Суд: Харківський окружний адміністративний суд
Інстанція: Перша
Юрисдикція: Адміністративне
Категорія: зайнятості осіб з інвалідністю
Дата: 22 жовтня 2026 р.
Справа: №520/31379/26
Суддя: Смагар С.В.
Харківський окружний адміністративний суд
61700, м. Харків, майдан Свободи, 6, inbox@adm.hr.court.gov.ua, ЄДРПОУ: 34390710
Р І Ш Е Н Н Я
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
м.Харків
23 жовтня 2026 року №520/31379/26
Суддя Харківського окружного адміністративного суду Смагар С.В., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) адміністративну справу № 520/31379/26 за позовом Донецького обласного відділення Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю (вул. Серова, буд. 1А, м. Маріуполь, Донецька область, 87528, ЄДРПОУ 13492430) до Комунального закладу загальної середньої освіти I-III ступенів імені братів Зосіма села Кременівка Кальчицької сільської ради Донецької області (вул. Шкільна, буд. 46, село Кременівка, Нікольський район, Донецька область, 87031, ЄДРПОУ 30366904) про стягнення адміністративно-господарських санкцій та пені,
ВСТАНОВИВ:
Донецьке обласне відділення Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю звернулося до Харківського окружного адміністративного суду з позовом до Комунального закладу загальної середньої освіти I-III ступенів імені братів Зосіма села Кременівка Кальчицької сільської ради Донецької області, у якому просить:
- стягнути з роботодавця Комунальний заклад загальної середньої освіти I-III ступенів імені братів Зосіма села Кременівка Кальчицької сільської ради Донецької області (код ЄДРПОУ 30366904) на користь Державного бюджету України адміністративно-господарські санкції за невиконання нормативу робочих місць, призначених для працевлаштування осіб з інвалідністю у 2025 році, у розмірі 15 662,41 грн та пеню у розмірі 1 299,78 грн.
Аргументуючи ці вимоги зазначило, що за даними Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування та Централізованого банку даних з проблем інвалідності середньооблікова чисельність штатних працівників облікового складу відповідача за 2025 рік становила 40 осіб, норматив робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю - 2 робочих місця, працівників з інвалідністю у відповідача не було, фонд оплати праці штатних працівників становив 313 248,17 грн, а середня річна заробітна плата - 7 831,2 грн. Розрахунок сум адміністративно-господарських санкцій надіслано роботодавцю, однак у строк до 15 квітня 2026 року він їх самостійно не сплатив. Позивач також зазначив, що відповідач до Фонду не звертався, про форс-мажорні обставини не повідомляв і до 31 березня 2026 року показники у Державному реєстрі загальнообов`язкового державного соціального страхування не змінював.
Ухвалою суду від 30 вересня 2026 року відкрито провадження в адміністративній справі № 520/31379/26, справу визнано справою незначної складності на підставі пункту 10 частини 6 статті 12 Кодексу адміністративного судочинства України з урахуванням ціни позову, розгляд справи вирішено здійснювати за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні). Цією самою ухвалою у відповідача витребувано штатний розпис за 2025 рік; відомості про середньооблікову кількість штатних працівників облікового складу за 2025 рік; відомості про кількість працівників з інвалідністю у 2025 році з копіями наказів про прийняття на роботу та документів про інвалідність; звіт про зайнятість і працевлаштування осіб з інвалідністю за 2025 рік; документи про джерела фінансування у 2025 році; докази вжиття заходів для працевлаштування осіб з інвалідністю, зокрема звернень до державної служби зайнятості; докази сплати санкцій за 2025 рік або їх частини.
Оскільки місцезнаходження відповідача віднесено до тимчасово окупованої території, а зареєстрованого електронного кабінету в підсистемі «Електронний суд» Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи відповідач не має, цією самою ухвалою вирішено повідомляти його про рух справи та про судові рішення в порядку, встановленому статтею 12-1 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», - через розміщення відповідної інформації на офіційному вебпорталі судової влади України. Відповідні повідомлення було розміщено, а отже встановлений законом порядок повідомлення відповідача судом додержано.
Відзив на позовну заяву відповідач не подав, витребуваних судом доказів не надав.
Відповідно до частини 5 статті 262 Кодексу адміністративного судочинства України суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше. За частиною 6 статті 162 цього Кодексу у разі ненадання відповідачем відзиву суд вирішує справу за наявними матеріалами.
Суд, дослідивши матеріали справи, встановив наступне.
Комунальний заклад загальної середньої освіти I-III ступенів імені братів Зосіма села Кременівка Кальчицької сільської ради Донецької області (ЄДРПОУ 30366904) зареєстрований як юридична особа 12 березня 1999 року; записів про припинення юридичної особи Єдиний державний реєстр юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань не містить. Місцезнаходження відповідача за даними цього реєстру - село Кременівка Нікольського району Донецької області.
Село Кременівка Нікольського району Донецької області (код території UA14140010100070523) віднесено до тимчасово окупованих територій з 05 березня 2022 року згідно з Переліком територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих Російською Федерацією, затвердженим наказом Міністерства розвитку громад та територій України від 28 лютого 2025 року № 376, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 11 березня 2025 року за № 380/43786.
Отже, протягом усього 2025 року - звітного періоду, за який позивач нарахував адміністративно-господарські санкції, - місцезнаходження відповідача було і залишається на тимчасово окупованій території. Доказів зміни відповідачем свого місцезнаходження (податкової адреси) на територію, підконтрольну органам державної влади України, матеріали справи не містять, і позивач на такі обставини не посилається.
За даними Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування та Централізованого банку даних з проблем інвалідності, на підставі яких позивач в автоматизованому режимі сформував розрахунок, середньооблікова чисельність штатних працівників облікового складу відповідача за 2025 рік становила 40 осіб, середньооблікова чисельність працівників з інвалідністю - 0 осіб, норматив робочих місць - 2 одиниці, фонд оплати праці штатних працівників за рік - 313 248,17 грн, середня річна заробітна плата штатного працівника - 7 831,2 грн, кількість робочих місць, не зайнятих особами з інвалідністю, - 2, сума санкцій - 15 662,41 грн.
Розрахунок сум адміністративно-господарських санкцій за 2025 рік (файл 30366904_2025.pdf) розміщено в електронному кабінеті роботодавця на вебпорталі Пенсійного фонду України 10 березня 2026 року, що підтверджується відповідною квитанцією.
Пеню нараховано позивачем станом на 28 вересня 2026 року за 166 днів прострочення, починаючи з 16 квітня 2026 року, виходячи з облікової ставки Національного банку України 16,0 відсотка та одноденного розміру пені 0,05 відсотка, що становить 1 299,78 грн. Загальна заборгованість за розрахунком позивача - 16 962,19 грн.
Листом від 15 травня 2026 року № 172/04-2026 позивач звернувся до Донецького обласного центру зайнятості, який відповіддю від 21 травня 2026 року № 04.2/1639/01-42-26 повідомив, що звіти за формою № 3-ПН «Інформація про попит на робочу силу (вакансії)» для осіб з інвалідністю у 2025 році відповідачем не надавалися.
Згідно з відповіддю підсистеми Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи від 03 вересня 2026 року № 39531538 зареєстрованого електронного кабінету відповідач не має.
Жодних доказів того, що у 2025 році відповідач фактично провадив діяльність у селі Кременівка, мав вакантні робочі місця, до яких могла бути працевлаштована особа з інвалідністю, або що особи з інвалідністю направлялися до нього для працевлаштування і він відмовив їм у прийнятті на роботу, матеріали справи не містять.
Стверджуючи про невиконання відповідачем нормативу робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю у 2025 році та про несплату ним адміністративно-господарських санкцій, заявник ініціював даний спір.
Вирішуючи спір по суті, суд виходить з такого.
Відповідно до частини 1 статті 19 Закону України від 21 березня 1991 року № 875-XII «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні» (далі - Закон № 875-XII) для підприємств, установ, організацій, фізичних осіб, які використовують найману працю, установлюється норматив робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю у розмірі чотирьох відсотків середньооблікової чисельності штатних працівників облікового складу за рік, а якщо працює від 8 до 25 осіб, - у кількості одного робочого місця.
За приписами частини 1 статті 20 Закону № 875-XII підприємства, установи, організації, фізичні особи, які використовують найману працю, де середньооблікова чисельність працюючих осіб з інвалідністю менша, ніж установлено нормативом, щороку сплачують відповідним відділенням Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю адміністративно-господарські санкції, сума яких визначається в розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві за кожне робоче місце, призначене для працевлаштування особи з інвалідністю і не зайняте особою з інвалідністю. Частиною 2 цієї статті передбачено, що сплату санкцій провадять такі роботодавці самостійно в термін до 15 квітня року, наступного за роком, в якому відбулося порушення нормативу, а за несплату в установлений строк нараховується пеня.
Законом України від 15 січня 2025 року № 4219-IX статтю 20 Закону № 875-XII виключено з 01 січня 2026 року, однак пунктом 5 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» цього Закону передбачено, що нарахування і сплата адміністративно-господарських санкцій за періоди до 01 січня 2026 року здійснюються за порядком, що діяв раніше. Відтак до спірних правовідносин застосовуються приписи статей 19, 20 Закону № 875-XII у редакції, чинній до 01 січня 2026 року, у тому числі частина 4 статті 20 у редакції Закону України від 21 серпня 2024 року № 3911-IX, за якою позови про стягнення санкцій і пені пред`являються протягом шести місяців після закінчення строку для їх самостійної сплати. Граничний строк самостійної сплати санкцій за 2025 рік спливав 15 квітня 2026 року, позовну заяву подано 29 вересня 2026 року, а отже строк звернення до суду позивачем не пропущено.
Правильність обчислення позивачем самого нормативу - 2 робочих місця при середньообліковій чисельності 40 штатних працівників - і розміру санкцій як добутку середньої річної заробітної плати та кількості незайнятих робочих місць сумнівів у суду не викликає і відповідачем не оспорювалася. Проте наявність правильного арифметичного розрахунку сама по собі не є достатньою підставою для стягнення санкцій.
Адміністративно-господарські санкції, передбачені статтею 20 Закону № 875-XII, є мірою юридичної відповідальності. Відповідно до частини 1 статті 218 Господарського кодексу України підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання, а за частиною 2 цієї статті учасник господарських відносин відповідає за порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито всіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення. Наведене означає, що застосування таких санкцій можливе лише за наявності вини, тобто за умови, що виконання нормативу об`єктивно залежало від самого роботодавця.
Верховний Суд послідовно виходить із того, що обов`язок роботодавця створювати робочі місця для осіб з інвалідністю не є тотожним обов`язку самостійно відшукувати таких осіб, і що відповідальність не настає, якщо уповноважені органи не направили до роботодавця потрібну кількість осіб з інвалідністю або в населеному пункті немає осіб з інвалідністю, які бажають працевлаштуватися (постанова від 21 серпня 2018 року у справі № 817/650/17). Цей підхід підтверджено і в постанові від 11 травня 2023 року у справі № 520/1450/2020, а в постанові від 06 березня 2024 року у справі № 120/7955/21-а Верховний Суд зазначив, що обов`язок працевлаштування осіб з інвалідністю є субсидіарним обов`язком роботодавця, центру зайнятості та Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю.
У цій справі місцезнаходження відповідача - село Кременівка Нікольського району Донецької області - віднесено до тимчасово окупованих територій з 05 березня 2022 року, тобто задовго до початку звітного 2025 року, і залишалося таким протягом усього цього року. Відповідно до частини 2 статті 13 Закону України від 15 квітня 2014 року № 1207-VII «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» юридичні особи, місцезнаходження яких зареєстровано на тимчасово окупованій території, можуть провадити свою діяльність лише після зміни своєї податкової адреси на іншу територію України. Доказів зміни відповідачем місцезнаходження матеріали справи не містять.
Наведене означає, що протягом 2025 року відповідач - комунальний заклад загальної середньої освіти, розташований на тимчасово окупованій території, - не мав юридичної та фактичної можливості ні створити робоче місце для працевлаштування особи з інвалідністю, ні прийняти направлення державної служби зайнятості, ні укласти трудовий договір з особою з інвалідністю. Державна служба зайнятості на тимчасово окупованій території своїх функцій не здійснює, а тому та обставина, що відповідач не подавав до неї звітів за формою № 3-ПН, у цьому випадку не свідчить про його бездіяльність: подання такої інформації було б позбавлене будь-якого правового сенсу, оскільки направити до нього особу з інвалідністю було неможливо. Відтак елемент субсидіарного обов`язку, який покладається на державну службу зайнятості та Фонд, у спірному періоді об`єктивно не міг бути виконаний.
Про те, що у 2025 році відповідач не провадив звичайної діяльності, свідчать і показники, покладені позивачем в основу власного розрахунку: при середньообліковій чисельності 40 штатних працівників фонд оплати праці за рік становив 313 248,17 грн, тобто 7 831,2 грн на одного працівника за весь рік, що відповідає приблизно 653 грн на місяць. Цей показник є у кілька разів меншим за встановлений законом розмір мінімальної заробітної плати, а отже виключає висновок про те, що працівники закладу у 2025 році фактично виконували роботу і отримували за неї заробітну плату в повному обсязі. Жодних пояснень щодо цієї обставини позивач не навів.
Суд зауважує, що законодавство, чинне у 2025 році, не передбачало звільнення роботодавців, місцезнаходження яких віднесено до тимчасово окупованої території, від нормативу робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю або від адміністративно-господарських санкцій за його невиконання. Проте відмова в задоволенні позову в цій справі ґрунтується не на наявності такого звільнення, а на відсутності складу правопорушення: виконання нормативу у спірному періоді об`єктивно не залежало від відповідача, а отже його вини у невиконанні нормативу немає. Та обставина, що відповідач не звертався до Фонду і не повідомляв про форс-мажорні обставини, на цей висновок не впливає: закон не ставить відсутність відповідальності в залежність від такого звернення, а суд відповідно до статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України зобов`язаний вживати визначених законом заходів, необхідних для з`ясування всіх обставин у справі, і не може обмежитися формальним розрахунком, не з`ясувавши, чи мала особа реальну можливість виконати покладений на неї обов`язок. Це тим більше важливо у цій справі, де відповідач через перебування на тимчасово окупованій території фактично позбавлений можливості брати участь у судовому розгляді і наводити свої заперечення.
Частинами першою, другою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. Позивач, який у цій справі є суб`єктом владних повноважень і вимагає застосування до відповідача міри відповідальності, доказів того, що відповідач у 2025 році мав реальну можливість виконати норматив робочих місць, суду не надав.
Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний із належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (параграф 58 рішення у справі Серявін та інші проти України). Пунктом 41 Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів зазначено, що обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Відтак решта доводів та аргументів сторін, наведених у заявах по суті справи, не потребує окремої оцінки суду, оскільки зроблених судом висновків не спростовує.
Отже, позовні вимоги є необґрунтованими, у їх задоволенні належить відмовити.
Позивачем сплачено судовий збір у розмірі 2 662,40 грн, що підтверджується платіжною інструкцією від 15 вересня 2026 року № 447. Оскільки у задоволенні позову відмовлено, судові витрати позивача відповідно до статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України відшкодуванню не підлягають.
Керуючись статтями 9, 77, 139, 162, 241-246, 255, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
ВИРІШИВ:
У задоволенні адміністративного позову Донецького обласного відділення Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю (вул. Серова, буд. 1А, м. Маріуполь, Донецька область, 87528, ЄДРПОУ 13492430) до Комунального закладу загальної середньої освіти I-III ступенів імені братів Зосіма села Кременівка Кальчицької сільської ради Донецької області (вул. Шкільна, буд. 46, село Кременівка, Нікольський район, Донецька область, 87031, ЄДРПОУ 30366904) про стягнення адміністративно-господарських санкцій та пені – відмовити повністю.
Рішення ухвалене та повне судове рішення складено 23 жовтня 2026 року.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було проголошено скорочене (вступну та резолютивну частини) рішення (ухвалу) суду або якщо розгляд справи здійснювався в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Апеляційна скарга подається до Другого апеляційного адміністративного суду.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Суддя С.В. Смагар
Оригінал: reyestr.court.gov.ua