Постанова від 25 жовтня 2026 р. у справі №759/7946/25 — Чернігівський апеляційний суд

ЧЕРНІГІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

22 жовтня 2026 рокум. Чернігів

Унікальний номер справи № 759/7946/25

Головуючий у першій інстанції - Домашенко Ю. М.

Апеляційне провадження № 22-ц/4823/1855/26

Чернігівський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді - Супруна О.П.,

суддів: Стельмаха А.П., Серебрянікова В.Є.,

розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження у відкритому судовому засіданні з повідомленням учасників справи цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Козелецького районного суду Чернігівської області у складі судді Домашенка Ю.М. від 11.06.2026 (повне судове рішення складено 22.06.2026) у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання особи такою, що неналежно виконувала батьківські обов`язки та ухилялася від участі у вихованні дитини,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, -Міністерство оборони України,

У С Т А Н О В И В :

03.06.2025 ОСОБА_2 через свого представника, адвоката Хуторного Д.В., за допомогою підсистеми «Електронний суд» звернулася до Оболонського районного суду м. Києва з позовом до ОСОБА_1 про визнання останнього таким, що неналежно виконував батьківські обов`язки та ухилявся від участі у вихованні свого сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Позов мотивовано тим, що сторони перебували в зареєстрованому шлюбі, у якому ІНФОРМАЦІЯ_1 народився син ОСОБА_3 . Після розірвання шлюбу в лютому 1994 року син залишився проживати разом із матір`ю, яка самостійно займалася його вихованням, утриманням та забезпеченням його потреб. За твердженням позивача, відповідач надалі фактично усунувся від виконання батьківських обов`язків, не брав участі у вихованні сина, не цікавився його життям, здоров`ям, навчанням і розвитком, не надавав належної матеріальної підтримки. Таким чином, усі основні обов`язки щодо виховання та забезпечення дитини виконувала ОСОБА_2 .

На підтвердження зазначених обставин позивач посилалася на документи, отримані від закладів дошкільної освіти, навчальних закладів та інших установ, із яких, на її думку, убачається, що саме вона брала участь у житті сина, забезпечувала його виховання та розвиток, тоді як відповідач не виявляв належної батьківської турботи. Зокрема, відповідач не відвідував батьківські збори, не спілкувався з педагогами та не брав участь у вирішенні питань, пов`язаних із навчанням і вихованням дитини.

Окрім того, позивач указувала, що її син ОСОБА_3 проходив військову службу та загинув ІНФОРМАЦІЯ_2 під час захисту України. Після його загибелі перед нею постало питання про оформлення спадкових прав та соціальних виплат (одноразової грошової допомоги), а відповідач, який, за твердженням позивача, протягом життя сина не брав належної участі в його вихованні та утриманні, порушив питання щодо отримання соціальних виплат у зв`язку із загибеллю сина. Позивач уважала за необхідне домогтися судового підтвердження обставин неналежного виконання відповідачем батьківських обов`язків, посилаючись на те, що фактичний тягар виховання, утримання та забезпечення сина протягом його життя лежав саме на ній.

Обґрунтовуючи позов, ОСОБА_2 посилалася на положення законодавства, якими на батьків покладено обов`язок піклуватися про здоров`я дитини, її фізичний, духовний і моральний розвиток, забезпечувати здобуття освіти та готувати її до самостійного життя. На її переконання, тривала відсутність участі відповідача у вихованні сина, ненадання належної підтримки та фактичне перекладення всіх відповідних обов`язків на матір свідчили про неналежне виконання ним покладених законом батьківських обов`язків.

Суддя Оболонського районного суду м. Києва Діденко Є.В. ухвалою від 17.06.2025 цивільну справу № 759/7946/25 передав за територіальною підсудністю для розгляду Козелецькому районному суду Чернігівської області.

Козелецький районний суд Чернігівської області своїм рішенням від 11.06.2026 задовольнив позов ОСОБА_2 та визнав ОСОБА_1 таким, що неналежно виконував батьківські обов`язки та ухилявся від участі у вихованні свого сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Додатковим рішенням від 10.09.2026 у цій справі Козелецький районний суд Чернігівської області вирішив питання про розподіл судових витрат, яким із відповідача на користь позивача стягнув 1 211,20 грн судового збору, а в стягненні витрат на професійну правничу допомогу відмовив.

15.07.2026 до Чернігівського апеляційного суду засобами поштового зв`язку надійшла апеляційна скарга ОСОБА_1 , у якій апелянт просить скасувати рішення Козелецького районного суду Чернігівської області від 11.06.2026 та ухвалити нове судове рішення, яким відмовити в позові ОСОБА_2 .

Апеляційну скаргу мотивує тим, що суд першої інстанції неповно з`ясував обставини справи, не надав належної оцінки доказам та неправильно застосував норми матеріального права.

Апелянт зазначає, що позивач не довела належними та допустимими доказами свідомого ухилення ОСОБА_1 від виконання батьківських обов`язків, зокрема від утримання сина. На його думку, показання свідків не підтверджують обставин, які могли б свідчити про таке ухилення, а відсутність відомостей про сплату аліментів сама собою не є достатньою підставою для відповідного висновку. Також апелянт посилається на те, що суд не врахував положення статей 76, 81 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) щодо доказування та статей 141, 150 Сімейного кодексу України (далі - СК України) щодо прав і обов`язків батьків.

Крім того, ОСОБА_1 уважає, що суд безпідставно застосував до спірних правовідносин частину другу статті 16-4 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» у редакції Закону України № 3515-IX, яка набрала чинності 29.03.2024, оскільки син сторін загинув ІНФОРМАЦІЯ_2 . На переконання апелянта, таке застосування закону суперечить статті 58 Конституції України, яка закріплює принцип незворотності дії нормативно-правових актів у часі.

Апелянт звертає увагу й на те, що позивач звернулася до суду з відповідним позовом після того, як їй стало відомо про можливість отримання одноразової грошової допомоги у зв`язку із загибеллю сина, та стверджує, що її дії спрямовані на позбавлення його права на отримання такої допомоги. Зазначає, що за життя сина його не було позбавлено батьківських прав, а сам факт не звернення до суду з позовом про позбавлення його батьківських прав не підтверджує належного чи неналежного виконання ним відповідних обов`язків.

У відзиві на апеляційну скаргу позивач заперечує проти її задоволення, уважає рішення суду першої інстанції законним та обґрунтованим. Зазначає, що відповідач не надав належних і допустимих доказів на підтвердження своєї участі у вихованні сина, його навчанні та розвитку, а також сплати аліментів на його утримання. Наголошує, що відсутність відомостей про виконавчі провадження та заборгованість зі сплати аліментів не свідчить про належне виконання відповідачем батьківських обов`язків, оскільки вона свого часу не зверталася до компетентних органів із відповідними вимогами, а архівні матеріали було знищено після закінчення строку їх зберігання.

Позивач також стверджує, що тривале самоусунення відповідача від виховання та утримання сина підтверджується сукупністю письмових доказів, зокрема документами закладів освіти, та показаннями свідків, які безпосередньо спостерігали за життям і вихованням ОСОБА_4 . Указує на відсутність доказів того, що відповідач намагався усунути перешкоди в спілкуванні з сином або звертався за захистом відповідних прав до компетентних органів.

Окрім того, позивач заперечує проти доводів апелянта щодо неможливості застосування частини другої статті 16-4 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», посилаючись на внесені до цього Закону зміни та відмінність правовідносин в цій справі від тих, що були предметом розгляду у справах, на які посилався відповідач. Уважає безпідставними твердження про зловживання нею правом на судовий захист із метою позбавлення відповідача права на отримання одноразової грошової допомоги, зазначаючи, що звернулася до суду для захисту своїх прав та законних інтересів у зв`язку із загибеллю сина.

Із огляду на викладене, позивач просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення Козелецького районного суду Чернігівської області від 11.06.2026 - без змін.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення позивача та її представника, дослідивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги та відзиву на неї, апеляційний суд дійшов наступних висновків.

Відповідно до статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

За правилами частин першої та другої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Задовольняючи позов суд першої інстанції мотивував своє рішення тим, що дослідженими доказами підтверджується тривала відсутність участі ОСОБА_1 у вихованні, навчанні та розвитку сина, а також неналежне виконання ним обов`язку щодо матеріального утримання дитини. Зокрема, суд урахував показання позивача та свідків, які спостерігали за зростанням ОСОБА_4 , відомості закладів дошкільної освіти й навчальних закладів, відповідно до яких основну участь у вихованні та навчанні хлопця брали ОСОБА_2 та її чоловік ОСОБА_5 , якого ОСОБА_4 уважав своїм батьком. Суд також зазначив, що відповідач не надав належних доказів на підтвердження сплати аліментів та виконання інших батьківських обов`язків, а відсутність відомостей про виконавчі провадження сама по собі не підтверджує їх належного виконання.

Оцінивши встановлені обставини та надані сторонами докази в сукупності, місцевий суд дійшов висновку, що відповідач свідомо ухилявся від виконання батьківських обов`язків, зокрема від обов`язку утримувати сина до досягнення ним повноліття. При цьому суд виходив із того, що передбачена частиною другою статті 16-4 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» можливість відмови в призначенні одноразової грошової допомоги, припинення або зупинення її виплати в разі встановлення судом факту ухилення від утримання загиблої особи стосується триваючих правовідносин щодо призначення та виплати такої допомоги. Із огляду на це, суд визнав можливим застосування зазначеної норми до спірних правовідносин, незважаючи на те, що син сторін загинув ІНФОРМАЦІЯ_2 , тобто до набрання нею чинності.

Апеляційний не погоджуються з висновками суду першої інстанції з наступних підстав.

Суд установив, що ОСОБА_2 та ОСОБА_1 перебували у зареєстрованому шлюбі з 29.09.1990 по 24.03.1994, від якого ІНФОРМАЦІЯ_1 народився син ОСОБА_3 .

Батьками ОСОБА_3 , відповідно до копії дубліката свідоцтва про народження серії НОМЕР_1 від 12.10.2023, зазначені ОСОБА_1 і ОСОБА_6 (а.с. 159 т. 1).

Мінський районний суд м. Києва своїм рішенням від 28.02.1994 розірвав шлюб між сторонами. 24.03.1994 відділом реєстрації актів громадянського стану Мінської районної державної адміністрації м. Києва на підставі відповідного рішення суду зареєстровано розірвання шлюбу, про що складено актовий запис № 410, що підтверджується копією свідоцтва про розірвання шлюбу серії НОМЕР_2 від 21.04.1994 (а.с. 160, 167 т. 1).

Після припинення шлюбних відносин син залишився проживати з матір`ю.

Мінський районний суд м. Києва постановою від 11.04.1994 стягнув із ОСОБА_1 на користь ОСОБА_6 аліменти на утримання сина в розмірі 1/4 частини всіх видів заробітку щомісячно, починаючи з 31.03.1994 і до досягнення дитиною повноліття (а.с. 14).

25.11.1995 ОСОБА_2 уклала шлюб з ОСОБА_5 , про що відділом реєстрації актів громадянського стану Шевченківського району м. Києва складено актовий запис № 1153. Після реєстрації шлюбу дружині присвоєно прізвище ОСОБА_2 , що підтверджується копією свідоцтва про шлюб серії НОМЕР_3 від 25.11.1995 (а.с. 161 т. 1).

На підтвердження обставин, пов`язаних зі сплатою аліментів, суд дослідив інформаційне повідомлення Оболонського відділу державної виконавчої служби у м. Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції від 14.02.2025 № 13324, згідно з яким станом на зазначену дату за параметрами пошуку ОСОБА_2 як стягувача та ОСОБА_1 як боржника відомості щодо стягнення аліментів на підставі постанови від 11.04.1994 № АЕ-115/94 відсутні. У повідомленні також зазначено, що строк зберігання переданих до архіву виконавчих проваджень становить три роки (а.с. 13).

Довідкою Козелецького відділу державної виконавчої служби у Чернігівському районі Чернігівської області від 15.07.2025 № 7.32/20259 підтверджено відсутність станом на цю дату відкритих виконавчих проваджень про стягнення аліментів з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 . Аналогічні відомості наведено в листі цього відділу від 15.09.2025 № 7.32/27618, у якому додатково зазначено про неможливість надання інформації з архіву через знищення справ після закінчення трирічного строку зберігання (а.с. 108, 111 т. 1).

Згідно з інформацією з Єдиного реєстру боржників від 08.09.2025 відомості щодо ОСОБА_1 відсутні (а.с. 109 т. 1).

Таким чином, письмові відповіді органів державної виконавчої служби засвідчують відсутність збережених відомостей про подальше виконання рішення про стягнення аліментів, водночас не містять документального підтвердження ані їх сплати відповідачем упродовж усього визначеного періоду, ані наявності заборгованості за цим рішенням.

Обставини виховання та навчання ОСОБА_4 суд з`ясовував на підставі відомостей закладів дошкільної та загальної середньої освіти, документів навчального закладу, а також показань свідків.

Так, із інформаційного листа директора закладу дошкільної освіти (ясла-садок) № 517 Оболонського району м. Києва від 05.05.2025 № 09 убачається, що ОСОБА_4 відвідував цей заклад у 1994-1998 роках. На час надання відповіді в закладі працювали лише двоє вихователів, які працювали й у зазначений період, однак ОСОБА_4 не був їхнім безпосереднім вихованцем. За фотографією, наданою ОСОБА_2 , працівники пригадали дитину та повідомили, що її часто приводили й забирали мати разом із чоловіком ОСОБА_5 . Останні цікавилися розвитком хлопчика та брали участь у загальних батьківських зборах. За відомостями працівників, ОСОБА_4 називав ОСОБА_5 батьком, тоді як ОСОБА_1 вони не пригадали та зазначили, що не бачили його в закладі. Водночас, у листі вказано, що через сплив понад 30 років, зміну керівництва, звільнення та смерть працівників інших відомостей про відвідування дитиною закладу не збереглося (а.с. 16-17 т. 1).

Із заяви ОСОБА_2 від 09.06.1998, адресованої директору школи № 233 Мінського району м. Києва, убачається, що вона просила зарахувати сина ОСОБА_3 до першого класу. У графі про батьків зазначено матір ОСОБА_2 , яка працювала телефоністом, та батька ОСОБА_5 , який працював пожежником (а.с. 20 т. 1).

Аналогічні відомості містяться в заяві ОСОБА_2 від 28.08.2002, адресованій директору загальноосвітньої середньої школи № 298 Оболонського району м. Києва, про зарахування ОСОБА_3 , 1991 року народження, до 6-В класу. У ній як батьків дитини зазначено ОСОБА_2 та ОСОБА_5 (а.с. 18-а т. 1).

У відповіді спеціалізованої школи № 298 Оболонського району м. Києва від 28.04.2026 № 10 зазначено, що ОСОБА_4 навчався в цьому закладі з 01.09.2002 до 24.06.2006. За характеристикою школи, він був спокійним, здібним, товариським і добре вихованим учнем. ОСОБА_2 та ОСОБА_5 брали активну участь у шкільному житті сина: разом відвідували батьківські збори, цікавилися його успіхами, брали участь у походах на природу. Зокрема, ОСОБА_4 разом з ОСОБА_5 ремонтував парти в класі. У школі хлопець називав ОСОБА_8 батьком. ОСОБА_1 під час навчання сина не брав участі в його житті та вихованні, не відвідував шкільних і позашкільних заходів та батьківських зборів, не цікавився успішністю. Представники педагогічного колективу не бачили й не чули про біологічного батька ОСОБА_4 . (а.с. 18 т. 1).

Водночас у відповіді цієї школи від 07.05.2025 № 11 указано, що в особовій справі учня відсутні документи щодо участі як біологічного батька ОСОБА_1 , так і вітчима ОСОБА_5 у розвитку, навчанні, вихованні та заходах, пов`язаних зі шкільним життям дитини (а.с. 19).

Після закінчення дев`яти класів ОСОБА_4 вступив до Київського механіко-металургійного технікуму на денну форму навчання за спеціальністю «Обслуговування і ремонт устаткування зварювального виробництва». У заяві від 27.06.2006 про допуск до вступних випробувань у графі про батьків він зазначив ОСОБА_5 як батька, а ОСОБА_2 - як матір (а.с. 23).

Із відповіді Київського механіко-технологічного фахового коледжу від 07.05.2025 № 616/01-07 убачається, що ОСОБА_4 навчався в цьому закладі в групі ТРЗВ-2006. За час навчання він зарекомендував себе як студент із середнім рівнем знань, навчався на задовільно та брав активну участь у громадському житті групи. ОСОБА_2 та ОСОБА_5 (якого ОСОБА_4 уважав батьком) цікавилися навчанням і поведінкою сина, реагували на зауваження викладачів щодо пропусків занять та відвідували батьківські збори. ОСОБА_5 було обрано членом батьківського комітету групи, він також допомагав проводити щорічні поточні ремонти в навчальному кабінеті. У 2010 році ОСОБА_4 закінчив навчальний заклад і здобув диплом молодшого спеціаліста за вказаною спеціальністю (а.с. 21-22 т. 1).

У листі вивчення та врахування особистих бесід у графі про батьків ОСОБА_3 зазначив ОСОБА_5 , 1969 року народження, як батька та ОСОБА_2 , 1975 року народження, як матір (а.с. 25 т. 1).

Згідно з копією свідоцтва про смерть серії НОМЕР_4 від 12.08.2024 ОСОБА_3 помер ІНФОРМАЦІЯ_2 у місті Мар`їнка Покровського району Донецької області (а.с. 24 т. 1).

Із заяви ОСОБА_1 від 08.11.2023, посвідченої приватним нотаріусом Чернігівського районного нотаріального округу Чернігівської області Рожець А.П., зареєстрованої в реєстрі за № 1500, убачається, що відповідач відмовився від усіх коштів, що належать синові солдату ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , зниклого безвісти 04.10.2023, передбачених Постановою КМУ від 30.11.2016 № 884 «Про затвердження Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовців, захоплених у полон або заручниками, а також інтернованих у нейтральних державах або зниклих безвісти», на користь його матері, ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 (а.с. 166 т. 1).

Відповідно до наказу командира військової частини НОМЕР_5 (з основної діяльності), копія якого наявна в матеріалах справи на а.с. 87 тому 1, унаслідок вогневого ураження противника в населеному пункті Мар`їнка зник безвісти старший солдат ОСОБА_3 . Старший солдат ОСОБА_3 під час вогневого ураження перебував на місці зосередження особового складу, яке самовільно не покидав. По списках загиблих, поранених та полонених військовослужбовець не проходив, його місцезнаходження невідоме.

Згідно з копією витягу з наказу командира військової частини НОМЕР_5 (з основної діяльності) № 295 від 04.10.2024 старшого солдата, призваного по мобілізації ОСОБА_3 , колишнього бойового медика взводу 1 десантного-штурмового взводу 1 десантно-штурмової роти 1 десантно-штурмового батальйону, який уважався безвісти зниклим і загинув ІНФОРМАЦІЯ_2 під час виконання бойового завдання в районі виконання завдання за призначенням у ході ведення бойових дій, виключено зі списків особового складу частини у зв`язку з загибеллю з 06.10.2023. Причина смерті: множинні вогнепальні, осколкові поранення тіла. Виплачено грошове забезпечення.

Поранення старшого солдата ОСОБА_3 , 1991 року народження: «Множинні вогнепальні осколкові поранення тіла. Ушкодження внаслідок дії вибухів та осколків», яке стало причиною смерті ІНФОРМАЦІЯ_2 , що підтверджується витягом із наказу командира військової частини НОМЕР_5 (по стройовій частині) про виключення зі списків особового складу частини від 30.08.2024 № 258, витягом із наказу командира військової частини НОМЕР_5 (по стройовій частині) від 04.10.2024 № 295, лікарським свідоцтвом про смерть від 09.08.2024 № 24, яке видане ДСУ «Київським обласним бюро судово-медичної експертизи», свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_4 , яке видане 12.08.2024 Київським відділом державної реєстрації смерті Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ), свідоцтвом про смерть (повторним) серії НОМЕР_6 , яке видане 30.08.2024 Козелецьким відділом державної реєстрації актів цивільного стану у Чернігівському районі Чернігівської області Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції, військово-обліковими документами, - поранення, яке призвело до смерті, та причина смерті, так, пов`язані з захистом Батьківщини (копія витягу з протоколу засідання військово-лікарської комісії Центральної військово-лікарської комісії Збройних Сил України від 18.10.2024 № 7485 на а.с. 90 т. 1).

Із роздруківки статті з сайту ІНФОРМАЦІЯ_4 убачається, що батьки загиблого воїна ОСОБА_2 та ОСОБА_5 відкрили меморіальну дошку на вході до школи, де навчався син військовослужбовець ОСОБА_3 (а.с. 91-97 т. 1).

Згідно з копією довідки № 1035 від 04.10.2024, виданою військовою частиною НОМЕР_5 ОСОБА_1 , загиблий старший солдат ОСОБА_3 дійсно брав безпосередню участь у заходах, необхідних для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави у зв`язку з військовою агресією РФ проти України, перебуваючи в Донецькій області, н.п. Мар`їнка. Довідка є підставою для надання особі статусу члена сім`ї загиблого (померлого) Захисника України (а.с. 102 т. 1).

Із листів начальника ІНФОРМАЦІЯ_5 № 2В/Ф/2757 від 24.03.2025 та № 2В/Ф/2760 від 25.03.2025 убачається, що порушено клопотання щодо вирішення питання виплати ОСОБА_1 одноразової грошової допомоги за загиблого сина і питання видачі першому посвідчень про право на пільги (а.с. 103, 104 т. 1).

Комісія дійшла висновку про призначення одноразової грошової допомоги матері загиблого ІНФОРМАЦІЯ_2 у період дії воєнного стану старшого солдата ОСОБА_3 в розмірі 1/2 частини 15 000 000 грн у сумі 7 500 000 грн (копія витягу з проколу засідання комісії Міністерства оборони України з розгляду питань, пов`язаних із призначенням і виплатою одноразової грошової допомоги та компенсаційних сум, № 27/168 від 07.02.2025 на а.с. 169 т. 1).

Відповідно до інформації, наданої начальником ІНФОРМАЦІЯ_5 № 5/100350 від 16.06.2025 на підставі протоколу засідання комісії Міністерства оборони України з розгляду питань, пов`язаних із призначенням і виплатою одноразової грошової допомоги та компенсаційних сум, № 113/168 від 30.05.2025, батьку загиблого ІНФОРМАЦІЯ_2 у період дії воєнного стану старшого солдата ОСОБА_3 призначено одноразову грошову допомогу в розмірі 1/2 частини 15 000 000 грн у сумі 7 500 000 грн (а.с. 105 т. 1).

Із пояснень наданих у судовому засіданні під час розгляду справи в суді першої інстанції вбачається, що виплата відповідачу зазначеної одноразової грошової допомоги не здійснювалася.

Згідно з копіє посвідчення серії НОМЕР_7 від 24.03.2025 ОСОБА_1 має право на пільги, установлені законодавством України для сімей загиблих (померлих) Захисників і Захисниць України (копія посвідчення на а.с. 106 т. 1).

Відповідно до копії посвідчення серії НОМЕР_8 відповідач має право на пільги, гарантії та компенсації, встановлені Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» для членів сімей військовослужбовців, які загинули (померли) чи пропали безвісти під час проходження військової служби (а.с. 107 т. 1).

Як убачається з витягу з інформаційно-аналітичної системи «Облік відомостей про притягнення особи до кримінальної відповідальності та наявності судимості», відомості про притягнення до кримінальної відповідальності відсутні, наявність незнятої чи непогашеної судимості, розшук щодо ОСОБА_1 відсутні (а.с. 114 т. 1).

Допитана в судовому засіданні в якості свідка позивач повідомила, що вперше вийшла заміж у 1990 році за відповідача. Це були токсичні стосунки. Відповідач бив її вагітну, ображав. Після народження спільного сина ОСОБА_4 їй допомагали батьки. Потерпіла до року, а потім припинила з відповідачем відносини. Останній не спілкувався з дитиною, не проявляв до неї уваги. Потім познайомилася з ОСОБА_9 (ОСОБА_2), із 1993 року почали жити разом. ОСОБА_9 виростив сина ОСОБА_4 . Після того як сину виповнився рік вона відповідача не бачила, як і ОСОБА_4 . Відповідач ніколи не цікавився життям, розвитком сина, не передавав йому подарунки, не пропонував свою матеріальну допомогу на утримання дитини. Із пологового будинку забирали її батьки. Не ініціювала позбавлення батьківських прав, оскільки не було такої необхідності.

Допитаний у судовому засіданні в якості свідка відповідач показав, що допомагав позивачу доглядати за новонародженим сином ОСОБА_4 . Після розлучення в 1994 році з позивачем повернувся жити в с. Бабарики. Син ОСОБА_4 залишився з позивачем. Кожний місяць їздив до сина в м. Київ. В основному син був у тещі. На третій раз не пустили до сина, повернувся в село. У 1995 році позивач показала сина. Разом їздили по центру Києва, гуляли. Потім із позивачем возили в м. Санкт-Петербург картоплю на продаж. Після того як позивач одружилася, сина більше не показували. У 1998 році прийшов на день народження до сина - там була собака породи «вівчарка», не пустили. Цього ж року знайшов сина в школі. ОСОБА_4 сказав, що не проти спілкування, однак щоб не знала позивач. Почали з ним спілкуватися, 2 рази на рік (перед Новим роком і Днем народження). Таємно приходив до сина в школу. Потім бачилися з ним у селі, коли він приїжджав до баби. Аліменти платив до вісімнадцяти з половиною років. ОСОБА_4 називав його батьком. Востаннє бачив ОСОБА_4 в 2018 році. Фізичне насильство до позивача не застосовував. До соціальних служб щодо перешкоджання позивачем спілкуванню з сином не звертався. Які гуртки відвідував ОСОБА_4 , відповідач не знає.

Свідок ОСОБА_5 , який є чоловіком позивача, повідомив, що з останньою проживає з 1993 року. ОСОБА_3 ростив з 2-річного віку, із весни 1993 року. За весь час ні разу не бачив відповідача. Уперше з ним зустрівся після смерті ОСОБА_4 . Допомоги від відповідача ніякої не було, як і відповідного бажання. Свідок виховував ОСОБА_4 , піклувався про нього. Останній уважав свідка батьком. Одного разу ОСОБА_4 прибіг переляканий і повідомив, що до нього підійшов чоловік та назвався батьком. Жодних перешкод у спілкуванні відповідача з сином не чинили. Відповідач не допомагав у пошуках ОСОБА_4 та не був присутній на його похованні.

Свідок ОСОБА_10 показала, що з позивачем перебуває у дружніх відносинах. Живуть поруч із 1988 року, квартири поруч. Приблизно в 1990 році у позивача з`явився чоловік (відповідач). Чула як відповідач бив позивача. У квітні 1991 року він побив її вагітну. Після цього позивача не бачила приблизно рік. ОСОБА_4 народився восьмимісячним. Мабуть, у 1992 році в житті позивача з`явився чоловік ОСОБА_9 ( ОСОБА_2 ). Була свідком зростання ОСОБА_4 . Із ним перебувала в гарних відносинах. Іншого батька ОСОБА_4 , ніж ОСОБА_9 , не знає. Востаннє відповідача бачила в квітні 1991 року, коли він відповідача витягнув у коридор вагітну. Відповідач ніколи не цікавився життям ОСОБА_4 , а ОСОБА_4 не згадував про відповідача. Батьками ОСОБА_4 були позивач і ОСОБА_11 . На похованні ОСОБА_4 свідок відповідача не бачила.

Свідок ОСОБА_12 (учитель німецької мови школи № 298 м. Києва, класний керівник ОСОБА_3 ) повідомила, що позивач є матір`ю її колишнього учня ОСОБА_3 . Відповідача не знає, уперше бачить у судовому засіданні. Знає лише одного батька ОСОБА_4 - ОСОБА_5 . На батьківські збори приходили позивач та ОСОБА_13 . ОСОБА_4 не називав когось іншого батьком, ніколи не згадував про іншу людину як батька. ОСОБА_4 прийшов до свідка в 6 класі. Після 9 класу ОСОБА_4 пішов до іншого навчального закладу. На відкритті меморіальної дошки на честь ОСОБА_4 відповідача не бачила.

Свідок ОСОБА_14 показав, що позивач є його матір`ю, відповідача не знає. ОСОБА_4 ОСОБА_4 є братом. Жили разом із ним, матір`ю та батьком ОСОБА_9 , який виховував їх однаково. Із братом мав гарні відносини. Про те, що у них із ОСОБА_4 різні прізвища, стало відомо в 3-4 класі школи. Про рідного батька ОСОБА_4 дізнався після загибелі останнього. Не чув, щоб ОСОБА_4 цікавився біологічним батьком. У них завжди був батько ОСОБА_9 .

Свідок ОСОБА_17 показав, що позивач є його кумою. Відповідача вперше бачить. У 1991 році до нього (свідка) в пожежну частину прийшов працювати ОСОБА_5 , із яким почали дружити. Навесні 1993 року ОСОБА_5 повідомив, що буде жити в дівчини (позивача). Дружили з ними сім`ями. У 1994 році свідка запрошували на день народження ОСОБА_4 ( ОСОБА_4 ). ОСОБА_4 називав ОСОБА_5 батьком. Не відомо, щоб позивач перешкоджала спілкуванню відповідача з сином ОСОБА_4 .

Свідок ОСОБА_18 показала, що сім`ю позивача знає з 1991 року, спілкувалася з її батьками. відповідача не знає. Позивач прийшла до батьків із маленьким сином ОСОБА_4 . Останній виріс із вітчимом ОСОБА_9 , який уважав ОСОБА_4 рідним сином. Свідку невідомо, що відповідач цікавився ОСОБА_4 , намагався зустрітися з ним, що позивач перешкоджала відповідачу зустрічатися з сином.

Свідок ОСОБА_19 показала, що з позивачем перебуває у товариських відносинах (знайомі з 1991 року), а відповідача бачить вперше. Із позивачем були сусідами по будинку (позивач мешкала на 8 поверсі, а свідок - на 3). Їхні діти, ОСОБА_4 і ОСОБА_20 , дружили. У школу ОСОБА_4 водили позивач або ОСОБА_9 ( ОСОБА_2 ), який брав участь у вихованні ОСОБА_4 . Із ОСОБА_4 бачила лише позивача та ОСОБА_9 . Свідку невідомо, щоб позивач перешкоджала спілкуванню ОСОБА_4 з відповідачем. Вона навіть не знала, що ОСОБА_9 не є батьком ОСОБА_4 . Про відповідача ніколи не чула.

Свідок ОСОБА_21 показала, що з позивачем має погані відносини, а відповідач є рідним братом. Із пологового будинку позивача забирали вона, брат (відповідач) та сестра в кінці травня 1991 року, привезли додому. Брат допомагав доглядати за дитиною. Надалі брат розлучився з позивачем, оскільки остання почала «гуляти». Після розірвання шлюбу ОСОБА_4 був у баби, яка їх із братом не пускала. Позивач перешкоджала зустрічам відповідача з сином. Відповідач декілька разів потаємно приходив у школу до ОСОБА_4 та зустрічався з ним. У відповідача були нормальні відносини з дитиною. Коли ОСОБА_4 був у селі в баби, відповідач з ним бачився. Брат виконував свої батьківські обов`язки щодо ОСОБА_4 як міг, платив аліменти під час служби в СБУ. Востаннє свідок бачила ОСОБА_4 , коли йому було 18-19 років, а перед цим, коли йому було 8-9 років. Свідку невідомо, щоб відповідач підіймав руку на позивача.

Свідок ОСОБА_22 показала, що з позивачем немає жодних відносин, відповідач є її дядьком, спілкується з ним. Позивача бачила, коли приїжджала в село до баби з дідом. ОСОБА_4 приходив до баби з дідом, коли йому було приблизно 10 років. Надалі, коли підросли, зустрічалися в клубі з ОСОБА_4 . У подальшому з ОСОБА_4 тісно не спілкувалися. Відомо, що відповідач спілкувався з ОСОБА_4 . Востаннє свідок бачила ОСОБА_4 , коли їй було приблизно 14 років. Яке в ОСОБА_4 було хобі свідок не знає. Зі слів дядька знала, що позивач перешкоджала йому в побаченнях з ОСОБА_4 .

Свідок ОСОБА_23 показала, що відповідач є її двоюрідним братом. Вона багато часу проводила в с. Бабарики. У дворі баби бачила ОСОБА_4 , упродовж року до трьох. Відповідач дивився за дитиною, коли йому давали. Потім відповідач виявив зраду позивача та розлучився. Із 1998 року бачила ОСОБА_4 в селі дуже рідко. Востаннє бачила ОСОБА_4 , коли йому було років п`ять. Дитину не давали відповідачу.

Свідок ОСОБА_24 (двоюрідний брат позивача) показав, що у 1993-1994 роках проживав у м. Києві, приходив до позивача з відповідачем в гості, які теж мешкали в м. Києві. У них все було добре, але потім вони розвелися. Позивач з відповідачем мали спільну дитину ОСОБА_4 , якого бачив, коли він приїжджав до баби в село та приходив до відповідача додому. Потім - у селі на дискотеці. Двічі був свідком, як відповідач забирав ОСОБА_4 до себе (коли купляв йому морозиво та на паску). Він ( ОСОБА_12 ) з відповідачем сплачували разом аліменти, звітували у виконавчу службу. Востаннє свідок бачив ОСОБА_4 в 2007-2008 роках.

Перевіривши матеріали справи в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів не погоджується з висновками суду першої інстанції про наявність підстав для задоволення позову, оскільки вони не ґрунтуються на повному та всебічному з`ясуванні обставин справи й належній оцінці зібраних доказів.

Відповідно до частини другої статті 51 Конституції України батьки зобов`язані утримувати дітей до їх повноліття. Повнолітні діти зобов`язані піклуватися про своїх непрацездатних батьків.

Зміст батьківських обов`язків визначено статтею 150 СК України, за якою батьки зобов`язані виховувати дитину в дусі поваги до прав та свобод інших людей, любові до своєї сім`ї та родини, свого народу, своєї Батьківщини. Батьки зобов`язані піклуватися про здоров`я та безпечні умови життя дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток.

Згідно із частинами першою та четвертою статті 155 СК України здійснення батьками своїх прав та виконання обов`язків мають ґрунтуватися на повазі до прав дитини та її людської гідності. Ухилення батьків від виконання батьківських обов`язків є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом.

За змістом статті 141 СК України мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою статті 157 цього Кодексу.

Отже, припинення шлюбних відносин сторін і проживання сина з матір`ю самі по собі не звільняли ОСОБА_1 від обов`язку брати участь у вихованні та утриманні сина. Водночас для висновку про ухилення від виконання відповідних обов`язків недостатньо встановити лише факт проживання дитини з одним із батьків або те, що саме цей із батьків фактично забезпечував основні потреби дитини. Необхідно з`ясувати характер поведінки іншого з батьків, обсяг його фактичної участі, причини її відсутності, а також те, чи свідчила така поведінка про свідоме та винне нехтування покладеними на нього обов`язками.

У постанові Верховного Суду від 06.05.2020 у справі № 753/2025/19 сформульовано правовий висновок, за яким ухилення від виконання батьківських обов`язків передбачає винну поведінку батьків і свідоме нехтування ними своїми обов`язками. Визначальним є не формальне встановлення окремих проявів недостатньої участі в житті дитини, а з`ясування того, чи становила така поведінка свідоме невиконання обов`язків, покладених на батьків законом.

Такі правові висновки Верховного Суду, сформульовані у справах про позбавлення батьківських прав, можуть бути враховані щодо критеріїв оцінки поведінки батьків, однак правові наслідки та предмет доказування в цій справі мають визначатися з огляду на конкретну позовну вимогу й норми закону, на які посилається позивач.

Відповідно до частини першої статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.

Згідно положень статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Стаття 80 ЦПК України передбачає достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

За змістом статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, установлених цим Кодексом.

Згідно частини першої статті 84 ЦПК України учасник справи, у разі неможливості самостійно надати докази, вправі подати клопотання про витребування доказів судом.

За правилами статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Отже, за змістом цих норм процесуального права сторона справи зобов`язана та має право довести обставини, на які вона посилається на підставі доказів, які вона надає самостійно або за допомогою суду.

Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом (частина друга статті 13 ЦПК України).

Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд (частина третя статті 13 ЦПК України).

Відповідно до частини шостої статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

При оцінці достатності доказів діють спеціальні правила - стандарти доказування, якими має керуватися суд при вирішенні справи. Стандарти доказування є важливим елементом змагальності судового процесу. Якщо сторона не подала достатньо доказів для підтвердження певної обставини, то суд робить висновок про недоведеність.

Аналогічний правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду від 29.08.2018 у справі № 909/105/15, від 27.02.2019 у справі № 922/1163/18.

Окрім того, у постанові від 03.07.2019 у справі № 342/180/17 (провадження № 14-131цс19) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних й допустимих доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленому статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод принципу справедливості розгляду справи судом.

Установлюючи наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, визнаючи одні та відхиляючи інші докази, суд зобов`язаний свої дії мотивувати та враховувати, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Таким чином, висновок про ухилення від виконання батьківських обов`язків має бути результатом оцінки всієї сукупності доказів, а не наслідком припущення, що відсутність у матеріалах справи документів про виконання певного обов`язку автоматично підтверджує його невиконання.

Відповідно до статті 90 ЦПК України показання свідка - це повідомлення про відомі йому обставини, які мають значення для справи. Не є доказом показання свідка, який не може назвати джерела своєї обізнаності щодо певної обставини.

Якщо показання свідка ґрунтуються на повідомленнях інших осіб, то ці особи повинні бути також допитані. За відсутності можливості допитати особу, яка надала первинне повідомлення, показання з чужих слів не може бути допустимим доказом факту чи обставин, на доведення яких вони надані, якщо показання не підтверджується іншими доказами, визнаними допустимими згідно з правилами цього Кодексу.

Установлюючи факт ухиляння відповідача від утримання сина за його життя, суд першої інстанції залишив поза увагою, що отримані під час розгляду справи показання свідків не можуть бути єдиною та безумовною підставою для задоволення позову, оскільки вони самі по собі не є беззаперечним доказом наявності підстав для висновку про ухилення від утримання сина.

Аналогічні правові висновки викладені в постанові Верховного Суду від 25.06.2025 у справі № 761/2768/23, провадження № 61-13985св24.

Оцінюючи докази щодо участі ОСОБА_1 у вихованні та навчанні сина, апеляційний суд ураховує, що значна частина письмових доказів підтверджує активну участь ОСОБА_2 та її чоловіка ОСОБА_5 у повсякденному житті ОСОБА_4 .

Зокрема, працівники закладу дошкільної освіти пригадали, що дитину приводили й забирали мати та її чоловік, які цікавилися розвитком хлопчика й відвідували загальні батьківські збори. Документи школи № 233 та школи № 298 містять відомості про матір і вітчима як осіб, зазначених у документах під час зарахування дитини до навчальних закладів. У відповіді школи № 298 від 28.04.2026 зазначено, що ОСОБА_2 та ОСОБА_5 брали участь у шкільному житті ОСОБА_4 , цікавилися його успішністю, відвідували батьківські збори й заходи. Подібні відомості наведені й у відповіді навчального закладу, у якому ОСОБА_4 здобував професійну освіту.

Ці документи узгоджуються з показаннями свідків ОСОБА_12 , ОСОБА_10 , ОСОБА_14 , ОСОБА_17 , ОСОБА_18 та ОСОБА_19 , які повідомили, що в повсякденному житті ОСОБА_4 бачили поруч із матір`ю та її чоловіком, якого він уважав батьком. Свідки також зазначили, що не знали про участь ОСОБА_1 у шкільному житті сина або не спостерігали такої участі особисто.

Наведені докази підтверджують, що саме ОСОБА_2 та ОСОБА_5 відігравали основну роль у вихованні ОСОБА_4 , забезпеченні його навчання та повсякденних потреб. Разом із тим, їхній доказовий зміст необхідно оцінювати з урахуванням часу, якого вони стосуються, меж обізнаності осіб, які надали відповідні відомості, а також обраного способу захисту.

Так, працівники закладу дошкільної освіти прямо зазначили, що ОСОБА_4 не був вихованцем їхніх груп, а відомості про його перебування в закладі пригадали за наданою фотографією. Тому, їхні пояснення підтверджують участь матері та вітчима в житті дитини настільки, наскільки це збереглося в їхній пам`яті, однак не дають підстав для категоричного висновку про відсутність будь-яких контактів між відповідачем і сином протягом усього періоду дошкільного дитинства.

Аналогічно, відомості школи № 298 від 28.04.2026 про те, що відповідач не відвідував шкільних і позашкільних заходів, необхідно зіставляти з листом цього ж закладу від 07.05.2025, у якому зазначено про відсутність в особовій справі учня документів щодо участі як біологічного батька, так і вітчима в його навчанні та вихованні. Саме по собі неповне документальне оформлення особової справи не спростовує відомостей, наданих педагогами, проте вимагає обережності під час оцінки обсягу інформації, яку можна вважати підтвердженою письмовими доказами.

Водночас, обставина, що ОСОБА_4 у документах навчальних закладів зазначав ОСОБА_5 як батька, а також уважав його своїм батьком у повсякденному житті, характеризує сформовані сімейні відносини й фактичну роль вітчима у вихованні хлопця. Проте, сама собою вона не доводить, що біологічний батько повністю припинив спілкування із сином або свідомо відмовився від виконання всіх батьківських обов`язків.

Оцінюючи показання свідків, апеляційний суд бере до уваги, що значна частина свідків позивача не була знайома з ОСОБА_1 або бачила його лише на початку 1990-х років. Їхні пояснення про те, що відповідач не брав участі у вихованні ОСОБА_4 , переважно ґрунтуються на відсутності особистих спостережень за ним у сімейному та шкільному житті, а не на безпосередньому сприйнятті всіх обставин взаємин батька із сином упродовж багатьох років.

Натомість відповідач, допитаний як свідок, повідомив про спроби відвідувати сина після розірвання шлюбу, зустрічі з ним у Києві та в селі, а також про спілкування приблизно двічі на рік до 2018 року. Ці пояснення самі по собі не є достатнім підтвердженням того, що відповідач належно виконував усі батьківські обов`язки, оскільки не свідчать про регулярну участь у навчанні, розвитку та повсякденному забезпеченні сина. Однак вони підлягали перевірці й оцінці в сукупності з іншими доказами, а не відхиленню лише через відсутність підтвердження від осіб, які не були присутніми під час таких зустрічей.

Показання свідків ОСОБА_21 та ОСОБА_22 , які є родичами відповідача, також мають оцінюватися з урахуванням їхніх родинних зв`язків із ним і меж особистої обізнаності. Зокрема, свідок ОСОБА_21 повідомила про перешкоджання зустрічам із сином та сплату аліментів відповідачем під час служби в СБУ. Свідок ОСОБА_22 підтвердила, що знала про спілкування відповідача з ОСОБА_4 , проте зазначила, що відомості про перешкоди з боку позивача їй відомі зі слів дядька. Отже, такі показання не можна вважати безумовним доказом усіх заявлених відповідачем обставин, але вони свідчать про наявність суперечностей між поясненнями сторін, які суд першої інстанції мав належно оцінити.

Особливе значення мають показання ОСОБА_12 , який повідомив, що двічі був свідком зустрічей відповідача із сином, а також разом із відповідачем сплачував аліменти й відвідував виконавчу службу. Цей свідок не є близьким родичем відповідача, але характер його взаємин з учасниками справи та джерело обізнаності щодо кожної з названих обставин мають бути враховані під час оцінки достовірності його показань. Його пояснення не підтверджують сплату аліментів за весь період, проте містять конкретні відомості, які стосуються обставин, покладених в основу позову, і не могли бути залишені поза оцінкою.

Отже, матеріали справи дають підстави вважати, що участь ОСОБА_1 у вихованні сина, принаймні в його шкільному житті, була відсутньою або істотно обмеженою, тоді як основне виховне навантаження взяли на себе позивач та її чоловік. Наявні докази не є однозначними щодо повної відсутності спілкування батька із сином упродовж усього періоду його дитинства та юності, а також щодо причин обмеження такого спілкування.

Пояснення відповідача про те, що позивач та її родичі перешкоджали контактам із сином, не підтверджені об`єктивними даними про звернення до органів опіки та піклування, правоохоронних органів або суду. Відповідач визнав, що не звертався до компетентних органів із цього приводу. Ці обставини знижують переконливість його тверджень про тривалі й непереборні перешкоди у спілкуванні із сином. Разом із тим, відсутність таких звернень не може сама по собі замінити доказування фактичного характеру поведінки відповідача протягом відповідного періоду.

Окрім того, свідчення про ймовірне застосування відповідачем насильства до позивача стосуються переважно періоду їхніх шлюбних відносин. За відсутності інших достатніх доказів ці свідчення не дають змоги встановити всі обставини конфлікту між сторонами та безпосередньо не підтверджують ухилення відповідача від утримання сина. Вирішуючи спір, суд має встановлювати саме ті факти, які входять до предмета доказування, а не ґрунтувати висновок про невиконання батьківських обов`язків на загальній оцінці особистих взаємин колишнього подружжя.

Відповідно до статті 180 СК України батьки зобов`язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття.

Як установлено судом, постановою Мінського районного суду м. Києва від 11.04.1994 з ОСОБА_1 на користь матері було присуджено аліменти на утримання сина в розмірі 1/4 частини всіх видів заробітку щомісячно до досягнення дитиною повноліття. Отже, на відповідача було покладено конкретний обов`язок щодо матеріального утримання сина.

Наявність судового рішення про стягнення аліментів підтверджує існування такого обов`язку, але сама по собі не свідчить ні про його виконання, ні про ухилення від нього. Для встановлення останнього необхідно з`ясувати фактичні обставини виконання рішення, зокрема наявність чи відсутність платежів, дані щодо заборгованості, поведінку платника аліментів та інші обставини, які в сукупності дають змогу зробити обґрунтований висновок про свідоме невиконання обов`язку з утримання дитини.

Відповіді органів державної виконавчої служби від 14.02.2025, 15.07.2025 та 15.09.2025 засвідчують відсутність відомостей про відкриті виконавчі провадження та неможливість отримання інформації зі знищених архівних матеріалів після закінчення строку їхнього зберігання. Відомості з Єдиного реєстру боржників також не містять запису щодо ОСОБА_1 .

Ці документи не підтверджують факту сплати відповідачем аліментів упродовж усього визначеного періоду. Разом із тим, вони не підтверджують і наявності заборгованості, її розміру або факту умисного ухилення відповідача від виконання рішення про стягнення аліментів. Відсутність архівних матеріалів у зв`язку із закінченням установленого строку зберігання не може тлумачитися як доказ несплати аліментів, так само як відсутність відомостей у реєстрі боржників не є самостійним підтвердженням належного виконання відповідного обов`язку.

Суд першої інстанції, покладаючи в основу рішення відсутність доказів сплати аліментів, фактично виходив із того, що саме відповідач мав довести належне виконання свого обов`язку. Такий підхід не відповідає правилам розподілу тягаря доказування, установленим статтею 81 ЦПК України. Оскільки позивач обґрунтовувала вимоги тим, що відповідач ухилявся від утримання сина, саме на ній лежав обов`язок довести обставини, які підтверджують цей довод. Відповідач, зі свого боку, мав право подавати докази на спростування позову, однак ненадання ним платіжних документів не звільняло суд від обов`язку перевірити, чи доведено заявлену позивачем обставину належними та допустимими доказами.

Суд першої інстанції мав оцінити показання ОСОБА_12 про сплату аліментів разом із відповідачем та відвідування виконавчої служби, а також показання ОСОБА_21 про сплату аліментів відповідачем у період його служби в СБУ. Ці показання не є достатніми для висновку про безперервне й повне виконання відповідачем аліментного обов`язку, оскільки не конкретизують усіх платежів, їхніх сум і періодів. Однак, вони суперечать категоричному твердженню про повну відсутність участі відповідача в матеріальному забезпеченні сина й підлягали співставленню з іншими матеріалами справи.

Показання інших свідків про те, що відповідач не надавав матеріальної допомоги, та показання свідків про сплату аліментів потребували оцінки з огляду на джерело обізнаності кожного з них, узгодженість з іншими доказами й обставини, які об`єктивно могли бути встановлені. Самі лише протилежні твердження учасників справи не дають змоги достовірно встановити, чи сплачувалися аліменти в повному обсязі, частково або не сплачувалися взагалі.

Необхідно також урахувати, що аліментний обов`язок, установлений судовим рішенням, стосувався періоду до досягнення сином повноліття. Тому, висновок про ухилення від утримання має ґрунтуватися на обставинах, які стосуються саме цього періоду. Твердження відповідача про те, що він сплачував аліменти до досягнення сином відповідного віку, не підтверджене належними платіжними документами, але відсутність таких документів через значний проміжок часу та знищення архівних матеріалів не дозволяє автоматично визнати ці пояснення неправдивими.

Отже, наявні у справі докази дають підстави для висновку, що відповідач не довів належного виконання аліментного обов`язку протягом усього періоду, на який його було покладено. Водночас, недоведеність належного виконання обов`язку не тотожна доведеності факту свідомого ухилення від нього. Для останнього необхідні докази, які в сукупності підтверджують не лише відсутність установленого факту сплати, а й поведінку відповідача, що свідчила про умисне нехтування обов`язком утримувати сина.

Матеріали справи не містять розрахунку заборгованості з аліментів, документів виконавчого провадження про ухилення відповідача від виконання рішення, відомостей про встановлений факт ухилення від сплати аліментів чи інших об`єктивних даних, які б усували наведені суперечності та підтверджували умисний характер невиконання обов`язку. Відсутність таких доказів не означає, що відповідач обов`язок виконував, але за конкретних обставин справи не дає підстав стверджувати, що факт його свідомого ухилення від утримання сина доведено належним чином.

Апеляційний суд ураховує, що згідно з приписами СК України правовий статус батьків включає сукупність прав і обов`язків, заснованих на факті споріднення з дитиною. Належне здійснення особою батьківських обов`язків як передумова наявності батьківських прав презюмується, доки протилежне не буде встановлено у визначеному законом порядку. Такий підхід є однією з необхідних у демократичному суспільстві юридичних гарантій захисту особистих немайнових прав людини як від свавільного втручання держави, так і від зловживань з боку третіх осіб.

Юридичним наслідком ухилення батька чи матері від їхніх обов`язків із виховання дитини є покладення на них згідно з частиною четвертою статті 155 СК України передбаченої законом відповідальності аж до позбавлення батьківських прав на підставі пункту 2 частини першої статті 164 СК України. Проте факт такого ухилення має бути доведеним у межах визначеної законом судової процедури, регламентованої статтями 164 і 165 СК України та відповідними приписами ЦПК України.

Отже, за наявності визначених в СК України підстав, позивач мала можливість ужити заходи для позбавлення ОСОБА_1 батьківських прав відносно сина ОСОБА_4 .

Відповідач не був позбавлений батьківських прав щодо сина, а тому він має правове становище батька з усією сукупністю прав, заснованих на спорідненості зі своєю дитиною, і на нього не може бути покладена відповідальність, установлена частиною першою статті 166 СК України, щодо втрати прав, заснованих на спорідненості з дитиною.

Схожі правові висновки викладені в постанові Верховного Суду від 25.06.2025 року у справі № 761/2768/23 (провадження № 61-13985св24) у справі про усунення спадкоємця від права на спадкування.

За таких обставин, висновки суду про встановлення факту ухиляння відповідачем від виконання обов`язків щодо утримання свого сина за його життя є помилковими, рішення суду ухвалене за недоведеності обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав установленими, неправильного застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, не може вважатися законним і обґрунтованим, залишатися в силі та підлягає скасуванню.

Щодо обраного способу захисту прав позивача в контексті абзацу другого частини третьої статті 1224 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та частини другої статті 16-4 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» апеляційний суд зазначає таке.

Згідно з абзацом другим частини третьої статті 1224 ЦК України не мають права на спадкування за законом батьки (усиновлювачі) та повнолітні діти (усиновлені), а також інші особи, які ухилялися від виконання обов`язку щодо утримання спадкодавця, якщо ця обставина встановлена судом.

Закон України від 09.12.2023 № 3515-IX «Про внесення змін до деяких законів України щодо призначення і виплати одноразової грошової допомоги» доповнив статтю 16-4 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» положенням, за яким у призначенні та виплаті одноразової грошової допомоги може бути відмовлено або її виплату може бути припинено чи призупинено особі, щодо якої рішенням суду, що набрало законної сили, встановлено факт ухилення від виконання обов`язку щодо утримання загиблої (померлої) особи за її життя. Закон № 3515-IX набрав чинності 29.03.2024.

Зміст наведеної норми свідчить, що законодавець пов`язав можливість усунення від права на спадкування та відмови в призначенні або припинення чи зупинення виплати одноразової грошової допомоги не з будь-яким неналежним виконанням батьківських обов`язків, а з установленим судом фактом ухилення саме від утримання загиблої (померлої) особи за її життя. Відтак, для застосування цієї норми юридично значущим є встановлення обставин, які підтверджують свідоме невиконання обов`язку з матеріального утримання, а не лише відсутність участі у вихованні, навчанні чи повсякденному житті загиблого.

Згідно із частинами першою та другою статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У разі, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Тлумачення вказаних норм свідчить, що цивільні права/інтереси захищаються у спосіб, який передбачений законом або договором, та є ефективним для захисту конкретного порушеного або оспорюваного права/інтересу позивача. Якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. При розгляді справи суд має з`ясувати: чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права/інтересу позивача; чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права/інтересу у спірних правовідносинах. Якщо суд зробить висновок, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права/інтересу позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Однак, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, проте є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право/інтерес позивача підлягає захисту обраним ним способом.

Держава забезпечує захист порушених або оспорюваних прав і законних інтересів осіб. Такі права та законні інтереси захищаються у спосіб, який передбачений законом або договором, та є ефективним для захисту конкретного порушеного або оспорюваного права чи законного інтересу. Якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити в рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Отже, розглядаючи справу, суд має з`ясувати: 1) чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; 2) чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права позивача; 3) чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права у спірних правовідносинах.

Якщо суд дійде висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Однак, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, проте є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір, у свою чергу, не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право позивача підлягає захисту обраним ним способом (постанова Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19, провадження № 12-80гс20).

Справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення, належать до юрисдикції суду за умов, якщо згідно з законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян, чинним законодавством не передбачено іншого порядку їхнього встановлення.

Велика Палата Верховного Суду зазначила, що, звертаючись до суду, позивач самостійно визначає в позовній заяві, яке його право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якої пред`явлено позов, та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права. Своєю чергою, суд має перевірити доводи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, в тому числі щодо матеріально-правового інтересу у спірних відносинах (постанова ВП ВС від 22.02.2024 у справі № 990/150/23).

Якщо позивач заявляє вимогу, яка за належної інтерпретації може ефективно захистити його порушене право, суди не повинні відмовляти у її задоволенні виключно з формальних міркувань, оскільки це призведе до необхідності повторного звернення позивача до суду за захистом його прав (які за наведених умов могли бути ефективно захищені), що не відповідатиме принципам верховенства права та процесуальної економії (висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені в пунктах 117-118 постанови від 21.12.2022 у справі № 914/2350/18).

У кожній справі за змістом обґрунтувань позовних вимог, наданих позивачем пояснень тощо суд має встановити, якого саме результату хоче досягнути позивач унаслідок вирішення спору. Суд розглядає справи у межах заявлених вимог (частина перша статті 13 ЦПК України), але, зберігаючи об`єктивність і неупередженість, сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом (пункт 4 частини п`ятої статті 12 ЦПК України). Виконання такого обов`язку пов`язане, зокрема, з тим, що суд має надавати позовним вимогам належну інтерпретацію, а не тлумачити їх лише буквально. Подібні за змістом висновки викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2022 у справі № 462/5368/16-ц (пункти 4, 36), від 20.06.2023 у справі № 633/408/18 (підпункт 11.12) та від 04.07.2023 у справі № 233/4365/18 (пункт 31)).

Позивач, звернувшись до суду з даним позовом, просила визнати відповідача таким, що неналежно виконував свої батьківські обов`язки та ухилявся від участі у вихованні дитини.

У контексті абзацу другого частини третьої статті 1224 ЦК України та частини другої статті 16-4 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» визнання особи такою, що неналежно виконувала свої батьківські обов`язки не можна визнати неефективним способом захисту, оскільки такій обов`язки включають в себе й обов`язок батьків з утримання своєї дитини, ухилення від виконання якого є підставою для вирішення питання по виплаті одноразової грошової допомоги.

Тоді як установлення факту ухилення відповідача від участі у вихованні сина на породить для позивача юридичні наслідки, на які вона сподівається в разі задоволення її позову, оскільки як для усунення від спадкування, так і для відмови в призначенні та виплаті одноразової грошової допомоги, припинення чи призупинення її виплати необхідно встановити факт ухилення від виконання обов`язку щодо утримання загиблої (померлої) особи за її життя, а не ухилення від виховання.

У цій справі рішенням суду першої інстанції відповідача визнано таким, що неналежно виконував батьківські обов`язки та ухилявся від участі у вихованні сина. Водночас, у резолютивній частині рішення не встановлено окремо факт ухилення ОСОБА_1 від виконання обов`язку щодо утримання ОСОБА_3 за його життя, хоча в мотивувальній частині суд першої інстанції посилався на такий висновок і застосовував його до правовідносин щодо одноразової грошової допомоги.

Зміст задоволеної судом вимоги та формулювання резолютивної частини рішення не відповідають у повному обсязі спеціальній юридичній обставині, передбаченій частиною другою статті 16-4 зазначеного Закону. Саме по собі визнання особи такою, що ухилялася від участі у вихованні сина, не є тотожним установленню факту ухилення від його утримання, оскільки виховання та матеріальне утримання становлять окремі обов`язки батьків, а закон пов`язує спеціальні наслідки щодо одноразової грошової допомоги саме з другим із них.

Суд першої інстанції мав чітко розмежувати факти, які стосуються участі відповідача у вихованні сина, та факти, що свідчать про виконання або невиконання обов`язку щодо його утримання. Задоволення позову з формулюванням про ухилення від участі у вихованні не замінює встановлення спеціального юридичного факту, передбаченого частиною другою статті 16-4 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».

Таким чином, у позові про визнання відповідача таким, що неналежно виконував свої батьківські обов`язки, суд першої інстанції мав відмовити за недоведеністю, а в позові про визнання таким, що ухилявся від участі у вихованні дитини, - у зв`язку з неефективністю обраного позивачем способу захисту її порушеного права в спірних правовідносинах.

За результатами апеляційного перегляду колегія суддів доходить висновку, що зібрані у справі докази підтверджують активну участь ОСОБА_2 та її чоловіка у вихованні, навчанні й повсякденному забезпеченні ОСОБА_4 , а також свідчать про обмежену участь ОСОБА_1 у його шкільному житті. Разом із тим, докази не дають достатніх підстав для категоричного висновку про те, що відповідач протягом усього періоду до досягнення сином повноліття свідомо ухилявся від виконання всіх батьківських обов`язків, а особливо - від виконання обов`язку щодо його матеріального утримання.

Суд першої інстанції, дійшовши протилежного висновку, не надав належної оцінки суперечностям у показаннях свідків, не розмежував доказове значення відомостей про участь у вихованні та доказів виконання аліментного обов`язку, а також фактично поклав на відповідача обов`язок довести відсутність ухилення. Такий підхід не відповідає вимогам статей 81, 89, 263 ЦПК України щодо розподілу тягаря доказування, повної та всебічної оцінки доказів і обґрунтованості судового рішення.

Відповідно до пунктів 2, 4 частини першої статті 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині є недоведеність обставин, які суд першої інстанції визнав установленими, а також порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Доводи апеляційної скарги є обґрунтованими, а тому рішення Козелецького районного суду Чернігівської області від 11.06.2026 підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення про відмову в позові.

10.09.2026 Козелецький районний суд Чернігівської області ухвалив додаткове рішення, яким вирішив питання про розподіл судових витрат, стягнувши з відповідача на користь позивача 1 211,20 грн судового збору, а в стягненні витрат на професійну правничу допомогу відмовив.

Додаткове рішення - це акт правосуддя, яким усуваються недоліки судового рішення, пов`язані з порушенням вимог щодо його повноти. Водночас, додаткове рішення не може змінити суті основного рішення або містити в собі висновки про права та обов`язки осіб, які не брали участі у справі, чи вирішувати вимоги, не досліджені в судовому засіданні. У разі скасування рішення у справі, ухвалене додаткове рішення втрачає силу. Тобто додаткове рішення є невід`ємною частиною рішення у справі (постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 27.06.2018 у справі № 756/4441/17 (провадження № 61-17081св18)).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 05.07.2023 у справі № 904/8884/21 (провадження № 12-39гс22) зазначено, що: «за загальним правилом у судовому рішенні повинні бути розглянуті усі заявлені вимоги, а також вирішені всі інші, зокрема й процесуальні питання. Неповнота чи невизначеність висновків суду щодо заявлених у справі вимог, а також не вирішення окремих процесуальних питань, зокрема розподілу судових витрат, є правовою підставою для ухвалення додаткового судового рішення. Тобто додаткове рішення - це акт правосуддя, яким усуваються недоліки судового рішення, пов`язані з порушенням вимог щодо його повноти. Водночас додаткове рішення не може змінити суті основного рішення або містити в собі висновки про права та обов`язки осіб, які не брали участі у справі, чи вирішувати вимоги, не досліджені в судовому засіданні. Тобто додаткове рішення є невід`ємною частиною рішення у справі. У разі скасування рішення у справі ухвалене додаткове рішення втрачає силу. Подібні висновки викладені у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 23 грудня 2021 року у справі № 925/81/21, від 09 лютого 2022 року у справі № 910/17345/20, від 15 лютого 2023 року у cправі № 911/956/17(361/6664/20), від 07 березня 2023 року у справі № 922/3289/21. Оскільки суд касаційної інстанції дійшов висновку про необхідність скасування постанови Центрального апеляційного господарського суду від 27 вересня 2022 року у цій справі, то додаткову постанову Центрального апеляційного господарського суду від 18 жовтня 2022 року також слід скасувати».

Із урахуванням того, що рішення Козелецького районного суду Чернігівської області від 11.06.2026 підлягає скасуванню, то додаткове рішення Козелецького районного суду Чернігівської області від 10.09.2026 також належить скасувати.

Відповідно до статті 141 ЦПК України з позивача на користь відповідача підлягають стягненню понесені ним судові витрати зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги.

Керуючись ст. ст. 367-369, 374, п.п. 2, 4 ч. 1 ст. 376, ст. ст. 381-384, 389, 390 ЦПК України, апеляційний суд

У Х В А Л И В :

Задовольнити апеляційну скаргу ОСОБА_1 .

Скасувати рішення Козелецького районного суду Чернігівської області від 11.06.2026 і додаткове рішення Козелецького районного суду Чернігівської області від 10.09.2026 та ухвалити нове рішення, яким відмовити в позові ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання особи такою, що неналежно виконувала батьківські обов`язки та ухилялася від участі у вихованні дитини.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір за перегляд справи в суді апеляційної інстанції в розмірі 1 816,80 грн.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом 30 днів із дня складення повного судового рішення.

Повне судове рішення складено 26.10.2026.

Головуючий: О.П. Супрун

Судді: А.П. Стельмах

В.Є. Серебряніков