Постанова від 29 вересня 2026 р. у справі №914/2627/23 — Касаційний господарський суд Верховного Суду

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

30 вересня 2026 року

м. Київ

cправа № 914/2627/23

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Берднік І. С. - головуючого, Зуєва В. А., Міщенка І. С.,

секретар судового засідання - Корнієнко О. В.,

за участю представників:

Львівської міської ради - не з`явився,

Приватного підприємства «Джеремі» - не з`явився,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу (із урахуванням нової редакції касаційної скарги) Приватного підприємства «Джеремі»

на постанову Західного апеляційного господарського суду від 03.06.2026 (у складі колегії суддів: Бойко С. М. (головуючий), Бонк Т. Б., Якімець Г. Г.)

та рішення Господарського суду Львівської області від 13.02.2025 (суддя Березяк Н. Є.)

у справі № 914/2627/23

за позовом Львівської міської ради

до Приватного підприємства «Джеремі»

про усунення перешкод в користуванні земельною ділянкою шляхом знесення нежитлової будівлі з припиненням права власності,

ВСТАНОВИВ:

У вересні 2023 року Львівська міська рада звернулась до Господарського суду Львівської області з позовом до Приватного підприємства «Джеремі» (далі - ПП «Джеремі») про усунення перешкод в користуванні земельною ділянкою шляхом знесення нежитлової будівлі літ. «Б-1» площею 90,3 кв. м за адресою вул. Стрийська, 105, м. Львів (реєстраційний номер 2711755946060) з припиненням права власності ПП «Джеремі» на зазначену нежитлову будівлю.

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що Львівська міська рада позбавлена можливості використовувати та розпоряджатися земельною ділянкою комунальної власності через знаходження на ній самочинно збудованого об`єкта, право власності на який зареєстровано за відповідачем.

Рішенням Господарського суду Львівської області від 13.02.2025 позовні вимоги задоволено. Усунено перешкоди у розпорядженні земельною ділянкою за адресою: вул. Стрийська, 105, м. Львів, шляхом знесення приміщення літ. «Б-1» площею 90,3 кв. м за адресою: вул. Стрийська, 105, м. Львів (реєстраційний номер 2711755946060) з припиненням права власності ПП «Джеремі» на зазначене приміщення. Здійснено розподіл судового збору.

Постановою Західного апеляційного господарського суду від 03.06.2026 рішення Господарського суду Львівської області від 13.02.2025 в частині задоволення позовних вимог Львівської міської ради про припинення права власності ПП «Джеремі» на приміщення літ. «Б-1» площею 90,3 кв. м за адресою: вул. Стрийська, 105, м. Львів (реєстраційний номер 2711755946060) скасовано. У позові в цій частині відмовлено. В решті рішення суду першої інстанції залишено без змін. Здійснено розподіл судового збору.

Не погоджуючись з висновками судів попередніх інстанцій, у липні 2026 року ПП «Джеремі» подало до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права, порушення норм процесуального права та наявність випадків, передбачених пунктами 1, 2, 4 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), просить скасувати постанову Західного апеляційного господарського суду від 03.06.2026 (в частині задоволених позовних вимог) та рішення Господарського суду Львівської області від 13.02.2025, ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 27.08.2026 відкрито касаційне провадження у справі № 914/2627/23 за касаційною скаргою ПП «Джеремі» на Західного апеляційного господарського суду від 03.06.2026 та рішення Господарського суду Львівської області від 13.02.2025 з підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4 частини 2 статті 287 ГПК України; касаційну скаргу призначено до розгляду у відкритому судовому засіданні на 30.09.2026.

28.09.2026 до Верховного Суду надійшла заява Львівської міської ради про проведення судового засідання без участі її представника у зв`язку з неможливістю забезпечити явку уповноваженого представника Львівської міської ради у судове засідання, призначене на 30.09.2026.

Львівська міська рада, ПП «Джеремі» у судове засідання своїх представників не направили.

Відповідно до частини 1 статті 301 ГПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження з урахуванням положень статті 300 цього Кодексу.

Наслідки неявки в судове засідання учасника справи визначено у статті 202 ГПК України.

Так, за змістом частини 1 і пункту 1 частини 2 статті 202 ГПК України, неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею. Суд відкладає розгляд справи в судовому засіданні в межах встановленого цим Кодексом строку з підстав, зокрема, неявки в судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про направлення йому ухвали з повідомленням про дату, час і місце судового засідання.

Ураховуючи положення статті 202 ГПК України, наявність відомостей про направлення зазначеним учасникам справи ухвали з повідомленням про дату, час і місце судового засідання, що підтверджено матеріалами справи, клопотання Львівської міської ради про проведення судового засідання без участі її представника, а також те, що ПП «Джеремі» не зверталось до суду з будь-якими заявами щодо розгляду справи, однак як особа, яка подала касаційну скаргу, відповідно до практики Європейського суду з прав людини, має цікавитись про стан відомого йому судового провадження (рішення від 03.04.2008 у справі «Пономарьов проти України»), явка учасників справи не визнавалася судом обов`язковою, а участь у засіданні суду є правом, а не обов`язком учасника справи, Верховний Суд дійшов висновку про можливість розгляду касаційної скарги по суті за відсутності представників Львівської міської ради та ПП «Джеремі».

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши наведені у касаційній скарзі доводи, перевіривши матеріали справи, Верховний Суд дійшов таких висновків.

Судом апеляційної інстанції установлено, що земельна ділянка по вул. Стрийській, 105 у м. Львові перебуває в комунальній власності Львівської міської ради і в користування ПП «Джеремі» ніколи не передавалася.

Згідно з листом Управління архітектури та урбаністики Департаменту містобудування Львівської міської ради від 30.05.2023 № 4-2401-7165 містобудівні умови і обмеження на об`єкт будівництва за адресою: вул. Стрийська, 105, м. Львів (реєстраційний номер 2711755946060) не надавались.

Відповідно до листа Інспекції державного архітектурно-будівельного контролю Львівської міської ради від 25.05.2023 № 4-0006-6968 у Єдиній державній електронній системи у сфері будівництва інформація про видачу дозвільних документів на виконання будівельних робіт та готовність об`єкта до експлуатації за адресою вул. Стрийська, 105, м. Львів, відсутня.

Водночас, за інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно за адресою: м. Львів, вул. Стрийська, 105, зареєстровано право власності ПП «Джеремі» на нежитлову будівлю загальною площею 90,3 кв. м.

Право власності на вказаний об`єкт зареєстровано за ПП «Джеремі» на підставі договору купівлі-продажу від 12.06.2023 № 1112, укладеного між ПП «Джеремі» та Приватним підприємством «Казка 74».

Як встановлено судом апеляційної інстанції, первинно право власності на спірний об`єкт по вул. Стрийській, 105, було зареєстровано 26.11.2008 за Фізичною особою - підприємцем Михайлівим Є. Є. на підставі рішення Господарського суду Львівської області від 06.11.2008 у справі № 19/202, яким визнано право власності Фізичної особи - підприємця Михайліва Є. Є. на нежитлові приміщення, що знаходяться, зокрема, за адресою: вул. Стрийській, 105, м. Львів. Надалі Фізична особа - підприємець Михайлів Є. Є. за договором купівлі продажу від 30.01.2009 № 95 відчужив це майно Приватному підприємству «Мотор», а останнє відчужило його Приватному підприємству «Казка 74» за договором купівлі-продажу від 10.03.2009 № 569.

Разом з тим, постановою Львівського апеляційного господарського суду від 02.02.2009, залишеною без змін постановою Вищого господарського суду України від 14.05.2009, рішення Господарського суду Львівської області від 06.11.2008 у справі № 19/202 (яке стало підставою для первинної реєстрації за Фізичною особою - підприємцем Михайлівим Є. Є. права власності на зазначене майно) було скасовано з прийняттям нового рішення про відмову у задоволенні позову.

Вирішуючи спір у справі № 19/202, суд апеляційної інстанції встановив, що Фізичній особі - підприємцю Михайліву Є. Є. спірна земельна ділянка комунальної форми власності надавалась в оренду для розміщення малої архітектурної форми, а не для будівництва.

Також, судом апеляційної інстанції установлено, що на виконання наказу Департаменту містобудування від 31.05.2023 № 145 спеціалістами Управління державного контролю за використанням та охороною земель, за участю Управління архітектури та урбаністики проведено обстеження земельної ділянки комунальної власності за адресою: вул. Стрийська, 105, м. Львів, за результатами якого 06.06.2023 складено акт обстеження земельної ділянки № 225.

Згідно із зазначеним актом, земельна ділянка по вул. Стрийській, 105 у м. Львові знаходиться в межах функціональної зони ТР-2 - зона транспортної інфраструктури (вулична мережа).

За інформацією, наданою Управлінням земельних ресурсів Департаменту містобудування Львівської міської ради від 16.06.2023 № 4-2403-8112, рішення (ухвали) про передачу у власність чи надання в користування земельної ділянки для обслуговування нежитлової будівлі, загальною площею 90,3 кв. м, за адресою: м. Львів, вул. Стрийська, 105, м. Львів (реєстраційний номер майна: 2711755946060) Львівською міською радою не приймались, інформація стосовно підготовки проєктів рішень (ухвал) Львівської міської ради про надання дозволу на виготовлення технічної документації земельної ділянки для обслуговування нежитлової будівлі - відсутня.

Звертаючись до суду з відповідними позовними вимогами, Львівська міська рада обґрунтувала їх порушенням прав та майнових інтересів законного власника спірної земельної ділянки - територіальної громади міста Львова через знаходження на цій земельній ділянці самочинно збудованого об`єкту, право власності на який зареєстровано за відповідачем.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із того, що спірна будівля є самочинним будівництвом, тому наявні підстави для захисту прав власника земельної ділянки шляхом усунення перешкод у користуванні та розпорядженні нею, зокрема шляхом знесення самочинно збудованого майна та припинення права власності відповідача на це майно.

При цьому, суд першої інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для застосування позовної давності, оскільки заявлені позовні вимоги є негаторним позовом, позовна давність до вимог якого не застосовується.

Переглядаючи в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції погодився з його висновкам, що спірна будівля є самочинним будівництвом, а оскільки Львівська міська рада не надавала згоди на визнання права власності на самочинно збудоване майно і заперечує проти його розміщення на спірній земельній ділянці, яка є власністю територіальної громади, задоволення позовних вимог про знесення такого майна узгоджується із положеннями земельного законодавства та приписами частини 4 статті 376 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).

Разом з тим, суд апеляційної інстанції зазначив, що коли право власності на самочинно збудоване майно зареєстровано за певною особою без дотримання визначеного статтею 376 ЦК України порядку, задоволення вимоги про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права власності на таке майно, або вимоги про скасування державної реєстрації прав, або вимоги про припинення права власності у встановленому законом порядку не вирішить юридичну долю самочинно збудованого майна та не призведе до відновлення стану єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованого на ній майна. Ураховуючи наведене, суд апеляційної інстанції виснував, що належним та ефективним способом захисту прав територіальної громади міста Львова у спірних правовідносинах є вимоги Львівської міської ради про усунення перешкод в користуванні земельною ділянкою шляхом знесення самочинно збудованого майна і задоволення цієї вимоги саме по собі остаточно вирішить юридичну долю такого самочинного будівництва у встановленому законом порядку.

При цьому, суд апеляційної інстанції також погодився з висновком суду першої інстанції щодо відсутності підстав для застосування до спірних правовідносин наслідків спливу позовної давності, оскільки що позовна давність до вимог за негаторним позовом не застосовується.

У поданій касаційній скарзі ПП «Джеремі» на обґрунтування підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України, послалось на неврахування судом першої інстанції при вирішенні позовної вимоги про припинення права власності висновку, викладеного у постанові Верховного Суду від 21.09.2022 у справі № 461/3490/18, відповідно до якого позовні вимоги про визнання недійсним свідоцтва про право власності та скасування державної реєстрації права власності на приміщення не забезпечать усунення порушень спричинених самочинним будівництвом; вирішення вимог про знесення самочинного будівництва виключає застосування інших вимог власника (користувача) земельної ділянки про усунення перешкод у користуванні належною йому земельною ділянкою; а також на неправильне застосування судами попередніх інстанцій положень статей 257, 261, 388 ЦК України та на неврахування висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23.10.2019 у справі № 922/3537/17, від 01.04.2020 у справі № 610/1030/18, від 15.06.2021 у справі № 922/2416/17, від 26.06.2019 у справі № 669/927/16-ц, від 29.05.2024 у справі № 910/5808/20, у постанові Верховного Суду від 16.10.2019 у справі № 522/23155/16-ц щодо принципу добросовісності при набутті прав на нерухоме майно; у постанові Великої Палати Верховного Суду від 07.11.2018 у справі № 372/1036/15-ц, постанові Верховного Суду від 11.02.2020у справі № 10/5026/995/2012, постановах Верховного Суду України від 08.06.2016 у справі № 6-3089с15, від 22.06.2017 у справі № 6 -1047цс17 щодо застосування статті 261 ЦК України.

Крім того, скаржник у касаційній скарзі також посилається на порушення судами попередніх інстанцій при вирішенні спору статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція).

Також, у поданій касаційній скарзі ПП «Джеремі» зазначило про наявність підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 2 частини 2 статті 287 ГПК України.

Крім того, підставою касаційного оскарження судових рішень у справі, що розглядається, ПП «Джеремі» також зазначає пункт 4 частини 2 статті 287 ГПК України з огляду на наявність підстави, передбаченої пунктом 1 частини 3 статті 310 цього Кодексу, а саме: суд не дослідив зібрані у справі докази.

Відповідно до частин 1, 2 статті 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Верховний Суд, розглянувши касаційну скаргу ПП «Джеремі», виходить із такого.

Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується Конституцією України (частин 1, 2 статті 373 ЦК України).

Відповідно до частини 2 статті 14 Конституції України право власності на землю набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Власник земельної ділянки має право використовувати її на свій розсуд відповідно до її цільового призначення (частина 4 статті 373 ЦК України).

За положеннями частини 1 статті 376 ЦК України житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил.

Отже, якщо об`єкт будується або збудований на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, це є самостійною та достатньою підставою для кваліфікації його судом об`єктом самочинного будівництва.

У силу спеціального застереження, наведеного в частині 2 статті 376 ЦК України особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього.

Право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути за рішенням суду визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки у встановленому порядку особі під уже збудоване нерухоме майно (частина 3 статті 376 ЦК України).

Якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок (частина 4 статті 376 ЦК України). Також за рішенням суду на вимогу власника (користувача) земельної ділянки суд може визнати за ним право власності на нерухоме майно, яке самочинно збудоване на ній, якщо це не порушує права інших осіб (частина 5 статті 376 ЦК України).

Стаття 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» передбачає, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Із офіційним визнанням державою права власності пов`язується можливість матеріального об`єкта (майна) перебувати в цивільному обороті та судового захисту права власності на нього.

Отже, законодавець визначив, що до інших правових наслідків, окрім офіційного визнання і підтвердження державою відповідних юридичних фактів, встановлюючи презумпцію правильності зареєстрованих відомостей з реєстру для третіх осіб, застосування норм Закону «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» не призводить. Державна реєстрація права власності на нерухоме майно є одним з юридичних фактів у юридичному складі, необхідному для виникнення права власності, а самостійного значення щодо підстав виникнення права власності не має.

Таким чином, системний аналіз наведених положень законодавчих актів дозволяє стверджувати, що державна реєстрація визначає лише момент, після якого виникає право власності, за наявності інших юридичних фактів, передбачених законом як необхідних для виникнення права власності.

При цьому формулювання положень статті 376 ЦК України виключають можливість існування інших способів легітимізації самочинного будівництва та набуття права власності на таке нерухоме майно, ніж ті, що встановлені цією статтею.

Тож реєстрація права власності на самочинне будівництво за особою, що здійснила самочинне будівництво, у силу наведених вище положень законодавства та приписів частини 2 статті 376 ЦК України не змінює правовий режим такого будівництва, як самочинного, з метою застосування, зокрема, положень частини 4 зазначеної статті (постанови Великої Палати Верховного Суду від 07.04.2020 у справі № 916/2791/13; від 23.06.2020 у справі № 680/214/16-ц; від 20.07.2022 у справі № 923/196/20).

Отже, самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, потрібно розглядати як порушення прав власника відповідної земельної ділянки.

Вимога про знесення майна, яке власник земельної ділянки вважає самочинним будівництвом, є різновидом негаторного позову власника земельної ділянки з усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своєю земельною ділянкою. Отже, враховуючи негаторний характер позову власника земельної ділянки, обов`язок з приведення земельної ділянки у придатний для використання стан, включаючи знесення будинків, будівель і споруд, покладається на особу, яка чинить такі перешкоди на момент звернення власника земельної ділянки з позовом до суду (постанови Великої Палати Верховного Суду від 17.12.2025 у справі № 908/2388/21).

Як встановлено судом апеляційної інстанції у справі, що розглядається, спірна будівля збудована на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, а також без відповідних документів, які дають право виконувати будівельні роботи.

Встановлені судом апеляційної інстанції обставини, є достатньою підставою для кваліфікації спірного об`єкта як самочинного збудованого.

Ураховуючи наведене, обґрунтованим є висновок суду апеляційної інстанції про те, що зареєстрована за ПП «Джеремі» будівля є самочинним будівництвом.

При цьому, суд касаційної інстанції ураховує, що Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що за обставин, коли право власності на самочинно побудоване нерухоме майно зареєстроване за певною особою без дотримання визначеного статтею 376 ЦК України порядку, задоволення вимоги про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права власності на таке майно, або вимоги про скасування державної реєстрації прав, або вимоги про припинення права власності тощо у встановленому законом порядку не вирішить юридичну долю самочинно побудованого майна та не призведе до відновлення стану єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованого на ній нерухомого майна (постанова Великої Палати Верховного Суду від 17.12.2025 у справі № 908/2388/21).

У категорії справ, за обставинами яких певна особа неправомірно зареєструвала право власності на самочинно побудоване майно, неналежною є як вимога про скасування рішення (запису) про реєстрацію права власності, так і вимога про припинення права власності (постанова Великої Палати Верховного Суду від 15.11.2023 у справi № 916/1174/22).

Таким чином, усталеною є практика Великої Палати Верховного Суду, відповідно до якої у спорах про знесення об`єкта самочинного будівництва заявлені позовні вимоги про припинення права власності є неналежними та такими, що не спрямовані на реальний захист прав та інтересів позивача.

Підсумовуючи викладене, обґрунтованим є висновок суду апеляційної інстанції у справі, що розглядається, про те, що належним способом захисту прав власника земельної ділянки - територіальної громади міста Львова, на якій здійснено самочинне будівництво, є вимога про знесення об`єкта самочинного будівництва відповідно до частини 4 статті 376 ЦК України.

Зазначений спосіб захисту відповідає характеру правопорушення, є таким, що встановлений законом, реально захищає та відновлює права та інтереси позивача.

При цьому, як правильно зазначено судом апеляційної інстанції, позовна давність до вимог за негаторним позовом не застосовується, оскільки правопорушення є таким, що триває у часі, а тому цей позов може бути пред`явлений власником майна протягом всього часу, поки триває порушення, у цьому спорі власником земельної ділянки (постанова Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2018 у справі № 653/1096/16-ц, постанова Верховного Суду від 06.03.2018 у справі № 607/15489/15-ц).

З огляду на викладене суд касаційної інстанції погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про наявність підстав для часткового задоволення позову (усунення перешкод в користуванні земельною ділянкою шляхом знесення спірної будівлі).

Щодо оцінки відповідності заходу втручання у право на мирне володіння майном гарантіям статті 1 Першого протоколу до Конвенції, суд касаційної інстанції зазначає наступне.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) стаття 1 Першого протоколу до Конвенції закріплює три окремі норми: перша - виражається в першому реченні першого абзацу, закладає принцип мирного володіння майном і має загальний характер; друга - викладена в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності й обумовлює його певними критеріями; третя - закріплена в другому абзаці та визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Другу та третю норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, треба тлумачити у світлі загального принципу, закладеного першою нормою (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «East/West Alliance Limited» проти України» від 23.01.2014 (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява № 19336/04), § 166-168).

Критеріями сумісності заходу втручання у право власності з гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право:

- втручання держави у право власності повинно мати нормативну основу в національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними;

- якщо можливість втручання у право власності передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів або штрафів;

- втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає втручання в її право власності. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20.10.2011 (Rysovskyy v. Ukraine, заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16.02.2017 (Kryvenkyy v. Ukraine, заява № 43768/07)).

Порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції ЄСПЛ констатує, якщо хоча б один із зазначених критеріїв не буде дотриманий. І навпаки - встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії.

Будь-які приписи, зокрема і приписи Конвенції, слід застосовувати з урахуванням обставин кожної конкретної справи, оцінюючи поведінку обох сторін спору, а не лише органів державної влади та місцевого самоврядування (такі висновки наведено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16).

Тобто лише у разі дотримання всіх зазначених вище критеріїв можна визнати втручання держави у права пропорційним, а отже, правомірним, справедливим та виправданим. Суд повинен відповідно до принципу індивідуального підходу в кожному випадку вирішувати питання пропорційності з урахуванням фактичних обставин конкретної справи, оскільки в одному випадку обмеження буде пропорційним, а в іншому випадку те саме обмеження пропорційним не вважатиметься (постанова Великої Палати Верхового Суду від 03.09.2025 у справі № 911/906/23).

При вирішенні спору у справі № 914/2617/23 суд апеляційної інстанції, надавши оцінку фактичним обставинам справи, встановив відсутність обставин, за якими ЄСПЛ констатує порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, зокрема, законність втручання у право власності скаржника, наявність суспільного інтересу (необхідність захисту права територіальної громади на земельну ділянку) та пропорційність (можливість звернення скаржника до попереднього власника з матеріальною вимогою).

Як зазначалося вище, не допускається набуття права власності на споруджені об`єкти нерухомого майна особою, яка не має права власності або такого іншого речового права на земельну ділянку, що передбачає можливість набуття права власності на будівлі, споруди, розташовані на відповідній ділянці. Виходячи з принципу єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди право власності на об`єкт нерухомого майна набуває той, хто має речове право на земельну ділянку (постанови Великої Палати Верховного Суду від 16.02.2021 у справі № 910/2861/18, від 20.07.2022 у справі № 923/196/20).

У справі, що розглядається, суд апеляційної інстанції не встановив обставин наявності ні у відповідача, ні у інших осіб (попередніх власників) документів, які б давали право виконувати будівельні роботи, а також речового права на спірну земельну ділянку для її забудови, що свідчить про неможливість набуття права власності на розташовану на ній будівлю, а відповідач належними і допустимими доказами відповідно до статей 73-79 ГПК України таких обставин не довів.

При цьому ПП «Джеремі», проявивши розумну обачність при купівлі спірного об`єкта, мало можливість перевірити інформацію у Єдиному державному реєстрі судових рішень та дізнатися про те, що право власності на будівлю скасоване в судовому порядку, у попереднього власника відсутнє будь-яке право на земельну ділянку, на якій побудовано цей об`єкт, а також про те, що це майно не належить до об`єктів нерухомості і набуття його у власність є неможливим в силу імперативних вимог законодавства України.

Необхідно зазначити, що положення Конвенції направлені на захист саме законного права, проте у цій справі судом апеляційної інстанції не встановлено набуття відповідачем об`єкта самочинного будівництва на відповідній правовій підставі (частини 3, 5 статті 376 ЦК України).

Разом із цим Верховний Суд зауважує, що відповідно до висновку, викладеного у постанові Верховного Суду від 24.06.2020 у справі № 320/5880/18 обов`язковому (безальтернативному) знесенню об`єкт будівництва підлягає лише у випадках, якщо такий об`єкт побудовано на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети та/або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи. В усіх інших випадках знесенню передує встановлення можливості перебудови об`єкта будівництва.

Наведеним правовим висновком Верховного Суду повністю спростовуються доводи скаржника про ненадання позивачем доказів щодо зобов`язання ПП «Джеремі» здійснити перебудову (відповідне рішення суду) або доказів неможливості проведення відповідної перебудови чи відмови відповідача від її проведення, а також про нібито зумовлену цим відсутність достатніх правових підстав для зобов`язання добросовісного власника нежитлової будівлі демонтувати її за власний рахунок, оскільки судом апеляційної інстанції у справі, що розглядається, достовірно встановлено обставини будівництва спірного об`єкта на земельній ділянці комунальної власності, що не була відведена для цієї мети та без відповідного дозвільного документа, який дає право виконувати будівельні роботи.

Однією з підстав касаційного оскарження судових рішень, відповідно до пункту 1 частини 2 статті 287 ГПК України, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Зі змісту зазначеної норми права випливає, що оскарження судових рішень з підстави, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України, може мати місце за наявності таких складових: неоднакове застосування одних і тих самих норм матеріального права апеляційним судом у справі, в якій подано касаційну скаргу, та у постанові Верховного Суду, яка містить висновок щодо застосування цієї ж норми права у подібних правовідносинах; ухвалення різних за змістом судових рішень у справі, у якій подано касаційну скаргу, і у справі, в якій винесено постанову Верховного Суду; спірні питання виникли у подібних правовідносинах.

Отже, для касаційного перегляду з підстави, передбаченої у пункті 1 частини 2 статті 287 ГПК України, наявності самих лише висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у певній справі недостатньо, обов`язковою умовою для касаційного перегляду судового рішення є подібність правовідносин у справі, в якій Верховний Суд зробив висновки щодо застосування норми права, з правовідносинами у справі, яка переглядається. Тобто застосування правового висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду, залежить від тих фактичних обставин, які будуть встановлені судом у кожній конкретній справі за результатом оцінки поданих сторонами доказів. При цьому встановлені судом фактичні обставини у кожній справі можуть бути різними.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 зазначено, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

ПП «Джеремі», обґрунтовуючи у поданій касаційній скарзі наявність підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України, послалось на неврахування судом апеляційної інстанції висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23.10.2019 у справі № 922/3537/17, від 01.04.2020 у справі № 610/1030/18, від 15.06.2021 у справі № 922/2416/17, від 26.06.2019 у справі № 669/927/16-ц, від 29.05.2024 у справі № 910/5808/20, у постанові Верховного Суду від 16.10.2019 у справі № 522/23155/16-ц щодо принципу добросовісності при набутті прав на нерухоме майно.

Разом з тим, у справі № 914/2617/23, що розглядається, судом апеляційної інстанції при перегляді рішення суду першої інстанції не встановлено обставин добросовісної поведінки відповідача при набутті прав на спірне майно. Зазначене свідчить про неподібність правовідносин у справі, що розглядається, та у зазначених вище справах, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, з огляду на відміні фактичні обставини, що зумовлюють зміст спірних правовідносин.

Разом з цим, безпідставними є доводи скаржника щодо неврахування судами попередніх інстанцій висновків, наведених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 07.11.2018 у справі № 372/1036/15-ц, постанові Верховного Суду від 11.02.2020у справі № 10/5026/995/2012, постановах Верховного Суду України від 08.06.2016 у справі № 6-3089с15, від 22.06.2017 у справі № 6 -1047цс17 щодо застосування статті 261 ЦК України, оскільки, як зазначено вище, вимога про знесення майна, яке власник земельної ділянки вважає самочинним будівництвом, є різновидом негаторного позову власника земельної ділянки з усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своєю земельною ділянкою, до якої позовна давність не застосовується.

Крім того, оскільки переглядаючи в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про відмову у задоволенні позовної вимоги про припинення права власності ПП «Джеремі» на спірну будівлю, суд касаційної інстанції не бере до уваги посилання скаржника на неврахування судом першої інстанції висновку, викладеного у постанові Верховного Суду від 21.09.2022 у справі № 461/3490/18.

Зважаючи на викладене, наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України, не отримала підтвердження під час касаційного провадження.

Щодо доводів скаржника, наведених у касаційній скарзі, про необхідність відступлення від існуючих висновків Верховного Суду, суд касаційної інстанції зазначає наступне.

Відповідно до пункту 2 частини 2 статті 287 ГПК України підставою касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини 1 цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні.

Отже, згідно із нормою пункту 2 частини 2 статті 287 ГПК України касаційний перегляд з указаних мотивів може відбутися за наявності таких складових: (1) суд апеляційної інстанції застосував норму права у подібних правовідносинах з урахуванням висновку Верховного Суду, викладеного у постанові; (2) скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від такого висновку.

Верховний Суд зауважує, що відповідно до вимог процесуального законодавства, при касаційному оскарженні судових рішень із зазначених підстав касаційна скарга має містити обґрунтування необхідності відступлення від висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні, із чіткою вказівкою на норму права (абзац, пункт, частину статті), а також зазначенням такого правового висновку, описом правовідносин та змістовного обґрунтування мотивів такого відступлення (подібні висновки викладено у постановах Верховного Суду від 05.10.2023 у справі № 910/2171/20, від 29.08.2023 у справі № 909/635/22, від 13.12.2022 у справі № 911/1186/20, від 05.07.2022 у справі № 904/3860/19).

Разом з тим, у поданій касаційній скарзі ПП «Джеремі» взагалі не зазначило, від якого саме висновку та щодо якої норми права необхідно відступити, у якій постанові Верховного Суду, застосованій судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні такий висновок викладено, не навело змістовного обґрунтування мотивів і причин такого відступлення, а також вагомих та достатніх аргументів, які б свідчили про помилковість такого висновку.

Отже, наведена ПП «Джеремі» підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 2 частини другої статті 287 ГПК України, не знайшла підтвердження під час касаційного провадження.

Крім того, підставою касаційного оскарження судових рішень у справі, що розглядається, ПП «Джеремі» зазначає пункт 4 частини 2 статті 287 ГПК України.

Відповідно до пункту 4 частини 2 статті 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судового рішення, зазначених у пунктах 1, 4 частини 1 цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами 1, 3 статті 310 ГПК України.

Так, на обґрунтовування підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 4 частини 2 статті 287 ГПК України, ПП «Джеремі» посилається на наявність підстави, передбаченої пунктом 1 частини 3 статті 310 цього Кодексу, а саме: суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів; суд необґрунтовано відхилив клопотання учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.

Згідно з пунктом 1 частини 3 статті 310 ГПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини 2 статті 287 цього кодексу.

За таких обставин недостатніми є доводи скаржника про неповне дослідження судом апеляційної інстанції зібраних у справі доказів за умови не підтвердження підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2 частини 2 статті 287 ГПК України.

Ураховуючи наведене, підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 4 частини 2 статті 287 ГПК України, не знайшла свого підтвердження під час касаційного перегляду.

Наведене в сукупності виключає можливість задоволення касаційної скарги.

Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції, за результатами розгляду касаційної скарги, має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

За змістом статті 309 ГПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Ураховуючи наведене, суд касаційної інстанції, розглянувши касаційну скаргу ПП «Джеремі» в межах її доводів та вимог, дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а постанови суду апеляційної інстанції - без змін.

Судовий збір за подання касаційної скариги в порядку статті 129 ГПК України покладається на скаржника.

Керуючись статтями 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу Приватного підприємства «Джеремі» залишити без задоволення.

2. Постанову Західного апеляційного господарського суду від 03.06.2026 у справі № 914/2627/23 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя І. С. Берднік

Судді: В. А. Зуєв

І. С. Міщенко