Постанова від 14 жовтня 2026 р. у справі №914/1017/25 — Західний апеляційний господарський суд

ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 жовтня 2026 рокум. ЛьвівСправа № 914/1017/25

Західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів: Шаповала Д.В. – головуючий, Нарольського М.М., Степанюк Н.Л.

секретар судового засідання Томашівська Соломія

за участю представників:

від Позивача – Гузюк Н.І.

від Відповідача – Кость Я.Р., Оприск Л.Є.

від третіх осіб – не з`явилися

переглянувши справу №914/1017/25

за позовом: Львівської міської ради, м. Львів

до відповідача: Приватного акціонерного товариства «Львівський лікеро-горілчаний завод» м. Львів

за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача Міністерства економіки, довкілля та сільського господарства України м. Київ та Товариства з обмеженою відповідальністю «Львівський лікерогорілчаний Торговий Дім», м. Львів

про: стягнення 6 118 074,21 грн безпідставно збережених коштів у зв`язку із користуванням земельною ділянкою комунальної власності без правовстановлюючих документів

за апеляційною скаргою Приватного акціонерного товариства «Львівський лікеро-горілчаний завод» (вх. №01-05/1952/26 від 18.06.2026)

на рішення Господарського суду Львівської області від 13.05.2026 ( повний текст рішення складено 29.05.2026, суддя Гоменюк З.П.)

ВСТАНОВИВ:

1. ІСТОРІЯ СПРАВИ

1.1. Короткий зміст позовних вимог та рішення суду першої інстанції

Львівська міська рада (далі – Позивач) звернулася до Господарського суду Львівської області з позовом до Приватного акціонерного товариства «Львівський лікеро-горілчаний завод» (далі – Відповідач) про стягнення 6 118 074,21 грн безпідставно збережених коштів. За твердженням Позивача, Відповідач зберіг ці кошти, користуючись у період з 01.10.2021 по 31.12.2024 земельною ділянкою комунальної власності площею 4,9106 га з кадастровим номером 4610137200:08:004:0012 за адресою: м. Львів, вул. М. Кордуби, 2 (далі – Ділянка), без правовстановлюючих документів.

Свої вимоги Позивач обґрунтував тим, що Ділянка належить до комунальної власності Львівської міської територіальної громади, рішень про її передачу Відповідачу в оренду чи в користування Позивач не приймав, а Відповідач, попри це, використовує Ділянку для обслуговування виробничих будівель і споруд. Цей факт, на думку Позивача, підтверджує Акт обстеження земельної ділянки від 04.04.2023 №128. Оскільки користування землею без договору та без інших правових підстав породжує кондикційні відносини, Відповідач, як вважає Позивач, повинен на підставі ст. 1212 ЦК України повернути кошти, які мав би сплатити як орендну плату.

Розмір цих коштів Позивач визначив за Порядком укладення договорів оренди землі та нарахування орендної плати за землю у Львівській міській територіальній громаді, затвердженим Ухвалою Львівської міської ради від 25.05.2017 №1995, виходячи зі ставки 3% нормативної грошової оцінки Ділянки. У такий спосіб обрахунку було визначено суму 9 177 145,97 грн. Від неї Позивач відняв 3 059 071,76 грн, які Відповідач сплатив за користування Ділянкою (про що повідомлено Листом Західного міжрегіонального управління Державної податкової служби по роботі з великими платниками податків від 31.01.2025 №1.8-3120-24), і до стягнення заявив залишок – 6 118 074,21 грн.

Відповідач позову не визнав. Покликався на те, що Рішенням Господарського суду Львівської області від 25.01.2010 у справі №20/183 встановлено перебування Ділянки в постійному користуванні його правопопередника (Львівський лікеро-горілчаний завод) на підставі Державного акта на право постійного користування землею від 08.08.1995 серії І-ЛВ №003314, а тому він є платником земельного податку, а не орендної плати.

Рішенням від 13.05.2026 (повний текст складено 29.05.2026) Господарський суд Львівської області позов задовольнив повністю: стягнув з Відповідача на користь Позивача 6 118 074,21 грн безпідставно збережених коштів та 91 771,11 грн судового збору.

Суд першої інстанції виходив із того, що Ділянку сформовано 28.02.2018 (Витяг з Державного земельного кадастру від 17.03.2025 №НВ-9953093272025), а Відповідач не є ні власником, ні постійним користувачем Ділянки. Державний акт на право постійного користування землею від 08.08.1995 серії І-ЛВ №003314, на який Відповідач покликається, втратив юридичну силу посвідчення такого права на підставі Рішення арбітражного суду Львівської області від 08.02.1996 та Постанови арбітражної наглядової колегії Вищого арбітражного суду України від 29.10.1996 у справі №3/825. Рішень про надання Ділянки Відповідачу в оренду чи в постійне користування Позивач не приймав. Отже, єдиною можливою для Відповідача формою плати за землю є орендна плата, а відносини сторін мають кондикційний характер.

Рішення Господарського суду Львівської області від 25.01.2010 у справі №20/183 суд першої інстанції визнав таким, що не впливає на вирішення спору, оскільки у наведеній справі питання наявності права постійного користування не досліджувалося, а підставою для визнання ухвали Позивача незаконною стало порушення процедури її прийняття. Розмір безпідставно збережених коштів суд визначив за Порядком, затвердженим Ухвалою Львівської міської ради від 25.05.2017 №1995.

1.2. Короткий зміст вимог апеляційної скарги

Не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, Відповідач звернувся до Суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати його та відмовити в задоволенні позову повністю. За твердженням скаржника, суд першої інстанції не з`ясував усіх обставин, що мають значення для справи, неправильно застосував норми матеріального права та порушив норми процесуального права.

У розділі скарги, присвяченому процесуальним питанням, скаржник повідомляє про понесені ним судові витрати: 110 125,34 грн судового збору та 50 000,00 грн витрат на професійну правничу допомогу.

1.3. Процесуальні дії Суду у справі та вирішення процесуальних питань

Ухвалою від 23.06.2026 Суд відкрив апеляційне провадження за апеляційною скаргою ПрАТ «Львівський лікеро-горілчаний завод» та призначив її до розгляду в судовому засіданні на 09.07.2026.

Ухвалою Суду від 09.07.2026 за клопотаннями представників сторін розгляд справи було відкладено на 29.07.2026.

29.07.2026 судове засідання не відбулося у зв`язку з технічною несправністю ЄСІКС, а тому того ж дня Суд ухвалою призначив розгляд справи на 10.09.2026.

У зв`язку з перебуванням суддів Зварич О.В. та Панової І.Ю., які входили до складу колегії, у відпустці з 07.09.2026 по 25.09.2026, на підставі Розпорядження керівника апарату суду від 08.09.2026 № 342 проведено повторний автоматизований розподіл справи, за результатом якого до складу колегії введено суддів Степанюк Н.Л. та Нарольського М.М.

10.09.2026 судове засідання не відбулось у зв`язку із зайнятістю судді члена колегії Степанюк Н.Л. в іншому судовому засіданні призначеному на цей час, а тому того ж дня Суд ухвалою призначив розгляд справи на 24.09.2026.

Ухвалою від 24.09.2026 Суд відклав розгляд справи на 05.10.2026.

02.10.2026 Позивач подав додаткові пояснення, в яких на підставі ст. 42 та ч. 5 ст. 161 ГПК України просив дозволити їх подання, оскільки під час судового засідання 24.09.2026 у Суду виникли запитання до учасників справи. Суд, визнавши це необхідним, дозволив подання додаткових пояснень і прийняв їх до розгляду.

Того ж дня Відповідач подав додаткові пояснення, в яких на підставі ч. 5 ст. 161 ГПК України просив дозволити їх подання, поновити строк для подання доказів і долучити до справи Статут Відповідача (нова редакція від 15.12.2023) та Наказ від 04.04.2000 №3 «Про реорганізацію Львівського державного лікеро-горілчаного заводу у ЗАТ «Львівський лікеро-горілчаний завод»». Підставою для поновлення строку Відповідач назвав те, що питання про правонаступництво виникло лише під час розгляду справи в суді апеляційної інстанції.

У судовому засіданні 05.10.2026 Суд заслухав пояснення представника Відповідача. З огляду на предмет спору Суд запропонував Відповідачу подати міркування щодо трьох питань: 1) правонаступництва Відповідача (його правопопередників) щодо Львівського міжобласного спиртотресту, якому земельну ділянку було відведено Рішенням виконавчого комітету Львівської міської ради депутатів трудящих від 10.06.1950 №623; 2) виконання Рішення виконавчого комітету Львівської міської ради депутатів трудящих від 30.12.1954 №1817, зокрема його п. 2 про вказання меж у натурі; 3) наявності у Відповідача права постійного користування Ділянкою загалом і документів, що його підтверджують. Для подання цих міркувань розгляд справи відкладено на 15.10.2026.

14.10.2026 Відповідач подав нові додаткові пояснення, в яких просив поновити строк і долучити до справи Статут Львівського державного лікеро-горілчаного заводу 1994 року, Свідоцтво про державну перереєстрацію підприємства, Наказ від 24.12.1954 №414, річний звіт за 1951 рік, Лист від 17.11.1954 №04-5-526, історичну довідку Приватного підприємства «НДУ Центр пам`яткоохоронних досліджень» та Лист Державної інспекції з контролю за використанням та охороною земель у Львівській області від 29.09.2009 №2684.

Суд дозволив подання та прийняв додаткові пояснення Позивача й Відповідача і долучив до матеріалів справи докази, подані останнім разом із поясненнями від 02.10.2026 і від 14.10.2026, за винятком Листа Державної інспекції з контролю за використанням та охороною земель у Львівській області від 29.09.2009 №2684.

Відмовляючи у долученні цього листа, Суд виходив із ч. 3 ст. 269 ГПК України, за якою докази, що не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом апеляційної інстанції лише у виняткових випадках, коли учасник справи обґрунтував неможливість їх подання з причин, що не залежали від нього. Лист датовано 2009 роком, тобто він існував задовго до звернення Позивача до суду, і Відповідач мав змогу подати його ще до суду першої інстанції. Неможливості це зробити Відповідач не обґрунтував. До того ж лист стосується обставин, які вже з`ясовувалися під час розгляду справи в суді першої інстанції, а не питань правонаступництва та виконання Рішення виконавчого комітету Львівської міської ради депутатів трудящих від 30.12.1954 №1817, які Суд поставив перед Відповідачем 05.10.2026. Решту доказів Суд прийняв, оскільки вони стосуються саме цих питань, уточнених у суді апеляційної інстанції.

Позивач і Відповідач забезпечили участь своїх представників у судових засіданнях. Треті особи участі уповноважених представників не забезпечили, хоча були належним чином повідомлені про дату, час і місце розгляду справи, причин неявки Суду не повідомили. Враховуючи положення ч. 11-13 ст. 270 ГПК України та те, що участь у судовому засіданні є правом, а не обов`язком учасників справи, Суд не вбачає підстав для відкладення розгляду справи і вважає за можливе розглянути її за відсутності представників Третіх осіб, належно повідомлених про розгляд справи.

У судовому засіданні 15.10.2026 проголошено скорочену постанову.

2. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

2.1. Скаржник

Відповідач вважає оскаржуване рішення незаконним і необґрунтованим, ухваленим без належного дослідження обставин справи, з порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.

Зазначає:

1) суд першої інстанції не врахував обставин, які встановлено Рішенням Господарського суду Львівської області від 25.01.2010 у справі №20/183, що набрало законної сили. На переконання скаржника, у цій справі встановлено, що ЗАТ «Львівський лікеро-горілчаний завод» є повним правонаступником ДП «Львівський лікеро-горілчаний завод», якому передано у постійне користування земельну ділянку на вул. Кордуби, 2 за державним актом, та що воно має право, але не зобов`язане переоформити право постійного користування на право власності чи оренди (ст. 92 ЗК України, п. 6 розд. X «Перехідні положення» ЗК України, Рішення Конституційного Суду України від 22.09.2005 №5-рп/2005). Позивач, за ч. 4 ст. 75 ГПК України, не може знову заперечувати ці обставини в іншому процесі;

2) висновки з Рішення арбітражного суду Львівської області від 08.02.1996 у справі №3/825 враховано безпідставно, оскільки завод не був стороною цієї справи, а судове рішення в приватноправовому спорі діє лише щодо сторін (inter partes), про що, зокрема, йдеться в Постанові Великої Палати Верховного Суду від 30.06.2020 у справі №19/028-10/13;

3) Державний акт лише посвідчує право, але не породжує його (Постанова Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.06.2018 у справі №925/797/17). Підставами його видачі були Рішення виконавчого комітету Львівської міської ради депутатів трудящих від 10.06.1950 №623 (1,74 га), Рішення виконавчого комітету Львівської міської ради депутатів трудящих від 30.12.1954 №1817 (4,0 га) і Розпорядження міської адміністрації Львівської міської ради народних депутатів від 27.10.1993 №1252 (1,74 га), які, на думку скаржника, не скасовані та є чинними;

4) Позивач діє суперечливо (venire contra factum proprium): у п. 5 Ухвали Львівської міської ради від 17.04.2008 №1736 він визнав державний акт таким, що втратив чинність, а отже, до того вважав його дійсним, тоді як суд першої інстанції не оцінив поведінку Позивача з погляду добросовісності (Постанова Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 10.04.2019 у справі №390/34/17);

5) право постійного користування Відповідача зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно (Інформаційна довідка від 30.09.2025 №445624425, рішення державного реєстратора від 17.04.2018, індексний номер 40661508) і було чинним у спірний період. Відомості реєстру вважаються достовірними (ст. 2, 3, 12 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»), а права Відповідача Позивач не заперечував;

6) формування Ділянки (28.02.2018) та інвентаризація земель не є правовстановлюючим юридичним фактом і не свідчать про відсутність права (ст. 35 Закону України «Про землеустрій», Постанова Верховного Суду від 21.04.2023 у справі №300/6474/21);

7) розмір безпідставно збережених коштів визначено неправильно: оскільки Відповідач є постійним користувачем, він мав сплачувати земельний податок за ставкою 1% (код цільового призначення 11.02 за ухвалою Позивача про ставки та пільги зі сплати земельного податку), а не орендну плату за ставкою 3% відповідно до Порядку, затвердженого Ухвалою Львівської міської ради від 25.05.2017 №1995, а розрахунок Позивача, на його думку, суперечить висновкам Верховного Суду про кумулятивне застосування коефіцієнтів індексації нормативної грошової оцінки залежно від дати проведення такої оцінки (Постанови Верховного Суду від 18.12.2019 у справі №804/937/16 та від 27.01.2022 у справі №820/4665/17);

8) суд першої інстанції не навів обґрунтування відхилення його доводів, чим порушив ст. 86, 236 ГПК України.

У додаткових поясненнях від 02.10.2026 Відповідач додатково зазначає:

1) завод здійснює діяльність на території по вул. М. Кордуби, 2 загальною площею 5,74 га фактично з 1930-х років. Рішення виконавчого комітету від 10.06.1950 №623 і Рішення виконавчого комітету від 30.12.1954 №1817 були достатньою правовою підставою для користування землею, оскільки Земельний кодекс УРСР 1922 року не передбачав ні встановлення меж у натурі, ні видачі державного акта, ні реєстрації права. Земельні кодекси 1970 і 1990 років, як і чинний Земельний кодекс України, не називають серед підстав припинення права неоформлення чи непереоформлення раніше наданих прав;

2) право постійного користування виникло до 01.01.2013, а тому за ч. 3 ст. 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» визнається дійсним (див. також ст. 125, 126 ЗК України);

3) Розпорядження міської адміністрації від 27.10.1993 №1252 «дублює» 1,74 га, відведені Рішенням виконавчого комітету від 10.06.1950 №623, а Ділянка площею 4,9106 га входить у площу, зазначену в державному акті;

4) Відповідач є правонаступником Державного підприємства «Львівський лікеро-горілчаний завод» (Львівського державного лікеро-горілчаного заводу), що підтверджується Статутом Відповідача (нова редакція від 15.12.2023) і Наказом від 04.04.2000 №3; Позивач правонаступництва не заперечував;

5) у справі №3/825 третьою особою названо «Львів, лікеро-горілчаний завод», тоді як станом на 1996 рік підприємство мало назву «Львівський державний лікеро-горілчаний завод», тож така юридична особа учасником справи №3/825 не була.

У додаткових поясненнях від 14.10.2026 Відповідач, крім того, зазначає:

1) за п. 2.3 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 17.05.2011 №6 право, посвідчене державним актом, є похідним від рішення органу про надання земельної ділянки, тому визнання державного акта недійсним саме по собі не припиняє права, доки не скасовано відповідне рішення;

2) Відповідач не є власником нерухомого майна на Ділянці (Інформаційна довідка від 22.03.2023 №326655029), отже, підстав для укладення договору оренди немає, а відносини сторін не є кондикційними. У справі №20/183 суд, за твердженням Відповідача, «встановив незаконність рішення Позивача про припинення права постійного користування»;

3) правонаступництво підтверджується ланцюгом перейменувань підприємства: заснування у 1931 році; завод №2 (реєстрація 30.01.1940); Львівський лікеро-горілчаний завод; завод фірми «Дністер»; комбінат; 1980 рік – завод (Наказ МХП УРСР від 05.12.1980 №370); 1988 рік – виробниче об`єднання (Наказ Укрспиртдріжджпрому від 24.11.1988 №1); 1992 рік – добровільне об`єднання (Наказ об`єднання від 28.02.1992 №24-А); 1997 рік – обласне державне об`єднання (Наказ об`єднання від 03.01.1997 №3-К), зі складу якого виділено Львівський державний лікеро-горілчаний завод (Наказ Держхарчопрому України від 15.05.1997 №33); 04.04.2000 – закрите акціонерне товариство; 01.06.2012 – приватне акціонерне товариство. Правонаступництво права користування Ділянкою, на думку Відповідача, встановлено в справі №20/183;

4) висновки судових рішень в інших справах є правовою оцінкою, а не встановленими обставинами, і преюдиційного значення не мають (Постанова Великої Палати Верховного Суду від 15.09.2022 у справі №910/12525/20, п. 93), проте такі рішення усунули правову невизначеність (mutatis mutandis Постанова Великої Палати Верховного Суду від 26.01.2021 у справі №522/1528/15-ц), а тому особи, які брали участь у цих справах, зокрема Позивач, не можуть ставити під сумнів право постійного користування Відповідача. Рішення від 10.06.1950 №623 і від 30.12.1954 №1817 ніхто не скасовував, а в Акті обстеження земельної ділянки від 04.04.2023 №128, за словами Відповідача, зазначено, що він користується Ділянкою на підставі цих рішень;

5) Позивач діяв непослідовно: прийняв Ухвалу Львівської міської ради від 17.04.2008 №1736, брав участь у справі №20/183, згодом сформував Ділянку та вніс до Державного земельного кадастру запис про право постійного користування, приймав сплату земельного податку до 31.03.2025, а тепер заперечує це право (принцип естопеля; рішення Європейського суду з прав людини у справі «Хохліч проти України», заява №41707/98).

2.2. Позивач

Позивач у відзиві на апеляційну скаргу просить залишити оскаржуване рішення без змін, а апеляційну скаргу – без задоволення.

Зазначає:

1) Рішенням арбітражного суду Львівської області від 08.02.1996 у справі №3/825 визнано недійсними Розпорядження міської адміністрації від 27.10.1993 №1252 та державний акт. Постановою Вищого арбітражного суду України від 29.10.1996 позов задоволено повністю, а державний акт визнано таким, що втратив юридичну силу посвідчення права постійного землекористування. Завод був учасником тієї справи й знав про ці судові рішення. У Постанові від 07.06.1996, за твердженням Позивача, зазначено, що акт слід визнати таким, що втратив силу і не є посвідченням права постійного землекористування на 5,70 га;

2) 12.04.2018 представник Відповідача подав заяву про державну реєстрацію права постійного користування Ділянкою без відома власника та самостійно зазначив усі відомості про неї. Площа Ділянки (4,9106 га) відрізняється від площі, зазначеної в державному акті (5,70 га), який був підставою реєстрації;

3) 24.09.2025 право постійного користування Відповідача Ділянкою в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно припинено на підставі Рішення арбітражного суду Львівської області від 08.02.1996 і Постанови Вищого арбітражного суду України від 29.10.1996 (Інформаційна довідка від 30.09.2025 №445624425);

4) у справі №20/183 досліджувалася процедура прийняття Ухвали Львівської міської ради від 17.04.2008 №1736 (відсутність клопотання, яке було відкликане 25.03.2008), а не наявність чи відсутність права постійного користування, тому преюдиційного значення це рішення для цієї справи не має;

5) розмір безпідставно збережених коштів визначено за п. 3.3 і підп. 3.5.1 Порядку, затвердженого Ухвалою Львівської міської ради від 25.05.2017 №1995 (3% нормативної грошової оцінки). Оскільки Відповідач права постійного користування не має, ставка земельного податку 1% до нього не застосовується.

У додаткових поясненнях від 02.10.2026 Позивач, крім викладеного, зазначає:

1) Постановою арбітражної наглядової колегії Вищого арбітражного суду України від 29.10.1996 установлено, що відповідач у тій справі (Львівська міська рада) не довів видачі державного акта після затвердження проекту відведення земельної ділянки, інвентаризації та визнання меж у натурі; що відсутність рішення про затвердження проекту свідчить про невиконання Рішення виконавчого комітету Львівської міської ради депутатів трудящих від 30.12.1954 №1817 відповідно до вимог Земельного кодексу; що не доведено й виконання Рішення виконавчого комітету Львівської міської ради депутатів трудящих від 10.06.1950 №623; а також що ні відповідач, ні Львівський лікеро-горілчаний завод не довели правонаступництва заводу щодо Львівського міжобласного спиртотресту, у тому числі на право землекористування земельною ділянкою площею 1,74 га по вул. Старовознесенській, тож посилання в державному акті на Рішення від 10.06.1950 №623 є безпідставним. Тому, на думку Позивача, ні Рішення від 30.12.1954 №1817, ні Рішення від 10.06.1950 №623 не можуть підтверджувати право постійного користування Відповідача. Крім того, цими рішеннями надання земельної ділянки площею 5,70 га на праві постійного користування не передбачалося;

2) під час обстеження, за результатами якого складено Акт обстеження земельної ділянки від 04.04.2023 №128, досліджено Рішення арбітражного суду Львівської області від 08.02.1996 у справі №3/825 і Постанову арбітражної наглядової колегії Вищого арбітражного суду України від 29.10.1996, а також відомості про державну реєстрацію права постійного користування Відповідача, після чого було ініційовано скасування цієї реєстрації. 24.09.2025 управління державної реєстрації юридичного департаменту Львівської міської ради припинило це право в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, про що юридичний департамент повідомив Листом від 01.10.2025 №4-2901-55119;

3) право постійного користування земельною ділянкою площею 5,70 га не може існувати ще й тому, що в її межах (за план-схемою, доданою до Акта обстеження земельної ділянки від 04.04.2023 №128) уже сформовано три нові земельні ділянки з кадастровими номерами 4610137200:08:004:0006, 4610137200:08:004:0019 та 4610137200:08:004:0020. Ділянку площею 0,4453 га на вул. М. Кордуби, 5 Ухвалою Львівської міської ради від 23.02.2006 №3317 передбачено передати в оренду ПП «Інжпроект», а Ухвалою від 25.08.2026 №8455 – укласти з ним договір оренди на новий строк. Ділянку площею 0,2072 га на вул. М. Кордуби, 2 Ухвалою Львівської міської ради від 23.04.2015 №4568 продано Відповідачу, який до того орендував її за договором оренди землі, а ділянку площею 0,1931 га на вул. М. Кордуби, 2-а Ухвалою від 01.10.2015 №5191 передбачено продати ТОВ «Львівський лікеро-горілчаний Торговий Дім». Землекористування ПП «Інжпроект» і ТОВ «Львівський лікеро-горілчаний Торговий Дім» відображено й на кадастровому плані Ділянки (Витяг з Державного земельного кадастру від 17.03.2025 №НВ-9953093272025);

4) отже, земельної ділянки площею 5,70 га вже не існує, а державний акт, на підставі якого проведено державну реєстрацію права, не може посвідчувати право постійного користування Ділянкою площею 4,9106 га, яку сформовано на підставі технічної документації від 10.12.2007 під час передачі земельної ділянки в оренду Ухвалою Львівської міської ради від 17.04.2008 №1736.

Позивач просить покласти судові витрати на скаржника.

2.3. Позиція інших учасників справи

Треті особи правом на подання письмового відзиву на апеляційну скаргу не скористалися, що не перешкоджає перегляду рішення суду відповідно до ч. 3 ст. 263 ГПК України.

3. ОБСТАВИНИ СПРАВИ, ВСТАНОВЛЕНІ СУДОМ

Спір має тривалу передісторію, тож Суд викладає обставини справи у хронологічному порядку, спираючись на документи, які містяться в її матеріалах.

Рішенням виконавчого комітету Львівської міської ради депутатів трудящих від 10.06.1950 №623 «Про відвод та закріплення земельної ділянки 1,74 га за Львівським міжобласним спиртотрестом по вул. Старовознесенській м. Львова під будівництво спиртобази» (у самому документі його названо постановою виконкому) земельну ділянку площею 1,74 га закріплено за Львівським міжобласним спиртотрестом під будівництво спиртобази, де, як зазначено в рішенні, «фактично вже розпочато будівництво». Лікеро-горілчаний завод у цьому рішенні не згадано.

Рішенням виконавчого комітету Львівської міської ради депутатів трудящих від 30.12.1954 №1817 «Про встановлення меж промплощадки Львівського лікеро-горілчаного заводу по вулиці Лікерній Шевченківського району м. Львова» за клопотанням дирекції заводу територію промислової площадки на вул. Лікерній «в межах фактичного користування, зазначених на прикладеному плані» площею 4,0 га затверджено (п. 1). Управлінню головного архітектора доручено забезпечити вказання меж у натурі (п. 2), а дирекції заводу – здійснити благоустрій території (п. 3).

Розпорядженням міської адміністрації Львівської міської ради народних депутатів від 27.10.1993 №1252 «Про надання Львівському лікеро-горілчаному заводу земельної ділянки та дозволу на проектування та будівництво складу готової продукції по вулиці Мирона Кордуби, 2» заводові надано земельну ділянку площею 1,74 га по вул. Мирона Кордуби та дозволено проектування й будівництво на ній складу готової продукції зі знесенням існуючих споруд і будівель Львівської товаро-сировинної фірми «Львівресурс» (п. 1). Головному управлінню архітектури доручено видати вихідні дані, здійснити відвід земельної ділянки та встановити її межі в натурі (п. 2).

08.08.1995 Львівському лікеро-горілчаному заводу видано Державний акт на право постійного користування землею серії І-ЛВ №003314 площею 5,70 га для виробничих потреб на вул. Кордуби, 2, зареєстрований у Книзі записів державних актів на право постійного користування землею за №18. Підставами його видачі в самому державному акті названо Рішення виконавчого комітету від 10.06.1950 №623 (1,74 га), Рішення виконавчого комітету від 30.12.1954 №1817 (4,0 га) та Розпорядження міської адміністрації від 27.10.1993 №1252 (1,74 га).

Як видно зі Свідоцтва про державну перереєстрацію підприємства №00375579 (реєстраційний номер 01589 від 28.01.1992), яке подав сам Відповідач, 25.09.1995 найменування підприємства «Львівський лікеро-горілчаний завод» змінено на «Львівський державний лікеро-горілчаний завод». Адреса підприємства при цьому не змінилась.

Потому, у 1996 році, в межах справи №3/825 арбітражні суди розглядали питання щодо Розпорядження міської адміністрації від 27.10.1993 №1252 і Державного акта. Позов подало відкрите акціонерне товариство «Львівресурси» до Львівської міської ради; лікеро-горілчаний завод брав участь як третя особа без самостійних вимог на предмет спору. У засіданні суду першої інстанції був присутній представник третьої особи («Савків, юр.»). Рішенням арбітражного суду Львівської області від 08.02.1996 (суддя Зданкевич З.І.) строк позовної давності поновлено, позов задоволено повністю, а розпорядження і державний акт визнано недійсними. Як випливає з викладу цього рішення в Постанові арбітражної наглядової колегії Вищого арбітражного суду України від 29.10.1996 у справі №3/825-36-14/92, суд виходив із того, що споруди адмінприміщення за адресою вул. Кордуби, 5 належать позивачу, який має право користуватися земельною ділянкою, тоді як розпорядження та державний акт не відповідають земельному законодавству й порушують його права.

Постановою першого заступника голови арбітражного суду Львівської області Бобеляка О. від 07.06.1996 у справі №3/825-36 це рішення було частково скасоване в частині визнання недійсним державного акта на постійне землекористування. Підставою для цього, як видно з викладу в Постанові Вищого арбітражного суду України від 29.10.1996, визнано рішення виконавчого комітету Львівської міської ради від 10.06.1950 та від 30.12.1954, відповідно до яких землю загальною площею 5,74 га було надано заводу (у цій постанові вжито слово «відповідачу»). Тексту Постанови арбітражного суду Львівської області від 07.06.1996 в матеріалах справи немає, тому Суд встановлює її зміст виключно за її викладом у Постанові Вищого арбітражного суду України від 29.10.1996.

Цю постанову змінила Постанова Вищого арбітражного суду України від 29.10.1996, ухвалена за заявою відкритого акціонерного товариства «Львівресурси». Нею Постанову арбітражного суду Львівської області від 07.06.1996 змінено, позов задоволено: державний акт визнано таким, що втратив юридичну силу посвідчення постійного землекористування Львівським лікеро-горілчаним заводом земельною ділянкою у м. Львові по вул. М. Кордуби, а Розпорядження міської адміністрації від 27.10.1993 №1252 визнано недійсним. Витрати у сумі 150,25 грн стягнуто з Львівської міської ради. У вступній частині цієї постанови третю особу названо «Львівський лікеро-горілчаний завод /без самостійних вимог/».

У мотивувальній частині Постанови Вищого арбітражного суду України від 29.10.1996, де Львівську міську раду названо «відповідачем», викладено кілька самостійних висновків. По-перше, державний акт лише посвідчує право на землю, яке виникає на підставі рішення відповідної ради про надання землі та затвердження проєкту відведення; у цій справі акт видано без рішення про затвердження такого проєкту. По-друге, покликання в державному акті на Рішення виконавчого комітету від 10.06.1950 №623 визнано безпідставним, оскільки не доведено правонаступництва заводу щодо Львівського міжобласного спиртотресту. По-третє, «відповідач і лікеро-горілчаний завод не довели», що до введення в дію Земельного кодексу 15.03.1991 було виконано Рішення виконавчого комітету від 30.12.1954 №1817; відсутність рішення про затвердження проєкту відведення суд розцінив як свідчення його невиконання відповідно до вимог Кодексу. При цьому суд навів п. 5 постанови Верховної Ради про порядок введення в дію Земельного кодексу України, за яким рішення про надання ділянок, прийняті до 15.03.1991, але не виконані на момент введення Кодексу, підлягають виконанню відповідно до його вимог. На цій підставі суд дійшов висновку, що державний акт «втратив силу і не є посвідченням права постійного землекористування» заводу на 5,70 га. Крім того, суд послався на накладення плану землекористування заводу на ділянку відкритого акціонерного товариства «Львівресурси» площею 0,42 га на вул. Кордуби, 5, довідку регіонального відділення Фонду державного майна від 24.07.1995 №6/1-1432 та висновок обласного управління земельних ресурсів від 10.11.1995 №8/315. Водночас суд зазначив, що відкрите акціонерне товариство «Львівресурси» також не оформило права землекористування, а наведений висновок не перешкоджає Львівській міській раді та заводу оформити право постійного землекористування відповідно до вимог Земельного кодексу України.

Наказом від 04.04.2000 №3 «Про реорганізацію Львівського державного лікеро-горілчаного заводу у ЗАТ «Львівський лікеро-горілчаний завод» Львівський державний лікеро-горілчаний завод з 01.04.2000 реорганізовано в ЗАТ «Львівський лікеро-горілчаний завод», яке 01.06.2012 перейменовано на приватне акціонерне товариство (п. 1.2 Статуту Відповідача в редакції від 15.12.2023). Те, що Відповідач є правонаступником Державного підприємства «Львівський лікеро-горілчаний завод» (Львівського державного лікеро-горілчаного заводу), Позивач не заперечує.

Про події 2007-2008 років відомо з описової частини Рішення Господарського суду Львівської області від 25.01.2010 у справі №20/183. Ухвалою Львівської міської ради від 05.07.2007 №1040 «Про користування ТзОВ «Львівський лікеро-горілчаний торговий дім» земельною ділянкою на вул. Кордуби, 2 у м. Львові» за згодою закритого акціонерного товариства «Львівський лікеро-горілчаний завод» (далі – ЗАТ) вилучено частину території площею 0,4003 га та передано її в оренду товариству з обмеженою відповідальністю «Львівський лікеро-горілчаний торговий дім»; ЗАТ і департамент містобудування зобов`язано внести зміни до технічної документації та державного акта. Виконавчі органи міської ради у внесенні таких змін ЗАТ відмовили, пославшись на п. 6 розділу X «Перехідні положення» ЗК України і на те, що ЗАТ не є підприємством державної чи комунальної власності, та запропонували укласти договір оренди. У грудні 2007 року ЗАТ звернулося до міської ради з клопотанням про передачу в оренду земельної ділянки на вул. Кордуби, 2. 28.02.2008 сесія міської ради проєкт ухвали за цим клопотанням відхилила, про що ЗАТ повідомлено листом від 13.03.2008, а Листом від 25.03.2008 №01/09-52 ЗАТ відкликало своє клопотання.

Ухвалою Львівської міської ради від 17.04.2008 №1736 «Про користування ТзОВ «Львівський лікеро-горілчаний торговий дім» та ЗАТ «Львівський лікеро-горілчаний завод» земельною ділянкою на вул. М. Кордуби, 2 у м. Львові» земельну ділянку площею 4,9106 га передано в оренду до 31.03.2014 для обслуговування виробничих будівель і споруд: ЗАТ «Львівський лікеро-горілчаний завод» – 4,7711 га, а ТОВ «Львівський лікеро-горілчаний торговий дім» – 0,1395 га. Пунктом 5 цієї ухвали державний акт визнано таким, що втратив чинність. 24.07.2008 ЗАТ повідомило міську раду, що погоджується з відмовою в наданні йому в оренду земельної ділянки та повторно із заявами про це не зверталося.

Рішенням Господарського суду Львівської області від 25.01.2010 у справі №20/183 за позовом ЗАТ «Львівський лікеро-горілчаний завод» до Львівської міської ради (треті особи – ТОВ «Львівський лікеро-горілчаний Торговий Дім» та Департамент містобудування Львівської міської ради) Ухвалу Львівської міської ради від 17.04.2008 №1736 визнано незаконною (недійсною). Суд виходив із того, що ЗАТ відкликало клопотання про передачу земельної ділянки в оренду до прийняття цієї ухвали, тож її прийнято за відсутності клопотання позивача. У мотивувальній частині цього рішення, зокрема, зазначено, що ЗАТ «є повним правонаступником Державного підприємства «Львівський лікеро-горілчаний завод», якому передано у постійне користування земельну ділянку на вул. Кордуби, 2 у м. Львові згідно з Державним актом на право постійного користування землею від 08.08.1995 року», а також наведено ст. 92 ЗК України, п. 6 розділу X «Перехідні положення» ЗК України та Рішення Конституційного Суду України від 22.09.2005 №5-рп/2005 і зроблено висновок, що ЗАТ «має право, але не зобов`язане переоформити право постійного користування земельною ділянкою на право власності або право оренди». Посилань на докази, якими підтверджено перші з цих тверджень, рішення не містить. Справу №3/825 та Постанову Вищого арбітражного суду України від 29.10.1996 у ньому не згадано, питання про підстави виникнення права постійного користування Ділянкою суд не досліджував.

Інших ухвал чи розпоряджень про надання Ділянки Відповідачу в оренду або в постійне користування, окрім скасованої Ухвали Львівської міської ради від 17.04.2008 №1736, Позивач не приймав – це встановив суд першої інстанції, і скаржник протилежного не стверджує.

28.02.2018 Ділянку площею 4,9106 га з кадастровим номером 4610137200:08:004:0012 сформовано (Витяг з Державного земельного кадастру від 17.03.2025 №НВ-9953093272025), цільове призначення – 11.02 (для розміщення та експлуатації основних, підсобних і допоміжних будівель та споруд підприємств переробної, машинобудівної та іншої промисловості), вид використання – для обслуговування виробничих будівель і споруд. За Інформацією з Державного земельного кадастру від 28.04.2025 Ділянка перебуває в комунальній власності, а 12.04.2018 до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно внесено відомості як про право власності Львівської міської територіальної громади в особі Позивача (запис №25747412), так і про право постійного користування Відповідача (запис №25747645). Державну реєстрацію провела державний реєстратор Державного підприємства «Західний експертно-технічний центр Держпраці»; реєстраційний номер заяви про державну реєстрацію – 27683703 (12.04.2018, 10:15:11). Заяву про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 12.04.2018 подано від імені Відповідача його уповноваженим представником за Довіреністю від 29.03.2018 №29-03/18Д. Як вбачається з Інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 30.09.2025 №445624425, підставою реєстрації права постійного користування був державний акт.

04.04.2023 комісія Позивача (за наказом департаменту містобудування від 07.03.2023 №58) обстежила Ділянку, за результатами чого складено Акт обстеження земельної ділянки від 04.04.2023 №128. Його було надіслано Відповідачу Листом від 19.04.2023 №2412-вих-47190. У результатах обстеження зазначено, що Відповідач фактично використовує Ділянку для обслуговування виробничих будівель і споруд (у тому числі державної власності) «за відсутності відповідного рішення органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування про надання у постійне користування (оренду) земельної ділянки і за відсутності чинного документа, що посвідчує право користування земельною ділянкою». У розділі «Підстава набуття права на землю» Акт обстеження хронологічно переліковує документи: Рішення виконавчого комітету від 10.06.1950 №623, Рішення виконавчого комітету від 30.12.1954 №1817, Розпорядження міської адміністрації від 27.10.1993 №1252, державний акт, судові акти у справі №3/825, Ухвалу Львівської міської ради від 17.04.2008 №1736 та Рішення Господарського суду Львівської області у справі №20/183, а також зазначає, що ухвал Львівської міської ради про передачу Ділянки в оренду чи надання в постійне користування Відповідачу не приймалося. Відповідно до відомостей, наведених в Акті обстеження, на Ділянці розташовано 36 об`єктів нерухомості: об`єкти №1– 4 перебувають у власності Відповідача (з 31.10.2013 та 31.03.2003), об`єкти №5– 36 – у власності держави в особі Міністерства аграрної політики та продовольства України і перебували в оренді Відповідача з 27.02.2014 до 31.03.2024.

Нормативна грошова оцінка 1 мІ Ділянки з урахуванням коефіцієнта Кф=1,2 становила: станом на 2021 рік – 1 688,80 грн, на 2022 рік – 1 857,66 грн, на 2023 рік – 2 136,32 грн (Лист Головного управління Держгеокадастру у Львівській області від 10.12.2024 №4110/15-24); витяг про нормативну грошову оцінку Ділянки видано 12.12.2024 за №НВ9958883782024. За розрахунком управління земельних ресурсів департаменту природних ресурсів, будівництва та розвитку громад Львівської міської ради недоотримана плата за землю за період з 01.10.2021 по 31.12.2024 становить 9 177 145,97 грн. Згідно з Листом Західного міжрегіонального управління Державної податкової служби по роботі з великими платниками податків від 31.01.2025 №1.8-3120-24 Відповідач за цей період сплатив за користування Ділянкою 3 059 071,76 грн.

24.09.2025 право постійного користування Відповідача Ділянкою в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно припинено на підставі Рішення арбітражного суду Львівської області від 08.02.1996 у справі №3/825 та Постанови Вищого арбітражного суду України від 29.10.1996 (Інформаційна довідка від 30.09.2025 №445624425).

Ухвалою Господарського суду Львівської області від 25.02.2026 зустрічну позовну заяву Відповідача до Позивача про визнання протиправним та скасування означеного вище рішення державного реєстратора повернуто заявнику.

4. ПОЗИЦІЯ СУДУ АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ

Ураховуючи приписи ст. 269 ГПК України щодо меж перегляду справи у суді апеляційної інстанції, а також доводи та вимоги апеляційної скарги, Суд перевіряє оскаржуване рішення в межах доводів апеляційної скарги і підстав для виходу за ці межі не вбачає.

4.1. Щодо предмета доказування та меж оцінки Судом права користування Відповідача

Відповідно до ч. 1 ст. 1212 ЦК України особа, яка набула майно за рахунок іншої особи без достатньої правової підстави, зобов`язана повернути потерпілому це майно. Отже, кондикційне зобов`язання виникає за сукупності трьох умов: набуття або збереження майна однією особою, таке набуття чи збереження за рахунок іншої особи та відсутність правової підстави для нього.

Використання землі в Україні є платним (ч. 1 ст. 206 ЗК України), а плата за землю відповідно до ст. 14 Податкового кодексу України справляється у формі земельного податку або орендної плати. Тому особа, яка користується земельною ділянкою без правової підстави, зберігає за рахунок її власника кошти, які мала б сплачувати за таке користування (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 20.11.2018 у справі №922/3412/17 та від 13.02.2019 у справі №320/5877/17, на які послався суд першої інстанції).

Відповідач не заперечує, що у період з 01.10.2021 по 31.12.2024 він використовував Ділянку для обслуговування виробничих будівель і споруд. Спір зводиться до іншого: чи мав він у цей період правову підставу користування Ділянкою, а отже, у якій формі і в якому розмірі повинен був платити за користування нею.

За ч. 1 ст. 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона покликається як на підставу своїх вимог чи заперечень, а згідно з ч. 1 ст. 79 цього Кодексу обставина вважається доведеною, якщо докази на її підтвердження є більш вірогідними, ніж докази на її спростування. Позивач подав докази того, що рішень про надання Ділянки Відповідачу в користування Львівська міська рада не приймала, що користування відбувається без договору і що державний акт, на який покликається Відповідач, втратив юридичну силу посвідчення права. Відповідач заперечує проти позову, покликаючись на право постійного користування. Оскільки саме він вказує на існування цього права як на правову підставу користування, на ньому лежить тягар доведення обставин, з яких це право виникло і чи чинним було у спірний період.

У цій справі Суд не вирішує самостійного спору про право постійного користування Ділянкою, а лише перевіряє, чи довів Відповідач наявність правової підстави користування нею, достатньої для заперечення кондикційної вимоги. Вимог про визнання чи припинення такого права не заявлено; зустрічний позов Відповідача про скасування рішення державного реєстратора повернуто; законність рішень, прийнятих у 1950– 1993 роках, Суд не перевіряє. Тому подальші висновки сформульовано в категоріях «доведено» та «не доведено», а не як встановлення наявності чи відсутності у Відповідача права постійного користування як такого.

4.2. Щодо доводу про преюдиційне значення Рішення Господарського суду Львівської області від 25.01.2010 у справі №20/183

Скаржник вважає, що Рішенням Господарського суду Львівської області від 25.01.2010 у справі №20/183 преюдиційно встановлено наявність у нього права постійного користування Ділянкою, а тому Позивач не може заперечувати це право в іншому процесі.

Відповідно до ч. 4 ст. 75 ГПК України обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Преюдиційне значення мають фактичні обставини, які суд встановив, дослідивши докази, а не правова оцінка чи міркування суду щодо правовідносин. Сам Відповідач у поясненнях від 14.10.2026 покликається на Постанову Великої Палати Верховного Суду від 15.09.2022 у справі №910/12525/20 (п. 93), за якою висновки судових рішень в інших справах не є обставинами справи, встановленими судами, а є правовою оцінкою таких обставин і преюдиційного значення не мають.

Отже, щоб відповісти на довід скаржника, необхідно з`ясувати, що саме досліджував суд у справі №20/183.

У справі №20/183 ЗАТ «Львівський лікеро-горілчаний завод» вимагало визнати незаконною Ухвалу Львівської міської ради від 17.04.2008 №1736. Суд задовольнив позов з такої підстави: клопотання про передачу земельної ділянки в оренду завод відкликав Листом від 25.03.2008 №01/09-52 ще до прийняття цієї ухвали, тож її прийнято за відсутності клопотання. Предметом доказування у тій справі були подання й відкликання клопотання та дотримання процедури прийняття ухвали. Питання про те, на якій підставі, коли і чи взагалі виникло право постійного користування Ділянкою, чи існувало воно на час розгляду справи і як на нього вплинули Рішення арбітражного суду Львівської області від 08.02.1996 та Постанова Вищого арбітражного суду України від 29.10.1996, суд не досліджував; про справу №3/825 у рішенні не згадано взагалі.

У мотивувальній частині Рішення у справі №20/183 зазначено, що ЗАТ є повним правонаступником Державного підприємства «Львівський лікеро-горілчаний завод», якому земельну ділянку передано у постійне користування за державним актом. Там само наведено міркування щодо ст. 92 ЗК України, п. 6 розділу X «Перехідні положення» ЗК України та Рішення Конституційного Суду України від 22.09.2005 №5-рп/2005. Водночас рішення не містить посилань на докази, якими підтверджено перше твердження, а відповідні питання не були предметом спору й не перевірялися судом. Отже, твердження щодо правонаступництва та передачі ділянки суд узяв як дані, а висновок про те, що ЗАТ «має право, але не зобов`язане переоформити» право постійного користування, є правовою оцінкою. Тому ні ці твердження, ні наведена правова оцінка преюдиційного значення для цієї справи не мають.

Суд зауважує й таке. Рішення у справі №20/183 не скасовувало і не переглядало результатів справи №3/825, що набрали законної сили ще у 1996 році, а отже, і не могло змінити їхніх наслідків. Не відповідає його змісту й твердження Відповідача про те, що в цій справі «встановлено незаконність рішення Позивача про припинення права постійного користування». Ухвалу Львівської міської ради від 17.04.2008 №1736 визнано незаконною повністю лише з тієї причини, що вона прийнята за відсутності клопотання. Те, що разом з усією ухвалою втратив силу і її п. 5, яким державний акт визнавався таким, що втратив чинність, не відновлює дії державного акта: він втратив юридичну силу посвідчення права не внаслідок Ухвали Львівської міської ради від 17.04.2008 №1736, а на підставі Постанови Вищого арбітражного суду України від 29.10.1996.

У Поясненнях від 14.10.2026 Відповідач висловлює й альтернативну думку: навіть якщо рішення у справі №20/183 не має преюдиційного значення, воно усунуло правову невизначеність, а тому особи, які брали участь у справі, не можуть ставити під сумнів право постійного користування (mutatis mutandis Постанова Великої Палати Верховного Суду від 26.01.2021 у справі №522/1528/15-ц). Суд не погоджується з таким твердженням, оскільки судове рішення усуває невизначеність щодо тих прав і обов`язків, які були предметом розгляду. Питання про те, чи є Відповідач (його правопопередник) постійним користувачем Ділянки і на якій підставі, у справі №20/183 не вирішувалося, тож і невизначеності щодо нього воно усунути не могло.

За таких обставин суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що Рішення Господарського суду Львівської області від 25.01.2010 у справі №20/183 не впливає на вирішення цього спору. Суд відхиляє довід скаржника про неврахування преюдиційних обставин.

4.3. Щодо обов`язковості для Відповідача судових актів у справі №3/825 та доводу про найменування третьої особи

Скаржник заперечує проти врахування під час вирішення цього спору Рішення арбітражного суду Львівської області від 08.02.1996 і Постанови Вищого арбітражного суду України від 29.10.1996 з двох підстав. По-перше, завод, на думку Відповідача, не був стороною у справі №3/825, а судове рішення в приватноправовому спорі діє лише щодо сторін. По-друге, у судових актах 1996 року третьою особою названо іншу особу, оскільки її найменування не містить слова «державний».

Щодо першої підстави. За ст. 18 ГПК України судові рішення, що набрали законної сили, є обов`язковими. Висновок Великої Палати Верховного Суду про те, що судове рішення не може бути протиставлене особі, яка не брала участі у справі (Постанова від 30.06.2020 у справі №19/028-10/13), на який покликається скаржник, стосується саме таких осіб. Натомість завод брав участь у справі №3/825 як третя особа без самостійних вимог на предмет спору, що прямо зазначено у вступній частині Постанови Вищого арбітражного суду України від 29.10.1996. Як видно з Рішення арбітражного суду Львівської області від 08.02.1996, у судовому засіданні брав участь представник третьої особи, а суд у мотивувальній частині розглянув покликання «відповідача і третьої особи» на Рішення виконавчого комітету від 10.06.1950 №623. Предметом спору були Розпорядження міської адміністрації від 27.10.1993 №1252 та державний акт – документи, видані саме заводові, які Відповідач бачить як джерело свого права постійного користування Ділянкою. Тому він, як правонаступник заводу, не може відмежовуватися від судових актів, що стосуються документа, на який сам покликається. До того ж Позивач у цій справі був відповідачем у справі №3/825, і обставини, встановлені цими судовими актами, стосуються тих самих осіб (ч. 4 ст. 75 ГПК України).

Щодо другої підстави. Державний акт, на який Відповідач покликається як на документ, що посвідчує його право, виданий 08.08.1995 «Львівському лікеро-горілчаному заводу», тобто без слова «державний». Відповідач не заперечує, що державний акт видано його правопопереднику. За Свідоцтвом про державну перереєстрацію підприємства №00375579, яке подав сам Відповідач, найменування підприємства змінено на «Львівський державний лікеро-горілчаний завод» лише 25.09.1995, тобто вже після видачі державного акта, а адреса підприємства лишилась незмінною. Отже, в Розпорядженні міської адміністрації від 27.10.1993 №1252 та в державному акті, які були предметом спору у справі №3/825, завод названо так, як він іменувався на час їх видачі, і суди у 1996 році називали третю особу за найменуванням, що міститься в цих документах. Те, що йдеться про один і той самий завод, підтверджує сукупність обставин: збіг найменування з точністю до слова «державний», збіг адреси (вул. Кордуби, 2), предмет спору (державний акт заводу). Доказів існування у 1996 році іншої особи з подібним найменуванням, якій міг бути виданий державний акт, Відповідач не подав.

Водночас Суд не вважає, що правова оцінка, яку надали арбітражні суди у 1996 році, сама по собі визначає результат цього спору, і Суд не обмежується нею. Для Суду обов`язковими є резолютивні частини судових актів у справі №3/825: державний акт визнано таким, що втратив юридичну силу посвідчення права, а Розпорядження міської адміністрації від 27.10.1993 №1252 – недійсним. Суд враховує й обставини, які встановили ті суди, зокрема те, що державний акт видано без рішення про затвердження проєкту відведення земельної ділянки. Проте наявність правової підстави користування Ділянкою у спірний період Відповідач мав довести у цій справі самостійно, і докази, які він для цього подав, Суд оцінює нижче.

З огляду на викладене Суд відхиляє довід скаржника про те, що судові акти у справі №3/825 не стосуються Відповідача та його правопопередника.

4.4. Щодо підстав, на які Відповідач покликається як на джерело права постійного користування

Скаржник пов`язує виникнення права постійного користування з трьома рішеннями, які названо підставами видачі державного акта:

1. Рішенням виконавчого комітету Львівської міської ради депутатів трудящих від 10.06.1950 №623;

2. Рішенням виконавчого комітету Львівської міської ради депутатів трудящих від 30.12.1954 №1817;

3. Розпорядженням міської адміністрації Львівської міської ради народних депутатів від 27.10.1993 №1252.

Скаржник наголошує, що ці акти не скасовані й чинні, а державний акт лише посвідчує право.

Суд погоджується, що державний акт на право постійного користування землею не породжує права, а посвідчує його. За чинним регулюванням набуття права користування земельною ділянкою комунальної власності пов`язується з рішенням компетентного органу та його належною реалізацією (ч. 1 ст. 116, ст. 122, 123 ЗК України), а державний акт оформлює вже набуте право. До такого ж висновку щодо посвідчувального значення державного акта дійшов у 1996 році Вищий арбітражний суд України. Тому належить з`ясувати не лише те, чи втратив державний акт силу, а й чи довів Відповідач, що рішення, на які він покликається, створили право для нього або його правопопередника щодо Ділянки та були реалізовані. Суд оцінює кожне з трьох рішень окремо.

4.4.1. Розпорядження міської адміністрації Львівської міської ради народних депутатів від 27.10.1993 №1252

Це розпорядження Постановою Вищого арбітражного суду України від 29.10.1996 визнано недійсним. Скаржник називає його чинним, проте не пояснює, як це узгоджується з резолютивною частиною названої постанови.

Окрім того, розпорядження за своїм змістом було початком оформлення, а не його завершенням. Воно надавало заводу 1,74 га по вул. Мирона Кордуби для проектування й будівництва складу готової продукції і доручало Головному управлінню архітектури здійснити відвод ділянки та встановити її межі в натурі. Доказів того, що ці дії було виконано, Відповідач не подав.

Не доведено й твердження Відповідача про те, що розпорядження «дублює» 1,74 га, відведені Рішенням виконавчого комітету від 10.06.1950 №623. Воно ґрунтується лише на збігу площі, тоді як Рішення від 10.06.1950 №623 стосується вул. Старовознесенської та спиртобази, а розпорядження – вул. Мирона Кордуби та складу готової продукції зі знесенням споруд «Львівресурс». Плану чи архівної довідки про перейменування вулиць, які підтверджували б, що йдеться про ту саму територію, Відповідач не надав.

Отже, Розпорядження міської адміністрації від 27.10.1993 №1252, визнане недійсним судовим рішенням, що набрало законної сили, не може розглядатися як підстава права постійного користування Відповідача.

4.4.2. Рішення виконавчого комітету Львівської міської ради депутатів трудящих від 10.06.1950 №623

Суб`єктом цього рішення є Львівський міжобласний спиртотрест, а об`єктом – спиртобаза по вул. Старовознесенській. Лікеро-горілчаний завод у ньому не згадано. У Постанові Вищого арбітражного суду України від 29.10.1996 зазначено, що не доведено правонаступництва заводу щодо спиртотресту, а покликання на це рішення в державному акті є безпідставним. Саме тому 05.10.2026 Суд запропонував Відповідачу довести таке правонаступництво і двічі для цього відкладав розгляд справи.

Одначе Відповідач цього не довів. У Поясненнях від 02.10.2026 він назвав спиртотрест колишньою назвою заводу проте не подав жодного документа про перейменування чи правонаступництво. У поясненнях від 14.10.2026 історію підприємства викладено інакше: від заснування у 1931 році, через завод №2, зареєстрований 30.01.1940, і низку перейменувань та реорганізацій до приватного акціонерного товариства, а в цьому ланцюгу Львівського міжобласного спиртотресту немає. Ці дві версії не узгоджуються між собою, і жодну з них не підтверджено документально. Подані ж Відповідачем накази 1949– 1950 років, річний звіт за 1951 рік та Лист від 17.11.1954 №04-5-526, навпаки, характеризують завод як окрему організацію зі своїм директором, підпорядковану Укрлікерводтресту, і не містять жодних відомостей про Львівський міжобласний спиртотрест.

За таких обставин, як і під час розгляду справи №3/825, у якій Постановою арбітражної наглядової колегії Вищого арбітражного суду України від 29.10.1996 зазначено, що завод не довів набуття правонаступництва Львівського міжобласного спиртотресту, у тому числі щодо права землекористування земельною ділянкою площею 1,74 га по вул. Старовознесенській, так і в цій справі не доведено, що Відповідач або його правопопередник є правонаступником суб`єкта Рішення виконавчого комітету Львівської міської ради депутатів трудящих від 10.06.1950 №623 – Львівського міжобласного спиртотресту, і що це рішення є підґрунтям права Відповідача на якусь частину Ділянки.

4.4.3. Рішення виконавчого комітету Львівської міської ради депутатів трудящих від 30.12.1954 №1817

Цим рішенням затверджено територію промислової площадки заводу по вул. Лікерній (нинішня вулиця Опришківська, перпендикулярна вулиці Кордуби, що виникла пізніше) площею 4,0 га «в межах фактичного користування, зазначених на прикладеному плані». На відміну від Рішення від 10.06.1950 №623, воно стосується саме території заводу. Водночас п. 2 цього рішення доручає Управлінню головного архітектора забезпечити вказання меж у натурі, тобто передбачає подальші дії для визначення території.

У Постанові Вищого арбітражного суду України від 29.10.1996 зазначено, що не доведено виконання цього рішення до введення в дію Земельного кодексу (15.03.1991), а відсутність рішення про затвердження проєкту відведення свідчить про його невиконання відповідно до вимог Кодексу. Тому, як і щодо Рішення 1950 року, де Суд запропонував Відповідачу довести правонаступництво, щодо Рішення виконавчого комітету Львівської міської ради депутатів трудящих від 30.12.1954 №1817 Суд запропонував довести його виконання, зокрема п. 2 про вказання меж у натурі.

Одначе таких доказів Відповідач не подав. Документів Управління головного архітектора (акта чи протоколу встановлення меж, плану меж, архітектурно-планувального завдання), які були б доказом виконання п. 2, у матеріалах справи немає. Наказ від 24.12.1954 №414 доказом виконання бути не може: він датований за шість днів до прийняття Рішення від 30.12.1954 №1817, стосується інвентаризації залишків і не згадує ні землю, ні межі, ні це рішення, а п. 2 Рішення від 30.12.1954 №1817 адресовано не заводу, а Управлінню головного архітектора.

Відповідач не вказав, який нормативний акт, чинний у 1954 році, визначав порядок і момент виникнення права користування міськими землями, і не довів, що цей порядок було дотримано. Крім того, самим Рішенням від 30.12.1954 №1817 передбачено вказання меж у натурі, отже, органи, які його ухвалювали, вважали цю дію складником оформлення території. Суд перевіряє лише те, чи доведено, що Рішення від 30.12.1954 №1817 стало підставою права постійного користування конкретною територією. Оскільки воно передбачало окреме встановлення меж у натурі, а доказів виконання цієї вимоги Відповідач не подав, він не довів виникнення права на будь-яку частину Ділянки на підставі цього рішення.

Отже, як і в справі №3/825, так і в цій справі Відповідач не довів виконання Рішення від 30.12.1954 №1817 і його реалізації до ступеня виникнення права постійного користування. Тому не доведено, що це рішення є підставою права Відповідача на будь-яку частину Ділянки.

4.4.4. Постанова першого заступника голови арбітражного суду Львівської області від 07.06.1996 та п. 5 постанови Верховної Ради про порядок введення в дію Земельного кодексу України

Відповідач на Постанову першого заступника голови арбітражного суду Львівської області Бобеляка О. від 07.06.1996 у справі №3/825-36 прямо не покликається, проте вона є ланкою розгляду справи №3/825, і Суд не може її оминути. За викладом у Постанові Вищого арбітражного суду України від 29.10.1996, на цьому етапі суд визнав Рішення від 10.06.1950 №623 та Рішення від 30.12.1954 №1817 підставою, за якою заводу було надано землю загальною площею 5,74 га, і частково скасував Рішення від 08.02.1996. Втім, Вищий арбітражний суд України з цим висновком не погодився: він змінив Постанову арбітражного суду Львівської області від 07.06.1996, задовольнив позов і окремо оцінив кожне з двох рішень – Рішення від 10.06.1950 №623 через недоведеність правонаступництва, а Рішення від 30.12.1954 №1817 через недоведеність виконання. Тобто довід про те, що право заводу ґрунтується не лише на розпорядженні 1993 року, а й на радянських рішеннях, у 1996 році вже розглядали, і судом вищого рівня його не підтримано.

У Постанові Вищого арбітражного суду України наведено також п. 5 постанови Верховної Ради про порядок введення в дію Земельного кодексу України: підприємства, які мають у користуванні земельні ділянки, надані їм до введення в дію Кодексу, зберігають свої права на користування до оформлення ними у встановленому порядку прав на землекористування. Скаржник прямо на цей припис не покликається, проте Суд його оцінює, бо він мав би значення для доводу про збереження прав, що виникли у 1950-х роках.

Цей припис зберігає права підприємств, яким ділянки було надано до введення в дію Кодексу, але не створює прав для особи, яка не довела самого факту надання. До того ж, як зазначив Вищий арбітражний суд України, рішення про надання ділянок, що не були виконані на момент введення Кодексу, підлягають виконанню відповідно до його вимог. Відповідач не довів ні надання Ділянки чи її частини йому або його правопопереднику до 15.03.1991 (див. п. 4.4.2 і 4.4.3 постанови), ні подальшого оформлення права у встановленому порядку, окрім державного акта, який втратив силу посвідчення права. Збереження прав «до оформлення» передбачає, що підприємство саме здійснює оформлення. Матеріали справи свідчать про інше: наприкінці 2007 року завод звернувся до Позивача щодо оренди, а 25.03.2008 відкликав це клопотання. Доказів оформлення права після 1996 року немає, хоча Вищий арбітражний суд України прямо зазначив, що його висновок не перешкоджає заводові оформити право постійного землекористування відповідно до вимог Земельного кодексу України, тобто цей шлях для Відповідача залишався відкритим.

Не спростовує цього висновку й довід Відповідача про те, що Земельні кодекси 1970 і 1990 років, як і чинний Земельний кодекс України, не називають серед підстав припинення права неоформлення чи непереоформлення раніше наданих прав. Суд не встановлює припинення права, яке нібито виникло раніше, а виходить з того, що Відповідач не довів самого його виникнення (див. п. 4.4.2 і 4.4.3 постанови).

Відповідач покликається також на ст. 92 ЗК України, п. 6 розд. X «Перехідні положення» ЗК України та Рішення Конституційного Суду України від 22.09.2005 №5-рп/2005, з яких, на його думку, випливає, що особа, яка має право постійного користування, має право, але не зобов`язана переоформлювати його на право власності чи оренди. Суд не ставить Відповідачу у провину те, що він не переоформив право, і не виснує з цього, що право припинилося. Проте названі норми і Рішення Конституційного Суду України стосуються долі вже існуючого права, одначе саме таке права не створюють і не звільняють особу, яка на нього покликається, від доведення його виникнення. Відповідач не довів, що право постійного користування Ділянкою на підставі рішень 1950 і 1954 років чи Розпорядження від 27.10.1993 №1252 виникло (див. п. 4.4.2 і 4.4.3 постанови). Тому ст. 92 ЗК України, п. 6 розд. X «Перехідні положення» ЗК України та Рішення Конституційного Суду України від 22.09.2005 №5-рп/2005 не спростовують висновку Суду.

4.4.5. Довід про те, що Рішення від 10.06.1950 №623 та Рішення від 30.12.1954 №1817 не скасовані

Те, що Рішення від 10.06.1950 №623 чи Рішення від 30.12.1954 №1817 не скасовані, саме по собі не свідчить про наявність у Відповідача права постійного користування. Питання не в чинності цих актів як таких, а в тому, чи довів Відповідач, що вони є джерелом права постійного користування для нього чи його правопопередника щодо Ділянки.

Відповідач покликається й на п. 2.3 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 17.05.2011 №6, за яким право, посвідчене державним актом, є похідним від рішення органу про надання земельної ділянки, тож визнання державного акта недійсним саме по собі не припиняє права, доки не скасовано відповідне рішення. Суд виходить з того самого підходу: саме тому в п. 4.4 цієї постанови оцінено не лише питання чинності державного акта, а й те, чи є підставою виникнення права постійного користування рішення, на які покликається Відповідач, і чи були вони реалізовані.

4.4.6. Висновок щодо підстав права постійного користування Ділянкою

Відповідач не довів, що на підставі Рішення виконавчого комітету від 10.06.1950 №623, Рішення виконавчого комітету від 30.12.1954 №1817 чи Розпорядження міської адміністрації від 27.10.1993 №1252 він або його правопопередник набули право постійного користування Ділянкою і що таке право існувало у період з 01.10.2021 по 31.12.2024. Державний акт цього права не підтверджує, оскільки ще у 1996 році втратив юридичну силу посвідчення цього права.

Тому Суд відхиляє як недоведений довід скаржника про наявність у нього права постійного користування Ділянкою у період з 01.10.2021 по 31.12.2024, за який Позивач заявив вимогу про стягнення безпідставно збережених коштів. Висновок суду першої інстанції щодо цього є обґрунтованим і правильним.

Висновок про недоведеність права постійного користування Відповідача ґрунтується на обставинах, викладених вище. Тому Суд окремо не оцінює довід Позивача з додаткових пояснень від 02.10.2026 про те, що в межах земельної ділянки площею 5,70 га сформовано три нові земельні ділянки (кадастрові номери 4610137200:08:004:0006, 4610137200:08:004:0019 і 4610137200:08:004:0020), а тому право постійного користування такою ділянкою існувати не може.

4.5. Щодо тривалого користування Ділянкою та історичного контексту

З матеріалів справи, зокрема історичної довідки Приватного підприємства «НДУ Центр пам`яткоохоронних досліджень» (2025), наказів 1949– 1950 років, річного звіту за 1951 рік, Статуту 1994 року та Свідоцтва про державну перереєстрацію підприємства, вбачається, що завод є давнім підприємством, яке збудовано у 1929– 1931 роках на цій території і яке діє безперервно майже століття. Суд враховує цей контекст, який створює певне очікування, а то й припущення, що за такий час право на землю мало б бути належним чином оформлене. Проте з наданих Відповідачем доказів не вбачається, що право постійного користування Ділянкою було належно оформлене в радянський період. Про те, що раніше оформлення не відбулося, опосередковано свідчить і сама видача Державного акта на право постійного користування землею від 08.08.1995 серії І-ЛВ №003314 – це була спроба оформити право на підставі рішень 1950 і 1954 років та розпорядження 1993 року. Однак ця спроба зрештою не забезпечила належного підтвердження права, оскільки Постановою арбітражної наглядової колегії Вищого арбітражного суду України від 29.10.1996 державний акт визнано таким, що втратив юридичну силу посвідчення права постійного землекористування.

При цьому в тій самій постанові Вищий арбітражний суд України зазначив, що його висновок не перешкоджає заводові оформити право постійного землекористування відповідно до вимог Земельного кодексу України. Проте за майже тридцять років, що минули, Відповідач не подав доказів ні того, що недоведеність виконання Рішення від 30.12.1954 №1817 та правонаступництва щодо Рішення від 10.06.1950 №623, на яку вказав Вищий арбітражний суд України ще у 1996 році, усунута, ні того, що завод чи його правонаступник звернулися до Львівської міської ради із клопотанням про надання Ділянки у постійне користування, ні того, що право оформлено після 1996 року. Єдине звернення заводу до Львівської міської ради щодо оформлення права на цю земельну ділянку, про яке відомо з матеріалів справи, стосувалося оренди, а не постійного користування, і було відкликане 25.03.2008. Тому й за часів незалежності оформлення права постійного користування Ділянкою Відповідач також не довів.

Саме по собі тривале фактичне користування не є правовою підставою виникнення права постійного користування землею як юридичної категорії. Такою підставою має бути волевиявлення компетентного органу, реалізоване в порядку, чинному на час надання землі. Історична довідка та накази стосуються діяльності підприємства, а не оформлення прав на землю, тому цієї підстави не замінюють. Суд не встановлює, що завод не мав чи не міг оформити право на землю, а виходить з того, що у цій справі Відповідач не довів правової підстави виникнення будь-якого права на Ділянку.

4.6. Щодо державної реєстрації права, відомостей Державного земельного кадастру та Акта обстеження

Скаржник стверджує, що у спірний період право постійного користування було зареєстроване, а Позивач його не заперечував; що Акт обстеження земельної ділянки від 04.04.2023 №128 підтверджує його користування Ділянкою на підставі Рішення виконавчого комітету від 10.06.1950 №623 та Рішення виконавчого комітету від 30.12.1954 №1817; що формування Ділянки та інвентаризація земель не свідчать про відсутність права. Суд розглядає ці доводи послідовно.

4.6.1. Державна реєстрація права

Відповідно до ч. 1 ст. 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація прав – це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно. Отже, реєстрація підтверджує факт набуття права, але не замінює юридичного факту, з яким закон пов`язує набуття права на земельну ділянку комунальної власності, тобто рішення відповідного органу (ст. 116 ЗК України).

Запис про право постійного користування Відповідача внесено за заявою його уповноваженого представника (див. п. 4.6.2 постанови) на підставі державного акта, який ще 29.10.1996 визнано таким, що втратив юридичну силу посвідчення права. Тому наявність запису у 2021-2024 роках підтверджує лише те, що відповідні відомості містилися в реєстрі, але сама собою не доводить виникнення права. За п. 69 Постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.01.2021 у справі №522/1528/15-ц державна реєстрація створює спростовувану презумпцію наявності права, а не самостійну підставу його виникнення. У цій справі таку презумпцію спростовують Постанова Вищого арбітражного суду України від 29.10.1996 та відсутність рішення про надання Ділянки Відповідачу. Крім того, право зареєстровано щодо Ділянки площею 4,9106 га, сформованої у 2018 році, на підставі державного акта на 5,70 га, а співвідношення цих територій Відповідач не обґрунтував.

На ч. 3 ст. 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» Відповідач покликається у тому розумінні, що право постійного користування виникло до 01.01.2013, а тому визнається дійсним. За цією нормою речові права на нерухоме майно, що виникли до 01.01.2013, визнаються дійсними за наявності однієї з таких умов: а) реєстрація таких прав була проведена відповідно до законодавства, що діяло на момент їх виникнення, або б) на момент виникнення таких прав діяло законодавство, що не передбачало їх обов`язкової реєстрації. Ця норма стосується визнання дійсними прав, які виникли, але не звільняє особу, яка на них покликається, від доведення самого факту їх виникнення і чинності. Саме цього Відповідач у цій справі не довів.

Статті 125 і 126 ЗК України, на які Відповідач також покликається, визначають момент виникнення права на земельну ділянку та порядок його оформлення, однак передбачають оформлення права на підставі рішення про надання земельної ділянки (ст. 116, 123 ЗК України).

4.6.2. Щодо ініціативи формування Ділянки та реєстрації права на неї

Сторони по-різному пояснюють, хто ініціював формування Ділянки та внесення запису про право: Відповідач називає ініціатором Позивача, а Позивач стверджує, що заяву про державну реєстрацію 12.04.2018 подав представник Відповідача без відома власника.

З наявної у справі копії Заяви про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 12.04.2018 вбачається, що її подано від імені Відповідача його уповноваженим представником за Довіреністю від 29.03.2018 №29-03/18Д, тобто цей запис внесено за зверненням Відповідача.

Формування Ділянки в Державному земельному кадастрі (28.02.2018) передувало цій заяві, а з матеріалів справи не вбачається ні хто його ініціював, ні чи було власнику відомо про заяву про державну реєстрацію права. Інших відомостей про обставини реєстрації, зокрема про документи, подані разом із заявою, у матеріалах справи немає, тому в цій частині Суд обставин не встановлює. Для вирішення спору це й не є потрібним.

За ч. 2 ст. 19 Конституції України органи місцевого самоврядування та їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Право постійного користування земельною ділянкою комунальної власності виникає за рішенням ради (ст. 116, 122, 123 ЗК України), а не внаслідок дій, пов`язаних із формуванням ділянки, поданням заяви про державну реєстрацію права чи внесенням відомостей до кадастру або реєстру. Тому незалежно від того, хто ці дії ініціював, вони не є рішенням про надання Ділянки Відповідачу в користування і права для нього не створюють.

4.6.3. Щодо формування Ділянки та інвентаризації земель

Суд погоджується зі скаржником у тому, що інвентаризація земель, яка проводиться, зокрема, шляхом формування земельних ділянок, не є правовстановлюючим юридичним фактом і не змінює обсягу прав та обов`язків землекористувачів (п. 33 Постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 21.04.2023 у справі №300/6474/21). Проте суд першої інстанції не виснував про відсутність права виходячи з самого факту формування Ділянки. Дата формування (28.02.2018) важлива з інших причин: з цього моменту Ділянка існує як об`єкт цивільних прав (ст. 79-1 ЗК України), і саме щодо неї Відповідач має довести своє право. З тієї ж причини покликання на ст. 35 Закону України «Про землеустрій» не спростовує висновку про недоведеність правової підстави користування.

4.6.4. Щодо Акта обстеження земельної ділянки від 04.04.2023 №128

Суд не вбачає в Акті обстеження земельної ділянки від 04.04.2023 №128 підтвердження того, що Відповідач користується Ділянкою на підставі Рішення виконавчого комітету від 10.06.1950 №623 та Рішення виконавчого комітету від 30.12.1954 №1817. У розділі «Підстава набуття права на землю» цей акт лише хронологічно переліковує документи, а у висновках за результатами обстеження зазначає протилежне: Відповідач використовує Ділянку за відсутності рішення органу місцевого самоврядування про надання її в постійне користування (оренду) та за відсутності чинного документа, що посвідчує право користування. Суд першої інстанції виклав зміст цього акта не зовсім точно («за відсутності вчиненого правочину»), але суть – відсутність правової підстави користування – відобразив правильно, тож ця неточність не вплинула на правильність висновку.

Цей акт складено комісією Позивача; він фіксує результати обстеження, а не створює, змінює чи припиняє права, і не є рішенням про надання Ділянки. З наведеного Суд відхиляє довід скаржника про те, що Акт обстеження земельної ділянки від 04.04.2023 №128 підтверджує його право.

4.7. Щодо поведінки сторін та доводу про суперечливу поведінку Позивача

Скаржник стверджує, що Позивач діє суперечливо (venire contra factum proprium, «процесуальний естопель»). На його переконання, у п. 5 Ухвали Львівської міської ради від 17.04.2008 №1736 Позивач визнав державний акт таким, що втратив чинність, і тим самим вважав його дійсним до того. Крім того, Позивач брав участь у справі №20/183, згодом сформував Ділянку й вніс до Державного земельного кадастру запис про право постійного користування Відповідача, приймав сплату земельного податку до 31.03.2025, а тепер заперечує це право.

Суд дослідив цей довід і зазначає таке.

По-перше, принцип добросовісності, на який покликається скаржник (Постанова Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 10.04.2019 у справі №390/34/17), вимагає чесної та відкритої поведінки від обох сторін правовідносин, а не лише від однієї. Правова підстава користування землею комунальної власності визначається законом: рішенням ради про надання ділянки (ст. 116, 122, 123 ЗК України). Дії органу місцевого самоврядування чи його структурних підрозділів, які такого рішення не становлять, не можуть бути джерелом права користування, якщо його не існує (ч. 2 ст. 19 Конституції України), а покликання на добросовісність не замінює правової підстави.

По-друге, позиція Позивача щодо відсутності у Відповідача права на Ділянку була в цій справі незмінною. За твердженням самого Відповідача, вже у Відповіді на відзив від 06.05.2025 Позивач стверджував, що державний акт втратив чинність. Отже, у суді апеляційної інстанції Позивач своєї позиції не змінював, тому підстав вважати його поведінку в цій справі суперечливою Суд не вбачає. Покликання Відповідача на рішення Європейського суду з прав людини від 29.04.2003 у справі «Хохліч проти України» Суд до уваги не бере. Це рішення стосується умов тримання під вартою засудженого до смертної кари (ст. 3, 8 і 13 Конвенції), а в п. 147 Європейський суд з прав людини застосував процедурне правило, за яким держава-відповідач, що не заявила заперечення на етапі розгляду прийнятності заяви, не може висувати його під час розгляду по суті. Йдеться про процесуальну поведінку держави в провадженні міжнародного суду, а не про загальні наслідки зміни позиції стороною у спорі про стягнення безпідставно збережених коштів.-

По-третє, щодо окремих дій Позивача. Пункт 5 Ухвали Львівської міської ради від 17.04.2008 №1736 визнано незаконним разом з усією ухвалою (див. п. 4.2 постанови). Формування Ділянки та внесення відомостей до кадастру й реєстру не є рішенням про надання Ділянки (див. п. 4.6 постанови). Запис у реєстрі внесено за заявою представника самого Відповідача, а не за зверненням Позивача (див. п. 4.6.2 постанови). Участь Позивача у справі №20/183 як відповідача не означає визнання права: рішення в ній не містить висновків про підстави права постійного користування, встановлених за результатами дослідження доказів (див. п. 4.2 постанови). Водночас в описовій частині цього рішення зазначено, що Ухвалою Львівської міської ради від 05.07.2007 №1040 Позивач за згодою заводу вилучив частину території (0,4003 га) і зобов`язав внести зміни до державного акта, тобто тоді оперував державним актом як чинним документом. Отже, і Позивач у різні періоди ставився до державного акта по-різному.

Поведінка Відповідача також була непослідовною. У Листі до Позивача від 21.01.2025 №01/09-08 «Про надання роз`яснень» його генеральний директор, з одного боку, стверджував, що право постійного користування Ділянкою перейшло до Відповідача на підставі Рішення від 10.06.1950 №623 та Рішення від 30.12.1954 №1817. З іншого боку, в тому самому листі зазначено, що у квітні 2023 року Відповідачу стало відомо про визнання Державного акта недійсним рішенням арбітражного суду Львівської області у справі №3/825 та оформлення Ділянки як комунальної власності; що він користується Ділянкою як орендар цілісного майнового комплексу; що договору оренди землі ні з Позивачем, ні з Фондом державного майна України не укладено; а документи для отримання згоди Позивача на розроблення земельної документації з метою укладення договору оренди вже підготовлено. Відповідач також просив роз`яснити порядок декларування та вид права користування Ділянкою. Крім того, наприкінці 2007 року завод подав клопотання про оренду Ділянки, але 25.03.2008 відкликав його, що встановлено Рішенням Господарського суду Львівської області від 25.01.2010 у справі №20/183. Водночас у цій справі Відповідач наполягає на наявності права постійного користування, а його позиція щодо окремих питань внутрішньо суперечлива (див. п. 4.4.2 і 4.9 постанови). Лист від 21.01.2025 є позасудовою заявою Відповідача, яку Суд оцінює разом з іншими доказами.

Таким чином, у різні періоди як Позивач, так і Відповідач по-різному ставилися до державного акта та до наявності права постійного користування, тому покликання на суперечливу поведінку лише однієї сторони не є переконливим. Втім, навіть непослідовна поведінка сторони не замінює рішення про надання Ділянки, з яким закон пов`язує виникнення права постійного користування (ст. 116, 122, 123 ЗК України). Суд не бере естопель за основу цієї постанови, а оцінює докази наявності правової підстави користування Ділянкою, і відхиляє довід скаржника про суперечливу поведінку Позивача.

4.8. Щодо сплати Відповідачем земельного податку

Відповідач стверджує, що, приймаючи сплату земельного податку до 31.03.2025, Позивач визнавав його право постійного користування. Суд цей довід відхиляє з таких міркувань.

Земельний податок сплачується до бюджету, а платежі адмініструє контролюючий орган - податкова служба, а не Львівська міська рада. Відомості про сплату Позивач отримав з Листа Західного міжрегіонального управління Державної податкової служби по роботі з великими платниками податків від 31.01.2025 №1.8-3120-24: за період з 01.10.2021 по 31.12.2024 сплачено 3 059 071,76 грн. Позивач як власник земельної ділянки не є контролюючим органом, не приймав і не адміністрував цих платежів. Зарахування коштів до місцевого бюджету не є волевиявленням Позивача як власника Ділянки щодо визнання права постійного користування.

Податкові зобов`язання і сплата податку не створюють права користування за відсутності рішення про його надання. Позивач у розрахунку врахував сплачене Відповідачем у повному обсязі (9 177 145,97 грн – 3 059 071,76 грн = 6 118 074,21 грн), тобто не залишив сплату без уваги, але й не вважав її підставою права. Суд зазначає, що сплачені Відповідачем суми правильно враховано судом першої інстанції під час обчислення розміру вимоги, заявленої в цій справі, як фактично здійснені платежі, а не як підставу виникнення права користування чи його підтвердження.

4.9. Щодо доводу про відсутність у Відповідача права власності на нерухоме майно

У Поясненнях від 14.10.2026 Відповідач стверджує, що не був власником нерухомого майна на Ділянці (Інформаційна довідка від 22.03.2023 №326655029) у спірний період, а тому підстав для укладення договору оренди не було, а відносини сторін не є кондикційними. Суд відхиляє цей довід.

Кондикційне зобов`язання виникає з факту збереження коштів, які особа мала сплатити за користування землею, і не залежить від того, чи є користувач безпосереднім власником чи лише користувачем розташованих на ній будівель. До того ж, за відомостями, наведеними в Акті обстеження земельної ділянки від 04.04.2023 №128, Відповідач є власником об`єктів нерухомості №1– 4 на Ділянці, а об`єкти №5– 36 (державна власність) орендував до 31.03.2024. Відповідач не заперечує, що використовує Ділянку для обслуговування виробничих будівель і споруд. Крім того, цей довід суперечить позиції самого скаржника, який стверджує наявність у нього права постійного користування Ділянкою.

Суд також бере до уваги, що під час судового засідання 14.10.2026 представники Відповідача по-різному відповіли на запитання про наявність на Ділянці майна, яке належить Відповідачеві: один із них це підтвердив, інший заперечив. Така розбіжність у поясненнях представників однієї сторони також свідчить про непослідовність її позиції.

Не відповідає змісту Рішення Господарського суду Львівської області від 25.01.2010 у справі №20/183 і твердження про те, що в ньому встановлено «відсутність у відповідача права оренди», адже питання права оренди як такого предметом доказування в тій справі не було (див. п. 4.2 постанови).

4.10. Щодо розміру безпідставно збережених коштів

Скаржник вважає, що оскільки він є постійним користувачем Ділянки, то мав сплачувати земельний податок за ставкою 1% (код цільового призначення 11.02 за ухвалою Позивача про ставки та пільги зі сплати земельного податку), а не орендну плату за ставкою 3% відповідно до Порядку, затвердженого Ухвалою Львівської міської ради від 25.05.2017 №1995.

Цей довід є похідним від доводу про наявність права постійного користування, а оскільки право не доведено, підстав для застосування ставки земельного податку немає. Суд першої інстанції правильно виходив із того, що плата за землю справляється у формі земельного податку або орендної плати (ст. 14 Податкового кодексу України), а для особи, яка користується землею комунальної власності без достатньої правової підстави, безпідставно збереженими коштами є плата, яку вона мала б сплатити за користування нею, тобто орендна плата (див. п. 42 і 65 Постанови Великої Палати Верховного Суду від 20.11.2018 у справі №922/3412/17; п. 54 і 55 Постанови Великої Палати Верховного Суду від 13.02.2019 у справі №320/5877/17). Розмір такої плати визначається з урахуванням нормативної грошової оцінки земельної ділянки.

Порядок, затверджений Ухвалою Львівської міської ради від 25.05.2017 №1995, визначає розмір орендної плати за земельні ділянки у Львівській міській територіальній громаді. За п. 3.3 і підп. 3.5.1 цього Порядку річний розмір орендної плати становить 3% нормативної грошової оцінки земельної ділянки, за винятком випадків, коли розмір плати визначено ухвалою про надання ділянки в оренду, протоколом аукціону або для земельних ділянок, використання яких зазначено у пп. 3.6– 3.19 Порядку. Відповідач не покликається на жоден із цих винятків: він покликається лише на ставку земельного податку за ухвалою про ставки та пільги, яка стосується іншого виду платежу й іншого платника.

Нормативну грошову оцінку Ділянки підтверджено Листом Головного управління Держгеокадастру у Львівській області від 10.12.2024 №4110/15-24 та витягом від 12.12.2024 №НВ9958883782024. Скаржник покликається на Постанови Верховного Суду від 18.12.2019 у справі №804/937/16 та від 27.01.2022 у справі №820/4665/17, у яких зазначено, що коефіцієнти індексації нормативної грошової оцінки земель застосовуються кумулятивно залежно від дати проведення такої оцінки, проте не пояснює, у чому розрахунок Позивача цим висновкам суперечить, і власного розрахунку не надає.

Позивач при визначенні заявленої суми врахував сплачені Відповідачем 3 059 071,76 грн. У рішенні суду першої інстанції в двох місцях помилково зазначено зменшуване « 9 117 145,97» замість « 9 177 145,97». Результат віднімання (6 118 074,21 грн) відповідає розрахунку Позивача, тому ця описка не вплинула на правильність висновку про розмір стягнення.

Отже, Суд відхиляє довід скаржника про неправильне визначення розміру безпідставно збережених коштів.

4.11. Щодо порушень процесуального закону, на які покликається скаржник

Скаржник вважає, що суд першої інстанції не навів обґрунтування відхилення його доводів, чим порушив ст. 86, 236 ГПК України (Постанова Верховного Суду від 18.10.2022 у справі №916/2519/21, рішення Європейського суду з прав людини у справах «Проніна проти України» та «Нечипорук і Йонкало проти України»).

Суд зазначає, що оскаржуване рішення мотивоване щодо ключових доводів Відповідача: суд першої інстанції оцінив вплив рішення у справі №20/183, значення судових актів у справі №3/825, форму плати та розмір стягнення. Окремої оцінки доводу про суперечливу поведінку Позивача суд першої інстанції не надав. Проте Суд апеляційної інстанції в межах повноважень, визначених ст. 269, 270 ГПК України, оцінив цей довід у п. 4.7 цієї постанови й дійшов висновку, що він не впливає на результат розгляду. Тому відсутність окремого мотивування в цій частині не призвела до неправильного вирішення справи та не є підставою для скасування рішення (ст. 277 ГПК України).

Решту доводів скаржника, зокрема щодо розміру та правової природи платежів, оцінено вище.

5. ВИСНОВКИ ЗА РЕЗУЛЬТАТАМИ РОЗГЛЯДУ АПЕЛЯЦІЙНОЇ СКАРГИ

Переглянувши справу за апеляційною скаргою Відповідача, Суд дійшов висновку, що наведені скаржником твердження не переконали Суд в наявності підстав для скасування оскаржуваного рішення.

За результатами оцінки доводів скаржника, заперечень Позивача та доказів у їх сукупності Суд установив обставини й дійшов таких висновків:

А. підтвердження використання Відповідачем Ділянки у період з 01.10.2021 по 31.12.2024;

Б. відсутність чинного рішення Позивача про надання Ділянки Відповідачу в оренду чи в постійне користування;

В. недоведеність Відповідачем наявності правової підстави користування Ділянкою: державний акт втратив юридичну силу посвідчення права за Постановою Вищого арбітражного суду України від 29.10.1996; Розпорядження міської адміністрації від 27.10.1993 №1252 визнано недійсним; щодо Рішення виконавчого комітету від 10.06.1950 №623 не доведено правонаступництва Відповідача (його правопопередників) щодо Львівського міжобласного спиртотресту; щодо Рішення виконавчого комітету від 30.12.1954 №1817 не доведено його виконання;

Г. правильність визначення розміру безпідставно збережених коштів за Порядком, затвердженим Ухвалою Львівської міської ради від 25.05.2017 №1995, з урахуванням сплачених Відповідачем 3 059 071,76 грн земельного податку;

Д. Рішення Господарського суду Львівської області від 25.01.2010 у справі №20/183 не має преюдиційного значення щодо права постійного користування Відповідача;

Е. запис у реєстрі, відомості Державного земельного кадастру, Акт обстеження земельної ділянки від 04.04.2023 №128 і сплата земельного податку не створюють права за відсутності правової підстави. Непослідовність поведінки обох сторін цього висновку не змінює.

Отже, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про наявність підстав для стягнення з Відповідача 6 118 074,21 грн безпідставно збережених коштів.

Суд визнає, що суд першої інстанції ухвалив оскаржуване рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, повним з`ясуванням усіх обставин, що мають значення для розгляду цієї справи, а тому доходить висновку про залишення оскаржуваного рішення без змін, а апеляційної скарги – без задоволення.

З огляду на залишення апеляційної скарги без задоволення, судові витрати, пов`язані з розглядом апеляційної скарги (110 125,34 грн судового збору та 50 000,00 грн витрат на професійну правничу допомогу, про які заявляє скаржник), відповідно до ст. 129 ГПК України покладаються на скаржника.

Керуючись ст.ст. 129, 236, 269, 270, 275, 276, 282, 284 ГПК України, Західний апеляційний господарський суд

УХВАЛИВ:

Залишити без змін Рішення Господарського суду Львівської області від 13.05.2026, а апеляційну скаргу Приватного акціонерного товариства «Львівський лікеро-горілчаний завод» – без задоволення.

Судові витрати покласти на скаржника.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена в касаційному порядку в строки, передбачені ст.ст. 287,288 ГПК України.

Повний текст виготовлено 23 жовтня 2026 року.

Головуючий суддя Шаповал Д.В.

Суддя Нарольський М.М.

Суддя Степанюк Н.Л.