Рішення від 25 жовтня 2026 р. у справі №381/4330/26 — Фастівський міськрайонний суд Київської області

ФАСТІВСЬКИЙ МІСЬКРАЙОННИЙ СУД

КИЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

вул. Івана Ступака, 25, м. Фастів, Київська область, 08500, тел. (04565) 6-17-89,

e-mail: inbox@fs.ko.court.gov.ua, web: https://fs.ko.court.gov.ua, код ЄДРПОУ 26539699

2/381/3325/26

381/4330/26

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 жовтня 2026 року м. Фастів

Фастівський міськрайонний суд Київської області в складі:

головуючої судді Анапріюк С.П.,

з участю секретаря Куліковських А.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Українська залізниця» про стягнення невиплачених при звільненні одноразової матеріальної допомоги, матеріальної допомоги на оздоровлення та середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні,

установив:

У липні 2026 року ОСОБА_1 звернувся до Фастівського міськрайонного суду Київської області з цим позовом.

Вимоги позову обґрунтовані тим, що позивач працював в службі роботи станцій регіональної філії «Південно-Західна залізниця», яка є одним з підрозділів Акціонерного товариства «Українська залізниця». Звільнився з вказаної посади 22.08.2025 за власним бажанням у зв`язку з виходом на пенсію по інвалідності (на підставі статті 38 КЗпП України), що підтверджується наказом від 15.08.2025 № 935/ос.

Позивач зазначає, що роботодавець не виконав вимоги статті 116 КЗпП України, оскільки не провів з ним остаточний розрахунок в день його звільнення та не виплатив йому одноразову матеріальну допомогу в розмірі п`яти середньомісячних заробітків; матеріальну допомогу на оздоровлення за 2022, 2023 та 2024 роки. З огляду на вказане позивач вважає, що ці кошти підлягають стягненню на його користь у судовому порядку.

Позивач просить стягнути з Акціонерного товариства «Українська залізниця» невиплачені йому при звільненні одноразову матеріальну допомогу в розмірі п`яти середньомісячних заробітків в сумі 75076,75 грн; матеріальну допомогу на оздоровлення за 2022, 2023 i 2024 роки на загальну суму 49158,00 грн та середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в розмірі 63 014,90 грн.

В обґрунтування вимоги позову про стягнення одноразової матеріальної допомоги при звільненні зазначає про те, що між адміністрацією регіональної філії «Південно-Західна залізниця» та Дорожньою профспілковою організацією Південно-Західної залізниці укладений Колективний договір, який діє до тепер.

Цей Колективний договір визначає соціальні гарантії та пільги для працюючих працівників, а також тих, хто звільняється з роботи у зв`язку з виходом на пенсію, що передбачено статтею 18 КЗпП України.

Звертає увагу суду, що інформація про зобов`язання роботодавця виплатити позивачу одноразову матеріальну допомогу відповідно до пункту 8.23 Колективного договору відображена у наказі про його звільнення (з приміткою «після окремого рішення керівництва АТ «Укрзалізниця»). Вважає, що рішення керівництва підрозділу або ж АТ «Укрзалізниця» не впливає на обов`язок роботодавця виконати вимоги статті 116 КЗпП України та провести остаточний розрахунок в день звільнення працівника та виплатити всі належні йому кошти саме у день звільнення. Проте відповідач не здійснив виплату цієї матеріальної допомоги. Оскільки на день звільнення позивача його загальний трудовий стаж на залізничному транспорті становив більше 19 років, а середньомісячний заробіток – 15015,35 грн, тому вважає, що має право на виплату одноразової матеріальної допомоги в розмірі п`яти середньомісячних заробітків, що становить 75076,75 грн (15015,35 грн х 5),

В обґрунтування вимоги позову про стягнення матеріальної допомоги на оздоровлення за 2022, 2023 та 2024 роки зазначає, що виплата цієї допомоги передбачена у пункті 3.10. Колективного договору, згідно з яким визначений обов`язок адміністрації виплатити працівникам підрозділу матеріальну допомогу на оздоровлення в розмірі 6 (шести) прожиткових мінімумів для працездатних осіб.

Позивач вказує, що, працюючи в регіональній філії «Південно-Західна залізниця» у 2022, 2023 та 2024 роках він писав заяви про виплату матеріальної допомоги на оздоровлення у розмірі, що визначений колективним договором. Прожитковий мінімум для працездатних осіб у 2022 році становив 2486,00 грн, у 2023 – 2684,00 грн, у 2024 – 3028,00 грн, тому вважає, що матеріальна допомога на оздоровлення за 2022 рік повинна була виплачена йому у розмірі 14886,00 грн (2486,00 грн х 6), за 2023 рік – 16104,00 грн, за 2024 рік – 18168,00 грн. Однак відповідач не здійснив ці виплати, тому позивач вважає наявними підстави для стягнення на його користь 49158,00 грн.

В обґрунтування вимоги позову про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні посилається на статтю 117 КЗпП України та зазначає, що оскільки відповідач не здійснив остаточний розрахунок у день його звільнення, тому ця його вимога є обґрунтованою. Оскільки його середньоденна заробітна становить 484,37 грн, з моменту звільнення до моменту звернення до суду з цим позовом минуло більше як 6 місяців, тому з відповідача підлягає стягненню середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за 130 робочих днів (з 23 серпня 2025 року по 22 лютого 2026 року включно) і ця сума становить 63014,90 грн.

Вказане стало підставою для звернення до суду з цим позовом.

Фастівський міськрайонний суд Київської області ухвалою від 20 липня 2026 року відкрив провадження у справі за правилами загального позовного провадження та призначив підготовче судове засідання на 26.08.2026.

Учасникам справи надіслано копію ухвали суду про відкриття провадження у справі, якою відповідачу надано встановлений законом строк для подання заяви із запереченнями щодо розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, надано строк для подання відзиву на позовну заяву.

Відповідно до правил ст. 178 ЦПК України, відповідач скористався своїм правом подання до суду відзиву на позовну заяву.

05.08.2026 року представник відповідача адвокат Будова Н.М. через систему «Електронний суд» подала відзив на позовну заяву, в якому повідомила, що відповідач позов не визнає повністю, вважає його безпідставним, необґрунтованим та таким, що не підлягає задоволенню, оскільки всі нараховані позивачу при звільнені суми (неоспорювані) відповідач виплатив у встановлений законодавством строк, відповідно до вимог ст. 116 КЗпП України. Нарахування та виплата спірних видів матеріальної допомоги не здійснюється, оскільки передбачені колективним договором виплати матеріальної допомоги призупинені на період дії правового режиму воєнного стану в Україні.

Щодо нарахування та виплати одноразової матеріальної допомоги при звільненні працівника вперше з роботи у зв`язку із виходом на пенсію та матеріальної допомоги на оздоровлення зазначила, що оскільки виплата цих видів матеріальної допомоги призупинена на період дії правового режиму воєнного стану в Україні, рішення про відновлення цих виплат не приймалося, тому строк їх виплати не настав.

Зауважує, що саме тому в наказі (розпорядженні) № 935/ос від 22.08.2025 про припинення трудового договору (контракту) зазначено, що виплати одноразової матеріальної допомоги в розмірі 5 середньомісячних заробітків у зв`язку із виходом на пенсію та матеріальної допомоги на оздоровлення за 2024 роки будуть нараховані та виплачені після отримання окремого рішення членів правління АТ «Укрзалізниця», тобто після відновлення таких виплат.

Крім цього звертає увагу суду на те, що Залізниця у розумінні ст. 74 ГК України є державним комерційним підприємством. Працівники Залізниці не включені до переліків працівників, яким чинним законодавством передбачена виплата одноразової матеріальної допомоги при виході на пенсію, а також матеріальної допомоги на оздоровлення.

Водночас виплата спірних видів матеріальної допомоги працівникам Залізниці передбачена колективними договорами Залізниці, зокрема працівникам регіональної філії «Південно-Західна залізниця» Акціонерного товариства «Українська залізниця» передбачена Колективним договором між адміністрацією Державного територіально-галузевого об`єднання «Південно-Західна залізниця» і Дорожньою профспілковою організацією Південно-Західної залізниці.

Вважає твердження позивача про порушення відповідачем умов вказаного Колективного договору таким, що не відповідає дійсності, з огляду на те, що 24 лютого 2022 року російська федерація здійснила повномасштабну збройну агресію стосовно України, Президент України Указом від 24.02.2022 №64/2022 ввів воєнний стан, який неодноразово продовжений і триває наразі.

В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень.

АТ «Укрзалізниця» є товариством, що має стратегічне значення для економіки і безпеки держави (Постанова Кабінету Міністрів України від 04.03.2015 № 83 «Про затвердження переліку об`єктів державної власності, що мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави»).

Кабінет Міністрів України Розпорядженням від 24.02.2022 № 181-р затвердив план запровадження та забезпечення здійснення заходів правового режиму воєнного стану в Україні.

Пунктом 24 зазначеного плану на період воєнного стану визначено захід – забезпечення живучості (інституційної спроможності та фінансової стабільності) АТ «Укрзалізниця» як головного об`єкта національної економіки у сфері залізничної логістики для безперебійного функціонування в умовах воєнного стану та виконання завдань і замовлень органів державної влади та органів військового управління, зокрема: надання товариству державного фінансування для забезпечення фінансової ліквідності та спроможності виконання завдань і замовлень органів державної влади і органів військового управління.

В умовах війни всі сили та ресурси АТ «Укрзалізниця» спрямовані виключно на забезпечення життєдіяльності та обороноздатності країни.

Військова агресія російської федерації проти України призвела до значних руйнувань залізничної інфраструктури, втрати майна та активів Товариства.

У зв`язку з необхідністю відновлення пошкодженої та знищеної ворогом інфраструктури АТ «Укрзалізниця» понесла значні витрати, гуманітарні евакуаційні перевезення, що здійснювалися АТ «Укрзалізниця» на безоплатній основі, також потребували значних коштів.

Попри це, Товариство реалізувало низку соціально важливих заходів на підтримку своїх працівників.

Незважаючи на надану законодавством можливість зупинити виплати увільненим на військову службу працівникам, правління прийняло рішення про збереження виплати їм середнього заробітку (але не більше розміру двох мінімальних заробітних плат, встановлених в Україні на дату розрахунку).

Водночас в умовах збройної агресії АТ «Укрзалізниця» не має змоги забезпечити працівників всіма соціальними гарантіями, що передбачені колективними договорами структурних підрозділів.

Зважаючи на економічну ситуацію в державі, з метою стабілізації фінансово-економічного становища товариства, збереження трудового колективу та своєчасної виплати заробітної плати виникла необхідність запровадження окремих обмежувальних заходів тимчасово на період дії правового режиму воєнного стану та до нормалізації ситуації в товаристві. У зв`язку з цим, правління АТ «Укрзалізниця» рішенням від 14 березня 2022 року (витяг з протоколу засідання правління АТ «Укрзалізниця» №Ц-54/31 від 14 березня 2022 року, п.1.14) призупинило здійснення працівникам залізниці додаткових виплат, передбачених галузевою угодою та колективними договорами, зокрема одноразової матеріальної допомоги у зв`язку із виходом на пенсію та одноразової допомоги на оздоровлення, на період дії правового режиму воєнного стану в Україні. Винятком було визначено лише виплату матеріальної допомоги на лікування та поховання, а також інші види матеріальної допомоги згідно рішень правління.

Також з 01.07.2024 рішенням правління АТ «Укрзалізниця» від 27.06.2024 (витяг з протоколу №Ц-82/39) зупинена дія окремих положень колективних договорів АТ «Укрзалізниця», регіональних філій, філій та їх структурних (виробничих) підрозділів, якими передбачено надання матеріальної допомоги на оздоровлення.

Отже, з березня 2022 року додаткові виплати, передбачені Колективним договором між адміністрацією регіональної філії «Південно-Західна залізниця АТ «Укрзалізниця» та Дорожньою профспілковою організацією Південно-Західної залізниці на 2001-2005 роки, пролонгованого на 2006-2025 роки призупинені.

Зауважує, що призупинення виплат спірних видів матеріальної допомоги повністю узгоджується з приписами норм КЗпП України, ст. 11 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану», Статуту АТ «Українська залізниця», Положення про регіональну філію «Південно-Західна» залізниця АТ «Укрзалізниця», затвердженого рішенням правління АТ «Укрзалізниця» від 03.03.2020 (протокол №Ц-45/20 Ком.Т.), рішення правління АТ «Укрзалізниця» від 14.03.2022 (протокол №Ц-54/31).

Звертає увагу, що чинне законодавство передбачає, що на період воєнного стану діють обмеження та особливості організації трудових відносин, дія окремих положень колективного договору може бути зупинена за ініціативою роботодавця, діють обмеження та особливості організації трудових відносин.

З посиланням на вказане, висновки Верховного Суду щодо введення державою окремих обмежень під час дії воєнного стану, а також на норми міжнародного законодавства зазначає, що оскільки виплати, які є предметом спору у даній справі, передбачені колективним договором, їх призупинення відповідачем відповідає положенням статті 11 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану».

Вказаний Закон є чинним, не скасований, не визнаний неконституційним, а тому підлягає застосуванню до спірних правовідносин.

Також звертає увагу суду на те, що Профспілкою залізничників і транспортних будівельників України, до складу якої входять Первинні профспілкові організації Залізниці, також Дорожня профспілкова організація Південно-Західної залізниці, яка є стороною Колективного договору, погоджено призупинення виплат матеріальної допомоги на оздоровлення.

Це свідчить про ініціативу роботодавця призупинити дію положення колективного договору, яке передбачає право на отримання працівником такої виплати на період воєнного стану, тому таке призупинення, в тому числі спірних видів матеріальної допомоги, здійснене на легітимних підставах і у встановлений діючим законодавством спосіб.

З посиланням на висновки у рішеннях судів першої та апеляційної інстанції вказує, що виплата матеріальної допомоги була призупинена не з вини АТ «Укрзалізниця», а внаслідок дії форс-мажорних обставин.

Позивач у судовому засіданні підтримав вимоги позову з підстав, що викладені у ньому, та просив задовольнити повністю. Додатково пояснив, що його загальний трудовий стаж роботи на залізничному транспорті становить більше 19 років. У 2025 році він звільнився у зв`язку із виходом на пенсію по інвалідності. Відповідач не здійснив повний розрахунок при звільнення та не виплатив йому допомогу на оздоровлення за 2022-2024 роки, допомогу при звільненні, тому він має право на стягнення цих коштів у судовому порядку, а також середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

На запитання суду повідомив, що з вересня 2022 року він був увільнений, у зв`язку із проходженням військової служби за призовом. В цей період часу він не реалізовував своє право на відпустку, проте заяви на отримання матеріальної допомоги на оздоровлення на ім`я керівництва він писав та подавав. Накази про його відпустку відповідач не видавав. Проте відповідач виплатив йому лише допомогу на оздоровлення за 2025 рік, за інші періоди не виплатив. Зазначені у наказі про його звільнення види виплат йому під час звільнення не були виплачені.

Представник відповідача – адвокат Будова Н.М. у судовому засіданні повідомила, що відповідач не визнає вимоги позову та просить відмовити у його задоволенні. Надала пояснення, що відповідають змісту відзиву на позовну заяву. Також пояснила, що у зв`язку з навантаженням на ресурси Укрзалізниці у зв`язку зі збройною агресією рф та через нестачу коштів на всі виплати, керівництво відповідача неодноразово приймало рішення про призупинення певних видів соціальних виплат. Такі заходи запроваджені для збереження платоспроможності підприємства за основними соціальними гарантіями, зокрема задля забезпечення повної та своєчасної виплати заробітної плати та соціальних виплат певним категоріям працівників, виконання першочергових потреб. За цих обставин відповідач прийняв рішення, що у разі відновлення платоспроможності та після прийняття адміністрацією відповідного рішення всі передбачені Колективним договором виплати будуть поновлені та виплачені. Оскільки ці події не настали, тому відповідач вважає, що у нього не настав обов`язок здійснення позивачу зазначених у позові видів виплат. З огляду на це представник позивача зазначила, що у відповідача відсутня вина, оскільки події в країні не залежали від його волі, запроваджені заходи є вимушеними.

Крім цього, представник відповідача звернула увагу суду на те, що позивач у період з 2022 по 2025 не працював, був мобілізований, не перебував у відпустках. Відповідач не видавав накази про надання позивачу відпустки за 2022-2024 роки, тому підстава для нарахування та виплати матеріальної допомоги на оздоровлення за вказаний період відсутня.

На запитання суду представник відповідача повідомила, що Колективним договором передбачено виплату допомоги на оздоровлення у разі перебування у відпустці не менше 14 днів, про що працівник, який перебуває на посаді подає відповідну заяву. Оскільки позивач не перебував у такій відпустці у вказаний період, тому підстава для нарахування матеріальної допомоги відсутня.

Щодо вимоги про стягнення середнього заробітку представник відповідача повідомила про відсутність вини відповідача, про що прийняте відповідне рішення про призупинення виплат соціальних гарантій, у зв`язку із чим відсутні підстави для стягнення середнього заробітку. Зауважила, що всі події відбувались у період збройної агресії та за наявності форс-мажорних обставин.

Просила суд застосувати критерії розумності, справедливості, пропорційності, врахувати обмеження таких стягнень шестимісячним строком та, у разі якщо суд дійде висновку про наявність підстав для задоволення позову, зменшити розмір стягнення до 1% від заявлених позовних вимог.

На запитання суду щодо підстав зазначення відповідачем у наказі про звільнення позивача у примітці «Виплатити» наступні види виплат: 1) 6 прожиткових мінімумів на оздоровлення за 2024 рік передбачені п. 3.10 Колективного договору після окремого рішення АТ «Укрзалізниця», 2) одноразова матеріальна допомога згідно з п. 8.20 Колективного договору у розмірі 5 середньомісячних заробітків, представник відповідача зазначила, що ці відомості у наказі зазначені «шаблонно», оскільки це типова форма наказу. Відомості щодо виплати одноразової матеріальної допомоги при звільненні стосуються позивача і відповідач її визнає, а відомості щодо виплати на оздоровлення не стосуються позивача і цю виплату відповідач не визнає.

На запитання суду представник відповідача повідомила, що таку інформацію їй надав відповідач. Зміни до наказу про звільнення позивача не вносились, відповідач не має наміру цього робити.

Крім цього, представник відповідача з посиланням на ст. 233 КЗпП України просила суд застосувати строк позовної давності та врахувати, що позивач пропустив місячний строк звернення до суду з цим позовом. Наголосила, що зазначені у позові виплати не є заробітною платою, тому на них поширюється означений строк.

За наслідками дослідження матеріалів справи суд встановив такі обставини.

Згідно з наказом АТ «Укрзалізниця» № 751/ос від 13.09.2022 року, ОСОБА_1 фахівця з питань цивільного захисту станції Фастів увільнений від роботи з 13.09.2022 на час проходження військової служби за призовом під час мобілізації, на особливий період до фактичної демобілізації зі збереженням місця роботи, посади і середнього заробітку (а.с. 9).

Відповідно до наказу Регіональної філії «Південно-Західна залізниця» АТ «Укрзалізниця» № 166/ос від 04.07.2025 року, ОСОБА_1 надана щорічна відпустка 14 календарних днів за період роботи з 12.07.2021 по 11.07.2022 включно з 21.07.2025 по 03.08.2025 включно з наданням матеріальної допомоги на оздоровлення (а.с. 10).

Згідно з наказом АТ «Укрзалізниця» № 935/ос від 15.08.2025 року «Про припинення трудового договору (контракту)», ОСОБА_1 звільнений за власним бажанням у зв`язку із виходом на пенсію по одержанню інвалідності на підставі ст. 38 КЗпП. Крім того, в наказі зазначено про виплату йому 6 прожиткових мінімумів на оздоровлення за 2024 р., передбачені п. 3.10 Колективного договору зі змінами та доповненнями на 2001-2005 р.р., пролонгованого на 2006-2025 рр., після отримання окремого рішення керівництва АТ «Укрзалізниця», а також одноразову матеріальну допомогу згідно п. 8.20 Колективного договору у розмірі 5 середньомісячних заробітків (стаж на залізничному транспорті становить 19 р. 02 міс. 12 дн.) (а.с. 19).

Згідно з Повідомленням про нараховані та виплачені суми працівнику при звільнені від 23.08.2025, виданим виробничим підрозділом «Служба роботи станцій» Регіональної філії «Південно-Західна залізниця» АТ «Укрзалізниця», ОСОБА_1 у зв`язку зі звільненням 22.08.2025 нараховано та виплачено 2 819,65 грн (а.с. 8).

Відповідно до відомостей довідки структурного підрозділу «Служба роботи станцій» Регіональної філії «Південно-Західна залізниця» АТ «Укрзалізниця» Додаток 4 до Порядку *), середньоденна заробітна плата ОСОБА_1 за період серпень 2024 – липень 2025 року становить 484,37 грн. (а.с. 18).

Довідка, видана заступником начальника служби з регіональної координації служби роботи станцій регіональної філії «Південно-Західна залізниця» Орестом Гончаруком, містить відомості щодо розміру посадового окладу ОСОБА_1 у період 2022-2025. (а.с. 20).

Згідно зі змістом заяви від 23.04.2026, ОСОБА_1 звернувся до заступника начальника служби з регіональної координації служби роботи станцій регіональної філії «Південно-Західна залізниця» Ореста Гончарука з проханням надати йому роз`яснення щодо невиплати матеріальної допомоги на оздоровлення за 2022-2024 роки, одноразової матеріальної допомоги при звільненні, а також матеріальної допомоги батькам, які мають дитину-інваліда(а.с. 16).

Відповідно до відомостей заяви від 23.04.2026, ОСОБА_1 звернувся до заступника начальника служби з регіональної координації служби роботи станцій регіональної філії «Південно-Західна залізниця» Ореста Гончарука, з проханням надання йому документів (копії наказу про звільнення, довідки про нараховані та виплачені суми при звільненні, довідки про середньомісячний заробіток, середньоденний заробіток за 12 місяців до звільнення), а також копії наказів про надання відпустки за 2022-2025 роки (а.с. 17).

Згідно із повідомленням АТ «Укрзалізниця» № ПЗЗ Д-01-118/325 від 13.05.2026 на звернення ОСОБА_1 від 23.04.2026, відповідно до рішення правління АТ «Укрзалізниця» від 14.03.2022 протокол № Ц-54/31 Ком.т. та лист від 25.03.2022 № ЦЦУП-10/195, призупинено ряд виплат працівникам, передбачених колективними договорами зокрема структурних (виробничих) підрозділів АТ «Укрзалізниця» і матеріальної допомоги на оздоровлення та батькам, які мають дитину-інваліда.

Виплата матеріальної допомоги на оздоровлення за 2022, 2023 та 2024 роки буде здійснена позивачу після прийняття окремого рішення правління АТ «Укрзалізниця», про що зазначено у наказах про надання матеріальної допомоги від 29.01.2024 № 65, від 29.01.2024 № 66 та в наказі про припинення трудового договору від 06.06.2024 № 379/oc.

Виплата матеріальної допомоги батькам, які мають дитину-інваліда, за 2022, 2023 роки позивачу буде здійснена після прийняття окремого рішення правління АТ «Укрзалізниця», про що зазначено у наказах про надання матеріальної допомоги від 29.01.2024 № 56, від 29.01.2024 № 57.

На момент Вашого звільнення та станом на поточну дату відповідного рішення не прийнято.

Також, відповідно до протоколу засідання штабу АТ «Укрзалізниця» з ефективності від 28.03.2025 № Ц-1-1.5-25/47-25 щодо розроблення плану дій з операційної ефективності АТ «Укрзалізниця» та у зв`язку з проведенням заходів щодо оптимізації витрат для забезпечення фінансової стабільності товариства починаючи з 01.04.2025 та до окремого рішення керівництва виплати одноразової матеріальної допомоги залежно від стажу роботи в галузі при звільненні працівників вперше з роботи у зв`язку з виходом на пенсію призупинено.

Але, водночас зазначаємо, що при стабілізації фінансового стану Товариства зазначені виплати будуть відновлені першочергово.

На виконання Вашої вимоги, до цього листа додаємо завірені копії наступних документів (зазначений перелік) (а.с. 21-22).

Нормативно-правове обґрунтування.

Відповідно до статті 43 Конституції України, право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Згідно зі статтею 58 Конституції України, закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.

Згідно зі статтею 14 Закону України «Про колективні договори і угоди», зміни і доповнення до колективного договору, угоди протягом строку їх дії можуть вноситися тільки за взаємною згодою сторін в порядку, визначеному колективним договором, угодою.

Відповідно до частини першої статті 9 цього Закону, положення колективного договору поширюються на всіх працівників підприємств незалежно від того, чи є вони членами профспілки, і є обов`язковими як для роботодавця, так і для працівників підприємства.

Згідно зі статтею 10 КЗпП України, колективний договір укладається на основі чинного законодавства, прийнятих сторонами зобов`язань з метою регулювання виробничих, трудових і соціально-економічних відносин і узгодження інтересів трудящих, власників та уповноважених ними органів.

Відповідно до статті 13 КЗпП України та статті 7 Закону України «Про колективні договори і угоди», зміст колективного договору визначається сторонами.

Статтею 13 КЗпП України визначено, що у колективному договорі встановлюються взаємні обов`язки роботодавця та працівника, зокрема, щодо встановлення форм, системи, розмірів заробітної плати і інших видів трудових виплат (доплат, надбавок, премій і т. д.) Колективним договором встановлюються додаткові, порівняно з чинним законодавством і угодами, гарантії.

Згідно зі статтею 18 КЗпП України, положення колективного договору розповсюджуються на всіх працівників підприємства, установи, організації та є обов`язковими для роботодавця та працівника.

Відповідно до частини другої статті 97 КЗпП України, форми і системи оплати праці, норми праці, розцінки, тарифні сітки, ставки, схеми посадових окладів, умови запровадження та розміри надбавок, доплат, премій, винагород та інших заохочувальних, компенсаційних і гарантійних виплат встановлюються підприємствами, установами, організаціями самостійно у колективному договорі з дотриманням норм і гарантій, передбачених законодавством, генеральною та галузевими (регіональними) угодами.

Відповідно до статті 9 КЗпП України, умови договорів про працю, які погіршують становище працівників порівняно з законодавством України про працю, є недійсними.

Згідно зі статтею 2 Закону України «Про оплату праці», до структури заробітної плати входить основна заробітна плата, додаткова заробітна плата, інші заохочувальні та компенсаційні виплати.

Основна заробітна плата. Це – винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадові обов`язки). Вона встановлюється у вигляді тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок для робітників та посадових окладів для службовців.

Додаткова заробітна плата. Це – винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці. Вона включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством; премії, пов`язані з виконанням виробничих завдань і функцій.

Інші заохочувальні та компенсаційні виплати. До них належать виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, виплати в рамках грантів, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми.

Відповідно до вимог ст. 47 КЗпП України, власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені у ст. 116 КЗпП України.

Згідно зі статтею 116 КЗпП України, при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати. У разі спору про розмір сум, нарахованих працівникові при звільненні, роботодавець у будь-якому разі повинен у визначений цією статтею строк виплатити не оспорювану ним суму.

Відповідно до ст. 117 КЗпП України, у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 лютого 2020 року у справі №821/1083/17 (провадження № 11-1329апп18) зазначила, що належними звільненому працівникові сумами необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).

Оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими ЦК України, не припиняє відповідний обов`язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, який спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення.

Подібні за змістом висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 травня 2020 року у справі № 810/451/17 (провадження № 11-1210апп19).

Згідно частини 1 статті 11 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану», на період воєнного стану дія окремих положень колективного договору може бути зупинена за ініціативою роботодавця.

Статтею 58 Конституції України встановлено, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.

Висновки суду.

Заслухавши учасників справи, які з`явилися у судове засідання, дослідивши матеріали справи, оцінивши зібрані у справі докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів, на предмет їх належності, допустимості, достовірності кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності, надавши оцінку зібраним у справі доказам в цілому та кожному доказу окремо, суд встановив наступні обставини та дійшов до таких висновків.

Суд встановив, що позивач перебував у трудових відносинах з АТ «Укрзалізниця» та працював на посаді фахівця з питань цивільного захисту станції Фастів.

АТ «Укрзалізниця» наказом № 935/ос від 15.08.2025 року «Про припинення трудового договору (контракту)» звільнило ОСОБА_1 за власним бажанням, у зв`язку із виходом на пенсію по одержанню інвалідності на підставі ст. 38 КЗпП.

Відповідно до зазначеного наказу, позивачу компенсовано невикористані дні щорічної відпустки. Також у наказі (в примітці «Виплатити») зазначено про необхідність виплату йому 6 прожиткових мінімумів на оздоровлення за 2024 рік, передбачені п. 3.10 Колективного договору зі змінами та доповненнями на 2001-2005, пролонгованого на 2006-2025, після отримання окремого рішення керівництва АТ «Укрзалізниця», а також одноразову матеріальну допомогу згідно з п. 8.20 Колективного договору у розмірі 5 середньомісячних заробітків (стаж на залізничному транспорті становить 19 р. 02 міс. 12 дн.).

Також суд встановив, що між адміністрацією залізничного транспорту та профспілковою стороною укладено Колективний договір на 2001-2005 роки, дію якого пролонговано на 2006-2025 роки.

Відповідно до пункту 3.10 Колективного договору, працівникам, які відпрацювали не менше шести місяців та подали відповідну заяву, надається один раз на календарний рік матеріальна допомога на оздоровлення у розмірі шести прожиткових мінімумів для працездатних осіб, встановлених законом на 1 січня відповідного року.

Пунктом 8.23 Колективного договору передбачено працівникам, які вперше звільняються з роботи у зв`язку з виходом на пенсію, виплату одноразової матеріальної допомоги у розмірі п`яти середньомісячних заробітків, а також додаткової матеріальної допомоги за сумлінну працю на залізничному транспорті залежно від стажу роботи в галузі.

Також суд установив, що правління АТ «Укрзалізниця» рішенням від 14 березня 2022 року № Ц-54/31 призупинило здійснення окремих виплат працівникам, передбачених галузевими угодами та колективними договорами, на період дії воєнного стану.

Подібне за змістом рішення правління АТ «Укрзалізниця» прийняло 27.06.2024 (витяг з протоколу № Ц-82/39, 01.07.2024).

Внаслідок застосування зазначених рішень відповідач не здійснив нарахування та виплату позивачу одноразової матеріальної допомоги у зв`язку з виходом на пенсію та матеріальної допомоги на оздоровлення за 2022-2024 роки, що передбачені Колективним договором.

У цій справі позивач з посиланням на Колективний договір зазначає, що відповідач як роботодавець не виконав вимоги статті 116 КЗпП України, оскільки не провів з ним остаточний розрахунок в день його звільнення та не виплатив йому одноразову матеріальну допомогу в розмірі п`яти середньомісячних заробітків; матеріальну допомогу на оздоровлення за 2022, 2023 та 2024 роки. З огляду на вказане позивач вважає, що ці кошти підлягають стягненню на його користь у судовому порядку.

Крім цього, оскільки відповідач не здійснив остаточний розрахунок у день його звільнення, з посиланням на статтю 117 КЗпП України позивач зазначає про наявність у нього права вимагати стягнення з відповідача на свою користь середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за 130 робочих днів (з 23 серпня 2025 року по 22 лютого 2026 року включно).

З огляду на факти справи, характер спірних правовідносин та предмет доказування, для задоволення вимог пункту першого статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод суд повинен вирішити, чи порушив відповідач право позивача на отримання винагороди за свою працю.

Крім того, статтею першою Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Відповідач заперечує проти позову та в обґрунтування правомірності своїх заперечень посилається на Витяг із протоколу №Ц-54/31 Ком.т. засідання правління АТ «Укрзалізниця» від 14 березня 2022 року, зокрема на те, що згідно з пп. 1.1.4 п. 1.1 протоколу, на період дії правового режиму воєнного стану в Україні, оголошеного Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022, призупинено виплату інших додаткових виплат, що передбачені Галузевою угодою, колективними договорами структурних підрозділів, зокрема матеріальної допомоги, грошової допомоги з нагоди ювілею.

Надаючи оцінку вказаному доводу відповідача, суд зазначає, що це рішення прийняте роботодавцем в односторонньому порядку без внесення відповідних змін до Колективного договору та без дотримання передбаченої законом процедури погодження таких змін із представниками працівників.

Крім цього, рішення про призупинення виплат прийняте 14 березня 2022 року, тобто, до набрання чинності Законом України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану», який набрав чинності лише 24 березня 2022 року.

З огляду на принцип незворотності дії нормативно-правових актів у часі суд дійшов висновку про безпідставність посилань відповідача на статтю 11 зазначеного Закону як на правову підставу для невиплати позивачу передбачених Колективним договором соціальних виплат, оскільки положення вказаного Закону не могли поширюватися на час, коли він ще не набув чинності.

Наведене відповідає висновку, викладеному в постановах Верховного Суду від 05 лютого 2025 року у справі № 211/7338/23, від 18 березня 2026 року у справі №333/9082/24.

Враховуючи вказане суд вважає безпідставним аргумент представника відповідача, що вказане рішення Верховного Суду ухвалене 05.02.2025, а тому саме з цього часу протокол №Ц-54/31 Ком.т. засідання правління АТ «Укрзалізниця» від 14 березня 2022 року втратив свою силу як скасований у судовому порядку.

Таке твердження суперечить принципу верховенства права, оскільки лей локальний акт прийнятий на підставі Закону, який на час його прийняття не набрав чинності.

З урахуванням вказаного суд зазначає, що призупинення АТ «Укрзалізниця» виплат, передбачених колективними договорами, не може вважатися належною підставою для невиконання взятих на себе колективно-договірних зобов`язань.

На думку суду, роботодавець не вправі ставити реалізацію вже набутого працівником права у залежність від прийняття ним внутрішнього управлінського рішення.

Водночас суд враховує, що безпосередньо відповідач у наказі про звільнення позивача зазначив про необхідність виплати позивачу спірних видів виплат після отримання окремого рішення правління АТ «Укрзалізниця».

Отже, відповідач не заперечував наявності у позивача права на отримання зазначених виплат, про що вказав у своєму розпорядчому акті, а лише посилався на тимчасове призупинення їх виплати на підставі рішення правління АТ «Укрзалізниця».

Посилання представника відповідача на те, що рішення правління АТ «Укрзалізниця» від 14 березня 2022 року було погоджене Профспілкою залізничників і транспортних будівельників України, не спростовує наведених висновків суду. Сам по собі факт погодження відповідного рішення профспілковою стороною не змінює обставини його прийняття до набрання чинності Законом України «Про організацію трудових відносини в умовах воєнного стану» та не усуває обов`язковості виконання положень Колективного договору, чинних на момент виникнення спірних правовідносин.

Окрім вказаного, суд критично сприймає твердження представника відповідача про те, що відомості, що зазначені у примітці наказу про звільнення позивача «Виплатити», зазначені «шаблонно», оскільки це типова форма наказу, та відомості щодо виплати на оздоровлення не стосуються позивача і цю виплату відповідач не визнає.

При цьому суд також враховує, що на запитання суду представник відповідача повідомила, що зміни до цього наказу не вносились, відповідач не має наміру вносити такі зміни.

Крім цього, суд враховує, що АТ «Укрзалізниця» надала позивачу відповідь-повідомлення № ПЗЗ Д-01-118/325 від 13.05.2026 на його звернення від 23.04.2026, у якому, крім іншого зазначила, що виплата позивачу матеріальної допомоги на оздоровлення за 2022, 2023 та 2024 роки буде здійснена після прийняття окремого рішення правління АТ «Укрзалізниця», про що зазначено у наказах про надання матеріальної допомоги від 29.01.2024 № 65, від 29.01.2024 № 66 та в наказі про припинення трудового договору від 06.06.2024 № 379/oc.

Отже, відповідач визнав право позивача на отримання матеріальної допомоги на оздоровлення за 2022, 2023 та 2024 роки, про що видав відповідні розпорядчі акти – накази про надання матеріальної допомоги від 29.01.2024 № 65, від 29.01.2024 № 66 та в наказі про припинення трудового договору від 06.06.2024 № 379/oc і про це повідомив позивача у відповіді на його запит № ПЗЗ Д-01-118/325 від 13.05.2026.

На запитання суду представник відповідача у судовому засіданні пояснила, що їй невідомо про існування цих наказів, водночас вона не може спростувати їх існування.

З огляду на таке повідомлення представника відповідача, а також враховуючи, що про існування цих наказів відповідач зазначив у офіційному повідомленні № ПЗЗ Д-01-118/325 від 13.05.2026, тому суд вважає цей факт встановленим, а обставину визнання відповідачем права позивача на отримання матеріальної допомоги на оздоровлення за 2022, 2023 та 2024 роки та видачу відповідних наказів про підтвердженою належними та достатніми доказами.

Крім цього, зазначена у цьому повідомленні інформація не спростована представником відповідача під час розгляду справи.

На запитання суду представник відповідача зазначила, що їй не відома інформація про ці накази і вона не має можливості надати пояснення стосовно них. Також повідомила про те, що їй невідомо про те, що саме за відмітки («візування») наявні у лівому верхньому куті заяв позивача про надання йому матеріальної допомоги на оздоровлення за 2022-2024 роки, а також висловила думку про те, що ці відмітки могли проставити невідомі особи і у неї відсутня офіційна інформація про подання цих заяв позивачем до відповідного керівника.

Докази вказаного представник відповідача суду не надала.

Надаючи оцінку цим обставинам суд враховує, що копії цих документів позивачу надав відповідач у відповідь на його запит, також суд враховує яке значення ці докази мають для вирішення спору, та враховує процесуальну поведінку кожної із сторін під час встановлення судом цих обставин справи та їх участь у сприянні суду у виконанні завдань цивільного судочинства, зокрема всебічному, повному та об`єктивному дослідженню всіх обставин справи.

Також суд враховує, що відповідно до ст. 115, 116 КЗпП України, відсутність заборгованості перед позивачем має довести саме відповідач як роботодавець.

Оскільки зазначені відповідачем у цьому повідомленні накази про надання позивачу матеріальної допомоги на оздоровлення за 2022, 2023 та 2024 роки датовані 29.01.2024, тому суд вважає безпідставним посилання представника позивача про необхідність застосування до спірних правовідносин рішення правління АТ «Українська залізниця» від 27 червня 2024 року, оформленого витягом із протоколу № Ц-82/39 Ком.т., яким з 01 липня 2024 року встановлено нарахування та виплату працівникам товариства матеріальної допомоги на оздоровлення у розмірі мінімальної норми, передбаченої Галузевою угодою між Державною адміністрацією залізничного транспорту України та профспілками 30 відсотків місячної тарифної ставки (посадового окладу).

Це рішення прийняте в часі пізніше дат написання позивачем заяв на виплату матеріальної допомоги, а також пізніше дат видачі відповідачем наказів про виплату позивачу матеріальної допомоги з 2022 по 2024 рік.

Отже, це рішення не має зворотної дії у часі та не може змінювати умови виплати, право на яку виникло раніше.

Також суд вважає безпідставним та таким, що спростоване наявними у матеріалах справи доказами, твердження представника відповідача про відсутність у позивача права на отримання матеріальної допомоги на оздоровлення за 2022, 2023 та 2024 роки з підстав того, що в цей період часу він був увільнений у зв`язку з мобілізацією та не перебував у відпустці.

Суд вважає, що накази про надання позивачу матеріальної допомоги від 29.01.2024 № 65, від 29.01.2024 № 66, про які відповідач повідомляє позивачу в повідомленні № ПЗЗ Д-01-118/325 від 13.05.2026, а також зміст самого цього повідомлення свідчать про визнання відповідачем такого права у позивача та прийняття у зв`язку з цим відповідних розпорядчих актів (наказів) про виплату матеріальної допомоги за вказані роки.

Отже, наявність цих наказів та визнання права позивача на виплату матеріальної допомоги за 2022-2024 роки відповідач підтвердив у письмовому повідомленні від 13.05.2026 (а.с.21-22).

Крім цього, у вказаному повідомленні відповідач зазначив про те, що виплата матеріальної допомоги за 2022-2024 роки та одноразової допомоги при звільненні буде здійснена позивачу після прийняття окремого рішення правління АТ «Укрзалізниця».

Окрім вказаного, про необхідність виплати позивачу матеріальної допомоги на оздоровлення також зазначено в наказі про припинення трудового договору від 15.08.2025 № 935/oc.

Також суд вважає безпідставними доводи представника відповідача про те, що подані позивачем копії заяв про отримання матеріальної допомоги на оздоровлення за спірні роки не є належними та допустимими доказами з тих підстав, що вони написані різним почерком та позивач пояснив, що деякі з них писала його дружина та, у зв`язку з виконанням бойових завдань, він не мав змоги подати їх керівництву/відповідачу особисто. Суд вважає, що вказані обставини не є предметом цього позову, а тому не мають вирішальне значення для суду під час вирішення цієї справи. Водночас визнання відповідачем наявності у позивача права на отримання спірних видів соціальних виплат підтверджено іншими належними та достатніми доказами, зокрема письмовим повідомленням від 13.05.2026, яке містить посилання на відповідні накази про надання позивачу матеріальної допомоги за спірні роки.

Додатково суд зазначає, що зупинення дії окремих положень колективного договору за ініціативою роботодавця згідно статті 11 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» не дає підстав для непроведення повного розрахунку з працівником у день його звільнення.

Викладені аргументи суду також спростовують доводи відповідача, викладені у відзиві на позовну заяву щодо передчасності заявлених позивачем вимог.

З огляду на вказане суд дійшов висновку, що у позивача виникло право на отримання матеріальної допомоги на оздоровлення за 2022-2024 роки, а її невиплата при звільненні свідчить про непроведення відповідачем повного розрахунку з працівником.

Щодо одноразової матеріальної допомоги у зв`язку з виходом на пенсію.

Суд встановив, що рішенням правління АТ «Українська залізниця» від 27 червня 2024 року (витяг з протоколу № Ц-82/39 Ком.т.) не було передбачено зміну, відстрочення чи скасування права працівників на отримання одноразової матеріальної допомоги у зв`язку з виходом на пенсію.

Зі змісту зазначеного рішення вбачається, що воно регулювало виключно питання порядку нарахування та виплати матеріальної допомоги на оздоровлення працівникам АТ «Українська залізниця» в умовах дії воєнного стану та не містило положень щодо призупинення або обмеження виплати одноразової матеріальної допомоги працівникам, які припиняють трудові відносини у зв`язку з виходом на пенсію.

Отже, суд вважає безпідставним посилання відповідача на рішення правління від 27 червня 2024 року як на правову підставу для невиплати позивачу одноразової матеріальної допомоги у зв`язку з виходом на пенсію.

Крім цього, суд встановив, що у наказі про звільнення позивача роботодавець зазначив про необхідність виплату позивачу одноразової матеріальної допомоги згідно з п. 8.20 Колективного договору у розмірі 5 середньомісячних заробітків (стаж на залізничному транспорті становить 19 р. 02 міс. 12 дн.) після окремого рішення правління.

Наведене свідчить, що роботодавець визнав наявність у позивача права на отримання такої виплати, оскільки не зазначив про відсутність підстав для її нарахування, а навпаки визначив її вид, правову підставу та розмір.

При цьому відсутність окремого рішення правління АТ «Українська залізниця» про проведення такої виплати не може бути підставою для фактичного позбавлення працівника передбаченої Колективним договором гарантії, оскільки прийняття такого рішення залежало виключно від волевиявлення самого роботодавця.

Інше тлумачення призвело б до ситуації, за якої роботодавець, визнавши у наказі про звільнення право працівника на отримання відповідної виплати, міг би уникнути виконання свого обов`язку лише шляхом неприйняття внутрішнього управлінського рішення.

З огляду на вказане суд вважає безпідставним твердження представника відповідача про відсутність вини відповідача у невиплаті позивачу сум матеріальних допомог у день звільнення, оскільки на момент його звільнення та наразі відповідне рішення не прийнято.

За таких обставин суд висновує про те, що у позивача виникло право на отримання одноразової матеріальної допомоги у зв`язку з виходом на пенсію, а її невиплата при звільненні свідчить про непроведення відповідачем повного розрахунку з працівником.

Щодо посилання представника відповідача на те, що спірні виплати не є заробітною платою у розумінні трудового законодавства суд зазначає таке.

До структури заробітної плати входять: основна заробітна плата, додаткова та інші заохочувальні та компенсаційні виплати (стаття 2 Закону України «Про оплату праці»).

Основна заробітна плата – винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадові обов`язки). Вона встановлюється у вигляді тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок для робітників та посадових окладів для службовців.

Додаткова заробітна плата – винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці. Вона включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством; премії, пов`язані з виконанням виробничих завдань і функцій.

Інші заохочувальні та компенсаційні виплати. До них належать виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, виплати в рамках грантів, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми.

У статті 5 Закону України «Про оплату праці» визначено, що організація оплати праці здійснюється на підставі: законодавчих та інших нормативних актів; генеральної угоди на національному рівні; галузевих (міжгалузевих), територіальних угод; колективних договорів; трудових договорів; грантів.

Згідно з частиною першою, другою статті 15 Закону України «Про оплату праці», форми і системи оплати праці, норми праці, розцінки, тарифні сітки, схеми посадових окладів, умови запровадження та розміри надбавок, доплат, премій, винагород та інших заохочувальних, компенсаційних і гарантійних виплат встановлюються підприємствами у колективному договорі з дотриманням норм і гарантій, передбачених законодавством, генеральною, галузевими (міжгалузевими) і територіальними угодами. У разі, коли колективний договір на підприємстві не укладено, роботодавець зобов`язаний погодити ці питання з виборним органом первинної профспілкової організації (профспілковим представником), що представляє інтереси більшості працівників, а у разі його відсутності – з іншим уповноваженим на представництво органом. Конкретні розміри тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок робітникам, посадових окладів службовцям, а також надбавок, доплат, премій і винагород встановлюються з урахуванням вимог, передбачених частиною першою цієї статті.

Аналізуючи вказані норми матеріального права, суд наголошує, що матеріальна допомога на оздоровлення та матеріальна допомога при звільненні належать до структури заробітної плати.

Такий висновок суду узгоджується з висновком Верховного Суду, викладеним у постанові від 15 липня 2026 у справі № 757/43018/24.

Також у контексті спірних правовідносин суд наголошує, що незалежно від того чи входять одноразова матеріальна допомога у зв`язку з виходом на пенсію та матеріальна допомога на оздоровлення до структури заробітної плати, зазначені виплати є гарантованими Колективним договором виплатами, право на отримання яких виникло у позивача у зв`язку з перебуванням у трудових правовідносинах з відповідачем та припиненням таких правовідносин.

Водночас правила статті 116 КЗпП України поширюються не лише на заробітну плату, а на всі суми, що належать працівникові від роботодавця при звільненні.

Згідно з частиною першою статті 47 КЗпП України, власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17 зазначила, що виходячи зі змісту трудових правовідносин між працівником та підприємством, установою, організацією, під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).

Отже, закон покладає на підприємство, установу, організацію обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП відповідальність.

Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.

Таким чином, при звільненні працівника вирішується питання не лише про виплату заробітної плати, а про виплату всіх сум, на які працівник має право, що належать йому від роботодавця. Непроведення розрахунку з працівником у день звільнення є підставою для застосування відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України.

Суд встановив і відповідач не заперечував, що вказані у позові виплати позивач не отримав при звільненні.

Отже, суд дійшов висновку про наявність підстав для стягнення на корить позивача сум, не отриманих ним при звільненні.

Щодо позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час затримки проведення розрахунку при звільненні колегія суддів зазначає таке.

Відповідно до статті 47 КЗпП України, роботодавець зобов`язаний у день звільнення працівника провести з ним повний розрахунок та виплатити всі суми, що належать працівникові від підприємства.

Відповідно до частини першої статті 116 КЗпП України, при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення, а якщо працівник у день звільнення не працював, зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок.

Згідно з частиною першою статті 117 КЗпП України, у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, за відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.

Відповідно до частини другої статті 117 КЗпП України, при наявності спору про розмір належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене у цій статті відшкодування в разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір такого відшкодування визначає орган, який ухвалює рішення по суті спору.

Суд встановив, що на день звільнення позивачу не виплачені одноразова матеріальна допомога у зв`язку з виходом на пенсію, а також матеріальна допомога на оздоровлення за 2022-2024 роки, передбачені Колективним договором. Зазначені обставини сторонами не заперечувались.

Більше того, відповідач у наказі про звільнення та у наданому позивачу письмовому повідомленні визнав наявність у позивача права на отримання зазначених виплат, вказавши, що їх виплата буде здійснена після прийняття окремого рішення правління АТ «Укрзалізниця».

Отже, обставини існування у позивача права на відповідні виплати та факт їх невиплати на день звільнення підтверджуються матеріалами справи та фактично не спростовані відповідачем.

Посилання відповідача на те, що спірні виплати не є заробітною платою у вузькому значенні цього поняття, не свідчить про неможливість застосування приписів статей 116 та 117 КЗпП України.

Згідно зі статтею 116 КЗпП України, роботодавець зобов`язаний виплатити при звільненні не лише заробітну плату, а всі суми, що належать працівникові від підприємства. Вирішальним у цьому випадку є не правова природа конкретної виплати, а факт виникнення у працівника права на її отримання та обов`язок роботодавця провести остаточний розрахунок при припиненні трудових відносин.

Також суд відхиляє доводи відповідача про відсутність вини роботодавця у несвоєчасному проведенні розрахунку.

Посилання відповідача на складний фінансовий стан підприємства, необхідність забезпечення безперебійної роботи залізничного транспорту в умовах воєнного стану, здійснення евакуаційних перевезень населення та інші обставини, пов`язані з діяльністю АТ «Укрзалізниця» в умовах збройної агресії російської федерації, не можуть бути підставою для звільнення роботодавця від відповідальності, встановленої статтею 117 КЗпП України.

Сама по собі відсутність коштів у роботодавця не спростовує його відповідальності за затримку проведення розрахунку при звільненні.

Відповідач заперечував проти стягнення з АТ «Укрзалізниця» середнього заробітку за затримку у виплаті належних сум при звільненні, зокрема, у зв`язку з тим, що у зв`язку із збройною агресією РФ підприємство зазнало впливу форс мажорних обставин на свою діяльність і визначений позивачем розмір є завищеним.

Надаючи оцінку даним твердження суд вважає за необхідне зазначити наступне.

Працівник є слабшою, ніж роботодавець, стороною у трудових правовідносинах.

Водночас у вказаних відносинах і працівник має діяти добросовісно щодо реалізації своїх прав, а інтереси роботодавця також мають бути враховані. Тобто, має бути дотриманий розумний баланс між інтересами працівника та роботодавця (наведена позиція викладена в пунктах 67, 69, 70, 72 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц).

Оскільки відповідач безпідставно не виплатив позивачу при звільненні одноразову допомогу при звільненні та матеріальну допомогу на оздоровлення за 2022-2024 роки, у зв`язку із чим порушив строк здійснення повного розрахунку при звільненні позивача, тому за таких обставин суд дійшов висновку про наявність правових підстав для застосування до спірних правовідносин положень статті 117 КЗпП України та стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за час затримки проведення розрахунку при звільненні.

Щодо твердження представника відповідача про наявність підстав для застосування критеріїв зменшення розміру відшкодування, визначеного відповідно до статті 117 КЗпП України, а також з урахуванням принципів розумності, справедливості та пропорційності зменшити розмір компенсації до 1% суд зазначає таке.

Наведені представником відповідача висновки, що висловлені Верховним Судом у зазначених нею постановах, викладені та застосовні до правовідносин, що виникли до 19 липня 2022 року, дати набрання законної сили редакцією статті 117 КЗпП України, згідно з якою час затримки розрахунку при звільненні, який підлягає компенсації середнім заробітком, обмежений шістьма місяцями.

Після набрання чинності вказаною правовою нормою часове обмеження (шість місяців) розміру відшкодування, визначеного відповідно до статті 117 КЗпП України, урегульовано із дотриманням принципів розумності, справедливості та пропорційності.

З огляду на вказане, а також враховуючи, що спірні правовідносини виникли у серпні 2025 року, суд вважає зазначені представником позивача висновки Верховного Суду нерелевантними.

Водночас, виходячи із принципів розумності, справедливості та пропорційності, враховуючи конкретні обставини цієї справи, суд вважає, що обсяг відповідальності відповідача перед позивачем у розмірі, що зазначений у позові, що розглядається в межах цієї справи, є пропорційним наслідкам порушення.

Крім того, суд критично сприймає посилання представника відповідача на те, що розмір середнього заробітку призведе до додаткового навантаження на відповідача, враховуючи складне фінансове становище підприємства, у зв`язку із збройною агресією РФ, оскільки сам по собі факт фінансових труднощів на підприємстві не звільняє роботодавця від відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України.

Щодо доводів представника відповідача про застосування строку позовної давності, суд звертає увагу на наступне.

Згідно з ч. 2 ст. 233 КЗпП України, в редакції, що діяла на час виникнення спірних правовідносин, працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті.

Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, – у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116). Домашній працівник має право звернутися до суду із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення в місячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права (ч. 2 ст. 233 КЗпП).

Частину першу статті 233 визнано такою, що не відповідає Конституції України (є неконституційною) в частині встановлення тримісячного строку для звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат, згідно з Рішенням Конституційного Суду України № 1-р/2025 від 11.12.2025.

У вказаному рішенні Конституційний Суд України зазначив, що законодавець хоча й мав на меті дотримання юридичної визначеності та організації правосуддя, однак тримісячний строк у справах щодо стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат є надмірно коротким.

Конституційний Суд України також зазначив, що баланс між правом працівника на своєчасне й повне одержання винагороди за працю, інтересом роботодавця у юридичній визначеності та захисті від безмежної в часі відповідальності, а також публічним інтересом у стабільності правопорядку й ефективності правосуддя в будь-якому разі не може бути досягнутий у спосіб позбавлення працівника можливості скористатися своїм правом на одержання винагороди за працю.

Конституційний Суд України вважав, що запровадження тримісячного строку для звернення працівника під час дії трудових відносин до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат обмежує гарантоване право особи на своєчасне одержання винагороди за працю та уможливлює невиконання роботодавцем обов`язку з оплати праці, зокрема у випадках, коли працівник звертатиметься до суду пізніше ніж через три місяці з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.

Законодавець, установлюючи тримісячний строк для звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат, не врахував, що зобов`язання щодо виплати винагороди за працю є триваючим, призводить до фактичного звуження змісту та обсягу конституційних прав працівника, гарантованих статтями 43 і 55 Конституції України. Така законодавча конструкція ставить працівника, який перебуває у трудових відносинах, у менш захищене становище порівняно зі звільненим працівником, що суперечить принципу рівності та гарантії ефективного судового захисту.

Крім того, у Рішенні № 8-рп/2013 від 15 жовтня 2013 року щодо офіційного тлумачення положень ч. 2 ст. 233 КЗпП України, статей 1, 12 Закону України «Про оплату праці» Конституційний Суд України роз`яснив, що у разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці не обмежується будь-яким строком звернення працівника до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, зокрема й за час простою, який мав місце не з вини працівника, незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат.

Аналіз наведених норм права з урахуванням висновків, що викладені в рішеннях Конституційного Суду України, дає підстави для висновку, що порушення законодавства про оплату праці не обмежується будь-яким строком звернення працівника до суду з відповідним позовом незалежно від того чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат.

Крім цього, суд, на підставі ст. 263 ЦПК України, під час вирішення цього питання застосовує висновок Верховного Суду, що висловлений у постанові від 16 вересня 2026 у справі № 373/1381/25, згідно із яким Суд наголосив на такому.

У цій справі перед Верховним Судом ставиться питання про те, у який спосіб застосовується стаття 233 КЗпП України під час вирішення трудових спорів щодо виплати всіх сум, що належать працівникові при звільненні, які виникли до рішення Конституційного Суду України від 11 грудня 2025 року № 1-р/2025.

Конституційний Суд України вже висловлював свій правовий висновок у рішенні від 22 лютого 2012 року № 4-рп/2012 з приводу того, що невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням, а отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог лише на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку (абзац другий підпункту 2 пункту 2 мотивувальної частини).

До того ж у рішенні від 15 жовтня 2013 року № 8-рп/2013 Конституційний Суд України навіть зазначав, що під заробітною платою, що належить працівникові, або, за визначенням, використаним у частині другій статті 233 КЗпП України, належною працівнику заробітною платою необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат (пункт 2.1 мотивувальної частини).

У рішенні від 09 лютого 1999 року № 1-рп/99 Конституційний Суд України надав пояснення, що положення частини першої статті 58 Конституції України про те, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи, треба розуміти так, що воно стосується людини і громадянина (фізичної особи).

Рішення Конституційного Суду України мають пряму дію, а обов`язок виконання рішення Конституційного Суду України є вимогою Конституції України (частина друга статті 150), яка має найвищу юридичну силу щодо всіх інших нормативно-правових актів (частина друга статті 8) (згідно із абзацом третім пункту 4 рішення Конституційного Суду України від 14 грудня 2000 року № 15-рп/2000).

Верховний Суд звертає увагу, що Конституційний Суд України відповідно до повноважень, передбачених Конституцією України та Законом України від 13 липня 2017 року № 2136-VIII «Про Конституційний Суд України» визнає неконституційність правових норм як таку, а не «за умови» наявності конкретних правовідносин чи обставин, оскільки протилежне вступило б у протиріччя з приписами статті 24 Конституції України щодо рівності конституційних прав і свобод громадян, їх рівності перед законом.

У своїй постанові від 10 грудня 2024 року у справі № 240/19209/21 (пункти 32-33) Верховний Суд зазначав, що у разі невідповідності приписів закону нормам Конституції України, суд при виборі норм права, які застосовуються до спірних відносин при вирішенні спору, має застосувати принцип верховенства права. Суд має застосувати правовий акт, який має вищу юридичну силу, а саме, норми Конституції України, а не норми закону, оскільки пряме (безпосереднє) застосування Конституції України у поєднанні з принципом її верховенства над іншими правовими актами неминуче передбачає повноваження судів відмовитись від застосування будь-якого правового акта, який вони визначають таким, що суперечить Конституції України у цілому або частково. Суди не мають застосовувати положення законів, які не відповідають Конституції України, незалежно від того, чи визнавалися вони Конституційним Судом України неконституційними, тобто закони, що суперечать Конституції України не можуть застосовуватися навіть у випадках, коли вони є чинними. Отже, якщо рішенням Конституційного Суду України визнано якусь правову норму неконституційною, то до моменту такого визнання неконституційності правової норми застосовуються процесуальні положення, які вимагають від суду застосування норм Конституції України як норм прямої дії для захисту принципу верховенства права, а до правовідносин, які виникли після відповідного рішення Конституційного Суду України, застосовуються положення Конституції України з урахуванням відповідного офіційного тлумачення Конституційного Суду України щодо неконституційності тієї чи іншої правової норми.

Також Верховний Суд у тій самій постанові від 10 грудня 2024 року у справі № 240/19209/21 (пункт 35) уточнював, що судовий захист не може бути побудовано на неправовому (неконституційному) законі, норму якого, до того ж, вже визнано неконституційною.

Аналогічний правовий висновок міститься у постановах Верховного Суду від 17 січня 2025 року у справі № 343/1869/23 та від 19 лютого 2025 року у справі № 339/530/23, від 01 травня 2026 року у справі № 420/16340/25.

Зокрема, у постанові від 17 січня 2025 року у справі № 343/1869/23 Верховний Суд додатково уточнив, що пряма (перспективна) дія рішення Конституційного Суду України, встановлена у статті 152 Конституції України, статті 91 Закону України від 13 липня 2017 року № 2136-VIII «Про Конституційний Суд України», стосується насамперед порядку його виконання та не впливає на імперативні приписи процесуальних норм про те, що положення нормативно-правового акта, що суперечать Конституції України, не можуть застосовуватися судом. Тому суд при вирішенні справи має надавати оцінку змісту позовних вимог та обставин справи (спірних правовідносин) з урахуванням конституційності (неконституційності) норми закону, яка підлягає застосуванню. За наявності відповідного рішення Конституційного Суду України щодо неконституційності положення нормативно-правового акта за підставою, що такий акт не відповідає Конституції України, суд враховує юридичну позицію (висновок) Конституційного Суду України.

Для цивільної юрисдикції зазначене випливає, окрім Конституції України, із частин першої та другої статті 2 та частини шостої статті 10 ЦПК України.

Верховний Суд виснував, що апеляційний суд, дійшовши висновку, що на момент розгляду судом першої інстанції справи та на момент виникнення відповідних правовідносин у цій справі, рішення Конституційного Суду України від 11 грудня 2025 року № 1-р/2025 не набуло чинності, а тому не має застосовуватись у цій справі, помилково не звернув увагу на те, що воно набуло чинності на момент апеляційного перегляду ним оскаржуваного судового рішення суду першої інстанції, та обов`язок, який на нього покладають частини перша та друга статті 2, частина шоста статті 10 та частина четверта статті 367 ЦПК України. Отже, не звернув увагу на необхідність оцінити неконституційність самої відповідної норми права з точки зору забезпечення верховенства права.

Верховний Суд нагадав, що принцип правової визначеності є складовою більш універсального принципу верховенства права та має завданням забезпечення реалізації останнього - не є «річчю у собі». Тому суд, приймаючи будь-яке судове рішення, завжди має завданням оцінку співвідношення цих принципів у порядку їх ієрархії та значення, оскільки реалізація принципу правової визначеності, яка не відповідає завданню реалізації принципу верховенства права, втрачає свій правовий сенс.

Враховуючи зазначене, у конкретній категорії трудових спорів, які стосуються справ про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, обмеження строку звернення до суду у три місяці залишається дійсним, якщо звільненому працівнику роботодавець надав письмове повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні, і цей строк сплив до ухвалення Конституційним Судом України рішення від 11 грудня 2025 року № 1-р/2025. Частина друга статті 233 КЗпП України не розглядалась Конституційним Судом України у рішенні від 11 грудня 2025 року № 1-р/2025. Водночас вона є спеціальною та уточнюючою до змісту частини першої статті 233 КЗпП України, оскільки містить спеціальне виключення до загального правила вирахування строків звернення до суду, передбачених частиною першою статті 233 КЗпП України, щодо конкретного виду трудового спору.

Апеляційний суд, дійшовши висновку, що рішення Конституційного Суду України від 11 грудня 2025 року № 1-р/2025 не застосовується у цій справі застосував строк, передбачений визнаною неконституційною правовою нормою, але не врахував наявність частини другої статті 233 КЗпП України та строків, які закріплені у ній, у зв`язку з чим навіть не встановлював належним чином чи дійсно позивачка отримувала від відповідача під час звільнення чи після того письмове повідомлення про суми, нараховані та виплачені їй при звільненні, коли це відбулось, якщо отримувала. Водночас застосування частини другої статті 233 КЗпП України не залежить від рішення Конституційного Суду України від 11 грудня 2025 року № 1-р/2025.

Верховний Суд не бачить підстав для відступу від власного правового висновку наведеного вище щодо забезпечення рівності сторін спору, викладеного у постановах від 26 вересня 2023 року у справі № 910/10699/21 та від 27 жовтня 2019 року у справі № 910/7054/18. Апеляційний суд дійсно не надав у оскаржуваній постанові належної оцінки аргументу позивачки з приводу неотримання нею письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені їй при звільненні, не навів належних доводів чому не приймає до уваги цей аргумент або чому він не впливає на оскаржуване судове рішення, констатувавши лише строк, передбачений частиною першою статті 233 КЗпП України та відсутність звернення позивачки щодо його поновлення, хоча в її відзиві на апеляційну скаргу, відповідно до матеріалів справи, міститься відповідне клопотання на випадок, якщо суд апеляційної інстанції дійде висновку про пропуск цього строку.

91. У КЗпП України наявна правова норма, яка визначає продовження строків, передбачених статтею 233 КЗпП України, лише на час дії зазначеного карантину, яку апеляційний суд застосував.

92. Водночас Верховний Суд неодноразово підтримав правовий висновок Верховного Суду України з приводу того, що визначений статтею 233 КЗпП України строк звернення до суду з вимогою про вирішення трудового спору є нічим іншим як спеціальним строком позовної давності у розумінні ЦК України (дивитись, наприклад, постанови від 20 січня 2022 року у справі № 402/761/18, від 15 березня 2024 року у справі № 593/1168/21, від 08 квітня 2024 року у справі № 593/1177/21 від 24 квітня 2024 року у справі № 404/5412/17 тощо).

Ані КЗпП України, ані Закон про трудові відносини в умовах воєнного стану не уточнюють питання зупинення чи переривання перебігу строків позовної давності, на відміну від ЦК України, під час дії воєнного стану.

У зв`язку з цим, відповідно до приписів частини першої статті 9 ЦК України, положення ЦК України з цього питання розповсюджуються й на строки позовної давності у трудових відносинах, якщо інше прямо не передбачено законодавством.

Водночас обмеження дії статті 43 Конституції України в умовах воєнного стану, передбачене Законом про трудові відносини в умовах воєнного стану, не означає скасування чи припинення дії цієї статті Конституції України як такої. Відповідні обмеження можливі лише у зв`язку з реалізацією конституційних правових норм, які регулюють особливості правовідносин в умовах воєнного стану, зокрема положень того ж Закону про трудові відносини в умовах воєнного стану.

Враховуючи висновки Верховного Суду в означеній справі, а також те, що у справі, що розглядається судом, відповідач не довів перед судом наявність обставин, які б вимагали обмеження захисту прав позивача у контексті обмеженої дії статті 43 Конституції України, застосовуючи процесуальні положення, які вимагають від суду застосування норм Конституції України як норм прямої дії для захисту принципу верховенства права, а також з урахуванням наведених судом висновків Конституційного Суду України про те, що порушення законодавства про оплату праці не обмежується будь-яким строком звернення працівника до суду з відповідним позовом незалежно від того чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат.

З огляду на вказане суд вважає безпідставним посилання представника відповідача на те, що позивач пропустив визначений ч. 2 ст. 233 КЗпП України строк звернення до суду із цим позовом.

Крім вказаного, суд також враховує, що у цій справі суд встановив, що відповідач не надав суду докази надання позивачу повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні.

На запит позивача відповідач надав повідомлення від 13.05.2026, у якому, крім іншого зазначив про те, що спірні допомога на оздоровлення за 2022-2024 роки та допомога при звільненні йому не виплачені у зв`язку з відсутністю відповідного рішення правління про це. Якщо вважати це повідомлення від 13.05.2026 письмовим повідомлення про суми, нараховані та виплачені позивачу при звільненні, то саме з дати його отримання позивач може вважатись таким, що ознайомлений з цією інформацією, тому перебіг строку звернення до суду розпочався після 13.05.2026. Позов поданий до суду у липні 2026.

Отже, суд вважає, що позивач не пропустив строк звернення до суду з цим позовом.

Відповідно до вимог частин 3 та 4 статті 12 ЦПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Згідно із частиною першою статті 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України).

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України).

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 18 березня 2020 року у справі №129/1033/13-ц висловила висновок про те, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати так, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тобто, певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс.

На позивача покладено процесуальний обов`язок довести заявлені позовні вимоги.

На відповідача покладено обов`язок спростувати заявлені у позові вимоги.

Отже, цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням балансу вірогідностей.

Суд повинен вирішити, чи існує вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує на довіру.

За наслідком розгляду цієї справи суд дійшов висновку про те, що позивач довів факт порушення відповідачем його права на своєчасний розрахунок при звільненні та отримання всіх належних йому виплат у день звільнення.

Водночас відповідач не виконав обов`язок спростування цих обставин.

На час розгляду справи судом представник відповідача не надав суду доказів щодо належного виконання зобов`язання з виплати заробітної плати позивачу та проведення з ним повного розрахунку та виплати усіх належних йому при звільненні сум. Також представник відповідача не надав доказів на спростування зазначеної у позові суми заборгованості за спірними видами виплат.

Надані позивачем докази підтверджують наявність заборгованості з виплати складових заробітної плати при його звільненні.

Отже, відповідач на власний розсуд розпорядився своїми правами, а тому несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням ним процесуальних дій.

За таких обставин суд вважає обґрунтованими вимоги позову про стягнення з відповідача на користь позивача невиплаченої одноразової матеріальної допомоги при звільненні відповідно до пункту 8.23 Колективного договору у розмірі 75076,75 грн (з розрахунку середньомісячний заробіток 15015,35 грн х 5), а також про стягнення матеріальної допомоги на оздоровлення за 2022, 2023 та 2024 роки (за 2022 у розмірі 14886,00 грн, за 2023 рік – 16104,00 грн, за 2024 рік – 18168,00 грн, а всього у розмірі 49158,00 грн).

Оскільки суд встановив, що відповідач не здійснив остаточний розрахунок у день звільнення позивача, тому, відповідно до статті 117 КЗпП України, суд дійшов висновку про наявність правових підстав для задоволення вимоги позивача про стягнення на його користь середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

При цьому суд враховує встановлене законодавством обмеження такого строку шістьма місяцями.

Отже, з відповідача на користь позивача підлягає стягненню середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за 130 робочих днів (з 23 серпня 2025 року по 22 лютого 2026 року включно) і ця сума становить 63014,90 грн, оскільки відповідно до наявних у матеріалах справи доказів середньоденна заробітна позивача становить 484,37 грн.

При цьому суд враховує, що присуджена судом до стягнення сума середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не перевищує загального розміру невиплаченої при звільненні заробітної плати, тобто таке стягнення є пропорційним, а також відповідає критеріям розумності, справедливості.

При цьому суд враховує, що присуджена судом до стягнення сума середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не перевищує загального розміру невиплаченої при звільненні заробітної плати, тобто таке стягнення є пропорційним, а також відповідає критеріям розумності, справедливості.

Також під час вирішення цієї справи суд застосовує стандарт доказування «баланс вірогідностей» («balance of probabilities»), зміст якого, згідно з висновком Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц, полягає у тому, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати так, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний.

Надаючи відповіді на аргументи сторін щодо предмету цього позову, суд враховує висновок Європейського суду з прав людини, висловлену в пункті 58 рішення у справі «Серявін та інші проти України» (№ 4909/04), згідно з яким, а також з урахуванням усталеної практики Суду, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) № 303-A, пункт 29).

Розподіл судових витрат.

Відповідно до ч. 1 , п. 1 ч. 3 ст. 133 ЦПК України, судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Згідно із п. 1 ч. 1, 2 ст. 141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються у разі задоволення позову на відповідача, у разі відмови в позові – на позивача; у разі часткового задоволення позову – на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Згідно з ч. 6 ст. 141 ЦПК України, якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, які їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Якщо обидві сторони звільнені від оплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір», позивач звільнений від сплати судового збору за подання до суду позову про стягнення заробітної плати.

Згідно із п. 1 ч. 1 ст. 4 Закону України «Про судовий збір», за подання до суду позовної заяви майнового характеру, яка подана фізичною особою сплачується судовий збір у розмірі 1 відсотку ціни позову, але не менше 0,4 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб та не більше 5 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Згідно зі ст. 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2026 рік», прожитковий мінімум для працездатних осіб з 1 січня 2026 року становить 3328,00 грн.

З урахуванням результату вирішення цієї справи з відповідача на користь державного бюджету підлягають стягненню витрати по сплаті судового збору у розмірі 1872,50 грн (100% від заявлених позовних вимог).

Керуючись ст. 259, 263-265 ЦПК України, суд

вирішив:

Задовольнити повністю позов.

Стягнути з Акціонерного товариства «Українська залізниця» на користь ОСОБА_1 :

- одноразову матеріальну допомогу в розмірі п`яти середньомісячних заробітків в сумі 75076 (сімдесят п`ять тисяч сімдесят шість) гривень 75 копійок;

- матеріальну допомогу на оздоровлення за 2022, 2023 i 2024 роки на загальну суму 49158 (сорок дев`ять тисяч сто п`ятдесят вісім) гривень 00 копійок;

- середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в розмірі 63014 (шістдесят три тисячі чотирнадцять гривень) 90 копійок,

а всього 187249 (сто вісімдесят сім тисяч двісті сорок дев`ять) гривень 65 копійок (з утриманням із цієї суми передбачених законом податків та обов`язкових платежів при їх стягненні).

Стягнути з Акціонерного товариства «Українська залізниця» на користь держави судовий збір у розмірі 1872 (одну тисячу вісімсот сімдесят дві) гривні 50 копійок.

Рішення може бути оскаржене до Київського апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Реквізити учасників справи:

Позивач: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП – НОМЕР_1 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_1 .

Відповідач: Акціонерне товариство «Українська залізниця», ЄДРПОУ 40075815, адреса місцезнаходження 03150, м. Київ, вул. Єжи Гедройця.

Повне судове рішення складене 26.10.2026.

Суддя Сніжана АНАПРІЮК