоведеність заявлених позовних вимог та відсутність підстав для їх задоволення.

Доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 про те, що суд першої інстанції безпідставно взяв до уваги розбіжності між лінійними розмірами земельної ділянки, зазначеними в додатку до акта про перенесення в натуру меж земельної ділянки від 21.10.2002 та державному акті на право приватної власності на землю серії ІІІ-ОД № 052987, і параметрами запропонованого позивачем варіанта поділу, не спростовують правильності висновків суду про недоведеність позовних вимог.

Так, відповідно до ч.1 ст.364 ЦК України співвласник має право на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній частковій власності.

Згідно із ч. 1, 2 ст. 367 ЦК України майно, що є у спільній частковій власності, може бути поділене в натурі між співвласниками за домовленістю між ними. У разі поділу спільного майна право спільної часткової власності на нього припиняється.

При цьому за змістом статті 183 ЦК України подільною є річ, яку можна поділити без втрати її цільового призначення.

Посилання скаржника на те, що з 01.01.2013 відомості про земельну ділянку вносяться до Державного земельного кадастру, не свідчить про помилковість висновків суду першої інстанції, з огляду на таке.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про Державний земельний кадастр», Державний земельний кадастр є єдиною державною геоінформаційною системою відомостей про землі, їх цільове призначення, обмеження у використанні, кількісні та якісні характеристики, а також про розподіл земель між власниками та користувачами. Відомості кадастру мають істотне значення для ідентифікації земельної ділянки, визначення її місцезнаходження, площі та меж.

Разом із тим наявність у витягу з Державного земельного кадастру від 24.05.2025 відомостей про розміри спірної земельної ділянки (118,67м ? 712,31м) (а.с. 13-15), не підтверджує автоматично можливості її поділу за запропонованою позивачем схемою. Такі відомості характеризують земельну ділянку як єдиний об`єкт нерухомого майна, однак самі по собі не дають змоги встановити точне місце проходження меж новоутворюваних земельних ділянок, координати їхніх поворотних точок та відповідність запропонованого варіанта поділу часткам співвласників.

Отже, визначальним у цій справі є не лише встановлення характеристик первісної земельної ділянки, а й доведення можливості її поділу в натурі саме в запропонований позивачем спосіб. Водночас надана ОСОБА_1 схема розподілу не містить достатніх відомостей, які дозволяли б перевірити відповідність запропонованих меж фактичному розташуванню земельної ділянки та однозначно визначити конфігурацію земельної ділянки, яку позивач просить виділити йому у власність.

Щодо доводу скаржника про те, що суд першої інстанції безпідставно зазначив довжину земельної ділянки 711,53 м, оскільки жоден із поданих варіантів поділу такого показника не містить, колегія суддів зазначає таке.

Із матеріалів справи вбачається, що у запропонованій позивачем схемі розподілу зазначено параметри земельної ділянки, яку пропонується виділити йому у власність, зокрема довжину 711,92 м. Водночас у мотивувальній частині рішення суду наведено інше значення - 711,53 м.

Проте саме по собі зазначення судом іншого числового показника не спростовує основного мотиву відмови в задоволенні позову, який полягає в недостатності наданої схеми для встановлення точних меж земельної ділянки, що підлягає виділу, її координат та відповідності запропонованого варіанта поділу вимогам закону, тому навіть за умови уточнення зазначеного показника наведені скаржником обставини не усувають інших недоліків доказування, встановлених судом першої інстанції.

Відповідно до статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, установлених цим Кодексом. При цьому суд розглядає справу в межах заявлених вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених законом випадках.

Згідно зі статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні, оцінює належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Отже, обов`язок доведення обставин, які підтверджують можливість виділу земельної ділянки в натурі за запропонованим варіантом, покладався на позивача. Саме лише подання схеми розподілу та витягу з Державного земельного кадастру не звільняло його від необхідності надати достатні докази на підтвердження можливості реалізації заявленого способу захисту.

При цьому колегія суддів бере також до уваги, що під час апеляційного перегляду справи в судовому засіданні 04.06.2026 року, проведеного в режимі відеоконференції, представнику позивача було роз`яснено право надати висновок спеціаліста чи експерта щодо можливості виділу земельної ділянки в натурі або заявити відповідне клопотання. Представник позивача, зі свого боку, просив відкласти розгляд справи для пошуку відповідного спеціаліста чи експерта, у зв`язку з чим суд оголосив перерву до 17.09 2026.

Однак станом на 08.10.2026 сторона позивача відповідного висновку не надала та письмового клопотання про призначення експертизи не заявила.

Таким чином, позивачеві було надано можливість додатково обґрунтувати запропонований варіант поділу земельної ділянки, однак відповідні докази до суду надані не були.

При цьому, колегія суддів окремо зазначає, що відсутність висновку експерта чи спеціаліста сама по собі не є безумовною підставою для відмови в позові, водночас у даній справі за відсутності такого висновку та інших достатніх доказів, які б усували виявлені недоліки запропонованої схеми, наявні матеріали не дають змоги встановити можливість виділу земельної ділянки саме в заявлений позивачем спосіб.

Не заслуговують на увагу й посилання представника позивача – ОСОБА_4 в судовому засіданні 04.04.2026 на те, що відповідач не заперечувала проти запропонованого варіанта поділу, оскільки саме по собі неподання відповідачем відзиву, заперечень проти позову або нездійснення нею процесуальних дій не свідчить про її згоду на поділ земельної ділянки в запропонований позивачем спосіб.

Таким чином, наведені в апеляційній скарзі доводи фактично зводяться до незгоди з оцінкою доказів, наданою судом першої інстанції, та не спростовують висновку про те, що позивач не надав достатніх доказів на підтвердження можливості виділу належної йому частки земельної ділянки в натурі за запропонованим варіантом.

З огляду на викладене колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги не дають підстав для скасування оскаржуваного рішення з наведених у скарзі мотивів.

Жодних інших доводів на спростування висновків суду апеляційна скарга ОСОБА_1 не містить.

Відповідно до ч.1, 2 ст. 367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Висновки за результатами розгляду апеляційної скарги, з посиланням на норми процесуального права, якими керувався суд апеляційної інстанції

Виходячи з вищезазначеного, колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 є недоведеними, а тому її треба залишити без задоволення.

Відповідно до п.1 ч. 1 ст. 374, ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги залишає судове рішення без змін, а скаргу без задоволення, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержання норм матеріального і процесуального права.

За вищевикладених обставин колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції є справедливим, законним та обґрунтованим. Судом повно та всебічно досліджені наявні в матеріалах справи докази, їм надана правильна оцінка, порушень норм матеріального та процесуального права не допущено. Підстави для скасування, зміни рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги ОСОБА_1 відсутні.

Порядок та строк касаційного оскарження

Згідно з п.1 ч.1 ст. 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Підстави касаційного оскарження передбачені ч. 2 ст. 389 ЦПК України.

Частиною 1 ст. 390 ЦПК України передбачено, що касаційна скарга на судове рішення подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Касаційна скарга подається безпосередньо до суду касаційної інстанції (ст. 391 ЦПК України).

4. РЕЗОЛЮТИВНА ЧАСТИНА

Керуючись ст.ст.374, 375, 382, 383, 384 ЦПК України, суд

постановив:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Миколаївського районного суду Одеської області від 25 листопада 2025 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту прийняття, може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повний текст судового рішення складено 26.10.2026

Головуючий Є.С. Сєвєрова

Судді: С.О. Погорєлова

О.М. Таварткіладзе