Суд: Миколаївський апеляційний суд
Інстанція: Апеляційна
Юрисдикція: Цивільне
Категорія: дарування
Дата: 13 жовтня 2026 р.
Справа: №487/2545/22
Суддя: Яворська Ж. М.
14.10.26
22-ц/812/1759/26
Справа №487/2545/22
Провадження № 22-ц/812/1759/26
Доповідач в апеляційній інстанції Яворська Ж.М.
П О С Т А Н О В А
Іменем України
14 жовтня 2026 року м. Миколаїв
Миколаївський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ
головуючого - Яворської Ж.М.,
суддів: Базовкіної Т.М., Шаманської Н.О.,
із секретарями судового засідання - Лівшенком О.С., Соловйовим М.А., Повертайленко Ю.В., Колосовою О.М.,
за участі представника позивача - ОСОБА_1 ,
відповідачів - ОСОБА_2 та її представника ОСОБА_3 ,
відповідача - ОСОБА_4 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження
апеляційну скаргу
ОСОБА_5
на рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 10 червня 2026 року, ухвалене у приміщенні цього ж суду головуючим суддею Притуляком І.О., дата складання повного тексту рішення не зазначена, у цивільній справі за позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_6 , третя особа, яка не заявлє самостійних вимог щодо предмету позову: Департамент надання адміністративних послуг Миколаївської міської ради, про визнання недійсними договорів дарування, визнання недійсними свідоцтв про право на спадщину за законом, скасування державної реєстрації права власності на нерухоме майно та визнання права власності в порядку спадкування
В С Т А Н О В И В:
У серпні 2022 року ОСОБА_5 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_7 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору: Департамент надання адміністративних послуг Миколаївської міської ради про визнання недійсними договорів дарування, скасування державної реєстрації права власності на нерухоме майно.
Позов мотивовано тим, що ОСОБА_8 , ОСОБА_9 та ОСОБА_10 були співвласниками домоволодіння АДРЕСА_1 на підставі свідоцтва про спадкоємство від 02 серпня 1947 року, з часткою 1/3 кожна.
Після смерті співвласника ОСОБА_8 , її доньки ОСОБА_9 та ОСОБА_10 фактично прийняли спадщину, оскільки проживали в даному домоволодінні спільно зі спадкодавцем.
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_9 померла, не оформивши належним чином правовстановлюючі документи на спадкове майно.
Єдиним спадкоємцем після смерті ОСОБА_9 був її син ОСОБА_11 , який фактично прийняв спадщину, постійно проживаючи зі спадкодавцем на день її смерті. ОСОБА_11 є її батьком, після смерті якого, вона звернулася до приватного нотаріуса з заявою про прийняття спадщини.
Під час оформлення спадкових прав їй стало відомо, що рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 13 квітня 2004 року було встановлено факт прийняття ОСОБА_10 спадщини у вигляді 1/2 частини вищезазначеного домоволодіння після смерті ОСОБА_8 , а до того, 17 грудня 2003 року за Розпорядженням Виконавчого комітету Миколаївської міської ради адміністрації Заводського районну, №748р, ОСОБА_10 було оформлено самовільно збудований житловий будинок з житловими прибудовами за адресою спадкового майна та затверджено акт приймання його до експлуатації.
В подальшому, на підставі розпорядження №748р, КП «ММБТІ» здійснило перерахунок ідеальних часток співвласників домоволодіння АДРЕСА_1 , а саме ОСОБА_10 85/100 часток, ОСОБА_9 15/100 часток. При здійсненні даного перерахунку згода спадкоємцями ОСОБА_9 не надавалася.
Рішенням Виконавчого комітету Миколаївської міської ради №1080 від 29 червня 2004 року, було затверджено ідеальні частки співвласників домоволодіння та видані свідоцтва про право власності на ім`я ОСОБА_10 та ОСОБА_9 на вищенаведене домоволодіння у відповідних долях.
Вказувала, що дане рішення було прийнято, а свідоцтва про право власності були видані незаконно з огляду на те, що зміну часток співвласників домоволодіння було здійснено за відсутності згоди спадкоємців ОСОБА_9 , а свідоцтво про право власності на ім`я ОСОБА_9 було видано після її смерті.
Рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 13 квітня 2020 року по справі №487/8724/18 визнано незаконним та скасовано рішення виконавчого комітету Миколаївської міської ради від 29 червня 2004 року №1080 в частині встановлення ідеальних часток домоволодіння АДРЕСА_1 . Визнано недійсним свідоцтва про право власності на нерухоме майно Серії НОМЕР_1 від 14 липня 2004 року видане на ім`я ОСОБА_10 та свідоцтво про право власності на нерухоме майно серії НОМЕР_2 від 14 липня 2004 року видане на ім`я ОСОБА_9 .
В подальшому їй стало відомо, що 09 листопада 2004 року ОСОБА_10 було відчужено 85/100 спірного домоволодіння за договорами дарування на користь ОСОБА_2 (70/100 часток) та ОСОБА_7 (15/100 часток).
Вказані договори дарування вважає незаконними та такими, що підлягають визнанню недійсними з огляду на те, що відчуження ОСОБА_10 даного майна відбулося на підставі скасованого судовим рішенням свідоцтва про власності на нерухоме майно, що, з врахуванням положень ч.4 ст.369 ЦК України, і слугувало підставою для її звернення до суду з даним позовом.
Оскільки вона є єдиним спадкоємцем після смерті ОСОБА_9 та ОСОБА_11 , то вона має право на частину домоволодіння АДРЕСА_1 , оскільки є спадкоємцем за законом відповідно до статті 1261 ЦК України.
Посилаючись на викладене та приписи частини 1 статті 203, частини 3 статті 215 ЦК україни, з урахуванням збільшення позовних вимог, позивачка остаточно просила визнати недійсними: договір дарування 70/100 часток домоволодіння АДРЕСА_1 , укладений від 09 листопада 2004 року між ОСОБА_10 та ОСОБА_2 , посвідченого приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Савіною Л.М.( номер в реєстрі 2829);
договір дарування 15/100 часток домоволодіння АДРЕСА_1 , укладений від 09 листопада 2004 року між ОСОБА_10 та ОСОБА_7 , посвідченого приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Савіною Л.М.( номер в реєстрі 2827);
свідоцтво про право на спадщину за законом 2-1027 від 21 грудня 2016 року, видане Третьою миколаївською державною нотаріальною конторою на ім`я ОСОБА_4 ;
визнати недійсним свідоцтво про право на спадщину 2-1023 від 21 грудня 2016 р., видане Третьою миколаївською державною нотаріальною конторою на ім`я ОСОБА_6 ;
скасувати рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно, а саме: домоволодіння АДРЕСА_1 , що зареєстровано за ОСОБА_6 на підставі свідоцтва про право на спадщину 2-1023 від 21 грудня 2016 р;
скасувати рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно, а саме: домоволодіння АДРЕСА_1 , що зареєстровано за ОСОБА_4 на підставі свідоцтва про право на спадщину 2-1027 від 21 грудня 2016 року;
скасувати рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно, а саме: домоволодіння АДРЕСА_1 , що зареєстровано за ОСОБА_12 на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно серії НОМЕР_3 від 14.07.2004 року;
скасувати рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права власності на спірне нерухоме майно, що зареєстровано за ОСОБА_9 на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно серії НОМЕР_2 від 14 липня 2004 року;
вилучити з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно відповідні записи;
визнати за ОСОБА_5 право власності на частку спірного домоволодіння; зобов`язати державного реєстратора зареєструвати за ОСОБА_5 право власності на 1/2 частину спірного домоволодіння.
Ухвалою Заводського районного суду м. Миколаєва від 18 липня 2023 року ОСОБА_6 , ОСОБА_4 залучено до участі у справі в якості співвідповідачів.
Рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 10 червня 2026 року у задоволенні позову ОСОБА_5 до ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_6 , третя особа: Департамент надання адміністративних послуг Миколаївської міської ради про визнання недійсними договорів дарування, визнання недійсними свідоцтв про право на спадщину за законом, скасування державної реєстрації права власності на нерухоме майно відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що оспорюванні договори були укладені з дотриманням положень ст.ст.717, 719 ЦК України, сторони узгодили усі істотні умови договорів. Дарувальник на час укладання договору правомірно володіла 85/100 часток домоволодіння АДРЕСА_1 , а отже мала право розпорядитися ним на власний розсуд.
Посилання позивачки на положення ч.4 ст.369 ЦК України, як правове підґрунтя для застосування ч.2 ст.215 ЦК України, у сукупності з визнанням недійсним правовстановлюючого документу дарувальника на предмет договору, суд вважає невірним трактуванням норм права, оскільки положення даної статті стосуються розпорядження майном, яке перебуває у спільній сумісній власності. Скасування в подальшому рішення органу державної влади на підставі, якого було видано Свідоцтво про право власності на майно, не свідчить про неправомірність правочину на момент його вчинення, та не може слугувати підставою для визнання його недійсним.
З урахуванням зазначеного, суд прийшов до висновку, що під час розгляду справи не встановлено обставини, які б свідчили про недодержання сторонами оспорюваних договорів в момент їх вчинення вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 ЦК України, а отже відсутні підстави для застосування до них положень ст.215 ЦК України.
Суд першої інстанції зазначив, що у 2004 році ОСОБА_2 та ОСОБА_7 правомірно набули у власність частки домоволодіння АДРЕСА_1 , оскільки попередній власник ОСОБА_10 , розпорядилася ним за наявності законних на те підстав, а саме чинного свідоцтва про право власності на нерухоме майно Серії НОМЕР_1 від 14 липня 2004 року.
Підставою для подальшого скасування вказаного свідоцтва слугувало порушення процедури прийняття Виконкомом ММР рішення про затвердження зміни ідеальних часток співвласників, яке було здійснено за відсутності згоди на це співвласника, та видача свідоцтва про право власності на її ім`я ОСОБА_9 після її смерті (процесуальних підстав).
Разом з ти, з матеріалів інвентаризаційної справи №2761 вбачається, що фактичне збільшення часток співвласників відбулося за рахунок того, що 17.12.2003 року, тобто до оформлення прав на спадщину, за розпорядженням адміністрації Заводського районну виконавчого комітету Миколаївської міської ради №748р, ОСОБА_10 було оформлено самовільно забудований житловий будинок літ. «Б», житлову прибудову літ. «Б1», сіни літ. «б2», «б3», «б4», таким чином частка співвласника ОСОБА_10 змінилася у бік збільшення, за рахунок узаконення здійсненого нею самочинного будівництва.
Фактичних змін у складі частки співвласника ОСОБА_9 не відбулося. До складу її частки входить відокремлений житловий будинок з самостійним входом, який і увійшов до складу спадщини, яка відкрилася після її смерті та була фактично прийнята ОСОБА_11 .
З урахуванням встановлених обставин, суд вважав невмотивованими доводи позивачки щодо наявності підстав для фактичного збільшення розміру успадкованої нею частки за рахунок додаткових будівель та споруд.
В судовому засіданні ОСОБА_2 було наголошено на тому, що жодний з нинішніх співвласників не чинить позивачці перешкод у доступі до успадкованого нею майна. Дані твердження позивачкою та її представником не спростовано.
У зв`язку із викладеним, суд не вбачав підстав для втручання у право на мирне володіння майном відповідачами.
Щодо заявленої вимоги про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права власності на домоволодіння АДРЕСА_1 за ОСОБА_10 та ОСОБА_9 на підставі свідоцтв про право власності на нерухоме майно, суд зазначив наступне.
Так ні у позовній заяві ні у судовому засіданні позивач та її представник не зазначали чи зверталися вони до державного реєстратора з відповідною заявою та яке рішення було прийнято за їх зверненням.
З урахуванням чого, позивачем не доведено, що у здійсненні даної реєстраційної дії було відмовлено, а отже не доведено підстави для звернення до суду з даною вимогою.
Вказав, що суд не може підміняти інші державні органи та перебирати на себе їхні повноваження щодо вирішення питань, які за законом належать виключно до компетенції цих органів.
Оскільки суд дійшов до висновку, що у задоволені позову слід відмовити за необґрунтованістю заявлених позовних вимог, суд не надавав оцінку твердженням представника відповідача, викладеним у заяві про застосування спливу строку позовної давності.
В апеляційній скарзі ОСОБА_5 посилаючись на ті ж самі обставини, які зазначалу у позовній заяві, а також на порушення районним судом норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просить рішення районного суду скасувати та ухвалити нове, яким задовольнити позов.
Так вказує, що факти порушених прав власності позивачки й дотримання строків позовної давності встановлені законодавством, судами обох інстанцій, чинні рішення яких є преюдиціальними фактами у даній справі. Відповідні докази долучені безпосередньо суду першої інстанції та досліджувалися, в тому числі інвентарні й спадкові справи. Вказаним доказам, фактам судом першої інстанції не надано належної правової оцінки, фактично зроблені хибні, незаконні висновки які потягли за собою відмову у задоволенні позову та порушення прав власності позивачки, що є не припустимим з огляду й на згадану судову практику й законодавство у рішенні.
Як вказувалося у справі, упродовж 2018-2020 років у провадженні Заводського районного суду міста Миколаєва знаходилась цивільна справа № 487/8724/18 за позовом ОСОБА_5 до Виконавчого комітету Миколаївської міської ради про визнання незаконними та скасування рішення Виконавчого комітету Миколаївської міської ради від 29.06.2004р. № 1080 та визнання незаконними та скасування свідоцтв про право власності від 14.07.2004 р. серії НОМЕР_1 на ім`я ОСОБА_12 та серії НОМЕР_4 на ім`я ОСОБА_9 .
В свою чергу, 30 вересня 2025 року Миколаївським апеляційним судом винесено остаточне рішення у цивільній справі за № 487/8724/18, зокрема апеляційне провадження за апеляційною скаргою в інтересах одного із відповідачів на рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 13 квітня 2020 року закрито, визнано незаконними та скасовано рішення Виконавчого комітету Миколаївської міської ради від 29 червня 2004 року № 1080 і визнані незаконними та скасовані свідоцтва про право власності від 14 липня 2004 року серії НОМЕР_1 на ім`я ОСОБА_13 та серії НОМЕР_4 на ім`я ОСОБА_9 .
В обґрунтування позовних вимог ОСОБА_5 тоді зазначала, що ОСОБА_8 , ОСОБА_12 та ОСОБА_9 на підставі Свідоцтва про спадкоємство від 02.08.1947 року належало по 1/3 частині домоволодіння АДРЕСА_1 .
Після смерті співвласників ОСОБА_8 , її дві доньки ОСОБА_9 та ОСОБА_12 фактично прийняли спадщину, оскільки проживали в даному домоволодінні, ІНФОРМАЦІЯ_2 одна з доньок ОСОБА_9 померла, не встигнувши належним чином оформити правовстановлюючі документи на спадкове майно. Єдиним спадкоємцем після її смерті був її син та батько позивачки ОСОБА_11 , який фактично ще в 90-х роках, за законодавством, що діяло на той час, прийняв спадщину, постійно проживаючи зі спадкодавцем на день її смерті (згідно із ст. 549 ЦК УРСР).
Після смерті батька ОСОБА_11 , позивачка звернулася до приватного нотаріуса з відповідною заявою про прийняття спадщини. Під час оформлення спадкових прав їй стало відомо, що рішенням Заводського районного суду міста Миколаєва від 13.04.2004 було встановлено факт прийняття ОСОБА_10 спадщини у вигляді частини вищезазначеного домоволодіння після смерті ОСОБА_8 . Самовільно забудований житловий будинок «Б», житлову прибудову «61», сіни «62», «63», «64» за адресою: АДРЕСА_1 збудовані за часів спадкодавців.
На підставі протиправного розпорядження від 17.12.2003, КП ММБТІ здійснило перерахунок ідеальних часток співвласників домоволодіння АДРЕСА_1 , а саме: ОСОБА_10 85/100 часток, ОСОБА_9 15/100 часток. При здійсненні даного перерахунку ідеальних часток згода спадкоємців ОСОБА_9 не надавалася, більш того оформлення відбулося на померлу особу.
Рішенням Виконавчого комітету Миколаївської міської ради № 1080 від 29 червня 2004 року, було затверджено ідеальні частки співвласників домоволодіння АДРЕСА_1 , ОСОБА_10 85/100, ОСОБА_9 15/100. На підставі п. 2 даного рішення на ім`я ОСОБА_10 та ОСОБА_9 були видані свідоцтва про право власності на вищенаведене домоволодіння у відповідних долях.
Оскільки дане рішення та свідоцтва про право власності як й попереднє відповідне розпорядження й відповідні дії КП «ММБТІ» є незаконними з огляду на те, що зміну часток співвласників домоволодіння було здійснено за відсутності згоди спадкоємців ОСОБА_9 , а свідоцтва про право власності на ім`я було видано після її смерті, рішенням Заводського районного суду міста Миколаєва від 13.04.2020р. № 487/8724/18 вказаний позов було задоволено. Визнано незаконним та скасовано рішення виконавчого комітету Миколаївської міської ради від 29.06.2004 р. № 1080 в частині встановлення Ідеальних часток домоволодіння АДРЕСА_1 , а також визнано недійсним свідоцтво про право власності на нерухоме майно Серії НОМЕР_1 від 14 липня 2004 року на ім`я ОСОБА_10 та визнано недійсним свідоцтво про право власності на нерухоме майно серії НОМЕР_2 від 14.07.2004 на ім`я ОСОБА_9 .
Рішенням Заводського районного суду м.Миколаєва від 13 квітня 2020 року № 487/8724/18 фактично відновлено правовий статус домоволодіння АДРЕСА_1 , який існував на момент смерті бабки позивачки ОСОБА_9 . Це означає, що разом з визнанням недійсним вищевказаних свідоцтв та рішення міськради, недійсними є всі подальші дії стосовно даного майна.
Так, згодом позивачці стало відомо, що 09 листопада 2004 року на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно серії НОМЕР_1 від 14.07.2004 р., ОСОБА_12 було відчужено 85/100 домоволодіння АДРЕСА_1 на користь ОСОБА_2 та ОСОБА_7 . Про що було укладено наступні договори:- Договір дарування частини домоволодіння від 09.11.2004р.,посвідчений приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Савіною Л.П. та зареєстрований в реєстрі за № 2829, відповідно до якого ОСОБА_10 подарувала ОСОБА_2 70/100 домоволодіння АДРЕСА_1 ; Договір дарування частини домоволодіння від 09.11.2004р., посвідчений приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Савіною Л.П. та зареєстрований в реєстрі за № 2827, відповідно до якого ОСОБА_12 подарувала ОСОБА_7 15/100 домоволодіння АДРЕСА_1 ;
Враховуючи рішення Заводського районного суду м.Миколаєва від 13 квітня 2020 року № 487/8724/18, яким рішення Миколаївської міської ради від 29.06.2004р. №1080 та свідоцтво від 14.07.2004 р. серії НОМЕР_1 про право власності на нерухоме майно на ім`я дарувальниці ОСОБА_12 визнано недійсним, обидва вищевказані правочини є неправомірними.
Оскільки позивачка ОСОБА_5 є єдиною спадкоємицею ОСОБА_9 та ОСОБА_11 , вона має право на 1/2 частину домоволодіння АДРЕСА_1 оскільки є спадкоємицею за законом першої черги відповідно до ст. 1261 ЦК України.
У зв`язку з вищевикладеним, позивачка змушена була звернутися до суду з даним позовом, оскільки оспорювані договори зменшують частку, яка по праву спадкування за законом належить позивачці з 1/2 частки домоволодіння до 15/100, що суттєво впливає на її право володіти, користуватися та розпоряджатися майном, яке вона успадкувала .
В даному випадку позивачка є заінтересованою особою - співвласницею майна, що є об`єктом оспорюваних договорів дарування, так як є спадкоємицею частини цього майна, оскільки апріорі вважається, що співвласник майна також є стороною договору.
Дарування будь-якого майна, у тому числі нерухомого, є виключним правом власника цього майна. Договори дарування майна, що знаходиться у спільній власності, укладаються за загальними правилами за згодою всіх учасників.
Стороною відповідачки ОСОБА_14 було надано до суду клопотання щодо застосування строків позовної давності.
ОСОБА_11 як єдиний спадкоємець після смерті ОСОБА_9 , її син та батько позивачки, фактично прийняв спадщину, постійно проживаючи зі спадкодавцем на день її смерті. Жодних існуючих того часу приписів законодавства зі сторони ОСОБА_11 не порушено, строки позовної давності не пропущені. Натомість, як з`ясувалось, порушені майнові, спадкові права ОСОБА_11 й позивачки в результаті які потребують свого остаточного захисту зі сторони суду.
Позивачка ОСОБА_5 дізналася про наявність рішення та свідоцтв про право власності лише після смерті її батька 21.02.2018 року, звернувшись у встановленому порядку до приватного нотаріуса Миколаївського міського нотаріального округу Моцар Ю.С., внаслідок чого приватним нотаріусом 02.03.2018 року було заведено спадкову справу №62092760. Дані обставини підтверджується витягом про реєстрацію в Спадковому реєстрі №51118572.
До суду ОСОБА_5 звернулася 26.12.2018 року із відповідним позовом, провадження відбулося за цивільною справою № 487/8724/18, тобто без пропуску встановленого законом трирічного строку позовної давності. Рішення суду 1-ої інстанції було винесено 13.04.2020, а рішення апеляційної інстанції 30.09.2025, отже подальше звернення із відповідним позовом за результатами розгляду вищевказаної справи, встановлення факту порушеного права Позивачки так само відбулося без пропуску встановленого законом трирічного строку позовної давності, зокрема про що свідчить розгляд судової справи за № 487/2545/22 (провадження № 2/487/50/26).
Сам факт задоволення позовних вимог позивачки у рамках справи за № 487/8724/18 як судом першої інстанції 13 квітня 2020року так й апеляційної інстанцій 30 вересня 2025року свідчить про наявність порушених прав позивачки з боку відповідачів й надання оцінки фактам дотримання приписів законодавства щодо строків звернення до суду за захистом своїх прав, а отже вказані преюдиціальні факти за чинним рішенням судів спростовують всі доводи сторони відповідачки ОСОБА_14 щодо пропуску строків позовної давності як зі сторони позивачки ОСОБА_5 так й зі сторони спадкодавця ОСОБА_11 свого часу.
Наведена стороною відповідачки ОСОБА_14 судова практика у заяві про застосування строків позовної давності не має жодного відношення до подій зазначених у тій самій ж заяві, оскільки сформована лише нещодавно.
ОСОБА_9 та ОСОБА_11 фактично вступили в управління та володіння спадковим майном, а саме 1/2 частини спірного домоволодіння, оскільки постійно там проживали, про що свідчать наявні документи. Відповідно до законодавства діючого на час прийняття спадщини ОСОБА_9 та ОСОБА_11 , не було необхідним звертатися до нотаріуса з питанням про відкриття й прийняття спадщини, оскільки достатньо було фактично вступити в управління або володіння майном.
Вказує, що дарувальниця на час укладання договору не правомірно володіла 85/100 частками спірного домоволодіння, а отже не мала право розпорядитися ним на власний розсуд.
Згідно рішення Заводського районного суду міста Миколаєва у справі за № 2-3562 від 13 квітня 2004 року право власності кожній із сторін належало у розмірі 1/2 частини домоволодіння (тобто по 50/100). До речі, до винесення даного рішення суду в кожного з трьох власників було по 1/3 частини домоволодіння (тобто грубо кажучи по 33/100), що так само встановлено рішенням Заводського районного суду міста Миколаєва у справі за №487/8724/18 від 13 квітня 2020року.
Більш того, рішенням Заводського районного суду міста Миколаєва у справі за №487/8724/18 від 13 квітня 2020 року визнано незаконним та скасовано рішення виконавчого комітету Миколаївської міської ради від 29 червня 2004року, № 1080 в частині встановлення ідеальних часток домоволодіння по АДРЕСА_1 . В тому числі, визнано недійсними свідоцтва про право власності на нерухоме майно Серії НОМЕР_1 від 14.07.2004 на ім`я ОСОБА_12 та свідоцтва про право власності на нерухоме майно Серії НОМЕР_2 від 14 липня 2004року на ім`я ОСОБА_9 , що тягнуть за собою визнання недійсності послідуючих угод за відомим принципом.
Преюдиціальні факти рішення Заводського районного суду міста Миколаєва у справі за № 487/8724/18 від 13.04.2020 свідчать про встановлення порушення прав позивачки як власника у вигляді суттєвого зменшення частки у нерухомому майні. У рішенні Заводського районного суду м. Миколаєва у справі за № 487/8724/18 від 13.04.2020 свого часу встановлено порушення всієї процедури зміни ідеальних часток, як зі сторони КП «ММБТІ», так й зі сторони виконавчого комітету Адміністрації Заводського району Виконавчого комітету Миколаївської міської ради і - Виконавчого комітету Миколаївської міської ради. Весь ланцюг протиправного оформлення документів на померлу особу й без згоди співвласника встановлено судом раніше за чинним на сьогодні рішенням.
У відзиві на апеляційну скаргу представник відповіадчки ОСОБА_2 – адвокат Долганюк К. С. просила апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду без змін.
Правом на подання відзиву на апеляційну скаргу інші учасники справи не скористались.
Про дату, час та місце розгляду справи учасники повідомлені належним чином, проте позивачка ОСОБА_15 , відповідач ОСОБА_6 , представник третьої особи у судове засідання не з`явилися. Справу розглянуто за їх відсутності, що не суперечить приписам частини 2 статті 372 ЦПК України.
У судовому засіданні апеляційної інстанції представник позивачки апеляційну скаргу підтримав та просив про її задоволення.
Відповідачка ОСОБА_2 та її представник ОСОБА_3 , відповідач ОСОБА_4 апеляційну скаргу не визнали, просили залишити її без задоволення, а рішення суду без змін.
Заслухавши доповідь судді - доповідача, осіб, які з`явилися у судове засідання, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню.
Зі змісту статті 367 ЦПК України вбачається, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Відповідно до положень статті 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Згідно із вимогами частини 1 статті 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.
Таким вимогам закону оскаржуване рішення суду першої інстанції в повній мірі не відповідає.
Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом, що на підставі договору забудівлі від 26 грудня 1930 року ОСОБА_16 належало домоволодіння АДРЕСА_2 .
Після його смерті ОСОБА_8 - дружина та дочки ОСОБА_9 та ОСОБА_10 (змінила дошлюбне прізвище ОСОБА_17 після реєстрації 20 жовтня 1945 року шлюбу з ОСОБА_18 ) на підставі Свідоцтва про спадкоємство від 02 серпня 1947 року отримали у спадщину вказане домоволодіння ( т.3 а.с.237,238-239, а.с.11 справа 2-3562/2004).
Як вбачається із матерівлів інвентарної справи №2761 за адресою АДРЕСА_1 , відповідно до висновку про реєстрацію домоволодіння від 27 червня 1950 року за вказаними особами зареєстровано це домовлодіння у рівних частках.
ОСОБА_9 після реєстрації 07 січня 1959 року шлюбу з ОСОБА_19 , змінила прізвище на « ОСОБА_20 », а після реєстрації 11 вересня 1973 року шлюбу з ОСОБА_21 , змінила прізвище на « ОСОБА_22 » ( а.с.13,14 справа 487/8724/18).
ІНФОРМАЦІЯ_3 ОСОБА_8 померла ( т.3 а.с.241).
Після її смерті відкрилася спадщина на належну їй 1/3 частку домоволодіння АДРЕСА_1 .
Спадкоємцями першої черги відповідно до статті 549 ЦК УРСР є дочки ОСОБА_23 та ОСОБА_10 , які фактично прийняли спадщину, у вигляді 1/3 частини домоволодіння, оскільки постійно спільно проживали зі спадкоємцем на час її відкриття, у цьому домоволодінні.
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_23 померла, не зареєструвавши у встановленому законом порядку своє право власності на спадкове майно ( т.3 а.с.248 зворот).
Відповідно до інформації будинкової книги за вказаним домолодінням на час її смерті були зареєстровані ОСОБА_24 , 1973 року народження та ОСОБА_11 ,1959 року народження ( т.3 а.с.247).
Відтак спадкомцями після її смерті є чоловік ОСОБА_21 , сини ОСОБА_24 та ОСОБА_11 .
17 грудня 2003 року за розпорядженням адміністрації Заводського району виконавчого комітету Миколаївської міської ради №748р за ОСОБА_10 було оформлено самовільно забудований житловий будинок «Б», житлову прибудову «Б1», сіни «б2», «б3», «б4» та затверджено акт приймання до експлуатації житлово будинку «Б» за адресою АДРЕСА_1 ( т.3 а.с.230,231).
Рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 13 квітня 2004 року ( справа № 2-3562) встановлено факт прийняття ОСОБА_10 спадщини на частку домоволодіння АДРЕСА_1 після смерті матеріі ОСОБА_8 . Визнано за ОСОБА_10 право власності на 1/2 частину домоволодіння за спірною адресою ( т.3 а.с.250).
Розпорядженням комунального підприємства «Миколаївське МБТІ» ( далі КП «МБТІ») здійснено перерахунок ідеальних часток співвласників вищенаведеного домоволодіння, а саме ОСОБА_10 85/100 часток, ОСОБА_9 15/100 часток.
29 червня 2004 року рішенням виконавчого комітету Миколаївської міської ради №1080 затверджено зміну ідеальних часток співвласників домоволодіння АДРЕСА_1 : ОСОБА_10 85/100 часток, ОСОБА_9 15/100 часток.
На підставі пункту 2 цього рішення 14 липня 2004 року на імя ОСОБА_12 видано свідоцтво про право власності серії НОМЕР_1 , а на імя ОСОБА_9 серії НОМЕР_2 у відповідних частках ( а.с.30,31,32,33 справа №487/8724/18).
02 вересня 2004 року право власності на змінені частки ОСОБА_9 та ОСОБА_12 було зареєстровано у КП «ММБТІ» (витяги №№4623643, 4623535).
За договорами дарування від 09 листопада 2004 року посвідчені приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Савіною Л.П. ОСОБА_10 подарувала 70/100 часток домоволодіння ОСОБА_2 , в 15/100 часток ОСОБА_7
За умовами договорів дарування вцілому домоволодіння складається із житлового будинку літ.А, житловою площею 24.5 кв.м, камяного житлового будинку літ.Б, житловою площею 45.1 кв.м, камяного сараю літ.В, огорож 2,3, спорудиди -1.
Відчужені 70/100 та 15/100 частин домовоління складаються із житлового будинку літ.Б, житловою площею 45.1 кв.м., 1/3 частини водопроводу, кол.№1( т.1 а.с.8-9,10).
ІНФОРМАЦІЯ_4 ОСОБА_7 помер.
Після його смерті відкрилася спадщина на належну йому частку спірного домоволодіння.
24 лютого 2011 року державним нотаріусом Третьої миколаївської державної нотаріальної контори Миколаївської області Желєзняковою О.В. було заведено спадкову справу №94/2011 щодо майна спадкодавця ОСОБА_7 .
Згідно свідоцтв про право на спадщину за законом від 21 грудня 2016 року ОСОБА_6 та ОСОБА_4 в порядку спадкування за законом після смерті батька ОСОБА_7 отримали у спадщину по 3/40 частки кожний домоволодіння АДРЕСА_1 ( т.1 а.с.108,109-110,111,112-113).
ІНФОРМАЦІЯ_5 ОСОБА_11 помер ( т.4 а.с.10 зворот).
Відповідно до копії спадкової справа №04/2018, заведеної приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Моцар Ю.С. спадщину після його смерті прийняла дочка ОСОБА_5 ( т.4 а.с.10-19).
Рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 13 квітня 2020 року ( справа №487/8724/18) визнано незаконним та скасовано рішення виконавчого комітету Миколаївської міської ради від 29 червня 2004 року №1080 в частині встановлення ідеальних часток домоволодіння АДРЕСА_1 . Визнано недійсними свідоцтво про право власності на нерухоме майно серії НОМЕР_1 від 14 липня 2004 року видане на ім`я ОСОБА_10 та свідоцтво про право власності на нерухоме майно серії НОМЕР_2 від 14 липня 2004 року видане на ім`я ОСОБА_9 . Рішення набрало чинності.
Звертаючись до суду з цим позовом позивачка ОСОБА_5 свої вимоги обгрунтовувала тим, що рішенням Заводського районного суду м.Миколаєва від 13 квітня 2020 року № 487/8724/18 визнано незаконним та скасовано рішення виконавчого комітету Миколаївської міської ради від 29 червня 2004 року №1080 в частині встановлення ідеальних часток домоволодіння АДРЕСА_1 та визнано недійсними свідоцтво про право власності на нерухоме майно видане на ім`я ОСОБА_10 та ім`я ОСОБА_9 від 14 липпня 2004 року. Оскільки вказаним рішенням фактично відновлено правовий статус домоволодіння АДРЕСА_1 , який існував на момент смерті бабки позивачки ОСОБА_9 , то всі подальші дії стосовно цього майна є неправомірними.
Оскільки позивачка ОСОБА_5 є єдиною спадкоємицею ОСОБА_9 та ОСОБА_11 , вона має право на 1/2 частину домоволодіння АДРЕСА_1 ,бо є спадкоємицею за законом першої черги відповідно до статті 1261 ЦК України, а укладані договори дарування від 09 листопада 2004 року за якими ОСОБА_12 розпорядилася часткою у розмірі 85/100 часток спірного домовоодіння порушують її права володіти, користуватися та розпоряджатися майном, яке вона успадкувала.
Згідно з частиною першою статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.
Відповідно до статті 5 ЦК України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом`якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов`язків, що виникли з моменту набрання ним чинності.
З огляду на вищезазначені вимоги в указаній справі повинні застосовуватись положення актів цивільного законодавства, чинні на момент виникнення спірних правовідносин, а саме - Цивільний кодекс Української РСР 1963 року (далі - ЦК УРСР).
Частиною першою статті 86 ЦК УРСР (тут і далі - у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) передбачено, що право власності - це врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження майном.
Згідно зі статтею 100 ЦК УРСР в особистій власності громадян можуть бути предмети вжитку, особистого споживання, комфорту і підсобного домашнього господарства, жилий будинок і трудові заощадження.
В особистій власності громадянина може бути один жилий будинок (або частина його). У подружжя, яке проживає спільно, та його неповнолітніх дітей може бути тільки один жилий будинок (або частина його), що належить на праві особистої власності одному з них або є в їх спільній власності. Право власності одного або кількох громадян з числа зазначених в частині другій цієї статті на частину будинку не позбавляє права інших з цих громадян мати у власності другу частину (частини) цього ж будинку (стаття 101 ЦК УРСР).
Згідно з частиною першою статті 105 ЦК УРСР громадянин, який збудував або будує жилий будинок, здійснив або здійснює його перебудову без встановленого дозволу, або без належно затвердженого проекту, або з істотними відхиленнями від проекту, або з грубим порушенням основних будівельних норм і правил, не вправі розпоряджатися цим будинком чи частиною його (продавати, дарувати, здавати в найом тощо).
Отже, до спадкового майна спадкодавців належало виключно майно, на яке у встановленому законодавством порядку спадкодавцями набуто право власності.
Державна реєстрація права власності на житлові будинки, споруди на час виникнення спірних правовідносин регулювалася підзаконними нормативними актами, зокрема, Інструкцією про порядок реєстрації будинків та домоволодінь у містах і селищах міського типу Української РСР, затвердженою 31 січня 1966 року, яка втратила чинність на підставінаказу Держжитлокомунгоспу від 13 грудня 1995 року № 56 (далі - Інструкція).
Згідно з пунктом 2 Інструкції об`єктами реєстрації є будинки та домоволодіння з окремим порядковим номером по вулиці, провулку, площі.
Відповідно до пунктів 6,7 цієї Інструкції підлягали реєстрації всі будинки і домоволодіння, у тому числі належні громадянам на праві особистої власності, і здійснювалась вона на підставі документів, що встановлюють право власності (правовстановлюючих документів) згідно з додатком N 1.
Згідно з пунктами 10, 12, 13 Інструкції, при відсутності правовстановлюючих документів, які зазначені в цій інструкції (додаток N 1), зацікавлена юридична або фізична особа (установа, підприємство, організація, громадянин, колгоспний двір) подає до виконкому місцевої Ради депутатів трудящих заяву про оформлення права власності на будинок або домоволодіння і видачу свідоцтва про це.
Для вирішення питання про можливість оформлення права власності (п. 10) виконком місцевої Ради депутатів трудящих доручає бюро технічної інвентаризації:
а) оглянути будинок (домоволодіння);
б) одержати відомості у громадян, які проживають у будинку, зазначеному заявником, а також у сусідніх будинках, та з`ясувати, хто являється його власником. Про час огляду і збирання відомостей бюро технічної інвентаризації вивішує об`яви на видному місці на даному будинку і сусідніх будинках;
в) скласти акт огляду будинку (домоволодіння) і одержати відомості за підписом представника бюро технічної інвентаризації і громадян, які дали відомості;
г) перевірити документи і відомості, подані заявником, порівнюючи їх з матеріалами, що зібрані на місці огляду будинку (домоволодіння), із відомостями, одержаними від громадян.
Бюро технічної інвентаризації на підставі зібраних матеріалів, а також матеріалів, поданих заявником, складає мотивований висновок про те, чи належить будівля заявнику, і подає його виконкому місцевої Ради депутатів трудящих, який виносить відповідне рішення.
Після винесення виконкомом рішення про оформлення права власності на будинок або домоволодіння, органи комунального господарства, а де їх немає - виконком місцевої Ради депутатів трудящих видає власникові свідоцтво про право особистої власності на будинок за встановленою формою.
Згідно з статтею 119 ЦК УРСР коли учасник спільної часткової власності на жилий будинок збільшить в ньому за свій рахунок корисну площу будинку шляхом прибудови, надбудови або перебудови, проведеної за згодою решти учасників і в установленому порядку, частки учасників у спільній власності на будинок і порядок користування приміщеннями в ньому підлягають відповідній зміні.
Як вбачається із досліджених судом апеляціної інстанції матеріалів інвентарної справи за адресою АДРЕСА_3 станом на 29 березня 1946 рік, яке у 1947 році було отримано у спадщину після смерті ОСОБА_16 домоволодіння складалося із житлового будинку літ.Літ А, сіней літ.а, літньої кухня літ.В, сарая літ.Б, вбиральні літ. Г, забор №1.
02 червня 1978 року ОСОБА_10 звернулася до Миколаївського МБТІ із заявою про складання поверхового плану належної частки домоволодіння по АДРЕСА_1 .
Відповідно до веденого оціночного акту від 27 червня 1978 року зафіксовано, що за вказаною адресою знаходяться житловий будинок літ.А, житловий будинок літ.Б., сараї літ. В, Г, вбиральна Д, водопровід.
Крім того зазначено, що житлова прибудова літ.А1, житловий будинок літ.Б, рік побудови 1962, житлова прибудова літ.Б1, сіни б, б2, веранда б3, сарай літ.Г є самовільно побудованими.
У грудні 1985 року до МБТІ звернулися всі власники домоводіння із заявами про виконання плану домоволодіння та його переоцінку.
Відповідно зведеного оціночного акту від 16 квітня 1993 року зафіксовано, що за вказаною адресою знаходяться житловий будинок літ.А, житловий будинок літ.Б., сараї літ. В,Г,М, навіси Н,О, гараж О,вбиральна П, споруди №1, огорожі №2,3.
При цьому самовільними будівлями і далі вважається житловий будинок літ.Б, рік побудови 1962, житлові прибудови літ.А1,Б1, сіни б,б2,б3,б4, сараї літ.Г,М, гараж О, навіси Л,Н.
На звернення у березні 1993 року, 20 червня 1995 року ОСОБА_21 , ІНФОРМАЦІЯ_6 ОСОБА_11 до МБТІ із заявами про виготовлення нового технічного паспорту та видачу довідки - характеристики для прийняття спадщини після смерті ОСОБА_8 та ОСОБА_9 видавалися довідки - характеристик де зазаначено, що літ. Б,б,б1,б2,б3,б4 , літ.А1,Г, Л,М,Н,О є самовільно побудованими.
У березні 2003 року ОСОБА_10 звернулася із заявою про проведення поточної інвентаризації домоводіння. У довідці МБТІ від 10 червня 2003 року зазначено, що ОСОБА_8 , ОСОБА_9 належить житловий будинок літ.А, вбиральня П, сарай Г,сіни а, а ОСОБА_10 житловий будинок літ.Б, житлова прибудова Б1, сіни б,б2,б3, б4 навіси Л,Н, сарай М, гараж О.
Розпорядженням №748р від 17 грудня 2003 року «Про оформлення ОСОБА_10 самовільного збудованих житлових та господраських обєктів та введення в експлуатацію» за нею оформлено по АДРЕСА_1 житловий будинок літ.Б 4.95х6.60, житлову прибудову Б1 8.40х3.90+ 0.02х1.80, сіни б2 1.68х6.13+4.20х2.08, сіни б3 5.09х2.63, сіни б4 1.64х2.04 та затверджено акт введення в експлуатацію індивідуального домоволодіння - житловий будинок літ.Б житловою площею 45.1 кв.м., загальною площею 90.2 кв.м.
Відповідно до довідки про визначення ідеальних часток без дати ОСОБА_10 85/10, що складається із житлового будинку Б, житлової прибудови Б1, сіни б, б2,б3, АДРЕСА_4 , а ОСОБА_9 15/100 часток, при цьому залишалися самовільна збудова житлова прибудова Літ А-1, сіни - а1, сараї Г,М,навіси Л,Н, гараж О, вбиральна П.
Отже із матеріалів інвентарної справи вбачається, що за адресою домоволодіння
АДРЕСА_5 у матеріалах справи МБТІ документами підтверджується, що ОСОБА_25 і за життя ОСОБА_8 , ОСОБА_9 зверталися із заявами про виконання поверхового плану домоволодіння та його переоцінку, тобто приймали заходи для приведення у відповідність з чинним на той час законодавством та державним нормами житлові будівля, що фактично підтверджує надання ними згоди на будівництво ОСОБА_12 на території домоволодіння спірного нерухомого майна житлового будинку літ.Б.
Отже маючи у власності частку спірного домоволодння, внаслідок оформлення самовільно побудованого житлового будинку літ.Б, частка ОСОБА_10 збільшилася та складала 85/100 часток всього домоволодіння і на момент реєстрації за нею права власності, не порушувалися права спадкоємців ОСОБА_26 , зокрема синів ОСОБА_27 та ОСОБА_24 .
Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Частиною першою статті 15 ЦК України встановлено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (частина перша статті 5 ЦПК України).
Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду.
При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.
При розгляді справи суд зобов`язаний установити: чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси позивача; у чому полягає таке порушення прав; якими доказами воно підтверджується. Залежно від установленого суд повинен вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.
Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, є підставою для прийняття судом рішення про відмову в позові.
Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 12 червня 2018 року у справі № 826/4406/16 і підстави для відступлення від неї відсутні.
Порушенням вважається такий стан суб`єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб`єктивне право особи зменшилося або зникло як таке; порушення права пов`язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.
При цьому позивач, тобто особа, яка подала позов, самостійно визначається з порушеним, невизнаним чи оспорюваним правом або охоронюваним законом інтересом, які потребують судового захисту. Обґрунтованість підстав звернення до суду оцінюються судом у кожній конкретній справі за результатами розгляду позову.
Так, звертаючись до суду із цим позовом позивачка посилалася на порушення її спадкових прав.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона.
Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс (пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі N 129/1033/13-ц).
Такий підхід узгоджується з судовою практикою Європейського суду з прав, який у рішенні від 23.08.2016 у справі "Дж. К. та Інші проти Швеції" зазначив, що "у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування "поза розумним сумнівом" ("beyond reasonable doubt"). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням "балансу вірогідностей". Суд повинен вирішити, чи являється вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри"
Апеляційний суд зауважує, що вимоги ст. 119 ЦК УРСР (у ред. від 18.07.1963 року, чинній на час проведення відповідних будівельних робіт) та як і ст. 357 ЦК України, чинної на день вирішення справи, для співвласника отримати згоду від інших співвласників для набуття права на відповідне збільшення своєї частки у праві спільної часткової власності, проте, ані ЦК УРСР, ані чинний ЦК України, не містять вимог щодо форми такої згоди.
Так, за змістом статтей 42,43 ЦК УРСР угоди можуть укладатись усно або в письмовій формі (простій чи нотаріальній). Угода, для якої законом не встановлена певна форма, вважається також укладеною, якщо з поведінки особи видно її волю укласти угоду.
Мовчання визнається виявом волі укласти угоду у випадках, передбачених законодавством.
Угоди, що виконуються під час їх укладення, можуть укладатись усно, якщо інше не встановлено законодавством Союзу РСР і Української РСР.
Крім цього, колегія суддів звертає увагу на добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Доктрина venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), базується ще на римській максимі- "non concedit venire contra factum proprium" (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі доктрини venire contra factum proprium знаходиться принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них.
Як вже зазначалось, відповідні будівельні роботи щодо зведення житлового будинку літ. Б відбувались у 1960-1980 роках.
Як пояснила у судовому засіданні апеляційної інстанції ОСОБА_2 її батьки будували житловий будинок тривалий час, всі проживали у спадковому будинку. І лише після того, як будинок було побудовано вона з батьками і братом пересилися у будинок літ.Б, тоді як ОСОБА_8 та ОСОБА_26 із сім`єю залишилися проживати у будинку літ.А.
Отже, ще до набуття ОСОБА_12 права на 85/100 частки у вказаному домоволодінні, між співвласниками домоволодіння АДРЕСА_1 , склався певний порядок користування таким майном, відповідно до якого ОСОБА_10 зі свою сімєю користувалися житловим будинком літ.Б, ОСОБА_8 та ОСОБА_26 зі свєю сімєю користувався житловим будинком літ.А.
При цьому, матеріали справи не містять жодних доказів того, що вказані будівельні роботи протягом тривалого часу проводились ОСОБА_28 за відсутності згоди на це інших співласників цього домоволоденні.
У цьому контексті, за умови відсутності жодних доказів існування між ОСОБА_10 та ОСОБА_8 , ОСОБА_26 спорів щодо порядку користування домоволодінням, а зокрема – зведеного ОСОБА_10 житлового будинку, апеляційний суд виснує, що ОСОБА_8 , ОСОБА_26 такими діями фактично демонстрували згоду із проведеними ОСОБА_10 будівельними роботами.
При цьому, колегія суддів звертає увагу на те, що позивачкою не надано належних, допустимих та достатніх доказів участі у будівництві житлового будинку літ.Б її бабою, батьком, які мали б наслідком збільшення частки її баби, батька у спірному майні, доказів порушення ОСОБА_10 житлових прав ОСОБА_8 та ОСОБА_26 внаслідок будівництва на території домоволодіння житлового будинку літ.Б. Незазначала вона про таке і у позовній заяві.
Зважаючи на викладене, колегія суддів констатує, що ОСОБА_10 як співвласник домоволодіння мала право на відповідне збільшення своєї частки у праві спільної часткової власності, оскільки житловий будинок літ.Б побудовано нею своїми коштами за згодою всіх співвласників.
Разом з тим, вищезазначені обставини дають підстави для висновку про те, що ОСОБА_5 не доведено факт порушення як її прав та законних інтересів як спадкоємиці після смерті ОСОБА_11 , ОСОБА_26 зважаючи на те, що на день відкриття спадщини після смерті матері ОСОБА_11 . ОСОБА_26 житловий будинок літ.Б вважався самовільним будівництвом, а відтак не входив до складу спадкового майна.
За встановлених обставин, визнання рішенням Заводського районного суду м. Миколаєві від 13 квітня 2020 року незаконним та скасовання рішення виконавчого комітету Миколаївської міської ради від 29 червня 2004 року №1080 в частині встановлення ідеальних часток домоволодіння АДРЕСА_1 та визнаня недійсними свідоцтва про право власності на нерухоме майно не впливає, як вона вважає на порушення її права, оскільки розпорядженням адміністрації Заводського району виконавчого комітету Миколаївської міської ради №748р від 17 грудня 2003 року за ОСОБА_10 було оформлено самовільно забудований житловий будинок «Б», житлову прибудову «Б1», сіни «б2», «б3», «б4» та затверджено акт приймання до експлуатації житлово будинку «Б» за адресою АДРЕСА_1 , що підтверджує факт того, що вказаний житловий будинок не є спадковим майном ані ОСОБА_9 , ані ОСОБА_11 , та не впливає на розмір частки у спадковому майні після їх смерті, а відтак не свідчить про порушення прав позивачки як спадкоємиці.
Відповідно до частини 4 статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
У постанові Верховного Суду від 29 серпня 2023 року у справі № 910/5958/20 сформовано правовий висновок, відповідно до якого відсутність порушення прав та законних інтересів позивача є самостійною, достатньою підставою для відмови у позові (така правова позиція викладена, зокрема, у постановах Верховного Суду від 04 грудня 2019 року у справі № 910/15262/18, від 03 березня 2020 року у справі № 910/6091/19).
Поряд з цим у названих постановах Верховного Суду також відзначено, що у разі з`ясування обставин відсутності порушеного права позивача (що є самостійною, достатньою підставою для відмови у позові), судам не потрібно вдаватись до оцінки спірного правочину на предмет його відповідності положенням законодавства.
Отже, встановивши відсутність порушеного права позивача, судам не слід здійснювати оцінку обраного позивачем способу захисту відсутнього у нього порушеного права (інтересу) та правову оцінку по суті спору.
Такий висновок міститься в постанові Верховного Суду від 04 жовтня 2023 року у справі №507/1130/20.
З урахуванням принципу диспозитивності цивільного процесу, колегія суддів приходить до переконання, що саме із вищезазначених підстав слід відмовити у задоволенні позовних вимог про визнання недійсними договорів дарування, свідоцтв про право на спадщину за законом, скасування державної реєстрації права власності на нерухоме майно.
У справі, що переглядається позивачка звертаючись до суду з вимогами до ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_6 про визнати за нею права власності в порядку спадкування на частку спірного домоволодіння, обгрнутовувала вимоги тим, що вона є єдиним спадкоємцем після смерті свого батька ОСОБА_11 , який в свою чергу прийняв спадщину і є єдиним спадкомцем після смерті своєї матері ОСОБА_26 .
Розглядаючи вказаний спір, судом апеляційної інстанції встановлено, що відповідно до копії актового запису ОСОБА_23 померла ІНФОРМАЦІЯ_1 . Після її смерті відкрилася спадщина на належну їй частку у домоволодіння по АДРЕСА_1 . На час відкриття спадщина за адресою АДРЕСА_1 , крім неї були зареєстровані її діти ОСОБА_24 , 1973 р.н., особа з інвалідністю з дитинства та ОСОБА_11 , 1959 року народження. Крім того, із матеріалів справи вбачається, що спадкодавиця перебувала в шлюбі з ОСОБА_21 . Відомостей про розірвання шлюбу матеріали справи не містять.
А відтак спадкоємцями після смерті ОСОБА_26 , які прийняли спадшини відповідно до вимог статті 549 ЦК УРСР є щонайменше дві особи - ОСОБА_24 та ОСОБА_11 . Матеріали справі не містять відомостей про реєстрацю за місцем відкриття спадщини чоловіка спадкодавиці ОСОБА_21 , як і немає інформації із нотаріальної контори про відкриття спадщини після смерті ОСОБА_22 , а не ОСОБА_17 (як вказано у довівці від 05 квітня 2004 року №542/-24), ОСОБА_29 .
ОСОБА_24 помер ІНФОРМАЦІЯ_7 . Відомостей про прийняття спадщини після його смерті батьком ОСОБА_21 , ОСОБА_11 чи іншою особою матеріали справи не містять. Як і відсутні докази, що підтверджують родинні відносини ОСОБА_24 та ОСОБА_11 .
У справах про визнання права власності у порядку спадкування належним відповідачем є спадкоємець (спадкоємці), який прийняв спадщину, а у випадку їх відсутності, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття належним відповідачем є відповідний орган місцевого самоврядування.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 18 грудня 2019 року в справі № 265/6868/16-ц (провадження № 61-34234св18)19 січня 2022 року Верховним Судом у справі № 280/4/18 (провадження № 61-403св19); 14 листопада 2022 року у справі № 450/3887/19 (провадження № 61-2336св22).
Проте визачені позивачкою відповідачі щодо заявлених в цій частині вимог є неналежними відповідачами.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі № 372/51/16-ц (провадження № 14-511цс18) зроблено правовий висновок про те, що суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.
Суд при розгляді справи має виходити із складу осіб, які залучені до участі у справі позивачем.
Крім того, апеляційний суд зазначає, що визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи (пункт 41 постанови Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц). Незалучення до участі у справі особи як співвідповідача за умови наявності обов`язкової процесуальної співучасті є підставою для відмови у задоволенні позову через неналежний суб`єктний склад (постанова Верховного Суду від 27 січня 2021 року у справі №291/1024/18-ц).
Згідно з частиною 4 статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
З огляду на неналежний суб`єктний склад, що унеможливлює розгляд справи по суті, а також те, що суд апеляційної інстанції на стадії апеляційного перегляду позбавлений процесуальної можливості залучати до справи співвідповідачів, враховуючи при цьому, що заявлені позивачем вимоги безпосередньо стосуються також відповідних спадкових прав ОСОБА_24 , як спадкоємця за законом після смерті матері ОСОБА_23 .
Виходячи з викладеного, апеляційний суд дійшов висновку, що при розгляді цієї справи судом першої інстанції щодо цих вимог взагалі не було належним чином встановлено фактичні обставини, не з`ясовано кола спадкоємців спадкодавиці ОСОБА_26 та не залучено всіх спадкоємців або відповідний орган місцевого самоврядування.
З урахуванням принципу диспозитивності цивільного процесу, колегія суддів приходить до переконання, що саме із вищезазначених підстав слід відмовити у задоволенні позовної вимоги.
Доводи апеляційних скарг висновків апеляційного суду не спростовують.
Оскільки судом першої інстанції спір по суті вирішено правильно, тому колегія суддів приходить до переконання, що апеляційну скаргу слід задовольнити частково, а рішення суду першої інстанції змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови. В решті рішення суду слід залишити без змін.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Серявін та інші проти України», заява № 4909/04, від 10 лютого 2010 року).
Оскільки по суті апеляційну скаргу залишено без задоволення, підстав для перерозподілу судових витрат за перегляд справи у апеляційному порядку не вбачається.
Керуючись статтями 367, 374, 376, 381, 382 ЦПК України, суд
П О С Т А Н О В И В:
Апеляційну скаргу ОСОБА_5 задовольнити частково.
Рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 10 червня 2026 року змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови.
В решті рішення суду залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня ухвалення і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду за наявності передбачених статтею 389 ЦПК України підстав протягом тридцяти днів з дня складання її повного тексту.
Головуючий Ж.М. Яворська
Судді Т.М. Базовкіна
Н.О. Шаманська
Повний текст постанови складено 26 жовтня 2026 року.
Оригінал: reyestr.court.gov.ua