Постанова від 21 жовтня 2026 р. у справі №210/1677/26 — Дніпровський апеляційний суд

Суд: Дніпровський апеляційний суд

Інстанція: Апеляційна

Юрисдикція: Цивільне

Категорія: визнання права власності

Дата: 21 жовтня 2026 р.

Справа: №210/1677/26

Суддя: Остапенко В. О.

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Провадження № 22-ц/803/11313/26 Справа № 210/1677/26 Суддя у 1-й інстанції - Чайкіна О.В. Суддя у 2-й інстанції - Остапенко В. О.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 жовтня 2026 року м. Кривий Ріг

справа № 210/1677/26

Дніпровський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді Остапенко В.О.

суддів Акуленка В.В., Бондар Я.М.

секретар судового засідання Дяченко Д.П.

сторони:

позивач ОСОБА_1

відповідач ОСОБА_2

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Кривому Розі Дніпропетровської області, в порядку спрощеного позовного провадження, апеляційну скаргу ОСОБА_1 на заочне рішення Металургійного районного суду міста Кривого Рогу від 04 серпня 2026 року, яке ухвалено суддею Чайкіною О.В. у місті Кривому Розі Дніпропетровської області, та повне судове рішення складено 13 серпня 2026 року,

УСТАНОВИВ:

В березні 2026 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання права власності на 1/3 частку квартири.

Позовна заява мотивована тим, що позивач ОСОБА_1 є співвласником нерухомого майна по АДРЕСА_1 . Другим співвласником є відповідач по справі. З 2009 року відповідач у спірній квартирі не проживає та майно не утримує.

На підставі наведеного вище позивач просив суд стягнути з нього компенсацію вартості належної відповідачу 1/3 частини квартири та відповідно припинити право власності відповідача на вказану частку і визнати за позивачем право власності цю частку квартири.

Заочним рішенням Металургійного районного суду міста Кривого Рогу від 04 серпня 2026 року в задоволенні позову відмовлено.

В апеляційній скарзі позивач, посилаючись на порушення районним судом норм процесуального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.

В обґрунтування апеляційної скарги позивача зазначає, що суд першої інстанції не звернув увагу на те, що відповідач ОСОБА_2 з 2009 року не проживає в спірній квартирі та не оплачує комунальні послуги. Частка позивача в спірній квартирі є істотно більшою, тобто значною, тому позивач вважає, що за ним має бути визнано право власності на частку, що належить відповідачу, який більше ніж 16 років не проживає в квартирі, що є беззаперечним доказом того, що користуватися спірною квартирою спільно з позивачем відповідач наміру не має.

Також апелянт зазначає, що на даний момент оціночна (ринкова вартість) 1/3 частини спірної квартири складає 32 000 грн, та вказана вартість ґрунтується на доданому до позовної заяви звіті про оцінку майна, складеному кваліфікованим оцінювачем, а отже є належним та допустимим доказом у справі.

Крім того зазначає, що його посилання на те, що спірна квартира є неподільною річчю ґрунтується не лише на арифметичних розрахунках, а на доданому до позовної заяви Технічному паспорті на квартиру.

Апелянт вважає, що той факт, що відповідач більше ніж рік тому знятий з реєстраційного обліку за своїм місцем проживання та не вселився до спірної квартири, свідчить про те, що він забезпечений житлом.

Відзив на апеляційну скаргу не подано.

Заслухавши суддю-доповідача, представника позивача ОСОБА_1 – адвоката Голівера П.В., який підтримав доводи апеляційної скарги та просив її задовольнити, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах заявлених позовних вимог та доводів апеляційної скарги, за наявними матеріалами справи, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з наступних підстав.

Судом та матеріалами справи встановлено, що відповідно до свідоцтва № Дз - 718 про право власності на житло квартира АДРЕСА_2 на праві приватної спільної сумісної власності належить ОСОБА_1 , ОСОБА_3 та ОСОБА_2 .

ОСОБА_3 , яка народилася ІНФОРМАЦІЯ_1 , змінила ім`я на « ОСОБА_4 », що підтверджується свідоцтвом про зміну імені серії НОМЕР_1 .

ОСОБА_4 , яка народилася ІНФОРМАЦІЯ_1 , померла ІНФОРМАЦІЯ_2 , що вбачається зі свідоцтва про смерть серії НОМЕР_2 .

Згідно свідоцтва про право на спадщину за законом від 16 листопада 2021 року спадкоємцем 1/3 частки квартири, яка знаходиться за адресою АДРЕСА_1 , яка належить ОСОБА_4 , 1958 року народження, є її чоловік ОСОБА_1 .

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 21 жовтня 2025 року заочне рішення Дзержинського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 14 квітня 2025 року у справі № 210/4970/24 скасовано та ухвалено нове рішення.

Позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визначення часток у праві сумісної власності на квартиру задоволено.

Визначено за ОСОБА_1 та ОСОБА_2 по 1/3 частці за кожним у праві спільної сумісної власності на квартиру, загальною площею 42,7 кв.м., яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 та припинено право спільної сумісної власності ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на зазначену квартиру.

З витягу з Державного реєстру речових прав вбачається, що 1/3 частка квартири АДРЕСА_2 належить ОСОБА_1 .

Відповідно до акту, складеного мешканцями будинку АДРЕСА_3 , засвідченого головою правління ОСББ «Добробут – 74» громадянин ОСОБА_2 в період з 2009 року по теперішній час в квартирі, яка знаходиться за адресою АДРЕСА_1 не проживає.

Згідно технічного паспорту квартира АДРЕСА_2 загальною площею 42,7 кв.м., має коридор розміром 3,2 кв.м., житлову кімнату розміром 17,0 кв.м., житлову кімнату розміром 10,2 кв.м., кухню розміром 7 кв.м., вбиральню розміром 1,1 кв.м., ванну кімнату розміром 2,3 кв.м., шафу розміром 0,3 кв.м., лоджію розміром 1,6 кв.м.

За змістом звіту про незалежну оцінку майна ринкова вартість об`єкта оцінки, двокімнатна квартира, загальною площею 42,7 кв.м., житловою площею 27,2 кв.м, що розташована за адресою АДРЕСА_1 становить 92 269 грн.

ОСОБА_1 сплачено 32 000 грн попереднє внесення на депозитний рахунок суду вартості частки відповідача у спільному майні, право на яке він просить припинити, що підтверджується квитанцією № 10 від 27 лютого 2026 року.

Звертаючись до суду з позовом про визнання права власності на 1/3 частку квартири, позивач посилався на те, що між співвласниками склалися неприязні стосунки, тому спільне володіння та користування вказаною квартирою є неможливим, частка відповідача у спільному майні не може бути виділена. Припинення права власності відповідача на частку у спірному нерухомому майні не завдасть істотної шкоди їх інтересам.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що сторона позивача не надала належних та допустимих доказів неможливості спільного користування майном та доказів того, що припинення права відповідача на його частку не завдасть істотної шкоди його інтересам як співвласнику майна. Крім того, відповідно до відповіді № 2482574 від 19 березня 2026 року з Єдиного державного демографічного реєстру у відповідача ОСОБА_2 з 2025 року відсутнє зареєстроване місце проживання. Судом встановлено, що з 31 січня 2017 року по 30 травня 2025 року відповідач мав місце реєстрації в АДРЕСА_4 . Проте наявність місця реєстрації в певний проміжок часу не означає, що особа має власне житло.

Враховуючи, що спірна квартира є єдиним місцем проживання відповідача, відсутності у нього іншого житла у власності, а також того, що запропонована позивачем грошова компенсація не забезпечує реальної можливості придбати інше житло, суд першої інстанції дійшов висновку про те, що припинення права власності відповідача на частку у спірній квартирі об`єктивно призведе до істотного порушення інтересів відповідача.

Колегія суддів погоджується з такими висновками суду, так як їх суд першої інстанції дійшов на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилались, як на підставу своїх вимог і заперечень, підтвердженими тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна (стаття 317 ЦК України).

Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства (частини перша, друга статті 319 ЦК України).

Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України).

Власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю (частина перша статті 356 ЦК України).

Право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю. Кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації (частини перша-третя статті 358 ЦК України).

Подільною є річ, яку можна поділити без втрати її цільового призначення. Неподільною є річ, яку не можна поділити без втрати її цільового призначення (стаття 183 ЦК України).

У статті 321 ЦК України реалізовано конституційний принцип непорушності права власності, визначений статтею 41 Конституції України. Ця засада означає, що право власності є недоторканним, власник може бути позбавлений або обмежений у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Відповідно до частин першої та сьомої статті 41 Конституції України, частин першої та п`ятої статті 319 ЦК України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, і таке використання не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства.

Правом власності є право особи на майно, яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб (стаття 316 ЦК України).

Виділ частки із майна, що є у спільній сумісній власності, здійснюється у порядку, встановленому статтею 364 цього Кодексу (частина третя статті 370 ЦК України).

Згідно зі статтею 365 ЦК України право особи на частку у спільному майні може бути припинене за рішенням суду на підставі позову інших співвласників, якщо: 1) частка є незначною і не може бути виділена в натурі; 2) річ є неподільною; 3) спільне володіння і користування майном є неможливим; 4) таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім`ї. Суд постановляє рішення про припинення права особи на частку у спільному майні за умови попереднього внесення позивачем вартості цієї частки на депозитний рахунок суду.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 18 грудня 2018 року у справі № 908/1754/17 виснувала, що відсутність конструкції («за наявності одночасно») в статті 365 ЦК України свідчить про можливість припинення права особи на частку у спільному майні за рішенням суду на підставі позову інших співвласників за наявності хоча б однієї з перелічених законодавцем у частині першій цієї статті обставин (зокрема, в пунктах 1 - 3). Водночас потрібно зважати на те, що правило пункту 4 частини першої статті 365 ЦК України не може вважатися самостійною обставиною для припинення права особи на частку у спільному майні за рішенням суду, оскільки фактично встановлює неприпустимість такого припинення (таке припинення є неможливим у разі, якщо воно завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім`ї). Припинення права особи на частку у спільному майні за рішенням суду на підставі приписів цієї статті можливе за наявності хоча б однієї з обставин, визначених пунктами 1 - 3 частини першої статті 365 ЦК України, за умови, що таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника, та попереднього внесення позивачем вартості цієї частки на депозитний рахунок суду, а не за наявності всіх обставин, визначених цією статтею.

Відповідно до частин першої, другої статті 364 ЦК України кожен зі співвласників спільної часткової власності має право на виділ у натурі належної йому частки із майна, що є у спільній частковій власності. Якщо виділ у натурі частки із спільного майна не допускається згідно із законом або є неможливим (частина друга статті 183 цього Кодексу), співвласник, який бажає виділу, має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки. Компенсація співвласникові може бути надана лише за його згодою.

Згідно зі статтею 364 ЦК України, яка має назву «Виділ частки із майна, що є у спільній частковій власності», право на отримання одним зі співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки від інших співвласників визначено саме за умови неможливості виділу її в натурі.

Отже, приписи статті 364 ЦК України хоч і визначають можливість отримання одним зі співвласників такої компенсації, проте не встановлюють умов чи обставин, за яких стягнення такої компенсації можливе в судовому порядку за умови відсутності згоди інших співвласників.

Водночас у статті 365 ЦК України визначено по суті зворотній механізм, а саме припинення права на частку у спільному майні за вимогою інших співвласників.

Отже, і стаття 364, і стаття 365 ЦК України визначили механізми припинення для одного чи декількох співвласників частки у праві на об`єкт спільної сумісної власності, і такий механізм залежить від правового результату, якого хоче досягнути співвласник, який ініціює вирішення спору.

Однією з основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. При здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині (частина друга статті 13 ЦК України). Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах (частина третя статті 13 ЦК України).

Аналіз наведених приписів ЦК України дає підстави для висновку, що як механізм, визначений статтею 365 ЦК України, для якого законодавець визначив умови застосування, так і механізм, встановлений статтею 364 ЦК України, з урахуванням урегульованих у пункті 6 статті 3 ЦК України засад справедливості, добросовісності та розумності, повинен враховувати певні критерії, які спонукають суд під час вирішення спорів, у яких заявляються вимоги одного зі співвласників про припинення його права на частку у спільному майні шляхом отримання від інших співвласників грошової компенсації вартості його частки, виділ якої є неможливим, враховувати баланс інтересів сторін.

Саме тому під час вирішення подібної категорії спорів суд має встановити: чи дійсно є неможливим виділ належної позивачу частки в натурі або чи не допускається такий виділ згідно із законом; чи користуються спільним майном інші співвласники - відповідачі у справі; чи сплачують інші співвласники, які володіють та користуються майном, матеріальну компенсацію позивачу за таке володіння та користування відповідно до частини третьої статті 358 ЦК України; чи спроможні інші співвласники виплатити позивачу компенсацію в рахунок визнання за ними права власності на спільне майно та чи не становитиме це для них надмірний тягар.

Механізм реалізації статті 364 ЦК України, що був закладений законодавцем з метою вирішення спорів, у яких заявляються вимоги одного зі співвласників про припинення його права на частку у спільному майні шляхом отримання від інших співвласників грошової компенсації вартості його частки, виділ якої є неможливим, з огляду на принципи розумності, добросовісності та справедливості не може функціонувати без урахування спроможності інших співвласників виплатити позивачу компенсацію в рахунок визнання за ними права власності на спільне майно, щоб це не становило надмірного тягаря для них.

До таких висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 10 грудня 2025 року у справі № 466/2128/23 (провадження № 14-96цс25).

Враховуючи викладене, суд першої інстанції дійшов до правильного висновку про відмову у задоволенні позову, з яким погоджується колегія суддів, оскільки встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, суд дійшов обґрунтованого висновку про те, що позивач не надав суду належних доказів неможливості спільного користування майном як і доказів того, що припинення права відповідача на його частку не завдасть істотної шкоди його інтересам, як співвласника майна.

При цьому колегією суддів не приймаються до уваги доводи апеляційної скарги про те, що відповідач більше ніж рік тому знятий з реєстраційного обліку за своїм місцем проживання та не вселився до спірної квартири, свідчить про те, що він забезпечений житлом, оскільки доказів того, що відповідача по справі забезпечений житлом матеріали справи не містять.

Також колегією суддів не приймаються до уваги доводи апеляційної скарги позивача про те, що квартира є неподільною річчю що, на переконання позивача, підтверджується доданим до позовної заяви Технічном паспортом на квартиру, оскільки Технічном паспортом на квартиру не встановлено того, що спірна квартира є неподільною річчю.

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18)).

З огляду на викладене, дослідивши наявні в матеріалах справи докази, надавши їм належну оцінку, встановивши обставини справи, суд першої інстанції дійшов обгрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позову, оскільки сторона позивача не надала належних та допустимих доказів неможливості спільного користування майном та доказів того, що припинення права відповідача на його частку не завдасть істотної шкоди його інтересам як співвласнику майна.

У справі, що розглядається, судом першої інстанції надано відповідь на всі істотні питання, що виникли під час кваліфікації спірних відносин. Наявність у апелянта іншої точки зору на встановлені судом обставини та щодо оцінки наявних у матеріалах доказів не спростовує законності та обґрунтованості прийнятих судом першої інстанції рішення та фактично зводиться до спонукання суду апеляційної інстанції до прийняття іншого рішення - на користь апелянта.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів апелянта по суті спору та їх відображення в оскаржуваному судовому рішенні, питання вмотивованості висновків суду, колегія суддів виходить з того, що у справі, яка переглядається, сторонам надано мотивовану відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені у апеляційній скарзі, не спростовують обґрунтованих і правильних висновків суду першої інстанції.

Наведені апелянтом в апеляційній скарзі доводи не можуть бути взяті до уваги колегією суддів, оскільки вони фактично зводяться до переоцінки доказів та незгодою з висновками суду по їх оцінці. Проте відповідно до вимог ст.89 ЦПК України оцінка доказів є виключною компетенцією суду, переоцінка доказів діючим законодавством не передбачена.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції прозахист правлюдини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржене судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.

Отже, вирішуючи спір, суд першої інстанції в достатньо повному обсязі встановив права і обов`язки сторін, що брали участь у справі, обставини справи, перевірив доводи і заперечення сторін, дав їм належну правову оцінку, ухвалив рішення, яке відповідає вимогам закону. Висновки суду обґрунтовані і підтверджуються письмовими доказами.

За таких обставин, колегія суддів вважає, що рішення суду ухвалено з дотриманням норм матеріального і процесуального законодавства, у зв`язку із чим апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду - залишенню без змін.

Щодо судових витрат, то відповідно до підпунктів "б" та "в" пункту 4 частини 1 статті 382 ЦПК України суд апеляційної інстанції повинен вирішити питання про новий розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції, - у випадку скасування або зміни судового рішення, та про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.

Оскільки апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених апелянтом у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, немає.

Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 375, 382-384 ЦПК України, суд,

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Заочне рішення Металургійного районного суду міста Кривого Рогу від 04 серпня 2026 року залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскарженою у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови.

Повне судове рішення складено 22 жовтня 2026 року.

Головуючий:

Судді:

Оригінал: reyestr.court.gov.ua