Суд: Західний апеляційний господарський суд
Інстанція: Апеляційна
Юрисдикція: Господарське
Категорія: Справи у спорах, щодо недоговірних зобов’язань, з них
Дата: 18 жовтня 2026 р.
Справа: №926/1140/26
Суддя: Шаповал Дмитро Володимирович
ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД
ОКРЕМА ДУМКА
судді Шаповала Дмитра
до Постанови Західного апеляційного господарського суду
від 19.10.2026 у справі №926/1140/26
19 жовтня 2026 рокум. ЛьвівСправа № 926/1140/26
Не погоджуючись із мотивами та результатом ухвалення Постанови Західного апеляційного господарського суду від 19.10.2026 за наслідками розгляду апеляційної скарги приватного виконавця виконавчого округу Чернівецької області Коломійця В.К. на Ухвалу Господарського суду Чернівецької області від 27.08.2026 у справі № 926/1140/26, якою апеляційну скаргу залишено без задоволення, а зазначену ухвалу – без змін, у порядку ч. 3 ст. 34 Господарського процесуального кодексу України письмово викладаю окрему думку, яка полягає у такому.
1. ВСТУП
Переглядаючи справу за апеляційною скаргою приватного виконавця, суд апеляційної інстанції мав вирішити:
Чи має приватний виконавець право на основну винагороду із суми, яку після відкриття виконавчого провадження боржник сплатив безпосередньо стягувачу, якщо на той час кошти боржника вже були арештовані та примусово списувалися з його рахунків? Інакше кажучи, чи стала така сплата наслідком заходів примусового виконання рішення?
Ухвалюючи постанову, колегія суддів виходила, зокрема, з того, що:
1) заборгованість у сумі 398 000,00 грн боржник сплатив безпосередньо стягувачу; приватний виконавець цих коштів не стягував і стягувачу не перераховував;
2) основна винагорода приватного виконавця є винагородою за вчинення заходів примусового виконання рішення за умови, що такі заходи призвели до повного або часткового виконання рішення, і стягується пропорційно до фактично стягнутої суми; з`ясуванню підлягає, які саме суми стягнуті безпосередньо виконавцем;
3) ознайомлення боржника з матеріалами виконавчого провадження, надання йому реквізитів рахунку виконавця та роз`яснення прав і обов`язків не є заходами примусового виконання рішення;
4) хоча приватний виконавець відкрив виконавче провадження і наклав арешт на кошти боржника, конкретних заходів примусового виконання щодо стягнення саме 398 000,00 грн він не здійснював, на його рахунок ці кошти не надходили, а тому не має місце фактичне стягнення коштів у межах виконавчого провадження як результату вчинених виконавцем заходів;
5) відкриття виконавчого провадження та накладення арешту на кошти, пов`язані з самим надходженням виконавчого документа, не мають прямого причинно-наслідкового зв`язку із самостійною сплатою боргу боржником; протилежний підхід зробив би сам факт відкриття виконавчого провадження підставою для максимальних витрат боржника на винагороду незалежно від подальших заходів, що не узгоджується із засадами виконавчого провадження (ст. 2 Закону України «Про виконавче провадження»);
6) боржник не ухилявся від виконання рішення: частину боргу він сплатив ще до відкриття виконавчого провадження, потребував часу для акумулювання коштів і звернувся до суду із заявою про розстрочення виконання рішення; виконавче провадження тривало три дні, і така тривалість стала наслідком дій боржника, після яких виконавцю лишалося лише закінчити провадження; ч. 4 ст. 19 Закону України «Про виконавче провадження» прямо допускає самостійне виконання рішення боржником;
7) стягнення основної винагороди в повному розмірі за таких обставин не є пропорційним і справедливим, а тому її розмір слід визначати від суми, перерахованої виконавцем стягувачу.
Поділяю вихідний підхід колегії суддів, за яким основна винагорода є винагородою за заходи примусового виконання, що призвели до виконання рішення, і за яким постанова про стягнення основної винагороди, винесена одночасно з відкриттям виконавчого провадження, не гарантує її стягнення.
Поділяю також те, що колегія суддів, крім констатації способу зарахування коштів, дослідила, чи існує причинно-наслідковий зв`язок між діями приватного виконавця та сплатою боргу безпосередньо стягувачу. Саме такий підхід, на мою думку, є правильним: він передбачає, що відповідь на питання про право приватного виконавця на основну винагороду не вичерпується тим, чи надійшли кошти на його рахунок.
Водночас не можу погодитися з тим, що відсутність стягнення коштів у сумі 398 000,00 грн безпосередньо приватним виконавцем і їх ненадходження на його рахунок сама по собі свідчить про те, що в цій частині рішення виконано не внаслідок заходів примусового виконання. Не можу погодитися і з оцінкою обставин, з якої колегія суддів виснувала, що прямого причинно-наслідкового зв`язку між діями виконавця та сплатою боргу немає. На мою думку, в цій справі сплата боржником 398 000,00 грн була наслідком застосованих до нього заходів примусового виконання рішення, а тому апеляційна скарга приватного виконавця підлягала задоволенню. Вважаю, що право приватного виконавця на основну винагороду не узалежнене від надходження коштів безпосередньо на його рахунок: у кожному такому випадку підлягає дослідженню причинно-наслідковий зв`язок між застосованими заходами примусового виконання та виконанням рішення.
2. ПІДСТАВИ НЕЗГОДИ
2.1. Щодо обставин виконання рішення
Вважаю, що для оцінки причинно-наслідкового зв`язку значення має послідовність дій приватного виконавця і боржника від набрання рішенням законної сили до закінчення виконавчого провадження. З матеріалів справи вбачається таке.
Чернівецька обласна прокуратура в інтересах держави в особі Чернівецької міської ради звернулася до суду з позовом до ФОП Двірничука М.І. про стягнення 865 948,53 грн безпідставно збережених коштів пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту. Відповідач позов визнав, і рішенням від 12.06.2026 суд задовольнив позов у повному обсязі. Рішення набрало законної сили 08.07.2026, того ж дня суд видав наказ про його примусове виконання.
До набрання рішенням законної сили, 01.07.2026, відповідач сплатив стягувачу 80 000,00 грн. Решту заборгованості він не сплачував. 09.07.2026 боржник звернувся до суду із заявою про розстрочення виконання рішення на 12 календарних місяців, посилаючись, зокрема, на те, що наявного в нього майна не вистачає для погашення заборгованості, і зобов`язуючись погасити її до 17.07.2027.
Заявою від 13.07.2026 № 1140-1-1 стягувач звернувся до приватного виконавця з вимогою примусово стягнути 785 948,53 грн, тобто заборгованість за вирахуванням добровільно сплачених 80 000,00 грн. Отже, ця частина боргу, сплачена до відкриття виконавчого провадження, від початку не охоплювалася ні примусовим стягненням, ні розрахунком основної винагороди.
14.07.2026 приватний виконавець відкрив виконавче провадження за №81496076, виніс постанову про стягнення основної винагороди та постанову про арешт коштів боржника в межах суми звернення стягнення з урахуванням основної винагороди і витрат виконавчого провадження. Постанову про арешт надіслано до банківських установ за переліком. У ній зазначено, що боржником рішення суду в добровільному порядку не виконано.
15.07.2026 боржник прибув до приватного виконавця та отримав постанову про відкриття виконавчого провадження. Того ж дня банки виконували постанову про арешт коштів і списували кошти з рахунків боржника на рахунок приватного виконавця: о 08:19 – з рахунку в АТ «Акцент-Банк», о 10:38 і о 16:44 – з рахунків в АТ «Універсал Банк». О 17:00 боржник вніс готівкою через АТ «А-Банк» 398 000,00 грн на бюджетний рахунок стягувача (Квитанція № 245088147). Після цього списання коштів тривали: о 17:01 АТ «Універсал Банк» списало 276 961,03 грн, о 18:30 АТ «Ощадбанк» – 5 265,53 грн. Загалом 15.07.2026 з рахунків боржника стягнуто 477 532,12 грн. Це підтверджують квитанції та платіжні інструкції банків, а сам боржник у скарзі визнає, що 15.07.2026 «приватним виконавцем… проведені… списання з рахунку».
Потому, 16.07.2026, боржник звернувся до приватного виконавця із заявою, в якій повідомив, що сплатив кошти стягувачу «до та під час проведення примусового стягнення в рамках виконавчого провадження», і просив урахувати їх при визначенні розміру заборгованості, а після повного погашення боргу закінчити виконавче провадження на підставі п. 9 ч. 1 ст. 39 Закону України «Про виконавче провадження». Того ж дня стягувач Листом від 16.07.2026 № 1140-1-2 повідомив виконавця про сплату 398 000,00 грн і просив урахувати цю суму «в рахунок часткового погашення заборгованості, що стягується в межах виконавчого провадження».
16.07.2026 приватний виконавець розподілив стягнуті кошти та виніс постанову про закінчення виконавчого провадження на підставі п. 9 ч. 1 ст. 39 Закону України «Про виконавче провадження», якою припинив чинність арешту майна боржника. Відомостей про оскарження цієї постанови матеріали справи не містять.
Надалі, у рамках розгляду питання щодо розстрочення, представник боржника повідомив суд, що рішення «фактично виконане в рамках виконавчого провадження» та що «приватним виконавцем стягнуто з відповідача заборгованість». Ухвалою від 03.08.2026 суд відмовив у розстроченні з огляду на закінчення виконавчого провадження у зв`язку з виконанням рішення в повному обсязі.
Отже, рішення суду було виконане в повному обсязі в межах відкритого виконавчого провадження протягом двох днів після його відкриття. Сплата 398 000,00 грн відбулася не до відкриття виконавчого провадження і не до застосування заходів примусу, а в день, коли кошти на рахунках боржника вже перебували під арештом і примусово списувалися.
2.2. Щодо арешту коштів і звернення стягнення на них як заходів примусового виконання рішення
Висновок колегії суддів про те, що ознайомлення боржника з матеріалами виконавчого провадження, надання йому реквізитів і роз`яснення прав не є заходами примусового виконання рішення, не заперечую. Наголошую лише, що причинно-наслідковий зв`язок у цій справі, на мою думку, випливає не з цих дій, а з арешту коштів боржника та звернення стягнення на них.
За ч. 1 ст. 10 Закону України «Про виконавче провадження» заходами примусового виконання рішень є, зокрема, звернення стягнення на кошти боржника (п. 1) та заборона боржнику розпоряджатися майном, у тому числі коштами (п. 4). Арешт коштів боржника, накладений Постановою від 14.07.2026, є саме такою забороною, а списання коштів з його рахунків 15.07.2026 – зверненням стягнення на кошти. Те, що закон покладає на виконавця обов`язок накласти арешт уже під час відкриття виконавчого провадження, не змінює правової природи цього заходу і не послаблює його дії на боржника. Навпаки, саме з моменту арешту боржник втрачає можливість вільно розпоряджатися коштами на рахунках і продовжувати звичайну господарську діяльність.
Те, що в цій справі арешт накладено в день відкриття виконавчого провадження, не змінює правової природи цього заходу і не послаблює його дії на боржника. За ч. 1 ст. 56 Закону України «Про виконавче провадження» арешт коштів боржника застосовується для забезпечення реального виконання рішення і накладається у розмірі суми стягнення з урахуванням, зокрема, основної винагороди приватного виконавця на всі кошти боржника. Саме з моменту арешту боржник втрачає можливість вільно розпоряджатися коштами на рахунках і продовжувати звичайну господарську діяльність.
Колегія суддів виходила з того, що виконавець не здійснював заходів примусового виконання «щодо стягнення саме цих коштів». З таким підходом не погоджуюся. Арешт накладено в межах усієї суми, що підлягала стягненню, а не окремої її частини. Заходи примусу спрямовані на виконання рішення в цілому, а не на окремі суми.
У цій справі заходи примусу не лише були застосовані, а й діяли на момент сплати. Боржник вніс готівку о 17:00, коли частину арештованих коштів уже було списано, а інші списання тривали. Готівкова форма платежу, на мою думку, також пов`язана з тим, що розпоряджатися коштами на арештованих рахунках боржник не міг.
2.3. Щодо поведінки боржника та характеру сплати
Не заперечую, що звернення із заявою про розстрочення виконання рішення є правом боржника і саме по собі не свідчить про ухилення від виконання. Водночас для оцінки причинно-наслідкового зв`язку значення має не добросовісність боржника як така, а те, чи виконав би він рішення в цей час і в такому обсязі без застосованих до нього заходів примусу.
Звертаючись 09.07.2026 із заявою про розстрочення, боржник сам стверджував, що наявного в нього майна не вистачає для погашення заборгованості, і пропонував погасити її протягом року – до 17.07.2027. Водночас уже 15.07.2026 з його рахунків було примусово стягнуто 477 532,12 грн, тобто більше половини суми, що підлягала стягненню, а того ж дня він вніс готівкою ще 398 000,00 грн. Отже, станом на 15.07.2026 боржник мав кошти, достатні для виконання рішення в повному обсязі. Навіть якщо частина цих коштів надійшла на його рахунки після 09.07.2026, сам він ними для виконання рішення не скористався: кошти з рахунків стягнув приватний виконавець, а решту боргу боржник сплатив лише в день цього стягнення. Відомостей про те, що боржник відкликав заяву про розстрочення, матеріали справи не містять; суд вирішив її вже після закінчення виконавчого провадження, відмовивши в розстроченні з огляду на виконання рішення. Інших обставин, які пояснювали б таку зміну поведінки боржника між 09.07.2026 і 15.07.2026, крім застосованих заходів примусу, у матеріалах справи, на мою думку, немає. Пояснення представника боржника про те, що йому був потрібен час для акумулювання коштів, цю зміну не пояснює: строк, на який боржник просив розстрочення, становив рік, а не декілька днів.
Сплату 80 000,00 грн до відкриття виконавчого провадження також не вважаю обставиною, що свідчить на користь добровільності подальшої сплати. Ця частина боргу не охоплювалася ні примусовим стягненням, ні розрахунком основної винагороди; спір стосується лише заборгованості, яку боржник до відкриття виконавчого провадження не сплатив.
Характер сплати оцінили й самі учасники виконавчого провадження. Боржник у заяві від 16.07.2026 зазначив, що сплатив кошти «під час проведення примусового стягнення в рамках виконавчого провадження», і сам просив закінчити провадження на підставі п. 9 ч. 1 ст. 39 Закону України «Про виконавче провадження» у зв`язку з фактичним виконанням рішення. Стягувач просив зарахувати платіж до заборгованості, «що стягується в межах виконавчого провадження». Представник боржника повідомив суд, що рішення виконане «в рамках виконавчого провадження». Ці обставини, на мою думку, узгоджуються з висновком, що сплата була частиною примусового виконання, а не самостійним виконанням рішення поза ним.
Щодо ч. 4 ст. 19 Закону України «Про виконавче провадження», на яку послалася колегія суддів, зазначу, що ця норма встановлює обов`язок сторін повідомити виконавця про повне чи часткове самостійне виконання рішення боржником. Вона не визначає підстав і розміру основної винагороди і не означає, що будь-яка сплата боржником безпосередньо стягувачу після відкриття виконавчого провадження є добровільним виконанням. Про інше свідчить ч. 9 ст. 27 цього Закону: виконавчий збір не стягується у разі закінчення виконавчого провадження на підставі п. 9 ч. 1 ст. 39 Закону, якщо рішення було виконано до винесення постанови про відкриття виконавчого провадження. Певно, що ця норма прямо поширюється лише на виконавчий збір, однак вона ілюструє підхід, що законодавець пов`язує звільнення від плати за примусове виконання саме з виконанням рішення до відкриття провадження. У цій справі рішення виконано після відкриття виконавчого провадження та застосування заходів примусу.
Колегія суддів також врахувала, що виконавче провадження тривало три дні і така тривалість стала наслідком дій боржника. Вважаю, що стислий строк виконання в цій справі зумовлений передусім тим, що вже наступного дня після відкриття виконавчого провадження з рахунків боржника було стягнуто 477 532,12 грн, а решту боргу боржник сплатив під час цих списань. Ефективність примусового виконання, зокрема його стислі строки, на мою думку, не може бути підставою ні для висновку про відсутність заходів примусу, ні для того, щоб узалежнювати право приватного виконавця на основну винагороду від тривалості виконавчого провадження. Навпаки, саме своєчасне виконання рішень є завданням приватного виконавця (ст. 3 Закону України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів»), який зобов`язаний вчиняти виконавчі дії ефективно, своєчасно і в повному обсязі (ч. 1 ст. 18 Закону України «Про виконавче провадження»), а розумність строків є однією із засад виконавчого провадження (п. 7 ч. 1 ст. 2 цього Закону). Виконання рішення в повному обсязі за два дні після відкриття виконавчого провадження відповідає цим вимогам, а тому, на мою думку, не може негативно впливати на право виконавця на винагороду.
2.4. Щодо значення надходження коштів на рахунок приватного виконавця та релевантної практики Верховного Суду
Аналізуючи практику Верховного Суду, слід враховувати, що тривалий час оскарження дій приватного виконавця щодо стягнення основної винагороди було віднесено до адміністративної юрисдикції. Тому висновки щодо підстав виникнення права приватного виконавця на основну винагороду сформульовані переважно Касаційним адміністративним судом у складі Верховного Суду. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду розглядав це питання здебільшого у справах про банкрутство, визнаючи або відхиляючи кредиторські вимоги приватних виконавців. Наразі ж за ч. 1 ст. 74 Закону України «Про виконавче провадження» в редакції Закону № 4833-IX постанови приватного виконавця про стягнення основної винагороди оскаржуються до суду, який видав виконавчий документ, а отже, такі спори розглядають і господарські суди. Висновки Касаційного адміністративного суду зберігають для них значення, оскільки стосуються застосування тих самих норм ст. 31 Закону України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» (ч. 4 ст. 236 ГПК України).
Як зазначено вище, колегія суддів, крім констатації способу зарахування коштів, дослідила, чи існує причинно-наслідковий зв`язок між діями виконавця і сплатою 398 000,00 грн безпосередньо стягувачу. Щодо коштів, які надійшли на рахунок виконавця, зв`язок між заходами примусу і виконанням рішення очевидний і окремого дослідження не потребує. Щодо коштів, сплачених безпосередньо стягувачу, дослідження такого зв`язку має зміст лише тоді, коли його встановлення може мати наслідком право на винагороду. Якби обов`язковою умовою було надходження коштів на рахунок виконавця, відповідь щодо таких коштів завжди була б негативною незалежно від хронології та поведінки сторін. Тому, на мою думку, сама по собі відсутність надходження коштів на рахунок виконавця не може бути визначальною для висновку про відсутність права на основну винагороду.
Такий підхід узгоджується з практикою Касаційного адміністративного суду у справах, у яких боржник сплатив борг безпосередньо стягувачу після відкриття виконавчого провадження, а виконавче провадження було закінчено на підставі п. 9 ч. 1 ст. 39 Закону України «Про виконавче провадження». У Постанові від 24.09.2025 у справі № 620/4633/23 Касаційний адміністративний суд направив справу на новий розгляд, оскільки суди «не вивчали хронологію дій як приватного виконавця, так і солідарних боржників, починаючи з відкриття виконавчого провадження та завершуючи його закінченням, а також не встановлювали їх взаємозв`язку та не визначали, які з них в кінцевому результаті призвели до закінчення виконавчого провадження у зв`язку із повним фактичним виконанням виконавчого документу» (п. 110). У Постанові від 29.04.2026 у справі № 440/8087/25 Касаційний адміністративний суд сформулював ключове питання саме як питання про право приватного виконавця на основну винагороду «за обставин погашення боржником заборгованості безпосередньо стягувачу (оминаючи перерахування коштів на відповідний рахунок приватного виконавця) після відкриття виконавчого провадження», вказав на необхідність з`ясувати, «чи існує причинно-наслідковий зв`язок між діями виконавця та погашенням заборгованості, що зумовлює наявність підстав для стягнення основної винагороди приватного виконавця», і також направив справу на новий розгляд.
Те, що обидві справи направлено на новий розгляд, не знижує значення наведених висновків. Велика Палата Верховного Суду зазначила, що «норми ГПК України не поділяють висновків Верховного Суду щодо застосування норм права на ті, що викладені у постановах, якими справу направлено на новий розгляд, та ті, що викладені у постановах, якими завершений розгляд справи», а якщо в постанові Верховного Суду «викладені висновки щодо застосування норми права, то такі висновки підлягають врахуванню іншими судами при вирішенні подібних спорів» (Постанова від 07.09.2022 у справі № 910/22858/17, п. 71).
Сам критерій, з якого виходить і колегія суддів, – право на винагороду залежить від того, чи виконане рішення в повному обсязі чи частково внаслідок дій приватного виконавця – за своїм змістом є критерієм причинно-наслідкового зв`язку між заходами примусу і виконанням, а не способу зарахування коштів. Цей критерій не вимагає, щоб зв`язок між заходами примусу і виконанням був прямим у тому розумінні, що заходи мають стосуватися саме тих коштів, якими виконано рішення; достатньо, щоб виконання стало наслідком цих заходів. Так само й Велика Палата Верховного Суду, визначаючи природу виконавчого збору, зазначила, що він «є винагородою за вчинення заходів примусового виконання рішення, за умови, що такі заходи привели до виконання рішення» (див. Постанова від 11.03.2020 у справі № 2540/3203/18, п. 61).
Висновки Верховного Суду, викладені в Постановах КГС від 07.07.2022 у справі № 916/1456/21 та від 14.03.2023 у справі № 910/13760/20, на які послалася колегія суддів, сформульовані за інших обставин. Обидві справи стосувалися визнання кредиторських вимог приватного виконавця в справі про неплатоспроможність фізичної особи, тобто питання, чи виникло в боржника грошове зобов`язання в розумінні ст. 1 Кодексу України з процедур банкрутства. У першій справі станом на дату звернення із заявою виконавець стягнув лише незначну частину боргу, у другій – рішення взагалі не було виконане, оскільки документи про передачу майна боржника стягувачу визнано недійсними. У жодній з цих справ боржник не сплачував борг безпосередньо стягувачу, а тому питання про те, чи може таке виконання бути наслідком заходів примусу і чи є надходження коштів на рахунок виконавця достатньою або необхідною умовою права на винагороду, не вирішувалося. Обидві умови, які Верховний Суд визначив у цих постановах обов`язковими, – вжиття заходів примусового виконання та фактичне виконання судового рішення, – у цій справі наявні. При цьому в Постанові від 14.03.2023 у справі № 910/13760/20 КГС підкреслив, що підставою для винагороди не може бути «саме по собі документування виконаних виконавцем дій без дотримання положень закону та настання юридичних наслідків щодо виконання судового рішення» (п. 33.1), тобто визначальним є настання правового результату – виконання рішення. У цій справі такий результат настав.
Колегія суддів послалася також на Постанову Касаційного адміністративного суду від 03.03.2020 у справі № 260/801/19. Обставини тієї справи інші: виконавчий документ було повернуто стягувачу за його заявою на підставі п. 1 ч. 1 ст. 37 Закону України «Про виконавче провадження». Саме на цю відмінність звернув увагу Касаційний адміністративний суд у Постанові від 29.04.2026 у справі № 440/8087/25, коли відхилив застосування висновків у справі № 260/801/19 до випадку, в якому виконавче провадження закінчено у зв`язку з повним фактичним виконанням рішення. Касаційний адміністративний суд зазначив, що повернення виконавчого документа не позбавляє стягувача права повторно пред`явити його до виконання (ч. 5 ст. 37 Закону), тоді як після закінчення виконавчого провадження на підставі п. 9 ч. 1 ст. 39 Закону провадження не може бути розпочате знову, а арешти з майна боржника знімаються (ч. 1 ст. 40 Закону). У цій справі, як і у справі № 440/8087/25, виконавче провадження закінчено саме на підставі п. 9 ч. 1 ст. 39 Закону, а рішення виконано в повному обсязі.
Висновок про те, що основна винагорода стягується з фактично стягнутої суми, на який послалася колегія суддів, Верховний Суд сформулював за попередньої редакції Порядку виплати винагород державним виконавцям та їх розміри і розмір основної винагороди приватного виконавця, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.09.2016 № 643. П. 19 цього Порядку тоді передбачав винагороду в розмірі 10 відсотків «стягнутої ним суми». На цей пункт прямо послалася палата для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду у Постанові від 07.07.2022 у справі № 916/1456/21 (п. 58, 93). Касаційний адміністративний суд у Постанові від 29.04.2026 у справі № 440/8087/25 також зазначив, що у своїх попередніх постановах, зокрема у справах № 260/801/19 та № 160/5321/20, він дійшов такого висновку «на підставі аналізу норм частин четвертої та п`ятої статті 31 Закону № 1403-VIII у системному зв`язку із чинним на той час пунктом 19» Порядку № 643.
З 01.01.2022 Порядок № 643 діє в редакції постанови Кабінету Міністрів України від 14.07.2021 № 726. За його п. 12 розмір основної винагороди приватного виконавця становить 10 відсотків суми, що підлягає стягненню, або вартості майна, що підлягає передачі за виконавчим документом. На цю зміну звернув увагу і Касаційний адміністративний суд у Постанові від 29.04.2026 у справі № 440/8087/25. Виконавче провадження в цій справі відкрито 14.07.2026, тобто вже за чинної редакції Порядку.
Частин 5 ст. 31 Закону України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів», за якою винагорода виплачується пропорційно до фактично стягнутої суми, не змінювалася. Проте вона стосується випадків, коли суму, що підлягає стягненню, стягнуто частково. У цій справі рішення виконано в повному обсязі в межах виконавчого провадження.
2.5. Щодо міркувань колегії суддів про витрати боржника та пропорційність винагороди
Колегія суддів висловила побоювання, що протилежний підхід зробить сам факт відкриття виконавчого провадження підставою для максимальних витрат боржника на винагороду незалежно від подальших заходів, їх кількості, необхідності, тривалості провадження та витраченого виконавцем часу. Це побоювання поділяю, однак вважаю, що воно не стосується цієї справи.
Підхід, якого я тримаюся у цій окремій думці, не означає, що будь-яка сплата боргу після відкриття виконавчого провадження надає виконавцю право на винагороду з усієї суми. Таке право виникає лише тоді, коли встановлено, що боржник виконав рішення під дією застосованих до нього заходів примусу. Для цього суд має дослідити хронологію дій виконавця і боржника, зміст і реальну дію застосованих заходів, поведінку боржника до і після їх застосування та підставу закінчення виконавчого провадження. Якщо боржник, дізнавшись про відкриття виконавчого провадження, виконав рішення до того, як заходи примусу почали на нього діяти, такого зв`язку може і не бути. У цій справі ситуація протилежна: кошти боржника були арештовані, більшу частину заборгованості з його рахунків примусово стягнуто, а решту він сплатив у день і під час цих списань, після чого сам просив закінчити виконавче провадження у зв`язку з фактичним виконанням рішення.
Протилежний підхід, на мою думку, має інший ризик. Якщо право на винагороду узалежнене лише від того, на чий рахунок надійшли кошти, боржник, до якого вже застосовано заходи примусу, може на будь-якому етапі виконавчого провадження сплатити залишок боргу безпосередньо стягувачу і тим самим позбавити виконавця винагороди за ту частину виконання, якої досягнуто саме завдяки цим заходам. Тоді розмір винагороди визначатиме односторонній вибір боржника щодо способу платежу, а не результат примусового виконання. Це не узгоджується з ч. 4 ст. 31 Закону України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів», за якою основна винагорода, встановлена у відсотках, стягується з боржника разом із сумою, що підлягає стягненню за виконавчим документом.
Крім того, основна винагорода є оплатою праці приватного виконавця, який здійснює професійну діяльність, а за ч. 1 ст. 31 названого Закону сплачується за вчинення виконавчих дій. У цій справі виконавець відкрив виконавче провадження, наклав арешт на кошти боржника в банківських установах, забезпечив примусове списання коштів, розподілив стягнуті кошти та закінчив виконавче провадження у зв`язку з повним виконанням рішення. Те, що весь цей обсяг дій виконано протягом двох днів, свідчить про ефективність примусового виконання, а не про його відсутність.
Щодо пропорційності, на яку послалася колегія суддів, зазначу, що розмір основної винагороди визначено законом і Порядком № 643 – 10 відсотків суми, що підлягає стягненню, – і цей розмір не залежить від тривалості виконавчого провадження. Пропорційність винагороди в цій справі, на мою думку, забезпечується тим, що її стягнуто лише з тієї частини заборгованості, яка підлягала примусовому стягненню, без урахування 80 000,00 грн, сплачених боржником до відкриття виконавчого провадження.
3. ВИСНОВОК
Вважаю, що право приватного виконавця на основну винагороду, встановлену у відсотках, не може бути узалежнене лише від факту надходження коштів безпосередньо на рахунок приватного виконавця. Примусове виконання рішення може відбутися і шляхом застосування заходів примусу, під дією яких боржник самостійно виконав рішення суду, зокрема сплатив кошти безпосередньо стягувачу. За наявності встановленого причинно-наслідкового зв`язку між застосованими заходами примусового виконання та таким виконанням основна винагорода приватного виконавця підлягає стягненню і з цієї частини виконання. Для оцінки такого зв`язку суд досліджує хронологію дій виконавця та учасників виконавчого провадження від його відкриття до закінчення, зміст і дію застосованих заходів примусу, поведінку боржника до і після їх застосування та підставу закінчення виконавчого провадження.
У цій справі такий зв`язок, на мою думку, встановлений: сплата боржником 398 000,00 грн безпосередньо стягувачу відбулася після арешту його коштів і під час примусового списання коштів з його рахунків, а рішення суду виконано в повному обсязі в межах виконавчого провадження.
З огляду на це вважаю, що апеляційна скарга приватного виконавця виконавчого округу Чернівецької області Коломійця В.К. підлягала задоволенню, а Ухвала Господарського суду Чернівецької області від 27.08.2026 у справі № 926/1140/26 – скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні скарги ФОП Двірничука М.І. на дії приватного виконавця.
Суддя
Дмитро ШАПОВАЛ
Оригінал: reyestr.court.gov.ua