Постанова від 14 жовтня 2026 р. у справі №335/10522/25 — Запорізький апеляційний суд

Суд: Запорізький апеляційний суд

Інстанція: Апеляційна

Юрисдикція: Цивільне

Категорія: завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду

Дата: 14 жовтня 2026 р.

Справа: №335/10522/25

Суддя: Салтан Л. Г.

Дата документу 15.10.2026

ЗАПОРІЗЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

____________________________________________

Єдиний унікальний № 335/10522/25 Головуючий у 1 інстанції Шалагінова А. В.

Провадження № 22-ц/807/2154/26 Суддя доповідач Салтан Лілія Геннадіївна

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 жовтня 2026 року м. Запоріжжя

Запорізький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого, судді-доповідача Салтан Л.Г.,

суддів: Гончар М.С., Сакояна Д.І.,

секретаря судового засідання: Камалової В.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Головного управління Національної поліції в Запорізькій області, в особі представника Кравченка Олександра Миколайовича; та апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в особі представника ОСОБА_2 , на рішення Вознесенівського районного суду міста Запоріжжя від 19 серпня 2026 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції в Запорізькій області, Державної казначейської служби України про стягнення майнової та моральної шкоди,

ВСТАНОВИВ:

21.10.2025 позивач ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до відповідачів про стягнення матеріальної та моральної шкоди, в обґрунтування позовних вимог зазначивши таке.

29.07.2014 на підставі ухвали слідчого судді від 21.07.2014 за місцем проживання позивача проведено обшук, в ході якого було вилучено блокнот чорного кольору з написом «Щоденник», блокнот коричневого кольору, ноутбук HP CNF8401JVT із зарядним пристроєм до нього, 10 фрагментів листів з персональними даними його знайомих, а також 70 розписок с паспортами та дозволами-видами на проживання в Україні боржників. Після проведення обшуку слідчий, прокурор із клопотанням про накладення арешту на вказане майно до слідчого судді не звертались. Жодні слідчі дії з вказаним майном не проводились. У зв`язку із тим, що тривалий час слідчий безпідставно утримував належне позивачеві майно, він звернувся зі скаргою до слідчого судді, в якій просив зобов`язати уповноважених осіб Олександрівського ВП ДВП ГУНП в Запорізькій області повернути зазначене майно. Ухвалою слідчого судді Жовтневого районного суду міста Запоріжжя від 17.12.2020 скаргу позивача було задоволено. Однак, дотепер вказане майно не повернуто. На адвокатський запит представниці позивача Відділ поліції № 2 повідомив, що кримінальне провадження, в межах якого було вилучене зазначене вище майно, закрите на підставі п. 2 ч. 1 ст. 284 КПК України 18.01.2019. Наявність речових доказів в камері зберігання речових доказів не встановлена. Наказом начальника Запорізького РУП ГУНП в Запорізькій області від 26.09.2025 за даним фактом призначене службове розслідування.

Вартість ноутбуку, який був придбаний позивачем 22.02.2013, складає 10 200 грн На час його вилучення, він був майже новий. Тривалий час позивач був позбавлений можливості ним користуватись, хоча той був необхідний йому для роботи. На даний час технічні можливості цього ноутбуку вже застаріли. На сьогоднішній день, з урахуванням індексу інфляції, вартість ноутбуку становить 43511,29 грн.

Вилучені блокноти містили важливу для позивача інформацію щодо місць поховання родичів, їх метричні дані та зв`язки в країнах СНД, з якими зв`язок на теперішній час втрачено, що неможливо оцінити в грошовому виразі. Для відновлення інформації, що була наявна у блокнотах, необхідно витратити час, збирати дані в архівах, тощо. Пам`ять та історія роду Лебедєвих втрачена, відновити більшість записів є неможливим. Моральну шкоду позивач оцінює у 1000000,00 грн.

З урахуванням уточнення змісту позовних вимог, просив стягнути з Державного бюджету України на його користь матеріальну шкоду внаслідок неналежного зберігання тимчасово вилученого майна, речового доказу у розмірі 43511,29 грн та моральну шкоду розміром 1000000,00 грн.

Рішенням Вознесенівського районного суду міста Запоріжжя від 19 серпня 2026 року позов ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції в Запорізькій області, Державної казначейської служби України про стягнення матеріальної та моральної шкоди, задоволено частково. Стягнуто з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 матеріальну шкоду розміром 10200,00 грн та компенсацію за заподіяння моральної шкоди розміром 20000,00 грн. В іншій частині позовні вимоги залишено без задоволення.

Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду, 31 серпня 2026 року Головне управління Національної поліції в Запорізькій області, в особі представника Кравченка Олександра Миколайовича, через підсистему «Електронний суд» подало апеляційну скаргу безпосередньо до суду апеляційної інстанції, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм процесуального та матеріального права, просило скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити у повному обсязі.

В обґрунтування апеляційної скарги представник апелянта зазначив, що судом першої інстанції залишено без належного аналізу той факт, що позивачем не надано доказів, які б свідчили про те, що він фактично сплатив грошові кошти у розмірі 10200,00 грн за ноутбук «HP» серії CNF8401JVTU. За своєю суттю рахунок є документом, що інформує покупця про суму, яку необхідно сплатити за товар чи послугу. Він не фіксує сам факт передачі товару або виконання послуги. Судом першої інстанції не надано належної оцінки тому факту, що наданий позивачем рахунок № 208 від 22.02.2013, виданий ФОП ОСОБА_3 не містить підпису ОСОБА_1 , що, на переконання відповідача, є підтвердженням недопустимості його як доказу понесеної позивачем матеріальної шкоди.

Факт оплати позивачем за ноутбук «HP» серії CNF8401JVTU повинен підтверджуватися, наприклад, платіжною інструкцією, квитанцією або випискою з карткового рахунку. Відсутність реквізитів покупця на рахунку № 208 від 22.02.2013 унеможливлює ідентифікацію платежу. Лише платіжний документ, може слугувати підтвердженням операції, що залишено судом поза увагою. Відсутність реквізитів покупця робить рахунок № 208 від 22.02.2013 недопустимим доказом.

Отже, досліджений судом рахунок № 208 від 22.02.2013 не є первинним документом, а є документом, який містить тільки код ЄДРПОУ ФОП ОСОБА_3 , порядковий номер, дату та печатку, найменування товару та вартість товару, тобто носить інформаційний, а не доказовий характер.

Також на переконання скаржника, жодного доказу на підтвердження заявлених вимог про відшкодування моральної шкоди позивач суду не надав, а тому заявлені в цій частині вимоги не підлягають задоволенню судом.

Враховуючи вищезазначене, апелянт вважав, що висновки суду першої інстанції не відповідають обставинам справи, рішення винесене з порушенням норм процесуального права та неправильно застосовані норми матеріального права, вважає, що оскаржуване рішення в частині задоволених позовних вимог є незаконним, необґрунтованим та таким, що підлягає скасуванню.

Відповідно до Протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 31 серпня 2026 року для розгляду цієї справи визначений головуючий суддя (суддя-доповідач) Салтан Л.Г. та склад колегії суддів: Гончар М.С., Сакоян Д.І.

Ухвалою від 31 серпня 2026 року, постановленою суддею-доповідачем Салтан Л.Г., вказану справу витребувано у суду першої інстанції.

Крім того, не погоджуючись із зазначеним рішенням суду, 14 вересня 2026 року ОСОБА_1 , в особі представника ОСОБА_2 подав апеляційну скаргу, в якій вважає, що вищезазначене рішення постановлено з порушенням норм матеріального та процесуального права, висновки суду не в повій мірі відповідають обставинам справи, просить рішення Вознесенівського районного суду м. Запоріжжя від 19.08.2026 року скасувати і постановити нове, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.

15 вересня 2026 року вказана справа надійшла до апеляційного суду.

Ухвалою суду апеляційної інстанції від 18 вересня 2026 року відкрито провадження.

Ухвалою суду апеляційної інстанції від 18 вересня 2026 року справу призначено до розгляду.

В обґрунтування своїх доводів зазначає, що суд першої інстанції в своєму рішенні дійшов до вірного висновку і встановив, що ОСОБА_1 була завдана матеріальна шкода посадовою особою органу, що здійснював досудове розслідування, внаслідок протиправних дій.

Однак, позивач вважає висновок суду про те, що на користь позивача підлягає стягненню матеріальна шкода лише у розмірі вартості ноутбуку, що вказана у рахунку № 208 від 22.02.2013, а саме 10200 грн., є необґрунтованим. Суд першої інстанції не врахував, що ноутбук HP (серійний номер CNF8401JVTU) повністю знято з виробництва та офіційного продажу, встановити його ідентичну поточну ринкову вартість у новому стані неможливо. Водночас, позивач має документальне підтвердження придбання речі за ціною 10200,00 грн. Для відновлення майнового стану позивача та приведення грошового еквівалента вартості речі до реальних ринкових показників сьогодення, позивачем застосовано індекс інфляції. Судова практика дозволяє використовувати індексацію як математичний інструмент визначення реальної вартості шкоди. За 10200,00 грн. на теперішній час придбати новий ноутбук неможливо. Техніці вже понад 10 років і її ринкова вартість через фізичний та моральний знос на сьогодні є низькою, саме тому позивачем застосовано до вартості (ціни) ноутбуку, вираженої в грошовому еквіваленті, індекс інфляції.

Що стосується стягнення моральної шкоди, вважає, що суд неправомірно знизив розмір її відшкодування до суми у 20000,00 грн, оскільки протиправні дії та бездіяльність поліції постали для позивача, як інтенсивно психотравмуючі, призвели до повної зміни його життєдіяльності, до втрати зв`язків із родиною, фізичних і соціальних обмежень, що заподіяло позивачу інтенсивних негативних психологічних переживань (моральних страждань). Блокноти, які були вилучені під час обшуку містили інформацію, де знаходяться поховання родичів, пращурів, їх метричні дані та зв`язки у країнах СНД, з якими зв`язок на теперішній час обірвано.

Там же містились контактні номери телефонів, адреси, дні народження осіб, які мали велике значення для позивача та всієї його родини. Багатьох людей немає в живих, однак через адреси, які були там зазначені, можливо було знайти їх родичів. Родинність та споріднення для всієї сім`ї позивача має вагоме значення, і втрату цих зв`язків неможливо оцінити в грошовому еквіваленті – це безцінно. Втрата цих блокнотів є великою втратою для всієї родини.

Походження має для родини позивача велике значення. Ціна змісту цих блокнотів дорівнює життю всього роду ОСОБА_4 . Для відновлення всієї інформації необхідно проїхати по всьому минулому СРСР, збирати дані в державних архівах, селах, містах. Через це вся родина ОСОБА_4 вимушена нести транспортні витрати, на міжнародні дзвінки, оренду готелів, квитки на поїзда та літаки. Пам`ять та історія роду Лебедєвих втрачена, відновити більшість записів неможливо.

Повністю втрачено зв`язок із рідними, які були свідками становлення родини ОСОБА_4 в Україні в місті Запоріжжі після пережитих Голодомору та Голокосту. Позивач вважає, що оцінка втрати близьких, стосунків із рідними не може бути оцінена у 20000,00 грн., ця шкода є безцінною, отже розмір моральної шкоди в сумі 1000000,00 грн. є цілком обґрунтованим.

Ухвалами суду апеляційної інстанції від 18 вересня 2026 року відкрито провадження та призначено апеляційну скаргу ОСОБА_1 . При відкритті апеляційного провадження учасникам справи надано строк для подання відзиву на апеляційні скарги.

Правом на надання відзиву учасники провадження не скористувалися.

У судовому засіданні позивач та його представник наполягали на задоволенні своєї скарги, у задоволенні апеляційної скарги Головного управління Національної поліції в Запорізькій області просили відмовити, рішення суду першої інстанції скасувати, ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог у повному обсязі з підстав, викладених у позові.

Представник відповідача Головного управління Національної поліції в Запорізькій області просив задовольнити свою скаргу, посилаючись на недоведеність позивачем розміру завданої майнової шкоди та факту заподіяння моральної шкоди, ухвалити нове судове рішення, яким відмовити у задоволенні позову у повному обсязі, у задоволенні апеляційної скарги позивача відмовити.

Представник відповідача Державної казначейської служби України підтримав апеляційну скаргу Головного управління Національної поліції в Запорізькій області, просив її задовольнити, апеляційну скаргу позивача вирішити на розсуд апеляційного суду.

Заслухавши у судовому засіданні суддю-доповідача, доводи учасників провадження, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційних скарг, дослідивши матеріали справи, в порядку, передбаченому ст. 367 ЦПК України, колегія суддів приходить до наступних висновків.

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Згідно із п. 1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України, суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

Відповідно до ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

За змістом ч.1 ст. 381 ЦПК України, суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги ухвалює постанову за правилами ст. 35 глави 9 розділу ІІІ цього Кодексу з особливостями, зазначеними у ст. 382 цього Кодексу.

Відповідно до ч. 1, 2, 5 ст. 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону оскаржуване судове рішення відповідає, зважаючи на таке.

Судом першої інстанції встановлено та підтверджено матеріалами справи, що ухвалою слідчого судді Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 21.07.2014 у справі № 331/5519/14-к, провадження 1-кс/331/1453/14, задоволено клопотання старшого слідчого СВ Жовтневого РВ ЗМУ ГУМВС України в Запорізькій області Пруднікова А.М. про надання дозволу на проведення обшуку в рамках кримінального провадження, внесеного до ЄРДР за № 120140800200001788 від 13.07.2014 за ч. 3 ст. 357 КК України, надано дозвіл на проведення обшуку за адресою: АДРЕСА_1 , з метою відшукання і вилучення речей та цінностей, здобутих злочинним шляхом, а також інших предметів і документів, що мають значення для встановлення істини в досудовому розслідуванні.

Зі змісту ухвали слідчого судді випливає, що за зазначеною адресою проживав на час проведення обшуку позивач ОСОБА_1 .

Згідно з протоколом обшуку від 29.07.2014, складеним старшим слідчим СВ Жовтневого РВ ЗМУ ГУМВС України в Запорізькій області Прудніковим А.М., за вказаною вище адресою, за участі ОСОБА_1 та інших учасників слідчої дії, проведено обшук, під час якого виявлене та вилучене таке майно: паспорти іноземних громадян у кількості 71 шт., ноутбук «HP» серії CNF8401JVTU із зарядним пристроєм до нього без батареї, 2 блокноти з рукописним текстом з персональними даними людей, 10 фрагментів аркушів з рукописним текстом з персональними даними людей.

31.07.2014 ОСОБА_1 звернувся до начальника СВ Жовтневого РВ ЗМУ ГУМВС України в Запорізькій області Попова Д.Г. із заявою, в якій просив повернути його особисті речі, а саме блокноти та ноутбук, що були вилучені в ході обшуку.

На вказану заяву старшим слідчим СВ Жовтневого РВ ЗМУ ГУМВС України в Запорізькій області Прудниковим А.М. надано відповідь листом від 04.08.2014 № 27/7-Л-275, в якій зазначив, що два блокноти та ноутбук, що були вилучені у ОСОБА_1 під час обшуку 29.07.2014 були визнані речовими доказами у кримінальному провадженні №120140800200001788, та їх подальша доля буде вирішена під час проведення досудового слідства.

11.08.2014 ОСОБА_1 звернувся із заявою до прокурора Жовтневого району м. Запоріжжя, в якій, серед іншого, просив зобов`язати слідчого ОСОБА_5 повернути вилучене в нього майно згідно з протоколом обшуку від 29.07.2014.

На вказану заяву заступником прокурора Жовтневого району м. Запоріжжя надано відповідь від 28.08.2014 № 108-02/2788-14, за змістом якої після проведення усіх необхідних слідчих дій слідчим буде прийнято рішення відповідно до вимог ст. 100 КПК України та за наявності підстав вилучене майно буде повернуто.

21.08.2018, 20.11.2018 та 04.02.2019 ОСОБА_1 надіслав заяви до СВ Олександрівського ВП Дніпровського ВП ГУНП в Запорізькій області, в яких знову просив вирішити питання щодо повернення йому вилученого в ході проведення обшуку майна, а 12.03.2019 – направив заяву про бездіяльність поліції.

Листом заступника начальника Олександрівського ВП Дніпровського ВП ГУНП в Запорізькій області від 19.10.2020 № 11156/42/02-2020 позивача повідомлено про відсутність підстав для повернення вказаного в його заяві майна.

Ухвалою слідчого судді Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 17.12.2020 у справі № 331/5519/14-к, 1-кс/331/2140/2020, частково задоволено скаргу ОСОБА_1 щодо неповернення тимчасово вилученого майна у кримінальному провадженні, внесеному до ЄРДР за № 120140800200001788 від 13.07.2014 за ч. 1 ст. 357 КК України та зобов`язано уповноважену особу Олександрівського ВП Дніпровського ВП ГУНП України в Запорізькій області повернути ОСОБА_1 майно, що вилучене під час обшуку, проведеного 29.07.2014, за адресою: АДРЕСА_1 , а саме: блокнот чорного кольору, блокнот коричневого кольору, ноутбук «HP» серії НОМЕР_1 із зарядним пристроєм до нього.

Листом начальника Олександрівського ВП Дніпровського ВП ГУНП України в Запорізькій області від 31.12.2020 № 13556/42/01-2020 слідчого суддю Жовтневого районного суду м. Запоріжжя повідомлено, що ухвала не виконана, речові докази відсутні.

04.02.2021 ОСОБА_1 звернувся із заявою до Олександрівського ВП Дніпровського ВП ГУНП України в Запорізькій області про надання інформації щодо можливості отримання вищезазначеного майна.

Однак, вказане майно так і не було повернуто ОСОБА_1 .

У жовтні 2025 року представник позивача, адвокат Радостєва М.В., направила адвокатський запит до Відділу поліції № 2 Запорізького РУП ГУНП в Запорізькій області, в якому просила надати повну інформацію щодо речових доказів (блокнотів та ноутбуку) та місце їх перебування.

На вказаний адвокатський запит вказаним Відділом поліції надано відповідь від 07.10.2025 № 15144/42/02-2025, за змістом якої 18.01.2019 кримінальне провадження, внесене до ЄРДР за № 120140800200001788 від 13.07.2014, за ч. 3 ст. 357 КК України закрито на підставі п. 2 ч. 1 ст. 284 КПК України у зв`язку з відсутністю складу кримінального правопорушення. Вжитими заходами не встановлено наявності речових доказів у камері зберігання речових доказів, вилучених в ході обшуку 29.07.2014 за адресою: АДРЕСА_1 . У зв`язку з викладеним, наказом начальника Запорізького РУП ГУНП в Запорізькій області № 1159 від 26.09.2025 призначене службове розслідування та утворено дисциплінарну комісію.

За змістом висновку службового розслідування, затвердженого 10.10.2025 начальником Запорізького РУП ГУНП в Запорізькій області, встановлено відсутність в матеріалах кримінального провадження, внесеного до ЄРДР за № 120140800200001788 від 13.07.2014, за ч. 3 ст. 357 КК України постанови про визнання речовими доказами документів та предметів, вилучених 29.07.2014 під час обшуку за адресою: АДРЕСА_1 . Квитанція про передачу вказаних предметів до камери зберігання речових доказів також відсутня. Долю вилучених предметів встановити неможливо. В камері зберігання речових доказів Відділу поліції № 2 Запорізького РУП ГУНП в Запорізькій області вказані речі відсутні та по книзі обліку до 2025 року не приймались. Водночас, зазначено, що ОСОБА_5 звільнений з органів поліції 22.10.2018. Встановлено наявність у діях слідчої ОСОБА_6 порушення вимог ст. 2, ч. 1 ст. 28, п. 1 ст. 40, ст. 91 КПК України, вимог п. 3 р. ІІ, пп. 1 п. 1 р. ІІІ, пп. 2-3 р. VI Положення про слідчі підрозділи Національної поліції України, затвердженого наказом МВС України № 570 від 06.07.2017, що виразилось у незабезпеченні повного, всебічного та неупередженого розслідування вказаного кримінального провадження, та порушення вимог п. 6 Порядку зберігання речових доказів стороною обвинувачення, їх реалізації, технологічної переробки, знищення, здійснення витрат, пов`язаних з їх зберіганням і пересиланням, схоронності тимчасово вилученого майна під час кримінального провадження, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 19.11.2012 № 1104, оскільки під час закриття кримінального провадження не вирішене питання про речові докази у постанові. Однак, у зв`язку з тим, що з дня вчинення дисциплінарного проступку минуло більше шести місяців, дисциплінарне стягнення до вказаної слідчої не застосовано.

Згідно з листом ТУ ДБР, розташованого у м. Мелітополі, від 20.11.2025 №12574зкп/мл-25/17-02-11967/25, начальника Запорізького РУП ГУНП в Запорізькій області повідомлено про відсутність достатніх підстав для внесення відомостей до ЄРДР та початку досудового розслідування за фактом можливої втрати речових доказів за наслідками розгляду вищезазначеного висновку службового розслідування.

Ухвалюючи оскаржуване рішення, суд першої інстанції вважав, що завдання матеріальної шкоди позивачу в розмірі вартості ноутбуку протиправними діями слідчого поліції підтверджується висновком про результати службового розслідування від 10.10.2025 в частині неповернення слідчим речових доказів, вилучених 29.07.2014 під час обшуку за місцем мешкання позивача, що і не заперечується відповідачами. Отже, з наведеного, суд першої інстанції вважав встановленим, що ОСОБА_1 була завдана матеріальна шкода посадовою особою органу, що здійснювала досудове розслідування, внаслідок протиправних дій. Розмір матеріальної шкоди, завданої вищезазначеними неправомірними діями посадової особи органу, що здійснював досудове розслідування, підтверджується рахунком № 208 від 22.02.2013, виданим ФОП ОСОБА_3 , згідно з яким вартість ноутбуку складає 10200,00 грн (а.с. 27). Оригінал вказаного рахунку також було надано для огляду в судовому засіданні позивачем. Посилання представників відповідачів на недоведеність, що вказаний ноутбук на момент його вилучення перебував у справному стані, ненадання позивачем інших доказів на підтвердження його характеристик та вартості станом на момент його вилучення під час обшуку, з огляду на що наявні сумніви у реальної вартості вказаного ноутбуку, – жодними доказами на засадах змагальності не доведені. Представниками відповідачів під час судового розгляду не надавались висновки експертів, не заявлялось клопотання про проведення товарознавчої експертизи вказаного ноутбуку, а також не надано будь-яких доказів, які б доводили іншу вартість ноутбуку, аніж та, що вказана у наданому позивачем рахунку № 208 від 22.02.2013 на момент його придбання. Водночас, у протоколі обшуку від 29.07.2014 зазначено про вилучення у позивача конкретного ноутбуку, без зазначення того, що він є пошкодженим або перебував на момент його вилучення в неробочому стані. Виробник і серійний номер ноутбуку, вилученого під час обшуку, збігається із відповідними даними, що зазначені у наданому позивачем рахунку. Відтак, підстави вважати вказаний рахунок неналежним чи недопустимим доказом, згідно з положеннями ст.ст. 77, 78 ЦПК України, відсутні.

Враховуючи викладене, суд першої інстанції дійшов висновку, що на користь позивача підлягає стягненню матеріальна шкода у розмірі вартості ноутбуку, що вказана у рахунку № 208 від 22.02.2013, а саме 10200,00 грн.

Вимога позивача про стягнення у відшкодування матеріальної шкоди вартості ноутбуку з урахуванням втрат від інфляції за період з 20.07.2014 по 20.10.2025, які згідно з наданим позивачем розрахунком склали 33311,29 грн, на думку суду першої інстанції є необґрунтованою, оскільки інфляційні втрати у розумінні положень ст. 625 ЦК України можуть бути застосовані лише до грошових зобов`язань.

Судом першої інстанції враховано, що позивач впродовж тривалого часу, починаючи з 31.07.2014 (дата першої заяви позивача про повернення вилучених в ході обшуку речей), самостійно та через представника безрезультатно звертався до Жовтневого РВ ЗМУ ГУМВС України (у подальшому – Олександрівського ВП ЗРУП ГУНП в Запорізькій області, Відділу поліції № 2 ЗРУП ГУНП в Запорізькій області) із заявами про повернення вилученого під час обшуку майна, ініціював судовий процес з метою захисту своїх порушених прав, а також ініціював проведення службового розслідування за фактом втрати речових доказів у кримінальному провадженні. Таким чином, внаслідок втрати вилученого в ході обшуку майна позивач змушений більше одинадцяти років поспіль витрачати час та зусилля для захисту своїх прав, користуватися допомогою адвоката, внаслідок чого перебував у стані емоційного напруження, дискомфорту та невизначеності. Такі обставини дійсно можуть бути підставою для відчуття несправедливості, розчарування у правдивості державних органів, втрати віри в можливість отримати захист з боку держави. З огляду на викладені обставини, суд першої інстанції вважав, що ОСОБА_1 внаслідок таких дій та бездіяльності органу досудового розслідування завдано моральної шкоди

Водночас, заявлений позивачем розмір моральної шкоди 1000000,00 грн суд першої інстанції вважав таким, що достатніми доказами не обґрунтований та не доведений. Посилання позивача на те, що у вилучених слідчим блокнотах була певна інформація, що не підлягає відновленню, або що для її відновлення буде необхідно докласти значних часу та зусиль, об`єктивно нічим не підтверджується. Також жодними доказами по справі не доведено як змісту записів у цих блокнотах, так і значущості їх для позивача, а також неможливості відновлення цих записів. Відтак, керуючись принципами добросовісності, справедливості та розумності, враховуючи тривалість спірних правовідносин та встановлені обставини справи, суд першої інстанції дійшов висновку, що справедливою сатисфакцією завданої моральної шкоди буде її стягнення в грошовому виразі в сумі 20000,00 грн, а відтак позовні вимоги і в частині відшкодування моральної шкоди підлягають частковому задоволенню.

За наведеного, суд першої інстанції вважав, що позовні вимоги підлягають частковому задоволенню та прийшов до висновку про стягнення з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 матеріальної шкоди розміром 10200,00 грн. та компенсації за заподіяння моральної шкоди розміром 20000,00 грн.

Апеляційний суд погоджується із таким висновком суду першої інстанції, вважає його правильним, а рішення суду першої інстанції таким, що ухвалено із додержанням вимог закону, є законним.

Матеріали справи однозначно свідчать про те, що на теперішній час між сторонами існує спір щодо права позивача на отримання з Державного бюджету України грошового відшкодування заподіяної майнової та моральної шкоди протиправними діями слідчого поліції, пов`язаними з неналежним зберіганням вилученого під час обшуку майна, що належить позивачеві.

Спірні правовідносини врегулюванні наступними нормами права.

Конституцією України (ст. 41) та ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод закріплено принцип непорушності права приватної власності, який означає право особи на безперешкодне користування своїм правом та закріплює право власника володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном, на власний розсуд учиняти щодо свого майна будь-які угоди, відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Відповідно до Європейської соціальної хартії (переглянута) від 03 травня 1996 року, ратифікована Законом України від 14 вересня 2006 року №137-V, яка набрала чинності з 01 лютого 2007 року, кожна особа похилого віку має право на соціальний захист (пункт 23 частини І). Ратифікувавши Хартію, Україна взяла на себе міжнародне зобов`язання запроваджувати усіма відповідними засобами досягнення умов, за яких можуть ефективно здійснюватися права та принципи, що закріплені у частині І Хартії.

Частиною першою статті 316 ЦК України передбачено, що правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Згідно з положеннями ч. 4 ст. 100 КПК України у разі втрати чи знищення стороною кримінального провадження наданого їй речового доказу, вона зобов`язана повернути володільцю таку саму річ або відшкодувати її вартість.

Положеннями статті 56 Конституції України визначено, що кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Статтею 1174 ЦК України встановлено, що шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової або службової особи органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цієї особи.

Відповідно до ч. 6 ст. 1176 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі внаслідок іншої незаконної дії або бездіяльності чи незаконного рішення органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органу досудового розслідування, прокуратури або суду, відшкодовується на загальних підставах.

Згідно з ч. 1 ст. 1666 ЦК України майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.

Згідно з ч. 1 ст. 1192 ЦК України, якщо інше не встановлено законом, з урахуванням обставин справи суд за вибором потерпілого може зобов`язати особу, яка завдала шкоди майну, відшкодувати її в натурі (передати річ того ж роду і такої ж якості, полагодити пошкоджену річ тощо) або відшкодувати завдані збитки у повному обсязі. Розмір збитків, що підлягають відшкодуванню потерпілому, визначається відповідно до реальної вартості втраченого майна на момент розгляду справи або виконання робіт, необхідних для відновлення пошкодженої речі.

Стаття 16 ЦК України визначає відшкодування моральної шкоди серед загальних способів захисту цивільних прав та інтересів.

Частиною 1 ст. 1167 ЦК України передбачено, що моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.

Згідно ч. 1 ст. 23 ЦК України, особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.

Відповідно до частини другої статті 23 Цивільного кодексу України моральна шкода полягає: у фізичному болі та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку зі знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

У пункті третьому постанови Пленуму Верховного Суду України від 31.03.1995 № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» зазначено, що під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Відповідно до чинного законодавства моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, у порушенні нормальних життєвих зв`язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.

Розмір відшкодування моральної шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань, яких зазнав позивач та характеру немайнових втрат. При цьому суд враховує вимушені зміни у життєвих стосунках позивача, важкість морально-психологічних хвилювань, тривалість цих змін.

Правовою підставою цивільно-правової відповідальності за відшкодування шкоди, завданої рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, є правопорушення, що включає як складові елементи: шкоду, протиправне діяння особи, яка її завдала, причинний зв`язок між ними. Шкода відшкодовується незалежно від вини. Разом з тим, обов`язок доведення наявності шкоди, протиправності діяння та причинно-наслідкового зв`язку між ними покладається на позивача. Відсутність однієї із складової цивільно-правової відповідальності є підставою для відмови у задоволенні позову.

Отже, визначальним у вирішенні такої категорії спорів є доведення усіх складових деліктної відповідальності на підставі чого суди першої та апеляційної інстанцій встановлюють наявність факту заподіяння позивачу посадовими особами органів державної влади моральної шкоди саме тими діями (бездіяльністю), які встановлені судом (суддею).

Вказаний висновок висловлено у постанові Верховного Суду від 19.03.2020 у справі № 686/13212/19 (провадження № 61-21982св19).

У разі неповернення майна, вилученого як речові докази, унаслідок порушення правил їх зберігання, що призвело до їх втрати, власник має право на відшкодування майнової та моральної шкоди за рахунок Державного бюджету України. При цьому держава виступає відповідачем через відповідні органи державної влади, а кошти підлягають стягненню безпосередньо з Державного бюджету України, без зазначення в резолютивній частині рішення суду відомостей про суб`єкта виконання.

Такого висновку дійшов Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в постанові від 13.08.2025 у справі № 521/8236/23.

У справі встановлено, що ноутбук позивача був вилучений працівниками правоохоронного органу під час обшуку 29 липня 2014 року, що підтверджується протоколом обшуку. Виробник та серійний номер вилученого пристрою відповідають даним, зазначеним в рахунку № 208 від 22 лютого 2013 року.

При цьому за змістом Протоколу обшуку від 29 липня 2014 року вбачається, що після проведення слідчої дії та під час ознайомлення з тестом складеного протоколу обшуку позивачем ОСОБА_1 власноруч зроблені зауваження щодо вилученого у нього ноутбуку у технічно справному стані, без пошкоджень та щодо змісту записів у блокнотах, що є його інтелектуальною власністю та зберігають дані про осіб, з якими він проходив службу, родичів, друзів, партнерів по бізнесу, заволодіння інформацією може завдати їм небезпеку та шкоду. Надалі позивач неодноразово звертався до органів поліції з вимогами про повернення майна. Ухвалою слідчого судді від 17 грудня 2020 року його скаргу задоволено частково та зобов`язано уповноважену особу повернути вилучені речі.

Проте ухвала слідчого судді залишилася невиконаною. За результатами службового розслідування, затвердженими 10 жовтня 2025 року начальником Запорізького РУП ГУНП в Запорізькій області, встановлено відсутність майна в камері зберігання речових доказів та неможливість з`ясувати його подальшу долю.

Наведені обставини підтверджують не лише факт вилучення ноутбука технічно справному стані та належних позивачеві блокнотів, а й подальшу втрату можливості їхнього повернення позивачу внаслідок неналежного виконання органом досудового розслідування обов`язків щодо зберігання та повернення майна.

У цій справі позивач не обмежився посиланням на незаконність процесуальних рішень, а довів факт неповернення конкретного майна, невиконання ухвали слідчого судді та неможливість установити місце його зберігання.

Отже, суд першої інстанції обґрунтовано виходив із наявності підстав для відшкодування майнової шкоди за рахунок держави.

На підтвердження вартості ноутбука позивач надав рахунок № 208 від 22 лютого 2013 року, виданий продавцем, згідно з яким вартість відповідного пристрою становила 10200,00 грн. Оригінал документа був наданий суду першої інстанції для огляду.

Суд установив, що виробник та серійний номер ноутбука, зазначені в документі про придбання, збігаються з даними про майно, вилучене під час обшуку. Таким чином, існує належний зв`язок між документом про вартість і конкретною річчю, втрата якої є предметом спору.

Колегія суддів відхиляє доводи апеляційної скарги щодо недопустимості рахунку № 208 від 22 лютого 2013 року виключно з підстав відсутності на ньому підпису покупця.

Зазначений документ виданий продавцем та містить відомості про вартість товару. Саме по собі непідписання рахунку покупцем не свідчить про недопустимість цього документа як доказу, оскільки відповідно до статей 76, 78 ЦПК України допустимість доказу визначається з огляду на його відповідність установленим законом вимогам щодо засобів доказування, а не лише наявність чи відсутність підпису особи, на яку посилається сторона.

Рахунок на оплату зазвичай містить реквізити продавця, найменування товару, його вартість та платіжні реквізити. Сам по собі він не обов`язково має бути підписаний покупцем.

Разом із тим його доказове значення щодо фактичного придбання товару позивачем, підлягає оцінці в сукупності з іншими доказами у справі.

Доводи апелянта про те, що рахунок не підтверджує фактичної оплати товару, самі по собі не спростовують установленого факту придбання та вартості пристрою.

Документ про придбання та оплата товару не є тотожними за своїм доказовим значенням. Водночас питання про оплату має оцінюватися не ізольовано, а з урахуванням інших доказів, зокрема факту належності ноутбука позивачу, його вилучення працівниками правоохоронного органу та відповідності індивідуальних ознак пристрою документу про придбання.

Протокол обшуку підтверджує, що конкретний ноутбук перебував у володінні позивача та був вилучений працівниками правоохоронного органу. Відповідачі не надали доказів того, що ноутбук належав іншій особі, був пошкоджений до вилучення або мав іншу вартість.

За таких обставин суд першої інстанції належним чином оцінив єдиний в справі документ про вартість – наданий позивачем рахунок продавця для оплати вартості під час придбання ноутбука, у сукупності зі змістом протоколу обшуку та іншими матеріалами справи й використав зазначену в ньому суму як доказ вартості втраченого майна.

Сам по собі факт володіння ноутбуком у сукупності з наявним рахунком, у якому зазначено його вартість, за відсутності інших доказів, які б спростовували відповідні обставини, дає підстави для висновку про те, що позивач набув право володіння цим майном шляхом його придбання у конкретного продавця за ціною, визначеною у відповідному рахунку. З огляду на стандарт доказування «баланс більшої вірогідності», наведені обставини в їх сукупності є достатніми для висновку про те, що позивач був власником (володільцем) зазначеного майна, оскільки версія про його придбання позивачем є більш вірогідною, ніж протилежна, отже, доводи представника відповідача щодо неналежного технічного стану ноутбука та відсутності доказів його вартості не є слушними.

Колегія суддів також враховує, що за приписами статті 1192 ЦК України розмір збитків визначається відповідно до реальної вартості втраченого майна на момент розгляду справи або виконання робіт, необхідних для відновлення пошкодженої речі.

Суд першої інстанції не стягував заявлену позивачем суму з урахуванням інфляційних втрат, а обмежив відшкодування вартістю ноутбука, підтвердженою наданим документом, 10200,00 грн. Отже, суд не вийшов за межі доведеного розміру майнової шкоди.

Доводи апеляційної скарги представника Головного управління Національної поліції в Запорізькій області не містять конкретного альтернативного розрахунку вартості ноутбука, доказів його іншої вартості або висновку експерта, який би спростовував оцінку доказів судом першої інстанції.

Саме по собі заперечення відповідача проти вартості майна без надання доказів, які ставлять під сумнів достовірність відповідного документа, не є достатньою підставою для відмови у відшкодуванні шкоди.

Водночас колегія суддів виходить із того, що обов`язок доказування не може бути перекладений на відповідача повністю: саме позивач повинен надати належні докази розміру шкоди. У цій справі такий обов`язок виконано шляхом надання документа про придбання, який узгоджується з протоколом обшуку за індивідуальними ознаками вилученого пристрою.

Отже, доводи апелянта Головного управління Національної поліції в Запорізькій області щодо недоведеності вартості ноутбука не спростовують висновків суду першої інстанції.

Щодо доводів апелянта Головного управління Національної поліції в Запорізькій області про недоведеність справного стану ноутбука, а також доказів його комплектності та технічного стану, апеляційний суд зауважує, що з матеріалів справи вбачається, що в протоколі обшуку зафіксовано вилучення ноутбука із зарядним пристроєм. У протоколі обшуку не зазначено про його пошкодження, несправність або непридатність до використання.

Сама по собі відсутність у протоколі обшуку окремого висновку про технічну справність пристрою не означає, що він перебував у несправному стані. Такий документ фіксує проведення слідчої дії та вилучення майна, а не є актом технічної діагностики.

Водночас матеріали справи не містять даних про те, що під час вилучення ноутбук був пошкоджений, мав істотні дефекти або не міг використовуватися за призначенням.

У разі виявлення технічної несправності ноутбука або його некомплектності слідчий мав зазначити про такі обставини у протоколі обшуку, однак відповідних відомостей у цьому процесуальному документі не зафіксовано. Крім того, представник ГУНП, на підтвердження своїх доводів щодо технічного стану вилученого майна, мав можливість надати протоколи подальшого огляду ноутбука, які могли б об`єктивно засвідчити його несправність або некомплектність. Проте таких доказів суду не надано.

За таких обставин наведені представником ГУНП доводи мають характер припущень, не підтверджені належними та допустимими доказами, а тому колегія суддів апеляційного суду відхиляє їх як необґрунтовані.

Орган поліції, який прийняв майно у своє фактичне володіння, був зобов`язаний забезпечити його належне зберігання та повернення відповідно до вимог кримінального процесуального законодавства. Втрата речі не може сама по собі створювати для держави перевагу у вигляді звільнення від відшкодування її вартості через неможливість проведення технічного огляду після втрати.

Це не означає, що справність майна презюмується безумовно. Однак у цій справі висновок про його вартість ґрунтується на документі про придбання та ідентифікації речі за серійним номером, а доводи про несправність не підтверджені жодними доказами.

За таких обставин посилання апелянта на відсутність окремого доказу технічної справності не спростовує висновків суду першої інстанції щодо розміру відшкодування.

У постанові від 13 серпня 2025 року у справі № 521/8236/23 (провадження № 61-638св25) Верховний Суд у складі Касаційного цивільного суду дійшов висновку про наявність підстав для відшкодування за рахунок Державного бюджету України майнової та моральної шкоди, завданої внаслідок неповернення вилученого в кримінальному провадженні майна.

Верховний Суд наголосив, що в разі втрати чи неповернення майна, вилученого як речовий доказ, відшкодування шкоди здійснюється безпосередньо з Державного бюджету України, оскільки учасником відповідних цивільних правовідносин є держава Україна, яка реалізує свої права та обов`язки через органи державної влади.

Правове значення цієї постанови для справи, що переглядається, полягає в підтвердженні обов`язку держави компенсувати шкоду, якщо майно, вилучене органом досудового розслідування, не було повернуте власнику внаслідок порушення правил його зберігання.

Хоча у справі № 521/8236/23 йшлося про грошові кошти, а не про комп`ютерну техніку, правовий висновок щодо обов`язку держави відшкодувати вартість утраченого майна є застосовним до спірних правовідносин з урахуванням їх подібності в частині правової природи відповідальності держави.

Зазначена правова позиція узгоджується зі змістом частини четвертої статті 100 КПК України, яка прямо передбачає обов`язок повернути таку саму річ або відшкодувати її вартість у разі втрати речового доказу.

Отже, висновки суду першої інстанції щодо наявності підстав для відшкодування вартості ноутбука відповідають установленим обставинам справи та наведеним нормам законодавства.

У цій справі моральна шкода обґрунтована не лише самим фактом вилучення ноутбука, а тривалим неповерненням майна, невиконанням ухвали слідчого судді, невизначеністю щодо подальшої долі речей та втратою можливості користуватися ними.

Позивач також посилався на втрату двох блокнотів із рукописними записами, які, за його поясненнями, містили важливу особисту та родинну інформацію, відновлення якої потребувало б значного часу та зусиль.

Суд першої інстанції критично оцінив доводи про неможливість відновлення всіх записів та не визнав доведеним заявлений розмір моральної шкоди в сумі 1000000,00 грн. Натомість, з урахуванням установлених обставин, тривалості порушення та принципів розумності й справедливості, визначив розмір компенсації у сумі 20000,00 грн.

Колегія суддів погоджується з таким підходом.

Доводи апелянта про відсутність доказів моральних страждань не можуть оцінюватися відірвано від установлених обставин справи. Тривале позбавлення можливості користуватися особистим майном, його фактична втрата та невиконання судового рішення про повернення речей об`єктивно здатні спричиняти негативні переживання та порушення звичайного способу життя особи.

При цьому закон не встановлює обов`язку підтверджувати моральну шкоду виключно медичними документами, висновком психолога або експертизою. Такі докази можуть мати значення залежно від характеру заявлених страждань, проте їх відсутність не виключає можливості встановлення моральної шкоди на підставі сукупності інших доказів і конкретних обставин правопорушення.

Водночас саме по собі порушення майнового права не означає автоматичного виникнення права на будь-який заявлений розмір компенсації. Суд повинен установити факт моральної шкоди, причинний зв`язок із протиправною поведінкою та визначити справедливий розмір відшкодування.

У цій справі суд першої інстанції дотримався зазначених вимог: урахував обставини неповернення майна, тривалість порушення, значення втрачених речей для позивача та відсутність достатніх доказів для стягнення заявленого ним мільйонного відшкодування.

У постанові від 24 липня 2023 року у справі № 766/5551/17 Верховний Суд, перевіряючи доводи щодо відшкодування моральної шкоди, наголосив на необхідності оцінки характеру порушення, глибини страждань та інших істотних обставин, а також на застосуванні принципів розумності, виваженості та справедливості при визначенні розміру компенсації.

Цей підхід узгоджується з висновком суду першої інстанції про необхідність присудження помірного відшкодування, яке відповідає встановленим обставинам, а не заявленій позивачем сумі.

Колегія суддів апеляційного суду вважає, що заявлений позивачем розмір відшкодування моральної шкоди у сумі 1000000,00 грн є явно завищеним та неспівмірним із характером і обсягом встановлених порушень, а також вартістю втраченого майна.

Обґрунтовуючи заявлену суму, позивач посилається, зокрема, на те, що втрачені блокноти містили особисто значущу для нього інформацію про його рід, поховання та інші відомості, які, за його твердженням, мають особливу цінність і не можуть бути відновлені, або потребують значного часу та зусиль для відновлення такої інформації. Водночас самі лише твердження позивача про зміст зазначених записів, їхню унікальність та неможливість відновлення не є достатніми для висновку про глибину моральних страждань, яких він зазнав унаслідок втрати відповідного майна, та обґрунтованість визначеного ним розміру компенсації.

Матеріали справи не містять достатніх доказів, які б давали змогу встановити конкретний зміст втрачених записів, обсяг і характер інформації про родовід позивача, відомості щодо поховань та інші дані, на які він посилається, а також підтвердити, що така інформація мала виняткове особисте значення саме для нього та об`єктивно не могла бути відновлена з інших джерел. За відсутності належного підтвердження цих обставин неможливо в повному обсязі оцінити ступінь унікальності втраченої інформації, наслідки її втрати для позивача та інтенсивність спричинених цим моральних страждань.

Колегія суддів не заперечує, що втрата особистих записів, які стосуються історії роду, пам`яті про померлих та інших значущих для людини обставин, за певних умов може спричиняти істотні моральні переживання. Однак сам по собі суб`єктивно визначений ступінь цінності таких записів не звільняє позивача від обов`язку довести обставини, на які він посилається як на підставу своїх вимог, зокрема характер і наслідки втрати відповідної інформації.

Визначаючи розмір відшкодування моральної шкоди, суд повинен дотримуватися справедливого балансу між характером порушення прав особи, фактичними наслідками такого порушення та розміром грошової компенсації. Така компенсація має бути спрямована на відновлення порушених немайнових інтересів потерпілої особи, а не на забезпечення її необґрунтованого збагачення. При цьому розмір відшкодування не може ґрунтуватися виключно на припущеннях щодо особливого значення втраченої інформації та неможливості її відновлення, якщо відповідні обставини не знайшли належного підтвердження доказами.

За таких обставин колегія суддів доходить висновку, що визначення моральної шкоди в сумі 1 000 000 грн за відсутності достатнього доказового підтвердження змісту втрачених записів, їхньої виняткової цінності для позивача та об`єктивної неможливості відновлення відповідної інформації не має належного обґрунтування. З огляду на це доводи позивача щодо обґрунтованості заявленого розміру моральної шкоди підлягають відхиленню як такі, що не підтверджені належною сукупністю доказів.

Доводи апеляційної скарги представника відповідача також не містять жодних обставин, які б свідчили про явну неспівмірність присуджених 20000,00 грн характеру порушення або про неправильне застосування судом критеріїв, установлених статтею 23 ЦК України. Колегія суддів апеляційного суду вважає, що визначений судом першої інстанції розмір відшкодування моральної шкоди у сумі 20000,00 грн у сукупності з відшкодуванням вартості втраченого ноутбука в розмірі 10200,00 грн є справедливою та співмірною сатисфакцією за встановлених у справі обставин.

Відшкодування вартості втраченого майна у розмірі 10200,00 грн з урахуванням присудженого грошового еквівалента моральної шкоди у розмірі 20000,00 грн забезпечує позивачеві можливість відновити своє майнове становище шляхом придбання аналогічного за призначенням і характеристиками пристрою та компенсувати немайнові втрати, спричинені порушенням його прав, та пов`язані з цим моральні переживання.

Визначаючи розмір такої компенсації, суд першої інстанції врахував характер порушення прав позивача та обставини справи, дотримавшись балансу між необхідністю забезпечення належної компенсації за завдану моральну шкоду й недопущенням необґрунтованого збагачення за рахунок відповідача. При цьому компенсація моральної шкоди не повинна перетворюватися на засіб отримання надмірної майнової вигоди, а її розмір має відповідати засадам розумності, виваженості та справедливості. Підстав для зміни присудженого першою інстанцією розміру відшкодування моральної шкоди колегія суддів не вбачає.

Доводи апеляційної скарги позивача про необхідність індексації вартості ноутбука HP (серійний номер CNF8401JVTU) з огляду на припинення його виробництва та офіційного продажу, а також зміну купівельної спроможності грошових коштів колегія суддів апеляційного суду вважає необґрунтованими.

Як убачається з матеріалів справи, позивачем надано документальне підтвердження придбання зазначеного ноутбука за ціною 10200,00 грн. Водночас сам по собі факт припинення виробництва та продажу відповідної моделі не свідчить про неможливість визначення розміру завданої майнової шкоди та не є достатньою підставою для автоматичного збільшення суми відшкодування шляхом застосування індексу інфляції.

При цьому вартість придбання нового ноутбука на час розгляду справи не є належним орієнтиром для визначення розміру шкоди, завданої втратою пристрою, який певний час перебував у використанні. Відшкодування має забезпечувати компенсацію вартості втраченого майна, а не створювати для позивача можливість отримати нову річ замість тієї, що була у його володінні, без урахування її фактичного стану та строку експлуатації.

Колегія суддів зауважує, що індекс інфляції характеризує зміну загального рівня цін на товари та послуги, а не зміну ринкової вартості конкретного індивідуально визначеного майна. Відтак застосування цього показника до первісної ціни ноутбука саме по собі не підтверджує, що його дійсна вартість на момент відшкодування збільшилася на відповідну суму. Для обґрунтування іншого розміру майнової шкоди позивач мав надати належні докази, які б давали змогу встановити вартість втраченого майна з урахуванням його технічних характеристик, строку експлуатації та фізичного і морального зносу.

Отже, застосування індексу інфляції до ціни придбання ноутбука без належного обґрунтування того, що такий розрахунок відображає дійсну вартість втраченого майна, не може вважатися достатньою підставою для збільшення розміру відшкодування. За відсутності належних доказів іншої вартості ноутбука доводи позивача про необхідність індексації його ціни колегія суддів відхиляє як необґрунтовані.

Також колегія суддів відхиляє доводи апеляційної скарги позивача про необхідність застосування індексу інфляції до вартості втраченого ноутбука, оскільки такі доводи ґрунтуються на неправильному розумінні правової природи індексації грошових коштів та її призначення.

Індексація спрямована на компенсацію знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів і застосовується у випадках та за наявності правових підстав, визначених законом. Водночас індекс інфляції не є універсальним інструментом переоцінки майна та сам по собі не може використовуватися для визначення його актуальної ринкової вартості.

У цій справі предметом відшкодування є майнова шкода, завдана втратою конкретної речі – ноутбука HP, придбаного позивачем за 10200,00 грн. Отже, визначенню підлягає грошовий еквівалент вартості втраченого майна, а не сума грошового зобов`язання, яка підлягає індексації у зв`язку з її знеціненням. Сам по собі факт того, що з моменту придбання ноутбука змінився загальний рівень цін, не є підставою для механічного збільшення його вартості на відповідний індекс інфляції.

Таким чином, індексація грошових коштів і визначення вартості втраченого майна є різними за своєю правовою природою питаннями. Застосування індексу інфляції до первісної ціни ноутбука саме по собі не підтверджує збільшення розміру завданої майнової шкоди та не може підміняти належне визначення вартості втраченого майна. За таких обставин колегія суддів відхиляє відповідні доводи апеляційної скарги позивача як необґрунтовані.

Отже, на підставі викладеного апеляційних суд вважає доводи апелянтів необґрунтованими, такими, що обумовлені суб`єктивним тлумаченням застосованих правових норм, без надання жодних доказів, які б могли підставити під сумнів рішення суду першої інстанції , а тому колегія суддів не вбачає підстав для задоволення апеляційних скарг та підстав для зміни чи скасування рішення суду в частині відшкодування моральної шкоди колегія суддів не вбачає.

Відповідно до статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів і вимог апеляційної скарги.

Згідно зі статтею 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення – без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

У цій справі суд першої інстанції повно з`ясував обставини щодо вилучення ноутбука, його подальшої втрати, невиконання ухвали слідчого судді про повернення майна та встановив належні правові підстави для відшкодування майнової та моральної шкоди.

Доводи апеляційних скарги фактично зводяться до незгоди з оцінкою доказів судом першої інстанції, однак не спростовують установлених ним обставин та не свідчать про неправильне застосування норм матеріального права.

З огляду на викладене колегія суддів доходить висновку, що рішення суду першої інстанції ухвалене з додержанням норм матеріального та процесуального права, а підстави для його скасування чи зміни відсутні.

Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції правильно встановив фактичні обставини у справі, надав їм належну оцінку та дійшов правильного висновку про наявність правових підстав для задоволення позовних вимог в повному обсязі.

Доводи апеляційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у оскаржуваному судовому рішенні, вони зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з висновками суду щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження судом.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень (ч. 3 ст. 12 ЦПК України). Доказування не може ґрунтуватись на припущеннях (ч.6 ст. 81 ЦПК України). Підстави для звільнення від доказування відповідачки та її представника, передбачені ст. 82 ЦПК України, у цій справі відсутні.

Апеляційний суд на виконання вимог ч.5 ст. 12 ЦПК України сприяв повному та всебічному апеляційному перегляду законності та обґрунтованості рішення суду першої інстанції у цій справі в межах доводів апеляційної скарги.

Так, суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасник справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї (ч.2 ст. 367 ЦПК України).

В силу вимог ч. 3 ст. 367 ЦПК України докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.

Проте, такі докази, передбачені ч.2, 3 ст. 367 ЦПК України, які б могли бути узяті судом до уваги за неможливості подання їх суду першої інстанції, у цій справі відсутні та позивачем апеляційному суду не надані.

Згідно із ч.3 ст. 376 ЦПК України передбачені порушення норм процесуального судом першої інстанції, які є обов`язковою підставою для скасування або зміни рішення.

В силу вимог ч.2 ст. 376 ЦПК України лише порушення норм процесуального права, які призвели до неправильного вирішення справи, можуть бути підставою для скасування або зміни рішення. Встановлено, що у цій справі відсутні порушення судом першої інстанції норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування чи зміни рішення, а також відсутні порушення норм процесуального права, які б призвели до неправильного вирішення по суті цієї справи.

При вищевикладених обставинах, доводи апеляційної скарги не ґрунтуються на законі та доказах, наявних у матеріалах цієї справи, рішення суду першої інстанції є законним та обґрунтованим, ухваленим з додержанням вимог ЦПК України.

Крім того, судом першої інстанції правильно, з додержанням вимог ст. 133, 141 ЦПК України у цій справі було вирішено питання про розподіл між сторонами понесених судових витрат, пов`язаних із розглядом цієї справи судом першої інстанції.

За таких обставин, апеляційний суд не вбачає передбачених законом підстав для скасування рішення суду першої інстанції у цій справі або ж його зміни.

Також, в силу вимог ч.1 ст. 141 ЦПК України у разі відмови апелянтові у задоволенні його апеляційної скарги, останній не має права на компенсацію за рахунок позивача будь-яких судових витрат, пов`язаних із розглядом цієї справи апеляційним судом.

Керуючись ст. 7, 12-13, 81-82, 89, 141, 367-369, 372, 374-375, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ

УХВАЛИВ:

Апеляційну скаргу Головного управління Національної поліції в Запорізькій області та апеляційну скаргу ОСОБА_1 – залишити без задоволення.

Рішення Вознесенівського районного суду міста Запоріжжя від 19 серпня 2026 року у цій справі – залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення, проте може бути оскаржена безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту цієї постанови.

Повний текст постанови складено 23 жовтня 2026 року. Копію постанови надіслати учасникам справи для відома.

Головуючий суддя: Л.Г. Салтан

Члени колегії:

Суддя: М.С. Гончар

Суддя: Д.І. Сакоян

Оригінал: reyestr.court.gov.ua